Ніч лагідна - 10

вода в озері здавалася зовсім
нерухомою. Цюріх чимось нагадує
американські міста. Після Франції
Дікові бракувало тут чогось, і тільки
через два дні він збагнув, чого саме,—
французьких сліпих вуличок, за якими,
здавалося, вже немає нічого. В Цюріху ж
усе нагадує про те, що лежить за межами
Цюріха: від гостроверхих дахів погляд
сам собою переходить на гірські
пасовиська (і ти ніби чуєш
подзеленькування дзвіночків), а над
тими схилами здіймаються вищі,
височіють вершини — і все життя ніби
поривається вгору, до блакитного, як на
поштовій листівці, неба. Альпійська
країна, батьківщина іграшок та
фунікулерів, каруселей і милозвучних
курантів, була якась нереальна й
несправжня, тут не відчувалося під
ногами землі, як у Франції, де
виноградні кущі ростуть у тебе з-під
ніг.
Колись, пробувши кілька днів у
Зальцбургу, Дік відчув, що тоне в
столітніх хвилях купленої та
запозиченої музики; тепер у Цюріху, в
університетських лабораторіях,
досліджуючи кору головного мозку, він
сам собі здавався вже іграшкарем, а не
тим поривчастим хлопцем, який два роки
тому вихорогл вривався у старий
учбовий корпус університету Джона
Гопкінса, анітрохи не збентежений
іронічним поглядом величезного Христа
у вестибюлі.
І все-таки він вирішив ще на два роки
залишитися в Цюріху, зумівши гідно
оцінити працю іграшкарів, яка,
вимагаючи виняткової точності, виховує
і виняткове терпіння.    .
Тепер він їхав до клініки Домлера на
Цюріхському озері навідати Франца
Грегоровіуса. Франц був невропатологом
і мешкав при клініці; родом він був із
Західної Швейцарії, віком — на кілька
років старший від Діка. Він уже чекав
гостя на трамвайній зупинці — ефектна,
демонічна постать, такий собі
Каліостро, але з очима святого. Франц
належав до третього коліна династії
Грегоровіусів; його дід навчав
Крегіеліна ще тоді, коли психіатрія
тільки народжувалася як наука. Вдачу
Франц мав горду, палку і наївну — він
вважав, зокрема, що наділений неабиякою
гіпнотичною силою. Хоч спадковий
талант Грегоровіусів-учених і підупав
трохи за попередні покоління, з Франца
все-таки вийшов би першорядний
клініцист.
У машині він попросив Діка:
—    Розкажіть, як ви воювали. Чи
змінила вас війна? Зовні начебто ні —те
ж бездумне й вічно молоде американське
обличчя, хоч я й знаю, що бездумності
вам не закинеш.
—    Я війни не бачив, Франце. Хіба це
не ясно було з моїх листів?
—    Це неістотно,— ми тут лікуємо від
контузії людей, що тільки здалеку чули
гуркіт повітряного нальоту. І навіть
таких, що знають про це тільки з газет.
—    Нісенітниця якась!
—    Може, й так, Діку. Але наша клініка
— для пацієнтів багатих, і ми таких
слів не вживаємо. А тепер признайтеся:
ви приїхали заради мене чи заради тієї
американки?
Вони скоса глянули один на одного.
Франц загадково всміхнувся.
—    Звичайно, я спочатку читав усі
листи,— мовив^вїн басом, по-діловому.—
Та коли її справи пішли на краще, я
перестав розпечатувати їх, бо вирішив,
що це вже буде нечемно. Вважайте, що ви
її поставили на ноги.
—    То вона одужала? —спитав Дік.
—    Цілком. Вона була під моїм
постійним наглядом, мені доручають
майже всіх хворих з Англії та Америки.
Вони звуть мене доктором Грегорі.
—    Я поясню вам, як усе вийшло з тією
дівчиною,— сказав Дік.— Я бачив її,
власне, тільки один раз, коли приїхав
попрощатися з вами перед від’їздом до
Франції. Я тоді вперше надягнув
військовий мундир і почувався
страшенно ніяково — першим віддавав
честь рядовим і таке інше.
—    А чому ви сьогодні не в мундирі?
—    Сьогодні? Господи, та я вже три
тижні як демобілізувався! Тож слухайте:
попрощавшись з вами, я пішов до отієї
споруди над озером, де залишив свій
велосипед.
—    До «Кедрової альтанки».
—    ...Вечір був чудовий,— місяць
уповні над тією вершиною...
—    Над Кренцеггом.
—    ...Попереду йшла медсестра з
якоюсь дівчиною. Я навіть не подумав, що
ця дівчина може бути пацієнткою.
Наздогнавши їх, я спитав у медсестри, о
котрій відходить трамвай, і далі ми
пішли разом. Дівчина здалася мені
найвродливішим створінням у світі.
—    Вона й тепер така.
—    Вона сказала, що вперше бачить
американський мундир, ми побалакали
трохи і розійшлися.— Він примовк,
вдивляючись у знайомий краєвид, а тоді
додав: — Тільки я не такий
загартований, як ви, Франце; завжди,
коли я бачу таку гарну оболонку, мені
прикро думати про те, що під нею
сховано. Оце й усе наше знайомство. А
потім почали надходити листи.
—    Це знайомство її врятувало,—
патетично виголосив Франц.— Воно
викликало радикальну зміну в її стані.
Власне, тому я й покинув сьогодні всі
свої справи й подався вам назустріч.
Перше ніж ви побачитеся з нею, нам треба
докладно все обговорити. До речі, щоб
мати цю можливість, я відпустив її до
Цюріха за покупками.— Голос його
переможно дзвенів.— Відпустив без
медсестри, з іншою, не такою
врівноваженою хворою. Я пишаюся цим
успіхом і дуже радий, що завдяки
випадку ви стали моїм помічником.
Машина мчала понад Цюріхським озером, а
по другий бік шосе розлягалася родюча
долина, де серед зелених пасовиськ на
невисоких пагорках ліпилися
мальовничі шале. Сонце випливло в
блакитне море небес, і перед ними
раптом засяяла Швейцарія в усій своїй
красі — з її мелодійними, веселими
звуками, з її свіжими, чистими пахощами
бадьорості й здоров’я.
Заклад професора Домлера — три старі
корпуси і два нові, на схилі невеликого
узвишшя понад озером — був заснований
десять років тому і відтоді став першою
психіатричною клінікою сучасного типу;
невтаемничена людина не зразу
здогадалася б, що перед нею притулок
для зламаних, неповноцінних,
небезпечних для суспільства жителів
нашої землі, хоч два з п’яти корпусів
оточував високий мур, щоправда,
замаскований зеленим плетивом
винограду. У полі якісь люди громадили
солому; між деревами на території
клініки гуляли хворі в супроводі
медсестер, які, зачувши наближення
машини, застережливо вимахували білим
прапорцем.
Франц припровадив Діка до свого
кабінету й попросив дозволу на
півгодини вийти. Лишившись на самоті,
Дік походжав по кабінету, намагаючись
скласти собі уявлення про Франца з
безладдя, що панувало на його
письмовому столі, з його книжок, з
книжок його батька та діда— які вони
написали самі чи придбали,—нарешті, з
великого, з коричневим відливом
фотопортрета батька, що за священним
швейцарським звичаєм висів на стіні. В
кабінеті було накурено; розчинивши
двері на терасу, Дік впустив усередину
скісне сонячне проміння. І раптом думки
його заполонила та хвора дівчина.
За вісім місяців він отримав від неї з
півсотні листів. У першому вона ніяково
пояснювала, що бере приклад з
американських дівчат, які пишуть листи
незнайомим солдатам, що його прізвище й
адресу дав їй, на її прохання, доктор
Грегорі; вона сподівається, що не дуже
докучатиме йому, якщо час від часу
надсилатиме кілька слів з побажанням
здоров’я й успіхів і т. д. і т. ін.
В першому посланні неважко було
впізнати стиль, запозичений із
«Зайчика-Побігайчика» та «Облудниці
Моллі» — сентиментально-розважальних
епістолярних романів, якими в той час
захоплювалася вся Америка. Проте на
цьому схожість кінчалася.
Листи поділялися на дві групи: ті, що
надходили до перемир’я, маоїИ виразно
патологічний характер, р§щ-та ж, аж до
найостанніших, писалися цілком здоройю
людиною, що поступово виявляла все
багатство своєї натури. В останні нудні
місяці у Бар-.сюр-Обі Дік уже чекав цих
листів нетерпляче; а втім, навіть між
рядків перших послань він читав більше,
ніж було доступно Фран-цові.
«Моп сарііаіпе! HYPERLINK
"file:///C:\\DOCUME%7E1\\Admin\\LOCALS%7E1\\Temp\\FineReader11\\tmp67B.h
tm" \l "bookmark15" 14
Побачивши вас, я подумала, що ви дуже
вродливий чоловік і вам пасує
військовий мундир. А ще я подумала, Іе
іп’еп ГісНе HYPERLINK
"file:///C:\\DOCUME%7E1\\Admin\\LOCALS%7E1\\Temp\\FineReader11\\tmp67B.h
tm" \l "bookmark16" 15  і по-французькому, і
по-німецькому. Я вам теж сподобалася,
але це я вже чула не раз, набридло. Якщо
ви знову приїдете сюди з отими ницими й
злочинними намірами, які зовсім не
личать джентльменові, то нарікайте
самі на себе. А втім, ви, здається,
сумирніший від інших і взагалі
нагадуєте великого пухнастого кота.
Мені особисто подобаються лише тихі
хлопчики. А ви тихий? Я десь таких уже
зустрічала, тільки не пам’ятаю де.
Не гнівайтеся на мене, це мій третій
лист до вас, я його або відправлю зразу,
або не відправлю зовсім. Я часто думаю
також про місячне сяйво, і в мене
знайшлося б скільки завгодно свідків,
якби мене випустили звідси.
Мені сказали, ніби ви теж лікар, але
поки ви кіт, це не суттєво. У мене
страшенно болить голова, тож ви не
гнівайтеся, що я гуляю, мов остання
якась, із білим котом, сподіваюсь, ви
розумієте. Я володію трьома мовами, а з
англійською — чотирма, і могла б
придатися вам як перекладачка, якби ви
забрали мене до Франції, я певна, що
впоралася б, якби всіх позв’язували
ременями, як у середу. А сьогодні
субота, і ви далеко, і, може, вас уже
вбили.
Приїздіть до мене знов коли-небудь,
адже я тут буду завжди, на цьому
зеленому пагорбі. Хіба що мені
дозволять написати татові, якого я так
люблю.
Не гнівайтеся. Я сьогодні сама не своя.
Напишу, коли почуватиму себе краще.
Всього найкращого.
Ніколь Уоррен
Не гнівайтеся на мене».
«Капітане Дайвере!
Я знаю, з такими нервами, як у мене,
длубатися в собі не можна, але я хочу,
щоб ви знали про мене все. Минулого
року, чи й не минулого, в Чікаго, я
дійшла»до того, що вже не могла
розмовляти із слугами й виходити на
вулицю, і все чекала, щоб мені хтось
пояснив, що зі мною коїться. Хтось же
повинен був мені пояснити. Адже сліпого
не кидають посеред вулиці. Але ніхто не
казав мені всієї правди — тільки
наполовину, а в мене в голові все так
плуталося, що я вже не знала навіть,
скільки буде двічі по два. Знайшовся
тільки один — француз, офіцер, що все
зрозумів. Він подарував мені квітку й
сказав, що вона «ріиз реШе еі тоіпз
епіепсіие» HYPERLINK
"file:///C:\\DOCUME%7E1\\Admin\\LOCALS%7E1\\Temp\\FineReader11\\tmp67B.h
tm" \l "bookmark17" 16 . Ми заприязнилися. А потім
він її відібрав. Мені ставало дедалі
гірше, але ніхто нічого не пояснював.
Тільки співали мені пісеньку про Жанну
д’Арк, а я ображалася й плакала, бо тоді
ще мала голову на плечах. Мені радили
займатися спортом, але я не хотіла.
Потім я вийшла з дому й пішла бульваром
Мічіган — ішла довго-довго, але за мною
послали машину й наздогнали. Я не
хотіла сідати в машину, і мене затягли
силоміць, а там були санітарки. Відтоді
я вже помалу почала розуміти, бо
побачила, як воно буває в інших. Отож,
тепер ви все знаєте. Тут я ніколи не
одужаю, бо лікарі не дають мені спокою і
все розпитують про речі, які мені треба
забути й не згадувати. Через те я
сьогодні написала татові, щоб приїхав і
забрав мене звідси. Я дуже рада, що вам
подобається ваша робота, напевно, це
дуже цікаво, оглядати людей і
відпускати їх додому».
А це з іншого листа:
«Ви могли б пропустити один огляд і
написати мені листа. Мені нещодавно
надіслали грамофонні платівки із
записами уроків, щоб я не забувала, а я
їх усі побила, і через це доглядальниця
зі мною не розмовляє. Платівки були
англійські, а вона все одно нічого не
розуміла. В Чікаго один доктор сказав,
що я симулянт-
ка, цебто він хотів сказати, що я шосте
близня, а він ще ніколи таких не бачив.
Але я на той час знавісніла вже
по-справжньому, тож мені було однаково.
А коли я навіснію, мене ніщо не
обходить, хай навіть кажуть, що в мені
сидить мільйон дівчат.
Ви того вечора казали, що навчите мене
грати. А я гадаю, кохання — це
найголовніше або повинне бути
найголовнішим.
В усякому разі, я дуже рада, що
лікарський огляд забирає у вас весь
вільний час.
Тоиіе а уоиз 1
Ніколь Уоррен»
Були й інші листи, в яких безпорадні
цезури утворювали тривожні ритми.
«Дорогий капітане Дайвере!
Пишу вам тому, що не маю до кого
звернутися, і мені здається, що коли
навіть така хвора людина, як я, бачить
усю безглуздість свого становища, то
вам це ясно й поготів. Моя душевна
недуга вже минула, цілковито розбивши й
зламавши мене — саме цього тут, видно, і
домагалися. Мої родичі кинули мене
напризволяще, і я вже не чекаю від них
ні допомоги, ні співчуття. Я більше не
можу витримати, подальше перебування
тут остаточно доконає мене, і взагалі
це марнування часу, бо всі чудово
розуміють, що голову мою вилікувати
неможливо.
Я опинилася в цьому закладі, який є,
власне, будинком для напівбожевільних,
тільки тому, що ніхто не наважився
сказати мені правду. Якби я спочатку
все знала, як знаю тепер, то я б усе
витримала, вистачило б сили, але ті, що
повинні були відкрити мені очі, не
схотіли цього зробити. А тепер, коли я
вже все знаю й заплатила за це знання
такою дорогою ціною, вони і не думають
відмовлятися від своїх собачих звичок
і наполягають, щоб я думала, як раніше. А
надто один тут старається, та в нього
нічого не вийде.
Я страшенно самотня', мені тяжко без
друзів і рідних, які лишилися далеко за
океаном, і я не знаходжу собі місця,
тиняюся сама не своя. Якби ви могли
влаштувати мене перекладачкою (я
вільно володію французькою й
німецькою, досить добре італійською й
більш-менш пристойно іспанською), або в
санітарний загін, або медсестрою (я б і
на курси пішла, якщо треба),— це бул.о б
для мене великим щастям».
І далі:
«Якщо ви вважаєте, що я неправильно
пояснюю свій стан, ви могли б принаймні
дати своє пояснення, я б вам повірила,
бо у вас обличчя добре, як у кота, а тут
скрізь обличчя хитрі й підступні.
Доктор Грегорі дав мені вашу
фотокартку, ви на ній не такий гарний,
як у мундирі, зате молодший».
«Моп сарііаіпе!
Дуже приємно було отримати від вас
листівку. Я з цікавістю дізналася, що ви
нещадні до недосвідчених медсестер,—
будьте певні, я добре зрозуміла ваш
натяк. А я гадала, коли побачила вас, що
ви не такий, як усі».
«Дорогий капітане!
Сьогодні я думаю так, а завтра — інакше.
В цьому все моє лихо, а ще в тому, що мені
кортить робити всім на зло і я ні в чому
не знаю міри. Чи не порадите ви мені
якого-небудь психіатра? Тут усі лежать
у ваннах і співають «Грайся, розважайся
у своїм садочку», але я не маю ні свого
садочка, ні розваг, ані надії на те, що
колись їх матиму. Вчора в кондитерській
вони знову взялися за своє. Я була б
стукнула того типа вагою, але мене,
стримали.
Більше я вам не писатиму. В голові все
плутається».
Потім місяць не було листів. І раптом —
перелом:
«...Поволі повертаюся до життя...»
«...Дивлюся на квіти, на хмари...»
«Війна скінчилася, а я, власне, і не
усвідомлювала, що була війна...»
«...Ви такий добрий! І, напевно, дуже
розумний, хоча й схожий на білого кота.
А втім, цього не видно з тієї
фотокартки, яку мені дав доктор
Грегорі...»
«...Сьогодні була в Цюріху; яке це дивне
почуття — знову побачити місто...»
«...Сьогодні їздила до Берна; не місто, а
казка: на кожному кроці годинники...»
«...Сьогодні ми ходили на гору,
високо-високо, аж туди, де ростуть
едельвейси...»
Тепер листи надходили не так часто, як
раніше, але він на всі відповідав. Якось
вона написала;
«Я так хочу, щоб хтось закохався в мене,
як закохувалися давно, ще до моєї
хвороби. Але, мабуть, про таке мені ще
годі мріяти».
Проте коли Дік чомусь запізнювався з
відповіддю, в листах її палахкотіла
тривога, схожа на безтямну тривогу
кохання: «Певно, я набридла вам...»,
«Тепер я розумію, що виходила за межі...»
«Цілу ніч не давала заснути думка, що ви
захворіли».
Дік і справді хворів на інфлуенцу і
після хвороби ще довго ходив кволий і
байдужий до всього й на листи
відповідав тільки з ввічливості. А
потім думки про Ніколь витіснила
цілком реальна постать штабної
телефоністки, що прибула до Бар-сюр-Оба
з Вісконсіна. Вона мала червоні, як на
рекламному плакаті, уста, і в
офіцерській їдальні була відома під
прізвиськом «Штучка-з-Ручкою».
Франц, статечний, і самовпевнений,
повернувся до кабінету. Дік знову
подумав, що з Франца вийшов би чудовий
клініцист: тиради, що їх він
виголошував перед медсестрами й
пацієнтами то лунким і мелодійним, то
уривчасто-різким голосом, ішли не від
надміру нервової енергії, а від його
безмежного, хоча й нешкідливого
марнославства. Свої справжні почуття
він умів тамувати й тримати при собі.
— Тож продовжимо про цю дівчину, Діку,—
сказав він.— Я дуже хочу почути, як вам
служилося, та й самому є що розповісти,
але спочатку завершімо розмову про цю
дівчину. Я давно чекав цієї нагоди.
Він відчинив шухляду, витяг стос
паперів, погортав їх, але вирішив,
очевидно, що вони тільки заважатимуть,
і, відклавши папери, розповів Дікові
історію Ніколь.
III
Приблизно півтора року тому доктор
Домлер почав отримувати з Лозанни
досить розпливчаті листи від містера
Девре Уоррена з чікагської родини
Уорренів. Доктор Домлер призначив,
якого дня йому з’явитися, і містер
Уоррен прибув до клініки із своєю
шістнадцятирічною дочкою Ніколь,
дівчиною явно хворою; на час розмови
містера Уоррена з лікарем медична
сестра, що супроводила дівчину, повела
її на прогулянку.
Уоррен, напрочуд вродливий чоловік
років сорока, був зразковим
представником американської нації —
високим, плечистим, ставним, «ип Ьотте
ігез сНіс» 1, як казав потім доктор
Домлер Францові. Його великі сірі очі
були трохи запалені від веслування під
яскравим сонцем на Женевському озері, в
поводженні вгадувався сибарит, що знає
життя тільки в найприємніших його
проявах. Розмовляли вони німецькою
мовою — як виявилося, гість здобув
освіту в Геттінгені. Він був помітно
схвильований, нервувався.
—    Докторе Домлер, у моєї дочки щось
негаразд із психікою. Я показував її
десяткам фахівців, наймав найкращих
доглядальниць, вона пройшла кілька
курсів лікування, але ніщо не
допомагає, і стан її мене дуже
непокоїть. Мені порадили звернутися до
вас.
—    Чудово,— сказав доктор
Домлер.—Розкажіть про хворобу з самого
початку.
—    Початку, власне, немає. Наскільки
мені відомо, в нашій родині
душевнохворих не було ні з мого боку, ні
з боку дружини. Дружина померла, коли
Ніколь було одинадцять років, і відтоді
я був для неї батьком і матір’ю...
Батьком і матір’ю водночас.
Він розчулено вимовив ці слова. На його
очах виступили сльози, і доктор Домлер
аж тепер почув, що від нього злегка тхне
спиртним.
—    Вона була чарівною дитиною, всі
нестямно любили її, геть усі, хто її
знав. Весела, розумна, жвава, як іскорка.
Любила читати, малювати, танцювати,
грати на роялі. Дружина казала, що вона
єдина з наших дітей ніколи не плакала
ночами. У мене є ще старша дочка, був і
син, він помер маленьким, але Ніколь
була... Ніколь... Ніколь була...
Він затнувся, і доктор Домлер підказав:
—    Цілком нормальною, здоровою,
життєрадісною дитиною.
—    Атож, атож, цілком.
Доктор Домлер чекав. Містер Уоррен
похитав головою, скрушно зітхнув,
глянув скоса на доктора Домле-ра і
знову втупив погляд у підлогу.
—    Місяців вісім тому, чи шість, а
може, й десять — ніяк не пригадаю, де ми
жили тоді,— вона почала поводитись
якось дивно, незвично. Старша дочка
перша звернула на це увагу й сказала
мені, а я не помічав нічого, для мене
Ніколь була така ж сама, як і завжди,—
пояснив він квапливо, ніби
виправдуючись,— така сама мила й
ласкава дівчинка. Поки не стався цей
випадок із камердинером.
—    Ага! — сказав доктор Домлер і
кивнув сивою головою, ніби він, як
Шерлок Холмс, знав, що в цьому місці
обов’язково з’явиться камердинер,
саме камердинер, а не хтось інший.
—    Я мав камердинера, він прослужив у
мене багато років, до речі, він
швейцарець.— Він глянув на доктора
Домлера, немов сподіваючись, що той
виявить патріотичний захват.— І от
Ніколь раптом узяла собі в голову, ніби
мій камердинер переслідує її. Тепер я
певен, що це — нісенітниця, але тоді
повірив і зразу ж показав йому на двері.
—    А в чому саме вона його
звинувачувала?
—    Отож-бо і є, що лікарі не могли
дом'огтися від неї нічого конкретного.
Вона мовчала й дивилася на них так, ніби
вони самі повинні все знати. Очевидно,
вона приписувала йому якісь брудні
наміри.
—    Розумію.
—    Мені, звісно, доводилося читати
про самотніх жінок, яким ввижається
чоловік під ліжком і таке інше, але
звідки це могло взятись у Ніколь? Від
залицяльників у неї відбою не було. Ми
тоді жили на своїй віллі в
Лейк-Форресті — це дачна місцевість
під Чікаго. Ніколь цілими днями грала з
хлопцями в гольф і в теніс, і багато хто
з них був закоханий у неї по вуха.
Поки Уоррен розповідав усе це, старий,
сухенький і зморщений доктор Домлер
раз у раз повертався думкою до Чікаго.
Замолоду його запрошували туди,
пропонували доцентуру в Чікагському
університеті, і, якби він пристав на ту
пропозицію, то, можливо, був би тепер
багатою людиною, мав би власну клініку,
і не задовольнявся б жалюгідним
пакетом акцій. Але він не наважився:
коли він уявив собі американські
простори, безмежні лани, розлогі
прерії, його власні знання видалися
йому, як на такі масштаби, надто
мізерними. Але він тоді багато прочитав
про Чікаго, про могутні феодальні
династії Арморів, Палмерів, Філдів,
Крейнів, Уорренів, Свіфтів,
Маккорміків; а згодом у нього побувало
чимало пацієнтів із цих кіл Чікаго й
Нью-Йорка.
—    їй дедалі гіршало,— розповідав
Уоррен.— Почалися напади, під час яких
вона зовсім заговорювалася. Старша
сестра іноді записувала її слова—ось
гляньте...— Він простяг Домлерові
згорнутий аркушик паперу.—
Здебільшого про чоловіків, які нібито
її переслідують, тут і наші знайомі, і
випадкові люди...
Потім він повів мову про муки й
страждання, яких їм довелося зазнати,
про жахливе становище сім’ї, яку
спіткало таке лихо, і про марні спроби
лікування в Америці; кінець кінцем,
повіривши, що їй може зарадити зміна
оточення, він не злякався підводної
блокади й повіз дочку до Швейцарії.
—    На американському крейсері,—
гордовито пояснив він.— Це було не
так-то легко влаштувати, але допоміг
щасливий збіг обставин. І принагідно
хочу додати,— він скромно усміхнувся,—
що за грошима, як кажуть, діло не стане.
—    Авжеж,— сухо погодився доктор
Домлер.
Він намагався зрозуміти, навіщо і в
чому саме цей чоловік бреше йому. А якщо
й не бреше, то чому віє такою нещирістю
від його мови, від елегантної постаті в
костюмі вільного крою, що так
невимушено вмостилася в кріслі? Там,
надворі, під лютневим небом справжня
трагедія, пташка з перебитими
крильцями, а тут — щось удаване,
роблене й нещире.
—    А тепер я хотів би поговорити
кілька хвилин з вашою дочкою,— сказав
доктор Домлер, переходячи на
англійську мову, неначе це могло
зблизити його з Уорреном*
Через кілька днів після того, як Уоррен,
залишивши дочку в клініці, повернувся
до Лозанни, доктор Домлер і Франц
записали в історії хвороби Ніколь:
«Оіа§позііс: ЗсЬігорЬгепіе. РЬазе
аі§ие еп сіесгоіззапсе. Ьа реиг (Іез
Ьоттез езі ип зутріоте сіє 1а таїасііе,
еі п’єзі роіпі созіііиііоппеїіе... Ье
ргопозііс сіоіі гезіег гезе-гує»
І з дедалі більшим зацікавленням вони
почали чекати других відвідин містера
Уоррена, який обіцяв з’явитися
найближчим часом. Але дні спливали, а
містер Уоррен не поспішав виконати
свою обіцянку. По двох тижнях доктор
Домлер написав йому листа. Не одержавши
відповіді, він наважився на крок, який
за тих часів вважався «ипе Гоїіе» HYPERLINK
"file:///C:\\DOCUME%7E1\\Admin\\LOCALS%7E1\\Temp\\FineReader11\\tmp67B.h
tm" \l "bookmark18" 17 ,— замовив телефонну
розмову з «Гранд-отелем» у Лозанні.
Камердинер містера Уоррена відповів
йому, що містер Уоррен сьогодні
від’їздить до Америки й сам,е спаковує
речі. Але на думку про те, що сорок
швейцарських франків за телефонну
розмову будуть записані на рахунок
клініки, в жилах доктора Домлера
скипіла кров тюїльрійських гвардійців,
і містерові Уор-рену довелося підійти
до телефону.
—    Ви повинні приїхати. Це конче
потрібно. Від цього залежить здоров’я
вашої дочки. Інакше я знімаю з себе
будь-яку відповідальність.
—    Але ж, докторе, ви лікар — вам і
карти в руки. Мене терміново викликають
додому!
Доктор Домлер ніколи ще не розмовляв з
людьми з такої відстані, та все ж він
виголосив свій ультиматум так твердо,
що наляканий американець здався. Через
півгодини після своєї другої появи в
клініці Уоррен не витримав; могутні
плечі під спортивним піджаком
затрусилися від здушених ридань, очі
почервоніли, як Женевське озеро під
призахідним сонцем, і Домлер з Фран-цом
почули жахливе визнання.
—    Я сам не знаю, як воно сталося,—
хрипко вимовив він.— Сам не знаю... Вона
була ще дитиною, коли подерла її мати, і
щоранку вона приходила до мого ліжка,
іноді навіть засинала в мене під боком.
Я так жалів бідолашну дитину. Ну, а
згодом ми почали подорожувати разом.
Сидячи в машині чи в купе поїзда, завжди
трималися за руки, і вона мені
наспівувала пісеньки. Іноді ми казали
одне одному: «Нумо сьогодні не дивитися
ні на кого,— нехай цей день належить
тільки нам,— крім нас з тобою ніхто на
світі не існує!» — В голосі його
забринів сарказм.—* Люди казали, яка
зворушлива любов між батьком і дочкою...
розчулювалися до сліз. Ми були, як
закохані... а скінчилося тим, що стали
коханцями... Після того, як це сталося, я
ладен був застрелитися... та, видно, такі
мерзенні виродки, як я, на таке не
здатні.
—    А потім що? — спитав доктор
Домлер, знову вертаючись думкою до
Чікаго й згадуючи лагідного, блідого
добродія в пенсне, який так уважно
придивлявся до нього в Цюріху тридцять
років тому.— Це тривало далі?
—    О ні, ні! Вона... Вона зразу немовби
закам’яніла, тільки казала: «Нічого,
нічого, татку. Забудьмо. Нічого».
—    Чи були якісь наслідки?
—    Ні.— Він судорожно схлипнув і
кілька разів висякався в хусточку.—
Але досить і тих, що маємо тепер.
Вислухавши розповідь, доктор Домлер
відкинувся на спинку свого глибокого
крісла, цього неодмінного атрибуту
буржуазного існування, і подумки мовив:
«Селюк!» — чи не вперше за двадцять
років вживши такий ненауковий термін.
Потім сказав:
—    Я просив би вас переночувати в
Цюріху, а вранці знову прийти до мене.
—    А потім?
Доктор Домлер розвів руки настільки, що
в них умістилося б порося.
—    Очевидно, Чікаго,— відповів він.
IV
—    Тепер ми вже все знали,— вів далі
Франц.—Домлер сказав Уорренові, що
візьметься лікувати дочку за умови, що
той. розлучиться з нею на довгий час —
принаймні на п’ять років. Уоррена,
після його сповіді, найбільше,
здається, хвилювало, чи не дійде ця
історія до Америки. Ми опрацювали план
лікування й почали чекати наслідків.
Особливих підстав для оптимізму ми не
мали: як ви знаєте, процент одужань,
навіть так званих одужань у
соціальному аспекті, в цьому віці вкрай
низький.
—    Перші листи справляли гнітюче
враження,— погодився Дік.
—    Так-так. І при тому були такі
типові. Я навіть вагався, чи відсилати
перший лист. Та потім вирішив: нехай Дік
знає, що ми тут робимо — що ми не сидимо
згорнувши руки. Я вдячний вам за те, що
ви відповідали їй: це справжня
великодушність.
Дік зітхнув.