Чорний обеліск - 08

Генріх Кроль благоговійно слухає: він вірить кожному слову. Курт Бах, котрого теж запрошено, як творця лева із списом у боці, замріяно дивиться на закритий полотном пам’ятник. У Георга такий вигляд, ніби він ладен життя оддати за одну сигару, я ж у тісному позиченому костюмі жалкую, що не залишився дома. Краще б я зараз спав із Гердою у її кімнаті, повитій виноградом, а оркестріон в «Альтштедтер Гоф» награвав би в цей час сіамський марш.
Волькенштейн закінчує свою промову потрійним «ура!» Оркестр починає «Пісню про славного камрада». Хор підхоплює її в два голоси. Ми всі пристаємо до хору. Це нейтральна пісня, без політики й заклику до помсти — просто туга за вбитим товаришем.
Священики виступають наперед. З пам’ятника спадає покривало. Нагорі — ревучий лев Курта Баха. На східцях сидять чотири орли, готові здійнятися вгору. Меморіальні дошки зроблено з чорного граніту, а весь пам’ятник викладено з шліфованих кам’яних плит. Це дуже дорогий пам’ятник, і ми сподіваємось одержати за нього гроші сьогодні після обіду. Нам так обіцяли, тому ми й приїхали. Коли ми не одержимо грошей, то збанкрутуємо. За останній тиждень долар піднявся майже вдвічі.
Пастирі освячують памятник: кожний від імені свого бога. На фронті, коли нас примушували слухати відправу і священики різних вір молилися за перемогу німецької зброї, я не раз думав про те, що й англійські, французькі, російські, американські, італійські та японські священики теж отак моляться за перемогу своїх країн, і бог здавався мені таким собі спантеличеним президентом ферейну, який потрапив у скрутне становище, особливо, коли ворогуючі країни були тієї самої віри. На чий бік стати богові? На бік тієї країни, де більше населення, чи тієї, де більше церков? І де ж тоді його справедливість, коли він одній країні дарує перемогу, а другій поразку, хоч і там так само щиро молилися йому? Іноді він уявлявся мені старим засмиканим правителем кількох країн, якому доводиться раз у раз бути присутнім на прийомах і завжди міняти мундир — одного разу одягати католицький, іншого — протестантський, потім євангелицький, англіканський, єпіскопальний, реформістський — відповідно до відправи, що в даний час відбувалась, так самісінько, як імператорові доводиться бути присутнім на парадах гусарів, гренадерів, артилерії та морського флоту.
На пам’ятник кладуть вінки. Ми теж кладемо, від імені своєї фірми. Голосом, що раз у раз зривається, Волькенштейн затягує «Deutchland, Deutchland, uber alles». Це, очевидно, не передбачено програмою: оркестр мовчить, і лиш кілька голосів підхоплюють пісню. Червоний від люті Волькенштейн обертається. В оркестрі починають підігравати труби й англійський рїжок. Вони заглушають Волькенштейна, який тепер енергійно киває в такт головою. Нарешті вступають всі інші інструменти, і поволі починає співати майже половина присутніх. Однак Волькенштейн почав надто високо і виходить не пісня, а якийсь вереск. На щастя, до хору прилучаються жінки. Хоч вони стоять позаду, однак рятують становище і переможно доводять пісню до кінця. Мені чомусь спадає на думку Рене де ля Тур — вона справилася б тут і сама.

Після обіду починаються розваги. Нам доводиться залишитись, бо гроші ми ще не одержали. Через довгу патріотичну промову Волькенштейна ми прогавили повідомлення про курс долара, і мабуть фірма уже й так чимало втратила. Сьогодні жарко, а мій позичений святковий костюм тісний у грудях. На небі стоять товсті білі хмари, на столі — товсті чарки з горілкою й високі бокали з пивом. Всі напідпитку, червоні обличчя лисніють від поту. Поминальна трапеза була жирна й багата. А ввечері в «Нідерсексішер Гоф» має відбутися великий патріотичний бал. Скрізь висять паперові гірлянди, соснові вінки й прапори — звичайно, чорно-біло-червоні. Тільки в крайньому будинку села з вікна на горищі звисає чорно червоно-золотий прапор. Це прапор німецької республіки. А чорно-біло-червоні — то прапори колишньої кайзерівської імперії. їх заборонено вивішувати, але Волькенштейн заявив, що покійники полягли під славними старими стягами колишньої Німеччини, і кожний, хто вивісить чорно-червоно-золотий прапор,— зрадник. Отже, столяр Бесте, який там живе, — зрадник. Правда, на війні йому прострілено легені, але він усе-таки зрадник. У нашій любій батьківщині людей дуже швидко оголошують зрадниками. Лиш Волькенштейни ніколи ними не бувають. Вони — закон. Вони самі визначають, хто зрадник.
Настрій піднімається. Літні селяни зникають. Частина членів Союзу — теж. їм треба працювати в полі. Священики пішли вже давно. Залізна гвардія, як зве її Волькенштейн, залишається. Вона складається з трохи молодших селян. Волькенштейн, котрий ставиться з презирством до республіки, але пенсію, якою вона його забезпечує, приймає й використовує на те, щоб нацьковувати на неї людей, виголошує ще одну промову, починаючи її словами «камради». Для мене це вже занадто. Коли ми ще служили в армії, такі, які Волькенштейн, «камрадами» нас не називали. Тоді ми були просто «піхтурою», «свиньми», «ідіотами», а коли доводилось скрутно, то «людьми». Тільки один раз, увечері перед атакою, Гелле, наш обер-лейтенант, колишній лісничий, назвав нас «камрадами». Він боявся наступного ранку одержати кулю в потилицю.
Ми вирушаємо до старости. Він дома, попиває каву з тістечками, покурює сигару й не має наміру розраховуватись з нами. Зрештою, ми цього й сподівались. На щастя, з нами немає Генріха Кроля: захоплений Волькенштейном, він залишився з ним. Курт Бах подався в поле з огрядною сільською красунею милуватись природою. Георг і я стоїмо перед старостою Дебелінгом, якому притакує його горбатий писар Вестгауз.
— Приходьте наступного тижня, — добродушно каже Дебелінг і частує нас сигаретами. — Тоді ми все підрахуємо й заплатимо повністю. А зараз, у цій метушні, ми ще не встигли у всьому як слід розібратись.
Сигарети ми беремо.
— Можливо, — зауважує Георг. — Однак гроші нам потрібні сьогодні, пане Дебелінг.
Писар регоче:
— Гроші кожному потрібні.
Дебелінг підморгує йому й наливає горілки:
— Краще випиймо!
На свято запросив нас не він, а Волькенштейн, який не думає про нікчемні папірці. Дебелінг волів би, щоб ми взагалі не приїздили або щоб принаймні з’явився тільки Генріх Кроль. З ним легко було б упоратись.
— Ми домовились, що гроші буде сплачено при освяченні пам’ятника,— каже Георг.
Дебелінг байдуже знизує плечима:
— Адже це майже все одно, чи зараз чи наступного тижня. Коли б вам скрізь так швидко платили...
— І платять. Без грошей ми нічого не даємо.
— Ну, а цього разу дали. За ваше здоров’я!
Від горілки ми не відмовляємось. Дебелінг підморгує захопленому писареві.
— Добра горілка,— кажу я.
— Ще по одній? — питає писар.
— А чому й не випити.
Писар наливає. Ми п’ємо.
— Отже, наступного тижня, — заявляє Дебелінг.
— Отже, сьогодні,— каже Георг.— Де гроші?
Дебелінг ображений. Ми пили його горілку, курили сигарети й після цього все одно вимагаємо грошей. Так не роблять.
— Наступного тижня, — каже він. — Ще по чарці на прощання?
— Чому не випити?
Дебелінг і писар жвавішають. Вони думають, що перемогли нас. Я виглядаю у вікно. Там, ніби картина в рамі, вимальовується пейзаж, осяяний вечірнім сонцем: ворота, дуб, а далі — неосяжні мирні поля, місцями золотисті, місцями ніжно-зелені. «Чого ми тут лаємось?— думаю я.— Хіба це не саме життя — золоте, зелене й тихе в рівномірному подиху пір року? На що ми обертаємо його?»
— Дуже прикро,— чую я голос Георга,— але ми змушені наполягати на цьому. Ви знаєте, що наступного тижня гроші ще більше знеціняться. Ми й так уже втратили на вашому замовленні. Все це вже тягнеться на три тижні довше, ніж ми сподівались.
Староста хитро позирає на нього.
— Ну, тоді ще один тиждень не матиме великого значення.
Раптом горбатий писар питає писклявим голосом:
— А що ви зробите, коли не одержите грошей? Ви ж не зможете забрати з собою пам’ятник.
— А чому б і ні?—встряю я.— Нас тут четверо, і між нами є скульптор. Ми легко зможемо взяти орлів, а якщо знадобиться, то й лева. Наші робітники прибудуть сюди за дві години.
Писар сміється.
— І ви думаєте, що вам пощастить забрати пам'ятник, який уже освячено? У Вюстрінгені кілька тисяч жителів.
— І майор Волькенштейн і Союз ветеранів,—додає староста. — Всі вони палкі патріоти.
— А коли б ви навіть і спробували, то після цього не продали б у нас більше жодного надгробка.
Писар тепер уже відверто глузує з нас.
— Ще по чарці? — питає Дебелінг, теж сміючись. Ми попали в пастку. Нічого не вдієш.
В цю мить ми бачимо, що подвір’ям біжить якийсь селянин.
— Пане старосто!—гукає він у вікно.— Ходіть швидше! Біда!
— Що трапилось?
— Та з Бесте! Вони хотіли зняти прапор, і тут усе й трапилось!
— Що? Бесте стріляв? Проклятий соціаліст!
— Ні! Бесте... Його поранено...
— І більше нікого?
— Ні. Тільки Бесте...
Обличчя Дебелінга прояснюється.
— Он що! Чого ж ви тоді зчиняєте такий галас?
— Він не може встати. З рота йде кров.
— Мабуть, дістав як слід по нахабній пиці,— заявляє горбатий писар.— Хай би не дратував людей! Зараз ідемо. Все треба робити спокійно.
— Ви мені вибачте,— з гідністю звертається до нас Дебелінг.— Я особа офіційна і мушу зайнятись цією справою. Розрахунки доведеться відкласти.
Упевнений, що тепер зовсім спекається нас, він одягає сюртук. Ми виходимо разом з ним на вулицю. Він не дуже поспішає. І ми знаємо чому. Коли він прибуде, люди вже не зможуть пригадати, хто саме бив столяра. Так воно вже ведеться.
Бесте лежить у тісних сінях свого будинку. Біля нього валяється роздертий прапор республіки. Перед будинком стоїть купка людей. З залізної гвардії не видно нікого.
— Що тут трапилось?—питає Дебелінг поліцейського, який стоїть біля дверей із книжечкою для нотаток у руці.
Поліцейський починає доповідати.
— А ви при цьому були?—питає Дебелінг.
— Ні. Мене покликано потім.
— Гаразд. Значить, ви нічого не знаєте. Хто був при цьому?
Люди мовчать.
— Ви не посилаєте по лікаря?—питає Георг.
Дебелінг неприязно дивиться на нього.
— Хіба це необхідно? Трохи води...
— Необхідно. Він помирає.
Дебелінг швидко обертається й нахиляється над Бесте.
— Помирає?
— Помирає. В нього велика кровотеча. А крім того, може, ще й кістки поламані. Схоже на те, що його скинули із сходів.
Дебелінг міряє Георга Кроля довгим поглядом.
— Поки що це лиш ваше припущення, пане Кроль, не більше. Стан Бесте визначить окружний лікар.
— А хіба сюди, до нього, не покличуть лікаря?
— Це вже дозвольте вирішувати мені. Поки що я тут староста, а не ви. Поїдьте по доктора Бредіуса,— звертається він до двох хлопців з велосипедами.— Скажіть, що трапився нещасний випадок.
Ми чекаємо. На одному з велосипедів прибуває Бредіус. Він зіскакує на землю, заходить до сіней і нахиляється над столяром.
— Він помер,— заявляє лікар, підводячись.
— Помер?
— Так, помер. Це Бесте, правда ж? Той, у якого прострелена легеня?
Староста розгублено киває голобою.
— Так, Бесте. Про те, що в нього була прострелена легеня, я не знав. Може, це з переляку... В нього було слабке серце.
— Від цього не буває кровотечі,— сухо заявляє Бредіус.— Що тут сталося?
— От ми саме й виясняємо це. Прошу залишитись тільки тих, хто буде свідчити.— Він дивиться на нас з Георгом.
— Ми ще повернемось,— кажу я.
Разом з нами йдуть майже всі люди, які стояли біля будинку. Мало хто захотів стати свідком.
Ми сидимо в «Нідерсексішер Гоф». Я давно не бачив Георга таким розлюченим. Заходить молодий робітник і сідає біля нас.
— Ви там були?—питає Георг.
— Я був при тому, як Волькенштейн підбурював людей зірвати прапор. Він називав це «стерти ганебну пляму».
— А сам Волькенштейн брав участь?
— Ні.
— Ну звичайно. А інші?
— На Бесте напала ціла зграя. Усі були п’яні.
— А потім?
— Мені здається, що Бесте почав оборонятися. Вони, звичайно, не хотіли його зовсім прикінчити. А вийшло так, що прикінчили. Бесте намагався втримати прапор, і тоді вони скинули його зі сходів. Можливо, ще й кілька разів надто сильно вдарили в спину. Адже п’яний не тямить себе. Однак убивати його вони не думали.
— Що. Хотіли тільки провчити?
— Саме так.
— Це їм сказав Волькенштейн?
— Еге ж,— зніяковівши, киває робітник.— Звідки ви знаєте?
— Можу собі уявити. То так і було чи ні?
Робітник мовчить.
— Ну, вам же самим відомо...— каже нарешті він.
— Треба докладно вияснити, як усе трапилось. Вбивство— кримінальна справа. І підбурювання до вбивства теж.
Робітник злякано дивиться на нас.
— Це мене зовсім не стосується. Я нічого не знаю.
— Ви знаєте дуже багато. І, крім вас, ще чимало людей знає, як це сталося.
Робітник допиває своє пиво.
— Я нічого не казав, — рішуче заявляє він. — І нічого не знаю. Ви думаєте, мене погладять по голові, коли я не буду тримати язика за зубами? Ні, пане, я не згоден. У мене жінка й дитина, і мені треба якось жити. Чи ви гадаєте, що я знайду роботу, коли почну базікати? Ні, пане, пошукайте когось іншого. Я не згоден.
Він зникає.
— Так відмовлятимуться всі,— похмуро зауважує Георг.
Ми чекаємо. Повз вікна проходить Волькенштейн. Він уже не в мундирі, в руках у нього коричневий чемодан.
— Куди він іде?—питаю я.
— На станцію. Він більше не живе у Вюстрінгені. Перебрався у Верденбрюк, як окружний голова Союзу ветеранів. Сюди він приїздив лиш на освячення пам’ятника, а в чемодані в нього мундир.
З’являється Курт Бах із своєю красунею. Вони нарвали в полі квітів. Почувши, що сталось, дівчина дуже засмучується.
— Тепер балу, напевно, не буде,
— Не думаю,— кажу я.
— Ні, не буде. Адже вбитого ще не поховано. Яке нещастя!
Георг підводиться.
— Ходімо,— звертається він до мене.— Нічого не вдієш. Доведеться ще раз завітати до Дебелінга.
В селі раптом западає тиша. Сонце кидає навскіс проміння на пам'ятник полеглим. Кам’яний лев Курта Баха виблискує в його світлі. Дебелінг тепер уже виступає тільки як офіційна особа.
— Сподіваюсь, що перед лицем смерті ви не станете заводити розмову про гроші,— відразу заявляє він.
— Станемо,— каже Георг.— Це наше ремесло. Ми завжди стоїмо перед лицем смерті.
— Доведеться вам потерпіти. Зараз я не маю часу. Ви знаєте, що трапилось.
— Знаємо. Ми тим часом довідались і про все інше. Можете записати нас у свідки, пане Дебелінг,. Ми сидітимемо тут, поки не одержимо грошей, отже, з завтрашнього ранку будемо цілком до послуг кримінальної поліції.
— У свідки? Які ж ви свідки? Ви ж не були присутні там.
— У свідки. Це вже наша справа. Ви ж повинні бути зацікавлені в тому, щоб вияснити все, що стосується вбивства столяра Бесте. Вбивства і підбурювання до вбивства.
Дебелінг довго не зводить з Георга погляду. Потім спроквола питає:
— Це що — шантаж?
Георг підводиться:
— Будь ласка, поясніть, що ви маєте на увазі?
Дебелінг мовчить, все ще не зводячи з нього очей. Георг витримує його погляд. Тоді Дебелінг підходить до сейфа, відмикає його і кладе на стіл кілька пачок.
— Полічіть і видайте квитанцію.
Гроші лежать на червоній картатій скатертині, серед порожніх чарок і чашок з-під кави. Георг перелічує їх і виписує квитанцію. Я виглядаю у вікно. Поля все ще виблискують золотистими й зеленими барвами, однак у них уже не гармонія буття — щось і менше й більше.
Дебелінг бере в Георга квитанцію.
— Ви, звичайно, розумієте, що на нашому цвинтарі пам’ятників більше не ставитимете,— каже він.
Георг хитає головою:
— Помиляєтесь. Поставимо, і навіть дуже швидко. Столярові Бесте. Безкоштовно. І це зовсім не стосується політики. А якщо ви захочете написати прізвище Бесте на пам’ятнику полеглим, ми теж зробимо це без грошей.
— Мабуть, до такого не дійде.
— Я так і думав.
Ми вирушаємо на станцію.
— Значить, у цього негідника вже були гроші,—кажу я.
— Звичайно. Я знав, що вони були в нього. І вже цілих два місяці, але він спекулював ними. Добре заробляв на цьому і хотів ще прибрати до кишені кількасот тисяч. Ми б не видерли їх у нього й наступного тижня.
На станції на нас чекають Генріх Кроль і Курт Бах.
— Гроші одержали?—питає Генріх.
— Одержали.
— Я був упевнений в цьому. Тут дуже порядні люди. Надійні.
— Так. Надійні.
— Балу не буде,— заявляє Курт Бах, дитя природи.
Генріх поправляє краватку.
— Столяр сам у всьому винен. Нечуване нахабство!
— Нахабство? Вивішувати офіційний державний прапор?
— Звичайно, нахабство. Він же знав, як інші дивляться на це. Мусив подумати, що з цього вийде. Цілком логічно.
— Так, Генріху, логічно,—каже Георг.—А тепер, будь ласка, заткни свою логічну пельку.
Генріх Кроль ображений Він встає і хоче щось сказати, однак, глянувши на Георгове обличчя, стримується і починає старанно обтрушувати порох із свого маренгового піджака. Потім помічає Волькенштейна, який теж чекає поїзда. Відставний майор сидить на одній із найдальших лавок. Йому хочеться швидше опинитись у Верденбрюці. Він не в захваті від того, що до нього підходить Генріх. Однак той сідає поряд.
— Чим скінчиться вся ця історія?—питаю я Георга.
— Нічим. Не знайдуть нікого винного.
— А Волькенштейн?
— Йому теж нічого не буде. Тільки столяра покарали б, якби він залишився живий. Більше нікого. Коли політичне вбивство робить хтось із правих, це вважають почесним і знаходять багато обставин, які пом’якшують провину. У нас республіка, але суддів, службовців та офіцерів ми повністю одержали від кайзерівських часів. Чого ж від них сподіватися?
Ми дивимось на вечірню заграву. Сопучи, підходить поїзд, чорний і похмурий, як похоронна карета. Дивно, думаю я, на війні ми бачили стільки мертвих — адже відомо, що понад два мільйони полягло там безглуздо, без жодної користі,— то чого ж зараз ми так хвилюємось через одне вбивство, а про тих два мільйони майже забули? Однак, мабуть, завжди так буває, що смерть однієї людини — це смерть, а смерть двох мільйонів — лиш статистика.




IX




— Склеп!—каже фрау Нібур.— Тільки склеп, на інше я не згодна!
— Гаразд,— відповідаю я,— хай буде склеп.
За короткий час, відколи помер Нібур, ця маленька залякана жінка зовсім змінилась. Вона стала зла, балакуча, сварлива — справжнісінька відьма.
Уже два тижні я обговорюю з нею пам’ятник пекареві і з кожним днем усе тепліше думаю про померлого. Багато людей чесні й добрі, коли їм погано, а коли стає краще, вони робляться нестерпними, особливо в нашій любій вітчизні— з найпокірливіших і найбоязкіших новобранців часто виходили найлютіші унтер-офіцери.
— У вас немає жодного склепу, навіть, щоб поглянути на нього,— ущипливо каже фрау Нібур.
— Склепи,— пояснюю я,— не роблять для виставки, їх роблять на замовлення, як бальні сукні для королеви. У нас є кілька малюнків, а для вас, напевно, доведеться робити ще один, спеціальний.
— Авжеж! Склеп мусить бути незвичайний. Інакше я піду до Гольмана й Клоца.
— Сподіваюсь, що ви вже були там. Ми навіть задоволені, якщо наші клієнти заходять до конкурентів. Коли йдеться про склеп, то справа тут лиш у якості.
Я знаю, що вона вже давно там була. Мені розповідав про це Плаксивий Оскар, комівояжер Гольмана й Клоца. Ми його недавно спробували переманити до себе. Оскар ще вагається, але ми запропонували йому більший процент, ніж у Гольмана й Клоца, і він, аби показати нам свою приязнь, весь цей час, що ми дали йому на роздум, шпигує для нас у своїх хазяїв.
— Покажіть свої малюнки!— наказує фрау Нібур тоном герцогині.
У нас їх немає, але я приношу кілька ескізів пам'ятників полеглим. Вони ефектні, півтора метра заввишки, намальовані вуглем і кольоровою крейдою на відповідному тлі.
— Лев,— каже фрау Нібур.— Він був, як лев! Однак не як конаючий, а як Лев, готовий до стрибка. На склепі мусить стояти лев, готовий до стрибка.
— А може, готовий до стрибка кінь? — питаю я.—Наш скульптор виграв за нього кілька років тому перехідний приз «Берлін-Тепліц».
Фрау Нібур хитає головою.
— Орел,— каже вона задумливо.
— Справжній склеп має бути схожий на каплицю,— пояснюю я.— Різнобарвні шибки, як у церкві, мармуровий саркофаг з лавровим вінком, вилитим з бронзи, мармурова лавка, де б ви могли відпочивати й спокійно молитися, довкола квіти й кипариси, доріжки, посипані жорствою, посудина з водою для наших пернатих співаків, низенька огорожа — гранітні стовпчики, перевиті бронзовим ланцюгом, важкі залізні двері з монограмою, родовим гербом або знаком пекарського цеху...
Фрау Нібур слухає мої слова, як ноктюрн Шопена у виконанні Моріца Розенталя.
— Що ж, цілком пристойна річ,—каже нарешті вона.— А може, у вас є щось оригінальніше?
Я сердито дивлюсь на неї. Вона відповідає холодним поглядом — типовий зразок грошовитого покупця.
— Є й зовсім оригінальні речі,— єхидно, з ласкою в голосі відповідаю я. — Наприклад, такі, як на Кампо Санто в Генуї. Наш скульптор працював там кілька років. Одна з його кращих робіт — постать жінки, що плаче, схилившись над труною, а на задньому плані зображено воскреслого покійника, якого ангел веде до неба. Ангел оглядається й вільною рукою благословляє засмучену вдову. Все зроблено з цілого каррарського мармуру, ангел або з розправленими або із згорнутими крильми...
— Дуже гарно. А що у вас ще є?
— Часто на пам’ятниках відображають також професію померлого. Можна, наприклад, витесати пекаря, що місить хліб. Позад нього стоїть смерть і торкає його за плече. Смерть може бути або з косою або без коси, в савані або гола, тобто у вигляді кістяка. Для скульптора це дуже важка робота, особливо ребра, які доводиться витісувати з окремих кусків каменю надзвичайно обережно, щоб вони не поламалися.
Фрау Нібур мовчить, ніби чекає ще чогось.
— Звичайно, можна зобразити ще й родину, яка молиться збоку, або, злякана, намагається прогнати смерть. Однак така річ обійдеться більйони і буде готова тільки через рік або й два. Тому доведеться дати великий завдаток, а потім виплачувати частинами.
Мене раптом проймає страх від думки, що фрау Нібур пристане на котрусь із моїх пропозицій. Курт Бах може виліпити щонайбільше кривобокого ангела, далі його мистецтво не сягає. Зрештою, в разі потреби можна буде замовити десь-інде скульптурну роботу.
— І це все?—невблаганно питає фрау Нібур.
Я міркую, чи не розповісти цій невідступній відьмі про пам’ятник у вигляді саркофага, віко якого трохи зсунуте і звідти виглядає рука скелета, але, врешті, вирішую не робити цього. Наше становище надто неоднакове: вона клієнт, а я продавець, вона має право чіплятися до мене, а я до неї — ні, бо, може, вона все-таки щось купить.
— Поки що все.
Фрау Нібур якусь мить мовчить, потім заявляє:
— Якщо у вас більше нічого немає, то я змушена буду звернутись до Гольмана й Клоца.
Вона закидає траурну вуаль на чорний капелюшок і впивається в мене своїми маленькими очима, сподіваючись, що я зараз влаштую дику сцену. Однак я натомість холодно відповідаю:
— Ми будемо тільки раді. Це наш принцип — залучати до роботи конкурентів, щоб показати, як міцно стоїть на ногах наша фірма. Але, звичайно, в замовленнях, де так багато скульптурної роботи, все залежить від майстра, що її виконуватиме. Щоб тільки не трапилось, як недавно в нашого конкурента, ім’я котрого я не хочу називати, —в ангела обидві ноги виявились лівими, мати божа була косоока, а Христос мав одинадцять пальців. Коли ж це помітили, було вже пізно.
Фрау Нібур знов опускає вуаль, як театральну завісу.
— Ну, я вже пильнуватиму, щоб такого не сталося!
Що вона пильнуватиме, я впевнений. Вона жадібно втішається своєю скорботою, п'є її великими ковтками. Фрау Нібур ще не скоро щось замовить, бо поки вона на чомусь зупиниться, то зможе мучити всіх торговців надмогильними пам’ятниками, а після того, як щось замовить,— тільки одного. Вона в своїй скорботі, як парубок до одруження, — може ходити по всіх фірмах; потім же їй, як одруженому чоловікові, доведеться бути вірній комусь одному.
З майстерні виходить трунар Вільке. У вусах у нього застряли стружки. В руці він тримає коробку апетитних нільських шпротів і, плямкаючи, їсть їх.
— Що ви думаєте про життя? — питаю я.
Він зупиняється.
— А я про життя вранці думаю не те, що ввечері, взимку — не те, що влітку, перед обідом — не те, що після нього, і замолоду, мабуть, не те, що на старість.
— Слушно. Нарешті я чую розумну відповідь!
— Коли ви все це знаєте, то навіщо питати?
— Питаючи, стаєш розумнішим. А крім того, я вранці питаю не те, що ввечері, взимку не те, що влітку, перед тим як сплю з жінкою, не те, що після того.
— Після того, як переспиш з жінкою,— повторює Вільке.— Тоді й справді на все дивишся по-іншому! Я зовсім забув про це!
Я вклоняюсь йому, як абатові:
— Вітаю вас серед аскетів! Отже, ви перемогли свою плоть! Не кожному це вдається!
— Дурниці! Я не імпотентний! Однак жінки кумедно ставляться до трунарів. Бояться їх. Не хотять заходити до майстерні, коли там є труна. Навіть, якщо виставиш берлінські млинчики й портвейн.
— Де?—питаю я.— На недокінченій труні? На поліровану ви напевно не поставите портвейну, бо від нього залишаться плями.
— На підвіконні. А на труні можна сісти. Та й крім того це ще не труна. Вона стає труною аж тоді, коли в неї покладуть покійника. А до того це просто дерев’яний ящик.
— Згоден, але розрізнити їх буває дуже важко.
— Залежно від обставин. Якось у Гамбурзі я знайшов жінку, якій це було байдуже...
Вільке посміхається і знову задоволено дістає з коробочки шпротину, не пригощаючи мене.
— Я знаю вже два випадки, коли люди отруїлися шпротами,— кажу я.— Це страшна, повільна смерть.
Вільке одмахується.
— В мене свіжі, по запаху чути, І дуже ніжні. Справжній делікатес. Я поділюся з вами, якщо ви знайдете мені красиву дівчину, яка б не боялась мене,— таку, як ота в светрі, що часто заходить тепер по вас.
Я вражено дивлюсь на трунаря. Він, безперечно, має на увазі Герду. Герду, на яку я саме чекаю.
— Я не торгую дівчатами,— різко кажу я.— Але пораджу вам: водіть своїх дам не до майстерні, а кудись в інше місце.
— Куди? — питає Вільке, видлубуючи з зубів риб'ячі кісточки.— В тім-то й горе! До готелю? Надто дорого. Та й поліцейської облави страшно. До міського парку? Знову ж таки страшно поліції. Сюди на подвір'я? То вже краще в свою майстерню.
— А хіба у вас немає квартири?
— Є кімната, але там теж небезпечно. Моя хазяйка — справжня відьма. Колись давно я з нею трохи спав, як не було нікого іншого. Розумієте? Зовсім недовго. Але ця відьма ще й тепер, через десять років, ревнує. Залишається тільки майстерня. Ну, то як з дружньою послугою? Познайомите мене з дамою в светрі?
Я мовчки показую на порожню коробку з-під шпротів. Вільке викидає її на подвір'я і йде до крана мити свої лапи.
— Нагорі в мене є ще пляшка першокласного портвейну.
— Збережіть те пійло для своєї чергової баядерки.
— До того часу він перетвориться на чорнило. Але на світі є не тільки одна коробка шпротів.
Я стукаю себе пальцем по лобі і йду до контори по альбом та складаний стільчик, щоб зробити ескіз склепу для фрау Нібур. Потім примощуюсь біля обеліска—звідси чути, як дзвонить телефон, і видно вулицю та подвір'я. Ескіз склепу я маю намір прикрасити написом: «Тут спочив від довгих нестерпних страждань відставний майор Волькенштейн. Помер у травні 1923 року».
Підходить одна з Кнопфових дочок і здивовано заглядає мені через плече. Це котрась із близнят, їх дуже важко розрізнити. Мати розрізняє їх по запаху, Кнопфові це байдуже, а ми всі їх плутаємо. Я думаю про те, в яке становище потрапляє чоловік, коли одружується з одною із близнят, а друга теж живе в тому самому помешканні.
З задуми виводить мене Герда. Вона стоїть біля воріт і сміється. Я відкладаю свій малюнок. Кнопфова дочка зникає. Вільке перестає митися. Він показує мені за її спиною спершу на порожню коробку з-під шпротів, яку кішка тягає по подвір'ю, потім на себе і піднімає вгору два пальці, беззвучно шепочучи «дві».
Сьогодні Герда одягнена в сірий светр, сіру спідничку і чорний берет. Вродлива, по-спортивному струнка, в доброму гуморі, вона тепер не скидається на папугу. Я дивлюсь на неї вже іншими очима. Жінка, якої хоче ще хтось, хай навіть оскаженілий від лю6оеного бажання трунар, одразу набуває нової ціни. Для людини відносна вартість має багато більше значення, ніж абсолютна.
— Ти була сьогодні в «Червоному млині»?—питаю я.
Герда киває.
— Смердючий хлів! Я там тренувалась. Як я ненавиджу ці трактири з холодним тютюновим димом!
Я схвально дивлюсь на неї. А за її спиною Вільке застібає сорочку, витрушує з вусів стружки і додає до двох піднятих пальців ще три. П’ять коробок шпротів! Чудова пропозиція, але я не звертаю на Вільке жодної уваги. На мене чекає тиждень світлого, безболісного, простого щастя почуттів і скромної фантазії, коротке щастя, подароване двотижневим ангажементом у нічному клубі, щастя, половина якого вже минула, яке звільнило мене від Ерни і навіть Ізабелу зробило тим, чим вона й повинна бути: фата моргана, що не викликає ані муки, ані нездійсненних мрій.
Груди мої раптом заливає хвиля глибокої вдячності.