Latin

Чорний обеліск - 06

Total number of words is 4642
Total number of unique words is 2110
29.0 of words are in the 2000 most common words
42.7 of words are in the 5000 most common words
49.4 of words are in the 8000 most common words
Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
— Де воно, Рудольфе? — шепоче Ізабела, тулячись до мене.—Скажи, де воно? Чи від мене скрізь залишається якась часточка? В усіх дзеркалах, які я бачила? А я їх бачила багато, безліч! І я в усіх них розпорошена? Кожне взяло щось від мене? Тоненький відбиток, тоненьку скибочку? І дзеркала стружать мене, як рубанок шматок дерева? Що ж тоді залишається від мене?
Я беру її за плечі.
— Все залишається. Навпаки, дзеркала ще додають тобі щось. Вони роблять обличчя видимим і повертають його тобі назад — частку простору, блискучу частку самих себе.
— Себе?—Вона все ще тримається за мою руку.— А коли обличчя вже не те? Коли воно поховане в тисячах і тисячах дзеркал? Як можна його дістати назад? О, його вже ніколи не повернути! Воно пропало! Пропало! Його обтісують, як статую, у якої вже немає лиця. Де моє обличчя? Те, яке було ще до всіх дзеркал? Ще до того, як вони почали мене обкрадати?
— Ніхто тебе не обікрав, — безпорадно кажу я. — Дзеркала не обкрадають. Вони лиш віддзеркалюють.
Ізабела важко дихає. Обличчя в неї бліде. В її прозорих очах мерехтить червоний відблиск місяця.
— Де залишилось зображення? Де ми взагалі, Рудольфе?— шепоче вона.— Де все залишилось? Все мчить кудись, летить, усе тоне! Міцно тримай мене! Не впусти! Хіба ти не бачиш їх?— Ізабела пильно вдивляється в нечіткий обрій. — Он вони літають! Усі мертві дзеркальні зображення! Вони хочуть крові! Ти не чуєш їх? Сірі крила. Вони тріпочуть, як у кажанів! Не пускай їх сюди!
Вона схиляє голову мені на плече, тулиться тремтячим тілом до мого тіла. Я міцно тримаю її. Сутінки дедалі густішають. Вітер ані кине, однак темрява поволі насувається від дерев з алеї, ніби мовчазна рота тіней. Здається, вона хоче оточити нас і крадеться з засідки, щоб одрізати нам шлях.
— Ходімо,— кажу я.— Ну, ходімо! Там, за алеєю, не так темно.
Вона опирається й хитає головою. Мого обличчя торкається її волосся. Воно м’яке і пахне сіном. Лице її теж м'яке. Я відчуваю її підборіддя, чоло, і раптом мене знову глибоко вражає те, що за цим вузьким чолом ховається світ із зовсім іншими законами, що ця голівка, яку я легко обнімаю руками, бачить усе не так, як я: кожне дерево, кожну зірку, кожен зв'язок між явищами і навіть себе саму. На мить думки мої переплутуються, і я вже не знаю, чи дійсність — те, що бачу я, чи те, що бачить вона, чи те, що існує незалежно від нас і чого нам ніколи не судилось пізнати. тому що вона — як дзеркала, а ті існують тільки тоді, коли існуємо ми, і завжди віддзеркалюють не що інше, як наш власний образ. Ніколи, ніколи ми не знаємс, чим вони є, коли залишаються самі, і що стоїть за ними; вони ніщо і все-таки можуть віддзеркалювати й мусять чимсь бути, однак ніколи не зраджують своєї таємниці.
— Ходімо,— кажу я.— Ходімо, Ізабело. Ніхто не знає, хто він насправді, де його шлях і куди той шлях веде, але ми разом, і це все, що ми знаємо.
Я веду її за собою. Можливо, й справді, думаю я, коли все гине, не існує нічого, крім хвилин, проведених разом, та й це лиш делікатний обман, бо там, де ти справді комусь потрібний, ти нічого не можеш зробити, нікого не можеш захистити. Я дуже часто в цьому переконувався, коли на війні дивився на мертві обличчя друзів. Кожен має свою смерть і мусить сам її зустріти, і ніхто йому не може допомогти.
— Ти не залишиш мене саму?—питає Ізабела.
— Не залишу.
— Присягнись,— просить вона і зупиняється.
— Присягаюсь,— не задумуючись, відповідаю я.
— Гаразд, Рудольфе. — Вона полегшено зітхає. — Але не забудь про це. Ти так часто забуваєш.
— Я не забуду.
— Поцілуй мене.
Притягаючи її до себе, я відчуваю якийсь страх і не знаю, що мені робити, потім цілую її сухими, стуленими губами.
Вона охоплює руками мою голову і раптом швидко кусає за губу. Я відсахуюсь. З прокушеної губи тече кров. Я дивлюся на Ізабелу. Вона сміється. Обличчя її міняється. Воно стає зле і хитре.
— Кров!— тихо каже вона, і в голосі її чути радість.— Ти знову хотів мене обдурити, я тебе знаю! Але тепер це тобі вже не вдасться. Ти затаврований і більше не зможеш утекти.
— Я більше не зможу втекти, —розчаровано повторюю я. — Хай так. Однак для цього тобі не треба було накидатись на мене, мов кішці. Глянь, як тече кров! Що я скажу начальниці, коли вона побачить мене?
Ізабела сміється.
— Нічого. Навіщо тобі завжди щось казати? Не будь таким боягузом!
Я відчуваю в роті теплу кров. Носовичок тут не допоможе — рана повинна закритися сама по собі. Женев’єва стоїть переді мною. Вона раптом стала Женні. Рот у неї тепер маленький і негарний, посмішка хитра і зла.
Починають дзвонити на травневу відправу. Стежкою йде котрась із санітарок. Її халат невиразно біліє в мороці.
Поки йшла відправа, рана моя засохла, я одержав свою тисячу марок і тепер сиджу за столом з вікарієм Бодендіком. Шовкову ризу він залишив у маленькій ризниці. Чверть години тому Бодендік був ще міфічною постаттю. Одягнений у парчу, овіяний ладаном, осяяний свічками, він стояв, піднявши золоту дароносницю з тілом Хреста над головами побожних сестер і хворих, котрим дозволено відвідувати відправу,— а тепер, у чорній поношеній сутані, з мокрим від поту білим комірцем, застебнутим не спереду, а ззаду, він став звичайним слугою божим, спокійним, огрядним, з червоним носом і червоними щоками, на яких набрякли жилки, що свідчать про його любов до вина.
Бодендік і сам не знає, що перед війною кілька років був моїм сповідником, коли нам, учням, згідно шкільного розпорядку доводилось щомісяця сповідатися і причащатися. Хто був не зовсім дурний, той ішов до Бодендіка. Він недочував і, оскільки сповідаються пошепки, не міг зрозуміти, в яких гріхах йому признавались. Тому він накладав найлегші покути. Прокажеш було кілька отченашів, і всі гріхи тобі відпущено. Можна знову грати в футбол чи пробувати дістати в міській бібліотеці заборонені книжки. Зовсім інакше було в соборного пастора, до якого я потрапив одного разу, коли біля сповідальні Бодендіка стояла велика черга. Соборний пастор наклав на мене підступну покуту: звелів прийти до сповіді наступного тижня, а коли я це зробив, він спитав, чому я прийшов. Оскільки на сповіді брехати не можна, я сказав правду. Він наклав на мене покуту — кілька десятків разів помолитись на чотках і звелів наступного тижня знову прийти до нього на сповідь. Так тривало далі, і я був майже у відчаї, бо вірив уже, що на все життя приречений на щотижневі сповіді в соборного пастора. На щастя, четвертого тижня святий отець захворів на кір і мусив лягти в ліжко. Коли настав день чергової сповіді, я пішов до Бодендіка і голосно розповів йому, в яке становище потрапив: соборний пастор велів мені сьогодні прийти до сповіді, а сам захворів. Що мені робити? Додому до нього я не міг піти, щоб не заразитись. Бодендік вирішив, що я можу не гірше висповідались і в нього: сповідь завжди є сповіддю, а священик священиком. Я висповідався і дістав волю. Відтоді я обминав соборного пастора десятою дорогою.
Ми сидимо в маленькій кімнаті поблизу просторої зали для хворих, яким дозволено вільно гуляти. Тут стоять полиці з книгами, горщик з геранню, кілька стільців, крісел та круглий стіл. Начальниця прислала нам пляшку вина, і ми чекаємо на вечерю. Десять років тому я б ніколи не повірив, що питиму вино із своїм сповідником — але я тоді також не повірив би, що вбиватиму колись людей і за це мене не повісять, а навпаки, нагородять орденом, — однак таке сталося.
Бодендік пробує вино.
— Рейнгардське, — урочисто проголошує він. — Чудова річ. Ви розумієтесь на винах_?
— Мало,— відповідаю я.
— Треба навчитись. їжа й напої— то дар божий. Ними треба втішатись і на них треба розумітись.
— Смерть, безперечно, теж дар божий,— відповідаю я, дивлячись крізь вікно в темний сад. Здійнявся вітер, і крони дерев заколихалися. — Нею теж треба втішатися й розумітись на ній?
Бодендік насмішкувато позирає на мене поверх своєї чарки.
— Для християнина смерть — не проблема. Втішатися нею йому не треба, але зрозуміти її він може дуже легко. Смерть — це шлях до вічного життя. Її нічого боятися А для багатьох людей вона ще й порятунок.
— Від чого?
— Порятунок від хвороби, болю, самотності й злиднів.
Бодендік з насолодою бере в рот ковток вина і смакує
його.
— Знаю,— кажу я.— Порятунок од земних скорбот. А навіщо, власне, бог сотворив їх?
По Бодендікові не видно, що він страждає від земних скорбот. Круглий, гладкий, він закинув полу сутани на спинку стільця, щоб не зім’ялася під вагою його масивного заду. Ось він сидить, міцно тримаючи в руках чарку, цей знавець потойбічного життя й вина.
— Навіщо, власне, бог сотворив земні скорботи? — повторюю я. — Не міг відразу пустити нас у вічне життя?
Бодендік знизує плечима.
— Про читайте про це в біблії. Людина, рай, гріхопадіння...
— Гріхопадіння, вигнання з раю, первородний гріх, а з ним прокляття на сотні тисяч поколінь. Бог найдовгочаснішої помсти.
— Бог прощення,— заперечує Бодендік, дивлячись проти світла на вино. — Бог любові й справедливості, завжди готовий простити. Бог, який для спасіння людства віддав у жертву свого власного сина.
— Пане вікарій, — кажу я з раптовою люттю, — навіщо бог любові й справедливості створив людей такими не однаковими? Одного — бідним і хворим, а іншого — здоровим і підлим?
— Хто принижений тут, той звеличиться в царстві небеснім. Божа справедливість зрівноважує.
— Я не дуже в цьому впевнений,—заперечую.—Я знав одну жінку, яку десять років мучив рак, яка витримала шість страшних операцій, яку ніколи не покидав біль і яка, врешті, зневірилась у богові, коли поховала двох своїх дітей. Вона перестала ходити до церкви, перестала сповідатися і причащатися і, згідно з правилами церкви, померла в смертельних гріхах. Згідно з цими самими правилами, вона тепер горить і вічно горітиме в пеклі, яке теж сотворив бог любові. Це справедливо, чи не так?
Якусь мить Бодендік мовчки дивиться на вино.
— Це ваша мати?— питає він нарешті.
Я здивовано переводжу на нього погляд.
— Яке це має значення?
— Це ваша мати, правда ж?
Я ковтаю вина.
— Хай навіть моя мати.
Бодендік мовчить.
— Вистачить одної секунди, щоб примиритись з богом,— нарешті обережно каже він.— Одної секунди перед смертю. Єдиної думки. Не обов’язково навіть, щоб її було вимовлено.
— Кілька днів тому я теж так говорив одній жінці, що впала у відчай. Однак якщо такої думки не було?
Бодендік дивиться на мене.
— Церква має свої правила. Правила, які б запобігали людським гріхам і виховували. У бога їх немає. Бог—це любов. Хто з нас може знати, як він судить?
— А він судить?
— Ми так це знаємо. Насправді це любов.
— Любов,— гірко кажу я.— Любов, сповнена садизму. Любов, яка несе муки й злидні, яка страхітливу несправедливість на світі хоче виправдати обіцянкою вигаданого неба.
Бодендік посміхається.
— Вам не здається, що до вас інші люди уже думали про це?
— Безліч людей. І розумніших за мене.
— Я теж так вважаю,— лагідно каже Бодендік.
— Це ще не значить, що я також не можу думати про це.
— Безперечно ні.— Бодендік наливає собі чарку.— Тільки робіть це грунтовно. Сумнів — це зворотний бік віри.
Я дивлюсь на нього. Ось він сидить, незворушний, як башта, і ніщо не може його сколихнути. За його міцною головою стоїть ніч, неспокійна ніч Ізабели, яка тріпоче і б’ється у вікно, безмежна ніч, вщерть наповнена питаннями без відповіді. А Бодендік на все має відповідь.
Відчиняються двері. На великій таці у каструлях, поставлених одна на одну, з’являється вечеря. Сестра з кухні застеляє стіл скатертиною, кладе ножі, ложки та виделки і зникає.
Бодендік знімає верхню каструлю.
— Що в нас сьогодні на вечерю? Бульйон, — ніжно каже він,— бульйон з мозковими галушками. Вищий клас! І печеня в оцті з червоною капустою. Одкровення!
Він насипає собі тарілку бульйону й почгїнає їсти. Я серджусь на себе, що завів з ним диспут, і відчуваю його перевагу, хоч усе сказане аж ніяк не розв’язує проблеми. Перевага його в тому, що він нічого не шукає. Він знає. Але що він, власне, знає? Довести він нічого не може. І все-таки грається зі мною, як хоче.
Входить лікар. Це не директор закладу, а лікар, що наглядає за хворими.
— Повечеряєте з нами?—питає Бодендік.— Тоді сідайте, бо після нас нічого не залишиться.
Лікар хитає головою.
— Ніколи. Буде гроза, а в грозу хворі ще неспокійніші.
— Щось не схоже на грозу.
— Не схоже, але вона буде. Хворі передчувають її. Для кількох уже довелося влаштувати тривалу ванну. Важка буде ніч.
Бодендік ділить між нами печеню. Собі він кладе більше.
— Гаразд, докторе,— каже він.— Випийте принаймні чарку вина. П’ятнадцятиградусне! Дар божий! Навіть для нашого молодого язичника.
Він підморгує мені, а я відчуваю, що так би й вилив соус з печені за його засалений комірець.
Лікар сідає до нас і бере чарку- Бліда сестра просовує голову крізь двері.
— Я зараз не вечеряю, сестро, — каже лікар:—Залиште, будь ласка, в моїй кімнаті кілька бутербродів і пляшку пива.
Лікареві років тридцять п'ять. Це чорнявий чоловік з вузьким обличчям, близько поставленими очима і великими відстовбурченими вухами. Звати його Верніке, Гвідо Верніке, і він так само ненавидить своє ім’я, як я ненавиджу ім'я Рольф.
— Як там фройляйн Терговен?—питаю я.
— Терговен? А, так... На жаль, нічого втішного.
— Ні. Вона була така ж, як завжди. Може, трохи збудженіша, але ж ви кажете, що це від грози.
— Побачимо. У нас тут передбачити щось дуже важко.
Бодендік сміється.
— Безперечно, важко. Тут важко.
Я дивлюсь на нього. От тобі й християнин! Але тут мені спадає на думку, що його ж професія — піклуватися про людські душі, тому він дещо втрачає в почуттях за рахунок знань, так само як лікарі, медсестри і торговці надгробками.
Я слухаю, як він розмовляє з Верніке. У мене раптом зникає апетит, я встаю і підходжу до вікна. З-за розколисаних вітром чорних верховіть стіною здіймається хмара з блідими краями. Я дивлюсь на неї. Зненацька мені все здається зовсім чужим: за знайомою картиною парку безмовно встає інша, дикіша, і відкидає стару, як порожню оболонку. Я згадую крик Ізабели. «Де моє колишнє обличчя? Те, яке було ще до всіх дзеркал?» Справді, де те найперше обличчя, думаю я. Первісний ландшафт, яким він був ще, поки не став ландшафтом у нашому розумінні — парком, лісом, будинком, людиною? Де обличчя Бодендіка, яке ще не було Бодендіком, і обличчя Верніке, що існувало до того, як стало відповідати цьому імені? Чи ми щось знаємо про них? Чи ми потрапили в тенета понять і слів, логіки й облудного розуму, а за ними самотньо палає пра-вогонь, до якого ми більше не маємо доступу, тому що обернули його на тепло і вигоду, на вогонь у грубках і парове опалення, на шахрайство й упевненість, на міщанство й твердині та ще, може, на турецьку лазню мокрої філософії і науки. Де вони? Стоять там і досі, незбагненні, чисті й недоступні, поза життям і смертю, поки самі не стануть для нас життям і смертю? А може, це тільки ті, які зараз сидять, втупившись перед собою очима, чи тихенько ходять у загратованих кімнатах цього будинку, відчуваючи в крові близьку їм грозу? Де межа, що відділяє хаос од порядку, і хто може її переступити й повернутися назад, а якщо комусь і вдалося, то хіба він щось пам’ятає про це? Хіба один спогад не стирається іншим? Хто божевільний, затаврований і вигнаний — ми з своїми межами, з своїм розумом, з своїм упорядкованим світоглядом, чи вони, в кому бушує хаос, хто відданий на волю безмежному, як кімнати без дверей і стелі, як приміщення з трьома стінами, куди б’ють блискавки, залітає вітер і падає дощ, тоді як ми пишаємось у своїх закритих кімнатах з дверима й чотирма стінами і віримо, що маємо перевагу над божевільними, бо уникнули хаосу? Але що таке хаос? І що порядок? І в кого вони є? І чому? І хто уникає їх?
Бліда блискавка прорізала край неба над парком, і аж згодом почувся слабкий грім. Наша кімната, мов наповнена світлом каюта, здається, пливе в ніч, що стає дедалі страшнішою, ніби десь полонені велетні рвуть ланцюги, аби схопитись і знищити плем’я карликів, котрим на деякий час вдалось прикувати їх. Освітлена кабіна в темряві, книги і три впорядковані мозки в будинку, де всюди, ніби в чарунках стільників у вулику, запертий жах, що спалахує блискавками в зруйнованих мозках. А що, коли б їх усіх зненацька пронизала блискавка свідомості, і вони, зібравшись разом, зчинили б бунт, розбили замки, зірвали засуви, сірою хвилею затопили б сходи, змили б геть освітлену кімнату обмеженого, міцного духу, кудись у ніч, у те безіменне, могутнє, що стоїть за нею?
Я обертаюсь. Людина віри й людина науки сидять біля столу. Для них світ не здається хистким тремтячим неспокоєм, гуркотом з глибин, блискавкою в крижаному ефірі, вони люди віри й науки, вони мають висок і лот, вагу й міру, кожен свою, однак їх це не бентежить, вони впевнені, в них є назви, які можна до всього приліпити, ніби етикетки, вони добре сплять, у них є мета, що вдовольняє їх, а жах, чорна завіса перед самогубством, має у їхньому бутті своє визначене місце — е нього є назва, його можна класифікувати і тому він перестав бути небезпечним. Вбиває лиш те, що не має назви, або те, що зламало свою назву.
— Блискає,— кажу я.
Лікар озирається.
— Справді?
Він саме пояснював суть шизофренії, Ізабелиної хвороби. Його смугляве обличчя від збудження трохи почервоніло. Він розповідає, що хворі на шизофренію блискавично, в одну мить, перескакують з однієї особистості в іншу і що в давнину їх вважали за ясновидців та святих, а пізніше — за людей, якими заволодів диявол, і ставились до них з забобонною пошаною. Лікар філософствує про причини хвороби, і я раптом дивуюсь, звідки він це все знає і чому він зве це хворобою. Хіба не можна з таким же успіхом вважати це винятковим багатством? Хіба кожна нормальна людина не має у собі теж з десяток особистостей? І хіба не полягає різниця між ними лише в тому, що здоровий стримує їх, а хворий дає їм волю? Хто ж тоді хворий?
Я підходжу до столу й випиваю свою чарку. Бодендік дивиться на мене доброзичливо, Верніке — як на зовсім нецікавого пацієнта. Тільки зараз я починаю відчувати смак вина. Воно добре, ароматне, витримане й міцне. В ньому більше немає хаосу, думаю я. Воно перетворило його в гармонію. Перетворило — не замінило. Не уникло його. І раптом на якусь мить, зовсім безпідставно, я стаю невимовно щасливим. Отже, буває й так, думаю я. Хаос можна перетворити! Існує не лише те або інше, але вони можуть і перетворюватися одне на одне.
За вікном знову спалахує бліде сяйво й згасає.
Лікар підводиться.
— Почалось. Мені треба йти до тих, що замкнені.
Замкнених хворих ніколи не випускають надвір. Вони
до самої смерті залишаються в кімнатах з прикрученими до підлоги меблями, з загратованими вікнами і з дверима, які можна відчинити тільки ключем ззовні. Вони сидять у клітках, як небезпечні хижі звірі, і говорити про них не любить ніхто.
Верніке дивиться на мене.
— Що з вашою губою?
— Нічого. Вкусив уві сні.
Бодендік сміється. Двері відчиняються, і маленька сестра вносить ще одну пляшку й три чарки. Верніке йде з кімнати разом з сестрою. Бодендік хапає пляшку і наливає собі знову. Тепер мені зрозуміло, чому він запросив Верніке випити з нами: щоб начальниця прислала другу пляшку вина. Однієї для трьох чоловіків мало. От хитрий, думаю я. Повторив чудо, яке вчинив Христос під час проповіді на горі. З однієї чарки для Верніке зробив для себе цілу пляшку.
— Ви, мабуть, більше не питимете?—питає він.
— Чому ж? Питиму, — відповідаю я, сідаючи до столу. — Я саме добрав смаку. Ви мені допомогли в цьому. Красно дякую.
Бодендік кисло посміхається і витягає пляшку з льоду Якусь мить він ще дивиться на етикетку, потім наливає мені — менше ніж півчарки. Собі ж наливає майже по самі вінця. Я спокійно забираю в нього пляшку і доливаю собі стільки, як і в нього.
— Пане вікарій,— кажу я,— в деяких речах ми не так уже й відрізняємось.
Бодендік раптом вибухає сміхом. Його лице розквітає як півонія.
— На здоров'я!—каже він єлейним голосом.
Гроза, гуркочучи, то насувається на місто, то відходить далі. Як безмовні удари шаблі, небо розтинають блискавки. Я сиджу біля вікна в своїй кімнаті, а переді мною в кошику на сміття у вигляді видовбаної слонячої ноги, який мені торік подарував комівояжер Ледерман, син кравця Ледермана, лежать подерті Ернині листи.
З Ерною все скінчено. Я перебрав в пам’яті всі її вади, викинув її і з голови і з серця, а на десерт ще й прочитав кілька розділів з Шопенгауера й Ніцше. Але все-таки мені краще хотілося б мати смокінг, машину та шофера і в товаристві двох чи трьох відомих артисток, з кількома сотнями мільйонів у кишені зненацька з'явитись у «Червоному млині», щоб завдати змії смертельного удару. Я ще якийсь час мрію про те, що було б, якби вона завтра прочитала в газеті, що мені випав найбільший виграш по лотереї або що я дуже обпікся, рятуючи з охопленого вогнем будинку дітей. Потім помічаю світло в Лізиній кімнаті.
Ліза відчиняє вікно і подає комусь знак. Я сиджу в темряві, тому мене їй ледве видно, отже, вона має на увазі когось іншого. Вона беззвучно ворушить губами, показує собі на груди, потім на наш будинок і киває головою. Після цього світло гасне.
Я обережно висуваюся з вікна. Уже дванадцята година ночі, і всі вікна поблизу темні, а відчинене тільки в Георга Кроля.
Я очікую і нарешті бачу, як двері в Лізиному будинку відхиляються. Ліза виходить, швидко озирається і перебігає вулицю. Вона в легенькій строкатій сукні, а черевики тримає в руці, щоб не зчиняти шуму. Водночас я чую, як обережно відчиняються двері в нашому будинку. Це може бути тільки Георг. Над дверима висить дзвінок, і, щоб тихо відчинити їх, треба стати на стілець, рукою притримати дзвінок, а ногою натиснути на клямку й потягнути до себе. Для такої акробатичної вправи треба бути тверезому. А я знаю, що сьогодні Георг тверезий.
Чути тиху розмову і тупіт високих каблуків. Значить, Ліза, хитра бестія, знову взула черевики, щоб бути принаднішою. Двері Георгової кімнати тихо риплять.
От тобі й маєш! Георг, ця тиха вода! І коли він устиг?
Гроза повертається знову. Грім лунає дужче, і зненацька на бруківку, ніби срібні таляри, починає сипати дощ. Вода відскакує від каміння дрібними краплями, і від землі здіймається приємна прохолода. Вихилившись з вікна, я дивлюсь на цей мокрий танок. Вода вже тече поверх ринв, без кінця спалахують блискавки, і в їхньому світлі я бачу, як з Георгового вікна Ліза підставляє під дощ свої голі руки, потім висовує й голову, і я чую її хрипкий голос. Лисої голови Георга не видно: він не любитель природи.
Відштовхнувши кулаком ворота, на подвір’я, хитаючись, входить мокрий до нитки Кнопф. З його картуза струмує вода. Слава богу, думаю я, в таку погоду мені не треба буде змивати його свинство. Однак Кнопф розчаровує мене. Він навіть не дивиться на свою жертву — чорний обеліск. Лаючись і відмахуючись від дощу, наче від комарів, він тікає до хати. Вода — його найбільший ворог.
Я беру кошик і витрушую з нього все на вулицю. Вода підхоплює й швидко несе геть Ернину любовну писанину. Як завжди, перемогли гроші, думаю я, хоч вони зараз і нічого не варті. Я підходжу до другого вікна і визираю в сад. Дощ справляє там бучне свято, зелену оргію спарування, безсоромну й невинну. В спалахах блискавок мені видно надмогильну плиту самогубця. Вона стоїть осторонь, на ній уже видовбано напис, літери виблискують золотом. Я зачиняю вікно і вмикаю світло. Внизу тихо розмовляють Георг і Ліза. Враз моя кімната здається мені страхітливо порожньою. Я знову відчиняю вікно, дослухаюсь до таємничого шуму й вирішую, що візьму в книгаря Бауера замість грошей за останні уроки книжку про йогів, аскетизм і самообмеження. Тренуючи дихання, люди нібито досягають казкових результатів.
Прямуючи до ліжка, я проходжу повз дзеркало. Зупиняюсь і дивлюся в нього. «Що там справді є? — думаю я.— Звідки береться перспектива, якої, немає, глибина, яка тільки обманює око, простір, що насправді є площиною? І хто це виглядає звідти, коли там нікого немає?
Я бачу свою губу, напухлу і заструпілу, ворушу нею, і хтось напроти ворушить губою, якої там немає. Я посміхаюсь, і неіснуючий Хтось відповідає мені посмішкою. Я хитаю головою, і неіснуючий Хтось теж хитає неіснуючою головою. Хто із нас Хтось? І хто з нас Я? Той, що стоїть там, чи інший, з плоті й крові, перед, дзеркалом? Чи ще хтось третій, який стоїть за обома нами? Мені стає страшно, і я гашу світло.




VII



Різенфельд дотримав слова. Наше подвір’я повне надгробків і цоколів. Поліровані з усіх боків пам’ятники оббиті планками та обмотані мішковиною. Це примадонни надмогильних каменів, і поводитися з ними треба дуже обережно, щоб не пошкодити країв.
На подвір’я зійшлися всі наші працівники, аби допомогти вивантажувати товар і подивитись на нього. Навіть стара фрау Кроль крутиться тут, перевіряючи якість чорного граніту і час од часу окидаючи сумним поглядом обеліск біля дверей — єдину річ, яка ще залишилась із того, що купив її небіжчик-чоловік.
Курт Бах направляє до себе в майстерню величезну брилу пісковика. З неї вийде ще один конаючий лев, однак цього разу не скоцюрблений, ніби в нього болять зуби, а лев, що реве з останніх сил, із уламком списа у боці. Його призначено для пам’ятника полеглим села Вюстрінген, у якому існує надзвичайно войовничий Союз ветеранів під командуванням відставного майора Волькенштейна. Волькенштейнові скоцюрблений лев здався надто слабкодухим. Він найохотніше замовив би чотириголове чудовисько з вогненними пащами.
Товар з Вюртемберзької фабрики металевих виробів, який прибув одночасно з надгробками, теж розпаковано. На землі один побіч одного вишикувались чотири орли, два бронзові і два чавунні. Вони теж мають увінчати пам’ятники полеглим і надихати молодь на нову війну, бо, як переконливо заявляє відставний майор Волькенштейн, «колись же, нарешті, ми мусимо перемогти, і тоді горе нашим ворогам!» Правда, поки що орли скидаються на величезних курок, які сідають нестися, однак усе матиме зовсім інший вигляд, коли вони увінчають пам’ятники. Генерали без мундирів теж скидаються на торговців оселедцями, і навіть Волькенштейн у цивільному костюмі схожий на гладкого вчителя фізкультури. У нашій любій вітчизні зовнішній вигляд і дистанція — це все.
Оскільки я відаю рекламою, то визначаю, де ставити той чи інший пам’ятник. Вони мають стояти не просто будь-як один біля одного, а мальовничими групами по всьому саду. Генріх Кроль проти цього. Він найбільше хотів би, щоб камені були вишикувані в ряд, як солдати, все інше здається йому сентиментальним. На щастя, на моєму боці більшість. Навіть його мати проти нього. Зрештою, вона завжди виступає проти Генріха. Ще й сьогодні їй дивно, чому Генріх — її син, а не син дружини відставного майора Волькенштейна.
День видався безхмарний, тихий, чудовий. Небо розкинулось над містом, як величезне шовкове шатро. У кронах дерев ще збереглася ранкова прохолода. Пташки щебечуть, ніби на світі нічого більше не існує, крім раннього літа, гнізд і молодого життя в них. їм байдуже, що долар, як огидний губчастий гриб, набух до п’ятдесяти тисяч марок. І що в ранковій газеті зміщено повідомлення про три самогубства. Всі три самогубці—колишні дрібні вкладники, всі три вибрали улюблену смерть бідних — залишили відкритими газові крани. Стара Кульбаке засунула голову в духовку; радника фінансів на пенсії Гопфа знайшли старанно поголеного, в його останньому, дбайливо вичищеному, багато разів латаному костюмі, з чотирма нічого не вартими асигнаціями по тисячі марок, проштемпельованими червоною фарбою, у руці, ніби з вхідними квитками до неба; а вдову Гляс — у сінях біля кухні, з розірваною книжкою ощадної каси із вкладом на п’ятдесят тисяч марок. Асигнації по тисячі марок були для Гопфа останніми прапорами надії: давно вже ходила чутка, що саме ці асигнації колись знову матимуть вартість. Невідомо, хто пустив таку чутку. На них ніде не написано, що вони забезпечені золотом, а хоч би й було написано, то що з того? Держава, ця безкарна обманщиця, яка сама розтринькує більйони і садовить у тюрму кожного, хто обдурить її бодай на п’ять марок, знайде вже спосіб не оплачувати асигнацій. Тільки позавчора в газеті було опубліковано, що вони не будуть користуватися ніякими пільгами. Тому сьогодні в ній же й з’явилось повідомлення про смерть Гопфа.
З майстерні трунаря Вільке долинає стукіт, ніби там оселився веселий дятел-велетень. Справи у Вільке йдуть якнайкраще, труна, врешті, потрібна кожному, навіть самогубцеві— адже пора братських могил та похоронів у брезенті скінчилась разом з війною. Тепер кожен гниє так, як йому належить за чином — в труні, що повільно трухлявіє у землі, в савані, у фраці без спини чи в покривалі з білого крепдешину. Пекар Нібур навіть з усіма своїми орденами та значками різних союзів: так захотіла його дружина. Вона поклала йому навіть копію прапора союзу співаків «Одностайність». Він був у ньому другим тенором, щонеділі виводив там «Тишу в лісі» та «Чорно-біло-червоний наш прапор гордо має в ясній високості», напивався пива так, що мало не лопав, і йшов додому лупцювати свою жінку. Праведна душа, як сказав на похороні пастор.
На щастя, о десятій годині Генріх Кроль у своєму звичайному костюмі подався на велосипеді на села. Коли він побачив стільки свіжого граніту, його серце комерсанта не витримало: треба їхати, треба передати камені засмученим родичам померлих.
You have read 1 text from Ukrainian literature.
Next - Чорний обеліск - 07
  • Parts
  • Чорний обеліск - 01
    Total number of words is 4540
    Total number of unique words is 2111
    27.4 of words are in the 2000 most common words
    37.4 of words are in the 5000 most common words
    43.9 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Чорний обеліск - 02
    Total number of words is 4623
    Total number of unique words is 2223
    27.8 of words are in the 2000 most common words
    40.4 of words are in the 5000 most common words
    47.2 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Чорний обеліск - 03
    Total number of words is 4694
    Total number of unique words is 1943
    31.6 of words are in the 2000 most common words
    43.3 of words are in the 5000 most common words
    50.5 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Чорний обеліск - 04
    Total number of words is 4467
    Total number of unique words is 1912
    30.8 of words are in the 2000 most common words
    42.7 of words are in the 5000 most common words
    49.7 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Чорний обеліск - 05
    Total number of words is 4569
    Total number of unique words is 1938
    30.7 of words are in the 2000 most common words
    43.8 of words are in the 5000 most common words
    50.7 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Чорний обеліск - 06
    Total number of words is 4642
    Total number of unique words is 2110
    29.0 of words are in the 2000 most common words
    42.7 of words are in the 5000 most common words
    49.4 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Чорний обеліск - 07
    Total number of words is 4448
    Total number of unique words is 2124
    27.9 of words are in the 2000 most common words
    39.8 of words are in the 5000 most common words
    45.7 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Чорний обеліск - 08
    Total number of words is 4408
    Total number of unique words is 1919
    29.2 of words are in the 2000 most common words
    40.3 of words are in the 5000 most common words
    46.8 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Чорний обеліск - 09
    Total number of words is 4476
    Total number of unique words is 1942
    30.8 of words are in the 2000 most common words
    43.6 of words are in the 5000 most common words
    49.6 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Чорний обеліск - 10
    Total number of words is 4502
    Total number of unique words is 2092
    28.1 of words are in the 2000 most common words
    39.2 of words are in the 5000 most common words
    45.7 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Чорний обеліск - 11
    Total number of words is 4500
    Total number of unique words is 1869
    31.6 of words are in the 2000 most common words
    43.4 of words are in the 5000 most common words
    49.7 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Чорний обеліск - 12
    Total number of words is 4555
    Total number of unique words is 1971
    30.8 of words are in the 2000 most common words
    42.3 of words are in the 5000 most common words
    49.2 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Чорний обеліск - 13
    Total number of words is 4466
    Total number of unique words is 2042
    29.0 of words are in the 2000 most common words
    41.5 of words are in the 5000 most common words
    48.4 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Чорний обеліск - 14
    Total number of words is 4437
    Total number of unique words is 1827
    30.9 of words are in the 2000 most common words
    42.4 of words are in the 5000 most common words
    49.5 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Чорний обеліск - 15
    Total number of words is 4457
    Total number of unique words is 2096
    27.6 of words are in the 2000 most common words
    39.5 of words are in the 5000 most common words
    46.3 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Чорний обеліск - 16
    Total number of words is 4592
    Total number of unique words is 1873
    30.6 of words are in the 2000 most common words
    42.2 of words are in the 5000 most common words
    49.6 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Чорний обеліск - 17
    Total number of words is 4512
    Total number of unique words is 1832
    31.8 of words are in the 2000 most common words
    43.9 of words are in the 5000 most common words
    50.4 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Чорний обеліск - 18
    Total number of words is 4595
    Total number of unique words is 1938
    30.6 of words are in the 2000 most common words
    44.5 of words are in the 5000 most common words
    51.7 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Чорний обеліск - 19
    Total number of words is 4615
    Total number of unique words is 1942
    31.2 of words are in the 2000 most common words
    44.6 of words are in the 5000 most common words
    51.1 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Чорний обеліск - 20
    Total number of words is 4674
    Total number of unique words is 2022
    29.8 of words are in the 2000 most common words
    42.3 of words are in the 5000 most common words
    48.9 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Чорний обеліск - 21
    Total number of words is 4484
    Total number of unique words is 1810
    32.1 of words are in the 2000 most common words
    45.5 of words are in the 5000 most common words
    51.7 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Чорний обеліск - 22
    Total number of words is 4612
    Total number of unique words is 1867
    32.4 of words are in the 2000 most common words
    44.9 of words are in the 5000 most common words
    51.0 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Чорний обеліск - 23
    Total number of words is 4466
    Total number of unique words is 2031
    28.9 of words are in the 2000 most common words
    40.9 of words are in the 5000 most common words
    47.1 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Чорний обеліск - 24
    Total number of words is 4297
    Total number of unique words is 2184
    26.2 of words are in the 2000 most common words
    37.1 of words are in the 5000 most common words
    44.3 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Чорний обеліск - 25
    Total number of words is 4169
    Total number of unique words is 2147
    20.6 of words are in the 2000 most common words
    31.7 of words are in the 5000 most common words
    37.6 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Чорний обеліск - 26
    Total number of words is 49
    Total number of unique words is 44
    43.0 of words are in the 2000 most common words
    49.8 of words are in the 5000 most common words
    56.5 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.