Чорний обеліск - 13

— Кнопфе!—веду я далі зловісним голосом.— Коли я ще раз спіймаю тебе тут, то переведу в штрафники! Ти ганьбиш честь німецького солдата і союз відставних фельдфебелів!
Кнопф слухає, задерши голову, як собака, що виє на місяць.
— Кайзер?—шепоче він.
— Застебни штани і йди геть звідси!—глухо наказую я.— І затям: коли ще хоч раз наважишся на таке свинство, тебе буде переведено в штрафники і кастровано! Запам’ятай— кастровано! А тепер геть звідси, брудна шкапо!
Збентежений Кнопф, спотикаючись, рушає до дверей. Відразу ж після цього із саду вискакують закохані, як пара наляканих оленів, і чимдуж мчать на вулицю. Цього вже я, звичайно, не хотів.




XIV




Клуб поетів зібрався в Едуарда. Про екскурсію до публічного дому вже вирішено. Отто Бамбус сподівається, що вона дасть нову силу його хирлявій ліриці. Ганс Гунгерман хоче знайти там натхнення для своєї поеми «Казанова» та для циклу білих віршів «Демонічна жінка», і навіть Матіас Грунд, автор книги про смерть, гадає, що зможе здобути кілька цікавих деталей для «Останнього марення параноїка».
— А ти, Едуарде, чому не йдеш з нами?—питаю я.
— Чого мені йти,— звисока відповідає він.— Я маю все, що мені треба.
— Невже? Так таки й маєш?
Я знаю, на що він натякає, і знаю, що він бреше.
— Едуард спить з усіма служницями свого готелю,— пояснює Ганс Гунгерман.— Якщо котрась відмовляється, він звільняє її. Він же справжній друг народу.
— Із служницями? То ти таке робив би! Вільні вірші, вільне кохання! А я ні! Та ще й у своєму домі! Це було б проти моїх правил!.
— А з гостями теж ні?
— З гостями?—Едуард зводить очі до неба.— Ну, тут, звичайно, не завжди втримаєшся. Герцогиня Бель-Армін, наприклад...— він робить паузу.
— Що наприклад?— питаю я.
Кноблох маніжиться:
— Кавалер мусить бути скромним.
Гунгерман аж заходиться від сміху.
— Добра мені скромність! Скільки їй було років? Вісімдесят?
Едуард зневажливо посміхається — та раптом посмішка сповзає з його обличчя, як маска, коли лопне мотузок, що тримає її: в кімнату входить Валентін Буш. Він хоч і непричетний до літератури, але вирішив піти з нами до публічного дому. Йому хочеться бути при тому, як Отто Бамбус втрачатиме невинність.
— Як справи, Едуарде?—питає Валентін.— Чудово, що ти ще живеш, правда ж? Інакше ти не міг би втішатися з герцогинею.
— Звідки ти знаєш про це?— Вражено питаю я.
— Почув у коридорі, коли заходив сюди. Ви розмовляєте досить-таки голосно. Мабуть, багато вже випили. Однак я від щирого серця бажаю Едуардові герцогині. Як добре, що саме я урятував його для такого життя.
— То було давно, ще перед війною,— спішить пояснити Едуард, відчуваючи, що на його вино готується новий напад.
— Хай буде так,— примирливо каже Валентін.— Але після війни ти теж не осоромився і втішався, як хотів.
— У такі часи?
— Саме в такі! Коли людині доводиться скрутно, вона, як ніколи, схильна до пригод. А якраз герцогиням, принцесам і графиням зараз доводиться вельми скрутно. Інфляція, республіка, кайзерівської армії вже немає — де тут не надломитися аристократичному серцю! Ну, як там з пляшкою доброго вина, Едуарде?
— Нема часу,— не розгублюється Едуард.— Даруй, Валентіне, але сьогодні нічого не вийде. Ми всім клубом вирушаємо на екскурсію.
— Ти хіба теж ідеш?—питаю я.
— Звичайно! Мушу йти — адже я скарбник клубу! Тільки зараз згадав про це. Обов'язок є обов’язком.
Я сміюсь. Валентін підморгує мені. Він не каже, що теж іде з нами. Едуард радіє, гадаючи, що заощадив пляшку вина. Отже, всі задоволені.
Ми виходимо надвір. Вечір сьогодні чудовий. Ми вирушаємо на Банштрассе 12. У місті є два будинки розпусти, але цей, що на Банштрассе, трохи елегантніший. Він міститься на околиці, у маленькому будиночку, обсадженому тополями. Мені він добре відомий, я провів там частину своєї юності, не здогадуючись, що в ньому відбувається. Ми любили у вільний від уроків час ловити в струмочках і ставках за містом саламандр та рибу, а на луках — метеликів і жуків. Якось, коли спека особливо давалася взнаки, ми, шукаючи, де б напитися лимонаду, потрапили на Банштрассе 12. Простора зала для відвідувачів була схожа на зали в усіх готелях. Там було прохолодно, і коли ми попросили зельтерської води, нам її подали. За хвилину до зали зайшло кілька жінок у халатах і квітчастих сукнях. Вони спитали, що ми тут робимо і в якому класі вчимося. Ми заплатили за воду, а наступного жаркого дня прийшли знову, цього разу з книжками, які взяли з собою, щоб готувати уроки на вільному повітрі. Привітні жінки й тепер з’явилися в залі і були з нами по-материнському ласкаві. В будинку було прохолодно й затишно, а що в післяобідній час ніхто, крім нас, туди не заходив, то ми залишились у залі й почали готувати уроки. Жінки заглядали нам через плечі і допомагали, наче були нашими вчителями. Вони слідкували, як ми виконуємо письмові завдання, перевіряли табелі, вислуховували те, що нам було задано вивчити напам’ять, і давали шоколад, коли ми готували уроки як слід, а часом і легенького ляпаса, коли ми лінувались. Ми ні про що не мали уяви, бо були ще в тому щасливому віці, коли жінки нічого не значать. Невдовзі дами, що пахли фіалками й трояндами, замінили нам матерів і виховательок: вони знали про всі наші справи, і як тільки ми з’являлись на дверях, нас уже зустрічали кілька богинь у шовкових сукнях та лакованих черевичках і схвильовано питали: «Ну, як там класна робота з географії? Добре чи погано?» Моя мати тоді вже майже весь час лежала в лікарні, тому вийшло так, що частково своє виховання я дістав у верденбрюкському будинку розпусти; можу лиш сказати, що воно було суворіше, ніж те, яке дістав би дома. Ми ходили туди два літа, потім у нас почались екскурсії і стало менше вільного часу; крім того, наша родина переїхала в інший район міста.
Ще раз я відвідав Банштрассе аж у війну — напередодні нашого від'їзду на фронт. Нам ледве минув вісімнадцятий рік, деяким не було й повних вісімнадцяти, і більшість із нас ще не знали, що таке жінка. Однак ми не хотіли загинути, так і не взнавши цього, тому п ятеро з нас вирушили на Банштрассе, відому нам з дитинства. Цього разу там було чимало гостей. Ми замовили собі горілки й пива і, добре випивши для хоробрості, вирішили спробувати щастя. Почав Віллі — найнахабніший серед нас. Він зупинив Фріцці, найпринаднішу з дам.
— Люба, чи не піти б нам?
— А чого ж,— відповіла Фріцці, в диму не розглядівши його як слід.— А гроші в тебе є?
— Більше ніж досить.— Віллі показав свою платню і ті гроші, які мати дала йому, щоб він замовив месу за щасливе повернення з війни.
— Ну добре! Хай живе батьківщина! — досить байдуже сказала Фріцці і глянула в напрямку буфету, де продавалось пиво.— Ходи нагору!
Віллі встав і зняв шапку. Фріцці зупинилась і вражено втупилась у його вогненно-руду чуприну. Волосся було незвичайне — таке руде, що аж пломеніло, і Фріцці навіть після семи років упізнала його.
— Хвилиночку,— сказала вона.— Вас часом не Віллі звати?
— Точно!—засяяв Віллі.
— А це не ти колись готував тут уроки?
— Авжеж я!
— Так... і зараз хочеш іти зі мною в номер?
Віллі весь розцвів у посмішці. В наступну мить він одержав добрячого ляпаса.
— Ох ти ж, порося!—вигукнула Фріцці.— Ти хочеш зі мною спати? Це ж небачене нахабство!
— Чому?—пробелькотів Віллі.— Всі ж інші тут...
— Усі інші? А яке мені діло до інших? Хіба я перевіряла, як вони вивчали катехізис? Чи писала за них письмові роботи? Чи стежила, щоб вони не застудилися, мерзенний шмаркачу?
— Але ж мені вже сімнадцять з половиною...
— Заткни пельку! Це все одно, якби ти, йолопе, хотів згвалтувати свою матір! Геть звідси, недоростку!
— Він завтра йде на війну,— втрутився я.— Хіба у вас немає патріотичного почуття?
Тепер Фріцці помітила й мене:
— А ти не той, що напустив колись тут змій? Нам довелось закрити на три дні заклад, поки ми не познаходили всіх тих тварюк.
— Я не випускав їх,— почав я захищатися.— Вони самі повтікали.
Не встиг я ще щось сказати на своє виправдання, як Фріцці й мені дала ляпаса.
— Молокососи! Геть звідси!
На галас з'явилася хазяйка публічного дому. Обурена Фріцці розповіла їй, у чім річ. Хазяйка теж відразу впізнала Віллі.
— Рудий!—ледь переводячи подих, мовила вона. Хазяйка важила сто двадцять кілограмів і від сміху дрижала, мов гора желе від землетрусу.— А ти? Тебе часом не Людвіг звати?
— Так,— мовив Віллі.— Але тепер ми солдати і маємо право на задоволення своїх чоловічих потреб.
— Он як, ви маєте право!— Хазяйка знову затряслася від сміху.— Ти ще не забула, Фріцці, як рудий боявся, щоб батько не дізнався про те, що він на уроці закону божого кидав смердючі бомби? А тепер він має право на задоволення чоловічих потреб! Ха-ха-ха!
Однак Фріцці це не здавалось смішним. Вона була по-справжньому розлючена й ображена.
— Наче мій власний син...
Два чоловіки підхопили хазяйку під руки — вона від реготу не могла встояти на ногах. По обличчі в неї котились сльози. В куточках рота виступили пухирці слини. Живіт ходив ходором, і вона підтримувала його руками.
— Лимонад... хіба не, лимонад з маренки...— ледве видавила вона з себе, захлинаючись сміхом,— був вашим улюбленим напоєм?
— Тепер ми п'ємо горілку й пиво,— заперечив я.— Кожен стає колись дорослим.
— Дорослим!—Хазяйка знову зайшлася реготом. Два її доги, вирішивши, що ми хочемо напасти на неї, люто загарчали. Ми обережно відступили назад.
Фріцці була невблаганна.
— Геть звідси! Невдячні свині!—кричала вона.
— Гаразд,— сказав Віллі уже на дверях,— тоді ми підемо на Рольштрассе.
Ми стояли надворі в мундирах, із зброєю і слідами від ляпасів на щоках. На Рольштрассе, до другого міського дому розпусти, ми не пішли. Туди було дуже далеко йти — цілих дві години, через весь Верденбрюк, і ми вирішили краще поголитися. Це ми теж робили вперше в житті, а оскільки ніхто з нас іще не знав, що таке жінка, то ми й не бачили між цим такої великої різниці, як згодом, тим більше, що перукар теж нас образив, порекомендувавши витирати бороди шкільними гумками. Потім ми ще зустріли своїх знайомих і невдовзі так напились, що забули про все. Отже, вийшло так, що ми поїхали на фронт невинними, і сімнадцятеро з нас загинуло, так і не взнавши, що таке жінка. Віллі і я втратили потім свою невинність в Гоутгоульсті, у Фландрії, в якомусь кафе. Віллі при цьому дістав трипер, потрапив до лазарету і, таким чином, не брав участі у фландрському бою, в якому й загинуло сімнадцять невинних. З цього ми вже тоді зробили висновок, що доброчесність не завжди винагороджується.
Ніч по-літньому тепла. Ми йдемо містом. Отто Бамбус тримається біля мене — єдиного, хто не відпирається, що знає дім розпусти. Інші теж знають його, але вдають із себе невинних, а єдиний, хто твердить, що відвідує його майже щодня,— драматург і творець епопеї «Адам» Пауль Шнеевайс — бреше: він ніколи не був там.
Долоні Отто мокрі від поту. Він сподівається зустріти там жриць хіті та демонічних хижачок і не зовсім упевнений, що його не одвезуть звідти в Едуардовому опелі з видертою печінкою або, принаймні, кастрованого. Я втішаю його:
— Поранення трапляються щонайбільше раз чи двічі на тиждень, Отто! Та й то не дуже страшні. Позавчора Фріцці одірвала одному гостеві вухо; однак, наскільки мені відомо, вухо можна пришити чи замінити целулоїдним, надзвичайно схожим на справжнє.
— Вухо?— Отто зупиняється.
— Звичайно, є такі дами, що не відривають,— кажу я.— Але ти ж не з ними хочеш познайомитися. Тобі ж потрібна первісна жінка в усій своїй принадності.
Отто пітніє ще дужче.
— Вухо — досить-таки велика жертва,— заявляє він, витираючи скельця пенсне.
— Поезія вимагає жертв. З одірваним вухом ти будеш справжнім ліриком. Ходімо!
— Так, але ж вухо! Саме те, що відразу помітно!
— Якби мені довелось вибирати,— заявляє Ганс Гунгерман,— я, щиро кажучи, краще дав би відірвати вухо, ніж залишитись кастрованим.
— Що? — Отто знову зупиняється.— Ви жартуєте! Та-кого не буває!
— Буває,— каже Гунгерман.— Пристрасть здатна на все. Але не хвилюйся, Отто: кастрація карається законом. Даму за це щонайменше посадять на кілька місяців у тюрму— отже, ти будеш віддячений.
— Дурниці!— белькоче Бамбус, вимушено посміхаючись.— Це все просто безглузді жарти!
— Чого б ми жартували?—кажу я.— Це було б підло. Я саме тому й раджу тобі Фріцці. Вона страшенно любить, вуха.
— Це все вигадки,— з відчаєм у голосі каже Отто.— Не морочте мені голови.
— Послухай,— кажу,— я не хочу, щоб тебе було скалічено. Емоційно ти виграв би від цього, але психічно дуже багато втратив би, та й твоя лірика постраждала б. Ось тут у мене кишенькова пилочка до нігтів, маленька, зручна, призначена для тих чистеньких дженджиків, котрі завжди хочуть бути елегантними. Візьми її і тримай у долоні або застроми заздалегідь у матрац. Коли помітиш, що стає небезпечно, то досить буде легенько вколоти Фріцці в стегно, і вона відпустить тебе. Не треба колоти так, щоб ішла кров. Кожна людина, навіть якщо її вкусить комар, хапається за місце, де болить. Це основний закон життя. А тим часом ти втечеш.
Я витягаю червоний гаманець, у якому тримаю гребінець і пилочку. Це ще подарунок зрадниці Ерни. Гребінець зроблено під черепаховий. Від погляду на нього мене заливає хвиля запізнілої люті.
— Дай мені й гребінець,— просить Отто.
— Гребінцем ти її не вколеш, цнотливий сатире,— каже Гунгерман.— Це не зброя для боротьби статей. Він зламається на напруженому тілі вакханки.
— А я не для того прошу, щоб колоти ним. Я хочу після всього причесатися.
Ми з Гунгерманом перезираємось. Здається, Бамбус уже не вірить нам.
— Ти захопив з собою бинти?—питає мене Гунгерман.
— Нащо? В хазяйки їх повна аптечка.
Бамбус знову зупиняється.
— Все це дурниці! А от як там з венеричними хворобами ?
— Сьогодні субота. Всіх дам щосуботи оглядає лікар. Небезпеки немає, Отто.
— Ви що, геть усе знаєте?
— Ми знаємо те, що необхідно в житті,— відповідає Гунгерман.— Це здебільшого зовсім не те, чого навчають у школі та різних учбово-виховних закладах. Тому ти такий унікум, Отто.
— Мене виховували надто побожним,— зітхає Бамбус.— Я ріс під страхом пекла і сифілісу. Де тут узятись земній ліриці?
— Ти можеш одружитися.
— Страх перед одруженням — моя третя вада. Моя мати звела в могилу батька. І знаєте чим? Слізьми. Правда ж, дивно?
— Ні,— кажемо ми з Гунгерманом і потискуєм один одному руку, в знак того, що вирішуємо ще на сім років зберегти собі життя. Погане чи добре, а життя завжди є життям — людина помічає це аж тоді, коли її змушують ним ризикувати.
Перш ніж зайти в оточений тополями затишний будиночок з червоним ліхтарем біля воріт і квітучою геранню у вікнах, ми підкріплюємось кількома ковтками горілки. Ми взяли з собою пляшку і пустили її по колу. Навіть Едуард, який приїхав опелем раніш і чекав на нас, п’є разом з усіма: йому рідко трапляється одержувати щось задарма, і тепер він утішається цим. Горілка, яка нам зараз коштує десь біля десяти тисяч марок чарка, у публічному домі коштуватиме сорок тисяч—тому ми й узяли з собою пляшку. Перед дверима ми ще заощаджуємо — а там потрапимо до рук мадам.
Спочатку Отто дуже розчаровується. Він сподівався побачити пишні декорації в східному стилі, з леопардовими шкурами, з люстрами, як у мечетях, і з важким запахом духів, а натомість потрапив у звичайну залу для гостей. Жінки теж, хоч вони й легковажне одягнені, більше скидаються на служниць.
Отто пошепки питає мене, чи немає тут негритянок або креолок. Я показую на худу жінку з чорним волоссям.
— Он у тієї в жилах тече кров креолки. Вона щойно вийшла з каторжної тюрми. Убила свого чоловіка.
Отто не вірить. Він підбадьорюється аж тоді, коли до зали входить Залізна Кобила. Вона справляє неабияке враження — у високих шнурованих черевиках, чорному трико, схожому на костюм приборкувачки левів, у шапці з сивого смушку і з повним ротом золотих зубів. Цілі покоління молодих ліриків та редакторів складали в неї екзамен життя; її ж ми домовили й для Отто. Ми поставили вимогу, щоб Залізна Кобила вийшла в найкращому вбранні, і вона не підвела нас.
Ми знайомимо її з Отто. Вона страшенно здивована — певно, сподівалась, що їй підкинуть щось свіже, молоде. А Бамбусові двадцять шість років, він блідий, ніби з паперу зліплений, худючий, прищавий, з ріденькими вусиками. Крім того, він змокрів, як посолена редька. Залізна Кобила розтуляє золоту пащу в добродушній посмішці, штовхає переляканого Бамбуса в бік і лагідно каже:
— Почастуй коньяком.
— Скільки коштує коньяк?—питає Отто в офіціантки.
— Шістдесят тисяч.
— Що?—стривожено вигукує Гунгерман.— Сорок тисяч, і ні на пфеніг більше!
— Пфеніг! — повторює хазяйка.— Давно вже я не чула цього слова!
— Сорок тисяч коньяк коштував учора, любий,— пояснює Залізна Кобила.
— Не вчора, а сьогодні вранці. Я приходив сюди за дорученням комітету.
— Якого комітету?
— Комітету оновлення лірики з допомогою безпосереднього досвіду.
— Любий,— каже Залізна Косила.— Це було до підвищення курсу долара.
— Ні, після оголошення нового курсу об одинадцятій годині.
— Але до післяобіднього підвищення,— заявляє хазяйка.— Не будьте такі скупі.
— Шістдесят тисяч — це вже ціна за післязавтрашнім курсом,— кажу я.
— За завтрашнім. З кожною годиною ти наближаєшся до нього. Заспокойся! Курс долара—все одно, що смерть. Його не минути. Тебе не Людвіг звати?
— Рольф,—рішуче відповідаю я.—Людвіг не повернувся з війни.
Гунгермана раптом охоплює погане передчуття.
— А такса,— питає він,— яка такса? Ми зійшлися на двох мільйонах. Рахуючи час на роздягання і півгодинну розмову після всього. Розмова дуже важлива для нашого кандидата.
— Три,— флегматично відповідає Залізна Кобила.— Це й так дешево.
— Друзі, нас зраджено!—кричить Гунгерман.
— А ти знаєш, скільки сьогодні коштують високі, по самі стегна, черевики?—питає Залізна Кобила.
— Два мільйони і ні сантима більше. Коли вже навіть тут не дотримують угод, то що ж буде далі?
— Угод! Чого варті угоди, коли курс грошей хитається, мов п’яний?
Матіас Грунд, котрий, як автор книги про смерть, досі, звичайна річ, мовчав, підводиться з місця.
— Це перший будинок, заражений націонал-соціалізмом,— злісно заявляє він.— Для вас угоди нічого не варті, га?
— І угоди й гроші, — незворушно відповідає Залізна Кобила.— А от високі черевики — це високі черевики, і чорне трико — це чорне трико. Вони коштують неймовірно дорого. Чому ви не знайдете для свого конфірманта якоїсь жінки нижчого гатунку? Як на похороні — там можна найняти коней з плюмажем і без плюмажів. Для такого, як ваш приятель, досить і жінки другого гатунку!
Проти цього нічого не скажеш. Суперечка досягає мертвої точки. Раптом Гунгерман помічає, що Бамбус випив крадькома не тільки свій коньяк, а й Залізної Кобили,
— Ми загинули, — каже він. — Доведеться заплатити стільки, скільки вимагають від нас ці уолл-стрітські гієни. Оцього вже тобі не слід було робити, Отто. Тепер ми змушені будемо вводити тебе в життя скромніше. Без плюмажа і тільки з однією чавунною кобилою.
На щастя, в цю мить з’являється Віллі. Він прийшов сюди з чистої цікавості, бажаючи бути при тому, як Отто стане мужчиною. Не моргнувши оком, він доплачує різницю. Потім замовляє для всіх горілку і заявляє, що сьогодні заробив на своїх акціях двадцять п’ять мільйонів. Частину заробітку він хоче пропити.
— Ну, йди, хлопче,— звертається він до Отто,— і повертайся мужчиною.
Отто зникає.
Я сідаю біля Фріцці. Колишнє давно забуто: вона вже не вважає нас за підлітків відтоді, як на війні загинув її син. Він був унтер-офіцером. Куля влучила його за три дні до закінчення війни. Ми розмовляємо про довоєнні часи. Фріцці розповідає, що її син навчався музики в Лейпцігу. Він хотів стати гобоїстом. Біля нас дрімає товстенна хазяйка з песиком на колінах. Раптом згори долинає крик. Хвилину чути тільки шум, потім з’являється Отто в самих кальсонах. За ним женеться, б’ючи його бляшаним тазом, розлючена Залізна Кобила. Отто біжить, як справжній спортсмен. Він вискакує надвір, а ми втрьох перехоплюємо Залізну Кобилу.
— Поганець миршавий!—важко дихаючи, вигукує вона.— Штрикнув мене ножем!
— То був не ніж,— кажу я, здогадуючись, що сталося.
— А що? — Залізна Кобила обертається і показує червоний слід над чорним трико.
— Кров же не йде. То була тільки пилочка до нігтів.
— Пилочка? — Кобила здивовано зиркає на мене.— Такого мені ще не траплялося! Не я вколола цього слизняка, а він мене!
Ми заспокоюємо її подвійною порцією кминової горілки. Потім ідемо шукати Бамбуса. Він сховався за кущ бузку і обмацує голову.
— Виходь, Отто, небезпека минула! —гукає Гунгерман.
Бамбус відмовляється й вимагає, щоб ми кинули йому одяг.
— Нічого не вийде, — заявляє Гунгерман.—Три мільйони — це три мільйони! Ми заплатили за тебе.
— Заберіть гроші назад! Я не дам себе лупцювати.
— Кавалер ніколи не забирає в дами грошей назад. А ми зробимо з тебе кавалера, навіть якби довелося стукнути тебе по макітрі.
Після того, як Бамбус одягнувся за кущем, нам пощастило знову затягнути його всередину. Ми даємо йому трохи випити, але він і гадки не має йти від столу. Каже, що пропав настрій. Кінець кінцем Гунгерман домовляється з хазяйкою та Залізною Кобилою, що Бамбус ще раз прийде серед тижня, нічого вже не доплачуючи.
Ми п’ємо далі. Скоро мені впадає в око, що Отто, незважаючи на все, раз по раз позирає на Залізну Кобилу, зовсім не звертаючи уваги на інших дам. Віллі знову замовляє горілку. Невдовзі ми помічаємо, що Едуард зник. Через півгодини він з’являється геть спітнілий і запевняє, що виходив погуляти. Горілка робить своє діло.
Зненацька Отто Бамбус витягає папір та олівець і щось крадькома записує. Я зазираю йому через плече. Там стоїть заголовок — «Тигриця».
— Ти не можеш трохи почекати з гімнами і вільними ритмами? — питаю я.
Він хитає головою.
— Найважливіше схопити перше враження.
— Але ж тобі тільки й дісталось, що кілька ударів тазом по голові! Що ж тут тигрячого?
— Це вже дозволь вирішувати мені! — Він цідить горілку крізь ріденькі вуса.— Тепер починається робота фантазії! Я вже цвіту віршами, як трояндовий кущ. Та що там трояндовий кущ! Як орхідея в джунглях!
— Ти вважаєш, що маєш уже доволі досвіду?
Він кидає на Залізну Кобилу погляд, повний хтивості й жаху.
— Цього, я не можу сказати. Але на маленький томик в оправі напевно маю.
— То чого ж ти мовчиш! За тебе ж віддано три мільйони. Якщо не хочеш, то ми їх краще проп’ємо.
— Давайте проп’ємо.
Бамбус знову вихиляє чарку. Це вперше ми бачим його таким. Досі він обминав алкоголь, як чуму, і насамперед горілку. Його лірика розцвіла на каві й смородиновій наливці.
— Що ти скажеш про Отто?—звертаюсь я до Гунгермана.— Ось що зробили кілька ударів хляшаним тазом по голові!
— То все дрібниці! — горлає Отто, який встиг випити ще подвійну порцію горілки. В цю мить повз нього проходить Залізна Кобила, і він щипає її ззаду. На Кобилу і$е діє, як грім з ясного неба. Вона зупиняється, повільно обертається до Бамбуса і оглядає його, мов якусь рідкісну комаху. Ми сподіваємось добрячого ляпаса і виставляємо руки, щоб послабити удар. Для дам у високих черевиках те, що зробив Отто,— непристойна образа. Але в короткозорих очах Отто світиться блаженна посмішка. Він, хитаючись, підводиться з-за столу, обходить навколо Кобили і зненацька ляпає її по чорному трико.
В залі стає тихо. Всі чекають, що зараз станеться вбивство. Однак Отто спокійнісінько сідає знову за стіл, кладе голову на руки і вмить засинає.
— Не вбивай сплячого!— заклинає Гунгерман Кобилу.— Це одинадцята заповідь божа!
Залізна Кобила розкриває свого великого рота у беззвучній посмішці, виблискуючи всіма золотими коронками, і гладить Отто по ріденькому м'якому чубові.
— Хлопці,— каже вона,— якими ви ще можете бути молодими й дурними.
Ми вирушаємо додому. Гунгермана й Бамбуса Едуард одвезе до міста своєю машиною. Шелестять тополі. Гавкають хазяйські доги. Залізна Кобила стоїть у вікні на другому поверсі і махає нам смушевою шапкою. За домом розпусти висить блідий місяць. Раптом перед нами видряпується з канави Матіас Грунд, автор книги про смерть. Він думав, що зможе перейти канаву, як Ісус Генцаретське озеро. Але в нього нічого не вийшло.
Поруч мене крокує Віллі.
— Що за життя!— мрійливо каже він.— Подумати тільки, людина справді заробляє гроші уві сні! Вранці долар підніметься знову, і акції подряпаються за ними угору, як спритні мавпи!
— Не псуй нам вечора. Де твоя машина? Плодить десь тобі інші машини, як твої акції — мільйони?
— Вона в Рене. Стоїть перед «Червоним млином». В антрактах Рене катає своїх подруг. Вони аж лопають від заздрощів.
— Ти одружуєшся з нею?
— Ми заручені,— пояснює Віллі.— Коли ти знаєш, що це таке...
— Уявляю собі.
— Смішно!—каже Віллі.— Вона й зараз часто нагадує мені вночі старшого лейтенанта Гслле, того мерзотника, що отруював нам життя, поки нас не послали на героїчну смерть. Саме так. Моторошна, але чудова втіха — хапати Гелле в обійми. Ніколи не думав, що матиму від цього задоволення, повір мені.
— Вірю.
Ми йдемо темним квітучим садом. В повітрі стоїть запах невідомих квітів.
— Горби купаються у місячному сріблі,— виголошує хтось перед нами, підводячись, як примара, з землі.
Це Гунгерман. Він мокрий, як і Матіас Грунд.
— Що трапилось?—питаю я.— У нас дощу не було.
— Едуард висадив нас з машини. Ми для нього надто голосно співали. Аякже! Респектабельний хазяїн готелю! А потім я хотів трохи освіжити Отто, і ми обидва впали в струмок.
— Ви теж? А де Отто? Шукає Матіаса Грунда?
— Ловить рибу.
— Що?
— От чорт!—похоплюється раптом Гунгерман.— Хоч би не втонув! Він же не вміє плавати.
— Дурниці. Струмок не більше метра завглибшки.
— Бамбус може і в калюжі втопитися. З любові до батьківщини.
Ми знаходимо Бамбуса біля струмка. Він міцно тримається за місток і виголошує рибам промову.
— Тобі погано, святий Франціску?—питає Гунгерман.
— Авжеж,— відповідає Бамбус ї хихотить, ніби сказав щось страшенно смішне. Потім белькоче, цокаючи зубами:— Холодно. Я не звик гуляти на свіжому повітрі.
Віллі витягає з кишені пляшку горілки.
— А хто тебе знову врятує? Передбачливий дядечко Віллі. Врятує від запалення легень і від холодної смерті.
— Шкода, що тут немає Едуарда,— каже Гунгерман.— Ви б могли його теж врятувати і заснували б з паном Валентіном Бушем Товариство Едуардових рятівників. Це б його доконало.
— Облиште недоречні жарти,— озивається Валентін, який стоїть позад нього.— Хіба для вас капітал не священна річ? Чи ви, може, комуніст? Я ні з ким не ділюсь ним. Едуард належить мені.
Ми п'ємо. В місячному світлі горілка мерехтить, як жовтий самоцвіт.
— Ти ще кудись хочеш іти?— питаю я Віллі.
— Піду в Союз співаків Бодо Ледергозе. Ходімо зі мною. Там ви зможете обсохнути.
— Чудово,— каже Гунгерман.
Нікому не спадає на думку, що простіше було б піти додому. Нікому, навіть поетові смерті.
Ми крокуємо далі вздовж струмка. У воді віддзеркалюється місяць. Його можна випити — хто це колись так
сказав?




ХV




Над містом стоїть пізнє задушливе літо, курс долара піднявся ще на двісті тисяч марок, голод збільшився, ціни виросли. Все дуже просто: ціни ростуть швидше за платню, отже, частина населення, яка живе на заробітки, оклади й пенсії, дедалі більше тоне в безпросвітних злиднях, а інша частина купається в ненадійному багатстві. Уряд споглядає. Завдяки інфляції він позбувся своїх боргів, а те, що він одночасно втрачає народ, ніхто не бачить.
Склеп для фрау Нібур готовий. Це бридка кам'яна коробка з кольоровим склом, бронзовими) ланцюгами і посипаними жорствою доріжками, хоч і без скульптурних прикрас, які я пропонував їй; однак тепер фрау Нібур раптом відмовляється від нього. Вона стоїть на подвір’ї з строкатою парасолькою, в солом’яному капелюсі, прикрашеному лакованими вишнями, і з разком штучних перлів на шиї. Поруч з нею — якийсь тип у тісному картатому костюмі і в гетрах поверх черевиків. Грім одгримів, трауру як і не було, фрау Нібур уже заручена. Вона враз стала байдужа до пам’яті Нібура. Ім’я того типа, що прийшов з нею,— Ральф Леман, він відрекомендувався технічним консультантом. Костюм у нього, як на таке вишукане ім’я і професію, надто поношений. Зате краватка нова і оранжові панчохи теж — мабуть, то перші подарунки щасливої нареченої.
Бій ведеться з перемінним успіхом. Спочатку фрау Нібур заявляє, що взагалі не замовляла склепу.
— У вас є письмовий доказ? — з тріумфом питає вона.
Георг поблажливо пояснює їй, що в нашій роботі
письмові докази не потрібні. У справах, пов’язаних зі смертю, ще цінується вірність і довіра. Крім того, в нас є понад десяток свідків. Фрау Нібур уже в печінках сидить у наших каменярів, у нашого скульптора і в нас самих із своїми претензіями. До того ж, вона дала завдаток.
— Саме так,— з неперезершеною логікою заявляє фрау Нібур.— Завдаток ми хочемо взяти назад.
— Отже, ви замовляли склеп?
— Я не замовляла, а тільки дала завдаток.