Чорний обеліск - 05

— Авжеж. Священик, звичайно, про це не знає. Це знає тільки ваш чоловік. І не може вже про це сказати.
— Пастор запевняє, що гріх самогубства...
— Шановна пані!—перебиваю я її.— Бог набагато милостивіший за священиків, повірте мені.
Тепер я знаю, що її мучить: не так неосвячена могила, як думка про те, що її чоловік приречений за самогубство вічно горіти в пеклі і що він, може, був би врятований і відправлений тільки на кількасот тисяч років у чистилище, якби його поховали на католицькому кладовищі.
— Це сталося через гроші, — каже жінка. —їх було покладено в ощадну касу строком на п’ять років, тому чоловік не міг їх забрати. Це посаг моєї дочки від першого шлюбу. Він був опікуном. Коли ж два тижні тому гроші, нарешті, забрали, вони виявилися нічого не вартими, і наречений відмовився од весілля. Він сподівався, що в нас є за що купити добрий посаг. Два роки тому ми справді могли б його купити, але зараз гроші вже нічого не варті. Дочка дуже плакала... Чоловік не витримав. Він вважав, що це його вина: йому треба було бути обережнішим. Але ж гроші було внесено на певний термін, бо так процент вищий, і ми не могли забрати їх раніше.
— Як він міг бути обережнішим? Таке зараз трапляється на кожному кроці. Він же був не банкір.
— Ні, бухгалтер. Сусіди...
— Хай вас не турбує, що кажуть сусіди. Це завжди злісні плітки. А в усьому іншому покладіться на бога.
Я відчуваю, що мої слова не дуже переконливі, але що можна сказати жінці за таких обставин? У всякому разі не те, що я думаю насправді.
Вона витирає очі.
— Я не повинна була вам розповідати цього. Що вам до нього? Вибачте мені. Але часом не знаєш, куди...
— Нічого,— втішаю я її,— ми до такого звикли. Сюди приходять лише люди, котрі втратили своїх близьких.
— Звичайно, але не так..
— І так теж. В ці сумні часи таке трапляється частіше, ніж ви думаєте. Тільки за останній місяць сім випадків. Завжди є люди, які потрапляють у безвихідь. Значить, порядні люди. Непорядні викручуються.
Жінка не зводить з мене погляду.
— Ви вважаєте, що можна буде поставити надгробок, коли його поховають не в освяченій землі?
— Якщо у вас є дозвіл на могилу, то можна. А на міському кладовищі — без сумніву. Якщо хочете, можете вибрати пам’ятник зараз, а коли все буде в порядку, вам залишиться тільки забрати його.
Вона оглядає надгробки, потім показує на третій за розміром серед найменших і питає:
— Скільки коштує отакий?
Завжди те саме. Бідні ніколи не питають відразу, скільки коштує найменший, вони не роблять цього ніби з якоїсь дивної поваги до смерті і до мертвих. Вони не хочуть відразу ж питати про найменший, а що потім доведеться брати саме його, то вже інша річ.
Я нічим не можу їй допомогти: цей камінь коштує сто тисяч марок. її стомлені очі злякано дивляться на мене.
— Ми не можемо стільки заплатити. Це набагато більше, ніж...
Я й сам розумію, що це набагато більше, ніж у них залишилось від спадщини.
— Візьміть тоді оцей маленький,— пропоную я.— Або просто плиту, а не пам'ятник Ось цю, дивіться, вона дуже гарна. Плита коштує всього тридцять тисяч марок. Адже вам тільки хочеться, щоб було відомо, де похований ваш чоловік, а на це плита так само годиться, як і пам'ятник.
Жінка оглядає плиту з пісковика.
— Так, але...
У неї мабуть ледве вистачить грошей, щоб заплатити наступного місяця за квартиру, однак вона все-таки не хоче купувати найдешевший надгробок — наче бідоласі тепер не все одно. Якби вона замість цього краще розуміла його раніше і менше рюмсала з дочкою, він, напевне, був би ще живий.
— Ми можемо позолотити напис,— кажу я.— Тоді плита матиме цілком пристойний, благородний вигляд.
— За напис платити окремо?
— Ні, його ціна входить у загальну суму.
Це неправда, але я нічого не можу з собою подіяти: жінка така безпорадна в своєму чорному одязі. Якщо вона зараз захоче довгої цитати з біблії, то я пропав: напис коштуватиме більше, як сама плита. Але жінка просить поставити лиш прізвище і дати: 1875—1923.
Вона витягає з кишені купу пом'ятих, але старанно розправлених і перев'язаних пачками асигнацій. У мене аж подих перехоплює — розрахунок наперед! Такого вже давно не траплялось. Жінка сумлінно відраховує три пачки. В неї майже нічого не залишається.
— Тридцять тисяч. Перевірите?
— Немає потреби. Пораховано вірно.
Мусить бути вірно. Вона, напевно, не раз рахувала їх.
— Я хочу вам щось сказати — не витримую я.— Ми дамо вам ще цементоване обрамлення на могилу. Так вона матиме дуже пристойний вигляд.
Жінка злякано дивиться на мене,
— Безкоштовно,— додаю я.
Її обличчя на мить освітлює ледь помітна посмішка, сумна посмішка.
— Це вперше, відколи сталося лихо, я бачу ласку від людей. Навіть моя дочка... Бона каже, що ганьба...
Жінка витирає сльози.
Я дуже збентежений: мені здається, ніби я поводжусь, як артист Гастон Мюнх із міського театру, коли він грає графа Таста в «Честі» Зудермана. Щоб заспокоїтись, я наливаю собі, коли жінка виходить, чарку горілки. Потім згадую, що Георг ще не повернувся з переговорів із Різенфельдом, і відчуваю недовір’я до самого себе: може, я все це зробив для жінки, щоб підкупити бога? Один добрий вчинок за інший — обрамлення на могилу і напис за те, що Різенфельд прийме вексель строком на три місяці і дасть добру партію граніту. Ця думка так витвережує мене, що я випиваю ще одну чарку. Потім, виглянувши у вікно, помічаю на чорному обеліску сліди фельдфебеля Кнопфа і, голосно лаючись, набираю відро води, щоб змити їх. А Кнопф тим часом спить у себе в кімнаті сном праведника.
— Тільки на шість тижнів,— розчаровано кажу я.
Георг сміється.
— Векселем на шість тижнів теж не слід нехтувати. Банк на більше не хоче давати. Хтозна, який тоді буде курс долара. Крім того, Різенфельд обіцяв за чотири тижні заглянути до нас знову. Ми тоді зможемо укласти ще одну угоду.
— Ти віриш у це?
Георг знизує плечима:
— А чому б і ні? Може, Ліза знову приманить його сюди. Він і в банку мріяв про неї, як Петрарка про Лауру.
— Добре, що він не бачив її вдень.
— Це стосуться не тільки Лізи,— Георг дивиться на мене трохи збентежено.— А чому ти кажеш так про неї? Вона ж зовсім не погана.
— У неї зранку бувають добре помітні мішки під очима. І, крім того, вона аж ніяк не романтична. Груба, як двірник.
— Не романтична!—Георг презирливо посміхається.— Яке це має значення! Є багато видів романтики. Грубість теж має свою принадність.
Я пильно дивлюсь на нього. Невже й Георг заглядається на Лізу? Він якось підозріло не говорить про свої особисті справи.
— Різенфельд, безперечне, під романтикою розуміє пригоду у вищому світі,— кажу я,— а не інтрижку з жінкою різника.
Георг махає рукою.
— Хіба не все одно? Вищий світ часто поводиться вульгарніше за різника.
Георг у нас знавець вищого світу. Він одержує «Бер-лінер Тагеблатт» і читає її головним чином для того, щоб слідкувати за новинами мистецтва й вищого світу. Він прекрасно інформований у цьому. Жодна артистка не вийшла заміж так, щоб він про це не знав, кожне важливе розлучення в аристократичних колах ніби алмазом вкарбовується в його пам’ять. Георг не сплутує їх навіть тоді, коли то вже третє чи четверте розлучення. Він знає всі театральні постановки, читає критичні статті, знає про житя на Курфюрстендамм[3] . І не тільки це: він стежить за міжнародним життям, за великими зірками кіно й королевами вищого світу — читає журнали з кіномистецтва, а якийсь знайомий з Англії присилає йому часом «Тетлер» та інші модні видання. Тоді він наче перероджується на кілька днів. Сам Георг ніколи не бував у Берліні, а за кордоном — тільки солдатом, коли воював у Франції. Він ненавидить свою професію, однак після смерті батька йому довелось узяти на себе управління фірмою, бо Генріх був надто дурний для цього. Журнали й ілюстрації допомагають Георгові трохи забути розчарування — це його пристрасть і його відпочинок.
— Вульгарна дама з вищого світу годиться для справжнього цінителя,— зауважую я,— а не для Різенфельда. Цей чавунний диявол має соромливу уяву.
— Різенфельд!—Георг презирливо кривиться. Для нього власник оденвальдських заводів зі своїм поверховим захопленням французькими дамами — тільки жалюгідний вискочка. Що знає цей міщанин, який казиться з нудьги, про пікантний скандал із розлученням графині Гомбург? Або про останню прем’єру Елізабет Бергнер? Він навіть не чув такого прізвища! А Георг знає аристократичний довідник і довідник діячів мистецтв майже напам’ять.
— Нам слід було б послати Лізі букет квітів,— каже Георг.— Вона, сама того не знаючи, допомогла нам.
— Зроби це сам,— відповідаю я, знову запитливо поглядаючи на нього.— Скажи мені краще, чи Різенфельд вписав у замовлення пам’ятник, полірований з усіх боків?
— Аж два. Другий — завдяки Лізі. Я обіцяв йому поставити пам’ятник так, щоб вона завжди могла його бачити. Він, здається, надає цьому якесь значення.
— Поставимо його тут, у конторі, біля вікна. Вранці, коли Ліза вставатиме, освітлений сонцем, він справлятиме на неї велике враження. Я можу ще й написати на ньому золотом «Memento mori!»[4] Що сьогодні в Едуарда на обід?
— Німецький біфштекс.
— Тобто січене м’ясо. Чому січене м’ясо зветься німецьким?
— Тому що ми войовничий народ і навіть під час миру січемо собі обличчя в бійках. Від тебе пахне горілкою. Чи не через Ерну?
— Ні. Тому що всім нам судилось померти. Мене це часом ще пригнічує, хоч я давно вже про це знаю.
— Похвально. Особливо в нашій професії. Знаєш, чого б я хотів?
— Звичайно. Хотів би бути матросом на китобійному судні, або торговцем копрою на Таїті, або тим, хто відкриє Північний полюс, дослідником Амазонки, Ейнштейном, шейхом Ібрагімом з гаремом із двадцяти жінок різних національностей, Гсеред них черкесок, котрі, певно, такі гарячі, що їх неможливо обняти без азбестової маски.
— Авжеж. Крім того, я ще хотів би бути дурним, безмежно дурним. Це найбільший дар у наш час.
— Дурним, як Парсіфаль?
— Не таким самозреченим. Просто віруючим, мирним, здоровим, буколічно дурним.
— Ходімо,— кажу я.— Ти голодний. Наша хиба в тому, що ми ні по-справжньому дурні, ні по-справжньому ро- і зумні. Десь посередині, як мавпи між гілками. Це нас стомлює і часом засмучує. Кожен повинен знати, до якої категорії він належить.
— Справді?
— Ні,— передумую я.— Люди осідали б тоді на одному місці і обростали б жиром. Але чи не піти нам сьогодні ввечері на концерт, щоб компенсувати «Червоний млин»? Гратимуть Моцарта.
— Я сьогодні ляжу рано спати, — заявляє Георг.— Це мій Моцарт. Іди сам. Мужньо й самітно витримай наступ добра. Воно досить-таки небезпечне і завдає більшого спустошення, ніж скромне зло
— Так, — відповідаю я і згадую жінку, що приходила вранці.
Скоро вечір. Я читаю в газетах сімейні новини і вирізую повідомлення про смерть. Це повертає мені віру в людей, особливо після вечорів, коли нам доводиться пригощати своїх постачальників чи агентів. З цих повідомлень виходить, що людина, власне, не має жодних хиб. Там є лиш чудові батьки, бездоганні подружжя, зразкові діти, безкорисливі, готові на жертви матері, всіма оплакувані дідусі й бабусі, комерсанти, проти яких сам Франціск Асізький був би черствим егоїстом, безмежно добрі генерали, людяні прокурори, майже святі фабриканти зброї — одне слово, землю, коли вірити цим повідомленням, населяв цілий натовп безкрилих ангелів, про котрих тільки ніхто нічого не знав. Любов, яка в житті насправді дуже рідко трапляється непорочною, після смерті аж сяє чистотою і майже тільки такою й буває. В повідомленнях кишить надзвичайна доброчесність, щира турбота, глибока побожність, безкорислива самопожертва; родичі теж знають, якими їм належить бути: вони пригнічені горем, їхня втрата незамінна, вони ніколи не забудуть померлих. Читаючи таке, як не вирости у власних очах і не відчути гордості, що належиш до раси, яка має такі благородні почуття.
Я вирізую повідомлення про смерть пекаря Нібура. Його там змальовано як доброго, люблячого чоловіка й батька, що завжди щиро піклувався про свою сім’ю. Я сам бачив, як фрау Нібур з розпущеним волоссям тікала з хати, а добрий Нібур біг слідом, шмагаючи її паском, і бачив руку, яку батько, що піклувався про сім’ю, зламав своєму синові Роланду, викинувши його в шаленстві із вікна. І коли цей кат сконав від апоплексичного удару в своїй пекарні, пригнічена горем удова повинна була б тільки радіти. Але вона раптом стала думати зовсім інакше. Все, що за життя витворяв Нібур, смерть стерла з її пам’яті. Він став ідеалом. Людина завжди має дивовижний хист до самообману й брехні, а коли йдеться про померлих, то самообман і брехня не мають меж, і вона зве це пошаною. Але найдивовижніше те, що людина скоро сама починає щиро вірити в те, що каже.
Фрау Нібур зазнала цього магічного перетворення, коли негідника пекаря, який щодня лупцював її, притягли сходами до кімнати. Замість того, щоб упасти на коліна і подякувати богові за звільнення, в ній відразу ж почалося очищення смертю. Плачучи, вона кинулась до мертвого, і відтоді її очі ежє не висихають. Своїй сестрі, яка нагадала їй про щоденні побої і про Роландову руку, що неправильно зрослася, вона обурено відповіла, що все це дрібниці і в усьому винна духота в пекарні; Нібур, невтомно піклуючись про сім’ю, надто багато працював, і піч часом діяла на нього, як сонячний удар. Тому вона вигнала сестру з кімнати і заголосила знову. Взагалі фрау Нібур твереза, чесна, роботяща жінка, яка розуміє, що трапилось,— однак тепер вона раптом побачила пекаря таким, яким він ніколи не був, і щиро повірила в це. Людина, власне, не тільки вічно бреше, а й вічно вірить; вона вірить у добро, красу й довершеність, навіть якщо їх зовсім немає, або є лише натяк на них — і це ще одна причина того, що читання оголошень втішає мене і робить оптимістом.
Я кладу повідомлення про смерть Нібура до інших семи, які сьогодні вирізав з газет. У понеділок і вівторок їх завжди трохи більше, ніж звичайне. Винен у цьому кінець тижня: люди святкують, їдять, пють, сваряться, хвилюються і серце, артерії та голова, нарешті, не витримують. Повідомлення фрау Нібур я відкладаю для Генріха Кроля. Ця справа саме для нього. Він людина пряма, без почуття іронії, і поки фрау Нібур не замовить надгробок, вважатиме так само, як і вона, цілком природним, що смерть очистила покійника. Йому буде легко говорити про дорогого, незабутнього небіжчика, тим більше, що вони обидва були постійними відвідувачами ресторанчика «Квітка».
Сьогодні моя робота закінчена. Георг Кроль уже зник у своїй кімнаті, захопивши свіжі номери «Берлінер Тагеблатт» та «Елеганте Вельт». Я міг би ще домалювати кольоровою крейдою ескіз пам’ятника полеглим, однак на ге вистачить часу й завтра. Я закриваю друкарську машинку і відчиняю вікно. З Лізиної квартири чути грамофон. Вона з’являється біля вікна, цього разу одягнена, і розмахує величезним букетом червоних троянд, посилаючи мені рукою поцілунок. «Георг!—думаю я.— Встиг-таки, проноза!» Я показую на його кімнату. Ліза вихиляється з вікна і каркає через вулицю своїм хрипким голосом:
— Красно дякую за квіти! Ви, мисливці за покійниками, виявляється, ще й кавалери!
Вона аж тіпається від сміху, показуючи хижі зуби. Потім дістає листа.
«Найшановніша,— хрипить вона,— поклонник вашої краси насмілюється скласти до ваших ніг ці троянди».— Ліза переводить подих.— І адреса: Цірцеї з Гакенштрассе, 5. Що таке Цірцея?
— Жінка, що обертає чоловіків на свиней.
Ліза труситься від реготу, однак вона явно задоволена. Здається, що разом з нею труситься весь будинок. Це не Георг, міркую я. Він ще не зовсім з’їхав з глузду.
— Від кого лист?— питаю її.
— Від Олександра Різенфельда,—хрипить Ліза,—через фірму «Кроль і сини». Різенфельд!—вона аж заходиться від сміху.— Це не той миршавий, бридкий, що був з вами у «Червоному млині»?
— Він не миршавий і не бридкий,— заперечую я.— Він чоловік у силі і дуже показний. Крім того, мільярдер.
Ліза на мить замислюється. Потім киває, ще раз махає мені рукою і зникає в кімнаті. Я зачиняю вікно і чомусь раптом згадую Ерну. Насвистуючи, я спускаюсь униз і бреду через сад до будівлі, в якій працює скульптор Курт Бах.
Він сидить з гітарою на східцях перед дверима. Позад нього біліє лев з пісковика, витесаний для пам’ятника полеглим. Лев той скидається на звичайну кішку, в якої болять зуби.
— Курте,— звертаюсь я до нього,— якби твоє бажання могло відразу здійснитись, чого б ти захотів?
— Тисячу доларів,— не задумуючись, відповідає він і бере на гітарі дзвінкий акорд.
— Тьфу! Я думав, що ти ідеаліст.
— Я й є ідеаліст. Тому й хочу мати тисячу доларів. Ідеалізму мені не треба бажати. Я й так його маю більш ніж досить. А грошей мені бракує
Проти цього не заперечиш. Логіка в нього бездоганна.
— А що б ти зробив з грошима?—питаю я, все ще не втрачаючи надії.
— Купив би собі квартал будинків і жив би з квартирної плати.
— І тобі не соромно?—кажу я.— А втім, ти не прожив би на квартирну плату, вона дуже низька, а підвищити її ти не мав би права. Тому її не вистачило б навіть на ремонт, і скоро б довелося знову продавати будинки.
— Тільки не ті, які б я купив! Я протримав би їх, поки не скінчиться інфляція. Тоді вони знову давали б справжній прибуток, мені залишалось би лиш збирати гроші.— Бах бере ще один акорд.— Будинки,— каже він задумливо, наче мова йде про Мікельанджело.— За сто доларів сьогодні можна вже купити той, котрий раніш коштував сорок тисяч золотих марок. Скільки можна заробити! І чому в мене немає в Америці бездітного дядька.
— Це ж просто жахливо,— розчаровано кажу я.— Ти, очевидно, за ніч перетворився на нудотного матеріаліста. Домовласник! А де ж твоя безсмертна душа?
— Домовласник і скульптор.— Бах легко ковзає пальцями по струнах. Над ним стукотить молотком трунар Вільке. Він спішно майструє за підвищену ціну білу дитячу труну.— Тоді б мені не довелося робити для вас проклятих конаючих левів та орлів, що здіймаються летіти. Жодної тварини! Ніколи більше! Тварин слід або їсти, або милуватись ними. З мене їх досить. Особливо героїчних.
Він починає награвати «Мисливця з Курпфальца». Я бачу, що сьогодні з ним пристойної розмови не заведеш. Особливо такої, за якою забувають зрадливих жінок.
— В чім суть життя?— питаю я, вже йдучи.
— В тім, щоб спати, їсти й любити жінок.
Я одмахуюсь і рушаю додому. Мимохіть я крокую в такт стукоту Вільке, потім помічаю це й змінюю ритм.
У підворітті стоїть Ліза. В руках у неї троянди. Вона простягає їх мені.
— Ось! На їх! Мені такого не треба.
— Чому? Хіба ти зовсім не відчуваєш краси природи?
— Дякувати богу, ні. Я не корова. Різенфельд!—Вона сміється, як жінка з нічного клубу.— Скажи цьому типові, що я не з тих, кому дарують квітки.
— А що ж тобі дарувати?
— Прикраси. Що ж іще?
— А одяг?
— Одяг дарують лиш тоді, коли перебувають уже в ближчих стосунках. — Вона зиркає на мене. — Щось ти дуже сумний. Розвеселити тебе?
— Дякую. Я й так веселий. Іди сама на коктейль до «Червоного млина».
— Я маю на думці не «Червоний млин». Ти все ще граєш на органі ідіотам?
— Так,— здивовано кажу я.— Звідки тобі відомо?
— Та йдуть чутки. Ти знаєш, я б хотіла колись піти з тобою в божевільню.
— Ти й так туди скоро потрапиш.
— Ну, це ми ще побачимо, хто перший,— спокійно заявляє Ліза і кладе квіти на надгробок.— На, забирай цю пашу. Я не можу тримати їі в кімнаті. Мій старий надто ревнивий.
— Що?
— Авжеж! Як бритва. А чом би й ні?
Я не знав, що бритва може бути ревнива, однак образ переконує.
— Коли твій чоловік ревнивий, то як же ти умудряєшся вечорами зникати з дому?
— Уночі він у різниці. І я вже якось улаштовуюсь.
— А коли він не в різниці?
— На такий випадок я маю місце гардеробниці в «Червоному млині».
— Справді?
— Хлопче, ти дурний,— каже Ліза,— як і мій старий.
— А одежа й прикраси?
— Кажу йому, що все це дешеве й фальшиве,— Ліза посміхається.— Всі чоловіки вірять у таке. Так от, бери цю зелень. Подаруй її якійсь теличці. По тобі видно, що ти з тих, хто дарує квіти.
— Ти погано мене знаєш.
Ліза кидає на мене через плече багатозначний погляд і рушає додому. Її гарні ноги взуті в розтоптані червоні пантофлі. Одна пантофля прикрашена помпоном, в другої він одірваний.
Троянди аж світяться в присмерку. Букет чималий — Різенфельд не поскупився. П'ятдесят тисяч марок, прикидаю я. Боязко озираючись, як злодій, забираю їх і йду до себе в кімнату.
За вікном у голубому плащі стоїть вечір. Кімната повна відблисків і тіней. І раптом, ніби з засідки, на мене нападає самотність. Я знаю, ще це безглуздо: я не самотніший, ніж віл у стаді воліз, однак, що з того? Самотність — це не відсутність товариства. Мені зненацька спадає на думку, що, може, я вчора буьз надто нестриманий з Ерною. Можна ж було все спокійно вияснити. До того ж, у кожному її слові звучали ревнощі. А ревнощі означають кохання, це кожному відомо.
Я втуплюю погляд у вікно. Насправді я знаю, що ревнощі— не кохання. Але що вдієш? Вечір б'є в голову, до того ж, з жінками не слід сперечатися, каже Георг. А я саме це й робив! Охоплений каяттям, я вдихаю запах троянд, який перетворює кімнату на храм Венери з «Тангейзера». І помічаю, що весь тану: я повний всепрощення, примирення й надії. Швидко нашкрябавши кілька рядків, я заклеюю конверта, навіть не перечитавши написаного, і йду до контори по шовковий папір, у якому ми отримали останню партію фарфорових ангелів. Я загортаю в нього троянди і вирушаю на пошуки Фріца Кроля, наймолодшого нащадка фірми. Йому дванадцять років.
— Фріце, — кажу йому, — хочеш заробити дві тисячі?
— Розумію,—відповідає він.—Давайте. Адреса та сама?
— Так.
Він зникає з трояндами — третя сєітла голова за сьогоднішній вечір. Всі знають, чого вони хочуть,— Курт, Ліза, Фріц,— і тільки я не маю жодного уявлення. Ерна теж не те, що мені треба, я відчув це в ту мить, коли Фріца вже не можна було повернути назад. Але що ж те? Де олтарі, до боги і де жертви?
Однак на концерт Моцарта я все-таки вирішую піти — хоч я й сам і музика змусить мене ще сильніше відчути самотність.
Я повертаюсь додому. Небо всіяне зірками. Кроки мої відлунюють у завулку. Я дуже схвильований. Рвучко відчиняю двері контори, вмикаю світло і завмираю на місці. Біля ротатора лежать троянди, мій лист, навіть не розпечатаний, і записка від Фріца: «Дама каже, щоб ви поклали їх собі на могилу. Вітаю, Фріц».
Покласти на могилу. Нічого собі жарт! Яка ганьба! Мене заливає хвиля сорому й люті. Я кидаю записку в холодну грубку. Потім сідаю на стілець і обдумую помсту. Лють переважає над соромом, як завжди, коли ти справді осоромлений і знаєш, що заслуговуєш на це. Я пишу ще одного листа, беру троянди і вирушаю до «Червоного млина».
— Віддайте, будь ласка, цей букет фройляйн Герді Шнайдер,— кажу я швейцарові.— Акробатці.
Весь обшитий галунами чоловік дивиться на мене так, ніби я запропонував йому щось непристойне. Потім велично показує пальцем через плече:
— Пошукайте собі для цього посильного.
Я знаходжу посильного і кажу йому:
— Передайте букет під час її виступу.
Він обіцяє виконати моє доручення. «Може, Ерна там і побачить букет»,— думаю я. Потім довго блукаю по місту. Повертаюсь додому геть стомлений.
Мене зустрічає мелодійне дзюрчання. Кнопф саме стоїть перед обеліском і робить своє діло. Я мовчу: мені не хочеться більше сперечатись. Я беру відро, набираю води і виливаю її перед Кнопфом. Фельдфебель витріщує очі.
— Повідь,—бурмоче він.—А я й не знав, що йшов дощ.
І, похитуючись, рушає до своїх дверей.




VI



Над лісом висить багряний місяць. В парку душно і незвичайно тихо. Повз нас безшумно проходить скляний чоловік. Тепер він не боїться бути тут: сонце більше не робить з його голови запалювального скла. Однак для перестороги він усе-таки надів калоші. Може знятися буря, а вона для нього ще небезпечніша, ніж сонце. Ізабела сидить біля мене на лавці, перед корпусом для невиліковних хворих. На ній вузька льняна сукня чорного кольору і золоті черевички на босу ногу.
— Рудольфе,— каже вона,— ти знову покидав мене. Останнього разу ти обіцяв залишитись тут. Де ж ти був?
Рудольф, думаю я, слава богу! Сьогодні ввечері я не витримав би, якщо б вона назвала мене Рольфом. Я мав важкий день і тепер почуваю себе так, ніби хтось вистрілив по мені з дробовика сіллю.
— Я не кидав тебе,— відповідаю.— Мене тут не було, але це не означає, що я тебе покидав.
— Де ж ти був?
— Гам, за муром...
«Там, серед божевільних»,— ледве не сказав я, але вчасно стримався.
— Чому?
— Ох, Ізабело, я й сам не знаю чому. Людина багато чого робить, не знаючи чому і навіщо...
— Цієї ночі я тебе шукала. Тоді місяць був не такий, як тепер, — багряний, неспокійний, облудний. Ні, тоді він був інший — холодний, ясний, хоч випий його.
— Мабуть, краще було 6 мені бути тут,— кажу я і відчуваю, що її спокій переливається в мене.— Але як же можна випити місяць, Ізабело?
— З водою. Дуже просто. На смак він як опал. У роті не дуже чути — лиш згодом ти його відчуєш, коли він почне мерехтіти в тобі і знову засяє з твоїх очей. Однак тоді не можна вмикати світла. При світлі він згасне.
Я беру її руку і притуляю собі до скроні. Рука суха й холодна.
— Як можна випити його з водою?—питаю.
Ізабела забирає руку.
— Виставляєш уночі за вікно склянку з водою—отак.— Вона простягає руку.— І він там. Це відразу видно, склянка починає світитися.
— Ти хочеш сказати, ще там видно його віддзеркалення.
— Не віддзеркалення, а сам місяць.— Ізабела дивиться на мене.— Віддзеркалення... а що це таке?
— Відбиток у дзеркалі. Віддзеркалюватись можна у всьому з гладенькою поверхнею. У воді теж. Однак не бути в ній.
— У всьому з гладенькою поверхнею!— Ізабела ввічливо й недовірливо посміхається.— Справді? Ти глянь!
— Звичайно. Коли ти стоїш перед дзеркалом, то бачиш там себе.
Ізабела скидає черевик і оглядає ногу — вузеньку, довгу, не спотворену тісним взуттям.
— Що ж, можливо, — каже вона так само ввічливо і байдуже.
— Не можливо, а напевно. Те, що ти бачиш, — не ти, а твоє зображення в дзеркалі.
— Ні, не я. Але де ж тоді я, коли там тільки зображення?
— Ти стоїш перед дзеркалом. Інакше воно не могло б тебе віддзеркалити.
Ізабела знову взуває черевик і поглядає на мене.
— Ти впевнений у цьому, Рудольфе?
— Цілком упевнений.
— А я ні. Що ж роблять дзеркала, коли вони самі?
— Вони віддзеркалюють те, що є біля них.
— А якщо біля них нічого немає?
— Такого не буває. Що-небудь завжди є.
— А вночі? Коли немає місяця і зовсім темно, що вони тоді віддзеркалюють?
— Темряву,— кажу я, сам уже не дуже переконаний у цьому, бо ж як можна віддзеркалювати темряву? Для віддзеркалення завжди треба трохи світла.
— Виходить, вони мертві, коли зовсім темно?
— Може, вони тоді сплять, а коли знову з’являється світло — прокидаються.
Ізабела задумливо киває і щільніше закутує сукнею ноги.
— А коли вони сплять,— питає раптом вона,— то що їм сниться?
— Кому?
— Дзеркалам.
— Я гадаю, їм завжди щось сниться,— кажу я.— Цілісінький день. їм снимось ми. Але снимось з іншого боку: наш правий бік у дзеркалі стає лівим, а лівий — правим.
Ізабела повертається до мене.
— Виходить, вони наша обернена сторона?
Я замислююсь. Хто знає насправді, що таке дзеркало?
— От бачиш,—каже Ізабела.—А ти щойно запевняв, що в них нічого немає. У них наша обернена сторона.
— Тільки поки ми стоїмо перед ними. Коли ж ми відходимо, вона зникає.
— Звідки ти знаєш?
— Це видно. Коли відійти від дзеркала й поглянути на нього збоку, то зображення там уже немає.
— А якщо дзеркала тільки ховають зображення?
— Як вони можуть їх ховати? Вони ж усе віддзеркалюють! На те вони й дзеркала. Дзеркало нічого не може сховати.
Ізабела замислено морщить лоба.
— Де ж тоді воно дівається?
— Що?
— Зображення! Обернена сторона! Відскакує назад до нас^
— Цього я не знаю.
— Не може ж воно пропасти!
— Воно й не пропадає.
— А де дівається? — допитується Ізабела. — Залишається в дзеркалі?
— Ні. У дзеркалі його більше немає.
— Ні, ще є! Звідки ти знаєш? Ти ж його не бачиш?
— Інші люди теж бачать, що його немає. Вони бачать лиш своє власне зображення, коли стоять перед дзеркалом. І більше нічого.
— Вони закривають його А де дівається моє зображення? Воно мусить там бути!
— Воно й є там,— кажу я, жалкуючи, що почав цю розмову. — Коли знову стаєш перед дзеркалом, зображення з’являється знову.
Раптом Ізабела дуже збуджується. Вона стає коліньми на лавку і нахиляється вперед. Її темна струнка постать вирізняється над жовтими нарцисами, які цього жаркого вечора здаються ніби зробленими з сірки.
— Значить, зображення залишається в дзеркалі? А ти щойно казав, що його там немає.
Вона хапає мене за руку й тремтить. Я не знаю, що сказати, аби заспокоїти її. Фізичні закони тут не допоможуть: вона зневажливо відхилить їх До того ж, я й сам у цю хвилину не дуже вірю в них. Мені раптом починає здаватись, що в дзеркалах і справді є щось таємниче.