Ніч лагідна - 20

Він умисно не сідав, але виявилося, що
Ройяла Дамфрі, хоч яким несміливим він
видався в першу хвилину, не так-то легко
було спекатися; по-змовницькому
притишивши голос, він грайливо
прошепотів щось хлопцеві, але той, явно
соромлячись його, теж не схильний був
підтримувати розмову.
—    Докторе Дайвер, одне тільки слово,
і я більше не затримуватиму вас. Я хочу
сказати вам, що ніколи не забуду того
вечора в вашому саду й вашої
гостинності. Цей спогад буде одним із
найпрекрасніших у моєму житті. Я
щасливий, що мав честь обідати в такому
вишуканому товаристві.
Дік потроху боком відступав до
найближчих дверей.
—    Я дуже радий, що вам так
сподобалося у нас. На жаль, я мушу...
—    Авжеж, я розумію,— співчутливо
підхопив Ройял Дамфрі.— Кажуть, він при
смерті.
—    При смерті? Хто?
—    Може, мені не слід було згадувати
про це — річ у тім, що нас лікує один і
той самий лікар.
Нічого не розуміючи, Дік здивовано
кліпав очима.
—    Про кого ви говорите?
—    Як — про кого? Про вашого тестя,
звичайно. Може, мені...
—    Про мого тестя?
—    Я гадав... Невже ви тільки від
мене...
—    Цебто ви хочете сказати, що батько
моєї дружини тут, у Лозанні?
—    Але ж я думав, що ви знаєте, що
через це ви й приїхали.
—    Як звуть вашого лікаря?
Дік записав прізвище, попрощався й
побіг до телефонної будки.
Доктор Данже відповів докторові
Дайверу, що готовий прийняти його
негайно у себе вдома.
Данже, молодий лікар із Женеви,
злякався був, що втратить вигідного
пацієнта, але, переконавшись, що це йому
не загрожує, підтвердив, що стан
містера Уоррена безнадійний.
—    Йому лише п’ятдесят років, але в
нього тяжка дистрофія печінки
внаслідок алкоголізму.
—    Ви перепробували всі методи?
—    Шлунок уже не приймає нічого, крім
рідини. Я гадаю, йому лишилося три дні,
щонайбільше — тиждень.
—    А міс Уоррен, його старшу дочку, ви
сповістили?
—    Згідно з його бажанням, про це не
знає ніхто, крім його камердинера. Я,
власне, тільки сьогодні вранці вирішив
розкрити йому правду. Він дуже
розхвилювався— хоча з самого початку
хвороби покладався на волю божу і
виявляв велике терпіння й покору.
Обміркувавши все це, Дік сказав:
—    Що ж, певно, мені доведеться діяти
від імені родини. А родина, гадаю,
зажадала б консиліуму.
—    Воля ваша.
—    Від їхнього імені я попрошу вас
викликати найбільшого з відомих мені
тутешніх спеціалістів — доктора
Гербрюгга із Женеви.
—    Я й сам думав про Гербрюгга.
—    Я пробуду тут день-два і
дзвонитиму вам.
Надвечір Дік прийшов до сеньйора
Пардо-і-Сіудад-
Реаля. Вислухавши Діка, старий сказав:
—    Ми маємо в Чілі величезні маєтки.
Я міг би зробити сина управителем. Або
поставити його на чолі одного з наших
паризьких підприємств...— Він похитав
головою й почав походжати од вікна до
вікна на тлі весняного дощика, такого
веселого, що навіть лебеді не ховалися
від нього.— Мій єдиний син! Чому ви не
хочете взяти його до своєї клініки?
Іспанець раптом упав навколішки перед
Діком.
—    Врятуйте мого сина! Я вірю у вас,
візьміть його до себе, вилікуйте його!
—    Те, що ви кажете, не може бути
підставою для примусового лікування. З
таких мотивів я не взявся б лікувати,
навіть якби міг.
Іспанець підвівся.
■— Даруйте, я не подумав... Справді, я
вже наче схибнувся...
Вийшовши з ліфта, Дік натрапив у
вестибюлі на доктора Данже.
—    А я саме збирався дзвонити вам,—
сказав той.— Нам треба поговорити.
Може, вийдемо на терасу?
—    Містер Уоррен помер? — швидко
запитав Дік.
—    Ні, поки що все без змін. Консиліум
відбудеться завтра вранці. Але він
наполягає на зустрічі з дочкою, з вашою
дружиною. Наскільки я розумію, вони
колись посварилися...
—    Я знаю всю цю історію.
Обидва лікарі замислилися, дивлячись
один одному в очі.
—    А може, вам слід було б самому
поговорити з ним, перше ніж на щось
зважуватись? — підказав доктор Данже.—
його смерть буде легкою, він просто
тихо згасне.
Дік неохоче кивнув головою.
—    Гаразд.
Номер «люкс», у якому тихо згасав Девре
Уоррен, був не менший, ніж у сеньйора
Пардо-і-Сіудад-Реаля,— у цьому готелі
багато було покоїв, де грошовиті руїни
людські, втікачі від правосуддя,
претенденти на трони втрачених
князівств доживали свого віку за
допомогою опійних та барбітуратових
препаратів, переслідувані, мов
настирливими звуками радіо, неугавною
луною давніх гріхів. Цей закуток Європи
приваблює людей не стільки своєю
красою, скільки тим, що тут їм не
дошкуляють зайвими розпитами. Тут
схрещуються шляхи тих, хто шукає
зцілення в гірських санаторіях та на
туберкульозних курортах, і тих, хто
став регзопа поп §гаіа у Франції чи в
Італії.
Жалюзі на вікнах у номері були
напівопущені. Черниця з обличчям
святої ходила коло хворого, який
висх-лими пальцями перебирав чотки на
білому простирадлі. Він усе ще був
вродливий; коли Данже вийшов і він
звернувся до Діка, в голосі його
забринів відгомін давнього
самовдоволення:
—    Наприкінці життя ми багато чого
починаємо розуміти, докторе Дайвер.
Тільки тепер я побачив усе в
справжньому світлі.
Дік мовчки чекав, що він скаже далі.
—    Я був поганою людиною. Ви знаєте,
як мало в мене прав на те, щоб ще раз
побачити Ніколь, але той, під ким усі ми
ходимо, вчить нас жаліти і прощати.—
Чотки вислизнули з його слабких
пальців і зісковзнули з постелі на
підлогу. Дік підняв їх і подав йому.—
Якби я хоч на десять хвилин міг
побачитися з Ніколь, то пішов би з життя
щасливий.
—    Цього питання я не можу
розв’язати сам,— сказав Дік.— Ми
ризикуємо здоров’ям Ніколь.— Він усе
вже вирішив для себе, але вдавав, ніби
вагається.— Мені треба порадитися зі
своїми колегами по клініці.
—    Що ж, хай буде так, як скаже ваш
колега... Я перед вами в такому боргу...
Дік квапливо підвівся.
—    Відповідь ви одержите через
доктора Данже.
Зі свого номера він викликав по
телефону клініку на Цугському озері. По
кількох довгих хвилинах йому відповіла
Кете — зі свого дому.
—    Мені треба поговорити з Францом.
—    Франц на гірській базі. Ми
домовилися зустрітися там, я зараз
виходжу — переказати йому що-небудь,
Дік?
—    Йдеться про Ніколь. Тут, у Лозанні,
вмирає її батько. Скажіть це Францові,
додайте, що справа термінова, і
попросіть, щоб подзвонив до мене
звідти.
—    Гаразд.
—    Скажіть, що з третьої до п’ятої, і
з сьомої до восьмої я буду в своєму
номері, а пізніше мене можна буде
знайти в ресторані.
Зосередивши увагу на цих деталях, він
забув попередити Кете, щоб вона нічого
не казала Ніколь. А коли згадав про це,
їх уже роз’єднали. Лишалося
сподіватись, що Кете здогадається сама.
...Кете і не думала розповідати Ніколь
про цю розмову, поки поїзд віз її
безлюдним схилом, порослим дикими
квітами, що колихалися під
несподіваними поривами вітру. Тут, у
горах, клініка мала базу, куди хворих
вивозили на лижні прогулянки взимку й
недалекі альпіністські походи навесні.
Зійшовши з поїзда, Кете відразу
побачила Ніколь — та керувала якоюсь
веселою грою своїх дітей. Підійшовши до
неї, Кете лагідно поклала їй руку на
плече і сказала:
—    Як ви гарно вправляєтеся з дітьми,
вам треба було б улітку навчити їх
плавати.
Розпалена грою, Ніколь несамохіть,
майже грубо смикнула плечем. Рука Кете
зависла в повітрі, і ту ж мить вона дала
волю словам:
—    Ви що, злякалися, що я хочу вас
обняти? — гостро спитала вона.—
Помиляєтеся — якби не дзвінок від Діка,
якби не ця сумна звістка...
—    З Діком щось сталося?
Кете зрозуміла свою помилку, але було,
вже пізно; на панічні запитання Ніколь:
«Ви сказали — сумна звістка. Що з ним
сталося? Що з ним сталося?» — вона
відповідала тільки:
—    Нічого. Нічого не сталося. Мені
треба поговорити з Францом.
—    Скажіть мені правду, що з ним?
Обличчя Ніколь пополотніло від жаху,
малі Дайвери, які все чули, теж злякано
завмерли. І Кете здалася:
—    Ваш батько захворів у Лозанні. Дік
хоче порадитися з Францом.
—    Тяжко захворів?
Саме в цю мить підійшов Франц,
по-лікарському лагідний і уважливий.
Зраділа Кете переклала решту тягаря на
нього, але шкоду вже було заподіяно.
—    Я їду до Лозанни,— оголосила
Ніколь.
—    Навіщо ж отак зразу, не
подумавши,— сказав Франц.— Заждіть,
поки я поговорю по телефону з Діком.
—    Але ж я не встигну тоді на
місцевий поїзд,— запротестувала
Ніколь.— І спізнюся на цюріхський, що
відходить о третій! Якщо мій батько при
смерті, я мушу...— Вона урвала фразу, не
наважуючись висловити те, що думала.— Я
повинна їхати. І мені треба бігти,
інакше я спізнюся.— Вона й справді вже
бігла туди, де стояли пласкі вагончики
і паровоз, пахкаючи, увінчував клубами
пари голий схил. Біжучи, вона
озирнулася й крикнула через члече: —
Якщо будете говорити з Діком, скажіть —
я виїхала!
...Дік сидів у себе й читав «Нью-Йорк
геральд», коли до номера вбігла схожа
на ластівку черниця — і водночас
задзвонив телефон.
—    Умер? — з надією в голосі спитав
Дікг
—    Мопзіеиг, іі езі рагіі — він зник!
—    Соттепі? 1
—    II езі рагіі — і камердинер його
зник, і всі речі.
Це було неймовірно. Щоб людина в такому
стані встала й пішла!
Він узяв телефонну трубку; дзвонив
Франц.
—    Нащо ж ви сказали Ніколь! —
обурився Дік.
—    На жаль, це Кете виявила таку
нерозважливість.
—    Передусім винен, звичайно, я.
Жінкам ніколи не можна розповідати
щось передчасно. Ну гаразд, я зустріну
її на вокзалі... Послухайте, Франце,
сталася неймовірна річ — старий раптом
устав і пішов...
—    Під що? Я не зрозумів вас.
—    Не — під що, а пі-шов. Я кажу,
старий Уоррен пішов.
—    А що ж тут такого?
—    Він був у стані тяжкого колапсу...
помирав, розумієте? І раптом устав і
подався геть... Напевне — назад, до
Чікаго... Не знаю, до мене прибігла його
доглядальниця... не знаю, Франце, я сам
оце щойно почув про це... подзвоніть
мені пізніше.
Майже дві години Дік витратив на те, щоб
з’ясувати обставини втечі Уоррена.
Скориставшись з тих кільканадцяти
хвилин, коли денна доглядальниця пішла,
а нічна ще не з’явилася, хворий зійшов
до бару, де квапливо проковтнув чотири
порції віскі, розрахувався за готель
тисячодоларовим банкнотом, звелівши
решту переказати поштою, і відбув —
слід гадати, до Америки. В останню
хвилину Дік і Данже помчали на вокзал,
сподіваючись наздогнати його там, але
призвело це тільки до того, що Дік
розминувся з Ніколь. Він зустрів її вже
у вестибюлі готелю — вона мала
втомлений вигляд, і в Діка тривожно
тьохнуло серце, коли він побачив її
стулені в тонку лінію уста.
—    Як батько? — спитала вона.
—    Набагато краще. Видно, він мав ще
добрячий запас життєвих сил.— Дік
повагався, зважуючи можливий ефект
новини.— Уявляєш собі: він устав і
поїхав геть!
Йому хотілося випити — за всією цією
біганиною він не встиг пообідати. Він
повів приголомшену Ніколь до бару,
замовив коктейль і пиво, і коли вони
вмостилися в шкіряних кріслах,
продовжив розповідь:
—    його лікар, напевно, помилився з
прогнозом або взагалі поставив не той
діагноз. Не знаю, я ще не мав навіть часу
все як слід обміркувати.
—    Отже, він поїхав?
—    Так, вечірнім поїздом на Париж.
Вони помовчали. Від Ніколь віяло
глибокою трагічною байдужістю.
—    Тут спрацював інстинкт,— сказав
нарешті Дік.-— Він справді був майже
при смерті, але зусиллям волі йому
пощастило відновити ритм діяльності
організму — зрештою, він не перший
встав зі смертної постелі. Це як старий
годинник: струснеш його, і він за
звичкою знов починає йти. Отак і твій
батько...
—    Не треба,— сказала вона.
—    Головною його рушійною силою
завжди був страх,— провадив Дік далі.—
Він злякався, й це додало йому сили.
Напевно, він доживе до дев’яноста
років.
—    Будь ласка, не треба,— сказала
вона.— Будь ласка, я не можу більше
слухати.
—    Як хочеш. До речі, цей юний
негідник, заради якого я приїхав сюди,
зовсім безнадійний. Завтра вранці ми
можемо вертатися додому.
—    Не розумію, навіщо — навіщо все це
тобі потрібно,— вихопилося в неї.
—    Не розумієш? Іноді я й сам не
розумію.
Вона поклала долоню на його руку.
—    Вибач, Діку, я сказала, не
подумавши.
Хтось приніс до бару патефон, і вони
посиділи й помовчали під звуки
«Весілля мальованої ляльки».
III
Через кілька днів Дік уранці зайшов по
листи до канцелярії, і увагу його
привернула незвична метушня за вікном.
Хворий Ван-Кон Морріс від’їздив із
клініки. Його батьки, австралійці,
сердито кидали валізи у великий
лімузин, а поряд стояв доктор Ладіслау
й безпорадно розводив руками у
відповідь на гнівну жестикуляцію
Мор-ріса-старшого. Сам Ван-Кон
спостерігав цю сцену з кривою
глузливою посмішкою. Вийшовши з
канцелярії, доктор Дайвер запитав:
—    Чим пояснити такий поспіх,
містере Морріс?
Побачивши Діка, містер Морріс аж
підскочив — його
бурякове обличчя й великі карти його
костюма наче погасли, а потім
спалахнули, немов їх вимкнули й
увімкнули знову. Він рушив на Діка,
неначе збираючись ударити його.
—    Поспіх?! Та нам давно вже треба
було б виїхати звідси, і не тільки нам,—
почав він і зупинився, щоб звести дух.—
Давно вже треба було б, докторе Дайвер.
Давно.
—    Може, зайдемо до мого кабінету? —
запропонував Дік.
—    Ні, дякую! Ми й тут можемо
поговорити! Я й тут можу вам сказати, що
не бажаю більше мати справи ні з вами,
ні з вашим закладом.— Він посварився на
Діка пальцем.— Я оцьому лікареві так і
сказав. Ми тільки даремно витратили
гроші й час.
Доктор Ладіслау лише здригнувся на
знак слабкого протесту. Дік ніколи не
відчував до Ладіслау особливої
приязні. Спромігшись відвести
розлюченого австралійця на стежку, що
вела до адміністративного корпусу, він
знову запропонував йому зайти до
кабінету, але той похитав головою.
—    Все це через вас, докторе Дайвер,
саме через вас. Я звернувся до доктора
Ладіслау, бо вас ніде не могли знайти, а
доктор Грегоровіус повернеться тільки
надвечір, а я чекати не маю наміру. Ні,
сер! Я і хвилини тут більше не
затримаюся після того, що почув від
свого сина.
Він грізно підступив до Діка, і той
вивільнив руки на випадок, якщо треба
буде зустріти його кулаком.
—    Мій син лікується тут від
алкоголізму, ми приходимо до нього', і
що ж він нам каже? Що від вас тхне
горілкою! Горілкою! — Він гучно потяг
носом, принюхуючись, але нічого, видно,
не вчув.— І Ван-Кон чув цей запах не
один раз, а двічі, двічі! Ми з жінкою
зроду чарки в руках не тримали. Ми
привозимо до вас сина, доручаємо вам
вилікувати його, а ви на нього двічі за
один місяць дихаєте горілкою! І це,
по-вашому, зветься лікуванням?
Дік завагався: від містера Морріса
можна було чекати, видно, чого завгодно
— аж до скандалу на центральній алеї
клініки.
—    Зрештою, містере Морріс, не можна
ж вимагати, щоб люди відмовлялися від
своїх звичок тільки через те, що ваш
син...
—    Але ж ви лікар, хай вам чорт! —
вибухнув Морріс.— Коли роботяга
жлуктить пиво — це його собаче діло,
але щоб той, хто має лікувати інших...
—    Ну, це вже занадто. Ми прийняли
вашого сина як хворого на клептоманію.
—    А чому він захворів на ту
клептоманію? — голос його вже зірвався
на крик.— Бо пив, упивався до нестями —
вам це щось говорить чи ні? Мій рідний
дядько через це до шибениці докотився,
ясно? А тепер що виходить? Я віддаю сина
в лікарню, а там від лікаря тхне
горілкою!
—    Я змушений просити вас залишити
територію клініки.
—    «Просити»! Та вважайте, що мене
вже тут немає!
—    Якби ви були трохи стриманіші, ми
могли б ознайомити вас із тими
результатами, яких нам вдалося на цей
час досягти. Певна річ, за даних
обставин ми змушені відмовитися від
подальшого лікування вашого сина..,
—    І ви ще смієте говорити мені про
стриманість?!
Дік підкликав доктора Ладіслау і, коли
той підійшов,
сказав йому:
—    Я просив би вас від імені
адміністрації побажати пацієнтові та
його родичам щасливої дороги.
Злегка вклонившись Моррісові, він
увійшов до будинку і, обернувшись,
постояв за прочиненими дверима,
чекаючи, доки вони від’їдуть —
хами-батьки та їхній хирлявий
дегенеративний виплодок. Неважко було
уявити собі, як ця родина вояжуватиме
по Європі, тероризуючи порядних людей
грубим невіглаством і грубими грошима.
Та коли машина зникла за ворітьми, Дік
замислився над тим, до якої міри він сам
винен у тому, що сталося. Він пив
червоне вино за обідом та вечерею, на
сон грядущий випивав гарячого рому і в
другій половині дня іноді перепускав
чарку-другу джину — джин майже не дає
запаху. Загалом виходило півпінти
алкоголю на день — величенька порція,
якої огранізм уже не міг спалити.
Відмовившись від спроб знайти собі
виправдання, він сів за стіл і виписав
собі щось на зразок лікувального
припису, за яким споживання алкоголю
скорочувалося рівно наполовину. Не
можна, щоб від лікарів, шоферів та
протестантських священиків пахло
спиртним, як пахне від художників,
маклерів та кавалерійських офіцерів;
Дік визнавав свою провину,
сформулювавши її як необачність. Але
інцидент на тому не вичерпався — як
виявилося через півгодини, коли
приїхав Франц, відсвіжений двома
тижнями в Альпах; повний завзяття до
роботи, він встиг поринути в неї, перше
ніж дійшов до свого кабінету. Дік чекав
його там.
—    То як там Еверест?
—    Знаєте, за темпів, яких ми
дотримувались, можна було б і на
Еверест видобутися. У нас навіть
розмова про це була. А тут що чути? Як
моя Кете, як ваша Ніколь?
—    Дома все гаразд, і у вас, і в мене.
Але в клініці сьогодні сталася
препаскудна подія.
—    Як? Яка подія?
Франц уже набрав номер телефону своєї
вілли. Поки тривала сімейна розмова,
Дік походжав по кабінету, а коли вона
скінчилася, сказав:
—    Батьки забрали з клініки Морріса
— із скандалом.
У Франца аж витяглося обличчя.
—    Я вже знаю, що він поїхав,—
дорогою сюди мене перестрів доктор
Ладіслау.
—    Що Ладіслау вам сказав?
—    Тільки те, що Морріс поїхав. І що
ви мені розкажете. То як же це вийшло?
—    Як завжди в таких випадках —
якась муха вкусила.
—    Хлопець був таки неприємний.
—    Такого не гріх було б покласти і
під довічний наркоз,— погодився Дік.—
А таточко його нагнав на Ладіслау
страху, як колонізатор на тубільця. До
речі, як бути з цим Ладіслау? Чи варто
нам за нього держатися? По-моєму, ні —
він страшенний тюхтій, сам нічому не
може дати ради.
Дік вагався на межі правди, подумки
напружуючись, готуючись до стрибка.
Франц, усе ще в пильовику й шоферських
рукавичках, присів на край письмового
столу. Дік наважився.
—    Цей Морріс, між іншим, зобразив
батькові вашого поважного колегу
п’яницею. Тато в цьому питанні —
фанатик, а його нащадок нібито виявив
на мені сліди уіп-сіи-рауз
Франц сів, відкопилив нижню губу,
опустив очі.
—    Ви мені потім усе розкажете,—
промовив він нарешті.
—    Навіщо ж відкладати, можна й
зараз,— відказав Дік.— Ви самі знаєте:
хто-хто, а я спиртним не зловживаю.—
їхні погляди зустрілися, схрестились.—
Скориставшись із безхребетності
Ладіслау, цей тип розходився так, що
мені лишалося тільки захищатись. Добре
хоч, що поряд не було пацієнтів,—
уявляєте собі, який вигляд я мав би
тоді!
Франц зняв рукавички, скинув плащ.
Підійшовши до дверей, сказав
секретарці:
—    Прошу нам не заважати.
Потім повернувся до столу й заходився
перебирати листи й папери — бездумно,
як усі люди, які тільки вдають
зайнятість, а насправді обмірковують
те, що мають сказати.
—    Діку, я знаю вас як людину
помірковану і врівноважену, хоч ми й
по-різному ставимося до питва. Але
настав час сказати, й сказати прямо,— я
вже кілька разів помічаю, що ви
дозволяєте собі випивати за обставин,
найменше для цього відповідних. Тим-то
ця історія небезпідставна. Може, вам
варто знову піти в розпустку?
—    Ви хочете сказати «відпустку»,—
механічно виправив його Дік.— Ні,
відпустка нічого не дасть.
Обидва були роздратовані, Франц,
зокрема, тим, що йому зіпсували радість
повернення.
—    Іноді вам бракує здорового
глузду, Діку.
—    Я ніколи не розумів, що таке
здоровий глузд за складних обставин —
чи не прихована тут думка, що лікар
загального профілю може прооперувати
хворого краще, ніж спеціаліст-хірург?
Все це раптом остогидло Дікові.
Пояснювати, залагоджувати щось —
безглуздо: вони обидва вийшли з цього
віку; ні, краще вже нехай у вухах
звучить розладнане відлуння давньої
істини.
—    Так далі не піде,— несподівано
сказав він.
—    Що ж, я з вами згоден,— признався
Франц.— У вас більше не лежить душа до
цього діла, Діку.
—    Так. І я хочу вийти з нього. А щодо
капіталу Ніколь, то можна домовитися,
щоб ви повертали його частинами.
—    Про це я вже думав, Діку, бо знав,
що до цього йдеться. В мене є на
прикметі інший компаньйон. До кінця
року я зможу, очевидно, повернути вам
усю суму.
Для Діка його власне рішення було трохи
несподіваним, і він не чекав, що Франц
так легко відмовиться від партнерства.
А проте він відчув полегкість, бо давно
вже не без гіркоти спостерігав, як
етика його професії втрачає будь-який
живий зміст.
Дайвери вирішили повернутися додому,
цебто на Рів’є-ру. Але вілла «Діана»
була на все літо найнята, і тому решту
сезону вони провели на німецьких
курортах і у французьких містах,
уславлених своїми соборами,
затримуючись скрізь на кілька
днів—поки не набридне. Дік потроху
писав, не додержуючись якогось плану;
це був період життя, який можна
визначити одним словом — чекання; не
нового приступу хвороби в Ніколь, якій
ця подорож ішла тільки на користь, і не
нової роботи, а просто — чекання.
Єдиний сенс існуванню в цей час
надавали діти.
Прихильність Діка до дітей зростала в
міру того, як росли вони самі; Ланьє
було вже одинадцять, Топсі — дев’ять.
Він здобув їхню довіру через голову
гувернанток, твердо вірячи в те, що ні
примус, ані намагання уникнути примусу
не можуть замінити тривалої й
терпеливої уваги, перевірки, обліку й
підбивання підсумків,
і все — з однією метою: виховати в
дитині почуття обов’язку. Він знав
тепер своїх дітей куди краще, ніж їх
знала Ніколь, і, в благодушному настрої
після склянки доброго місцевого вина,
подовгу розмовляв чи грався з ними. їм
властива була та тиха, трохи сумна
чарівність, якою позначені діти, що
рано навчилися не сміятися й не плакати
надто голосно; здавалося, вони не
знають ніяких бурхливих поривань і,
легко улягаючи простим правилам
дисципліни, легко задовольняються
доступними їм нехитрими радощами. Вони
звикли до розміреного життя, віддавна
зведеного в норму в добропорядних
родинах на Заході, і в них виховували
вміння не стільки говорити, скільки
слухати. Дік вважав, наприклад, що в
дитини, яку навчили мовчати,
розвивається спостережливість.
Ланьє відзначався неймовірною
допитливістю, і в коло його зацікавлень
потрапляли найнесподіваніші речі. Він
не давав Дікові спокою запитаннями,
як-от: «Скажи, тату, а скільки шпіців
можуть подолати лева?» З Топсі було
легше. Білява й граціозна, вона була
викапана Ніколь, і свого часу ця
схожість непокоїла Діка. Але за
останній рік вона зміцніла, стала
здоровою, типово американською
дитиною. Дік був задоволений обома,
хоча Ніколь у цьому не признавався.
«Того, хто не навчився шануватися
вдома,— казав Дік,— життя навчить
потім
батогом. Мені однаково — буде Топсі
мене «обожнювати» чи ні. Я ж не дружину
собі вирощую».
Другою особливістю цього літа й осені в
житті Дайве-рів був надмір грошей. Вони
надходили із Швейцарії — Франц
повертав їхній пай, та з Америки, де
прибутки дедалі зростали; грошей було
стільки,, що весь час ішов на те, щоб
витрачати їх, а потім освоювати плоди
цих витрат. Подорожували вони із
справді казковою розкішшю.
Ось, приміром, поїзд прибуває до Бойєна,
де вони гостюватимуть два тижні. В
спальному вагоні лаштуватися до виходу
почали від самого італійського
кордону. З вагона другого класу
з’явилися покоївка мадам Дайвер і
покоївка гувернантки, щоб допомогти з
багажем і з собаками. Мадмуазель Беллуа
доручено наглядати за ручною поклажею,
сілігем-тер’єрів віддано під опіку
одній покоївці, пару китайських
пінчерів — другій. Коли жінка створює
собі такий антураж, це зовсім не
свідчить про її духовне убозтво —
іноді, навпаки, в цьому виявляється
надмірна широта інтересів; і, в усякому
разі, Ніколь, коли була здорова, твердо
тримала все це в руках. Узяти хоча б
клопіт із багажем — на станції з
багажного вагона будуть вивантажені
чотири скрині з одягом, скриня із
взуттям, три баули й дві картонки з
капелюхами, валізи гувернантки й
служниць, скринька з паперами Діка й
документами, дорожня аптечка,
спиртівка у футлярі, набір для
пікніків, чотири тенісних ракетки в
пресах і чохлах, патефон і друкарська
машинка. Крім того, Дайвери та їхній
почет мали при собі добрих два десятки
саквояжів, сумок та пакетів; на кожній
речі, аж до чохла з тростинами, був
пов’язаний ярлик з відповідним
номером. Таким чином, усе це можна було
перевірити за дві хвилини на пероні за
двома оправленими в металеві рамки
списками — на великі речі й на дрібні,—
що завжди лежали в сумочці Ніколь; а
перевіривши, вирішити, що залишати в
камері схову, а що взяти з собою. Ніколь
опрацювала цю систему ще дівчиною, коли
подорожувала зі своєю кволою,
хворобливою матір’ю, і тепер
додержувалася її з педантичністю
полкового інтенданта, обов’язок якого
— забезпечувати харчами та
спорядженням три тисячі солдатів.
Дайвери та їхній почет зійшли з поїзда
раннім присмерком, що швидко западав у
міжгір’ї. Жителі села спостерігали
висадку так само зачудовано, як їхні
предки сто років тому — прибуття до
Італії лорда Байрона. Запросила сюди
Дайверів графиня ді Мінгетті, колишня
Мері Норт. Шлях, розпочатий у Ньюарку, в
кімнатці над крамницею шпалерника,
завершився нещодавно фантастичним
шлюбом.
Титул граф ді Мінгетті звучав гучно,
але надав його чоловікові Мері
римський папа; джерелом багатства
графа були поклади марганцю в
Південно-Західній Азії. Колір шкіри він
мав такий, що його не пустили б до
пульманівського вагона в жодному з
південних штатів. У жилах його текла
кабіло-берберо-сабейсько-індійська
кров — кров племен, які широким поясом
населяють Північну Африку й Азію і
представники яких викликають у
європейців більшу симпатію, ніж
напівкровки в портах Магрибу.
Коли ці два князівські двори, західний
і східний, зійшлися на вокзальному
пероні, вся дайверівська пишність
видалася не більше як суворою
простотою піонерів Дикого Заходу.
Господарів супроводили
мажордом-іта-лієць із жезлом у руці,
четверо мотоциклістів у тюрбанах і дві
жінки, закутані так, що видно було самі
очі. Ці жінки, які поштиво трималися на
крок позад Мері, відразу ошелешили
Ніколь чудернацьким східним вітанням.
Самій Мері, так само як Дайверам, уся ця