Ніч лагідна - 21

врочиста церемонія здавалася трохи
кумедною — вона не зуміла стримати
жартівливої усмішки; але,
відрекомендовуючи свого чоловіка, Мері
гордо й дзвінко вимовила його повний
азіатський титул.
Перед обідом, одягаючись у відведених
їм покоях, Дік
і Ніколь гримасували й
переморгувалися; багатії, що
претендують на демократичність,
люблять удавати, ніби їх шокує відверте
чванство.
—    Наша мала Мері Норт знає, що й до
чого,— промурмотів Дік крізь мильну
піну, починаючи голитися.— Виховання
дістала в Ейба, а тепер одружилася з
Буддою. Якщо Європа стане
більшовицькою, вона ще, згадаєш моє
слово, спробує вийти заміж за Сталіна.
Ніколь звела очі від свого несесера.
—    Не мели язиком, Діку,— не дай боже,
тебе почують! — Але, не витримавши, вона
-засміялася.— А все-таки, який шик!
Бракувало тільки залпу всіх військових
кораблів — салюту націй, чи як там
зветься! В Лондоні Мері подають,
напевно, автобус під королівською
короною!
—    Атож, атож,— погодився Дік.
Почувши, як Ніколь пояснює комусь біля
дверей, що їй потрібні шпильки, він
гукнув: — Спитай, чи не можна мені
одержати чарку віскі? На мене діє
гірське повітря!
—    Вона пообіцяла принести,— почув
він голос Ніколь уже з-за дверей
ванної.— Це одна з тих жінок, що були на
вокзалі. Тільки тепер вона вже не
закутана.
—    Що розповідала тобі Мері про своє
життя?
—    Майже нічого. її більше цікавили
великосвітські новини. А також, уяви
собі, мій родовід! Неначе я знаюся на
таких речах. її чоловік, як я зрозуміла,
має двох досить чорненьких дітей від
попереднього шлюбу, і одне з них хворе
на якусь невідому азіатську хворобу.
Треба буде застерегти дітей. Звичайно,
становище не з приємних. Мері побачить,
що ми занепокоєні.-— Ніколь замовкла,
явно збентежена.
—    Нічого, вона зрозуміє,— заспокоїв
її Дік.— Та й дитину, мабуть, тримають у
ліжку.
За обідом Дік розмовляв з Гусейном —
той, як виявилося, навчався в
англійській школі. Гусейн розпитував
про біржу, про Голлівуд, і Дік,
підхльостуючи свою уяву шампанським,
плів нісенітниці.
—    Більйони? — перепитував Гусейн.
—    Трильйони! — запевняв Дік.
—    Я навіть не уявляв собі...
—    Ну, може, мільйони,— поступився
Дік.— А в готелі кожному пожильцеві
надають гарем чи щось на зразок гарему.
—    Не тільки акторам та режисерам?
—    Кожному пожильцеві, навіть якщо
він звичайнісінький комівояжер. Мені
особисто відразу ж прислали
кільканадцять кандидаток, але Ніколь
обурилася.
Коли вони повернулися до своєї кімнати,
Ніколь напустилася на нього.
—    Навіщо було так багато пити?
Навіщо було говорити при ньому
«чумазий»?
—    Вибач, я хотів сказати «під
газом». Помилився на слові.
—    Дік, я тебе просто не впізнаю.
—    Ще раз вибач. Останнім часом я й
сам себе не впізнаю.
Тієї ночі Дік відчинив вікно ванної, що
виходило на тісне, кругле, мов труба, і
сіре, мов щуряча спина, подвір’я замку.
Подвір’я наповняв дивний тужливий
спів, сумовитий, як звуки флейти. Двоє
чоловіків співали якоюсь східною
мовою, у якій раз у раз повторювалися
звуки «к» і «л». Дік вихилився з вікна,
але нікого не побачив. Пісня була,
очевидно, релігійна, і йому, втомленому
й спустошеному, захотілося, щоб ті двоє
помолилися й за нього—от тільки він не
знав, про що саме, хіба про те, щоб його
не здолала чорна туга.
Наступного дня на порослому рідким
лісочком схилі відбулося полювання на
якихось мізерних кощавих птахів—
убогих родичів куріпки. Господарі,
видно, вважали, що додержуються
англійського звичаю, але вони мали про
нього досить невиразне уявлення —
місцевість прочісував цілий загін
невмілих ловчих, і, боячись поцілити
когось із них, Дік стріляв тільки тоді,
коли птахи пролітали над його головою.
Повернувшись, вони застали у себе в
спальні Ланьє.
—    Тату, ти велів, щоб ми тобі зразу
сказали, якщо опинимося десь разом із
хворим хлопчиком.
Ніколь, крутнувшись на підборах,
злякано завмерла.
—    Цей хлопчик, мамо,— вів далі
Ланьє, звертаючись уже до неї,—
щовечора купається у ванні, і сьогодні
він купався переді мною, а потім мені
довелося лізти в ту саму воду, і вона
була брудна.
—    Що? Що ти сказав?
—    Я бачив, як із цієї води вийняли
Тоні, а після нього мені веліли лізти у
ванну, і вода була брудна.
—    І ти що, поліз?
—    Так, мамо.
—    Боже мій! — вигукнула вона,
обернувшись до Діка.
Той спитав Ланьє:
—    А чому Люсьєнн сама не
приготувала тобі ванну?
—    Люсьєнн не може. Там якийсь
пальник не такий, як скрізь,— учора він
спалахнув і обпік їй руку, і тепер вона
боїться, отож одна з тих жінок...
—    Іди-но до нашої ванної й скупайся
ще раз.
—    Ви тільки не кажіть, що це я вам
розповів,— попросив Ланьє з порога.
Дік увійшов слідом за ним і побризкав
ванну карболкою; зачиняючи двері, він
сказав Ніколь:
—    Треба або побалакати з Мері, або
виїхати звідси.
Вона кивнула головою, погоджуючись, і
він додав:
—    Людям завжди здається, що їхня
дитина чистіша, ніж чужа, і що від неї не
можна заразитися, навіть коли в неї
інфекційна хвороба.
Дік налив собі вина й почав гризти
печиво, люто хрумкаючи в лад із
булькотом води у ванній.
—    А тим часом скажи Люсьєнн, щоб
навчилась користуватися тим
пальником,— порадив він.
На порозі постала та сама
жінка-азіатка, про яку щойно йшлося.
—    Графиня...
Дік знаком запросив її увійти й
причинив за нею двері.
—    Як ваш хворий хлопчик? Йому вже
краще? — лагідно спитав він.
—    Так, краще, але висип іще не
зійшов.
—    Шкода малюка. Але я хотів
застерегти вас: не можна, щоб наші діти
милися після нього в тій самій воді. Ні
в якому разі! Я певен, ваша господиня
була б обурена, якби знала, що ви
зробили таке.
—    Я? — Жінка була явно
приголомшена.— Я тільки побачила, що
ваша служниця не може впоратись з
пальником, і показала їй, як це
робиться.
—    Але після хворої дитини ви
спочатку повинні були випустити всю
воду й добре промити ванну.
—    Я?!
Ніби задихнувшись, жінка ковтнула
повітря, судомно схлипнула й вибігла з
кімнати.
—    Мені зовсім не хочеться, щоб вона
прилучалася до західної цивілізації
нашим коштом,— сердито промовив Дік.
За обідом він остаточно вирішив, що
перебування тут треба скоротити.
Гусейн навіть про свою батьківщину не
вмів розповісти до пуття, сказав
тільки, що там багато гір, водяться
кози, а тих кіз пасуть пастухи. Він
взагалі волів мовчати — щоб
розворушити його, потрібна була
енергія, яку Дік беріг для власної
родини. Незабаром по обіді Гусейн
залишив Дайверів та Мері самих, але
колишня близькість не відновилася: між
ними здіймалися бурхливі хвилі
великосвітського життя, що їх Мері
долала під усіма вітрилами. Дік відчув
полегкість, коли о пів на десяту Мері
принесли записку і вона, прочитавши її,
підвелася.
—    Вибачте, чоловік має ненадовго
виїхати, і я мушу провести його.
Наступного ранку, слідом за служницею,
яка принесла їм каву, до спальні
рішучою ходою увійшла Мері. Дік і
Ніколь ще не встигли вдягтися, а вона
була вбрана і, очевидно, встала вже
давно. Кутики її стулених уст смикалися
від ледь стримуваного гніву.
—    Що то за розмови, ніби Ланьє
купали в брудній воді?
Дік хотів був відповісти, але вона
перебила:
—    І ніби ви звеліли сестрі мого
чоловіка вимити для нього ванну?
Вона височіла над ними, люто блискаючи
очима, а вони, сидячи нерухомо, як
боввани, притиснуті до ліжка вагою
підносів, спромоглися тільки вигукнути
разом:
—    Його сестрі?
—    Так, ви сказали одній із сестер
мого чоловіка, що вона повинна була
вимити ванну!
—    Та ні!—знову хором заперечили
вони.— Ми розмовляли зі служницею.
—    Ви розмовляли із сестрою Гусейна.
Дік розгублено пробурмотів:
—    Я був певен, що ці дві жінки — ваші
служниці.
—    Я ж вам сказала, що вони —
гімадунки.
Що? — Дік підвівся з ліжка й накинув
халат.
—    Я вам це пояснила ще позавчора,
коли ми сиділи коло рояля. Тільки не
кажіть, що ви на той час набралися вже
так, що нічого не пам’ятаєте.
—    То ви це про них казали? Я тоді
просто не чув початку. І якось не
пов’язав це з ними... Це просто
непорозуміння, Мері. Єдине, що нам
лишається,— піти до неї й перепросити.
—    Піти й перепросити! Я ж вам
пояснювала: коли найстарший у родині —
найстарший! — одружується, то дві
найстарші сестри складають обітницю
присвятити себе його дружині і стають
гімадунками, тобто чимось на зразок її
фрейлін.
—    Чи не тому Гусейн поїхав учора з
дому?
Мері повагалася, але потім ствердно
кивнула головою.
—    Він інакше не міг — сестри теж
поїхали з ним. Так їм велить закон
честі.
Ніколь теж зіскочила з ліжка й почала
вдягатися. Мері провадила далі:
—    А що це за історія з ванною? Я
нізащо не повірю, що в цьому домі могло
статися щось подібне! Покличмо Ланьє й
спитаймо в нього.
Дік, сівши на ліжко, кивнув Ніколь так,
щоб Мері не помітила,— бери, мовляв, цю
справу в свої руки. Мері тим часом
прочинила двері в коридор й
по-італійському сказала щось покоївці.
—    Стривайте-но, Мері,— сказала
Ніколь.— Не треба вплутувати в цю
справу дитину.
—    Ви звинуватили нас,—відповіла
Мері тоном, яким ніколи доти не
розмовляла з Ніколь.— Я маю право
перевірити.
—    Я не дозволю, щоб дитину
вплутували в цю справу.— Ніколь
накинула на себе сукню так, наче це була
бойова кольчуга.
—    А чого ж,— сказав Дік,— нехай
Ланьє прийде, і ми з'ясуємо врешті,
вигадка це чи ні.
Ланьє, напівсонний, напіводягнений,
розгублено глипав на сердиті обличчя
дорослих.
—    Послухай, Ланьє,— сказала Мері,—
звідки ти взяв, що тебе посадили у воду,
в якій уже хтось купався?
—    Відповідай,— кивнув йому Дік.
—    Бо вода була брудна.
—    Невже ти не чув через стіну в
своїй кімнаті, як ллється свіжа вода?
Ланьє не заперечував — вода, може, й
лилася, але повторив, що у ванній вона
була брудна. Трохи зляканий, він
спробував зробити висновок:
—    Тільки навряд чи вона лилася, бо...
Його відразу ж упіймали на слові:
—    Бо що?
Він стояв, безпорадний у своєму
халатику, викликаючи гостре співчуття
в батьків і дедалі більше
роздратування в Мері.
—    Вода була брудна, бо в ній плавала
мильна піна.
—    Якщо ти не впевнений, то не кажи
ніколи...— розпочала була Мері, але
Ніколь перебила її:
—    Облиште, Мері. Цілком очевидно, що
мильна піна означає — у воді купалися.
А батько велів йому прийти й сказати,
якщо...
—    Там не могло бути ніякої піни.
Ланьє подивився на батька, немов
дорікаючи йому за зраду. Ніколь узяла
його за плечі, обернула до дверей
і лагідно сказала, що він може йти. Дік
несподівано засміявся, і сміх розвіяв
напруження. Мері він нагадав минуле,
давню дружбу, і, раптом зрозумівши, яка
відстань тепер роз’єднує їх, вона
примирливо пробурмотіла:
—    З дітьми воно завжди так буває.
В міру того, як минуле оживало в її уяві,
вона все більше ніяковіла.
-— Ви ж тільки не думайте їхати—Гусейн
однаково
мав відбути цю подорож. Зрештою, ви мої
гості, а що ви наламали дров, то це
ненавмисно...
Але Діка тільки ще більше роз’ярила її
нещирість а надто вираз «наламали
дров»; він почав збирати свої речі,
сказавши тільки:
—    Шкода, що так вийшло з тими
жінками. Я хотів би перецросити у тієї,
що заходила сюди.
—    Якби ж ви слухали мене тоді, біля
рояля!
—    Ви стали страшенно нудною, Мері. Я
слухав вас, доки мені не урвався
терпець.
—- Хіба так можна, Діку! — спробувала
заспокоїти його Ніколь.
—    Я можу тільки переадресувати йому
цей комплімент,— ображено сказала
Мері.— До побачення, Ніколь.— І вона
вийшла з кімнати.
Після всього ні про які проводи не
могло бути мови; якнайшвидший їхній
від’їзд організував мажордом.
Гу-сейнові та його сестрам Дік залишив
коротенькі листи—офіційні слова
подяки. Певна річ, вони не мали іншої
ради, але цей вимушений від’їзд завдав
прикрості їм усім, особливо Ланьє.
—    А все-таки вода була брудна,—
знову почав він, коли вони вже сиділи в
поїзді.
—    Годі, годі,— перепинив його
батько.— Раджу тобі забути все те, а то
я розлучуся з тобою. Хіба ти не знаєш, що
у Франції вийшов новий закон, за яким
батьки можуть розлучатися з дітьми?
Ланьє весело засміявся, і в родині
Дайверів знову запанувала злагода...
«Чи надовго?» — подумки запитав себе
Дік.
V
Ніколь підійшла до вікна, щоб
подивитися, хто свариться на веранді.
Квітневе сонце рум’янило святобливе
обличчя Огюстіни, їхньої куховарки, і
вигравало синіми зайчиками на лезі
великого різницького ножа, яким вона
по-п’яному вимахувала. Огюстіна
служила в них з лютого, відколи вони
повернулися на віллу «Діана».
Піддашшя заслоняло від Ніколь Діка;
вона бачила тільки його голову й
затиснуту в руці масивну трость з
бронзовою головкою. Трость і ніж
загрожували одне одному, наче
тризубець і короткий меч у двобої
гладіаторів. Спершу Ніколь почула
слова Діка:
—    ...столове вино пийте хоч відрами,
га коли я застаю вас із пляшкою
шаблі-мутон...
—    І він ще дорікає мені чаркою вина!
— кричала Огю-стїна, вимахуючи своєю
шаблею.— А сам дудлить його з ранку до
вечора!
—    Що сталося, Діку? —- спитала
Ніколь з вікна.
Він відповів по-англійському:
—    Ця стара негідниця приохотилася
до наших марочних вин. Я її прогнав,
цебто намагаюся прогнати.
—    Господи! Ти ж дивись, щоб вона не
дістала тебе тим ножем!
Огюстіна посварилася ножем на Ніколь.
її старечі уста були наче дві сплющені
вишеньки.
—    Я б на вашому місці задумалася,
мадам! Ваш чоловік жлуктить вино, як
чорнороб...
—    Замовкніть і забирайтеся геть! —
гримнула на неї Ніколь.— Бо ми зараз
викличемо жандармів.
—■ Пхе! Знайшли чим лякати! Та мій
рідний брат — жандарм, ясно? Вони ще й
лякають, американці паскудні!
Дік по-англійському сказав Ніколь:
—    Забери дітей з дому і не вертайся,
доки я її не приструнчу.
—    ...Через вас, паскуд американських,
життя немає! — горлала Огюстіна
базарним голосом.— Наїхали сюди й
заливаються нашим найкращим вином!
Дік додав твердості своєму тонові.
—    Ідіть геть, і негайно, чуєте? Я
заплачу вам усе, що ми вам винні.
—    Ще б пак, спробували б не
заплатити! Але я вам ще не все
сказала...— Вона підступала, вимахуючи
ножем так люто, що Дік знову підніс свою
трость. Тоді Огюстіна метнулася до
кухні й вискочила звідти, озброєна ще й
сікачем.
Становище склалося кепське: дебелу,
дужу Огюстіну навряд чи можна було б
обеззброїти, не набивши їй синців, а це
призвело б до зовсім небажаних
наслідків, бо закон суворо карає
іноземця, який підносить руку на
французького громадянина. Щоб
пристрашити куховарку, Дік гукнув
Ніколь:
—    Виклич поліцію! — А потім сказав
Огюстіні, показуючи на її зброю: — За це
вас посадять.
—    Ха-ха! — демонічно прогриміла
вона у відповідь, але ближче вже не
підступала.
Ніколь подзвонила в поліцію. Реакція на
її заяву була досить схожа на відгомін
реготу Огюстіни. Чути було, як на тому
кінці дроту весело переказують її
слова, потім там просто кинули трубку.
Ніколь повернулася до вікна й гукнула
Дікові:
—    Накинь їй кілька франків!
—    Якби я міг сам поговорити з ними
по телефону! — Та оскільки це було
неможливо, Дік капітулював.
Він мав заплатити п’ятдесят франків,
але, прагнучи якнайшвидше спекатися її,
запропонував сотню, і Огюстіна зняла
облогу, прикривши свій відступ лайкою,
лункою, як вибухи гранат. А наостанок
оголосила, що повинна дочекатися
небожа, який допоможе їй нести речі.
Чатуючи поблизу кухні, Дік почув, як
стрельнув корок, але вирішив
пропустити це повз вуха. На цьому
інцидент вичерпався. Коли небіж прибув,
умиротворена Огюстіна весело,
по-приятельському попрощалася з Діком
і, задерши голову, крикнула до вікна
Ніколь:
—    Аи гєуоіг, Масіаше! Воппе сЬапсе! 1
Дайвери поїхали до Ніцци й там
пообідали в ресторані. Вони їли
ЬоиіІІаЬаіззе — рибну юшку з омарами,
щедро присмачену прянощами, й пили
холодне шаблі. Дік зауважив, що жалкує
за Огюстіною.
—    Мені анітрохи не жаль,— сказала
Ніколь.
—    А мені жаль, хоч я залюбки зіпхнув
би її з кручі.
Останнім часом вони мало про що
наважувалися розмовляти й рідко
знаходили слушне слово у слушну мить;
майже завжди це слово спадало на думку
згодом, коли нікому було його почути.
Сьогодні, однак, скандал з куховаркою
вивів обох із мовчазної задуми, а
пекуча, смачна страва й холодне терпке
вино розв’язали язика.
—    Далі так тривати не може,—
сказала Ніколь.— Ти згоден зі мною? Як
ти гадаєш? —Дік не заперечував, і,
приголомшена цим, вона додала: — Іноді
мені здається, що винна в усьому я, що я
тебе занапастила.
—    Отже, ти вважаєш мене пропащим? —
посміхнувся Дік.
—    Я не про це. Але раніше ти прагнув
щось творити, а тепер, здається, хочеш
тільки руйнувати.
її лякала власна сміливість: вона
вперше критикувала його так одверто,
але ще більше лякало її його вперте
мовчання. Вона догадувалася: щось
відбувається, щось визріває за цим
мовчанням, за серйознішим, ніж
будь-коли, поглядом його блакитних
очей, за перебільшеним інтересом до
дітей. її бентежили його раптові
спалахи гніву, коли він без видимої
причини виголошував філіппіки на
адресу якоїсь людини, народу, класу,
способу життя чи способу мислення. В
його душі немовби розігрувалася
незрозуміла драма, про яку можна було
тільки здогадуватись у ті хвилини, коли
вона проривалася назовні.
—    Зрештою, що це тобі дає?
—    Знання, що з кожним днем твоє
здоров’я поліпшується. Що кожний
рецидив слабкіший від попереднього й
хвороба відступає.
Голос його долинав до неї здалеку й
звучав так, наче він говорив на якусь
абстрактну наукову тему; опанована
тривогою, вона вигукнула: «Діку!» — і
потяглася до нього рукою через стіл.
Він інстинктивним рухом відсмикнув
свою руку й додав:
—    А взагалі час уже все обміркувати,
правда ж? Бо йдеться, звичайно, не
тільки про тебе.— Він прикрив їі руку
долонею й сказав веселим голосом
колишнього Діка — душі товариства,
заводія, призвідника буйних витівок і
розваг: — Бачиш оту білу яхту?
То була моторна яхта Т-Ф. Голдінга; ледь
погойдуючись на лінивих хвильках
затоки, вона пливла в нікуди, бо
романтична подорож її відбувалася за
маршрутами, не обов’язково
пов’язаними з переміщенням у просторі.
—    Зараз ми підпливемо до неї й
запитаємо пасажирів, як їм ведеться.
Поцікавимося, чи вони щасливі.
—    Але ми майже не знайомі з
Голдінгом,— заперечила Ніколь.
—    Він нас запрошував. І потім, він
приятель Бебі, здається, навіть її
наречений — чи колишній наречений?
Коли найнятий ними катер відплив від
причалу, вже сутеніло, і над палубою
«Марджіна» безладно, то там, то тут,
спалахували ліхтарі. Біля самої яхти
Ніколь знову занепокоїлася.
—    Здається, в нього сьогодні гості...
—    Це просто радіо.
їх помітили — кремезний сивий чоловік
у білому костюмі, перехилившись через
борт, крикнув згори:
—    Невже це Дайвери до нас завітали?
■— Гей, на «Марджіні»! Спускайте трап!
Катер підійшов до трапа, і Голдінг,
зігнувши мало не навпіл свою могутню
фігуру, допоміг Ніколь вийти нагору.
—    Як вчасно! Через кілька хвилин ми
сідаємо обідати.
На кормі невеличкий оркестр грав:
Скажи лише слово — і я твоя,
Та доки не скажеш, не нарікай...
Голдінг змахнув руками, і наче потужний
вітер знявся від цього жесту й погнав
Дайверів на корму — хоч він до них
навіть не доторкнувся. Ніколь з кожною
хвилиною все більше шкодувала, що
опинилася тут, і все більше сердилася
на Діка. Його праця та її хвороба
віддалили їх в останні роки від
світського життя, створивши їм навіть
репутацію відлюдників. Нове поповнення
на Рів’єрі вже схильне було пояснювати
їхню самоізоляцію браком популярності.
Та хоч би як там було, Ніколь вважала, що
звичаєм, якого дотримуєшся не один рік,
не можна поступатися заради хвилинної
втіхи.
Коли вони проходили через великий
салон, їм здалося, що в півколі тьмяного
світла на кормі кружляють у танці пари.
Та це була тільки ілюзія — ефект
чарівної музики, незвичного
освітлення, плюскоту хвиль. Насправді
гості відпочивали на широкому,
заокругленому, як сама корма, дивані, і
лише кілька стюардів рухалися, мов
тіні, прислуговуючи їм. Яскравими
плямами вирізнялися жіночі сукні —
біла, червона і квітчаста, різнобарвна;
біліли манишки чоловіків. Один з них
підвівся їм назустріч і Ніколь,
упізнавши його, радісно вигукнула:
—    Томмі!
Він церемонно, на французький манір,
схилився був над її рукою, але Ніколь,
знехтувавши цією формальністю,
притислася щокою до його щоки. Вони
сіли чи, скоріше, прилягли на
патриціанське ложе. Вродливе обличчя
Томмі ще більше потемніло за цей час —
утративши приємний, золотавий відтінок
засмаги, воно не набуло, однак, того
воронованого полиску, що надає такої
краси негритянським обличчям, а мало
тепер колір дубленої шкіри. Ця печать
незнаного сонця на його обличчі, ця
його напоєність соками чужих земель,
дивні звороти мови, в яких учувалося
плетиво багатьох діалектів, пружність
рухів, натренована в боротьбі з
таємничими небезпеками,— все це
зачаровувало, гіпнотизувало Ніколь; у
першу ж хвилину вона в уяві своїй
припала до його грудей й зазнала
блаженного забуття... Потім у ній
озвався інстинкт самозахисту, і,
повернувшись до дійсності, вона
сказала легким, недбалим тоном:
—    Ви тепер схожі на героя
пригодницького фільму, але чому ви
зникли так надовго?
Ще не розуміючи, Томмі Барбан допитливо
подивився на неї; в його очах блиснули
іскорки*
—    П’ять років,— хрипко провадила
вона далі, немовби наслідуючи чийсь
голос.— Ціла вічність. Невже не можна
зробити так: перебили скількись там
ворогів, і — на перепочинок у колі
друзів!
Поряд з нею — володаркою його мрій —
Томмі досить швидко європеїзувався.
—    Маіз роиг поиз аиігез Ьегоз іі
їаиі іетрз, №со1е. N003 пе роиуопз раз
Гаіге сіє реіііз ехегсіез сГЬегоїзте —
іі їаиі Гаіге Іез {^гапсіез
сотрозіііопз
—    Говоріть зі мною по-англійському,
Томмі.
—    Рагіег їгапдаіз ауес шоі, №со1е
HYPERLINK
"file:///C:\\DOCUME%7E1\\Admin\\LOCALS%7E1\\Temp\\FineReader11\\tmp67B.h
tm" \l "bookmark44" 42 .
—    Але це не одне й те саме —
по-французькому можна говорити про
героїзм і доблесть, не втрачаючи
гідності, ви це знаєте. А
по-англійському не можна говорити про
героїзм і доблесть, не стаючи трохи
смішним, і це ви теж знаєте. Отож
англійська мова дає мені над вами
перевагу.
—    І все-таки я...— Він раптом
захихотів.— І все-таки я й
по-англійському герой, сміливець і та^с
далі.
Ніколь закотила очі, удавши безмежний
захват, але його це не збентежило.
—    Просто я на власному досвіді знаю
те, що показують у кіно,— сказав він.
—    І в житті справді все
відбувається так само, як у кіно?
—    А чого ж, бувають дуже вдалі
фільми — як-от Ро-нальда Колмена про
Іноземний легіон. Ви дивилися їх?
Зовсім непогані фільми.
—    Що ж, відтепер, сидячи в кіно, я
знатиму, що з вами відбувається все те,
що я бачу на екрані.
Під час розмови Ніколь помітила
тендітну молоду жінку з гарненьким
блідим обличчям і красивим волоссям, що
вилискувало зеленавим металом під
палубними ліхтарями. Вона сиділа по
другий бік Томмі й прислухалася чи то
до їхньої розмови, чи до розмови
сусідньої пари. Очевидно, вона мала
якісь права на Томмі і тепер, остаточно
переконавшись, що його увагу полонила
інша, сердито підвелася й перейшла до
другого борту.
—    Еге ж, я все-таки герой,— мовив
Томмі спокійно й якщо не зовсім
серйозно, то лише напівжартома.— Я з
біса сміливий, як лев, чи, може, як
п’яний.
Ніколь почекала, доки луна цієї
похвальби затихне в його свідомості,-—
вона здогадувалася, що він ніколи ще
нікому не говорив так про себе. Потім
вона оглянула незнайомі обличчя
довкола і, як звикле, побачила під
масками вдаваного спокою безнадійних
невропатів, які тікають на природу з
жаху перед містом, перед звуками
власних голосів, що задають там ритм і
тон...
Вона спитала:
—    А хто ця жінка в білій сукні?
—    Та, що сиділа поруч зі мною? Леді
Керолайн Сіб-лі-Бірс.
Вони помовчали, прислухаючись до
голосу жінки, що долинав від
протилежного борту.
—    ...він пройда, але високого класу.
Ми з ним цілу ніч просиділи вдвох,
граючи в сЬетіп-сІе-їег,1 і тепер він
винен мені тисячу швейцарських
франків...
Томмі засміявся і сказав:
—    Леді Керолайн — найрозпусніша
жінка Лондона. Щоразу, повертаючись до
Європи, я застаю новий виводок
розпусних жінок із Лондона. Вона вийшла
на перше місце, але, здається, її вже
наздоганяє нова суперниця.
Ніколь знов зиркнула на жінку:
вузькоплеча, хирлява, і, мабуть, сухотна
— важко було уявити собі, що такі
тоненькі ручки можуть, високо піднести
прапор занепаду і розкладу, останнє
знамено оповитої присмерком імперії.
Якщо вона й нагадувала когось, то—одну
з плоскогрудих дівчаток Джона Хелда,
але аж ніяк не тих статечних, сповнених
млості блондинок, що правили за модель
художникам і письменникам, починаючи з
останніх передвоєнних років.
До них підійшов Голдінг, марно
намагаючись пригасити силове поле
своєї гаргантюанської маси, через яку
всі бажання його передавалися, мов
через велетенський підсилювач, і
Ніколь, усе ще неохоче, піддалася його
проханню — що «Марджін», мовляв, одразу
після обіду рушить до Канна; що хоч вони
вже й пообідали, але для ікри та
шампанського ситість — не завада; що
Дік однаково вже подзвонив шоферові в
Ніццу, щоб той під’їхав до Канна й
залишив машину коло «Кафе союзників»,
де їм неважко буде знайти її.
Вони перейшли до салону, і за обіднім
столом Дік опинився поряд з леді
Сіблі-Бірс Ніколь помітила, яким блідим
стало його обличчя під засмагою; хоч до
неї долинали тільки уривки фраз, вона
чула, що він говорить безапеляційним
тоном.
—    ...річ ясна, ви, англійці, танцюєте
танок смерті... Сипаї в зруйнованому
форті, бенкет у форті, обложеному
сипаями, і таке інше. Але зелений
капелюх розтоптано — майбутнього
немає.
Леді Керолайн озивалася коротко,
пересипаючи свої відповіді глузливими
«невже?», двозначними «аякже!»,
ущипливо-зловісними «браво!», але Дік,
видно, не помічав сигналів небезпеки.
Та ось він сказав щось із несподіваним
запалом — майже крикнув; Ніколь не
збагнула суті його слів, але побачила,
як молода жінка почервоніла і вся
напружилася, а потім почула її
відповідь:
—    Ну, знаєте, всьому є межа.
Знову він образив когось — невже не
можна було трохи придержати язика? Коли
ж це скінчиться? Чи так воно вже й буде
довіку?
Піаніст оркестру (напис на барабані
свідчив, що це був Регтайм-джаз
Едінбурзького університету), білявий
молодий шотландець, заспівав майже на
одній ноті, акомпануючи собі низькими
акордами. Він з таким притиском
вимовляв слова, наче кожне з них