Чорний обеліск - 22

Женев’єва киває головою. Верніке аж сяє. Вони вбили її. Але що саме вони вбили в ній? думаю я. Може, воно є в кожному з нас — засипане, сховане? І що воно таке насправді? Може, воно і в мене є? І його теж убили? Чи воно ніколи й не було живим? І чи взагалі я маю його, те, що було до мене, буде після мене, важливіше, ніж я сам? Чи все це — тільки безладдя, яке здається глибоким, зміщення почуттів, обман, нісенітниця, що скидається на глибокодумність, як запевняє Верніке? Але чому ж тоді я кохав його, чому воно захопило мене зненацька, як леопард бика, чому я не можу забути його? А може, всупереч тому, що каже Верніке, це було так, ніби в замкнену кімнату відчинились двері, і крізь них на мить стало видно дощ, блискавиці й зірки?
Я встаю.
— Що з вами?—питає Верніке.— Ви неспокійні, як...— він робить паузу, потім додає:—Як курс долара.
— Ох, цей мені долар! — каже мати Женев’єви й зітхає.— Справжнє лихо! На щастя, дядько Гастон...
Я вже не слухаю, що зробив дядько Гастон. Я раптом опиняюсь надворі і пам'ятаю тільки, що сказав Ізабелі: «Дякую за все», а вона здивовано спитала: «За що?».
Я повільно спускаюся з пагорба. На добраніч, кохане неприборкане серце, думаю я. Прощай, Ізабело! Ти не втонула, я раптом зрозумів це. Ти не загинула, не вмерла. Ти тільки пішла, полетіла. Ні, навіть не так: ти зненацька стала невидима, як стародавні боги. Просто змінилася довжина хвилі. Ти ще є, однак тебе вже не спіймаєш, ти завжди є, ніколи не загинеш, все завжди є, ніщо ніколи не гине, над ним тільки пропливають світло й тіні, але він завжди тут — отой обрис, що існував до нашого народження й існуватиме після нашої смерті. Іноді він прозирне крізь те, що ми вважаємо життям, засліпить нас на мить — і ми стаємо раптом не такі, якими були раніш.
Я помічаю, що йду швидше. Потім, важко дихаючи, починаю бігти. Геть мокрий від поту, добігаю до воріт і повертаюся назад. У мене таке почуття, ніби я звільнився од великих пут. Серце моє заливає бурхлива хвиля. Народження й смерть — це тільки слова, дикі гуси, що споконвіку летять у небі наді мною. Немає більше ні питань, ні відповідей! Прощай, Ізабело! Привіт тобі, Ізабело! Прощай, життя! Привіт тобі, життя!
Лиш згодом я помічаю, що йде дощ. Я підставляю йому обличчя і ловлю ротом краплі. Потім рушаю до воріт. Там маячить постать, від якої пахне вином і ладаном. Ми разом проходимо у ворота. Сторож зачиняє їх за нами:
— Ну?—питає Бодендік.— Звідки це ви? Шукали бога?
— Ні, я його вже знайшов.
Він недовірливо зиркає на мене з-під капелюха.
— Де? У природі?
— Я навіть не знаю, де. А хіба його можна знайти в якомусь певному місці?
— Біля олтаря,— бурмоче Бодендік і показує праворуч.— Мені сюди. А вам?
— Мені все одно, пане вікарій,— кажу я.— Все одно.
— Ви ж нібито не такі вже й п'яні,— трохи здивовано бурчить він мені вслід.
Я приходжу додому. За ворітьми на мене раптом стрибає якась людина.
— Нарешті я спіймав тебе, негіднику!
Я скидаю з себе незнайомця, гадаючи, що це якийсь жарт. Однак він у ту ж мить схоплюється на ноги і б’є мене головою під груди. Я падаю на обеліск, встигнувши все-таки дати йому стусана в живіт. Удар не дуже міцний, бо я завдав його, вже падаючи. Незнайомець знову кидається на мене, і я впізнаю в ньому різника Вацека.
— Ви що, збожеволіли?—питаю я. — Не бачите, на кого нападаєте?
— Це я добре бачу!—Вацек хапає мене за горло.— Я тебе дуже добре бачу, падлюко! Але тепер тобі кінець!
Я не знаю, чи він п’яний,— мені просто ніколи думати про це. Вацек нижчий за мене, але мускули в нього, як у бика. Мені щастить перевернутись і притиснути його до обеліска. Він трохи послаблює обійми. Я кидаюсь убік, потягнувши його за собою, і він стукається головою об цоколь обеліска. Тепер він зовсім випускає мене. Про всяк випадок я завдаю йому ще удару плечем у підборіддя, потім підводжусь, підходжу до воріт і вмикаю світло.
— Що це все означає?—питаю я.
Вацек поволі підводиться. Він ще не отямився як слід і тільки трясе головою. Я не випускаю його в очей. Раптом він знову кидається вперед, цілячись головою мені в живіт. Я відскакую вбік, підставляючи йому ногу, і він ще раз глухо гепає на обеліск, тепер уже на полірований виступ цоколя. Інший на його місці знепритомнів би; Вацек одразу встає. Він обертається до мене і витягає з-за халяви ножа. Це довгий, гострий різницький ніж. Лезо його виблискує в світлі електричної лампочки. Вацек затискає ножа в руці і кидається на мене. Я не проявляю зайвого геройства: у поєдинку з людиною, яка по-різницькому володіє ножем, це було б самогубством. Я відскакую за обеліск, Вацек за мною. На щастя, я спритніший за нього.
— Ви з глузду з’їхали!—кажу я.— Хочете, щоб вас повісили за вбивство?
— Я тобі покажу, як спати з моєю жінкою!—хрипить Вацек.— Я з тебе кров виціджу!
Тепер я, нарешті, знаю, в чім річ.
— Вацеку!—кричу я. — Ви хочете вбити невинного!
— Падлюко! Я тобі зараз горлянку переріжу!
Ми бігаємо далі, то в один бік, то в другий. Вацекові в чоботях важче, ніж мені.
От чорт, думаю я, де Георг? Мене тут через нього хочуть зарізати, а він собі милується з Лізою в себе в кімнаті.
— Спитайте своєї жінки, ідіоте!—кажу я, ледве переводячи подих.
— Я тебе уколошкаю!
Я дивлюсь, чим би й собі озброїтись. Однак поблизу немає нічого. А поки я встигну підняти невеличкий надгробок, Вацек переріже мені горлянку. Зненацька я помічаю, що на підвіконні біліє кусок мармуру завбільшки з кулак. Я хапаю його і, пританцьовуючи навколо обеліска, шпурляю ним Вацекові в голову. Камінь влучає в ціль. Ліве око різникові одразу заливає кров. Тепер він бачить лиш правим оком.
— Вацеку, ви помиляєтесь!—кричу я.— Я нічого не мав з вашою жінкою! Присягаюсь!
Вацек трохи зменшує темп, однак він ще небезпечний.
— Вчинити таку підлоту фронтовому товаришеві!—сичить він.
Він робить випад, як бик на арені. Я відскакую вбік, знову хапаю кусок мармуру і вдруге шпурляю в нього. На жаль, цього разу не влучаю, камінь падає в кущ бузку.
— Начхати мені на вашу жінку! —кричу я. — Розумієте ви це чи ні? Начхати!
Вацек мовчки ганяється за мною далі. Кров з рани над лівим оком починає текти ще дужче, тому я тікаю ліворуч: так він погано бачить мене, і в момент небезпеки мені щастить добре вдарити його ногою в коліно. В ту ж саму мить він пробує штрикнути мене ножем, але зачіпає тільки мою підошву. Удар по коліну допоміг. Вацек зупиняється, закривавлений, тримаючи ножа напоготові.
— Послухайте!—кажу я.— Не рушайте з місця! Давайте укладемо на хвильку перемир'я! А потім ви знову зможете кинутись на мене, і я виб'ю вам друге око! Та слухайте ж, йолопе!—Я втуплююсь у Вацека поглядом, ніби хочу його загіпнотизувати. Я колись читав, що це допомагає.— Я ні-чо-го не мав з ва-шо-ю жін-ко-ю!—скандую я повільно й виразно.— Вона не цікавить мене! Стійте!— кричу я, бачачи, що Вацек знову рушає з місця. — У мене є своя дівчина!
— Тим гірше, жеребе клятий!
Вацек кидається вперед, однак, надто круто повернувшись, чіпляється за цоколь і замалим не падає. Скориставшись цим, я знову б'ю його ногою, цього разу в гомілку. Хоч він у чоботях, але удар діє. Вацек зупиняється, широко розставивши ноги, однак ножа з рук не випускає.
— Послухайте, йолопе!—кажу я проникливим голосом гіпнотизера.—Я кохаю зовсім іншу жінку! Почекайте! Я вам її покажу! У мене є з собою фото!
Вацек мовчки кидається вперед, і ми робимо півкруга навколо обеліска. Мені щастить витягнути з кишені бумажник. Герда на прощання дала мені свою фотокартку. Я похапцем пробую намацати її. На землю падає кілька яскравих асигнацій по мільярду марок. Нарешті фото у мене в руках.
— Ось!—кажу я і обережно простягаю його з-за обеліска, але так, щоб Вацек не міг поранити мені руку.— Хіба це ваша жінка? Гляньте! І прочитайте, що там написано!
Вацек скоса зиркає на мене здоровим оком. Я кладу фотокартку на цоколь обеліска.
— Ось бачите! Хіба це ваша жінка?
Вацек пробує спіймати мене зненацька, але зазнає невдачі.
— Телепню!—кажу я.— Гляньте лишень на фото! Хіба той, хто має таку дівчину, бігатиме за вашою жінкою?
Я переборщив. Ображений Вацек робить нову спробу захопити мене. Потім зупиняється й нерішуче заявляє:
— З нею хтось спить!
— Дурниці!—кажу я.— Ваша дружина вірна вам!
— Що ж тоді вона тут завжди робить?
— Де?
— Тут!
— Не розумію, про що ви говорите!—кажу я. — Може, вона приходила сюди дзвонити по телефону. Жінки люблять телефонні розмови, особливо, коли їх надовго залишають садоих. Придбайте їй телефон!
— Вона й уночі буває тут!—каже Вацек.
Ми стоїмо один проти одного, розділені обеліском.
— Вона недавно приходила сюди на кілька хвилин, коли привезли додому хворого Кнопфа, — відповідаю я. — А взагалі вона ж працює вночі в «Червоному млині».
— Про це вона казала, але...
Ніж опускається. Я беру Гердину фотокартку і виходжу з-за обеліска.
— Ось так,— кажу я.— Тепер вам можна колоти мене, скільки заманеться. А можна й поговорити як слід. Чого ви хочете? Зарізати невинного?
— Ні, цього я не хочу,— помовчавши, відповідає Вацек.— Але ж...
Виявляється, що його нацькувала на мене вдова Конерсман. Те, що в цьому будинку вона вважає тільки мене здатним на таке, трохи тішить моє самолюбство.
— Чоловіче добрий,— кажу я.— Якби ви знали, чим у мене забита голова, то не підозрівали б мене! До того ж погляньте на цю фігуру. Нічого не помічаєте?
Вацек втуплює очі в Гердину фотокартку. На ній стоїть напис: «Коханому Людвігові від Герди». Що він може там ще помітити своїм одним оком?
— Така сама постава, як у вашої жінки,— кажу я.— До речі, чи немає в неї широкого, як накидка, пальта іржаво-червоного кольору?
— Є,— відповідає Вацек, знову трохи насторожуючись.— Звичайно, є. А що?
— Моя дама теж має таке пальто. Їх можна купити якого завгодно розміру у Макса Кляйна на центральній вулиці. На них саме зараз мода. Ну, стара Конерсман підсліпувата. От вам і розгадка.
У старої Конерсман очі, як у яструба, але чому тільки не повірить рогоносець, коли він хоче повірити!
— Вона просто переплутала їх,— веду я далі.— Ця дама справді приходила до мене кілька разів. Має вона на це право чи ні?
Я полегшую Вацекові завдання. Йому треба тільки сказати «так» або «ні». Навіть досить кивнути головою.
— Отож-бо,— кажу я.— І за це людину мало не заколюють уночі.
Вацек втомлено опускається на східці.
— Камраде, мені від тебе теж добре перепало. Ось, глянь.
— Око ціле.
Вацек мацає загуслу чорну кров.
— Якщо ви й далі будете викидати такі коники, то скоро попадете на каторгу, — кажу я.
— Що мені робити? Така в мене вдача.
— Заколіть себе, коли вже вам так кортить когось колоти. Це врятує вас від багатьох неприємностей.
— Часом мені й хочеться таке зробити! Камраде, що діяти? Я до божевілля кохаю свою жінку, а вона мене терпіти не може.
Його слова зворушують мене. Я втомлено опускаюсь на східці побіч нього.
— Це все через мою роботу, — з відчаєм каже Вацек.— Вона ненавидить запах крові, камраде. Однак, коли весь час ріжеш коней, то й пахнеш кров'ю.
— А хіба у вас немає іншого костюма? Щоб переодягатись, коли ви йдете з різниці?
— Це неможливо. Інші різники подумають, що я хочу здаватись кращим за них. Та Й запах все одно залишиться. Він страшенно стійкий.
— А якщо митися після роботи?
— Митися? — питає Вацек. — Де? У міській лазні? Вона ж зачинена, коли я о шостій годині ранку повертаюся з різниці.
— А в різниці немає душу?
Вацек хитає головою.
— Тільки шланг, щоб змивати долівку. А митися під шлангом уже надто холодно.
Я погоджуюсь. Крижана вода в листопаді — не дуже приємна річ. От, коли б Вацек був Карлом Брілем, тоді в нього не було б такого клопоту. Карл узимку прорубує кригу на річці і плаває в ополонці разом із своїми товаришами по клубу.
— А що якби ви спробували вживати одеколон?— питаю я.
— Теж не можна. Інші вважатимуть, що в мене протиприродні нахили. Ви не знаєте, які в нас у різниці людці!
— А може, вам краще поміняти професію?
— Я нічого іншого не вмію робити,— похмуро каже Вацек.
— Спробуйте торгувати кіньми,— раджу я.— Це майже те саме, що різати їх.
Вацек тільки рукою махає. Якусь мить ми сидимо мовчки. Яке мені до цього діло? думаю я. І як йому можна допомогти? Ліза любить «Червоний млин». Вона не так закохана в Георга, як хоче здихатись свого різника.
— Треба стати джентльменом,—кажу я нарешті.— Ви добре заробляєте?
— Непогано.
— Тоді ви ще маєте можливість завоювати любов своєї жінки. Ходіть через день у лазню і придбайте нове вбрання, у яке б ви могли переодягатися вдома. Кілька сорочок, одну-дві краватки. Можете ви купити це?
Вацек обмірковує мою пораду.
— Ви вважаєте, що це допоможе?
Я згадую, як мене оцінювала поглядом фрау Терговен.
— У новому костюмі краще себе почуваєш, — кажу. — Недавно я відчув це на собі.
— Справді?
— Справді.
Вацек зацікавлено дивиться на мене.
— Але ж ви бездоганно одягнені.
— Як на чию думку. На вашу — бездоганно, а на думку інших людей — ні. Я це помітив.
— Та невже? Давно?
— Сьогодні.
Вацек роззявляє рота.
— От тобі й на! То ми з вами майже брати! Диво та й годі!
— Я десь читав, що всі люди брати. А коли подивишся, що діється на світі, то стає дивніше.
— І ми ледве не повбивали один одного,— радісно каже Вацек.
— Брати часто це роблять.
Вацек підводиться.
— Завтра я йду в лазню.— Він обмацує ліве око.— Власне кажучи, я хотів уже замовити собі форму штурмовика, їх саме почали шити в Мюнхені.
— Гарно пошитий двобортний темно-сірий костюм кращий. У вашої форми немає майбутнього.
— Щиро дякую,— каже Вацек.— Але я, мабуть, замовлю і костюм і форму. І не сердься на мене, камраде, що я хотів тебе заколоти. Завтра я пришлю тобі за це добрячий шматок першокласної кінської ковбаси.




ХХІV




— Рогоносець,— мовить Георг,— це все одно, що їстівна домашня тварина, скажімо, півень чи кролик. Ти з задоволенням ласуєш ним, коли не знав його живим. Якщо ж ти ріс і грався з ним, годував і доглядав його, то треба бути дуже черствою людиною, щоб приготувати собі з нього печеню. Тому ніколи не слід знати рогоносців особисто.
Я мовчки показую на стіл. Там між взірцями каменів лежить червона кінська ковбаса — подарунок Вацека, залишений ним уранці для мене.
— Ти їстимеш її?—питає Георг.
— Звичайно. У Франції я їв ще гіршу. Але ти не викручуйся! Ось на столі лежить Вацеків подарунок. І я стою перед дилемою.
— Тільки через свою любов до драматичних ситуацій.
— Гаразд,— кажу я.— Не заперечую. Але так чи інакше, я врятував тобі життя. Стара Конерсман стежитиме й далі. Чи варто тобі ризикувати?
Георг дістає з шухляди бразільську сигару.
— Вацек тепер вважає тебе своїм братом,— каже він.— Тебе не мучить сумління?
— Ні. Він до того ж ще й наці, а це ліквідує таке однобічне братерство. Але припустимо, що він мій брат.
— Вацек і мій брат,— заявляє Георг, пускаючи білу хмарку диму в обличчя святої Катерини з пофарбованого гіпсу.— Ліза обдурює мене так само, як і його.
_ — Ти це зараз вигадав?—здивовано питаю я.
— Зовсім ні. А звідки ж у неї всі оті сукні? Вацек її чоловік, тому він не задумується над цим, а я задумався.
— Ти?
— Вона сама призналась мені, не чекаючи, поки я запитаю. Сказала, що не хоче, аби між нами стояв якийсь обман. Вона заявила це цілком серйозно.
— А ти? Ти обдурюєш її з вигаданими героїнями своєї уяви і своїх журналів.
— Звичайно. А що взагалі значить обдурювати? Це слово завжди вживають лиш ті, до яких і треба було б його застосувати. І відколи це ти став пов'язувати почуття з мораллю? Хіба я для цього тебе стільки років виховував отут, серед символів тлінності всього земного! Обдурювати! Яке вульгарне слово для найвитонченішого прагнення, для постійних пошуків чогось іншого, більшого...
— Здаюсь!—перебиваю я його.— Глянь у вікно! Коротконогий, але дуже сильний чоловік, з гулею на голові, який он там заходить у двері — це різник Вацек. Він щойно помився у лазні, підстригся, а волосся його ще мокре від одеколону. Він хоче сподобатись своїй дружині. Це тебе не зворушує?
— Зворушує, але він ніколи не сподобається своїй дружині.
— Чому ж тоді вона вийшла за нього?
— Відтоді вона стала на шість років старшою. Ліза вийшла заміж у війну, коли дуже голодувала, а Вацек міг дістати скільки завгодно м'яса.
— То чому ж вона не залишить його?
— Бо він погрожує, що повбиває всіх її рідних.
— Це вона тобі так казала?
— Авжеж.
— О боже!—вигукую я.— І ти повірив!
Георг пускає гарне кільце диму.
— Коли ти, гордий циніку, матимеш стільки років, як я, то, певно, теж зрозумієш, що вірити не тільки зручно — часом те, що віриш, буває навіть правдою.
— Ну, добре,— кажу я.— А що ж робити з Вацековим різницьким ножем? І з яструбиними очима вдови Конерсман?
— Так, та вдова справжнє лихо,— відповідає Георг.— А Вацек — ідіот. Йому тепер живеться краще, ніж будь-коли, бо Ліза зраджує його і тому краще до нього ставиться. Побачиш, якої він заспіває, коли вона знову стане вірною дружиною і зганятиме за це на ньому лють. Ну, а зараз час іти їсти. А що далі робити, ми ще встигнемо подумати.
Едуарда мало грець не взяв, коли він побачив нас. Долар підскочив уже майже до мільйона, а в нас, здається, ще невичерпні запаси талонів.
— Ви друкуєте їх!—заявляє він.— Ви фальшивомонетчики! Ви потай друкуєте їх!
— Ми б хотіли після обіду випити пляшку «Форстер-Єзуїтенгартена»,— поважно каже Георг.
— Чому після обіду?— недовірливо питає Едуард.— Що це має означати?
— Вино надто добре, щоб пити його з тим, що в тебе останнім часом подають під виглядом їжі,— кажу я.
Лице Едуарда наливається кров'ю.
— Харчуватися з минулої зими по якихось там мізерних шість тисяч марок за обід, та ще й ганити їжу — це вже занадто! Поліцію б на вас покликати!
— Поклич! Ще одне слово, і ми пообідаємо в тебе, а вино підемо пити в «Гогенцолерн».
Здається, що Едуард ось-ось лусне, однак задля вина він опановує себе.
— Я через вас дістав виразку шлунка,— бурмоче він і квапливо відходить.— Виразку шлунка! І тепер мушу пити тільки молоко!
Ми сідаємо до столу і озираємось довкола. Я крадькома і з нечистим сумлінням шукаю поглядом Герду, однак її не видно. Натомість я помічаю знайому постать, що, посміхаючись, бадьоро прямує до нас через залу.
— Ти бачиш? — питаю я Георга.—Різенфельд! Знову тут! «Лиш той, хто з тугою знайомий...»[9]
Різенфельд вітається з нами.
— Ви прийшли саме вчасно, щоб віддячитись,— каже йому Георг.— Наш юний ідеаліст бився за вас на дуелі. Американська дуель — ніж проти куска мармуру.
— Що?— Різенфельд сідає й замовляє кухоль пива.— В чім річ?
— Пан Вацек, чоловік Лізи, котрій ви надокучаєте квітами й цукерками, вирішив, що це подарунки від мого товариша, і засів на нього з ножем.
— Поранив? — коротко питає Різенфельд, оглядаючи мене.
— Тільки підошву,— каже Георг.— А Вацек дістав невеличку рану.
— Знову брешете?
— Цього разу ні.
Я з захопленням дивлюсь на Георга. Його нахабство не знає меж. Однак Різенфельда не так-то легко подолати.
— Він мусить виїхати звідси, — наказує він, як римський імператор.
— Хто?—питаю я.— Вацек?
— Ви!
— Я? А чому не ви? Або ви й Георг?
— Вацек знову полізе битися. Ви—закономірна жертва. На нас, лисих, він не подумає. Отже, виїхати повинні ви. Розумієте?
— Ні,— кажу я.
— Хіба ви не хотіли так чи інакше поїхати звідси?
— Але не через Лізу.
— Я сказав так чи інакше,— пояснює Різенфельд.— Хіба ви не бажали поринути в дикий вир великого міста?
— У ролі кого? У великому місті задарма не годують.
— У ролі співробітника газети в Берліні. Спочатку заробітки будуть невеликі, але достатні, щоб прожити. А далі видно буде.
— Що?—питаю я, затамувавши подих.
— Ви ж кілька разів питали мене, чи я не знаю для вас якогось місця! Ну, в Різенфельда є деякі зв'язки. Я напитав дещо для вас. Тому й заїхав сюди. З першого січня двадцять четвертого року можна приступати до роботи. Посада невеличка, але зате в Берліні. Згода?
— Годі!—каже Георг.—У нього контракт на п'ять років.
— Тоді він утече без попередження. Ну що, вирішили?
— А скільки він зароблятиме?—питає Георг.
— Двісті марок,— спокійно відповідає Різенфельд.
— Я так і думав, що це якийсь обман!— сердито кажу я.— Вам так подобається дражнити людей? Двісті марок! Чи існує ще взагалі така сміховинна сума?
— Якщо не існує, то буде існувати!—каже Різенфельд.
— Буде?—перепитую я.— Де? В Новій Зеландії?
— У Німеччині! Житня марка. Не чули ще про неї? Ми з Георгом перезираємось. Уже ходила чутка про те, що буде введено нові гроші. Вартість однієї марки буцімто дорівнюватиме вартості певної кількості жита. Але за останні роки ходило стільки різних чуток, що їм уже ніхто не вірив.
— Цього разу правда,— заявляє Різенфельд.— Я знаю про це з надійного джерела. А житню марку потім переведуть у золоту. Уряд гарантує це.
— Уряд! Це ж він призвів до інфляції!
— Можливо. Однак зараз справа стоїть інакше. Уряд більше не має боргів. Один більйон інфляційних марок дорівнюватиме одній золотій марці.
— А золота марка потім знову покотиться вниз? І все почнеться спочатку?
Різенфельд п'є пиво.
— То ви згодні чи ні?—питає він.
Мені здається, що в ресторані раптом западає мертва тиша.
— Згоден,— кажу я. У мене таке почуття, наче це сказав хтось інший. Я не наважуюся глянути на Георга.
— Оце розумна відповідь,— заявляє Різенфельд.
Я дивлюсь на скатертину. Вона ніби кудись пливе в мене перед очима. Потім я чую, як Георг каже:
— Кельнере, принесіть нам пляшку «Форстер-Єзуїтенгартена». Швидко.
Я підводжу очі.
— Ти ж урятував нам життя,— каже Георг,— от і відзначимо це.
— Нам?—питає Різенфельд.— Чому нам?
Георг не розгублюється. Він спритно пояснює:
— Тому, що ніхто ніколи не рятує одного життя. Адже кожне життя завжди пов'язане з кількома іншими.
Важка хвилина минула. Я вдячно зиркаю на Георга. Я зрадив його, тому що мусив зрадити, і він зрозумів це. Адже він залишається у Верденбрюці.
— Ти приїдеш до мене в гості,— кажу я.— І я познайомлю тебе з берлінськими дамами з вищого світу і кіноартистками.
— Ну й плани у вас, хлопці!—дивується Різенфельд.— А де ж вино? Адже я теж щойно врятував вам життя.
— Хто тут власне кого рятує?—питаю я.
— Кожен іншого,— каже Георг.— Так само, як він завжди когось убиває. Навіть, якщо сам не знає про це.
Вино стоїть на столі. З'являється Едуард, блідий і розгублений.
— Налийте й мені чарку.
— Тікай звідси!—кажу я.— Радий чужим поживитися! Своє вино ми й самі можемо випити.
— Та ні. Вино буде за мій рахунок. Але дайте мені чарку. Мені треба чогось випити.
— Ти хочеш поставити нам пляшку вина? Подумай, що ти кажеш!
— Так, ставлю вам вино.— Едуард сідає до столу і раптом говорить:—Помер Валентін.
— Валентін? Що з ним трапилось?
— Параліч серця. Мені щойно подзвонили.
Він хапає чарку.
— І ти, негіднику, хочеш випити?—обурено кажу я.— Радий, що позбувся його?
— Присягаюсь, що ні! Не тому. Адже він урятував мені життя!
— Що?— каже Різенфельд.— Вам теж?
— Звичайно мені, а кому ж іще?
— Що тут у вас таке?—питає Різенфельд.— Клуб рятівників життя чи що?
— Такі тепер часи,— каже Георг.— За ці роки багатьом було врятовано життя. А багатьом — ні.
Я дивлюсь на Едуарда. У нього й справді сльози на очах, але хто його розбере?
— Я не вірю тобі,— кажу.— Надто часто я чув, як ти бажав йому цього. Тобі шкода було свого проклятого вина.
— Присягаюсь, що ні! Іноді я казав так спересердя, аби сказати.— В Едуарда ось-ось закапають сльози.— Він же справді врятував мені життя.
Різенфельд підводиться.
— З мене досить цієї балаканини про рятувальників. Ви після обіду будете у себе в конторі? Еге ж?
— Не посилайте більше квітів, Різенфельд! — гукає вслід йому Георг.
Різенфельд махає рукою і зникає в дверях. По його обличчю не можна розібрати, сердитий він чи задоволений.
— Давайте вип’ємо за Валентіна, — каже Едуард. Губи в нього тремтять.— Хто б міг подумати! Пережив усю війну, а тепер лежить мертвий. Одна мить — і все.
— Якщо ти вже хочеш бути сентиментальним, то будь ним до кінця,— кажу я.— Принеси пляшку вина, якого ти ніколи не давав Валентінові.
— Йоганісберзького? Зараз.— Едуард квапливо підводиться і перевальцем іде до буфету.
— Мені здається, що він щиро сумує,— каже Георг.
— Щиро сумує і щиро відчуває полегкість.
— Я саме це й хотів сказати. Зрештою, так буває майже завжди. Чогось більшого від людей не можна й вимагати.
Хвилину ми сидимо мовчки.
— Чи не забагато подій на один раз? — нарешті кажу я.
Георг дивиться на мене.
— За твоє здоров’я! Колись же ти мусив поїхати звідси. А Валентін? Він прожив на кілька років довше, ніж можна було сподіватись тоді, в сімнадцятому.
— Як і всі ми.
— Так. І тому треба цінувати це.
— А хіба ми цього не цінуємо?
Георг посміхається.
— Цінуємо, якщо в ту мить не бажаємо чогось іншого.
Я піднімаю чарку.
— Значить, я не цінував того, що випало на мою долю. А ти?
Георг підморгує мені.
— Давай утечемо, поки не повернувся Едуард. Хай йому біс з його вином!
— Ніжна,— шепочу я в темну ніч.— Ніжна і дика, мімозо й нагайко, який я був дурний, що хотів утримати тебе! Хіба можна полонити вітер? Чим би він став тоді? Спожитим повітрям. Іди, іди своїм шляхом, відвідуй концерти й театри, одружуйся з офіцером запасу чи директором банку, героєм інфляції! Іди, юносте, яка покидає тільки того, хто сам хоче її покинути, прапоре, що тріпоче, недосяжний, у високості, вітрило у безмежній блакиті моря, фата моргано, гра красивих слів, іди, Ізабело, іди, моя пізня, далеко відкинута війною юносте, яку я все-таки наздогнав, може, занадто мудра, не по роках розсудлива, юносте! Іди, ідіть обидві, і я теж піду. Нам нічого докоряти одне одному, у нас різні шляхи, але це теж лиш так здається, бо смерть не можна обдурити, її можна тільки перебороти. Прощайте! З кожним днем у нас щось помирає, але й з кожним днем ми живемо довше, ви навчили мене цього, і я не забуду вашої науки. Ніщо ніколи не знищується, і той, хто нічого не хоче втрачати, має все. Прощайте, я цілую вас холодними губами, обіймаю руками, які не можуть вас утримати, прощайте, прощайте, ви залишитесь у мені, аж поки час не зітре вас у моїй пам’яті.
Я сиджу на крайній лавці в алеї, звідки видно всю божевільню. У руці в мене — пляшка горілки з гуральні Ротша, а в кишені чек на тверду валюту: на тридцять повноцінних швейцарських франків. Дива тривають: швейцарська газета, яку я цілих два роки бомбардував своїми віршами, з якоїсь примхи надрукувала один з них і відразу ж прислала мені чек. Я вже ходив у банк пересвідчитись, чи все це правда.^Управитель одразу ж запропонував мені замість чека солідну суму марок за чорним курсом. Та я взяв чек — він ось тут, зі мною, в кишені на грудях, біля самого серця. Він прибув надто пізно: кілька днів тому я міг би купити за ці гроші новий костюм і білу сорочку, щоб мати репрезентабельний вигляд перед дамами Терговен. Та все пропало! Грудневий вітер свище в деревах, чек шелестить у кишені, а я сиджу на лавці в уявному смокінгу, в уявних лакованих черевиках, хвалю бога і молюсь на тебе, Ізабело. З кишені в мене виглядає хусточка з найтоншого батисту, я—мандруючий капіталіст, коли захочу—«Червоний млин» лежатиме біля моїх ніг, у руці в мене виблискує пляшка з напоєм, яким фельдфебель Кнопф прогнав смерть. І я п’ю під сірим муром, який відокремлює мене від тебе, Ізабело, моя юносте, від твоєї матері, від божого рахівника Бодендіка і від майора розсудливості Верніке, від великого хаосу і вічної війни. Я п’ю і бачу ліворуч перед собою родильний будинок. Там світиться в кількох вікнах — то матері народжують дітей. І мені тільки тепер спадає на думку, що він стоїть так близько від божевільні... А я ж знаю цей будинок, повинен його знати, бо й сам народився в ньому, хоч досі про це майже не думав! Вітаю й тебе, затишний притулку, вулику плодючості! Мою матір привезли сюди, бо ми були бідні, а тут не беруть грошей, коли на пологах можуть повчитись майбутні акушерки. Отже, вже при народженні я послужив науці! Вітаю невідомого будівничого, що так мудро спорудив тебе поблизу іншої будівлі! Очевидно, він зробив це без будь-якої іронії, бо ж авторами найкращих у світі жартів завжди є серйозні люди. І все ж таки — прославимо наш розум! Але не варто надто пишатися ним і покладатися на нього! Ти, Ізабело, одержала його назад, цей дар данайців, а вгорі сидить Верніке й радіє, і має рацію. Але мати рацію — це значить наближатися до смерті. Той, хто завжди має рацію, стає чорним обеліском. Пам’ятником!
Пляшка порожня. Я шпурляю її, скільки маю сили, і вона глухо падає на м’яке зоране поле. Я підводжусь. Я випив досить і якраз готовий для «Червоного млина».