Чорний обеліск - 18

Ізабела знову обертається обличчям до стіни.
— Та все пропало! І так давно—відтоді вже минуло не одне життя!
У вікно раптом заглядає присмерк і завішує його невидимим сірим серпанком. Все надворі залишається таким, яким було й досі,— світло, зелень, біля будинку жовті алеї, дві пальми у великих майолікових горщиках, небо, всіяне в хмарами, далекі сірі й червоні дахи в місті за лісом — і водночас усе вже не таке, присмерк ізолював його, покрив лаком минучості, приготував на вечерю тіням — вовкам ночі, як господиня печеню з оцтом. Тільки Ізабела ще тут, прикута до останньої смуги світла, але й її та смуга вже втягує в драму вечора, яка ніколи не була драмою і тільки тепер стає нею, бо ми знаємо, що ім’я її—зникнення. Тільки відколи ми знаємо, що мусимо померти, і саме тому, що знаємо це, ідилія обертається в драму, круг — у спис, виникнення— в зникнення, крик — у страх, а втеча — в приреченість.
Я міцно тримаю Ізабелу в обіймах. Вона, тремтячи, дивиться на мене, горнеться до мене, ми сидимо поряд — двоє чужих людей, котрі нічого не знають одне про одного, тому що не розуміють самих себе і вважають себе не за тих, ким є насправді, і все-таки знаходять короткочасну втіху в цьому нерозумінні, в подвійному, потрійному, безмежному нерозумінні, облудному, як веселка, що здіймається, наче місток, там, де містка не може бути,— відображення між двома дзеркалами, кинуте в далеку порожнечу.
— Чому ти не кохаєш мене?— шепоче Ізабела.
— Я кохаю тебе. Все в мені кохає тебе.
— Не дуже. Вони ще й досі тут. Якби ти мене дуже кохав, то повбивав би їх.
Я й далі тримаю її в обіймах і дивлюся поверх її голови в парк, де з видолинків і алей аметистовими хвилями котяться тіні. Думка моя чітко працює, однак я почуваю себе так, ніби стою дуже високо на маленькому виступі над бурхливою прірвою.
— Ти не міг би стерпіти, щоб я жила десь поза тобою,— шепоче Ізабела.
Я не знаю, що відповісти. Мене завжди хвилюють такі її слова — ніби в них схована якась глибша правда, ніж та, яку я можу осягнути, ніби це правда з потойбічного світу, звідти, де немає назв.
— Ти відчуваєш, як стає холодно?—питає вона, притулившись до мого плеча.— Вночі все помирає. Серце теж. Вони перепилюють його.
— Ніщо не помирає, Ізабело. Ніколи.
— Помирає. Кам’яне обличчя — воно розпадається на шматки. А вранці знову десь береться. Ох, це не обличчя! Як ми брешемо своїми жалюгідними обличчями. Ти теж брешеш...
— Так,— кажу.— Але я не хочу брехати.
— Тобі доводиться терти обличчя, аж поки від нього нічого не залишається. Тільки гладенька шкіра. Більше нічого! Але потім воно знову з’являється. Наростає. Коли б усе спинилося, то не було б і болю. Чому вони хочуть відпиляти мене від усього? Чому вона хоче ввібрати мене назад у себе? Адже я нічого не зрадила!
— Що ж ти могла б зрадити?
— Те, що цвіте. Воно повне грязюки. Воно тече з каналів.
Ізабела знову тремтить і тулиться до мене.
— Вони заліпили мені очі. Глиною. А потім прокололи голками. Однак я все ж таки не можу не побачити.
— Не побачити чого?
Вона відштовхує мене.
— Вони й тебе підіслали! Я нічого не зраджу! Ти шпигун. Вони підкупили тебе! Якщо я скажу це, вони вб’ють мене.
— Я не шпигун. І чому це вони повинні тебе вбити, якщо ти скажеш мені все? Вони ж могли б зробити це й так, навіть ще швидше. Коли б я знав це, їм довелося б убити й мене. Бо тоді б уже знало двоє.
Ізабела дивиться на мене, міркуючи про те, що я сказав. Я сиджу, затамувавши подих. І відчуваю, що ми стоїмо перед дверима, за якими має бути воля. Те, що Верніке зве волею. Повернення з парку для божевільних до нормальних вулиць, будинків і стосунків. Я не впевнений, що та воля буде набагато кращою, але не можу думати про таке, коли бачу перед собою це замучене створіння.
— Коли ти мені це поясниш, вони залишать тебе в спокої,— кажу я.— А якщо не залишать, то я покличу когось на допомогу. Поліцію, газети. Тоді вони будуть боятися, а не ти, Ізабело.
Вона стискає руки.
— Це ще не все,— каже, нарешті, вона.
— А що ж іще?
Її обличчя в одну мить стає впертим і замкнутим. З нього наче хто стер біль і нерішучість. Рот стає маленький, губи вузькі, підборіддя випнуте. Вона тепер трохи нагадуй худу, злу дівчину-пуританку.
— Облиш це,— каже Ізабела.
Голос у неї теж змінився.
— Добре, облишмо. Мені не треба цього знати.
Я чекаю. Її очі тьмяно поблискують, як мокра черепиця в сутінку. В них ніби скупчилися всі сірі барви вечора. Ізабела дивиться на мене зневажливо й глузливо.
— А хотів би, еге ж? Але тобі не пощастить, шпигуне!
Мене охоплює лють, хоч для цього немає жодних підстав: адже я знаю, що вона хвора й що зміни в свідомості в неї настають блискавично.
— Хай тобі чорт!—сердито кажу я.— Яке мені діло до всього цього!
Я бачу, що її обличчя знову міняється, але швидко виходжу з кімнати, повний незрозумілого хвилювання.
— Ну?— каже Верніке.
— Оце й усе. Навіщо ви послали мене до неї? Їй не стало від цього краще. Я не здатен піклуватись про хворих. Ви ж бачите — замість того, щоб обережно поговорити з нею, я нагримав на неї і втік.
— Це краще, ніж ви думаєте.
Верніке дістає з-за книжок пляшку та дві чарки.
— Коньяк,— каже він, наливаючи чарки.— Хотів би я тільки знати, як вона збагнула, що приїхала мати.
— Її мати тут?
Верніке киває.
— З позавчорашнього дня. Ізабела ще не бачила її. Навіть з вікна.
— Чому ж вона не могла її побачити?
— Для цього їй треба було б висунутись далеко з вікна й так добре бачити, як у стереотрубу.— Верніке дивиться, як переливається в чарці коньяк.— Але часом такі хворі, як вона, відчувають це. А може, вона здогадалась. Я наводив її на таку думку.
— Навіщо? — кажу я. — Адже зараз вона хворіша, ніж будь-коли.
— Ні,— заперечує Верніке.
Я відставляю чарку і переводжу погляд на товсті томи в його бібліотеці.
— Вона така нещасна, що на неї не можна спокійно дивитися.
— Нещасна, але не хворіша.
— Вам треба було залишити її такою, якою вона була влітку. Тоді вона була щаслива, а зараз... це просто жахливо.
— Так, це жахливо,— каже Верніке.— Ніби все, що вона собі уявляє, відбувається насправді.
— Вона сидить там, мов у катівні.
Верніке киває головою.
— Там, за стінами божевільні, думають, що такого вже не існує. А воно ще існує. Тут, де кожен має свою власну катівню в голові.
— Не тільки тут.
— Не тільки,— одразу погоджується Верніке і ковтає коньяку.— Але тут таких багато. Хочете переконатись? Одягайте халат. Скоро почнеться вечірній обхід.
— Не треба. Я ще пам'ятаю те, що бачив останнього разу.
— То було відділення, де й досі бушує війна. А хочете побачити інші?
— Ні. Про них я теж пам’ятаю.
— Ви ж бачили тільки деякі з них.
— З мене вистачить і цих.
— Гаразд,— каже Верніке.— Тоді допивайте коньяк. Облиште свої екскурси в підсвідомість і хваліть життя.
— Чому? Тому, що все так химерно влаштоване? Тому, що одна жива істота з’їдає іншу, а потім саму себе?
— Тому, що ви живете, невинний пугачу. Для проблеми співчуття ви ще занадто молоді й недосвідчені. Коли ж матимете достатній для цього вік, то помітите, що її не існує.
— Я маю деякий досвід.
Верніке махає рукою
— Не пишайтесь тим, що були на війні! Те, що ви знаєте, не стосується метафізичної проблеми співчуття, а лиш загального ідіотизму людської рас». Велике співчуття починається десь-інде і кінчається теж десь-інде — поза такими скигліями, як ви, і поза такими торговцями розрадою, як Бодендік.
— Ну добре, ви, надлюдино,— кажу я.— Але хіба це дає вам право викликати, коли вам заманеться, у головах тих, що тут сидять, пекло, чистилище чи повільну смерть?
— Право?—повторює Верніке з безмежною зневагою.— Наскільки кращий чесний убивця за такого поборника права, як ви! Що ви знаєте про право, сентиментальний схоластику? Щз менше, ніж про співчуття!
Верніке, посміхаючись, піднімає чарку і спокійно дивиться в темне вікно. Золотаве електричне світло, падаючи на коричневі та строкаті корінці книг, стає ще золотавішим. Воно ніде не здається таким коштовим і символічним, як тут, нагорі, де ніч є водночас і полярною ніччю мозків.
— Ні те, ні інше не передбачено еволюцією світу,— кажу я.— Однак від того мені не легше, і якщо це для вас означає людську неповноцінність, то я б хотів залишитись таким на все життя.
Верніке підводиться, бере з вішалки свого капелюха, одягає його, потім знову знімає і розкланюється переді мною. Після цього вішає капелюха і знову сідає до столу.
— Хай живє добро і краса!—вигукує він.— Саме це я мав на увазі. Ну, а тепер на все добре. Мені пора починати вечірній обхід.
— Ви не можете дати Женев’єві Терговен якогось снотворного?— питаю я.
— Можу, але це її не вилікує.
— Чому ви, принаймні, хоч сьогодні не дасте їй трохи спокою?
— Я дам їй спокій. Дам також і снотворного.— Він підморгує мені.— Сьогодні ви допомогли їй більше, ніж цілий консиліум лікарів. Щиро дякую.
Я недовірливо дивлюсь на нього. Хай йому біс з його дорученнями! Хай йому біс з його коньяком! Хай йому біс з його красномовством!
— Міцного снотворного,— кажу я.
— Найкращого, яке тільки є. Ви коли-небудь були на Сході? У Китаї?
— Як я міг бути в Китаї?
— А я був,— каже Верніке.— До війни. Саме коли там була повідь і голод.
— Так,— кажу я.— Можу собі уявити, що ви тепер скажете, і тому нічого не хочу слухати. Я вже доволі начитався про це. Ви зараз же підете до Женев’єви Терговен? У першу чергу?
— У першу чергу. Дам їй спокій.— Верніке сміється.— А натомість трохи потурбую її матір.

— Чого тобі треба, Отто?—питаю я. — Сьогодні в мене немає бажання вести дискусію про розмір од! Іди до Едуарда!
Ми сидимо в келії поетів. Я прийшов сюди, щоб не думати про Ізабелу, але раптом усе тут здалося мені відразним. Кому потрібна ця базгранина? Світ сходить страхом і кров’ю. Це страшенно банальна думка, я знаю, та, крім того, й фальшива — однак я вже стомився, ловлячи себе на драматизованих банальностях.
— Ну, що таке? — питаю я.
Отто Бамбус дивиться на мене, як сова, що наїлась сколотин.
— Я був там,— з докором каже він.— Ще раз. Спочатку ви силоміць тягли мене туди, а зараз нічого не хочете й знати про це!
— Так завжди буває в житті. Де ж ти був?
— На Банштрассе. В домі розпусти.
— Ну то й що? — питаю я, не дуже прислухаючись до його слів.— Ми були там усі і заплатили за тебе, а ти втік. Що ж нам, пам'ятник тобі за це поставити?
— Я був там ще раз,—каже Отто.—Сам. Та слухай же!
— Коли?
— Після вечора в «Червоному млині».
— Ну і як?—байдуже питаю я.— Ти знову відступив перед фактами життя?
— Ні,— заявляє Отто,— цього разу ні.
— Моє шанування! Це була Залізна Кобила?
Бамбус червоніє.
— Хіба вам не все одно?
— Навіщо ж ти завів про це розмову?—кажу я.— В цьому немає нічого особливого. Майже всі чоловіки на світі сплять з жінками.
— Ти мене не розумієш. Це дало свої наслідки.
— Які наслідки? Я впевнений, що Залізна Кобила не хвора. То лиш здається так, особливо спочатку.
Отто болісно кривиться.
— Та я не про те! Ти ж можеш собі уявити, чому я пішов туди. У мене з обома циклами справа йшла добре, особливо з «Жінкою в багряному», але я думав, що мені треба ще більше натхнення. Хотів закінчити цикл, поки повернуся в село. Тому й пішов на Банштрассе. Цього разу вже насправді. І уяви собі, відтоді як одрізало! Не можу писати! Ні рядка! Наче хтось замовив! А мало ж бути навпаки!
Я сміюсь, хоч мені сьогодні зовсім не до сміху.
— Жахлива творча невдача!
— Добре тобі сміятися,— схвильовано каже Бамбус.— А мені біда! Одинадцять сонетів цілком готові, а на дванадцятім отаке нещастя! Просто нічого не виходить! Немає уяви! Кінець! Що хочеш, те й роби!
— Це прокляття кожного задоволеного бажання, — зауважує Гунгерман, підходячи до нас. Він, очевидно, знає, про що йдеться.— Голодний мріє про їжу, для ситого ж вона відразна.
— Він знову зголодніє, і мрії повернуться,— кажу я.
— У тебе так, а в Отто — ні, заявляє Гунгерман, дуже задоволений.— Ти поверхова нормальна людина, а Отто — глибока натура. Він замінив один комплекс іншим. Не смійся — він, мабуть, пропав як поет. Це, так би мовити, похорон у будинку втіхи.
— Я спустошений,— безнадійно каже Отто.— Спустошений, як ніколи. Я підірвав себе. Де мої мрії? Задоволення бажання — ворог самого бажання. Я повинен був про це знати!
— Напиши щось про це,— раджу я.
— Непогана ідея!— Гунгерман виймає книжечку для нотаток.— Між іншим, вона мені вже Спадала на думку. Та й тема ця не для Отто. В нього стиль не достатньо лаконічний.
— Він може втілити її в елегію або в жалібну пісню. Космічна скорбота, зірки падають, мов золоті сльози, сам бог схлипує, бо це ж він так безглуздо створив світ, осінній вітер, ніби арфа, награє реквієм...
— Який збіг думок,— каже Гунгерман, швидко записуючи мої слова.— Саме це і майже такими словами я говорив тиждень тому. Моя дружина може посвідчити.
Отто нашорошує вуха.
— Та ще й боїшся, що заразився,— каже він.— Через скільки це можна помітити?
— Коли трипер, то через три дні, а коли люес, то через три тижні, — швидко відповідає зразковий сім’янин Гунгерман.
— Нічим ти не заразився,— кажу я.— Сонети не заражуються люесом. Однак ти можеш використати свій настрій. Направ кермо у протилежний бік! Коли не можеш оспівувати кохання — ганьби його! Замість гімну жінці в багряному й пурпуровому напиши їдку сатиру. З зірок капає гній, Іов, очевидно, перший сифілітик, лежить весь у виразках на уламку всесвіту, дволикий Янус кохання: з одного боку на обличчі чудесна посмішка, а з другого — роз’їдений хворобою ніс...
Я бачу, що Гунгерман знову записує.
— Ти це теж говорив жінці тиждень тому?—питаю я.
Він, сяючи, киває головою.
— Навіщо ж тоді ти записуєш?
— Бо знов забуду. Я часто забуваю раптові думки.
— Вам легко глузувати,— ображено каже Бамбус. — Але я не можу виступити проти кохання. В мене талант до гімнів.
— Напиши гімн проти кохання.
— У гімнах можна тільки щось оспівувати, — пояснює мені Отто,— а не ганьбити.
— Тоді пиши гімни про доброчесність, чистоту аскетичного життя й самотність, про заглиблення у найближче й найдальше з усього, що тільки є на світі,— у своє Я.
Отто якусь мить слухає, задерши голову, наче мисливський собака.
— Я вже пробував,— сумно каже він.— Це теж не в моєму стилі.
— Хай йому чорт, твоєму стилеві! Надто вже ти вередливий!
Я підводжусь і виходжу в сусідню кімнату. Там сидить Валентін Буш.
— Ходи-но, випий зі мною пляшку йоганісберзького,— каже він.— Хай Едуард трохи посердиться.
— Сьогодні я не хочу нікого сердити,— відповідаю я, прямуючи далі.
Я виходжу надвір. Там уже стоїть Отто Бамбус і жалібно дивиться на гіпсових валькірій, що прикрашають вхід до «Валгали».
— Отак-то, — каже він, аби не мовчати.
— Не скигли,— кидаю я, щоб відчепитись від нього.— Ти, мабуть, із тих митців, що рано кінчають творити. А Кляйст, Бюргер, Рембо, Бюхнер належать до найкращих світил на поетичному небі. Отже, не бери собі цього так близько до серця.
— Але ж вони й померли рано!
— Померти й ти зможеш, якщо захочеш. До того ж Рембо ще довго жив після того, як перестав писати. Шукав пригод в Абіссінії. Хіба тобі це не відомо?
Отто дивиться на мене, як на теля з двома головами. Потім знову переводить погляд на товсті стегна і пишні груди гіпсових валькірій.
— Слухай,— нетерпляче кажу я,— тоді напиши цикл «Спокуса святого Антонія». Тут у тебе буде і пристрасть, і зречення, і ще ціла купа всіляких тем.
Обличчя в Отто прояснюється. Потім відразу ж зосереджується, наскільки це можливо для такої вівці з хтивою вдачею. Очевидно, німецька література поки що врятована — Бамбус помітно втрачає до мене цікавість. Він байдуже киває мені і чимдуж кидається додому — до свого рідного письмового столу. Я заздрісно дивлюсь йому вслід.

У конторі панує мирна темрява. Я вмикаю світло і помічаю записку: «Різенфельд поїхав. Отже, ти сьогодні ввечері вільний від служби. Скористайся цим і натри гудзики, протруси мозок, обріж нігті і помолись за кайзера та райх. Власноручно підписав: Кроль, фельдфебель і людина. P.S. Хто спить, той теж грішить».
Я піднімаюсь до своєї комірчини. Піаніно щирить мені назустріч свої білі зуби. Із стін холодно дивляться томи класиків. Я кидаю на вулицю сніп високих акордів. Лізине вікно відчиняється. Вона стоїть перед лампою в розхристаному халаті, тримаючи в руках цілий оберемок квітів.
— Від Різенфельда,— хрипить Ліза.—Який ідіот! Тобі потрібна ця паша?
Я хитаю головою. Ізабела подумала б, що це її вороги замишляють проти неї якусь підлоту, а Герду я вже так давно не бачив, що їй би це теж здалося фальшю. Більше ж я нікого не знаю.
— Справді не потрібна? — питає Ліза.
— Справді.
— Бідний! Однак не журись! Ти теж станеш колись дорослим!
— А коли людина стає дорослою?
Ліза на мить задумується.
— Тоді, коли починає думати більше про себе, ніж про інших,— хрипить вона і а гуркотом зачиняє вікно.
Я кидаю на вулицю ще один сніп акордів. Але це не дав відчутних наслідків. Я закриваю пельку піаніно і знову спускаюсь сходами вниз. У Вільке ще світиться. Я видряпуюсь до нього.
— Ну, як скінчилась справа з близнятами?—питаю я.
— Якнайкраще. Мати перемогла. Близнят буде поховано в одній труні. Правда, на міському цвинтарі, а не на католицькому. Смішно, але мати спершу купила місце на католицькому. Мусила б знати, що з цього нічого не вийде, коли одне близня охрещене в лютеранській церкві. Тепер у неї одне місце зайве.
— Те, що на католицькому кладовищі?
— Еге ж. Чудове місце, на згірку, сухе й піщане — хай радіє, що має його.
— Навіщо воно їй? Для себе й для чоловіка? Але ж тепер вона захоче лежати, коли помре, на міському кладовищі, біля своїх дітей.
— Та ні, для неї це капіталовкладення, — нетерпляче каже Вільке. Моя тупість дратує його.—Місце на цвинтарі сьогодні чудове капіталовкладення. Це кожному відомо. Вона вже зараз могла б заробити кілька мільйонів, якби захотіла продати його. Реальні цінності дорожчають божевільними темпами.
— Справді. Я й забув про це. А чому ви й досі в майстерні?
Вільке показує на труну:
— Та роблю он домовину для Вернера, банкіра. Крововилив у мозок. Дорогенько коштуватиме — справжнє срібло, найкраще дерево, натуральний шовк, доплата за нічну роботу. Поможете мені? Курта Баха немає. А за те ви завтра вранці продасте для нього пам'ятник. Ніхто ще нічого не знає: Вернер помер після закінчення робочого дня.
— Сьогодні не можу. Страшенно стомився. А ви десь перед дванадцятою годиною підіть у «Червоний млин», посидьте там до першої, а потім працюватимете до ранку. От проблему буде й розв'язано.
— Непогано,— подумавши трохи, заявляє Вільке.— А туди не треба смокінга?
— Який там смокінг?
Вільке хитає головою.
— Все одно нічого не вийде. Там година коштуватиме мені більше, ніж я зароблю за цілу ніч. Але я можу піти в яку-небудь пивницю. — Вільке вдячно дивиться на мене. Потім додає:—Запишіть адресу Вернера.
Я записую. Дивно, думаю, за сьогоднішній вечір уже друга людина слухається моєї поради, і тільки собі я нічого не можу порадити.
— Смішно, що ви так боїтесь духів,— кажу я.— Ви ж поміркований атеїст.
— Тільки вдень. А вночі ні. Хто вночі може бути атеїстом?
Я показую вниз на комірчину Курта Баха. Вільке махає рукою.
— Добре бути атеїстом, коли ти ще молодий. Але в мої роки, з грижею і закритою формою сухот...
— Тоді станьте побожним. Церква любить покаяних грішників.
Вільке стискає плечима.
— Де ж тоді була б моя самоповага?
Я сміюсь.
— А вночі її у вас немає, еге ж?
— А в кого вночі вона є? Може, у вас?
— Ні. Хіба що тільки в нічних сторожів. Або в пекарів, що печуть уночі хліб. А вам обов’язково потрібна самоповага?
— Звичайно. Адже я людина. Лиш тварини і самогубці її не мають. Цей розлад — справжнє лихо! І все-таки я піду сьогодні вночі в ресторанчик «Квітка». Пиво там чудове.
Я повертаюсь назад темним подвір’ям. Перед обеліском щось невиразно біліє. Це Лізин букет. Вона поклала його сюди, коли йшла до «Червоного млина». Якусь мить я нерішуче стою біля квітів, потім забираю їх. Страшно навіть подумати, що Кнопф може споганити їх. Я забираю букет до себе в кімнату, приношу з контори теракотову вазу і ставлю в неї квіти. їхній запах одразу заповнює всю кімнату. І от я сиджу з брунатними, жовтими і білими хризантемами, які пахнуть землею й кладовищем, ніби мене поховано. Але хіба я не поховав чогось справді?
Десь біля півночі я вже не витримую запаху. Побачивши, що Вільке пішов до пивниці, аби пересидіти там час, коли з’являються духи, я беру букет і йду до нього в майстерню. Боягузливий трунар залишив двері відчинені і не вимкнув світла, щоб не злякатися, коли повернеться назад. На труні велетня стоїть пляшка з пивом. Я випиваю пиво, ставлю пляшку й кухоль на підвіконня і відчиняю вікно, щоб скидалось на те, ніби це духові забажалося пити.
Потім розкидаю хризантеми од вікна до незакінченої труни банкіра Вернера й на додачу кладу ще й жменю нічого не вартих асигнацій по тисячі марок. Хай Вільке трохи помізкує, що до чого. А що труна для Вернера не буде через це докінчена, не велике горе,—«банкір своїми нічого не вартими асигнаціями змусив десятки дрібних домовласників позбутися немудрого майна.




XX




— Хочеш побачити річ, що хвилює майже так, як картина Рембрандта?—питає Георг.
— Ну що ж, показуй!
Георг розгортає носовичок, і на стіл, брязнувши, падає якийсь предмет. Я не відразу пізнаю, що це. Ми схвильовано дивимось на блискучу річ. Це золота монета на двадцять марок. Востаннє я бачив таку ще до війни.
— От були часи!—кажу я.— Панували мир і безпека, за образу його величності садовили в тюрму, «Сталевого шолома» ще ніхто й не знав, наші матері носили корсети і кофти з високими комірцями на китовім вусі, банк акуратно сплачував проценти, марка була недоторканна, як сам господь бог, чотири рази на рік ви собі спокійно стригли купони державних позик, і вам сплачували їхню вартість золотою валютою. Дай я поцілую тебе, о блискучий символе минулих часів!
Я зважую на долоні золоту монету. На ній зображено Вільгельма Другого, котрий тепер у Голландії пиляє дрова і відпускає собі еспаньйолку. На монеті він ще з хвацько підкрученими вусами, які тоді називались «Мету досягнуто». І її справді було досягнуто.
— Звідки вона в тебе?—питаю я.
— Від одної вдови, яка одержала в спадок цілий ящик таких монет.
— Боже милосердний І Скільки ж така монета зараз коштує?
— Чотири мільярди паперових марок. Невеличкий будинок або десяток розкішних жінок. Цілий тиждень у «Червоному млині». Восьмимісячна пенсія інваліда війни.
— Досить...
Входить Генріх Кроль у смугастих штанях з велосипедними защіпкам.
— Це, певно, звеселить ваше вірнопідданське серце,— кажу я і підкидаю в повітрі золоту монету. Генріх підхоплює її й дивиться на неї вологими очима.
— Його величність...— схвильовано бурмоче він.— Які були часи! Ми мали власну армію!
— Для кого добрі, а для кого й погані,— зауважую я.
Генріх кидає на мене обурений погляд.
— Не будете ж ви заперечувати, що тоді було краще, ніж зараз?
— Можливо!
— Не можливо, а безперечно! Ми мали порядок, тверду валюту, у нас не було безробітних, економіка процвітала, ми були народом, який усі поважали. Чи ви із цим не згодні?
— Цілком згоден.
— Ну от! А що ми маємо зараз?
— Безладдя, п'ять мільйонів безробітних, дуту економіку, до того ж, ми переможений народ,— відповідаю я.
Генріх спантеличений. Він не думав, що я так легко погоджусь із ним.
— Ну от,— повторює він.— Тепер ми сидимо в багні, а тоді купались, як сир у маслі. Висновки з цього ви, очевидно, можете й самі зробити?
— Не впевнений. Які ж саме?
— Дуже прості! Треба, щоб у нас знову був кайзер і солідний національний уряд!
— Чекайте!—кажу я.— Ви забули одне дуже важливе слово: «тому». А в ньому весь корінь зла. Саме через нього сьогодні мільйони людей, схожих на вас, задерши хоботи, трублять отаку нісенітницю. Коротке слово «тому».
— Що? — питає Генріх, нічого не розуміючи.
— «Тому»!—повторюю я.—Вся справа в слові «тому»! Ми маємо зараз п’ять мільйонів безробітних, інфляцію і нас переможено тому, що перед цим у нас був обожнюваний вами національний уряд! Тому, що цей уряд, охоплений манією величності, розпочав війну! Тому, що він цю війну програв! Отож ми й сидимо тепер у багні! Тому, що той уряд складався з ваших улюблених бовдурів і опудал у мундирах! І не повертати їх треба, щоб поліпшити справу, а, навпаки, пильнувати, аби вони не повернулися, тому, що вони знову втягнуть нас у війну і посадять у багно. Ви й ваші однодумці кажете: колись було добре, а зараз погано, повернімо колишній уряд! А насправді нам зараз погано тому, що ми мали такий уряд, отже його треба послати під три чорти! Зрозуміло? Вся справа в слові «тому»! А ваші однодумці радо забувають про це!
— Дурниці! — розлючено реве Генріх.— Ви комуніст!
Георг вибухає диким реготом.
— Для Генріха кожен, хто не дотримується надто правих поглядів,— комуніст.
Генріх випинає груди, готуючись до відсічі. Зображення кайзера додало йому сили. Але в цю мить заходить Курт Бах.
— Пане Кроль, — звертається він до Генріха, — ангел має стояти з правого чи з лівого боку від напису: «Тут спочиває бляхар Кварц»?
— Що?
— Ангел на пам ятнику для Кварца.
— Звичайно, з правого,—каже Георг.—Ангели завжди стоять з правого боку.
Генріх із національного пророка знову стає торговцем надмогильними пам’ятниками.
— Я піду з вами,— невдоволено заявляє він і кладе золоту монету на стіл. Курт Бах бачить її і бере в руки.
— От були часи,— мрійливо каже він.
— Значить, для вас теж,— зауважує Георг.— Чим же вони для вас були такі добрі?
— То ж були часи вільного мистецтва! Хліб коштував пфеніги, чарка горілки — п'ять пфенігів, життя було сповнене ідеалів, а якщо ти ще мав у кишені кілька отаких золотих, то міг собі поїхати в обітовану землю Італію, не боячись, що, коли повернешся, вони вже нічого не будуть варті.
Бах цілує орла на монеті, кладе її на стіл і знову стає старший на десять років.
Вони з Генріхом зникають. Виходячи, Генріх вигукує, надаючи своєму розжирілому обличчю загрозливого виразу:
— Ще покотяться голови!
— Що він сказав?—здивовано питаю я Георга.— Це ж улюблена фраза Вацека! Чи, може, ці два ворогуючі родичі по духу побратались?
Георг задумливо дивиться вслід Генріхові.
— Можливо,— каже він.— Але тоді це вже небезпечно.
І знаєш, що найгірше? У вісімнадцятому році Генріх був заповзятим противником війни. А тепер він забув геть усе, що спонукало його до цього, і війна знову стала для нього веселою пригодою,— Георг ховає золоту монету в кишеню жилета.— Все пережите стає пригодою. Аж нудно, коли подумаєш про це! І чим жахливішим воно було, тим привабливішим здається згодом. Судити про те, що таке війна, по-справжньому могли б лиш мертві; тільки вони пережили її до кінця.
Він дивиться на мене.
— Пережили?—кажу я.— Перемерли!
— Вони і ті, хто не забуває про це,— веде він далі.— Але таких мало. Наша проклята пам’ять — як решето. Вона хоче вижити. А вижити можна, тільки про все забувши.— Він одягає капелюха.— Ходімо, побачимо, які часи нагадає золота монета Едуардові Кноблоху.
— Ізабело!—вигукую я, дуже здивований.
Вона сидить на терасі перед корпусом для невиліковних хворих. Від тієї тремтливої, змученої істоти, яку я бачив останнього разу, не залишилося й сліду. Очі в неї ясні, обличчя спокійне, вона ще ніколи не здавалась мені такою вродливою, як зараз,— хоч, може, це тому, що останнього разу все було навпаки.
Після обіду випав дощ, і тепер сад виблискує росою, Над містом, на тлі чистого, як на середньовічній картині, неба пливуть хмари, і цілі ряди вікон обернулися на дзеркальні галереї. Хоч іще день, Ізабела одягнена у вечірню сукню з дуже м’якої чорної матерії і взута в золоті черевички. На правій руці в неї — смарагдовий браслет, що, певно, коштує більше, ніж уся наша фірма, рахуючи склад, будівлі й прибуток за п’ять наступних років. Вона ще ніколи не одягала його. Сьогодні день коштовностей, думаю я. Спочатку золота монета з Вільгельмом Другим, а тепер — смарагди! Однак браслет так не зворушує мене, як монета.
— Ти чуєш їх?—питає Ізабела.— Вони напились, досхочу напились і тепер глухо гудуть, як мільйони бджіл.
— Хто?
— Дерева й кущі. Хіба ти не чув, як вони вчора кричали, коли було сухо?
— А вони можуть кричати?
— Звичайно. Ти справді їх ніколи не чуєш?
— Ні,— кажу я, дивлячись на браслет, що поблискує, як зелені очі.
Ізабела сміється.
— Ох, Рудольфе, як ти мало чуєш!—ніжно каже вона.— Твої вуха заросли, як самшитові кущі. Крім того, ти зчиняєш такий шум — тому й не чуєш нічого.
— Я зчиняю шум? Як це?
— Не словами. А взагалі — ти зчиняєш страшенний шум, Рудольфе. Часто стаєш просто нестерпний. Зчиняєш більший шум, ніж гортензії, коли вони хочуть пити, а гортензії ж страшні крикуни.
— Що ж у мені шумить?