Чорний обеліск - 20

— Та з квітами й надгробками було все гаразд. Чисто по-армійському, розумієте? Ні, позичити трупів.
— Трупів?
— Авжеж трупів! Ясна річ, не самих трупів, а того, чим вони були колись. Рядових, звичайно, на кожному кладовищі було скільки завгодно, єфрейторів, унтер-офіцерів, фельдфебелів і лейтенантів теж, а от з вищими чинами виникли труднощі. Мій колега з сусіднього кладовища мав, наприклад, трьох майорів, а я не мав жодного. Зате в мене було два підполковники й один полковник. От я й виміняв у нього за одного підполковника двох майорів. І ще й одержав жирну гуску на додачу — так соромно здавалось моєму колезі не мати жодного підполковника. Він просто не уявляв собі, як погляне у вічі його величності, коли в нього не буде жодного підполковника.
Георг закриває обличчя рукою.
— Мені навіть зараз страшно подумати про це.
Оскар киває і запалює сигару.
— Все це ще дрібниці, порівнюючи з третім кладовищем,— неквапливо веде він далі.— Там взагалі не було нічого путнього. Лейтенантів, звичайно, безліч, але хоч би один майорі Комендант був у відчаї. Я ж мав багатий вибір і врешті поміняв одного з майорів, одержаних за підполковника, на двох капітанів і одного кадрового фельдфебеля, звичайно, більше з люб’язності. Капітанів я мав і своїх досить, тільки кадрові фельдфебелі траплялися рідко. Ви ж знаєте, ці свині завжди тримаються якнайдалі від передової і майже ніколи не йдуть під кулі, тому вони й ставляться до солдатів, як шкуродери... Отже, я взяв собі цих трьох, бажаючи зробити ласку своєму колезі, до того ж мені було приємно мати кадрового бовдура, який уже більше не міг горлати на своїх підлеглих.
— А генерала у вас не було?—питаю я.
Оскар махає рукою.
— Що вигадали! Убитий генерал — така сама дивина, як...— він шукає, з чим би порівняти.— Ви колекціонуєте жуків?
— Ні,— відповідаємо ми з Георгом в один голос.
— Шкода,— зауважує Оскар.— Так от, це така ж дивина, як величезний жук-рогач— Lucanus cervus, або, якщо ви збираєте метеликів,— як Мертва голова. Якби вбивали генералів, то хіба тоді могли б бути війни? Навіть мій полковник і той не був убитий на фронті, а помер від паралічу серця. Але цей полковник...— Плаксивий Оскар раптом посміхається. Ця посмішка справляє дивне враження: річ у тому, що від частого плачу його обличчя геть укрилось зморшками і стало як у лягавого собаки, навіть таке саме сумовито-урочисте.— Бачите, третьому комендантові, звичайно, треба було мати ще й старшого офіцера. Він пропонував мені за нього все, що завгодно. Однак у мене був повний комплект, я навіть мав кадрового бовдура, якому одвів чудову могилу, на видному місці. Кінець кінцем я погодився на обмін — за тридцять шість пляшок чудової російської горілки. Правда, довелось віддати за них полковника, а не підполковника. Але ж тридцять шість пляшок! Тому, панове, я й досі більше люблю російську горілку. Однак тут її, звичайно, ніде не роздобудеш.
Замість неї Оскар погоджується випити ще чарку хлібної горілки.
— Навіщо ви стільки морочилися з тими трупами? — питає Георг.— Це ж треба було їх усіх викопувати та переносити. Поставили б краще кілька хрестів з вигаданими прізвищами й чинами і годі! Так ви могли б навіть мати генерал-лейтенанта.
Оскар шокований.
— Що ви, пане Кроль!—каже він з лагідним докором.— Це ж була б підробка. А може, навіть наруга над мертвими...
— Наруга була б тільки тоді, якби ви мертвого майора видали, скажімо, за капітана,— зауважую я.— А коли б ви на якийсь там день видали солдата за генерала, нічого б не було.
— Або поставили б хрести на порожніх могилах,— додає Георг.— Тоді про наругу не могло б бути й мови.
— Все одно це була б підробка, і її могли б виявити,— заперечує Оскар.— Скажімо, ляпнули б щось грабарі. Що тоді? Та й до того ж — підроблений генерал?—Він аж здригається.— Його величність, безперечно, знав усіх своїх генералів.
Ми не уточнюємо цього питання. Оскар теж.
— І знаєте, що було найсмішніше?— питає він.
Ми мовчимо. Його запитання явно риторичне і не потребує відповіді.
— За день до відвідин стало відомо, що його величність взагалі не приїде. А ми посадили ціле море примул і нарцисів.
— А покійників ви повернули назад один одному? —
— Це було б надто багато роботи. Та й у паперах уже все було поміняно. І родичам послали повідомлення про те, що покійників перенесено. Таке траплялося часто. Попаде кладовище в зону вогню, і починай усе спочатку. Лиш комендант, котрий виміняв за горілку полковника, не тямив себе з люті. Він навіть пробував вдертися до мене із своїм шофером, щоб забрати назад ящики з горілкою. Але я їх добре сховав. У порожній могилі.— Оскар позіхає.— Так, чудові були часи! Я тоді відав кількома тисячами могил. А сьогодні,— він витягає з кишені папірець,— двома надгробками з мармуровими плитами, і це, на жаль, усе, пане Кроль.
Смеркає. Я йду парком божевільні. Ізабела сьогодні вперше після довгої перерви слухала відправу. Я шукаю її, але ніяк не можу знайти. Натомість зустрічаю Бодендіка. Він пахне ладаном і тютюном.
— Ви хто зараз?—питає він.— Атеїст, буддист, скептик чи,, може, знову стоїте на шляху до бога?
— Кожен завжди стоїть на шляху до бога,— відповідаю я, втомлений цими словесними сутичками.— Все залежить від того, як це розуміти.
— Браво,— каже Бодендік.— Між іншим, вас шукає Верніке. Чому, власне, ви так завзято боретесь з такою простою річчю, як віра?
— Тому, що на небі радіші одному скептикові, що бореться з вірою, ніж дев'яносто дев'ятьом вікаріям, котрі з дитинства співають «Осанну»,— відповідаю я.
Бодендік посміхається. Я не хочу сперечатися з ним, бо пам'ятаю його вчинок у кущах за церквою.
— Коли я побачу вас на сповіді?— питає він.
— Як тих двох грішників із церкви божої матері?
Він здивовано зиркає на мене.
— Он як, ви знаєте про це? Ні, не так. Ви прийдете самі! Тільки не зволікайте.
Я нічого не відповідаю йому. Ми щиро прощаємось, і я рушаю до Верніке. З дерев, ніби кажани, злітає листя.
Пахне землею й осінню. «Де поділося літо?— думаю я.— Промайнуло в одну мить!»
Верніке відсуває вбік купу паперів.
— Ви бачили фрейлейн Терговен?—питає він.
— Тільки в церкві.
Він киває.
— Поки що вам не треба наглядати за нею.
— Чудово,— кажу я.— Будуть ще якісь накази?
— Не вдавайте з тебе наївного. Ніякі це не накази. Я роблю те, що вважаю за потрібне для своїх хворих.— Він пильно приглядається до мене.— А ви часом не закохані?
— Закоханий? У кого?
— У фрейлейн Терговен. У кого ж іще? Вона таки гарненька. От чорт, я навіть не подумав раніше про таку можливість.
— Я теж. Про яку можливість?
— Ну тоді все гаразд.— Він регоче.— До того ж вам би це не зашкодило.
— Так?—кажу я.— Досі я думав, що тут лиш Бодендік представник бога. А тепер бачу, що ви теж. Ви так добре знаєте, що кому шкодить, а що не шкодить?
Якусь мить Верніке мовчить.
— Значить, таки закохані,— каже, нарешті, він.— Ну що ж! Шкода, що я не міг її слухати. Саме при вас. Це мали бути чудові бесіди недотеп. Беріть сигару. Ви помітили, що вже осінь?
— Так,— кажу я.— Тут я цілком з вами згоден.
Верніке простягає мені ящичок з сигарами. Я беру одну,
бо коли відмовлюсь, то він вважатиме це ще одною ознакою закоханості. Мені раптом стає нудно, я боюсь, що почну блювати, однак усе-таки запалюю сигару.
— Я, мабуть, повинен дати вам пояснення,— каже Верніке.— В усьому винна мати. Вона знову приїздила сюди на два дні. І нарешті все розповіла. Чоловік помер рано; мати молода і вродлива; друг дому, в якого дочка теж закохалася; мати і друг дому необережні; дочка ревнує; вона застає їх у дуже інтимній ситуації, а може, й давно вже стежила за ними — розумієте?
— Ні,— кажу я. Все це мені таке саме відразне, як і його смердюча сигара.
— Отже, до чого ми дійшли,— смакуючи, веде він далі.— В дочці спалахує ненависть, відраза, все це поєднується, а порятунок — у роздвоєнні особистості, хворобі якраз для такого типу людей, як вона, що тікають від реального життя у світ мрій. Згодом мати ще й вийшла заміж за друга дому, і це призвело до кризи — тепер ви розумієте?
— Ні.
— Але ж це так просто,— нетерпляче каже Верніке.— Важко було збагнути суть, а тепер...— він потирає руки.— До того ж нам ще й пощастило: той чоловік, колишній друг дому, Ральф чи Рудольф, чи якось так, тепер уже не стоїть на дорозі. Три місяці тому вони розлучилися, а потім він попав у автомобільну катастрофу й помер; отже, причину усунено, шлях вільний — тепер ви вже, нарешті, збагнули?
— Так,— кажу я, відчуваючи, що понад усе хотів би заткнути цьому розумникові пельку ганчіркою, змоченою в хлороформі.
— От бачите! Тепер уже близько кінець. Мати, яка перестала бути суперницею, старанно підготована зустріч — я вже цілий тиждень влаштовую її,— і все пішло якнайкра-
ще. Ви ж бачили, що фрейлейн Терговен сьогодні ввечері знову була в церкві...
— Ви вважаєте, що навернули її до віри? Ви, атеїст, а не Бодендік?
— Дурниці!— каже Верніке, трохи сердитий, що я такий недотепа.— Не про це ж мова! Я маю на увазі те, що вона стає відвертіша, доступніша, вільна — хіба ви не помітили цього, як були тут останнього разу?
— Помітив.
— От бачите!—Верніке знову потирає руки.— Після першого сильного шоку це був такий відрадний наслідок...
— А сам шок теж був наслідком вашого лікування?
— Він входив у лікування.
— Поздоровляю,— кажу я, згадуючи сцену в Ізабелиній кімнаті.
Верніке такий захоплений, що не помічає іронії.
— Перша коротка зустріч і материна поведінка, як і передбачалось, звела все нанівець — але відтоді в мене з'явилась велика надія. Ви розумієте, що мені тепер не треба нічого, що б могло відволікати...
— Розумію. Не треба мене.
Верніке киває.
— Я знав, що ви зрозумієте! У вас є щось від цікавості науковця! Деякий час ваша присутність була дуже корисна, але тепер... Що з вами? Вам жарко?
— Це від сигари. Надто вона міцна.
— Навпаки!—заявляє невтомний науковець.— Ці бразильські сигари тільки здаються міцними, а насправді вони легші, ніж будь-які.
Про що тільки не скажеш так, думаю я, відкладаючи сигару вбік.
— Людський мозок!— майже мрійливо вигукує Верніке.— Колись я хотів стати матросом, мандрівником, дослідником предковічних лісів — просто смішно! Адже найбільші пригоди тут! — Він стукає себе по лобі.— Я вже, здається, колись говорив вам про це.
— Так,— кажу я,— і не раз.
Під ногами в мене шурхотить зелене лушпиння з каштанів. Закоханий, як дурень, думаю я. Що розуміє про це той нудний раб фактів? Коли б усе було так просто! Я завертаю до воріт і мало не зачіпаю жінку в хутряній накидці, котра повільно йде мені назустріч. Це не пацієнтка з закладу.
Я вдивляюсь у темряві в її бліде невиразне Обличчя. Від неї пахне парфумами.
— Хто це?—питаю я сторожа біля виходу.
— Якась дама до доктора Верніке. Вона вже кілька разів була тут. Здається, хтось із її родичів лікується в нас.
Мати, думаю я, сподіваючись у душі, що це не так. Вийшовши за ворота, я зупиняюсь і дивлюся на заклад. Мене охоплює лють, гнів від того, що я потрапив у таке смішне становище, якесь жалісливе співчуття до самого себе,— однак, врешті, все це минає і залишається тільки безпорадність. Я прихиляюсь до каштана, відчуваючи всім тілом його холодний стовбур, і не знаю, чого мені хочеться і до чого я прагну.
Потім рушаю далі, і від швидкої ходи мені стає легше. Нехай вони собі базікають, Ізабело, думаю я, нехай глузують із нас, як з дурних! Ти, солодке, кохане життя, крилате і вільне, що ступаєш там, де інші тонуть, що безшумно линеш там, де інші гупають солдатськими чобітьми, але заплутуєшся і ранишся до крові в павутинні й межах, котрих інші не бачать,— чого ж вони хочуть од тебе? Навіщо вони так жадібно прагнуть знову затягнути тебе в свій світ, у наш світ, чому вони не залишать тебе пурхати метеликом по той бік причин і наслідків, часу і смерті? Із ревнощів? Чи тому, що нічого не знають? Чи, може, правду каже Верніке, що він повинен тебе врятувати від чогось ще гіршого, від безіменного страху, який ще настав би, більший за той, з котрим Верніке може вести війну, врятувати від животіння в безпросвітному ідіотизмі? Однак хіба він упевнений, що може це зробити? Хіба він упевнений, що своїми спробами врятувати не розіб’є тебе або не штовхне ще швидше до того, від чого хоче врятувати? Кому це відомо? Що знає цей розумник, цей збирач метеликів, про польоти, про вітер, про небезпеку й про чари днів і ночей без простору й часу? Хіба він знає щось про майбутнє? Хіба він пив коли-небудь місяць? Хіба йому відомо, що рослини можуть кричати? Він сміється з усього цього. Для нього це тільки обманлива реакція на брутальне життя. Але хіба він пророк, який передбачає, що має статися? Хіба він бог, котрий знає, що буде далі? Що йому відомо хоч би про мене? Що було б добре, якби я трохи закохався? Але що я сам знаю про це? Що почуття, про яке я здогадувався, прорвалось і тече і не має кінця? Як можна бути комусь таким відданим? Адже я ніколи не дозволяв собі цього в часи, які тепер стали такі ж далекі, як недосяжний схід сонця на обрії. Однак чого я скаржусь? Чого мені страшно? Хіба не може все скінчитись гаразд? Ізабела видужає і...
На цьому я спотикаюсь. Що тоді? Хіба вона не піде геть? Хіба не з'явилась тут раптом мати в хутряній накидці, із запахом тонких парфумів, із ріднею десь на задньому плані і претензіями до своєї дочки? Хіба вона тоді не буде втрачена для мене, котрий не може навіть зібрати грошей на новий костюм? Може, я тому так і хвилююсь? Із тупого егоїзму, а все інше — лиш декорація?
Я заходжу до пивниці. Там сидять кілька шоферів, у хвилястому дзеркалі біля буфету я бачу спотворений відбиток свого обличчя, а в заскленій вітрині — з півдесятка черствих булочок із сардинами, які вже так висохли, що в них аж хвости позадиралися вгору. Я почуваю себе так, ніби в животі в мене бездонна прірва. Я випиваю чарку хлібної горілки, з'їдаю булочки з сардинами, потім беру ще кілька бутербродів з давнім, засохлим швейцарським сиром; на смак він огидний, але я запихаю його в рот і заходжуюсь біля сосисок, таких червоних, що, здається, вони ось-ось заіржуть, однак від цього я стаю тільки ще нещасніший і голодніший. У мене таке почуття, що я з’їв би весь буфет.
— Ну й апетит у вас, чоловіче добрий,— зауважує хазяїн.
— Еге ж, — кажу я. — У вас ще є що-небудь?
— Гороховий суп. Густий гороховий суп, а коли ще накришити в нього хліба...
— Гаразд, давайте гороховий суп.
Я поглинаю й суп, і хазяїн з власної волі приносить мені на додачу окраєць хліба, намазаний смальцем. Я уминаю й хліб і почуваю себе ще голоднішим і нещаснішим, ніж доти. Шофери зацікавлюються мною.
— Я колись знав чоловіка, який міг з'їсти за одним разом три десятки крутих яєць,— каже один із них.
— Не може такого бути. Він би одразу помер, це доведено наукою.
Ще один любитель науки! Я люто зиркаю на нього.
— А ви самі бачили, щоб хтось від цього помирав?
— Це й так ясно,— відповідає він.
— Нічого не ясно. Наукою доведено тільки, що рано помирають шофери.
— Чому це?
— Від повільного отруєння бензиновими випарами.
Хазяїн з'являється із чимось схожим на італійський салат. Сон у нього як рукою зняло, він запалився спортивною цікавістю. Звідки він узяв салат із майонезом — незрозуміло. Салат навіть свіжий. Мабуть, хазяїн пожертвував частиною власної вечері. Я ковтаю й салат і виходжу з пивниці. В шлунку в мене пече, він ніби став ще порожніший, ніж був, і на серці теж не полегшало.
Вулиці сірі, тьмяно освітлені. І скрізь стоять жебраки. Це не ті жебраки, що були колись,— це інваліди, паралізовані, безробітні і старі люди з обличчями, ніби зліпленими з безбарвного зім'ятого паперу. Мені раптом стає соромно, що я так безглуздо об'їдався. Коли б я все те, що поглинув у пивниці, віддав двом чи трьом із них, вони б хоч один вечір були наїдені, а я все одно не відчував би себе голоднішим, ніж зараз. Я виймаю з кишені гроші, які ще маю, і віддаю жебракам. Їх залишилось у мене небагато, та я й не збіднію від цього: завтра о десятій годині ранку вони все одно втратять четверту частину своєї вартості, коли оголосять новий курс долара. Восени сухоти в німецької марки стали ще вдесятеро скоротечніші. Жебраки знають це і відразу зникають, бо дорога кожна хвилина: ціна тарілки супу може за годину підскочити на кілька мільйонів марок. Це залежить від того, чи хазяїнові завтра треба буде знову закупляти продукти, чи ні,— і також від того, чи він ділок, чи й сам жертва інфляції. Коли хазяїн жертва, то для ще дрібніших жертв він просто манна небесна, бо завжди запізнюється підвищувати ціни.
Я йду далі. З міської лікарні виходить кілька чоловік. Вони оточують жінку, в якої права рука покладена в лубок і високо забинтована. Від жінки тхне ліками. Лікарня стоїть у темряві, ніби фортеця світла. Освітлені майже всі вікна: очевидно, всі палати заповнені хворими. Під час інфляції вмирає багато людей. Нам це відомо краще, ніж будь-кому.
На центральній вулиці я завертаю ще до бакалійної крамнички, котра часто буває відчинена довше, ніж усі інші. У нас угода з хазяйкою крамнички. Ми поставили її чоловікові надгробок середньої величини і за це маємо право набрати в її крамниці на шість доларів товарів, розраховуючись за них марками за курсом долара на друге вересня. Це довгостроковий обмін. Врешті, обмін вже давно у моді. Міняють старі ліжка на канарок, фарфор на ковбасу, прикраси на картоплю, меблі на хліб, піаніно на шинку, використані леза для гоління на відходи з овочів, старі хутра на перешиті військові шинелі, речі померлих на продукти. Георг чотири тижні тому мав можливість дістати майже новий смокінг, коли продавав тріснуту мармурову колону на постаменті, але з важким серцем відмовився від цього тільки через свою забобонність: він думає, що в речах померлого довгий час залишається щось від колишнього хазяїна. Вдова пояснила, що вичистила смокінг хімічним способом, і хлор витіснив усе, що залишилося від небіжчика. Георг довго вагався, бо смокінг був якраз на нього, але все ж таки відмовився.
Я натискую на клямку. Двері замкнені. Цього й треба було сподіватися, думаю я, дивлячись голодними очима на вітрину. Нарешті я втомлено рушаю додому. На подвір’ї лежать шість невеликих плит з пісковика. Вони ще незаймані, на них ще не видовбано імен. їх виготовив Курт Бах. Правда, це образа для його таланту — виконувати звичайну каменярську роботу, але зараз у нас немає замовлень на конаючих левів і на пам'ятники полеглим, тому Курт виготовляє на запас маленькі дешеві плити, які нам завжди потрібні, особливо тепер, восени, коли, як і навесні, люди мертимуть, як мухи. Про це подбають грип, голод, погана їжа й нестача життєвих сил.
За дверима Кнопфової квартири приглушено цокотять машинки. Крізь скляні шибки в дверях із кімнати, де шиють траурні сукні, проникає світло. Вікно в кімнаті старого Кнопфа темне. Мабуть, він уже помер. Треба було б поставити йому на могилу чорний обеліск, думаю я, цей зловісний кам’яний палець, що показує на небо. Для Кнопфа він був другою вітчизною, а продати його не могли вже два покоління Кролів.
Я йду в контору.
— Заходь сюди!—гукає Георг із своєї кімнати, зачувши мої кроки.
Я відчиняю двері і вражено зупиняюсь. Георг, як завжди, сидить у кріслі, розіклавши перед собою ілюстровані журнали. «Літературний гурток елегантного світу», членом якого він є, саме прислав йому нову порцію споживи. Однак це ще не все. Георг сидить у смокінгу, в накрохмаленій сорочці і навіть у білій жилетці — точнісінько малюнок з журналу «Неодружений джентльмен».
— Он як!— кажу я.— Жадоба розваг заглушила в тобі голос інстинктів. Смокінг від удови!
— Зовсім ні!—Георг самовдоволено потягується.—Все, що ти бачиш тут, є лише доказом того, що жінки набагато винахідливіші за нас. Це інший смокінг. Удова виміняла його за свій у якогось кравця і таким чином заплатила мені, не вразивши моєї делікатності. Дивись — смокінг удови мав сатинову підкладку, а цей — із чистого шовку. І сидить він на мені краще, не тисне під руками. Через інфляцію обидва смокінги коштують у золотих марках однаково, але цей елегантніший. Так у виняткових випадках делікатність навіть окупляється.
Я оглядаю його. Смокінг добрий, але теж не зовсім новий. Я не хочу бентежити Георга і тому не кажу йому, що ця річ теж, певно, від покійника. Але що в нас, врешті, не від покійників? Наша мова, наші звички, наші знання, наші сумніви — хіба не від них? Правда, на війні, особливо останнього року, Георг носив так багато мундирів з мертвих, часом із бляклими плямами від крові й заштопаними дірками від куль, що коли він тепер не хоче цього робити, то це не лише підвищена чутливість — це бунт і бажання миру. А сама змога не носити більше вбрання з покійників є для нього символом миру.
— Що поробляють кіноактриси Женні Портен, Ерна Морена і незабутня Лія де Путті?— питаю я.
— У них ті самі турботи, що й у нас,— відповідає Георг.— Якомога швидше перетворити все у реальні цінності: в автомобілі, хутра, тіари, у собак, у будинки, акції і в хазяїв кінофабрик. їм тільки легше це зробити, ніж нам.
Він любовно дивиться на фотографію якоїсь голлівудської компанії — зображення надзвичайно елегантного балу; Чоловіки на фотографії, як і Георг, у смокінгах або фраках.
— Коли в тебе буде фрак?—питаю я.
— Після того, як побуваю в смокінгу на своєму першому балу. Задля цього я поїду в Берлін. На три дні! Коли-небудь, як скінчиться інфляція і гроші знов стануть грошима, а не водою. Поки що ж, як бачиш, я готуюсь до цього.
— Тобі бракує лакованих черевиків,— кажу я, роздратований, на свій подив, його самовдоволеною світськістю.
Георг витягає з кишені жилетки золоту монету в двадцять марок, підкидає її вгору, ловить і мовчки ховає назад. Я стежу з пекучою заздрістю. Ось він сидить тут, не переобтяжений турботами; з кишені на грудях у нього стирчить сигара — вона не здаватиметься йому гіркою, мов жовч, як здавалась мені бразильська сигара Верніке; напроти живе Ліза, вона до безтями закохана в нього, просто тому, що він син людей, які вже мали своє підприємство, коли її батько жив тільки випадковими заробітками. Ліза ще дитиною дивилась на Георга з захватом, бо він носив білий відкладний комірець, а його кучері, які він у той час ще мав, прикривав матроський кашкетик, тоді як вона ходила в одежі, перешитій із старої материної спідниці,— і цей захват залишився в Лізи й досі. Георгові нічого більше не треба робити для своєї слави. Мені здається, Ліза навіть не знає, що він лисий, — для неї він усе ще міщанський принц у матроському костюмчику.
— Щастить тобі!—кажу я.
— Я й заслужив на це,— відповідає Георг і складає докупи журнали літературного гуртка модерністів. Потім дістає з підвіконня коробку шпротів і показує на окраєць хліба та грудку масла.— Ти не проти скромної вечері з видом на нічне життя невеличкого міста?
Це ті самі шпроти, дивлячись на які у крамничці на центральній вулиці, я ковтав слину. Але тепер раптом відчуваю, що не можу їх бачити.
— Ти дивуєш мене,— кажу я.— Чому ти вечеряєш дома? Чому не йдеш, маючи таке вбрання, їсти ікру й устриці в колишній готель «Гогенцоллерн», теперішній «Рейхсгоф» ?
— Я люблю контрасти, — відповідає Георг. — Як же інакше я міг би жити — я, торговець надгробками в маленькому місті, з тугою за великим світом?
Він стоїть біля вікна у всій своїй пишноті. Раптом з того боку вулиці долинає хрипкий вигук захоплення. Георг стає в анфас, заклавши руки в кишені штанів, так, щоб краще було видно білу жилетку. Ліза тане, наскільки вона взагалі здатна на таке. Вона загортається в кімоно, виконує щось на зразок арабського танцю, скидає кімоно і раптом зупиняється гола, вирізняючись темним силуетом проти лампи, потім знову накидає на себе кімоно, ставить лампу поруч і знову стає теплою, смаглявою, уквітчаною журавлями. Її жадібний рот біліє посмішкою.
Георг, як паша, приймає поклоніння і дозволяє мені, як євнуху, котрого не беруть до уваги, бути присутнім при цьому. За цю єдину мить його становище знову стало таким же міцним, як було в дитинстві, коли він, хлопчик у матроському костюмчику, страшенно імпонував обідраному дівчиськові. При цьому смокінг для Лізи, яка серед спекулянтів «Червоного млина» почуває себе, як дома, зовсім не новина; але смокінг у Георга — це, звичайно, щось зовсім інше. Чиста валюта!
— Щастить тобі,— повторюю я.— І так усе просто! Хай Різенфельд перекушує собі жили, пише вірші чи навіть зруйнує свій завод — він не досягне того, що ти досяг у ролі манекена.
Георг киває.
— Це таємниця! Однак тобі я її відкрию. Не мудруй над тим, що можна зробити дуже просто! Це чи не найбільша життєва мудрість на світі. Але її дуже важко застосовувати. Особливо інтелігентам і романтикам.
— І що ще?
— Більше нічого. Але ніколи не проявляй себе Геркулесом думки там, де того самого наслідку досягають нові штани. Так ти не дратуєш свого партнера, йому не треба примушувати себе підкорятися тобі, ти залишаєшся спокійним, байдужим, і те, що ти, хочеш, впаде тобі, образно кажучи, прямо в пелену.
— Не закапай шовкових вилог, — кажу я. — 3 шпротів тече жир.
— Ти маєш рацію,— Георг знімає смокінг.- Не треба ніколи форсувати своє щастя. Це ще один вартий уваги афоризм.
Він знову береться за шпроти.
— Чому ти не напишеш серію девізів для фірми календарів?— питаю я. Легковажний чревовіщатель життєвої мудрості починає сердити мене.— Шкода, що такі банальності виголошуються тільки отак у простір.
— Я дарую їх тобі. Для мене це девіз, а не банальність. Хто від природи меланхолік та ще й має таку професію, той мусить робити все, аби розвеселитися, і не повинен бути перебірливий.
Знову афоризм. Я бачу, що нічим не можу його пройняти, і тому, як тільки шпроти в баночці кінчаються, зникаю в своїй кімнаті. Але й тут я не можу заспокоїтись, навіть за піаніно — через фельдфебеля, який помирає або вже помер,— а траурних маршів, які мені тільки й можна зараз грати, у мене й так повна голова.




XXII




У спальні старого Кнопфа з'являється раптом привид. Минає добра хвилина, поки я крізь вікно, у шибках якого віддзеркалюється полудневе сонце, впізнаю, що це сам фельдфебель. Отже, він живий і доплівся од ліжка до вікна. Його сіре обличчя над сірою нічною сорочкою втупилось у вільний світ.
— Глянь,— кажу я Георгові,— старий бойовий кінь не бажає вмирати в шлеї. Він хоче, щоб його погляд в останню мить був звернений до верденбрюкських гуралень.
Ми розглядаємо Кнопфа. Вуса його звисають з-під носа віхтями. Очі зблякли. Він ще якусь мить дивиться надвір, потім одвертається.
— Це був його останній погляд,— кажу я.— Кого не зворушить, що навіть така черства душа, яка дуже любила мордувати людей, хоче ще раз поглянути на світ, перш ніж залишити його назавжди. Тема для Гунгермана, соціального поета.
— Кнопф кидає ще один погляд на світ,— каже Георг.
Я залишаю ротатор «Престо», на якому розмножую каталог для агентів нашої фірми, і підходжу до Георга. Фельдфебель знову з'являється у вікні. Крізь блискучу шибку видно, як він щось піднімає вгору і п'є.
— Ліки!—кажу я.— Як навіть найжалюгідніша руїна чіпляється за життя! Ще одна тема для Гунгермана.
— То не ліки,— заперечує Георг, у якого зір гостріший, ніж у мене.— Ліки не бувають у горілчаних пляшках.
— Що?
Ми відчиняємо вікно. Тепер блискуча шибка не заважає, і я бачу, що Георг не помилився: старий Кнопф п'є щось справді з горілчаної пляшки.
— Це його жінці спала на думку чудова ідея, кажу я,— давати Кнопфові воду у пляшках з-під горілки, аби йому легше було пити. Адже в будинку горілки більше немає, його весь обшукали.
Георг хитає головою.
— Коли б це була вода, Кнопф давно вже шпурнув би пляшку у вікно. Наскільки я знаю старого, він водою лиш умивався, та й то неохоче. Це горілка, яку йому, незважаючи на обшук, десь-таки пощастило заховати, і ти, Людвігу, маєш перед собою величне видовище: людина мужньо крокує назустріч своїй долі. Старий фельдфебель хоче загинути на полі бою, вчепившись рукою ворогові в горло.
— Можна покликати його дружину?
— Ти гадаєш, що вона зможе одібрати в нього пляшку?
— Ні.
— Лікар сказав, що він протягне щонайбільше кілька днів. То хіба не все одно?
— Як для кого. Одна справа для християнина, а інша — для фаталіста. Пане Кнопф! — гукаю я. — Пане Кнопф!
Я не знаю, чи Кнопф почув мене, але він робить такий рух, ніби вітає нас пляшкою. Потім знову прикладається до неї.
— Пане Кнопф!—кричу я.— Фрау Кнопф!
— Надто пізно,— каже Георг.
Кнопф перестає пити і ще раз описує коло пляшкою. Ми чекаємо, що він упаде. Адже лікар заявив, що кожна крапля алкоголю для Кнопфа смертельна. За мить він зникає в глибині кімнати, як труп, що повільно занурюється у воду.
— Чудова смерть,— зауважує Георг.
— Треба сказати про це його жінці і дочкам.
— Залиш їх у спокої. Старий був для них справжнім лихом. Вони раді, що все вже скінчилося.
— Це ще невідомо. Відданість інколи трапляється там, де її й не сподіваєшся. Вони могли б зажадати, щоб йому промили шлунок.
— Кнопф так пручався б, що або дістав би параліч серця, або в нього лопнула б печінка. Однак, щоб заспокоїти свою совість, сповісти про все лікаря.
Я дзвоню Гіршманові.
— Старий Кнопф щойно випив невелику пляшку горілки,— кажу я йому.— Ми бачили з вікна.
— Одним духом?
— Ні, за два заходи. А яке це має значення?