Ніч лагідна - 09

початку свого кохання,— і попрямував
до кравецької майстерні, де замовляв
собі сорочки. Навколо нього, як завжди,
зняли метушню, непропорційну грошам,
які він там залишав, і йому було
соромно. Соромно вводити в оману цих
бідних англійців своїми
аристократичними манерами, своїм
виглядом людини, що має ключ до щастя і
достатку, соромно навіть просити
кравця, щоб він перешпилив на дюйм
складочку на рукаві його шовкової
сорочки. Після майстерні він зайшов до
бару готелю «Крійон» і випив чашечку
кави й чарку джину.
Ввійшовши до готелю, він подумав, що
вестибюль надто яскраво освітлений, а
вже на вулиці зрозумів чому: надворі
смеркло. Вітер нагнав чорні хмари, і о
четвертій годині стало темно, як
увечері. На Єлисейських Полях у шаленім
танку кружляло дрібне листя. Дік
завернув на вулицю Ріволі, пройшов під
аркадою до свого банку й забрав пошту.
Потім сів у таксі й дав адресу свого
готелю. Машина помчала Єлисейськими
Полями, назустріч першим краплям дощу,
а він забився в куток, сам на сам із
своїм коханням.
Дві години тому в коридорі готелю
«Король Георг» врода Розмері поблякла
перед вродою Ніколь, як блякне портрет
красуні в ілюстрованому журналі поряд
з жіночим портретом Леонардо.
Дік їхав під дощем похмурий і
збентежений; душу йому краяли
суперечливі почуття, і він не бачив
просвітку.
Розмері відчинила двері, сповнена
хвилювань, відомих тільки їй. Вона була
зараз «ні в сих ні в тих». Минула доба, а
вона й досі не спромоглася дати лад
думкам, що плуталися й ніяк не
складалися в послідовний ряд; знову й
знову, до запаморочення, перебирала, як
чотки: тут успіх, там надія, тут Дік,
Ніколь, мати, а там режисер, з яким учора
познайомилася.
Коли Дік постукав у двері, Розмері, вже
одягнена, вдивлялася в дош, згадуючи
рядки з якогось вірша й уявляючи собі,
як шумують дощові потоки, збігаючи
риштаками Беверлі-Хіллс. Вона
відчинила, й перед нею постав Дік: вона
побачила його як уособлення сили,
впевненості, всіх божественних чеснот,
побачила вічним і незмінним, бо саме
такими є старші в очах молодших. А Дік,
глянувши на неї, зазнав у першу мить
легкого і, зрештою, неминучого
розчарування. Лиш по хвилі на нього
подіяла приваба її щирої усмішки, її
тіла, що всіма лініями своїми невловимо
нагадувало ще не розкритий пуп’янок
уже дозрілої квітки. На килимку біля
дверей ванної лишилися мокрі сліди її
ніг.
—    Міс Телебачення,— сказав він їй
жартівливим тоном, що зовсім не
відповідав його настроєві.
Він поклав на туалетний столик папку й
рукавички, приставив до стіни трость.
Його вольове підборіддя не давало
гірким зморшкам залягти навколо уст, а
немовби відганяло їх угору, до чола, до
кутиків очей — наче страх, який треба
приховати від людського зору.
—    Підійдіть до мене, сядьте мені на
коліна,— лагідно покликав він.— Я хочу
знати, як поживають ваші рожеві уста.
Вона послухалась; за вікнами слабли
удари крапель — крап-кра-ап,— коли вона
приклала уста до прекрасного й
холодного образу, створеного її уявою.
Потім вона сама почала цілувати його, і
його знову приголомшила шовковиста
ніжність її шкіри; а що краса іноді
будить у людини найкращі й
найблагородніші думки та почуття, то
він згадав про Ніколь, про свій
обов’язок перед нею і про те, що її
відділяють тільки коридор і двері.
—    Дощ ущух,— сказав він,—Дивіться,
сонце вже освітлює дахи.
Розмері підвелася і нахилилася до
нього:
—    А все-таки які ми з вами актори!
Відколи вони познайомилися, це були її
найщиріші слова.
Вона відійшла до туалетного столика, і
тільки піднесла до волосся гребінець,
як у двері постукали, негучно, але
настійно.
Обоє завмерли; стукіт повторився вже
голосніше. Розмері, згадавши, що двері
не замкнені, рухом гребінця поправила
зачіску, кивнула Дікові, який уже
обсмикнув покривало на ліжку, де вони
сиділи, й пішла відчиняти. Дік тим часом
рівно, невимушено заговорив:
—    ...ну, а якщо у вас нема бажання
вийти куди-небудь у місто, я запропоную
Ніколь провести останній вечір утрьох.
Обережність виявилася зайвою, бо ті, за
дверима, були заклопотані власною
халепою й не помічали нічого, що не
стосувалося їх особисто. То були Ейб,
помітно постарілий за останню добу, і
вкрай переляканий негр; Ейб
відрекомендував його як містера
Петерсона із Стокгольма.
—    Через мене він попав у жахливе
становище,— сказав Ейб.— Ми прийшли
порадитися, що робити.
—    Ходімо до нас,— запропонував Дік.
Ейб зажадав, щоб Розмері пішла з ними, і
вони вчотирьох рушили до номера
Дайверів. Жюль Петерсон, маленький і
гречний, з тих послужливих негрів, на
яких будують свою політику
республіканці в- прикордонних штатах,
зайшов останнім.
Як з’ясувалося, Петерсон випадково
бачив пригоду, що сталася вранці на
Монпарнасі; він зголосився піти з
Ейбом до відділку поліції, де
підтвердив, що в нього на очах якийсь
негр вихопив з рук Ейба
тисячофранковий банкнот. Треба було
встановити особу цього негра. Ейб
і Петерсон у супроводі агента поліції
повернулися до бістро і зопалу
показали на негра, котрий, як виявилося
через годину, зайшов до бістро вже
після того, як Ейб звідти вийшов.
Поліція ще більше заплутала справу,
заарештувавши іншого негра, Фрімена,
власника кількох ресторанів, який ще до
крадіжки забіг до бістро похмелитися й
відразу ж зник. Що ж до справжнього
винуватця, приятелі якого, між іншим,
твердили, що він узяв у Ейба тільки
п’ятдесят франків, щоб заплатити за
питво, яке Ейб замовив для всієї
компанії, то він знову з’явився на
сцені зовсім недавно, причому в досить
зловісній ролі.
Одне слово, за якусь годину Ейб
примудрився заплямувати честь і
отруїти життя одного
афро-європейського й трьох
афро-американських мешканців
Латинського кварталу. Тепер він просто
не знав, як виплутатися з цієї халепи, і
жив, немов у маячному сні: незнайомі
негритянські обличчя вигулькували
перед ним з найнесподіваніших закутків
у найнесподіваніших місцях, і
настирливі негритянські голоси
переслідували його по телефону.
Досі, проте, Ейб щасливо уникав усіх, за
винятком Жюля Петерсона. Сам Петерсон
опинився в становищі індіанця, який
подав руку дружби білій людині; негри,
що вважали себе жертвами зради,
ганялися не так за Ейбом, як за
Петерсоном, а Петерсон не відставав від
Ейба, сподіваючись, що той його
захистить.
У Стокгольмі Петерсон спробував
налагодити власне виробництво вакси,
але прогорів, і тепер його майно
складалося з рецепта вакси й знаряддя
виробництва, що вміщалося в дерев’яній
скриньці. Його новоявлений опікун
вранці пообіцяв знайти для нього діло у
Версалі — там мешкав колишній Ейбів
шофер, нині швець. Ейб навіть вручив
Петерсонові двісті франків у кредит.
Розмері сердилася, слухаючи всі ці
нісенітниці; щоб уловити кумедність
становища, потрібне було особливе,
грубувате почуття гумору, якого їй
бракувало. Маленький чоловічок з його
переносною фабрикою й нещирими очима,
які час від часу закочувалися від
страху так, що видніли тільки білки;
Ейб, його брезкле, хоч і з витонченими
рисами, обличчя — все це було їй чуже й
далеке, як недуга,
—    Дайте мені ще один тільки шанс, я
більше нічого не прошу,— говорив
Петерсон з тією старанною і все ж
неправильною вимовою, яка властива
жителям колоній.— Мій метод простий, а
рецепт такий гарний, що мене розорили,
вигнали із Стокгольма, бо я не
погоджувався розкрити його.
Дік уважно подивився йому в обличчя,
але цікавість, що засвітилася була в
його очах, одразу ж згасла, і він
обернувся до Ейба.
—    Моя вам рада: їдьте до якогось
іншого готелю й лягайте спати. А вже
потім зустрінетеся з містером
Петерсоном і про все домовитеся.
—    Та невже ви не розумієте, в яку
страшну халепу він ускочив? — вигукнув
Ейб.
—    Я краще почекаю в коридорі,—
чемно мовив містер Петерсон,— Вам,
напевно, зручніше буде обговорити мої
справи без мене.
Він зобразив щось віддалено схоже на
французький уклін і вийшов; Ейб
підвівся повільно й важко, мов паровоз,
що зрушує з місця.
—    'Я, здається, сьогодні не викликаю
співчуття.
—    Викликаєте, запевняю вас, і вельми
глибоке,— відказав Дік.— Тож раджу вам
якнайшвидше зникнути з цього готелю —
найкраще, мабуть, через бар. Ідіть до
«Щамбора» або до «Мажестіка» — там
обслуговують ще краще.
—    У вас не знайдеться чогось випити?
—    Ні, в номері нема нічого,— збрехав
Дік.
Ейб покірно почав прощатися з Розмері;
довго тис їй руку й ворушив губами,
марно силкуючись скласти якусь значну
фразу:
—    Ви най... Одна з най...
їй було і шкода його, і бридко від
дотику його брудної руки, але вона мило
всміхалася, наче все життя мала справу
з людьми, що перебувають на межі білої
гарячки. Ми часто виявляємо непоясниму
повагу до п’яних — це схоже на
ставлення примітивних племен до
божевільних. Саме повагу, а не острах.
Людина, яка втратила людську подобу й
здатна на все, викликає мало не
побожний трепет.
Звичайно, потім ми примушуємо її
платити за цю мить вищості, мить величі.
Ейб зробив останню спробу розжалобити
Діка.
—    Ну, а якщо я поїду до готелю,
відмиюся, відпарюся, відісплюся й
спекаюсь усіх цих сенегальців — чи
дозволено мені буде зайти до вас
увечері посидіти годинку?
Дік кивнув головою не стільки ствердно,
скільки насмішкувато, й сказав:
—    Здається мені, що ви переоцінюєте
свої можливості.
—    Шкода, що тут немає Ніколь,— вона
б дозволила мені прийти,
—    Що ж, приходьте.— Дік відійшов до
шафи й дістав коробку з картонними
картками — літерами алфавіту.—
Приходьте, будемо грати в анаграми.
Ейб бридливо зазирнув у коробку — наче
йому запропонували з’їсти щось таке,
чого він страшенно не любив.
—    Які ще анаграми? З мене досить
усіляких...
—    Це тиха, спокійна гра. Гравці
складають із літер слова — будь-які,
крім слова «алкоголь».
—    Напевно, і «алкоголь» можна
скласти.— Ейб засунув руку в
коробку.—Ви дозволите мені-прийти,
якщо я складу слово «алкоголь»?
—    Коли хочете грати в анаграми —
приходьте.
Ейб сумно похитав головою.
—    Ні, якщо ви в такому настрої, то
нема чого приходити. Я вам тільки
заважатиму.— Він посварився на Діка
пальцем.— Але згадайте, що сказав Георг
Третій: «Якщо Грант нап’ється, я хотів
би, щоб він покусав інших генералів».
Він ще раз скоса глянув на Розмері —
розпачливо блиснув золотавими очима —
і вийшов. На щастя, Пе-терсона в
коридорі вже не було. Почуваючись
самотнім
і бездомним, Ейб поїхав назад, до
«Рітца», щоб перепитати в Поля, як
зветься той пароплав.
XXV
Тільки-но він, перечепившись через
поріг, зачинив за собою двері, Дік і
Розмері квапливо обнялися. Порох
Парижа лежав на них обох, але крізь цей
порох вони вдихали запах своєї
близькості — пластмасовий запах
авторучки Діка, легенький подмух тепла
від шиї й плечей Розмері, 3 півхвилини
Дік ні про що не думав; Розмері перша
повернулася до дійсності.
—    Мені вже час іти, юначе,— сказала
вона.
На мить вона замружила очі, потім
розплющила їх і, весь час дивлячись на
нього, поволі відступила, до дверей —
виходити так вона навчилася на початку
своєї кар’єри, і ще не було режисера,
якого б такий вихід не задовольнив.
Зайшовши до свого номера, вона зразу
попрямувала до письмового столу, бо
згадала, що забула на ньому свій
годинник. Він лежав там; застібаючи
браслет, вона перебігла очима
незакінченого листа до матері, які
писала щодня, й подумки почала складати
останнє речення. Отоді, власне, у неї й
виникло відчуття, що в кімнаті вона не
сама.
В людському помешканні завжди є речі,
що майже непомітно заломлюють світло:
поліроване дерево, більш-менш начищена
бронза, срібло, слонова кістка та ще
безліч інших джерел світлотіні,
настільки незначних, що ми взагалі не
зважаємо на них,— край картинної рами,
грань олівця, попільниці, кришталевої
чи порцелянової дрібнички; все це діє
на найбільш вразливі ділянки сітківки
й ті асоціативні центри підсвідомості,
якими ми послуговуємося дуже рідко —
як скляр обрізками скла, що їх він
зберігає про всяк випадок. Певно, саме
цим можна пояснити появу невиразного
«відчуття» чужої присутності у Розмері
— ще до того, як вона встигла щось
усвідомити. А усвідомивши, вона
крутнулася й побачила на своєму ліжку
мертвого негра.
Вона нестямно скрикнула, годинник упав
з її рук на стіл. їй здалося, хоч як це
було безглуздо, що на ліжку лежить Ейб
Норт. За мить вона вже мчала коридором.
Дік давав лад своїм речам; уважно
оглянув рукавички, які носив сьогодні,
і кинув їх на купу інших, що лежали в
кутку валізи. Піджак і жилет уже висіли
в шафі, на плічках, а на інші плічки він
за своєю звичкою повісив сорочку
(«можна надягти не зовсім свіжу
сорочку, але м’ятої надягати не
можна»). Ніколь уже прийшла й саме
спорожняла в кошик для сміття одну з
подарованих Ейбом незвичайних
попільниць, коли до кімнати ввірвалася
Розмері.
—    Діку! Діку! Ідіть подивіться!
Дік кинувся через коридор до її
кімнати. Ставши на коліна, він
приклався вухом до грудей Петерсона,
спробував намацати пульс. Труп був іще
теплий, обличчя, жалюгідне й злякане за
життя, зробилося брутальним і злим; під
пахвою лежала скринька з причандаллям,
але черевик, що завис над краєм ліжка,
давно не знав вакси, і підметка була
дірява. За французькими законами, Дік
не мав права торкатися трупа, але він
усе-таки трохи відсунув руку Петерсона
й побачив на зеленому цо-кривалі пляму;
кров, мабуть, уже просочувалася на
ковдру.
Дік зачинив двері й постояв, напружено
міркуючи. В коридорі почулися легкі
кроки, потім голос Ніколь. Вона стиха
гукала його. Прочинивши двері, він
прошепотів:
—    Принеси покривало й верхню ковдру
з мого ліжка— тільки щоб ніхто не
бачив.— І, помітивши її напружене
обличчя, квапливо додав: — Ти не
хвилюйся, просто тут чорношкірі
побилися між собою.
—    Тоді кінчай з цим швидше.    .
Дік підняв тіло з ліжка — воно було
легке, щупле. Він
тримав його так, щоб кров із рани
стікала в одяг убитого. Поклавши його
на підлогу, він стягнув з ліжка
покривало й верхню ковдру, потім
причинив двері і прислухався— десь у
коридорі задзвенів посуд, і гучний
голос трохи зневажливо промовив:
«Мерсі, мадам»,— але кроки офіціанта
почали віддалятися до службових
сходів. Дік і Ніколь швиденько
обмінялися в дверях згортками;
застеливши ліжко Розмері чистим
покривалом, Дік, спітнілий, постояв ще
трохи посеред кімнати, обхМірковуючи
ситуацію. Дві речі він усвідомив
відразу, ще коли оглядав труп. По-перше,
очевидно, індіанець — ворог Ейба
вистежив індіанця — його друга й напав
на нього в коридорі, а коли той
спробував урятуватися в номері
Розмері, ввірвався туди і вбив його.
По-друге, якщо залишити все, як є, то
неможливо буде вберегти ім’я Розмері
від скандалу — тим більше, що справа
Арбакла HYPERLINK
"file:///C:\\DOCUME%7E1\\Admin\\LOCALS%7E1\\Temp\\FineReader11\\tmp67B.h
tm" \l "bookmark12" 12  і досі була в усіх на
устах. А одна з умов її контракту
полягала в тому, що вона повинна скрізь
і в усьому лишатися «татовою донькою».
Дік машинально зробив жест, ніби
закасав рукава, хоч був у спідній
сорочці-безрукавці, і нахилився над
трупом. Вхопивши його під руки, він
ногою відчийив двері, швидко витяг труп
у коридор і поклав його там у
відповідній позі. Потім повернувся до
кімнати Розмері, розгладив руками ворс
на килимку і аж тоді із свого номе-мера
подзвонив власникові готелю.
—    Це ви, Макбет? З вами говорить
доктор Дайвер; дуже важлива справа. Нас
ніхто не може підслухати?
Як добре, що він не пошкодував часу й
зусиль на те, щоб прихилити до себе
містера Макбета. Хоч якась користь від
тієї щедрості, з якою Дік роздаровував
себе людям...
—    Ми оце щойно вийшли з номера й
наткнулися на труп негра... в коридорі...
ні, ні, цивільний... Заждіть хвилинку. Я
вирішив подзвонити вам, розуміючи, що
вам не хотілося б, щоб хтось із
мешканців готелю побачив у коридорі
небіжчика. Але, звісно, я проситиму вас,
щоб моє ім’я ніде не згадувалось. Я
зовсім не хочу мати справу з
французькими властями тільки через те,
що побачив у коридорі труп.
Яка турбота про репутацію готелю! Два
дні тому містер Макбет мав нагоду
переконатися, що містер Дайвер —
справжній джентльмен, а тому й прийняв
запропоновану йому версію без
застережень.
Невдовзі містер Макбет був уже нагорі,
а ще через хвилину з’явився жандарм.
Але Макбет уже встиг шепнути Дікові:
—    Ще раз запевняю вас: жодного з
моїх гостей ця справа не торкнеться. І
прийміть мою найглибшу вдячність...
Містер Макбет одразу вжив заходів, про
які можна було тільки здогадуватися; в
усякому разі, вони справили на жандарма
таке враження, що він — чи то
розгубившись, чи то з пожадливості —
смикнув себе за вуса. Нашвидку склавши
протокол, жандарм пішов дзвонити до
свого відділка. Тим часом небіжчика
перенесли до незайнятого люкса одного
з найфешенебельніших готелів світу — і
то так спритно, що сам Жюль Петерсон, як
бізнесмен, міг би позаздрити.
Дік повернувся до себе.
—    Що все це значить? — вигукнула
Розмері.— Невже всі американці в
Парижі тільки й знають, що стріляти
одне в одного?
—    Певно, тепер мисливський сезон,—
відповів Дік.— А де Ніколь?
—    Здається, у ванній.
Розмері закохано дивилася на нього,
розуміючи, що він її врятував. Вона вжо
уявила, чим могла обернутися для неї ця
подія; вона молилася на нього, коли він
твердо й упевнена, не підвищуючи
голосу, залагоджував справу. Від
надміру почуттів вона ладна була
кинутися йому на шию, але щось
відвернуло його увагу: він уіві-йшов до
спальні й попрямував до ванної. І тоді
Розмері теж почула: дедалі голосніший
нелюдський крик прори-вав£я крізь
замкові щілини й шпарини дверей,
наповнюючи жахом кімнати.
Подумавши, що Ніколь упала у ванні і
забилася, Розмері подалася слідом за
Діком. Та перше ніж він відштовхнув її й
заслонив собою двері, вона встигла
побачити щось зовсім інше.
Ніколь стояла навколішки перед ванною
і, розгойдуючись з боку в бік, кричала:
—    Ти, знову ти! Ти й сюди прийшов — і
тут мені вже не можна побути на самоті
— прийшов і приніс закривавлене
покривало! Давай я загорнуся в нього,
будь ласка, мені не соромно, давай!... У
нас на Цюріхському озері був маскарад
на перше квітня, на День дурнів, і всі
дурні там зібралися, я хотіла прийти,
загорнувшись у покривало, але мені не
дозволили...
—    Заспокойся!
—    ...я тоді сховалася у ванній, а мені
принесли доміно й звеліли надягти його.
Я й надягла, бо що мала робити?
—    Отямся, Ніколь!
—    Я не сподівалася, що ти покохаєш
мене, я знала, що вже пізно. Тільки не
заходь до ванної, до єдиного місця, де я
можу побути на самоті, не носи мені
закривавлених покривал і не вимагай,
щоб я їх прала.
—    Отямся. Встань...
Розмері з вітальні почула, як грюкнули
двері ванної. Вона вся трусилася; тепер
вона знала, що побачила Вайолет
Маккіско у ванній на віллі «Діана».
Задзвонив телефон, вона зняла трубку й
мало не скрикнула від радості, почувши
голос Колліса Клея; він дзвонив до неї
'в номер, а потім здогадався подзвонити
сюди. Вона попросила його піднятися
нагору й почекати, поки вона надягне
капелюшок,— їй страшно було самій
заходити до своєї кімнати.
КНИГА ДРУГА
і
Навесні 1917 року, коли доктор Річард
Дайвер уперше приїхав до Цюріха, йому
було двадцять шість років — чудовий
вік, найкраща доба парубоцтва, для Діка
не потьмарена навіть тим, що в світі
точилася війна, бо він уже тоді являв
собою надто велику цінність, надто
значне капіталовкладення, щоб пускати
його на гарматне м’ясо. Згодом, через
багато років, йому почало здаватися, що
і в затишку швейцарських курортів він
жертвував собою; а втім, він так і не
утвердився в цій думці, а тоді, в 1917-му,
тільки сміявся й ніяково казав, що
особисто його війна оминула. До Цюріха
він прибув за наказом начальства —
закінчити освіту й здобути вчений
ступінь.    .
Швейцарія була островом, який з.одного
боку омивали буремні хвилі, що набігали
з Горіції, а з другого — водоверті, що
народжувалися на Соммі та Ені. В той час
здавалося, що серед іноземців, якими
кишіли кантони, більше підозрілих осіб,
ніж справжніх хворих, але тут можливі
були тільки припущення, бо типи, що
перешіптувалися в темних закутках
бернських та женевських кафе, могли
бути й скупниками діамантів чи
комівояжерами. Проте всі добре бачили,
як між прозорими Нев-шательським та
Баденським озерами зустрічаються й
розминаються довжелезні поїзди, набиті
сліпими й безногими, смертельно
покаліченими обрубками людей. На
стінах пивниць і у вітринах магазинів
ще висіли яскраві плакати 1914 року, що
засвідчували готовність швейцарців
захищати свої кордони: воїни, молоді й
старі, люто дивилися з висоти гір на
примарні орди французів та німців. Ці
плакати мали надихати швейцарців,
нагадуючи їм про те, що й вони нюхали
якщо не порох, то^ чад ура-патріотизму
перших днів війни. Різанина тривала,
плакати вицвітали, і коли Сполучені
Штати встряли у війну, нікого це не
здивувало так, як європейську сестру
заокеанської республіки.
Доктор Дайвер на той час уже встиг
побачити війну здалеку: 1914 року він
навчався в Оксфорді як родсів-ський
стипендіат від штату Коннектікут.
Повернувшись на батьківщину, він через
рік завершив навчання в
університеті ДжонаГопкінса, а 1916 року,
гнаний страхом, що великий Фрейд може
загинути від авіаційної бомби, подався
до Відня. Життя вже й тоді ледь жевріло
в тому місті, але Дік спромігся
роздобути трохи вугілля й гасу —
досить для того, щоб, сидячи в кімнатці
на Дя-менштіфтгассе, писати статті, які
він потім знищив, а через деякий час
відновив з пам’яті й поклав в основу
книжки, що вийшла в Цюріху 1920 року.
В житті кожного з нас є пора, яку ми
згадуємо з особливою любов’ю, пора
героїчних звершень, і саме таким був
той час для Діка Дайвера. Тоді він ще не
здогадувався про силу власного
магнетизму і вважав, що взаємна
симпатія і приязнь є основою стосунків
у кожному здоровому людському
товаристві. Ще в Нью-Хейвені хтось
якось назвав його Щасливець Дік, і це
прізвисько запам’яталося йому.
— Ти щасливець, Діку, щасливець,—
мурмотів він собі під ніс, кружляючи по
кімнаті в останніх відсвітах каміна.—
Ти знайшов-таки те, що треба, друже.
Ніхто не знав, де треба шукати, а ти
прийшов і знайшов.
На початку 1917 року, коли з вугіллям
стало зовсім сутужно, Дік почав
опалювати кімнату підручниками — їх у
нього зібралося не менше сотні; та
щоразу, кидаючи підручник у камін, він
відчував радісне піднесення, бо знав,
що увібрав у себе зміст тієї книжки і
навіть через п’ять років зміг би
скласти її конспект, якщо на той час
вона ще буде чогось варта. Коли килимок
з підлоги, накинутий на плечі, вже не
рятував від холоду, він сідав перед
каміном і спалював підручники з тією
безтурботністю вченого, яка найбільш
близька до райського блаженства,
безтурботністю, що, однак, як ми
побачимо далі, скоро мала скінчитися.
А поки що йому гріх було б нарікати на
життя — неабиякою мірою завдяки
здоров’ю, загартованому вправами в
спортивному залі Нью-Хейвена та
купанням у зимовому Дунаї. В кімнаті
він мешкав з Елкінсом, другим
секретарем посольства; іноді до них
навідувалися дві гарненькі дівчини —
гостини ці зводилися, проте, до
чаювання, так само як і його нечасті
візити до посольства. Спілкування з
Едом Елкінсом уперше примусило його
засумніватися в глибині власних
розумових процесів; йому здавалося
часом, що вони не так уже й
відрізняються від тих, що точаться в
голові Елкінса, Елкінса, який міг
назвати всіх захисників
нью-хейвенської футбольної команди за
останні тридцять років.
«А Щасливцеві Діку ніяк не можна бути
таким-от са-мовдоволеним піжоном;
цілісність вдачі йому протипоказана,
він повинен мати якусь щербину. І треба,
щоб саме життя лишило на ньому рубці;
хвороба, чи нещасливе кохання, чи
комплекс неповноцінності — це все не
те, хоч і непогано було б попрацювати
над собою і наново вимурувати
зруйновану частину будівлі так, щоб
вона стала ще кращою».
Він кепкував із себе, за такі
розумування, називав їх гучними
фразами й «американськими
витребеньками» — бо вважав
марнослів’я, не підкріплене працею
мозку, суто американською рисою. Але
він добре розумів, що цілісність його
вдачі пояснюється тільки браком
життєвого досвіду.
«Одного тільки можу тобі побажати,
дитино моя,— каже фея Чорна Паличка в
«Троянді й каблучці» Тек-керея,—
трошки нещастя».
А іноді він спростовував власні
аргументи: «Чи ж я винен, що Піт
Лівінгстон того дня сховався в
роздягальні і всі ми ноги виходили,
шукаючи його, але так і не знайшли? І
стипендію одержав я, хоч і не мріяв про
неї, бо не мав ніяких знайомств. Піт був
найкращою кандидатурою, його висунули
цілком заслужено, і не він, а я мав тоді
ховатися в роздягальні. Може, я й
сховався б, якби міг подумати, що маю
бодай якісь шанси. А втім, Мерсер
недаремно внадився до мене того
останнього місяця. Його відвідини
означали, що і в мене є шанси, і я це
знав. І був би останнім дурнем, якби сам
усе зіпсував, вигадавши собі якийсь
«комплекс».
Після лекцій він не раз обговорював це
питання з одним молодим інтелектуалом
з Румунії, і той його заспокоював: «Чи
може хтось довести, що «комплекс» у
сучасному розумінні цього слова був у
Гете чи, скажімо, в такої людини, як Юнг?
Ти не філософ-романтик, ти вчений. Для
тебе головне — пам’ять,
наполегливість, завзяття і передусім —
здоровий глузд. Невміння правильно
оцінювати свої можливості — ось що
може тобі зашкодити в майбутньому. Один
мій знайомий два роки згайнував, щоб
вивчити мозок панцерника,
сподіваючись, що врешті-решт знатиме
про мозок панцерника більше, ніж
будь-хто. Я з ним сперечався,
переконував, що він, по суті, не
розсуває межі людських знань, що вибір
його надто довільний. І що б ти думав?
Коли він, нарешті, послав свою працю до
одного медичного журналу, йому її
повернули, бо вже підготували до друку
статтю*іншо-го автора на ту саму тему».
Коли Дік приїхав до Цюріха, його
ахіллесових п’ят не вистачило б
стонозі, та все ж їх було задосить: це
були ілюзії вічної сили й вічного
здоров’я і наївна віра в природжену
доброту людини — ілюзії цілого народу,
брехня багатьох поколінь матерів, які
присипляли своїх дітей байками, ніби
надворі вовків немає, хоч вовки вили
під вікнами їхніх хатин.
Разом з дипломом Дік одержав наказ
їхати у Францію, в Бар-сюрЮб, де саме
формувався неврологічний госпіталь.
Там, щоправда, його чекало
розчарування: на своїй посаді він мав
не стільки лікувати, скільки
адмініструвати. А втім, у нього
лишалося досить часу, щоб скласти
короткий підручник і зібрати матеріал
для ще однієї книжки. Навесні 1919 року
він демобілізувався й повернувся до
Цюріха.
Сказане вище схоже на початок
біографії, з якого ще не відомо, однак,
чи герой, як Грант за прилавком
крамнички в Галені, HYPERLINK
"file:///C:\\DOCUME%7E1\\Admin\\LOCALS%7E1\\Temp\\FineReader11\\tmp67B.h
tm" \l "bookmark14" 13 вже чує поклик долі,
сповненої подвигів та випробувань. Тож
не будемо томити читача: в житті Діка
Дайвера настав час звершень.
II
Був вологий квітневий день; довгі хмари
ринули навскоси над Альбісгорном, а