Ніч лагідна - 03

не вийшло так, ніби вона сміється з його
іграшки, Ніколь гукнула голосніше:
—    Ти мене чуєш?
—    Чую.— Він опустив був мегафон, але
зразу ж підніс його до рота.— Я хочу
запросити ще декого. Отих двох
молодиків.
—    Гаразд, запрошуй,— лагідно
погодилася вона.
—    Я хочу влаштувати справді
скандальну вечірку. Щоб були і сварки, і
перелюбство, щоб хтось образився й
пішов, хряснувши дверима, і щоб
яка-небудь дама зомліла у вбиральні. Це
буде не вечірка, а чудо!
Він зник у майстерні, але Ніколь уже
знала, що його пойняв добре знайомий їй
настрій,— напад непогамовного
збудження, яке передавалося всім
довкола й незмінно кінчалося глухою
тугою, якої він ніколи не показував, але
яку вона завжди вгадувала. Приводом до
веселощів ставала часом дрібничка,
значення якої аж надто
перебільшувалось, і в таких випадках
Дік маніпулював людьми справді
віртуозно. За винятком хіба затятих
циніків та недовірків, усі довкола
переймалися беззастережною, сліпою
любов’ю до нього. А реакція приходила
потім, коли він усвідомлював, скільки
сили й снаги розтрачено надаремне.
Оглядаючись іноді назад, на роздмухане
ним карнавальне вогнище пристрастей,
він жахався, як жахається часом
генерал, дивлячись на криваву січу —
наслідок власного наказу, відданого,
щоб задовольнити йому самому
незрозумілий інстикт кровожерності.
Але люди, що бодай ненадовго опинилися
в товаристві Діка Дайвера, мали дивне
почуття: їм здавалося, ніби він не
випадково вирізнив їх з-поміж інших, а
побачив у їхній долі винятковість, якою
можна пишатися. Він блискавично
полонив серця своєю надзвичайною
уважністю й чарівливою чемністю,
здобуваючи перемогу раніше, ніж
переможені встигали усвідомити це. І
тоді без зайвих слів, аби не прив’яла
перша квітка дружби, він широко
розчиняв перед ними браму в свій
чудесний світ. Поки вони беззастережно
корилися законам цього світу, Дік робив
усе, щоб вони почувалися в ньому
щасливо; та досить їм було хоч на мить
узяти ці закони під сумнів, Дік немов
розчинявся в повітрі у них перед очима,
не лишаючи навіть спогаду про свої
слова та вчинки.
О пів на дев’яту того вечора він вийшов
зустрічати перших гостей, церемонно
несучи плащ на руці, як тореадор
накидку. Вірний собі, він, привітавшись
із Розмері та її матір’ю, помовчав,
даючи їм першим розпочати розмову,—
мов розраховуючи на те, що звук
власного голосу допоможе їм швидше
освоїтися на незнайомому місці.
Розчервонілі, збадьорені свіжим
гірським повітрям, Розмері і місіс
Спірс зацікавлено роздивлялися
довкола. Буває, ознаки величі людей
небуденних виявляються навіть у
перекручених мовних зворотах; отак і
дбайливо виплекану красу вілли «Діана»
не потьмарювали навіть такі тривіальні
недоречності, як нічим не виправдана
поява покоївки чи корок від
шампанського під ногою. Поки прибували
перші гості — провісники нічних
розваг, у будинку повільно завмирало
денне життя, останнім виявом якого була
вечеря малих Дайверів та їхньої
гувернантки на відкритій терасі.
—    Який чудовий сад! — вигукнула
місіс Спірс.
—    Це сад Ніколь,— сказате Дік.—
Вона не спускає з нього ока, все
порається в ньому, лікує від усіляких
хвороб. Боюся, що й вона сама одного
чудового дня захворіє на яку-небудь
плямистість чи фітофтороз.— Потім,
посварившись пальцем на Розмері,
сказав їй жартівливим голосом, у якому,
здавалось, бриніла батьківська
турботливість: — Мій обов’язок тепер
— урятувати вас від сонячного удару; я
подарую вам пляжного капелюха.
Він повів їх на тересу, де заходився
готувати коктейль. Прибув Ерл Брейді й
здивувався, побачивши Розмері. Тут він
поводився спокійніше, ніж на студії,
неначе залишив свої химери за її
брамою, але Розмері, миттю порівнявши
його з Діком Дайвером, рішуче віддала
перевагу останньому. Поряд з Діком Ерл
Брейді видавався трохи неотесаним,
навіть трохи вульгарним; але й тепер,
дивлячись на нього, вона відчула щось
схоже на електричний розряд.
Ерл тим часом приязно, як давній
знайомий, звернувся до дітей, які щойно
підвелися з-за столу:
—    Ну, Ланьє, може, заспіваєш нам
пісеньку? Заспівай нам разом з Топсі
яку-небудь гарну пісеньку.
—    А яку б ви хотіли? — спитав
хлопчик, кумедно розтягуючи слова, як
усі американські діти, що виросли у
Франції.
—    Ну хоча б «Моп аші Ріеггоі».
Не манірячись, брат і сестра стали
поряд, і у вечірній тиші полинули два
тоненькі дзвінкі голосочки:
Аи сіаіг сіє іа Іипе,
Моп аші Ріеггоі,
Ргеіе-тоі (а ріише Роиг есгіге ип тоі,
Ма сЬапсІеІІе езі тогіе,
Зе п’аі ріиз сіє Гей,
Оиуге-шоі іа рогіе,
Роиг Гатоиг сіє Оіеи HYPERLINK
"file:///C:\\DOCUME%7E1\\Admin\\LOCALS%7E1\\Temp\\FineReader11\\tmp67B.h
tm" \l "bookmark2" 2 .
Пісенька скінчилася; діти, червонощокі
в призахідному промінні, всміхаючись,
вислухали оплески; Розмері думала про
те, що вілла «Діана» — це і є, мабуть,
центр всесвіту. На такій сцені конче
повинно статися якесь диво- Вона ще
більше пожвавішала, зачувши дзенькіт
коло хвіртки — сигнал про прибуття
нових гостей.
Подружжя Маккіско, місіс Абрамс, містер
Дамфрі й містер Кампіон підійшли до
тераси.
Розмері аж гірко зробилося від
розчарування — вона кинула швидкий
погляд на Діка, не розуміючи, навіщо тут
оці недоречні люди. Але його обличчя
зберігало свій звичайний приємний
вираз. Він привітав гостей з гідністю й
повагою, що засвідчували його віру в
їхні безмежні й ще не розкриті
можливості. І Розмері була така
захоплена Діком, що незабаром уже й
сама сприймала як належне присутність
Маккіско та їхніх друзів, і їй навіть
здавалося, що вона сподівалася
побачити їх тут.
—    Ми з вами зустрічалися в Парижі,—
сказав Маккіско Ейбові Норту, який
разом з дружиною прийшов слідом за
ними.— Власне, навіть двічі.
—    Атож, атож, пригадую,— відповів
Ейб.
—    А де саме, пригадуєте? — спитав
Маккіско замість того, щоб
задовольнитися такою відповіддю й
поставити крапку.
—    Де саме? Здається... Здається...—
Ейб не хотів далі прикидатися.— Ні, не
пригадую.
Ця коротка розмова заповнила паузу;
Розмері поду: мала, що тепер хтось мав
би заговорити на іншу тему, але Дік не
робив нічого, щоб розділити цих
останніх гостей чи бодай обеззброїти
якимось зауваженням місіс Маккіско,
яка весь час погордливо кривилася. Він
не шукав виходу з цього ніякового
становища, бо знав, що воно не
загрозливе й усе владнається саме
собою. Свої сили він беріг для тієї куди
важливішої миті, коли, поставши перед
гістьми в усьому своєму блиску, він
подасть їм усім знак до розваг.
Розмері стояла поряд з Томмі Барбаном,
сьогодні особливо похмурим і сердитим
— здавалося, він мав на те якусь свою
причину. Він сказав Розмері, що завтра
від’їздить.
—    Повертаєтеся додому?
—    Додому? В мене дому немає. Я їду на
війну.
—    На яку війну?
—    Яку? А на будь-яку. Я останнім
часом газет не читав, але, напевно,
де-небудь війна обов’язково точиться.
Не може бути, щоб десь не воювали.
—    А вам хіба однаково, за що воювати?
—    Атож, аби до мене по-людському
ставилися. Кйли мене обсідає нудьга, я
їду до Дайверів, бо знаю: звідси мені
через тиждень-два захочеться на війну.
Розмері спідлоба глянула на нього:
—    Але ж ви приятелюєте з Дайверами.
—    Атож, особливо з нею, але в їхньому
товаристві в мене завжди виникає
бажання йти на війну.
Вона спробувала зрозуміти його, але не
змогла. Як на неї, вона б ніколи не
розлучалася з Дайверами.
—    Ви напівамериканець,— сказала
вона, неначе цим усе пояснювалося.
—    І напівфранцуз, і освіту здобув в
Англії, і відколи мені сповнилося
вісімнадцять, я встиг повоювати під
прапорами восьми держав. Але, будь
ласка, не думайте, що я не люблю
Дайверів,— я їх дуже люблю, особливо
Ніколь.
—    Хіба ж їх можна не любити,— просто
сказала вона.
Цей чоловік раптом ніби відштовхнув її
від себе.
В словах його відчувався якийсь
неприємний натяк, і їй захотілося
захистити своє захоплення Дайверами
від його блюзнірської неповаги. Вона
зраділа, що не сидітиме поруч з ним за
обідом; коли зона разом з усіма йшла до
столу, накритого в саду, в її вухах усе
ще звучало: «особливо Ніколь».
Поки вони йшли стежкою, вона опинилася
на хвилину поряд з Діком Дайвером. Він
променів таким ясним, упевненим
спокоєм, що всі її сумніви зблякли й
розвіялися. Вже рік,— а для неї це була
ціла вічність,— вона мала і гроші, і
неабияку славу й зналася із
знаменитими людьми, які, зрештою,
здавалися вдові лікаря та її дочці лише
збільшеними копіями їхніх паризьких
готельних сусідів. Розмері мала
романтичну вдачу, але на романтику
життя її було бідне. Дбаючи про
доньчину кар’єру, мати твердою рукою
боронила її від усяких дешевих і легких
перемог, що їх життя пропонувало
щокроку; та Розмері й сама вже вміла
відділяти зерно від полови; вона
працювала в світі ілюзій, але не жила в
ньому. І коли мати поглядом показала їй,
що схвалює Діка Дайвера, то це й
означало: справа варта заходу; то був
дозвіл іти вперед, не спиняючись ні
перед чим.
—    Я весь час милувався вами,—
сказав Дік, і вона знала, що це правда.—
Ми вас дуже полюбили.
—    А я закохалась у вас із першого
погляду,—стиха промовила вона.
Він удав, ніби не надає значення її
словам, ніби вони просто обмінялися
компліментами.
—    З новими друзями,— сказав вш
серйозно, вкладаючи в свої слова якийсь
важливий зміст,— з новими друзями
часто почуваєшся краще, ніж з давніми.
Це зауваження, яке вона, щиро кажучи, не
зовсім зрозуміла, він зробив, коли вони
вже підійшли до столу, що повільно
випливав із сутінків у дедалі
яскравішому світлі ліхтарів. Серце її
радісно тьохнуло, коли вона побачила,
що Дік запросив її матір сісти праворуч
від себе; сама вона опинилася між
Луїсом Кампіоном і Брейді.
Переповнена почуттями, Розмері
обернулася до Брейді, щоб
висповідатися йому, але холодна іскра,
що блиснула в його очах на першу ж
згадку про Діка, засвідчила, що вона
звернулася не туди, куди слід. Тоді й
Розмері не дозволила йому покласти
долоню на її руку, і за обідом вони весь
час розмовляли на професійні теми —
цебто говорив він, а вона слухала з
чемною цікавістю, хоча думками витала
десь-інде так явно, що він навряд чи не
помічав цього. Час від часу вона
вхоплю-вала уривки фраз і доповнювала
їхній зміст тим, що відбилося в
підсвідомості,—так іноді, почувши
зненацька бій годинника, безпомилково
визначаєш, скільки разів він пробив, бо
вухо само вело лік ударам.
VII
Коли Брейді на хвильку замовк, Розмері
подивилась туди, де між Томмі Барбаном
і Ейбом Нортом сиділа Ніколь. її
волосся, густе, як шерсть чау-чау,
пінилося і яскріло в мерехтливому
світлі свічок. Розмері прислухалася,
зачарована низьким, чітким голосом.
—    Бідолаха!—вигукнула Ніколь.—
Чого це вам закортіло перепиляти його
навпіл?
—    Ясна річ, хотів побачити, що в
нього всередині. Невже вам не цікаво, що
в офіціанта всередині?
—    Старі меню,— засміялася Ніколь,—
череп’я битого посуду, чайові,
недогризки олівців.
—    Напевне, але це ще треба науково
довести. Крім того, пилку я мав не якусь,
а музичну, тож і видовище було б зовсім
не страшне.
—    Ви збиралися грати на ній під час
операції? — поцікавився Томмі.
—    На жаль, до цього не дійшло. Він
усе зіпсував своїм лементом. Тіак
репетував, що ми злякались: ще, бо-ронь
боже, увередиться.
—    Все-таки дивно,— мовила Ніколь.—
Щоб ото один музикант узяв інструмент у
іншого і...
Минуло тільки півгодини, відколи вони
посідали за стіл, а вже сталася
відчутна зміна: один по одному присутні
позбулися хто турботи, хто тривоги, хто
підозри — і ставали самі собою в
найкращих своїх виявах — стали гістьми
Дайверів. Насуплений чи байдужий
вигляд засмутив би господарів, і тому
всі аж світилися приязню, а Розмері,
спостерігаючи це, переймалася любов’ю
і вдячністю до них усіх, за винятком
Маккіско, який і тут примудрявся
триматися осібно,— що пояснювалося, до
речі, не так злостивістю, як бажанням
закріпити вином той гарний настрій, з
яким він сюди прийшов. Відкинувшись на
спинку стільця між Ерлом Брейді, якому
він докинув кілька ущипливих зауважень
щодо мистецтва кіно, і місіс Абрамс,
якої він взагалі не помічав, Маккіско
свердлив Діка Дайвера поглядом,
сповненим нищівної іронії; час від часу
він, проте, сам псував ефектність своєї
пози спробами втягти Діка в розмову
через весь стіл.
—    Ви приятелюєте з Вен-Б’юреном
Денбі? — запитував він.
—    Здається, я вперше чую це ім’я.
—    А я був певен, що ви приятелюєте,—
роздратовано наполягав Маккіско.
Не спромігшись завести розмову про
містера Денбі, він зачепив ще кілька
тем, так само невдалих, але щоразу його
ніби паралізувала чемна увага Діка, і
перервана ним розмова по короткій
паузі точилася далі без його участі.
Маккіско намагався втручатися і в інші
розмови, але виходило це в нього так,
наче він потискував порожню рукавичку,
а не руку, і врешті-решт він замовк з
утомленим виглядом дорослої людини,
знудженої ди^ тячою компанією, й
зосередив свою увагу на шампанському.
Розмері обводила поглядом стіл,
стежачи за настроєм гостей так пильно,
наче готувалася на роль їхньої мачухи.
Тепле світло свічок, поставлених у вазі
з яскравими гвоздиками, падало на
обличчя місіс Абрамс — рум’яне від
«Вдови Кліко», воно пашіло здоров’ям,
привітністю, дитячою добротою; поряд з
нею сидів містер
Ройял Дамфрі, чия дівоча врода не так
впадала в око в дій святковій
обстановці, його сусідкою була Вайолет
Маккіско; від випитого все гарне і
принадне в ній розквітло, і вона
покинула на час спроби осмислити
двозначність свого становища —
становища дружини кар’єриста, який не
зробив кар’єри.
Далі — Дік, обтяжений турботами, що їх
він зняв зі своїх гостей, поглинутий
своїми обов’язками господаря.
Потім її мати, як завжди бездоганна.
Потім Барбан, що розважав її матір
невимушеною світською бесідою,—за це
Розмері знову перейнялася симпатією до
нього.
Потім Ніколь. Розмері якось по-новому
побачила її й подумала, що зроду не
зустрічала гарнішої жінки. її обличчя
— обличчя святої, образ скандінавської
мадонни — сяяло крізь сніговій дрібної
комашні, що летіла на свічки, тепло
рожевіло в світлі порозвішуваних на
пінії ліхтариків. Яким спокоєм віяло
від неї!
Ейб Норт пояснював їй свій моральний
кодекс.
— Авжеж, він у мене є,— наполягав він.—
Людина не може жити без морального
кодексу. А мій полягає в тому, що я —
проти спалювання відьом. Як почую, що
десь спалили відьму, мене аж жаром
обсипає.
Брейді встиг розповісти Розмері, що Ейб
Норт — композитор, який уславився
зовсім молодим, але вже років сім
нічого не пише.
Далі сидів Кампіон; хоч як це дивно,
сьогодні він не кривлявся й навіть
виявляв до своїх сусідів щось схоже на
материнське піклування. Потім Мері
Норт, така весела, що неможливо було не
всміхнутися, дивлячись, як поблискують
білі дзеркальця її зубів — її
розтулені уста були округлені, немов у
беззвучному вигуку насолоди.
І нарешті Брейді, який помалу
узгоджував із світськими манерами свою
енергію, спрямовану звичайно на
безпардонне самоствердження, на
хизування власним душевним здоров’ям
та вмінням зберігати його ціною
байдужості до чужих вад.
Для Розмері, схожої своєю наївною
довірливістю на юну героїню із
книжечок місіс Бернет, ця вечірка була
немовби поверненням додому, немовби
ЕІДПОЧИНКОМ після солоних дотепів і
непристойностей Дикого Заходу. В
темряві саду іскорками спалахували
світлячки, десь далеко внизу під скелею
гавкав собака. Здавалося, стіл піднісся
над землею, як піднята механізмом
сцена, і у тих, хто сидів за ним,
виникало таке почуття, ніби вони
лишилися самі в темряві всесвіту, і
смаку їжі, яку вони споживають, уже не
дано буде звідати нікому після них, і
нікого більше не зігріє тепло, що
сповнює їхні серця. Місіс Маккіско
стиха, щасливо засміялася, і, немов це
був знак, що вознесіння в емпірей
завершене, Дайвери раптом засяяли
усмішками, ще більшою привітністю й
приязню, немов прагнучи винагородити
своїх гостей, які вже й так звеличилися
у власних очах завдяки тонким лестощам,
чемності й запобігливості господарів,
за всі ті блага, які їм, можливо,
довелося залишити на далекій землі.
Якусь мить вони обоє, здавалося,
розмовляли з кожним зокрема і з усіма
разом, запевняючи їх у своїй приязні,
своїй любові. І якусь мить обличчя,
звернені до них, нагадували обличчя
бідних дітей, яких добродійник
запросив на різдвяну ялинку. А тоді
зненацька все зникло — вечеря
закінчилася, магічна сила, що перенесла
гостей з-за звичайного обіднього столу
в розріджену атмосферу високих
почуттів, вичерпалася, перше ніж вони
усвідомили, що перебувають у цій
атмосфері, перше ніж відчули себе
богами.
Але розлита в повітрі чарівність
теплого, запашного півдня, чарівність
скрадливої темряви й далекого
примарного плюскоту
середземноморських хвиль не зникла,
вона перелилася в Дайверів, стала
часточкою їхнього єства. Розмері
побачила, як Ніколь умовляє її матір
прийняти в подарунок жовту театральну
сумочку, яку та похвалила.
—    Речі повинні належати тим, кому
вони подобаються,— казала Ніколь,
складаючи до сумочки всі дрібнички
жовтого кольору, що були під рукою —
олівець, циліндрик з помадою,
записничок,— бо вони пасують одне до
одного.
Ніколь зникла, а незабаром Розмері
помітила, що й Діка ніде немає; гості
розійшлися по саду, дехто подався до
тераси.
—    Вам до вбиральні не треба? —
спитала в Розмері місіс Маккіско.
Розмері такої потреби не мала.
—    А мені треба,— заявила місіс
Маккіско.— Я йду до вбиральні.— І з
виглядом жінки, що зневажає всілякі
умовності, вона попрямувала до будинку,
супроводжувана осудливим поглядом
Розмері.
Ерл Брейді запропонував спуститися
вниз, до парапету, але Розмері вирішила,
що час уже і їй заявити свої права на
Діка Дайвера, й лишилася чекати його,
прислухаючись тим часом до суперечки
між Маккіско та Барбаном.
—    Чого ви надумали воювати проти
радян? — питав Маккіско.— Адже вони
здійснюють найбільший експеримент в
Історії людства! А Ріфська республіка
чим перед вами завинила? Як на мене,
якщо вже виявляти геройство, то на боці
тих, хто воює за справедливу справу.
—    А як визначити, чия справа
справедливіша? — сухо спитав Барбан.
—    Ну, це кожній розумній людині
ясно.
—    Ви комуніст?
—    Я соціаліст,— відповів
Маккіско,— і співчуваю Росії.
—    А я — солдат,— чемно всміхнувся
Барбан.— Мій фах — убивати людей. Я
бився з ріфами, бо я європеєць, а з
комуністами б’юся тому, що вони
зазіхають на мою власність.
—    Ну, це вже така обмеженість...
Маккіско озирнувся, шукаючи
спільників, щоб разом з ними підняти на
глум Барбана, але нікого не побачив. Він
не розумів того, з чим зіткнувся в
Барбані — ні мізерності його запасу
ідей, ані складності традицій, на яких
його виховано. Що таке ідеї, Маккіско
знав, і, пізнаючи світ, навчався
розбиратись у дедалі більшій їх
кількості; але, опинившись віч-на-віч з
людиною, яку він подумки назвав
«йолопом», людиною, що, не висловивши
жодної вагомої думки, не дала йому,
однак, відчути власної вищості,
Маккіско поспішив заспокоїти себе
висновком, що Барбан — кінцевий
продукт віджило-го світу, а отже, й
нічого не вартий. Від зустрічей з
представниками американської
аристократичної еліти Маккіско виніс
враження, що найтиповішими рисами її є
незграбний, дешевий снобізм, хизування
власним неуцтвом і цинічна
брутальність, запозичені в англійців,
але без урахування тих чинників, які
надають змісту англійському
філістерству й англійській грубості,—
й перенесені до країни, де навіть
щонайменші знання й мінімальна
ввічливість цінуються більше, ніж
деінде,—
18І
власне, ті риси, квінтесенцією яких
став так званий «гарвардський стиль»
початку століття. Одного з таких
аристократів він побачив у Барбані, а
що напідпитку він забув про свій страх
перед такими людьми, то це неминуче
мало завести його в халепу.
Розмері було чомусь соромно за
Маккіско. Вона сиділа зовні спокійна,
але внутрішньо палала бажанням швидше
побачити Діка Дайвера. З її місця за
столом, де, крім неї, лишилися тільки
Барбан, Маккіско та Ейб, їй видно було
стежку, обсаджену миртом і папороттю, а
за ними — терасу. Замилувавшись
профілем матері, що виник на тлі
освітлених дверей, Розмері хотіла була
підвестися й піти до неї, але з будинку
саме примчала задихана місіс Маккіско.
її аж розпирало від збудження. Вже з
того, як вона мовчки витягла стілець,
сіла і, втупившись у порожнечу,
поворушила губами, видно було, що ця
жінка вщерть повна новинами; тож не
дивно, що погляди присутніх звернулися
до неї, а її чоловік запитав:
—    Що сталося, Вай?
—    Ох, любий...— почала вона і,
обвівши всіх очима, зупинила їх на
Розмері.— Ох, люба... Ні, не можу. Страшно
й казати.
—    Ви серед друзів, заспокойтеся,—
сказав Ейб.
—    Ох, любі мої, там нагорі я побачила
таке...
_ Таємниче похитавши головою, вона
замовкла, і то вчасно, бо Барбан
підвівся й сказав їй ввічливо, але
рішуче:
—    Я б не радив вам виносити на люди
те, що ви бачили в цьому домі.
VIII
Вайолет голосно, тяжко зітхнула й
спробувала надати своєму обличчю
спокійнішого виразу.
Нарешті повернувся Дік; відразу все
зрозумівши, він розділив Барбана й
подружжя Маккіско — завів з Маккіско
розмову про літературу, виказуючи
сміховинну необізнаність і даруючи,
таким чином, співрозмовникові те, чого
тому бракувало — хвилинну можливість
втішитися почуттям власної вищості.
Інших він попросив перенести свічники
до будинку, а хто ж відмовиться від
приємності пронести темним садом
вогник свічки, до того ж на прохання
такого люб’язного господаря? Розмері
теж несла один із свічників, терпляче
відповідаючи Ройялу Дамфрі на
нескінченні розпити про Голлівуд.
«Тепер я заслужила право побути з ним
удвох,— думала вона,— і він повинен
розуміти це, бо хіба ж він не живе за
тими ж законами, яких навчила мене
мати?»
Розмері не помилилася. Незабаром він
поманив ЇЇ за собою, і вони подалися
геть від будинку, до парапету. Вона не
відчувала східців під ногами, а ніби
перелітала то на довшу, то на коротшу
відстань, ледь відштовхуючись від них.
Біля парапету вони задивилися на
Середземне море. Далеко внизу останній
екскурсійний катер з островів Лерен
плив по затоці, немов випущена в небо
повітряна куля на святі Четвертого
липня К Він пропливав між чорних
островів, м’яко розрізаючи темні
хвилі.
—    Тепер я розумію, чому ви так
любовно говорите про свою матір,—
сказав Дік.— Вона ставиться до вас як
справжній друг. В Америці небагато,
мабуть, таких матерів.
—    Моя мама — найкраща в світі,—
палко промовила Розмері.
—    Я поділився з нею одним задумом...
Вона мені сказала, що ви ще не вирішили,
скільки пробудете у Франції,— це
залежить від вас.
«Це залежить від вас»,— мало не
вихопилось у Розмері.
—    Отож, оскільки тут уже
скінчилося...
—    Скінчилося? — перепитала Розмері.
—    Тобто скінчився сезон, тут, на
Рів’єрі. Минулого тижня поїхала сестра
Ніколь, завтра їде Томмї Барбан, у
понеділок — Ейб та Мері Норти. Може,
цього літа нас чекає ще багато приємних
розваг, але вже не тут. Я не люблю довгих
проводів — як уже кінчати, то на
веселій ноті!—тому і влаштував цю
вечірку. А задум у мене ось який: ми з
Ніколь їдемо в Париж проводжати Ейба
Норта, він повертається до Америки.
Може б, і ви поїхали з нами?
—    А що сказала мама?
—    їй ця ідея сподобалася. Каже, що
сама вона не поїде, бо не хочеться, але
вас відпустить.
—    Я не була в Парижі, відколи стала
дорослою,— сказала Розмері.— 3 вами я
туди — хоч зараз!
—    От і чудово.— Чи їй здалося, що в
голосі його задзвенів метал? — Бачите,
ви всіх нас полонили, щойно з’явилися
на пляжі. Ви повні життя, Ніколь відразу
сказала, що це ознака артистичної
вдачі. Це не та енергія, яка
вдовольняється товариством однієї
людини чи навіть якоїсь ізольованої
компанії.
Внутрішній голос застеріг її: він
поволі намагається підштовхнути її під
крильце Ніколь, і, опираючись цьому,
вона промовила не менш твердо:
—    Мені теж відразу схотілось
познайомитися з вашою компанією,
особливо з вами. Я вже вам казала, що
закохалась у вас із першого погляду.
Вона обрала правильний тон. Але
безмежність простору між небом і
землею вже остудила Діка, вичерпала той
поштовх, що спонукав привести її сюди, і
він зрозумів усю одвертість її поклику,
побачив, яка небезпечна ця сцена без
репетицій та завчених слів.
Тепер добре було б, якби вона сама
забажала повернутися до будинку, але
"зробити це було нелегко, надто ж
зробити так, щоб не втратити її. Він
добродушно всміхнувся, і її ніби обдало
холодом.
—    Ви ще сггмі не знаєте, чого вам
хочеться. Пішли б і спитали в мами, вона
пояснить.
Ці слова приголомшили її. Вона провела
пальцями^по рукаву його темного
піджака, ніби торкнулася гладенького
шовку сутани. Відчувши, що зараз
уклякне, вона зробила останній постріл:
—    По-моєму, ви найчудовіша людина в
світі — після мами.
—    У вас романтичний погляд на речі.
Він засміявся, і сміх цей погнав їх
угору до тераси, де Дік віддав її під
опіку Ніколь...
Незабаром — і надто скоро — настав час
розходитися, і Дайвери подбали про те,
щоб гості швидко дісталися додому. У
великій «ізотті» Дайверів умістилися
Томмі Барбан із своїм багажем—він мав
переночувати в готелі, щоб устигнути на
ранковий поїзд,— місіс Абрамс,
подружжя Маккіско і Кампіон. Ерл
Брейді, який повертався до Монте-Карло,
зголосився підвезти до готелю Розмері
з матір’ю; разом з ними сів і Ройял
Дамфрі, бо машина Дайверів була
переповнена.
Ліхтарі ще світилися в саду над обіднім
столом; Дайвери провели гостей за
ворота й тепер стояли поряд — Ніколь,
що, мов чарівна квітка, навіть у нічній
темряві висявала красою, і Дік, що
голосно прощався з усіма, називаючи
кожного гостя на ім’я. Серце Розмері
болісно стислося — вона їде, а вони
лишаються тут удвох! А потім вона знов
подумала: що ж усе-таки побачила у
ванній кімнаті місіс Маккіско?
IX
Ніч стояла задушлива, чорна, наче в
кошику, підвішеному на самотній
тьмяній зірці. Коли передня машина
сигналила, то звук в’язнув у густому
повітрі. Шофер Брейді волів їхати
повільно; задні ліхтарі «ізотти»
кілька разів блимнули на звивинах
шляху, а потім зовсім зникли. Хвилин
через десять, однак, «ізотта» знов
завид-ніла попереду — вона стояла край
дороги. Під’їжджаючи, шофер Брейді
пригальмував, та в цю мить вона
повільно зрушила з місця. Обганяючи
«ізотту», вони чули голоси в лімузині й
бачили, що шофер Дайверів широко
посміхається. А потім, набираючи
швидкість, вони помчали далі повз
хвилясті скупчення темряви на тлі
світлішої ночі, пірнули вниз і, після
кількох карколомних поворотів,
зупинилися нарешті під масивною брилою
готелю Госса.
Години зо три Розмері дрімала, а потім
довго лежала з розплющеними очима,
підхоплена потоком місячного сяйва. У
млосно-солодкій темряві вона будувала
в уяві різні обставини, що могли б
завершитися поцілунком, але сам