Ніч лагідна - 08

і тільки повторив, підвівшись і
притримуючи пенсне на носі:
—    Атож, Федерстон тепер у
Каліфорнії.
Перрін за першим столом саме розмовляв
із чемпіоном світу у важкій вазі;
перехопивши на собі швидкий погляд
Перріна, Дік зрозумів, що той хотів був
гукнути його й познайомити з боксером,
але в останню мить роздумав.
Скориставшись із свіжого досвіду, Дік
успішно уник подальшої розмови з
Касасусом — цебто спочатку уважно
обдивився підписаний чек, потім
угледів щось вельми цікаве за
мармуровою колоною над головою клерка,
а тоді, після складних маніпуляцій з
тростю, капелюхом і листами, попрощався
й рушив до виходу. Давно куплений
чайовими швейцар подбав про таксі —
воно вже чекало біля під’їзду.
—    Кіностудія «Фільм пар екселянс»
— це на маленькій вуличці в Пассі.
їдьте до Порт-де-ла-Мюет, а далі я вам
поясню.
Події останніх двох днів викликали
таке сум’яття в його душі, що він тепер
і сам до ладу не знав, чого хоче. Коло
Порт-де-ла-Мюет він відпустив таксі й
пішки рушив у напрямку студії, але, за
кілька будинків од неї, перейшов на
другий бік вулиці. Зовні сповнений
гідності, бездоганно елегантний, він
насправді був сам не свій. Справжню
гідність можна було повернути собі,
тільки викресливши минуле, забувши
напруження останніх шести років. Він
кружляв довкола студії, наче
дурнуватий хлопчисько з роману
Таркінгтона, пришвидшуючи ходу там, де
не було дверей, квапливо завертаючи за
ріг,— боявся розминутися з Розмері,
коли вона вийде. Студію оточували
похмурі будинки. Поряд була крамниця з
написом на вивісці: «1000 сЬетізез» Ч Всю
вітрину заповнювали сорочки —
складені в стоси, оздоблені краватками
й напнуті на манекени, з дешевим шиком
розкидані по споду вітрини.
«1000'сЬетізез»— не віриш, полічи! Далі
можна прочитати: «Рараіегіе»,
«Раііззегіе», «Зоїсіе»- HYPERLINK
"file:///C:\\DOCUME%7E1\\Admin\\LOCALS%7E1\\Temp\\FineReader11\\tmp67B.h
tm" \l "bookmark7" 7 — і рекламу «Ое]'еипег де
Зоїеіі» HYPERLINK
"file:///C:\\DOCUME%7E1\\Admin\\LOCALS%7E1\\Temp\\FineReader11\\tmp67B.h
tm" \l "bookmark8" 8 з Констандією Толмедж, а
з'а нею — вивіски похмурішого змісту:
«Уеіешепіз Ессіезіазііяиез»,
«Оесіагаііоп сіє Оесез», «Рошрез
РипеЬгез» HYPERLINK
"file:///C:\\DOCUME%7E1\\Admin\\LOCALS%7E1\\Temp\\FineReader11\\tmp67B.h
tm" \l "bookmark9" 9 . Життя і смерть.
Він розумів: те, що він зараз робить,
стане поворотним у ного житті —
настільки це не узгоджується з усім, що
було раніше, не узгоджується навіть з
тим образом, у якому він міг і хотів би
постати перед Розмері. В очах Розмері
він уособлював вишукані манери, а тим
часом його кружляння довкола студії
було не що інше, як настирливість. Та
для Діка цей вчинок, якого він не міг не
зробити, був виявом якоїсь живої, хоча й
глибоко в ньому зачаєної суті. Він
прийшов сюдй — в сорочці з бездоганно
припасованими до рук манжетами, з
рукавами, що входили в рукави піджака
наче поршень у циліндр, з комірцем, що
бездоганно облягав шию, підстрижений
за останньою модою і з не менш модною
папкою в руці,— прийшов, гнаний тією
самою силою, що примусила колись іншу
людину зійти на церковну паперть у
Феррарі у волосяниці, посипавши голову
попелом. То була данина, яку Дік
сплачував речам непозбутнім,
несподіваним, непідвладним ніякому
осудові.
XXI
По трьох чвертях години марного
чекагіня Дік раптом опинився в
товаристві чужої йому людини. І, як це
інколи трапляється, саме тоді, коли
йому найменше того хотілося. Намагання
вберегти від стороннього ока зболілу
душу нерідко призводить до
протилежного; так актор, пропускаючи
репліки в своїй ролі, змушує глядачів
прислухатися і створює напруження
почуттів, яке допомагає публіці самій
доповнити недомовлене. А ще буває так:
рідко жаліючи людей, що прагнуть і
справді потребують нашого співчуття, ,
ми водночас віддаємо його тому, хто з
якихось причин викликає у нас жалість
умоглядну й невиправдану.
Дік, напевне, міркував би саме так, якби
схотів проаналізувати епізод, про який
ітиметься. На розі вулиці Ангелів його
зупинив американець років тридцяти з
худим, блідим обличчям, яке кривилося в
напівбоязкій, напівзухвалій посмішці.
Поки той прикурював, Дік відразу відніс
його до віддавна знайомого типу — типу
молодиків, що, картинно спершись
ліктями на прилавок, стовбичать з ранку
до вечора в тютюнових крамничках,
роздивляючись покупців крізь
вузесеньку щілину свого інтелекту.
Один із тих завсідників крамничок,
гаражів, де по темних закутках
укладаються угоди про якісь афери,
перукарень і фойє маленьких
кінотеатрів,— так, принаймні, визначив
його собі Дік. Іноді такі обличчя
дивляться з найбрутальніших карикатур
Тада — ще хлопчаком Дік не раз позирав
неспокійним оком на похмуре пограниччя
злочинного світу, що лежало, здавалося,
зовсім поряд.
—    То як вам Париж, братику?—Не
чекаючи відповіді, він пішов поряд,
рівняючи свої кроки до Дікових. Потім
підбадьорливо спитав:— А ви звідки?
—    З Буффало.
—    А я із Сан-Антоніо... Тільки я
застряв тут — після війни дома ще не
був.
—    Воювали?
—    Атож! У вісімдесят четвертій
дивізії—чули про таку? — Молодик
вихопився на крок уперед і втупив у
Діка лиховісний погляд.— А ви живете в
Парижі, братику? Чи тільки так,
проїздом?
—    Проїздом.
—    І в якому готелі?
Дік подумки всміхнувся: «братик»,
видно, замірявся вночі обчистити його
номер. Але хлопець відразу вгадав його
думки і нітрохи не збентежився:
—    З вашими м’язами, братику, мене
нічого боятися. В Парижі, звісно,
крутяться такі, що полюють на
американських туристів, але я до них не
належу.
Дікові набридло, він зупинився.
—    Я бачу, у вас багато вільного часу.
—    Ні, чому ж, я тут при ділі.
—    При якому ж?
—    Продаю газети.
Таке невинне заняття якось не
в’язалося із злодійкуватими манерами
молодика; він, однак, зразу ж додав:
—    Будьте певні, я минулого року
заробляв — дай боже кожному, по десять,
а то й .двадцять франків за номер «Санді
тайме», що коштує шість.
Він витяг з пошарпаного гаманця
газетну вирізку й показав Дікові. Це
була карикатура: нескінченний потік
американців виливався на берег з
корабля, кожен з торбою грошей в руках.
—    Двісті тисяч... Залишають тут за
одне літо десять мільйонів.
—    А що ви робите тут, у Пассі?
Молодик сторожко роззирнувся.
—    Кіно,— змовницьки прошепотів
він.— Тут є американська кіностудія.
Час від часу вона потребує людей, що
розмовляють по-англійському. От я й
чекаю, чи не нагодиться щось.
Цього було вже досить; Дік швидко й
рішуче спекався-його.
Він уже напевне не діждеться Розмері —
вона або проскочила, поки він обходив
квартал, або пішла ще до того, як він
сюди приїхав. Він увійшов до бістро на
розі, купив свинцевий жетон і,
втиснувшись у закуток між кухнею й
смердючою вбиральнею, викликав
комутатор «Короля Георга». У ритмі
власного дихання він почув один із
симптомів Чейн-Стокса, але, як і все
інше, це ще більше загострило його
почуття. Назвавши потрібний номер, він
довго стояв з трубкою в руці, дивлячись
у залу кафе й нічого не помічаючи;
нарешті в трубці озвався чужий
тоненький голосок:
—    Алло!
—    Це Дік... Я не міг не подзвонити
вам.
Мовчання; потім вона швидко відповіла,
і в голосі її
він упізнав свій власний настрій:
—    Добре, що подзвонили.
—    Я приїхав на студію, хотів
зустріти вас. І дзвоню вам з Пассі.
Думав, що потім поїдемо назад кружним
шляхом, через Булонський ліс.
—    От шкода! Я пробула там тільки
хвилинку.
Мовчання.
—    Розмері.
—    Що, Діку?
—    Я не знаю, що зі мною коїться. Коли
підстаркуватий джентльмен утрачає
голову через дівча,— справи його
кепські.
—    Хіба ви підстаркуватий, Діку? Ви
молодший за всіх на світі.
—    Розмері!
Знову мовчанка. На полиці просто перед
ним вишикувалися пляшки з отрутами
Франції, тими, що дешеві,—«Отар», ром
«Сен-Джеймс», «Марі Брізар», пунш
«Оранжад», «Рене Бранка», «Шеррі Роше»,
арманьяк.
—    Ви там сама?
«Дозвольте, я опущу штору?»
—    А з ким же мені бути?
—    І я сам. Самісінький. І так хотів
би бути з вами.
Пауза, потім зітхання і відповідь:
—    І я. Я теж.
На другому кінці дроту — кімната
готелю, там лежить Розмері, і на неї
хвильками набігає мелодія пісеньки:
Чай удвох П’ємо з тобою,
Я з тобою,
Ти зі мною,
Вдво-о-ох!
А ще—пилок пудри на її засмаглій шкірі
— чоло і скроні її, коли він їх цілував,
були вологі — і сполотніле обличчя під
його обличчям, і вигин плеча.
—    Це неможливо,— сказав він сам
собі. За хвилину він уже простував
вулицею до Порт-де-ла-Мюет, а може, і в
протилежний бік, тримаючи в одній руці
маленьку папку, а трость із золотою
головкою — в другій, як тримають шпагу.
Розмері повернулася до письмового
столу й дописала листа матері:
«...я його бачила лише кілька хвилин, але
він мені страшенно сподобався. Я в
нього відразу закохалася (звичайно,
Діка я люблю більше, але ти знаєш, що я
хочу сказати). Питання про його новий
фільм уже вирішене, і він завтра ж
від’їздить до Голлівуда, тож нам,
мабуть, теж не слід затримуватися. До
Парижа приїхав Колліс Клей. Дуже милий
хлопець, але я з ним зустрічаюся рідко,
бо не відходжу від Дайверів, а вони —
просто ангели, я зроду не бачила таких
чудових людей. Сьогодні я трохи
нездужаю і приймаю ліки, хоча особливої
потреби й немає. Я навіть не намагаюсь
писати тобі про все, що тут було, та чи й
опишеш,— розповім тобі ВСЕ, коли
зустрінемося! Одержиш цього листа —
негайно ТЕЛЕГРАФУЙ: чекати тебе тут, чи
повертатися на південь з Дайверами».
О шостій Дік подзвонив Ніколь.
—    Що робитимеш увечері? — спитав
він.— Я пропоную тихий відпочинок: обід
у готелі, а потім — театр.
—    Якщо ти так хочеш, я згодна. Я оце
дзвонила Розмері, вона вирішила
пообідати у себе в номері. Схоже, що
ранковий випадок усім зіпсував
настрій.
—    Тільки не мені,— відказав Дік.—
Люба, якщо ти справді не дуже втомилася,
давай куди-небудь подамося, гаразд? Бо
потім на півдні цілий тиждень
дивуватимемось, як це ми не подивилися
Буше. Та це й краще, ніж сидіти й
журитися...
Тут він припустився помилки; Ніколь
перепитала:
—    Журитися? Чого?
—• Через Марію Уолліс.
Вона погодилася піти до театру. Між
ними існувала неписана угода бути
невтомними завжди і скрізь, бо це
додавало змісту кожному прожитому дню,
а надто вечору. Якщо ж іноді вони
занепадали духом — з ким не
трапляється,— то котресь могло змінити
план, пославшись на втому чи поганий
настрій. Вийшовши з номера, Дік і
Ніколь—найвродливіша пара в цілому
Парижі — постукали до Розмері.
Відповіді не було, вони вирішили, що
вона спить, і пірнули в теплий, гомінкий
паризький вечір; потім, улаштувавшись у
бістро біля бару Фуке, вони замовили
вермут і гіркий мигдаль.
XXII
Ніколь прокинулася пізно і, перше ніж
розплющила довгі вії, пробурмотіла
щось, недоказане вві сні; Ліжко Діка
було порожнє, а в передпокої хтось
стукав у двері — лише за мить вона
здогадалась, що цей стукіт і розбудив
її.
—    Епігег! HYPERLINK
"file:///C:\\DOCUME%7E1\\Admin\\LOCALS%7E1\\Temp\\FineReader11\\tmp67B.h
tm" \l "bookmark10" 10  — гукнула вона, але ніхто
не заходив, і вона, накинувши халат,
пішла до дверей. За ними стояв
поліцейський; чемно вклонившись, він
увійшов до кімнати.
—    Містер Афган Норт тут?
—    Хто? А-а, Норт—ні, він виїхав до
Америки.
—    Коли саме він виїхав, мадам?
—    Учора вранці.
Поліцейський похитав головою, а тоді
енергійно поводив перед нею вказівним
пальцем.
—    Вчора ввечері він був у Парижі.
Він записаний у цьому готелі, але в
номері нікого нема. Мені порадили
спитати у вас.
—    Тут щось не те. Вчора вранці ми
провели його на поїзд, а потім він мав
пересісти на корабель]
—    І все-таки сьогодні вранці його
бачили тут. Навіть документи його
перевіряли. Це достеменно.
—    Нічого не розумію! — здивовано
вигукнула вона.
Поліцейський замислився. Він був
непоганий на вроду, але від нього
неприємно тхнуло.
—    Отже, вчора ввечері його не було з
вами?
—    Звісно, не було!
—    Ми заарештували негра. Ми певні,
що це, нарешті, той негр, якого ми
шукали.
—    Послухайте, я не збагну ніяк, про
що ви говорите. Коли вас цікавить
містер Ейбрегем Норт, наш знайомий, то
навіть якщо він був увечері в Парижі, ми
про це не знали.
Поліцейський кивнув головою й закусив
верхню губу, переконаний, але
розчарований її відповіддю.
—    А що сталося? — запитала Ніколь.
Він розвів руками і віддув губи. Видно,
він аж тепер помітив, яка перед ним
вродлива жінка, очі його масно
заблищали.
—    На жаль, звичайна для літнього
сезону історія, мадам. Містера Афгана
Норта пограбували, і він заявив у
поліцію. Ми заарештували злочинця. А
тепер містер Афган має підтвердити, що
це саме той негідник, щоб ми могли
скласти протокол.
Ніколь щільніше загорнулася в халат і
рішуче повторила, що нічого не знає.
Поліцейський пішов. Поки вона приймала
душ і вдягалась, цей дивний візит не
йшов їй з думок. Потім, побачивши, що вже
початок на одинадцяту, вона подзвонила
Розмері, але телефон мовчав; тоді вона
викликала чергового адміністратора й
почула, що Ейб справді з’явився в
готелі о пів на сьому ранку, найняв
номер, але досі не вселився в нього.
Сподіваючись, що з хвилини на хвилину
прийде чи подзвонить Дік, вона вирішила
почекати його в номері. Та Дік не йшов, і
терпець їй нарешті урвався; вона вже
прямувала до дверей, коли ожив телефон.
Дзвонив портьє:
—    Вас запитує містер Крошоу, ип
пе§ге HYPERLINK
"file:///C:\\DOCUME%7E1\\Admin\\LOCALS%7E1\\Temp\\FineReader11\\tmp67B.h
tm" \l "bookmark11" 11 .
—    У якій справі?
—    Він каже, що знає вас і доктора.
Каже, що якогось містера Фрімена
ув’язнено, хоч він нікому не робив
лиха. Каже, що це помилка, але його
самого теж можуть заарештувати і що
йому треба побачитися з містером
Нортом.
—    Нам нічого про ці справи не
відомо.— Ніколь урвала розмову,
поклавши трубку. Вся ця химерна історія
з від’їздом та поверненням Ейба раптом
відкрила їй очі на те, як утомили її
його п’яні витівки. Вирішивши викинути
його з голови, вона поїхала до кравчині,
там застала Розмері й разом з нею
вирушила на вулицю Ріволі, де
продавалися штучні квіти й
різноколірне намисто. За її допомогою
Розмері вибрала подарунок для
матері—діамантовий кулон — і купила
кілька шарфів та новомодних
портсигарів для колег з
каліфорнійської кіностудії. Ніколь
придбала синові цілу армію грецьких та
римських воїнів, заплативши за них
понад тисячу франків. Знову вони
витрачали гроші по-різному, й знову
Розмері захоплювалася тим, як легко
позбувається їх Ніколь. Ніколь твердо
знала, що витрачає свої гроші, а Розмері
і досі не полишало відчуття, ніби хтось
якимось дивом ці гроші їй позичив, і
тому тратити їх слід якомога ощадніше.
Приємно було ходити по крамницях
сонячного дня у великому чужому місті,
відчуваючи своє здорове тіло й
рум’янець на щоках, кожним рухом і
кожним кроком виказуючи впевненість
жінки, яка знає, що подобається
чоловікам.
В готелі їх зустрів Дік, по-ранковому
веселий і бадьорий; Ніколь і Розмері
відразу заясніли безмежною й чистою
дитячою радістю.
Виявилося, що кілька хвилин тому Дік
мав якусь плутану телефонну розмову з
Ейбом, котрий, як вій зрозумів, справді
повернувся в Париж і зранку від когось
ховається.
—    Скажу я вам — зроду не мав такої
химерної розмови по телефону.
Дік розмовляв не тільки з Ейбом, а й з
десятком якихось осіб. Цих телефонних
співрозмовників йому щоразу
рекомендували приблизно так:
—    ...Тут з вами хоче поговорити один
добродій, він заочно засуджений,
принаймні він так каже, що?.. Ану, ви там,
сидіть тихо!.. То йому пришили строк, і
додому йому повертатися ніяк не можна.
Але як на мене, то я вважаю, що він мав
би...— У трубці забулькотіло, і що саме
мав би зробити той добродій, лишилося
таємницею.
Потім Дік почув таку заяву:
—    Я гадаю, що це повинно зацікавити
вас як психолога...
Невідому особу, яка це виголосила,
очевидно, задушили телефонним шнуром:
вона так і не встигла зацікавити Діка
ні як психолога, ані взагалі.
Далі розмова точилася так:
—    Алло!
—    Що ви ще скажете?
—    Скажу «алло»!
—    Хто це говорить?
—    Це говорю я.— Хтось щоразу
пирскав сміхом.— Зараз я передам
трубку.
Дік раз у раз чув голос Ейба впереміж із
якоюсь метушнею, падіннями трубки,
уривками фраз — як-от: «Ні, містере
Норт, тільки не я...»
Потім озвався чийсь владний, рішучий
голос:
—    Якщо ви справді приятель містера
Норта, то приїдьте й заберіть його
звідси.
Але тут раптом втрутився сам Ейб —
промовив урочисто й розважливо, як
людина, що твердо усвідомлює свій
обов’язок:
—    Діку, я викликав расові
заворушення на Монмартрі. А зараз я йду
визволяти Фрімена з в’язниці. Якщо там
прийде один негр, у нього фабрика вакси
в Копенгагені... Алло, ви мене чуєте?...
Тож, якщо там з’явиться...— і знову
трубку наповнив багатоголосий гамір.
—    Як ви опинилися в Парижі? — спитав
Дік.
—    Я доїхав до Евре, а потім
повернувся літаком, щоб порівняти Евре
і Сен-Сюльпіс. Ні, я, звісно, не збираюсь
перевозити Сен-Сюльпіс до Парижа. І
йдеться зовсім не про барокко! Власне, я
маю на увазі Сен-Жермен. Заждіть
хвилинку, я з’єднаю вас з розсильним.
—    Ради бога, не треба.
—    Послухайте, Мері виїхала
благополучно?
—    Так.
—    Дік, я хочу, щоб ви поговорили з
одним чоловіком, я тут з ним сьогодні
познайомився. Він син морського
офіцера і побував уже в усіх лікарів
Європи. Зараз я вам про нього розповім...
Отут Дік і повісив трубку — і, мабуть,
даремно, бо для його розтривоженої
свідомості і така пожива була б
корисна.
—    Колись він був такий милий
хлопець,— розповідала Ніколь
Розмері.— Такий милий. Давно, ще коли ми
з Діком побралися. Шкода, що ви його не
знали тоді. Ейб гостював у нас тижнями,
і ми майже не помічали його
присутності. Іноді він грав для нас, але
здебільшого висиджував у кабінеті за
фортепіано, як закоханий біля коханої.
У нас була покоївка, пам’ятаєш, Діку? То
вона вважала що він —привид, а Ейб іще й
лякав її: перестріне де-небудь у
темному куточку і мукне зненацька —
одного разу це нам коштувало чайного
сервізу, але ми не сердилися.
Як їм весело жилося і як давно вони вже
разом! Розмері із заздрістю думала про
це життя, легке і безжурне, зовсім не
таке, як у неї. Вона, власне, не знала
життя, вільного від щоденних турбот,
але високо цінувала дозвілля, як усі,
хто його не мав. Для неї дозвілля
означало відпочинок, але їй і на думку
не спадало, що Дайверам відпочинок
знайомий не більше, ніж їй самій.
—    Що ж із ним сталося? — спитала
Розмері.— Чому він запив?
Ніколь похитала головою, мовляв, я до
цього не причетна,
—    Стільки здібних людей у наш час
занапащають себе.
—    А хіба колись було не так? —
спитав Дік.— Здібна людина завжди йде
по вістрі, бо інакше вона не вміє. А
декотрі цього не витримують — і
програють.
—    Як на мене, причини тут глибші.—
Ніколь стояла на своєму, роздратована
тим, що Дік суперечить їй при Розмері.—
Такі митці, як... хоч би й Фернан,—
спокійнісінько обходяться без горілки.
Чому взагалі спиваються здебільшого
американці?
На це запитання було стільки
відповідей, що Дік пустив його повз
вуха,— нехай Ніколь радіє. Вона почала
викликати в нього невиразне
роздратування. Хоч він вважав її
найвродливішою з усіх жінок і знаходив
у ній усе, чого потребував, він водночас
розумів, що насувається війна, і,
підсвідомо готуючись до неї, гартував
себе й гострив зброю. Він не любив
потурати собі, але в цю мить робив саме
це: ішов на самообман, переконуючи себе,
що Ніколь бачить у його ставленні до
Розмері тільки невинне замилування
дитячою чистотою. А тим часом учора в
театрі Ніколь, на згадку про Розмері, з
притиском назвала її дитиною — і це
насторожувало.
Втрьох вони поснідали внизу, в залі, де
килими поглинали всі звуки і офіціанти
сновигали безшумно, мов тіні, не
витанцьовуючи на ходу вигадливий
фокстрот, як у фешенебельних
ресторанах. Довкола сиділи
ахмерикан-ські родини, що зацікавлено
роздивлялися інші американські родини,
шукаючи приводу зав’язати розмову.
Лише за сусіднім столом сиділо якесь
дивне товариство: десятків зо два жінок
і тільки один чоловік, молодий,
запобігливий, з манерами й виразом
послужливого секретаря. Жінки були
непевного віку й непевного прошарку, а
проте в око впадала їхня згуртованість
— тісніша, ніж, приміром, між дружинами,
що гайнують час, поки їхні чоловіки
вирішують свої справи на діловій
нараді. А тим більше несхожі вони були
на строкату юрбу туристів.
Несамохіть прикусивши язика, на якому
вже крутилося глузливе зауваження, Дік
попросив офіціанта з’ясувати, що то за
компанія.
—    Це матері полеглих героїв,—
пояснив офіціант.
Всі троє стиха охнули. На очах у Розмері
виступили
сльози.
—    Молодші з-поміж них — то, певно,
вдови,— сказала Ніколь.
Поверх келиха з вином Дік знову глянув
у той бік; у ясних обличчях жінок, у
статечному спокої, яким віяло від них,
проступала зріла гідність старшого
покоління Америки. Присутність цих
жінок, які приїхали, щоб ушанувати
пам’ять загиблих рідних, оплакати
непоправні втрати, освітила
благородною красою ресторанний зал. На
мить Дікорі здалося, що він, як тоді, в
дитинстві, скаче верхи на батьковім
коліні, а довкола вирують давні
пристрасті й поривання. Він майже
силоміць примусив себе повернутися до
двох своїх супутниць і зазирнути в
обличчя тому новому світові, в який він
вірив.
«Дозвольте, я опущу штору?»
Ейб Норт і досі — аж з дев’ятої ранку —
сидів у барі «Рітца». Коли він заявився
туди в пошуках притулку, всі вікна були
розчинені навстіж, і потужні промені
сонця діловито висмоктували порох з
прокурених килимів та подушок.
Хлопчики-розсильні, цієї пори ніким не
контрольовані, вільні тілом і душею,
гасали порожніми коридорами, ніби
підхоплені потоками протягів. Цей бар,
зі столиками для жінок, здавався
крихітним — аж не вірилося, що опівдні
в ньому вміщується стільки людей.
Знаменитий Поль, тутешній хазяїн, ще не
прийшов, зате Клод уже провадив
ранковий облік; ні словом, ні порухом не
виказавши недоречного здивування, він
відірвався від роботи, щоб налити
Ейбові чарку похмільної. Ейб сів на
лаві під стіною. Після двох чарок він
відчув себе краще і навіть піднявся
нагору до перукарні й поголився. Коли
він повернувся в бар, Поль уже був там —
свій лімузин, зроблений на замовлення,
він обачливо залишив на бульварі
Капуцинів. Поль любив Ейба й підсів до
нього побалакати.
—    Сьогодні вранці я мав відчалити
додому,— сказав Ейб.— Чи ж то пак не
сьогодні, а вчора, га?
—    І чому ж не відчалили?
Ейб подумав трохи і таки викрутився:
—    Я читав роман, що друкується в
«Ліберті», і наступний номер мав от-от
надійти в Париж. Якби я поїхав, то
пропустив би його і так уже й не
прочитав би ніколи.
—    Певне, то цікавий роман.
—    Страшенно цікавий!
Поль підвівся, сміючись, але не
відійшов, а сперся ліктями на спинку
стільця.
—    Якщо ви справді хочете їхати,
містере Норт, то завтра на «Франції»
відпливають двоє ваших знайомих.
Містер... як же його... і Слім Пірсон.
Містер... містер... зараз пригадаю.
Високий такий, недавно відпустив
борідку.
—    Ярдлі,— підказав Ейб.
—    Атож, містер Ярдлі. Вони обидва
відпливають на «Франції».
Поль хотів повернутися до свого діла,
але Ейб спробував затримати його.
—    Шкода, але мені треба їхати через
Шербург. Мій багаж відправлений тим
шляхом.
—    Багаж ви одержите в Нью-Йорку,—
сказав Поль, відходячи.
Слушність цього зауваження Ейб збагнув
не відразу, але він зрадів тому, що
хтось про нього турбується, чи скоріше
тому, що можна й далі ні про що не
думати.
Тим часом бар заповнювали відвідувачі.
Першим увійшов кремезний датчанин, з
яким Ейб уже десь зустрічався. Він
умостився під стіною в протилежному
кінці зали, і Ейб зрозумів, що там він і
просидить цілий день — буде пити, їсти,
розмовляти й читати газети. Ейбові
раптом забаглося пересидіти його. З
одинадцятої до бару почали забігати
студенти — зграйками, портфель до
портфеля, вони пробиралися між
столиками, сторожко роздивляючись
довкрла. Приблизно тоді Ейб і попросив
розсильного з’єднати його з Дайверами;
та поки той додзвонювався, в Ейба вже
з’явилися співрозмовники, і йому спало
на думку всіх їх з’єднати з Діком через
кілька апаратів водночас — аз цього
вийшов справжній базар. Час від часу
Ейб згадував, що треба було б визволити
з в’язниці Фрімена, але відганяв цю
думку, бо вже підозрював, що вся історія
з Фріменом йому наснилася.
Близько першої години бар був уже
переповнений; у багатоголосому гаморі
офіціанти, проте, не розгублювалися,
вели облік випитого й нагадували
клієнтам, що за втіху треба платити:
—    Отже, два віскі... і ще одне... два
мартіні плюс третє... ви більше нічого
не замовляєте, містере Квортерлі? Отже,
тричі по два. З вас сімдесят п’ять
франків, містере Квортерлі.Ага, містер
Шеффер каже, що за себе заплатить сам,
тоді з вас тільки за це... Коли ваша
ласка... Красно дякую.
В цій метушні Ейб залишився без місця й
тепер стояв, ледь похитуючись, із
своїми новими приятелями. Чийсь тер’єр
обплутав його ноги повідком, але Ейб
спромігся вивільнитися, не впавши, і
вислухав цілу зливу вибачень.
Потім його запросили поснідати, але він
відмовився. Скоро Баляссо, пояснив він,
а в Баляссо у нього ділове побачення.
Згодом він попрощався з вишуканою
гречністю алкоголіка — цебто з
галантністю в’язня чи старого слуги, і
аж тут побачив, що бар спорожнів так
само швидко, як і наповнився.
Датчанин навпроти снідав із своїми
приятелями. Ейб теж замовив собі ленч,
але майже не доторкнувся до їжі. Він
просто сидів, віддаючись приємним
спогадам про минуле. В його хмільній
уяві давні радощі переносилися в
теперішнє, ніби вони тривали й досі* і
навіть у майбутнє,— ніби вони
триватимуть завжди.
О четвертій до нього підійшов
розсильний.
—    Там вас хоче бачити один негр на
ім’я Жюль Пе-терсон. Що йому сказати?
—    Господи! Як він мене знайшов?
—    Я йому не казав, що ви тут.
—    Звідки ж він дізнався? — Ейб мало
не впав головою на чарки.
—    Він каже, що шукав вас по всіх
американських барах та готелях.
—    Скажіть йому, що мене немає...—
Хлопець уже зібрався йти, коли Ейб
передумав: —А сюди його впустять?
—    Зараз спитаю.
Поль, до якого звернувся розсильний,
глянув через плече й похитав головою,
але, побачивши Ейба, підійшов сам.
—    Даруйте, містер Норт, але я не можу
дозволити.
Ейб насилу підвівся й вийшов на вулицю
Камбон.
XXIV
Зі своєю шкіряною папкою в руці Річард
Дайвер вийшов із комісаріату поліції
Сьомого округу, залишивши Марії Уолліс
записку, підписану «Діколь» —так вони
з Ніколь підписували листи знайомим на