Ніч лагідна - 17

сум’ятлива штовханина в проході —
безладне, розгублене теперішнє.
Та ось ти на борту, і картина світу
поволі прояснюється й упорядковується.
Тепер ти — громадянин держави, меншої,
ніж Андорра, і маєш пристосовуватися до
її незнаних законів. У помічників
суднового скарбничого обличчя
видовжені або сплющені — як і каюти;
пасажири й ті, хто їх проводжає,
дивляться спогорда. Потім, нарешті,
гучний тужливий свист, зловісне
двигтіння, і корабель — витвір
людського розуму — вже в русі. Пірс
разом з людьми на ньому відходить убік,
і якусь мить здається, ніби корабель
випадково відколовся від нього, мов
тріска від дошки; берег і обличчя
віддаляються, вже не чути голосів,
пристань стає лиш однією з багатьох
плям на краю суходолу. І вже немає самої
гавані, а є відкрите море.
Найціннішим вантажем на цьому
пароплаві був, як твердили газети,
Елберт Маккіско. Маккіско став модним.
Його романи були підробкою під твори
найкращих сучасних письменників,— а це
вже саме собою щось та означає,— до
того ж усе, запозичене в інших, він
майстерно пригладжував і споганював,
чаруючи багатьох читачів, які раділи з
того, що так легко його розуміють. Успіх
пішов йому на користь, він
поскромнішав. Добре знаючи собі ціну,
усвідомлюючи, що завзяття він має
більше, ніж десяток талановитіших
людей, разом узятих, Маккіско вирішив
видобути зі свого успіху все, що можна.
«Я ще нічого не зробив,— міркував він.—
Я знаю, що справжнього хисту в мене
нема. Та якщо я писатиму книжку за
книжкою, то, може, колись і напишу
що-не-будь путнє». Що ж, блискучі
стрибки вдавалися іноді й з гірших
трамплінів. Незліченні давні
приниження пішли в непам’ять. Власне,
психологічним підгрунтям його успіху
стала дуель з Томмі Барбаном; після неї,
та ще коли деякі подробиці забулися,
самоповага його незмірно зросла.
Помітивши Діка Дайвера серед інших
пасажирів на другий день подорожі, він
якийсь час недовірливо придивлявся до
нього здалеку, а потім підійшов,
по-дружньому привітався й сів поряд.
Дік відклав книжку, яку читав; йому
вистачило кілька хвилин, щоб побачити,
як змінився Маккіско. Поряд з Діком
сиділа зовсім інша людина, вільна від
нестерпного почуття неповноцінності,
людина, з якою тепер навіть приємно
було розмовляти. Маккіско показував
«поінформованість» ширшу, ніж у Гете,—
цікаво було стежити, як легко він
зліплює незліченні уривки чужих думок,
видаючи ці комбінації за свої власні
ідеї. Вони заприязнилися, часто обідали
й вечеряли разом. Маккіско з дружиною
запросили сидіти за столом капітана,
але в нього вже з’явилося почуття
снобізму, і він відмовився, пояснивши
Дікові, що йому «вся та компанія діє на
нерви».
Вайолет стала розкішною дамою, її
туалети були витворами
найуславленіших кравців, і вона
безнастанно тішилася маленькими
відкриттями, що їх добре виховані
дівчата встигають зробити до двадцяти
років. Свого часу, звичайно, вона могла
б дечого навчитися в своєї матері в
Бойзі, але виховання її почуттів
відбувалося в темряві закутніх
кінотеатриків Айдахо, і для матері тоді
не лишалося часу. Тепер вона належала
до «вищого світу» — як і кілька
мільйонів інших людей — і була щаслива,
хоч чоловік і досі прилюдно цитькав на
неї, коли вона виявляла надмірну
наївність.
Маккіско зійшли в Гібралтарі.
Наступного вечора в Неаполі, дорогою з
готелю на вокзал, Дік в автобусі
розговорився з жінкою, що подорожувала
з двома дочками — вони прибули тим
самим пароплавом. У всіх трьох був
такий жалюгідний і розгублений вигляд,
що йому захотілося їм допомогти а чи й
показати, який він добрий. Він всіляко
намагався їх розважити, навіть
запропонував вина, і щиро радів,
помічаючи, як до них поволі
повертається самовладання й
самовдоволення. Щедрий на компліменти,
він і сам уже ладен був повірити в те, що
казав, а щоб ілюзія не зникла, пив чарку
за чаркою. Всі три дами мало не молилися
на нього. Він залишив їх, коли вже
розвиднювалося, а поїзд, трясучись і
гуркочучи, мчав повз Кассіно й
Фрозіноне. Рано-вранці поїзд прибув до
Рима, і після по-американському
багатослівного прощання на вокзалі
Дік, досить-таки втомлений, поїхав до
готелю «Квірінал».
Біля конторки портьє він раптом
озирнувся і став як укопаний. Неначе
він випив вина і воно, гарячою хвилею
розійшовшись по тілу, вдарило в
голову... Він побачив ту, до якої приїхав
на побачення, заради якої переплив
Середземне море.
Тієї ж миті Розмері теж побачила його й
зраділа, не встигши здивуватись;
розгублено глянула на свою супутницю і,
зразу ж забувши про неї, кинулася
вперед. Дік чекав, випроставшись,
затамувавши подих. Лише коли вона була
вже зовсім близько — сяючи свіжою,
здорового красою, мов пещена лошиця з
лискучими боками й лакованими
копитами,— він отямився; але все це
сталося надто швидко, він устиг тільки,
як міг, приховати свою втому. У
відповідь на її щирий радісний погляд
він розіграв незграбну пантоміму, що
мала означати: «Невже це ви? Хто б
подумав!...»
Руками в рукавичках вона накрила його
руку, що лежала на конторці.
—    Діку! Ми тут знімаємо «Давню велич
Риму»,— якщо це називається знімати. Не
сьогодні-завтра, можливо, виїдемо.
Він дивився їй просто в очі,
сподіваючись, що, збентежена цим
поглядом, вона не помітить його
неголених щік, несвіжого, прим’ятого
за ніч комірця сорочки. На щастя, вона
поспішала.
—    Ми починаємо рано-вранці, бо вдень
наповзає туман. Подзвоніть мені після
другої, гаразд?
У себе в номері Дік нарешті дав лад
думкам. Він попросив телефоністку, щоб
та дзвінком розбудила його рівно о
дванадцятій, швидко роздягся й поринув
у глибокий сон.
Телефонний дзвінок він проспав, але о
другій прокинувся сам, відпочилий і
бадьорий. Розпакувавши валізи,
відіслав костюм до прасувальника,
білизну — до пральні. Потім поголився,
полежав з півгодини в теплій ванні й
поснідав. Сонце вже зазирнуло на
Віа-Націонале і він впустив його до
кімнати, розсунувши портьєри на
старовинних бронзових кільцях.
Чекаючи, поки принесуть відпрасований
костюм, він довідався з «Корр’єре
делла сера» про появу «ілпа поуеііа сі
і Заіпсіаіг Ьє\уіз «^аіі-5(гее1» пеііа
^иа1е аиіоге апаїіхха 1а уііа зосіаіе
сіі ипа ріссоїа сіііа Атєгісапа» HYPERLINK
"file:///C:\\DOCUME%7E1\\Admin\\LOCALS%7E1\\Temp\\FineReader11\\tmp67B.h
tm" \l "bookmark29" 28 . Потім спробував думати
про Розмері.
Спочатку думки не в’язалися докупи.
Вона молода й чарівна, але те саме можна
сказати й про Топсі. Мабуть, за ці
чотири роки в неї були коханці, було
кохання. Зрештою, ніколи не можна
сказати напевно, яке ти посідаєш
місце в чужому житті. Але потроху з
цього туману викристалізувалось
одне—його почуття. Найкращі взаємини
— ті, які прагнеш зберегти всупереч
відомим уже перешкодам. Минуле
повільно оживало перед Діком —
безоглядне й палке бажання Розмері
принести йому в дар себе саму,— і він
хотів прийняти цей неоціненний дар,
зробити її своєю й нічиєю більше. Він
спробував подивитися на себе збоку —
вирізнити в собі те, чим міг би
привабити її,— і подумав, що такого
тепер менше, ніж чотири роки тому.
Вісімнадцять дивляться на тридцять
чотири крізь романтичний серпанок
юності; але двадцять два з безжальною
виразністю бачать усе, що стосується
тридцяти восьми. До того ж, на час
їхньої зустрічі на Рів’єрі Дік
перебував у розквіті емоційних сил;
відтоді завзяття його встигло
ослабнути.
Коридорний приніс костюм, Дік надяг
білу сорочку, пов’язав чорну краватку
й пришпилив її шпилькою з перлиною;
крізь другу таку перлину був
просилений шнурок його пенсне. Після
сну обличчя його знову прибрало
бронзового відтінку, набутого протягом
багатьох літніх сезонів на Рів’єрі.
Щоб розворушитись, він став на руки на
бильцях крісла — з кишені випала
авторучка й посипалися дрібні гроші. О
третій він подзвонив Розмері, і вона
запросила його до себе в номер.
Відчуваючи легке запаморочення після
своїх гімнастичних вправ, він зайшов по
дорозі до бару випити джину з тоніком.
—    Вітаю, докторе Дайвер!
Тільки тому, що в готелі мешкала
Розмері, Дік одразу впізнав у цьому
чоловікові Колліса Клея. Він мав той
самий щасливо-самовпевнений вигляд,
тільки щоки були вже, як у бульдога.
—    Ви знаєте, що Розмері тут? —
спитав Клей.
—    Так, ми випадково зустрілися
вранці.
—    А я у Флоренції почув, що вона тут
знімається, і приїхав сюди минулого
тижня. її тепер не впізнаєш — де й
поділася матусина донька! — Він
затнувся, потім чемніше додав: —Ви ж
знаєте, як воно буває з дівчатами:
сьогодні ще тиха, скромна школярочка, а
завтра — світська дама. Ці юні римляни
бігають за нею, мов собачки, і як вона
ними командує!
—    Ви навчаєтеся у Флоренції?
—    Я? Еге ж. Я там вивчаю архітектуру.
В неділю повертаюся — затримався, щоб
побувати на перегонах.
Дік насилу вгамував Клея, який
неодмінно хотів записати його джин на
свій рахунок у барі, довгий, як біржовий
бюлетень.
XX
Вийшовши з ліфта, Дік довго йшов
лабіринтом коридорів і нарешті почув
знайомий голос із напівпрочинених
дверей. Розмері зустріла його в чорній
піжамі; посеред кімнати стояв столик на
коліщатках — вона пила каву.
—    Ви все така ж гарненька,— сказав
Дік.— Навіть трошки погарнішали.
—    Вип’єте кави, юначе?
—    Мені соромно, що я з’явився перед
вами вранці в такому непоказному
вигляді.
—    Ви були стомлені, але вже
відпочили? Хочете кави?
—    Ні, дякую.
—    Тепер ви знову такий, як були, а
вранці я навіть злякалася. Мати хоче
приїхати сюди наступного місяця, якщо
наша група ще буде тут. Вона завжди
питає, чи не зустрічала я вас,— наче ми
з вами сусіди. Ви їй дуже сподобалися —
вона вважає, що я не повинна
занедбувати знайомство з вами.
—    Приємно чути, що вона мене ще
пам’ятає.
—    Звичайно, пам’ятає,— запевнила
його Розмері.—-І часто вас згадує.
—    Я вас кілька разів бачив на
екрані,— сказав Дік.— А якось навіть
улаштував для себе перегляд «Татової
доньки».
—    У новому фільмі в мене непогана
роль, якщо тільки не виріжуть найкращі
кадри.
Вона пройшла за його спиною до
телефону, торкнувшись його плеча.
Подзвонила, щоб забрали столик, і
вмостилася в глибокому кріслі.
—    Я була ще зовсім дівчиськом, коли
ми познайомилися, Діку. А тепер я вже
доросла.
—    Розкажіть мені про себе, я хочу
знати все.
—    Як Ніколь? І Ланьє, і Топсі?
—    Дякую, добре. Всі вас часто
згадують...
Задзвонив телефон. Поки вона
розмовляла, Дік погортав дві книжки,
два романи — один Едни Фербер, другий
Елберта Маккіско. Зайшов офіціант і
забрав столик; без столика, в своїй
чорній піжамі, Розмері здавалася
самотнішою.
—    У мене гість... Ні, не дуже. А потім
я маю їхати до кравця на примірку, і це
надовго... Ні, вже іншим разом...
Вона всміхнулася Дікові так, наче,
позбувшись столика, здобула свободу,—
наче їм пощастило нарешті звільнитися
від усіх земних турбот і знайти спокій
у раю.
—    Ну от...— сказала вона.—Чи знаєте
ви, що я робила протягом останньої
години? Готувалася до зустрічі з вами.
Але тут знову задзвонив телефон. Дік
підвівся, щоб перекласти свого
капелюха з ліжка на підставку для
валізок, і Розмері злякано затулила
долонею трубку.
—    Ви вже йдете?
—    Ні.
Коли телефонна розмова скінчилася, він
сказав, намагаючись склеїти розірваний
час:
—    Я вже не люблю безпредметних
розмов.
—    Я теж,— кивнула Розмері.— Щойно
мені дзвонив якийсь тип, сказав, що він
був знайомий з моїм троюрідним братом.
І це привід для телефонної розмови!
Так, це голос кохання — інакше навіщо б
вона ховалася від нього за якимись
дурничками? Тепер він посилав їй слова,
як листи, щоб у нього лишався час, доки
вони йтимуть до неї.
—    Важко бути поряд з вами і не
цілувати вас.
Вони палко поцілувалися, стоячи
посеред кімнати. Потім вона ще на мить
пригорнулася до нього й повернулась до
свого крісла.
Все, що досі відбувалося в цій кімнаті,
було дуже мило, але нескінченно тривати
так не могло. Або вперед, або назад. Коли
телефон задзвонив знову, Дік перейшов'
до спальні, ліг на ліжко й розгорнув
роман Елберта Маккіско. За хвилину
Розмарі ввійшла і сіла на краю ліжка.
—    У вас такі довгі-предовгі вії,—
сказала вона.
—    Леді й джентльмени, шановні гості
нашого студентського балу! До нас
завітала міс Розмері Хойт, відома
любителька довгих вій...
Вона поцілувала його, а він пригорнув
її й змусив лягти поряд, і вони
цілувалися, аж доки обом не захопило
дух. її віддих був молодий, свіжий і
жаркий, а уста злегка спечені, але в
кутиках м’які.
Крізь запаморочливу плутанину тіл і
одягу, крізь дзвін напружених м’язів і
теплу ніжність її горла та грудей до
нього долинув її шепіт:
—    Ні, не зараз... Я сьогодні не можу.
Зціпивши зуби, він загнав свою жагу в
далекий закуток свідомості, підняв її,
тендітну й легку, над собою й удавано
легковажно промовив:
—    Це не так уже й важливо, люба.
Тепер, коли він дивився на неї знизу
вгору, обличчя в неї було зовсім інше,
ніби раз і назавжди осяяне місяцем.
—    За законом найвищої поезії це
мало б статися саме з вами,— сказала
вона.
Вивільнившись з його обіймів, вона
підійшла до дзеркала й долонями
пригладила скуйовджене волосся. Потім
присунула до ліжка стілець і погладила
Діка по щоці.
—    Скажіть мені правду про себе,—
попрохав він.
—    Я завжди казала вам правду.
—    Можливо. Тільки вона чомусь не
тримається купи.
Обоє засміялися, але він провадив
своєї:
—    Ви справді ще невинні?
—    Отако-о-о-ї! — проспівала вона.— Я
мала шістсот сорок коханців! Чи таку
відповідь ви хотіли почути?
—    Це звісно, не моя справа...
—    Ви цікавитеся мною як психолог?
—    Я вважаю вас цілком нормальною
двадцятидворіч-ною дівчиною, що живе в
тисяча дев’ятсот двадцять восьмому
році, а через те припускаю, що ви вже
спізнали радість кохання.
—    Все, що було, завершувалося
нічим,— відповіла вона.
Дік не міг повірити їй і намагався
вгадати, чи вона иавмисне зводить між
ними перепону, чи хоче піднести в його
очах значення своєї жертви на випадок,
якщо вирішить піддатися.
—    Хочете прогулятися по Пінчіо? —
запропонував він.
Він обсмикнув на собі костюм,
причесався. Мить надійшла, і мить
минула. Три роки Дік був для Розмері
ідеалом чоловіка, героєм-лицарем. Вона
не хотіла, щоб він був як усі, а він
зустрів її тією самою настирливою
вимогою, неначе хотів відібрати в неї
частку її самої і винести в кишені.
Коли вони йшли по траві між херувимами
й філософами, фавнами й водяними
каскадами, вона взяла його під руку й
довго примощувалася, аж поки знайшла
найзручнішу позу—немовби обирала й
нарешті обрала її
раз і назавжди. Потім зірвала галузку і
розламала її, але вона була без соку. І
раптом, обернувшись до Діка, побачила
на його обличчі те, що так хотіла
побачити. Вона схопила його руку в
рукавичці й поцілувала, а потім почала
підстрибувати, як дитина, аж поки він не
всміхнувся, і тоді й вона засміялася, і
обом полегшало на серці.
—    Я не можу провести з вами вечір,
любий, бо давно вже домовилася на
сьогодні з одними знайомими. Але якщо
ви встанете раненько, я візьму вас із
собою на зйомки.
Дік пообідав сам у готелі, рано ліг і о
пів на сьому вже чекав Розмері у
вестибюлі. В машині вона сиділа поряд з
ним, свіжа і осяйна в промінні
вранішнього сонця. Вони виїхали через
Порта-Сан-Себастіано на Віа-Аппіа, яка
привела їх до величезного макета
Колізею, більшого, ніж справжній
Колізей. Розмері віддала Діка під опіку
якогось чоловіка, який показав йому
декорації: бутафорські арки, і лави
амфітеатру, і посилану піском арену.
Розмері мала зніматися в сцені, дія
якої відбувається в темниці для
в’язнів-християн. Вони підійшли до
місця зйомки й побачили, як Нікотера,
один із численних кандидатів у нові
Валентіно, хвацько походжає перед
десятком «полонянок», що не зводили з
нього меланхолійних, страхітливо
підчорнених очей.
З’явилася Розмері в туніці до колін.
—    Дивіться уважно,— прошепотіла
вона Дікові.— Я хочу знати вашу думку.
На чорновому перегляді всі казали...
—    Що таке чорновий перегляд?
—    Це коли дивляться матеріали,
зняті напередодні. Так от, усі казали,
що в мене вперше з’явилося щось
сексуальне...
—    Я щось цього не помічаю.
—    Так то ж ви! А я'вірю, що з’явилося.
Нікотера в своїй леопардовій шкурі
заговорив з Роз^ мері, улесливо
зазираючи їй у вічі, а освітлювач щось
доводив режисерові, поклавши руку йому
на плече. Потім режисер сердито скинув
з плеча руку освітлювача й почав
витирати спітнілий лоб, а провідник
Діка зауважив:
—    Він знову надудлився, та ще й як!
—    Хто? — спитав Дік, але, перше ніж
той встиг відповісти, режисер
підскочив до них.
— Це хто ж надудлився? Я? Та ви самі
надудлилися!— він рвучко обернувся до
Діка, немов запрошуючи його бути
суддею.— Сам надудлиться, а потім
кричить, що всі п’яні! — Він ще раз люто
зиркнув на провідника, а тоді плеснув у
долоні.— Всі на місця, починаємо!
Дік почувався так, наче завітав у гості
до великої й метушливої родини. Якась
актриса підійшла до нього й хвилин
п’ять з ним балакала, вважаючи його за
актора з Лондона. Зрозумівши свою
помилку, вона страшенно знітилася і
втекла. Майже вся ця родина дивилася на
решту людства або згори вниз, або знизу
вгору, але перші переважали. А втім, усе
це були сміливі, працьовиті люди, що
полонили уяву нації, яка протягом
десятиріччя прагнула тільки розваг.
Зйомки тривали, поки сонце не оповив
серпанок — чудове освітлення для
художників, але не для кінокамери, за
еталон якій правило прозоре
каліфорнійське повітря. Нікотера
провів Розмері до машини і, прощаючись,
пошепки сказав їй щось, але вона навіть
не всміхнулась у відповідь.
Дік і Розмері поснідали в «Кастеллі дей
чезарі», чудовому ресторані на схилі
гори, над руїнами форуму хтозна-якого
періоду занепаду. Розмері випила
коктейль і трохи вина, а Дік пив доти,
доки в нього зникло почуття
невдоволення собою. Потім вони
повернулися до готелю, розчервонілі й
щасливі, сповнені якогось радісного
спокою. Вона хотіла, щоб він її взяв, і
він узяв її, і те, що почалося дитячою
закоханістю на морському березі,
дістало нарешті своє завершення.
XXI
Того вечора Розмері була знову зайнята
— хтось із акторів святкував свій день
народження. У вестибюлі Дік зіткнувся з
Коллісом Клеєм, але йому хотілося
пообідати на самоті, і він сказав
Коллісу, ніби має якесь побачення в
«Ексельсіорі». Проте він випив з
Коллісом по коктейлю, і, коли вийшов з
бару, його невиразне почуття
невдоволення переросло в нетерпіння:
він уже не мав ніяких підстав
відкладати повернення до клініки.
Зрештою, це навіть не закоханість, а
просто — романтичні спогади. А кохання
в нього одне — Ніколь. Хай часом вона
буває нестерпна, та все-таки він кохає
тільки її. Проводити час з Розмері
означало потурати своїй слабкості;
проводити його з Коллісом означало
додавати до нічого ніщо.
Біля входу до «Ексельсіору» він
зіткнувся ніс до носа з Бебі Уоррен.
Вона витріщила на нього свої великі
гарні очі, схожі на мармурові кульки.
—    Я гадала, що ви в Америці, Діку!
Ніколь тут, з вами?
—    Я повернувся до Європи через
Неаполь.
Погляд її ковзнув по чорній стрічці на
його рукаві, і вона похопилася:
—    Прийміть моє глибоке співчуття.
Хоч-не-хоч довелось обідати разом.
—    Розповідайте, що у вас чути,—
зажадала вона.
Дік виклав їй усе, і Бебі насупила чоло.
їй треба було
звалити на когось відповідальність за
трагедію сестри.
—    Чи не вважаєте ви, що доктор
Домлер з самого початку обрав
неправильний метод лікування?
—    Методи тут загалом стандартні,
хрча, звичайно, до кожного хворого
застосовується індивідуальний підхід.
—    Діку, я не фахівець і не маю наміру
давати вам поради, але, може, їй слід
було б перемінити обстановку,
вирватися з лікарняної атмосфери, жити
так, як живуть усі люди?
—    Але ж ви самі хотіли тієї клініки.
Казали, що тільки тоді будете спокійні
за Ніколь...
—    Так, казала, бо мені не подобалося
ваше самітницьке життя на Рів’єрі, на
отій безлюдній горі. Я зовсім не
пропоную вам повернутися туди. Але чому
б вам не переїхати, скажімо, до Лондона?
Англійці найурівнова-женіші люди в
світі.
—    Аж ніяк,— заперечив він.
—    Запевняю вас. Я їх добре знаю.
Найняли б собі на весну будинок у
Лондоні — у мене навіть є на прикметі
гарнесенький будиночок на
Талбот,-сквер, і, до речі вмебльований.
Оселилися б там і жили б собі серед
здорових, урівноважених англійців.
Ще трохи, і вона, певно, почала б
переповідати йому пропагандистські
історійки зразка 1914 року, але він,
засміявшись, урвав її:
—    Нещодавно я читав один роман
Майкла Арлена, і якщо це...
Вона вбила Майкла Арлена одним помахом
салатної ложки.
—    Він пише тільки про якихось
дегенератів. А я маю на увазі справжніх,
повноцінних англійців.
Після того, як вона так легко
відхрестилася від своїх друзів, їхнє
місце в Діковій уяві зайняли
безвиразні обличчя чужоземців, якими
аж кишать маленькі готелі Європи.
—    Звичайно, це не моя справа,— знову
почала Бебі, готуючись до нової атаки,—
але покинути її саму, в такому
оточенні...
—    Я їздив ховати батька.
—    Розумію, розумію. Я вже висловила
вам своє співчуття.— Вона посмикала
кришталеві кульки намиста;— Але у нас
тепер стільки грошей, що ми можемо
дозволити собі що завгодно. То чом би не
використати їх і на лікування Ніколь?
—    По-перше, я не зовсім уявляю собі,
що мені в Лондоні робити.
—    Як — що? Працювали б так само, як
будь-де.
Він відкинувся назад і пильно
подивився на неї. Якщо вона й
здогадувалася про бридку правду —
справжню причину хвороби Ніколь,— то
постаралася витруїти цю правду із
свідомості, заштовхати її якнайдалі в
темну закурену комору, як картину,
помилково куплену в художника, що так і
не став модним.
Вони продовжили розмову в «Ульпії»,
заставленій бочками винарні, під
акомпанемент «Зиопа їапїага шіа» яку
майстерно виконував хлопець-гітарист.
Там до них підсів Колліс Клей.
—    Може, я непідходящий чоловік для
Ніколь,— сказав Дік.— Але вона
однаково б вийшла заміж за кого-небудь,
схожого на мене, за людину, в якій
сподівалася б знайти опору.
—    Ви вважаєте, що з іншим чоловіком
вона була б щасливіша?—вголос подумала
Бебі.— Що ж, можна спробувати.
Аж коли Дік зігнувся від сміху, вона
зрозуміла безглуздість свого
зауваження.
—    Ах, зрозумійте мене правильно. Не
думайте, ніби ми не вдячні вам за все, що
ви зробили,— запевнила вона.— І ми
знаємо, що й вам бувало тяжко...
—    Ради бога, Бебі! — запротестував
Дік.— Таке можна було б казати, якби я
не кохав Ніколь.
—    Але ви ж таки кохаєте Ніколь? —
занепокоєно спитала вона.
Колліс уже збагнув, про що йдеться, і
Дік поспішив перемінити розмову:
—    Побалакаймо про щось інше. Хоч би
про вас. Чому ви не виходите заміж? Ми
чули, ніби ви заручені з лордом Пейлі,
двоюрідним братом...
—    Вже ні.— Вона знітилася й
опустила очі.— Це було минулого року.
—    Але чому ви все-таки не виходите
заміж? — допитувався Дік.
—    Сама не знаю. Один чоловік, якого я
кохала, загинув на війні, другий
відмовився від мене.
—    Розкажіть мені про це, Бебі.
Розкажіть, як ви живете, чим живете. Ви
ніколи зі мною не ділитеся, ми завжди
розмовляємо тільки про Ніколь.
—    Вони обидва були англійцями.
По-моєму, в світі немає людей вищого
гатунку, ніж справжні англійці. Я,
принаймні, не зустрічала. Перший був...
ет, це довга історія, а довгих історій
ніхто не любить, правда?
—    Ще й як! — озвався Колліс.
—    Ні, чому ж,— по-моєму, все залежить
від того, як їх розповідають.
—    Ну, це вже ваш фах, Діку. То ви
вмієте розворушити товариство однією
фразою чи влучним словом. Тут потрібен
особливий хист.
—    Ні, тільки спритність,— лагідно
заперечив Дік, уже втретє цього вечора
не погоджуючись з нею.
—    Певна річ, я надаю великого
значення формі... Люблю, щоб усе
робилося як належить і з розмахом. Ви,
напевно, дивитеся на це інакше, але ви
повинні визнати, що це свідчить про
цілісність моєї вдачі.
Дік міг би знову заперечити, але
промовчав.
—    Авжеж, я знаю, що кажуть люди: Бебі
Уоррен, мовляв, гасає по Європі,
колекціонує нові враження, а пропускає
головне, що є в житті. Але я вважаю, що
якраз навпаки. Я з тих небагатьох, хто
знає, що головне, а що — ні. Я
зустрічалася з найцікавішими людьми
свого часу.— Гітарист заграв нову
мелодію, і її голос потонув на мить у
металевому брязкоті струн, але Бебі
перекричала музику: — Я рідко
припускаюся великих помилок...
—    Тільки дуже великих, Бебі*
Вона помітила глузливі іскорки в його
очах і перемінила тему. Видно, вони не
могли знайти спільної мови. А проте
щось у ній подобалося йому, і дорогою до
«Ек-сельсіору» він не жалів
компліментів, від яких вона аж танула.
Наступного дня Розмері наполягла, що
вона частуватиме Діка сніданком. Вони
поїхали до маленької тратторії,
власник якої, італієць, працював колись
в Америці, і замовили там яєчню з шинкою
й вафлі. Після сніданку вони
повернулися до готелю. Відкриття Діка,
що ні він її, ані вона його не кохає,
більше розпалило, аніж розхолодило
його жагу. Тепер, знаючи, що вже не
ввійде в її життя надовго, він жадав її,
як жадають блудницю. Мабуть, думав він,
багато чоловіків називають коханням
саме таке почуття, а не самозабутню
душевну одержимість, що змішує всі
кольори життя в одну мажорну барву,—
те, чим колись було для нього кохання до
Ніколь. Йому й тепер завдавала фізичної
муки думка про те, що Ніколь може
вмерти, чи назавжди втратити розум, чи
покохати іншого.
В номері Розмері сидів Нікотера, який
одразу завів розмову про акторські
справи. Коли Розмері нарешті дала йому
зрозуміти, що він тут зайвий, він пішов,
грайливо протестуючи, і на прощання
цинічно підморгнув Дікові. Потім, як
ведеться, ожив телефон, прикувавши до
себе Розмері хвилин на десять. Дікові
увірвався терпець.
—    Ходім краще до мене,—
запропонував він, і вона погодилася.
Вона лежала на широкій тахті, поклавши
голову йому на коліна; він перебирав
кучері, що спадали на її чоло.
—    Можна знову запитати? — сказав
він.
—    Про що?
—    Про чоловіків у вашому житті. Я
дуже цікавий, щоб не сказати —
хворобливо цікавий.
—    Ви хочете знати, що в мене було
після знайомства з вами?
—    Або до нього.
—    Ні, ні! — вигукнула вона.— Доти в
мене нікого не було. Ви перший чоловік,
яким я по-справжньому захопилася. Ви й
тепер єдине моє справжнє захоплення.—
Вона помовчала, замислившись.— Це
сталося потім..* через рік.
—    Хто він?
—    Та... один чоловік.
Він скористався з цієї ухильної
відповіді.
—    Хочете, я розповім вам, як усе
було: після першого невдалого роману
настала довга перерва. Другий виявився
вдаліший, але про кохання там і не
йшлося. Ну, а за третім разом усе вже
було гаразд...
Він сам себе катував, але зупинитись не
міг.
—    Потім був один бурхливий роман,