Чорний обеліск - 23

Різенфельд дає там сьогодні прощальний вечір і вечір рятівників життя. Запрошені Георг, Ліза, а також я. Мені ще треба де з ким попрощатися, а крім того, ми всі разом відсвяткуємо ще одні проводи — проводи інфляції.
Пізно вночі ми, наче п’яна похоронна процесія, повільно йдемо центральною вулицею. Де-не-де блимають ліхтарі. Ми хоронили, дещо передчасно, старий рік. До нас приєдналися Віллі й Рене де ля Тур. Віллі й Різенфельд палко засперечалися. Різенфельд присягається, що інфляції настав кінець і що буде введено житню марку, а Віллі заявляє, що в такому разі він збанкрутує, і вже тому Різенфельдові слова не повинні справдитись. Почувши це, Рене де ля Тур стає дуже мовчазною.
Здалеку в темряві ми помічаємо ще одну процесію. Вона рухається нам назустріч.
— Георгу,— кажу я,— хай дами трохи відстануть. Тут пахне бійкою.
— Безперечно.
Ми саме підходимо до Нового ринку.
— Як тільки побачиш, що на нас нападають, одразу ж біжи в кафе Маца,— напучує Георг Лізу.— Знайди там Союз співаків Бодо Ледергозе і скажи, що нам треба їхньої допомоги.— Він обертається до Різенфельда.— А вам краще вдати, ніби ви не з нашої компанії.
— Ти теж тікай, Рене,— каже Віллі.— Тримайся далі від поля бою.
Зустрічні вже біля нас. Всі вони в чоботях — омріяних чоботях німецьких патріотів, і всім їм, крім двох, десь по вісімнадцять-двадцять років. Але зате їх удвічі більше за нас.
Ми проходимо повз них.
— Отого рудого собаку ми знаємо!— кричить раптом хтось.
Чуприна Віллі полум'яніє навіть у темряві.
— І лисого!—вигукує інший, показуючи на Георга.— Бий їх!
— Біжи, Лізо! —каже Георг.
Ліза кидається бігти, тільки підбори її мелькають.
— Боягузи хочуть покликати поліцію!—кричить якийсь білявий шмаркач в окулярах і пробує наздогнати Лізу.
Віллі підставляє ногу, і білявий падає. В ту ж мить вся зграя кидається на нас.
Нас п'ятеро, не рахуючи Різенфельда. Власне, тільки четверо з половиною. Половина—це Герман Лоц, наш фронтовий товариш, у якого ліву руку ампутовано по саме плече. Він разом із ще одним фронтовим товаришем, низеньким Келером, приєднався до нас у «Кафе-Централь».
— Гляди, Германе, аби вони тебе не збили з ніг!— гукаю я.— Тримайся всередині! А ти, Келере, якщо опинишся на землі, хапай їх зубами!
— Прикривайте тил!—наказує Георг.
Наказ правильний, однак у цю мить нас прикривають великі вітрини будинку мод Макса Кляйна. Патріотична Німеччина атакує нас, а хто ж хоче, щоб його втиснули у вітрину? Поріжеш склом спину, та ще й збитки будеш платити. А їх стягли б саме з нас, якби застукали біля розбитої вітрини. І втекти ми не змогли б.
Поки що ми тримаємось купи. Вітрини трохи освітлені, і нам добре видно своїх ворогів. Я впізнаю одного із старших: це тип із компанії, з якою ми вже мали сутичку в «Кафе-Централь». За давнім правилом — в першу чергу усунути ватажків, — я гукаю йому:
— Чого ж ти не нападаєш, полохливе клаповухе гузно?
Але вожак і це думає сам нападати. Натомість він наказує своїй гвардії:
—Тягніть його сюди!
Троє молодчиків кидаються на нас. Одного Віллі валить на землю, тріснувши кулаком по голові. В другого виявився гумовий кийок, і він б'є мене по руці. Я ж не можу дістати його. Віллі бачить це, кидається вперед і заламує йому руку. Кийок летить додолу. Віллі хоче підняти його, але падає сам на землю, збитий з ніг напасниками.
— Хапай кийок, Келере!—кричу я.
Келер кидається в купу тіл, де орудує кулаками Віллі в світло-сірому костюмі.
Наш бойовий порядок прорвано. Я дістаю добрячого стусана і падаю прямо на вітрину. Вона бряжчить, але, на щастя, залишається ціла. Над нами відчиняються вікна, а ззаду, з глибини вітрин, на нас дивляться елегантно вдяг-мені манекени Макса Кляйна. Вони непорушно стоять у наймодніших зимових пальтах, наче німа подоба жінок древніх германців, котрі надихали бійців на подвиг перед укріпленим возами табором.
Якийсь довготелесий прищавий хлопець схопив мене за горлянку і притиснув до себе, ніби хоче поцілувати. Від нього тхне оселедцем і пивом. Ліва рука в мене не діє після удару гумовим кийком. Великим пальцем правої руки я пробую ткнути йому в око, але він не дає мені цього зробити, щільно тулячись головою до моєї щоки. Ми стоїмо, наче пара протиприродних коханців. Ногою я теж не можу його вдарити, бо стою надто близько до нього. Він сковує всі мої рухи. І ось саме в ту мить, коли я, задихаючись, збираюся впасти додолу і з останніх сил потягнути противника за собою, з прищавої голови, як з купи гною, зненацька виростає квітуча герань. В очах мого ворога з’являється спантеличений вираз, пальці на моєму горлі розтуляються, навколо нас сиплються черепки. Я пірнаю вниз, звільняюся з його обіймів, знову випростовуюсь і головою влучаю йому в підборіддя. Прищавий повільно опускається на коліна. На мій подив, коріння герані, яку хтось кинув згори, так обплело голову прищавого германця, що він вклякає, заквітчаний. Він дуже скидається на своїх предків, котрі прикрашали голови бичачими рогами. На його плечах, як шматки розбитого шолома, лежать два зелені майолікові черепки.
Горщик був величенький, однак череп у патріота, мабуть, залізний. Я відчуваю, що він, уже стоячи навколішки, намагається позбавити мене статі. Я хапаю герань, у корінні якої повно землі, і шмагаю його по очах. Він починає протирати очі, а я, не маючи змоги вдатися до кулаків, б’ю його ногою в пах. Він скоцюрблюється і, щоб захиститися, швидко опускає свої лапи вниз. Я ще раз стьобаю його корінням по очах, сподіваючись, що він знову підніме руки, і тоді я почну все наново. Однак він схиляє голову донизу, ніби кланяється по-мусульманському, а в наступну мить довкола мене все йде обертом. Я надто захопився і дістав збоку добрячий удар. Я повільно падаю вздовж вітрини. Величезний манекен у бобровому хутрі байдуже дивиться на мене намальованими очима.
— Пробивайтесь до нужника! — чую я Георгів голос.
Думка слушна. Нам потрібне надійніше прикриття. Але як туди пробитися? Адже ми приперті з усіх боків до вітрини. Наші вороги дістали звідкись підмогу, і скидається на те, що ми з попровалюваними головами опинимось серед манекенів Макса Кляйна. В цю мить я помічаю, що Герман Лоц стоїть долі навколішки.
— Допоможи мені закотити рукав!—каже він, сопучи з напруження.
Я підсовуюсь до Германа і закочую йому лівий рукав піджака, звільняючи блискучий протез. Це нікельований каркас, до якого прикріплено штучну сталеву руку в чорній рукавичці. Через нього Герман і дістав прізвисько «Гец фон Берліхінген із залізним кулаком». Він швидко відчіплює руку і підводиться.
— Дорогу! Гец іде!—кричу я знизу.
Георг і Віллі вмить розступаються, щоб дати Германові місце. Він розмахує протезом, як ціпком, і з першого ж разу влучає одного з ватажків. Напасники на мить відскакують назад. Гердіан кидається між них і починає крутитися, витягнувши перед собою протез. Потім перехоплює його вище і роздає удари сталевою кистю.
— Мерщій до нужника! —гукає він. — Я вас прикрию!
Коли Герман починає воювати своїм протезом, то є на що подивитися. Я вже не раз бачив його на полі бою, але для наших ворогів це несподіванка. Якусь мить вони стоять з таким виглядом, ніби побачили самого сатану. Нам цього й треба. Ми прориваємось повз них і мчимо до нужника на Новому ринку. Біжучи, я помічаю, що Герман дає і другому ватажкові ляпаса по роззявленій пащі.
— За нами, Гец! — гукаю я. — Ми прорвалися!
Однак Герман робить ще один захід. Порожній рукав метляється в повітрі — то Герман відчайдушно розмахує куксою, щоб утримати рівновагу. Два молодчики в чоботях, що стоять йому на дорозі, витріщилися на нього з подивом і жахом. Одному дістається в підборіддя, а другий, побачивши, що на нього опускається чорна рука, верещить з переляку і кидається навтіки.
Ми досягаємо гарної чотирикутної споруди з пісковику і укріплюємось на жіночій половині. Тут легше захищатися. В чоловічу половину можна проникнути через вікно і напасти з тилу, а в приміщенні для жінок віконця маленькі і розташовані високо.
Вороги біжать за нами. Тепер їх щонайменше двадцятеро: до них прилучилися ще якісь націсти. Мені видно їхні мундири кольору нечистот. Вони пробують вдертися до нас із того боку, де стою я з Келером. В колотнечі я помічаю, що нам теж іде допомога. За мить я вже бачу, як Різенфельд б’є когось складеним портфелем, у якому, певно, лежать взірці граніту, а Рене де ля Тур, знявши з ноги черевика на високому каблуці, хапає його за носок і теж лаштується встряти в бійку.
Поки я дивлюсь на них, хтось так б'є мене головою в живіт, що мені аж дух перехоплює. Я завзято відбиваюсь, однак не завдаю противникові шкоди. Раптом у мене з'являється якесь дивне почуття: ніби таке вже зі мною було колись. Я машинально піднімаю коліно, чекаючи, що цей бугай знову кинеться на мене. Водночас я бачу найвідраднішу картину, яку тільки можна собі уявити в подібному становищі: через Новий ринок до нас мчить Ліза, як Ніка Самофракійська, поряд з нею Бодо Ледергозе, а за ним весь Союз співаків. У цю ж саму мить бугай знову кидається на мене, і я помічаю, що Різенфельдів портфель, ніби жовтий прапор, опускається донизу. Рене теж блискавично опускає руку, і відразу ж розлягається несамотиве ревіння мого напасника.
— Струнко, свині! — кричить густим генеральським басом Рене де ля Тур.
Дехто з наці мимоволі виструнчується. Тут починає діяти Союз співаків, і ми опиняємось на волі.
Я підводжусь. Зненацька стає дуже тихо. Напасники втекли, потягнувши за собою поранених. Повертається Герман Лоц. Він, як кентавр, кинувся навздогін за ворогом і нагородив залізним ляпасом ще одного наці. Ми легко відбулися. В мене на голові гуля і таке почуття, ніби рука зламана. Насправді вона ціла. Крім того, мене страшенно нудить. Я надто багато випив, щоб удари в живіт так просто минулися. І знову мучить думка, що таке вже зі мною було колись. Але коли?
— Не завадило б випити по чарці,—кажу я.
— Це можна, — відповідає Бодо Ледергозе. — А зараз ходімо звідси, поки не з'явилась поліція.
В цю мить ми чуємо дзвінкий ляпас і здивовано озираємось. Це Ліза вдарила когось.
— Ах ти ж, п'янюго!—спокійно каже вона.— Отак ти дбаєш про дім і жінку?
— Та годі...— бурмоче темна постать перед нею.
Ліза дає ще одного ляпаса. І тут я раптом починаю розуміти, кого мені нагадували оті удари в живіт. Вацек! Це він стоїть перед нами, якось дивно тримаючись за зад.
— Мій чоловік!— відрекомендовує його Ліза, не звертаючись ні до кого зокрема.— Ось із яким негідником я коротаю вік.
Вацек мовчить. Він весь заюшений кров’ю. Рана на лобі, яку я йому заподіяв, відкрилась знову. Крім того, кров тече ще з маківки.
— Це ви його почастували?—пошепки питаю я Різенфельда.— Портфелем?
Він киває і пильно дивиться на Вацека.
— Що в нього з задом?—питаю я.— Чого він ухопився за нього?
— Оса вкусила,— пояснює Рене де ля Тур, приколюючи довгу шпильку до блакитного капелюшка на своїх кучерях.
— Моє вам шанування!—вклоняюсь я їй і підходжу до Вацека. — Тепер я знаю, хто бив мене головою в живіт! Це така подяка за мою пораду, як краще влаштувати своє життя?
Вацек вирячує на мене очі:
— Це ви? Боже, а я вас не впізнав!
— Він ніколи нікого не впізнає,— глузливо зауважує Ліза.
Вацек має жалюгідний вигляд. Я помічаю, що він справді послухався моєї поради: коротко підстриг свою гриву — щоправда, через це Різенфельдові удари ще краще приставали до нього — і навіть одяг білу сорочку, однак домігся цим тільки того, що кров на ній проступає ще виразніше, ніж на темній. Невдаха!
— Ану додому, п’янице! Додому, розбійнику!—каже Ліза і рушає йти. Вацек слухняно плентає за нею. Самотня пара перетинає Новий ринок. Ми залишаємось на місці. Георг допомагає Лоцові приладнати протез.
— Ходімо,— каже Ледергозе.— В нас у кафе можна ще випити. Своєю компанією!
Ми ще трохи сидимо з Бодо і членами його союзу, потім рушаємо додому. Надворі починає світати. Повз нас пробігає хлопчик з газетами. Різенфельд підкликає його й купує газету. На першій сторінці великими літерами надруковано: «Кінець інфляції! Більйон дорівнює одній марці!».
— Ну?— каже Різенфельд.
Я киваю.
— Хлопці, цілком можливо, що я справді збанкрутував,— заявляє Віллі.— Я ж грав на зниження курсу.— Він занепокоєно зиркає на свій сірий костюм, потім на Рене.— Та бог з ним. Як дісталось, так і спливло. Яке значення мають гроші, правда?
— Дуже велике,— холодно відповідає Рене.— Особливо, коли їх немає.
Ми з Георгом завертаємо на Марієнштрассе.
— Дивно, що Вацекові перепало від мене й Різенфельда, а не від тебе,— кажу я.— Було б природніше, коли б бився з ним ти.
— Може, й природніше, але не справедливіше.
— Не справедливіше?— перепитую я.
— Еге ж. У певному розумінні. Я зараз надто стомлений, щоб пояснювати тобі це. Чоловікам, які вже полисіли, не слід більше битися. Вони повинні філософствувати.
— Тоді на тебе чекає дуже самотнє життя. Скидається на те, що настає час самих бійок.
— Не думаю. Просто скінчився якийсь огидний карнавал. Хіба це не схоже на похмілля після Вальпургієвої ночі? Лопнула величезна мильна булька.
— А далі?—питаю я.
— Далі? Хтось надме ще одну бульку, більшу за цю.
— Може, що й так...
Ми зупиняємось у садку. Поміж хрестами тече білий, як молоко, ранковий туман. На подвір'ї з’являється наймолодша Кнопфова дочка. Вона не виспалась, бо чекала на нас.
— Батько каже, що згоден відпродати вам надгробок за двадцять більйонів.
— Скажіть йому, що ми даємо вісім марок. І то лиш до обіду. Гроші будуть дуже дорогі.
— Що?—питає Кнопф, висовуючись із вікна своєї спальні. Він підслухував нас.
— Вісім марок, пане Кнопф. А після обіду тільки шість. Гроші дорожчають, замість того, щоб знецінюватись. Хто б міг подумати, правда?
— Тоді я краще залишу собі надгробок на віки вічні, трикляті мародери!—хрипить Кнопф і грюкає вікном.




XXV




Верденбрюкський клуб поетів дає в світлиці древніх германців «Валгали» прощальний вечір на мою честь. Поети почувають себе неспокійно і вдають, що зворушені. Перший підходить до мене Гунгерман.
— Ти знаєш мої вірші. Ти сам казав, що для тебе вони— одна з найбільших подій у поезії. Більша, ніж вірші Стефана Георге.
Він пильно дивиться на мене. Я такого ніколи не казав. Це говорив колись Бамбус. Гунгерман за це назвав його тоді значнішим за Рільке поетом. Проте я не заперечую співцеві Казанови й Магамета, а лиш очікувально дивлюсь на нього.
— Ну от,— веде далі Гунгерман, однак раптом перескакує на інше.— До речі, звідки в тебе новий костюм?
— Я купив його сьогодні на гонорар із Швейцарії,— із скромністю павича відповідаю я.— Це мій перший новий костюм, відколи я став солдатом його величності. Не якийсь там перешитий військовий мундир, а справжнісінький цивільний костюм. Інфляція ж скінчилася!
— Гонорар із Швейцарії? Отже, тебе вже знають за кордоном? Так, так,—каже Гунгерман, прикро вражений.— Газета надрукувала?
Я киваю. Автор «Казанови» зневажливо махає рукою.
— Я так і думав! Мої твори, звичайно, для щоденного вжитку не придатні. їх можна друкувати щонайменше в солідних літературних журналах. Та я не про те. Я саме хотів сказати, що, на лихо, книжечку моїх віршів три місяці тому видав тут у Верденбрюці Артур Бауер! Просто злочин!
— Тебе присилували це зробити?
— Так, морально. Бауер обдурив мене. Обіцяв зробити велику рекламу, розширити видавництво і видати мої вірші разом з творами Меріке, Гете, Рільке, Стефана Георге і, насамперед, Гельдерліна, однак не дотримав слова.
— Але ж він видав Отто Бамбуса,— зауважую я.
— Бамбус, між нами кажучи, халтурник і епігон,— махає рукою Гунгерман.— Це мені тільки зашкодило. Знаєш, скільки Бауер продав моїх книжок? Не більше ніж п’ятсот примірників.
Я знаю від Бауера, що весь тираж становив двісті п'ятдесят примірників, а продано лиш двадцять вісім, до того ж, дев’ятнадцять із них потай купив сам Гунгерман. І видавати її було присилувано не Гунгермана, а Бауера. Як викладач німецької мови в реальній гімназії, Гунгерман загрожував Артурові, що порекомендує їй постійним постачальником іншого книгаря, якщо він не видасть його віршів.
— Ти працюватимеш тепер у газеті в Берліні,— каже Гунгерман.— А ти, певно, знаєш, що вірність друзям — найблагородніша риса митця.
— Знаю. І найрідкісніша теж.
— Це правда.— Гунгерман витягає з кишені книжечку своїх віршів.— Ось, із присвятою. Напиши про неї в Берліні. І надішли мені два примірники газети. Я за це залишусь тобі вірним тут, у Верденбрюці. А якщо знайдеш доброго видавця, то май на увазі: я готую другу збірку віршів.
— Домовились.
— Я знав, що на тебе можна покластися. — Гунгерман урочисто тисне мені руку.— А ти не маєш наміру щось видавати?
— Ні. Я кидаю писати вірші.
— Як так?
— Хочу трохи зачекати. Треба спочатку поглянути на світ.
— Мудра думка!—авторитетно заявляє Гунгерман.— Коли б інші робили так, замість того, щоб своєю нікчемною базграниною заважати майстрам!— він обводить суворим поглядом кімнату. Я чекаю, що він зараз підморгне мені. Однак він раптом стає напрочуд серйозним. Тепер, коли Гунгерман сподівається здійснити через мене вигідну справу, він раптом втрачає почуття гумору.— Не кажи іншим про нашу угоду,— напучує він мене.
— Нізащо!—запевняю я його й помічаю, що до мене підкрадається Отто Бамбус.

За годину в кишені лежать уже «Голоси тиші» Бамбуса із підлесливою присвятою і надруковані на машинці його екзотичні сонети «Тигриця», які я маю опублікувати в Берліні. Зомерфельд дав мені копію «Книги смерті», написаної білими віршами, інші члени клубу теж дали із десяток своїх творів, а Едуард — рукопис пеана на смерть друга, сто шістдесят вісім рядків, присвячених Валентінові — фронтовому товаришеві й людині. Едуард пише швидко.
І раптом усе це стає страшенно далеким. Таким далеким, як інфляція, що скінчилась два тижні тому, чи як дитинство, що його день у день душив військовий мундир. Таким далеким, як Ізабела.
Я вдивляюсь у їхні обличчя. Чи це ще обличчя здивованих дітей, що бачать перед собою хаос або чудо, чи вже обличчя ділових членів клубу? Чи в них ще є щось від захопленого і зляканого обличчя Ізабели, чи вони просто імітатори, балакучі хвастуни з посереднім талантом, який у юності є в кожної людини. Вони пишномовно й ревниво оспівують його останнє жевріння, замість того, щоб мовчки дивитися і врятувати з нього хоч би іскру для подальшого життя.
— Друзі, я виходжу з вашого клубу,— кажу я.
Всі обличчя повертаються до мене.
— Про це не може бути й мови! Ти залишишся нашим членом-кореспондентом у Берліні,— заявляє Гунгерман.
— Ні. Я виходжу зовсім,— кажу я.
Якусь мить поети мовчки дивляться на мене. Чи я помиляюсь, чи в їхніх очах справді світиться щось схоже на страх, аби їх не викрили?
— Ти це кажеш серйозно?—питає Гунгерман.
— Цілком.
— Гаразд. Ми приймаємо твою заяву і обираємо тебе почесним членом клубу.
Гунгерман озирається довкола. Його нагороджують бурхливими оплесками. Напруження минуло.
— Прийнято одноголосно,— заявляє співець Казанови.
— Дякую, — кажу я. — Це незабутня мить. Але я не можу прийняти такої шани. Це все одно, що обернутись на власну статую. Не хочу я входити в життя почесним членом навіть чогось такого, як наш притулок на Банштрассе.
— Не дуже гарне порівняння,— зауважує Зомерфельд, поет смерті.
— Та бог з ним,— заступається за мене Гунгерман.— А як же ти хочеш увійти в життя?
Я сміюсь.
— Як маленька іскорка життя, що намагається не згаснути.
— Боже мій! —каже Бамбус.— Здається, щось подібне є в Евріпіда!
— Можливо, Отто. Значить, думка чогось варта. Однак я не маю наміру писати про це, а хочу спробувати здійснити її.
— Такого в Евріпіда немає,— заявляє академік Гунгерман, поблажливо поглядаючи на сільського вчителя Бамбуса. Потім знову обертається до мене.— Отже, ти хочеш...
— Учора ввечері я розіклав багаття,— перебиваю я його. — Воно горіло добре. Ви ж знаете давнє похідне правило: бери якнайменше вантажу.
Поети дружньо кивають головами. Однак я раптом починаю розуміти, що вони його вже забули.
— Едуарде,— кажу я,— у мене є ще дванадцять талонів. Дефляція випередила їх, однак гадаю, що маю законне право, навіть якщо б мені довелося захищати його перед судом, вимагати за них їжу. Чи не даси ти мені за них дві пляшки йоганісберзького? Ми б зараз випили їх.
Едуард блискавично підраховує в думці, беручи до уваги також Валентіна і вірші про нього, які лежать у мене в кишені.
— Даю три,— каже він.
Віллі сидить у маленькій кімнатці, на яку він поміняв свою елегантну квартиру. Це величезний стрибок у бідність, але Віллі мужньо витримав його. Він урятував свої костюми, дещо з коштовностей і ще довго буде елегантним кавалером. Червону машину довелося продати. Віллі занадто відчайдушно грав на зниження. Стіни своєї кімнати він обклеїв асигнаціями і знеціненими акціями часів інфляції.
— Це дешевше, ніж купувати шпалери, — пояснює він.— І цікавіше.
— А взагалі як у тебе справи?
— Мені дадуть, мабуть, невеличку посаду у Верденбрюкському банку,— Віллі посміхається.— Рене в Магдебурзі. Пише, що має великий успіх у «Зеленому какаду».
— Добре, що вона хоч пише.
Віллі поблажливо махає рукою.
— Нічого, Людвігу. Що з воза впало, те пропало. До того ж, останніми місяцями я ніяк не міг змусити Рене крикнути вночі по-генеральському. А без цього задоволення було вдвічі менше. Вона вперше знову зробила це аж під час тієї знаменної бійки в нужнику. Прощай, мій хлопче! А ось подарунок на прощання.— Він одчиняє чемодан з акціями і паперовими грішми. — Бери, що хочеш! Мільйони, мільярди... це був сон, правда ж?
— Так,— кажу я.
Віллі виходить за мною аж на вулицю.
— Я врятував кілька сотень марок,— шепоче він.— Батьківщина ще не загинула! На черзі французький банк. Буду грати на зниження. Чи не хочеш увійти в пайку?
— Ні, Віллі. Я граю тільки на підвищення.
— Підвищення!— каже він так, ніби сказав «Попока-тепетль».
Я сиджу сам у конторі. Це мій останній день у Верден-брюці. Вночі я їду. Я гортаю один з каталогів і думаю, чи не написати на прощання ім’я Вацека на якомусь із намальованих мною надгробків. Дзвонить телефон.
— Це той, кого звуть Людвігом?— питає хтось грубим голосом.— Той, що збирав жаб і веретільниць?
— Може, й так,— відповідаю я.— Залежно від того, навіщо я потрібен. Хто це говорить?
— Фріцці.
— Фріцці? Авжеж, це я. Що трапилося? Отто Бамбус...
— Померла Залізна Кобила.
— Що?
— Так. Учора ввечері. Параліч серця. Під час роботи.
— Чудова смерть,— кажу я.— Але передчасна.
Фріцці закашлюється. Потім каже:
— Ви нібито торгуєте надгробками, правда? Ви якось говорили про це.
— У нас найкращі надгробки в цілому місті,— відповідаю я.— А в чім річ?
— Як це в чім річ? Боже мій, Людвігу, який ти недогадливий! Мадам, звичайно, хоче замовити надгробок тільки комусь із наших клієнтів. А ти ж теж на Залізній Кобилі...
— Я ні,— перебиваю я її.— Але цілком можливо, що мій друг Георг...
— Все одно. Треба тільки, щоб замовлення одержав наш клієнт. їдь до нас. І швидко! Тут уже був один комівояжер од ваших конкурентів. Він плакав ревними сльозами і запевняв, що теж на Залізній Кобилі...
Плаксивий Оскар! Безсумнівно, це він!
— Я зараз же біжу до вас! — кажу я.— Той рева бреше!
Мене приймає мадам.
— Хочете поглянути на неї?—питає вона.
— Хіба вона лежить тут?
— Нагорі, в своїй кімнаті.
Ми піднімаємось рипкими сходами нагору. Всі двері відчинені. Я бачу, що дівчата одягаються.
— Вони сьогодні теж працюватимуть?—питаю я.
Мадам хитає головою.
— Сьогодні ввечері ні. Дами одягаються просто за звичкою, розумієте? До того ж, збитки невеликі. Відтоді, як марка знову стала маркою, клієнтів у нас як одрізало. Жодне стерво не має грошей. Просто анекдот, еге ж?
Це не анекдот: це правда. Інфляція відразу обернулася на дефляцію. Там, де раніше кишіло більйонами, зараз рахують на пфеніги. Скрізь не вистачає грошей. Жахливий карнавал скінчився. Почалося спартанське життя першого тижня великого посту.
Залізна Кобила лежить між зеленими вазонами і білими ліліями. Обличчя в неї раптом стало суворе й старе, і я впізнаю її лише по золотому зубові, що ледь помітно блищить між губами. Дзеркало, перед яким вона так часто чепурилась, завішене білим тюлем. У кімнаті пахне давніми парфумами, хвоєю й смертю. На комоді стоїть кілька фотографій і кришталева півкуля, до дна якої приклеєно картинку. Коли кулю потрусити, то здається, що люди на картинці потрапили в завірюху. Я добре знаю цю річ. Вона — один із найкращих спогадів мого дитинства. Мені не раз хотілося вкрасти її, коли я ще тут, на Банштрассе, готував уроки.
— Для вас вона була майже як мачуха, правда?—питає мене мадам.
— Ще більше: майже як мати. Якби не Залізна Кобила, то я б, напевно, став біологом. Але вона так любила поезію — мені доводилось приносити їй все нові й нові вірші — що я врешті занехаяв біологію.
— Справді,— каже мадам.— Це ж ви завжди вовтузилися з саламандрами та рибами.
Ми виходимо з кімнати. Ідучи, я помічаю на шафі смушеву шапку.
— А де її високі черевики? — питаю я.
— Тепер вони у Фріцці. Вона віднині хоче перейти тільки на масаж. Він не так стомлює і дає більший прибуток. До того ж, нам все одно хтось потрібен замість Кобили. В нас є невеличка клієнтура, яка любить міцний масаж.
— А як це трапилось із Залізною Кобилою?
— Під час роботи. Все лихо в тому, що вона занадто щиро ставилась до своїх обов'язків. До нас ходить одноокий голландський купець, дуже порядний пан; піхто б навіть не подумав, що він любить таке. Бо йому, крім міцного масажу, нічого більше й не треба. Щосуботи приходив до нас і аж співав, як півень, коли діставав як слід нагайкою. Такий кумедний! Одружений, має троє Прегарних дітей. Але не може ж він вимагати від своєї жінки, щоб та шмагала його. От і ходив завжди до нас, до того ж мав валюту — платив гульденами. Ми просто молилися на нього і на його валюту. Ну і ось учора трапилось це. Мальвіна надто розхвилювалася і раптом так і впала нагайкою в руці.
— Мальвіна?
— Це її ім'я. Ви хіба не знали? Купець, звичайно, перелякався до смерті. Більше не прийде,— з жалем каже хазяйка.— Такий клієнт! Просто знахідка! На його валюту ми завжди купували м'яса й печива на цілий місяць. До речі, а як зараз?— вона обертається до мене.— Зараз гульден уже не такий дорогий?
— Один гульден тепер дорівнює приблизно двом маркам.
— Просто не віриться! А раніше коштував більйон! Ну, тоді вже не так і страшно, що ми його втратили. Може, візьмете якусь дрібничку на спомин про Залізну Кобилу?
На мить я згадую кришталеву півкулю з картинкою — але ж ні, не слід нічого брати на спомин. Я мовчки хитаю головою.
— Тоді вип'ємо по чашці доброї кави і виберемо пам’ятник.
Я розраховував на маленький надгробок, однак виявляється, що Залізна Кобила, дякуючи голландському купцеві, заощадила чимало валюти. Вона не міняла гульденів, а складала їх до шкатулки. їх там уже зібралася солідна сума. Купець кілька років був її вірним клієнтом.
— У Мальвіни немає рідні,— пояснює мадам.
— Тоді, звичайно, ми можемо вибрати першорядний пам'ятник,— кажу я.— Із мармуру або граніту:
— Мармур не для Залізної Кобили,— зауважує Фріцці.— Він більше личить дітям, правда?
— Зовсім ні! Під мармуровими колонами ми ховали навіть генералів.
— Граніт!—каже хазяйка.— Граніт кращий. Він більше личить її залізній вдачі.
Ми сидимо у залі. На столі парує кава, лежить домашній пиріг з вершковим кремом і стоїть пляшка кюрасо. Я почуваю себе так, ніби мене перенесли в дитинство. Дами зазирають через моє плече в каталог, як колись зазирали в підручники.
— Ось найкраще, що ми маємо,— кажу я.— Чорний шведський граніт, хрест з двома цоколями. Таких залишилось два чи три в цілому місті.
Дами розглядають малюнок. Це одна з моїх останніх робіт. Для напису я взяв майора Волькенштейна, котрий начебто загинув на чолі свого війська 1915 року,— якби так сталось, то це було б великим щастям, принаймні для столяра, вбитого у Вюстрінгені.
— Хіба Залізна Кобила була католичкою? — спитав Фріцці.
— Хрест ставлять не тільки католикам,— відповідаю я.
Хазяйка чухає голову.
— Не знаю, чи їй би сподобався хрест. А чогось іншого немає? Якоїсь природної брили?
На мить мені перехоплює подих.
— Коли вам подобається такий стиль, то я маю для вас щось особливе. Класичну річ! Обеліск!
Це постріл навмання, я знаю. Однак швидко, хоч пальці в мене починають тремтіти від збудження, знаходжу малюнок нашого ветерана і кладу на стіл.
Дами мовчки вивчають малюнок. Я затамовую подих. Часом буває ловецьке щастя, коли навіть дитячій руці пощастить зробити те, від чого вже давно відмовились фахівці. Раптом Фріцці починає сміятися.
— Ай справді, це було б непогано для Залізної Кобили, — каже вона.
Хазяйка теж посміхається.
— Скільки коштує ця штука?
Я не пам'ятаю, відколи працюю у фірмі, щоб на обеліск визначали ціну, бо ж усі знали, що його ніхто не купить. Я швидко підраховую.