Чорний обеліск - 11

Я несу рибу до кухні і передаю фрау Кроль. Та оглядає її, як знавець.
— Приготую із свіжим маслом, вареною картоплею й салатом, — заявляє вона.
Я оглядаюсь довкола. Кухня сяє чистотою, каструлі аж блищать, сковорідка шипить, від неї йде приємний запах. Кухні завжди втішають. З очей форелі зникає докір. З мертвих створінь рибини раптом обертаються на їжу, яку можна приготувати різним способом. Майже здається, що вони тільки для цього й народились. Які ж ми все-таки зрадники своїх благородних почуттів, думаю я.
Ліберман приніс кілька адрес. Грип справді дається взнаки. Люди мруть, бо не мають сили опиратися хворобі. Вони й так уже ослабли від голоду під час війни. Я раптом вирішую знайти собі якусь іншу роботу. Я вже змучився від цих смертей. Георг дістав свій купальний халат їдко-зеленого кольору. Він сидить у ньому, як спітнілий бонза. Вдома Георг любить яскраві кольори. Тепер я знаю, про що нагадала мені наша сьогоднішня розмова, — про те, що недавно говорила Ізабела. Я вже добре не пам'ятаю всього, але вона, здається, казала мені, що речі обманливі. Однак чи це справді обман для нас? Чи ми на якусь мить стали на сантиметр ближче до бога?
Келія поетів у «Валгалі» — невеличка кімната з паркетною підлогою. На полиці з книгами стоїть бюст Гете, на стінах розвішено фотографії та гравюри німецьких класиків, романтиків і кількох сучасних письменників. Тут збираються члени клубу поетів і цвіт міської інтелігенції. Засідання відбуваються щотижня. Час од часу сюди заходить сам редактор щоденної газети, до якого або відверто підлещуються, або потаємно ненавидять його, в залежності від того, прийме він чи відхилить статтю. Однак редактор не звертає на це жодної уваги. Він рухається в хмарі цигаркового диму, як лагідний дядечко, одні його лають, інші поважають, ще інші зводять на нього наклепи, але всі сходяться на тому, що він зовсім не розуміється на сучасній літературі. За Теодором Штормом, Едуардом Меріке і Готфрідом Келлером для нього починається велика пустеля.
Крім нього тут бувають ще кілька радників обласного суду і чиновників на пенсії, що цікавляться літературою, Артур Бауер і деякі його колеги, поети міста, кілька художників і музикантів, а інколи, як гість, хтось із сторонніх.
Біля Артура Бауера упадає вже підлабузник Матіас Грунд, який сподівається, що Артур видасть його «Книгу смерті в семи частинах». З’являється Едуард Кноблох, засновник клубу. Він швидко озирає кімнату і веселішає. Його критики і вороги не прийшли. На мій подив, він сідає біля мене. Після вечора з куркою цього я ніяк не сподівався.
— Як справи? — питає він, до того ж цілком по-людському, не так, як у себе в ресторані.
— Блискуче, — відповідаю я, знаючи, що це зіпсує йому настрій.
— Я пишу нову серію сонетів, — каже Едуард, не звертаючи уваги на мої слова. — Ти нічого не маєш проти?
— А що я можу мати проти? Сподіваюсь, вони заримовані?
Я маю перевагу над Едуардом, бо вже опублікував у щоденній газеті два сонети, а він — тільки два повчальні віршики.
— Це буде цикл, — каже він, на мій подив, трохи збентежено. — Річ у тому, що я хочу назвати його «Герда».
— Називай собі, як...— я раптом вражено зупиняюсь на півслові. — Герда, кажеш? Чому Герда? Герда Шнайдер?
— Дурниці! Просто Герда.
Я підозріло дивлюсь на цього жирного кабана.
— Що це має означати?
— Ніщо. Просто поетична присвята. В сонетах ідеться про цирк. У загальних рисах, звичайно. Ти ж знаєш, що фантазія оживає, коли вона — хоча б теоретично — направлена на щось конкретне.
— Облиш свої фокуси, — кажу я. — Говори швидше, що все це означає, ти, шахраю!
— Шахраю? — вигукує він з удаваним обуренням.— Це ти шахрай, а не я! Хіба не ти хотів виставити Герду такою самою співачкою, як ота відразлива подруга Віллі?
— Ніколи в світі! Тобі тільки так здалося.
— Нічого собі здалося, — каже Едуард. — Це не давало мені спокою. Я ходив за нею і нарешті переконався, що ти брехав. Вона зовсім не співачка.
— А хіба я тобі говорив, що вона співачка? Хіба я не казав, що вона з цирку?
— Казав. Але ти так кажеш правду, що вона скидається на брехню. А потім ти ще й гукнув мене, як ота співачка.
— Як же ти про це довідався?
— Зустрів випадково мадемуазель Шнайдер на вулиці і спитав її. Мав я право спитати чи ні?
— А якщо вона тебе обдурила?
Едуард мовчить. На його безвільному, як у дитини, обличчі з'являється бридка самовдоволена посмішка.
— Слухай, — кажу я стривожено і тому дуже спокійно. — Цю жінку сонетами не завоюєш.
Едуард не реагує на мої слова. Він явно показує свою перевагу — перевагу поета, у якого, крім віршів, є ще й першокласний ресторан, а я ж бачив, що на Герду це справило враження, як і на всіх звичайних смертних.
— Ти, негіднику, — розлючено кажу я. — Ніщо тобі не допоможе. Дівчина через кілька днів їде звідси.
— Вона вже не їде, — заявляє Едуард і вперше, відколи я його знаю, показує свої зуби. — Сьогодні їй продовжили контракт.
Я витріщаю на нього очі. Цей мерзотник знає більше за мене.
— Значить, ти сьогодні її теж зустрічав?
— Випадково зустрів.... — белькоче Едуард. — Якраз сьогодні. Вперше.
На його гладкому обличчі ясно написано, що він бреше.
— Он як! І це відразу надихнуло тебе на присвяту? — кажу я. — Так ти віддячуєш своїм вірним клієнтам, помічнику?
— Ці прокляті клієнти сидять мені...
— А ти часом не послав їй уже сонетів, ти, імпотентний павичу?—перебиваю я його.— Нічого відмовлятися! Я їх все одно побачу, ти, прислужнику чужим любовним утіхам!
-Що?
— Твої сонети, батьковбивцю! Хіба не я показав тобі, як їх писати? Добра мені подяка! Хоч би принаймні мав сором та послав їй ритурнель або оду! А то ж ні, використовує мою власну зброю! Ну, Герда обов’язково попросить мене розтлумачити твою писанину!
— Це було б... — белькоче Едуард, вперше втративши самовпевненість.
— Нічого не було б, — відповідаю я. — Всі жінки так роблять. Я це знаю. Однак, цінуючи тебе, як хазяїна ресторану, я розповім тобі одну таємницю. У Герди є брат, що береже родинну честь. Він дужий, як Геркулес. Двох Гердиних залицяльників він уже зробив каліками. Особливо перепадає від нього плоскостопим. А ти ж плоскостопий.
— Дурниці, — каже Едуард, але я бачу, що він усе-таки задумався над моїми словами. Казати можна що завгодно, однак коли наполягати на сказаному, воно завжди залишить якийсь слід — я переконався в цьому на прикладі Вацекового політичного кумира.

До нашого дивана підходить поет Ганс Гунгерман, автор неопублікованого роману «Кінець Вотана» та драм «Саул», «Бальдур» і «Магомет».
— Що поробляє мистецтво, друзі?—питає він—Читали оту погань, яку Отто Бамбус опублікував учора у Теклебурзькій окружній газеті? Сколотини й слина! Як тільки Бауер друкує таку гидоту!
Отто Бамбус — один із наших поетів, який користується найбільшим успіхом. Ми всі заздримо йому. Він пише ліричні вірші про затишні куточки, про навколишні села, завулки у вечірню пору і про свою сумну душу. Він надрукував у Артура Бауера дві тоненькі книжечки віршів — одну навіть другим виданням. Гунгерман, поет, що плідно творить у стилі старовинних рун, ненавидить Бамбуса, однак пробує використати його зв'язки. Матіас Грунд ставиться до нього з презирством. Я ж користуюся в Отто особливим довір'ям. Він дуже хотів би піти колись до публічного будинку, однак не насмілюється. Від цих відвідин Бамбус сподівається могутнього зльоту своєї дещо анемічної лірики. Побачивши мене, Бамбус одразу ж підходить до нас.
— Я чув, що ти знайомий з артисткою цирку! Цирк, оце я розумію! Ось де багатство вражень! В тебе справді є така знайома?
— Ні, Отто. То Едуард просто хвалився. Я тільки знаю дівчину, яка три роки тому продавала в цирку квитки.
— Квитки... Все-таки в неї повинно щось залишитись від цирку! Запах хижих звірів, манежу. Чи не міг би ти колись познайомити мене з нею?
Герда справді має шанси ввійти в літературу! Я дивлюсь на Бамбуса. Це цибатий, блідий чоловік у пенсне. Підборіддя в нього стесане, обличчя маленьке, зуби дрібні.
— Вона працювала в мандрівному цирку,— кажу я.
— Шкода!—Бамбус розчаровано відходить.— Треба щось робити, — бурмоче він. — Я знаю, що саме в такій дівчині було б те, чого бракує мені!
— Отто! — гукаю я. — А не можна знайти когось не з цирку? Якусь гарненьку повію?
Він хитає головою.
— Це не так просто, Людвігу. Про кохання я знаю все. Я маю на увазі духовне кохання. Його мені більше не треба. Мені потрібна тепер пристрасть, груба, дика пристрасть. Пурпурове, шалене забуття! Любовна лихоманка!
Бамбус мало не скрегоче зубами. Він учителює в маленькому селі неподалік від міста, а там, звичайно, того, що йому хочеться, немає. В селі кожен бажає одружитися і гадає, що й Отто повинен одружитися з чесною дівчиною, яка вміла б добре готувати їжу і мала чималий посаг. Але Отто цього не хоче. Він вважає, що, як поет, мусить спочатку вдосталь натішитись життям.
— Найгірше те, що я не можу зазнати разом і небесного й земного кохання,— похмуро пояснює він.— Кохання виходить у мене якесь спокійне, повне відданості, самопожертви і доброти. Причому, статевий потяг теж спокійний, такий собі домашній. Розумієш — щовечора в суботу, щоб у неділю можна було виспатись. А мені потрібний тільки статевий потяг, потрібне щось таке, у що б можна було вп'ястися зубами! Шкода, я чув, що в тебе є акробатка.
Я зацікавлено дивлюсь на Бамбуса. Небесне та земне кохання! У нього теж! Здається, ця хвороба поширеніша, ніж я думав.
Отто п’є лимонад, не зводячи з мене своїх безбарвних очей. Очевидно, він сподівався, що я відразу відмовлюсь од Герди, щоб дати його мистецтву статеву міць.
— Коли ми, нарешті, підемо в публічний дім?—жалібно питає він.— Ти ж мені обіцяв.
— Скоро. Однак це не пурпуровий гріховний вир, Отто.
— У мене залишилось ще тільки два тижні канікул. Потім треба знову повертатися в село, і всьому кінець.
— До того часу ми це влаштуємо. Гунгерман теж хоче піти. Йому потрібне натхнення для драми «Казанова». Чи не сходити нам разом?
— Боронь боже! Щоб мене там хтось побачив! При моїй професії!
— Саме тому й треба йти гуртом! Так усе буде скидатися на невинну екскурсію. В Нижніх кімнатах там є своєрідна пивниця. Туди заходить хто хоче.
— Звичайно, підемо,— каже Гунгерман у мене за спиною.— Всі разом. Це буде експедиція з дослідницькою метою. Чисто наукова. Едуард теж хоче піти.
Я повертаюсь до Едуарда, щоб линути соусу сарказму на зарозумілого кухаря сонетів, але в цьому вже немає потреби. В Едуарда раптом з'являється такий вираз, ніби він уздрів перед собою змію. До нього підходить стрункий чоловік і плеще його по плечу,
— Едуарде, друже!—приязно каже він.— Як справи? Радієш, що ще живий?
Едуард витріщає на нього очі.
— У такий час?—видушує він із себе.
Він зблід. Його плечі раптом опали, жирні щоки, губи, пасма волосся і навіть живіт обвисли. В одну мить він обернувся на товсту плакучу вербу.
Чоловіка, який спричинився до всього цього, звати Валентін Вуш. Після мене й Георга він — третя чума в Едуардовому житті, і не лише чума, а чума, холера й тиф разом узяті.
— У тебе чудовий вигляд, синку, — сердечно зауважує Валентін Буш.
Едуард глухо сміється.
— Вигляд нічого не каже. Людину з'їдають податки, злодії...
Він бреше. Податки в часи інфляції—ніщо: їх платять один раз, після закінчення року, тобто все одно що зовсім нічого не платять. На той час вони вже давно втрачають вартість. А єдиний злодій, якого Едуард знає,—це він сам.
— В тобі принаймні є що їсти,— посміхаючись, безжально заявляє Валентін.— Черви у Фландрії теж буди такої думки, коли виповзали з землі, щоб узятись за тебе.
Едуард намагається відбутись якнайдешевше.
— Що тобі дати, Валентіне?— питає він. — Пива? Пиво в спеку найкраще.
— Мені не жарко. Але ти кажеш правду — треба взяти найкраще, щоб відсвяткувати те, що ти ще живий. Дай пляшку йоганісберзького.
— Його розпродано.
— Ні, не розпродано. Я питав доглядача пивного льоху. Ти ще маєш його понад сто пляшок. Яке щастя, що це моє улюблене вино!
Я сміюсь.
— Чого ти регочеш? — розлючено кричить Едуард.— Тобі якраз нічого сміятися. П'явко! Всі ви п'явки! Висмоктуєте з мене кров! Ти, отой твій бонвіван, що торгує надгробками, і ти, Валентіне! П'єте з мене кров! Трійця паразитів!
Валентін моргає мені, але залишається серйозним.
— Оце така твоя подяка, Едуарде! Так ти дотримуєш свого слова! Якби я знав це тоді...
Він закочує рукав і оглядає довгий рваний шрам. 1917 року Валентін урятував Едуардові життя. Едуарда, який тоді був унтер-офіцером на кухні, раптом чомусь замінили і послали на фронт. Першого ж дня, потрапивши в дозор, цей слон дістав кулю в ногу, а потім і другу, втративши багато крові. Валентін знайшов його і приволік назад в окоп. При цьому йому самому влучило осколком у руку. Але він урятував Едуардові життя. Сповнений подяки, Едуард дар слово, що Валентін усе життя зможе їсти й пити у «Валгалі». Ми з Ґеоргом буди свідками.
1917 року все це здавалось зовсім невинним, Верденбрюк був далеко, війна поруч, і хто тоді взагалі знав, чи Валентін та Едуард повернуться ще колись у «Валгалу». Однак вони повернулись: Валентін — після того як його ще раз поранило, а Едуард — жирний та круглий, відгодований на кухні, куди він знову потрапив з окопів. Спочатку Едуард справді відчував вдячність і, коли приходив Валентін, пригощав його інколи навіть поганеньким німецьким шампанським. Однак роки йшли. Валентін почав торгувати у Верденбрюці. Раніше він жив у якомусь іншому місті, а тепер перебрався із своєю крамничкою ближче до «Валгали» і пунктуально з’являвся на сніданок, на обід і на вечерю до Едуарда, який уже гірко каявся, що дав таку легковажну обіцянку. Валентін любив добре попоїсти, особливо тепер, коли в нього не було жодних турбот. Їжі Едуардові ще б, може, й не було жалко, але Валентін любив також випити, і поступово в нього розвинувся смак до вин. Раніше він задовольнявся пивом, а тепер став пити тільки витримані вина і, звичайно, завдавав цим Едуардові далеко більшого горя, ніж ми своїми жалюгідними абонементами.
— Ну гаразд,— сумно каже Едуард, дивлячись на Валентінів шрам. — Але їсти й пити—це значить пити за їжею, а не коли завгодно. Такого я не обіцяв.
— Глянь на цього жалюгідного крамаря!—каже Валентін, штовхаючи мене в бік. — У сімнадцятому році він так не думав. Тоді це звучало так: «Валентіне, любий Валентіне, урятуй мене, я віддам тобі все, що маю!»
— Це неправда! Я так не казав!— фальцетом кричить Едуард.
— Звідки тобі це відомо? Ти ж тоді, коли я волік тебе до окопів, був напівбожевільний від страху і стікав кров’ю?
— Я не міг такого сказати! Не міг! Навіть якби мене спіткала раптова смерть! Не таку маю вдачу!
— Справді,— кажу я,— такий скупердяга швидше здох би.
— Я це й маю на увазі,— заявляє Едуард, полегшено зітхаючи,— навіть мої слова здались йому допомогою. У нього аж волосся змокріло від поту, так налякав його Валентін. Він уже бачив, як суд забирає в нього «Валгалу».— Ну добре, хай уже цього разу буде так,— швидко каже він, щоб запобігти новій вимозі. — Кельнере, півпляшки мозельського!
— Йоганісберзького, цілу пляшку, — поправляє Валентін і, обернувшись до мене, питає:—Вип'єш зі мною чарку?
— Ще б пак!— відповідаю я.
— Стривайте!—гукає Едуард.— Цього в угоді вже аж ніяк не було! Вона стосувалась тільки Валентіна! Людвіг і так дорого мені обходиться, цей кровопивця з триклятими абонементами!
— Заспокойся, отруйнику,— кажу я.— Тут є прямий зв'язок. Ти вистрілив у мене своїми сонетами, а я за це обмию рану твоїм вином. Чи ти, може, хочеш, щоб я послав одній дамі вірш у стилі Аретіно, в якому б змалював цей випадок, ти, визискувачу свого рятівника?
Едуард захлинається.
— Мені треба свіжого повітря,— люто бурмоче він.— Шантажисти! Сутенери! І вам не соромно?
— Є страшніші речі, яких треба соромитись, ти, лантуху з грошима!
Ми з Валентіном цокаємося. Вино чудове.
— Ну, то як з відвідинами гріховного дому?—несміливо питає Отто Бамбус.
— Обов'язково підемо, Отто. Ми повинні зробити це заради мистецтва.
— Чому ми найбільше любимо пити в дощ?— питає Валентін, наливаючи знову чарки. — Повинно б бути навпаки.
— Ти хочеш завжди маги на все відповідь?
— Звичайно, ні. Інакше про що б ми тоді розмовляли? Просто це мені спало на думку.
— Можливо, їх тягне одну до одної, Валентіне. Рідину до рідини.
— Може. Але я й мочуся частіше, коли йде дощ. От що дивно.
— Ти мочишся тоді частіше тому, що більше п'єш. Що ж тут дивного?
— Ай справді, — Валентін з полегшанням киває головою.— Про це я не подумав. Значить, воєн зараз більше тому, що більше народжується людей?





XII




Бодендік крокує в тумані, мов величезна ворона.
— Ну як,— весело питає він,— все ще поліпшуєте світ?
— Приглядаюсь до нього,— відповідаю я.
— О, та ви філософі Ну й що ж ви помічаєте?
Я дивлюсь на його бадьоре, рум’яне, мокре від дощу лице, що аж сяє під капелюхом з обвислими крисами.
— Помічаю, що при християнстві світ за дві тисячі років зробив не дуже великий поступ,— відповідаю я.
На мить з його обличчя зникає добродушний самовпевнений вираз, але потім воно знову стає таким, як було.
— Вам не здається, що би ще надто молоді робити такі висновки?
— А вам не здається, що це сумнівний аргумент — дорікати комусь молодістю? Ви не маєте якогось іншого?
— Маю скільки завгодно, однак не для того, щоб заперечувати такі дурниці. Хіба вам не відомо, що кожне узагальнення — ознака поверховості?
— Відомо, — втомлено кажу я. — Я й говорив це тільки тому, що йде дощ. Однак це не дурниці. Я вже кілька тижнів вивчаю історію, коли не можу заснути.
— Чому? Теж тому, що інколи йде дощ?
— Тому що хочу вберегти себе від передчасного цинізму і доморощеного відчаю,— кажу я, не звертаючи уваги на його беззубу іронію.— Не кожен може задовольнятись простою вірою в святу трійцю і заплющувати очі на те, що ми готуємо нову війну після того, як програли вже одну, котру ви і ваші колеги з різних протестантських церков благословили й освятили в ім’я бога і в ім’я любові до ближнього,— визнаю, що ви робили це не так ревно, зате ваші колеги бадьоро, натягнувши мундири, побрязкуючи хрестами і переможно сопучи.
Бодендік струшує краплі дощу з свого чорного капелюха.
— На фронті ми давали вмираючим останню розраду— про це ви, здається, зовсім забули.
— Ви не повинні були допускати, щоб до цього дійшло! Чому ви не протестували? Чому не заборонили своїм віруючим воювати? Саме це ви мусили зробити. Але пора мучеників минула. Зате на фронті, коли мені доводилося ходити до відправи, я наслухався вдосталь молитов за перемогу Нашої зброї. Ви гадаєте, що Христос молився б за перемогу галілеян над філістимлянами?
— Очевидно, дощ дуже збуджує вас і робить демагогом,— спокійно каже Бодендік.— Вам, певно, добре відомо, що з допомогою спритності, недомовок, перекручень і однобокого висвітлення можна напасти на все, що завгодно.
— Відомо. Тому я й вивчаю історію. Нам завжди твердили в школі на уроках закону божого про похмурі, примітивні, жорстокі дохристиянські часи. Я читаю зараз про це і переконуюсь, що ми не набагато кращі. Щоправда, ми маємо успіхи в науці й техніці, але й їх головним чином використовуємо для того, щоб якомога більше вбивати людей.
— Коли людина хоче щось довести, вона може довести все, любий друже. Навіть цілком протилежне тому, що є насправді. Для кожної упередженої думки знаходяться докази.
— Авжеж,— кажу я.— Церква блискуче продемонструвала це, коли вбивала гностиків.
— Гностиків! Що ви про них знаєте?—з образливим подивом питає Бодендік.
— Досить, аби мати підозру, що вони були найтолерантнішою частиною християнства. А єдине, чого я досі навчився в житті,— це цінувати толерантність.
— Толерантність...— починає Бодендік.
— Толерантність!—повторюю я.— Повагу до інших. Розуміння інших. Вміння давати іншим жити, як їм подобається. Толерантність, для означення якої в нашій любій вітчизні немає навіть власного слова.
— Інакше кажучи, анархія,— тихо але раптом дуже різко зауважує Бодендік.
Ми стоїмо перед церквою. В ній уже горить світло, і різнобарвні шибки у вікнах заспокійливо мерехтять крізь рухому завісу дощу. З відчинених дверей лине слабкий запах ладану.
— Толерантність, пане вікарій,— кажу я,— не анархія, і ви знаєте, яка між ними різниця. Але не насмілюєтесь визнати толерантність, бо вашій церкві вона не властива. Ви єдині робите людей щасливими! Ніхто не володіє небом, тільки ви! Ніхто не може звільнити людей від страждань, тільки ви! У вас монополія. Немає більше жодної такої релігії, як ваша! Ви — диктатура! Як же ви можете бути толерантними?
— А нам і не треба бути толерантними. З нами — правда.
— Звичайно. Он там!—кажу я, киваючи на освітлені вікна.— Відрада, коли ти боїшся життя. Ні про що не думай: я знаю для тебе все! Обіцянка неба і залякування пеклом — гра на найпростіших емоціях—що вона має спільного з правдою, ця фата моргана нашого мозку?
— Гучні слова!—заявляє Бодендік, знову спокійний, самовпевнений і трохи глузливий.
— Так, єдине, що ми маємо,— це гучні слова,— кажу я, сердитий сам на себе.— У вас теж немає нічого іншого, крім гучних слів.
Ми заходимо до церкви.
— У нас є таїнство причастя.?.
— Так...
— І віра, яка тільки тупоголовим, котрим їхній недорозвинений мозок псує травлення, здається дурницею і втечею від цього світу, ви, жалюгідний дощовий черв'яку на нйві тривіальності.
— Браво!—кажу я.— Нарешті ви заговорили поетично. Принаймні в яскраво вираженому стилі пізнього барокко.
Бодендік регоче.
— Любий мій Бодмере,— заявляє він.— За два тисячоліття свого існування церква вже з багатьох Саулів зробила святих Павлів. І бачила й перемагала за цей час більших карликів, ніж ви. Повзіть собі далі. В кінці кожного шляху стоїть бог і чекає на вас.
Він зникає з своєю парасолею у ризниці — вгодований літній чоловік у чорній сутані. Через півгодини він вийде звідти у фантастичному одязі, мов гусарський генерал, і буде вже представником бога. Вся справа в мундирах, сказав Валентін Буш після другої пляшки йоганісберзького, коли Едуард Кноблох поринув у меланхолію й думки про самогубство,— тільки в мундирах. Заберіть їх — і більше не буде жодної людини, яка захотіла б стати солдатом.
Після відправи я гуляю з Ізабелою по алеї. Дощ тут пробивається крізь листя тільки місцями, в окроплених ним деревах ніби причаїлися чорні привиди. Ізабела одягнена в темний, застебнутий до самого підборіддя плащ, волосся прикрите маленьким беретом, тільки профіль біліє в темряві, як серп місяця. Сьогодні холодно й вітряно, тому в парку, крім нас, немає нікого. Я вже давно забув і про Бодендіка і про глухий гнів, який часом без жодної підстави так і б'є з мене брудним фонтаном. Ізабела йде поруч. Я чую крізь шум дощу її кроки, відчуваю її рухи, її тепло, і мені здається, що це єдине тепло, яке ще залишилось на світі.
Раптом вона зупиняється. Обличчя в неї бліде, рішуче, а очі здаються майже чорними.
— Ти недостатньо мене кохаєш!—вигукує вона.
— Як можу,— відповідаю я, вражено дивлячись на неї.
Якусь мить Ізабела стоїть мовчки.
— Недостатньо,— бурмоче вона.— Завжди недостатньо! Завжди, завжди недостатньо!
— Так,— кажу я.— Так, цього ніколи не досить. Ніколи в житті, ніколи й нікому. Мабуть, ми завжди любимо надто мало, і в цьому трагедія людства.
— Недостатньо,— повторює Ізабела так, ніби зовсім не чула моїх слів.— Інакше нас не було б і досі двоє.
— Ти хочеш сказати, що ми стали б чимось одним?
Вона киває.
Я думаю про розмову з Георгом того дня, коли ми пили глінтвейн.
— Ми завжди повинні залишитись кожен собою, Ізабело,— обережно кажу я.— Але ми можемо кохатись і вірити, що стали чимось одним.
— Ти гадаєш, що ми вже були колись чимось одним?
— Не знаю. Цього ніхто не може знати. В нас не залишилося спогадів.
Ізабела пильно дивиться на мене в темряві.
— Справді, Рудольфе,— шепоче вона.— Спогадів не залишається. Ні про що. А чому? Весь час шукаєш їх. Чому все десь дівається? Було ж усього так багато! І тільки й знаєш, що воно було! А більше нічого. Чому більше нічого не відомо? Ти і я в одному—чи таке вже було колись? Кажи! Ну, кажи ж! А якщо було, то де воно ділось, Рудольфе?
Вітер жбурляє в нас хвилю дощу. Багато є такого, що здається, ніби воно вже колись існувало, думаю я. Часом воно з’являється знову, стоїть перед тобою, і ти знаєш, що таке вже колись було, точнісінько таке, і навіть якусь мить знаєш, що буде далі, але потім, коли хочеш затримати його, воно зникає, як дим або мертвий спогад.
— Ми не можемо пам’ятати себе, Ізабело,— кажу я.— Ми — як дощ. Він теж виник із двох — з кисню і водню, двох газів, які тепер уже не знають, що були колись газами. Тепер вони — тільки дощ і не мають ніяких спогадів про те, чим були раніше.
— Або як сльози,— каже Ізабела.— Але сльози повні спогадів.
Якийсь час ми йдемо мовчки. Я думаю про ті дивні хвилини, коли раптом здається, ніби те, що ти вважав спогадом, як дві краплі води схоже на подію, котра відбувалась багато людських життів тому. Під ногами в нас скрипить жорства. За парковим муром протяжно сигналить автомобіль, наче чекає на когось, хто хоче втекти звідси.
— Тоді воно — як смерть,— каже, нарешті, Ізабела.
— Що?
— Кохання. Глибоке кохання.
— Кому це відомо, Ізабело? Я думаю, що цього ніхто не може знати. Ми ще знаємо щось, поки залишаємось кожен своїм Я. Коли б наші Я злились в одне, то з нами було б, як з дощем. Ми стали б новим Я і не могли б більше пам’ятати про свої колишні окремі Я. Ми були б не збагаченим Я—через Ти; а чимось іншим, що так відрізнялось би від попереднього, як дощ від повітря.
— А коли б кохання було таке глибоке, щоб ми злилися в одне, то це було б як смерть?
— Можливо,— нерішуче кажу я.— Але не як знищення. Ніхто не знає, що таке смерть, Ізабело. Тому її ні з чим не можна порівняти. Однак, безперечно, ми вже не відчуватимемо кожен себе. Ми знову станемо єдиним, іншим Я.
— Виходить, що кохання мусить завжди бути неглибоке?
— Чому ж, воно глибоке,— кажу я, проклинаючи себе за те, що через свою вчительську педантичність знову так далеко зайшов.
Ізабела хитає головою.
— Не викручуйся, Рудольфе. Воно мусить бути неглибоке, тепер я бачу. Коли б воно було глибоке, то спалахнуло б, як блискавка, і більше нічого не залишилось би.
— Щось би залишилось — але поза нашою свідомістю.
— Так, як під час смерті?
Я дивлюсь на неї.
— Хтозна,— кажу я обережно, щоб не хвилювати її ще більше. — Може, смерть не відповідає своїй назві. Ми завжди бачимо її тільки з одного боку. Може, смерть — це глибока любов між нами і богом.
Вітер знову кидає хвилю дощу в листя дерев, яке своїми невидимими руками жбурляє його далі.
Ізабела якусь мить мовчить, потім питає:
— Тому кохання таке сумне?
— Воно не сумне. Кохання лише викликає в нас сум, тому що воно недовговічне і його не можна втримати.
Ізабела зупиняється.
— Чому, Рудольфе?—палко вигукує раптом вона і тупає ногою.— Чому так мусить бути?
Я зиркаю на її бліде напружене обличчя.
— Це щастя,— кажу я.
— Щастя? — перепитує Ізабела, пильно дивлячись на мене.
Я киваю.
— Не може бути! Це лихо!
Вона кидається мені на груди і починає схлипувати. Я міцно тримаю її, відчуваючи, як здригаються її плечі.
— Не плач,— кажу,— що було б, якби люди через таке плакали?
— А через що ж іще?
Справді, через що, думаю я. Через усе інше, через зло на нашій проклятій планеті, тільки не через це.
— Це не лихо, Ізабело,— кажу я.— Це щастя. Ми тільки придумали для нього безглузді слова, такі як «глибоке» і «неглибоке».
— Ні, ні!— Вона енергійно хитає головою і невтішно плаче, припавши до мене, а я тримаю її в обіймах і відчуваю, що не я маю слушність, а вона, що саме вона не знає жодних компромісів, що в ній ще горить перше і єдине Чому, не засипане сміттям буття, перше запитання пробудженої особистості.
— Це не лихо,— все ж таки кажу я.— Лихо зовсім не в цьому, Ізабело.
— А в чому?
— То не лихо, що ніколи не можна цілком злитися в одне. Лихо в тому, що доводиться завжди втрачати одне одного, щодня, щогодини. Знаєш про це, однак нічого не можеш вдіяти, воно тече крізь пальці, найкоштовніше з усього, що в тебе є, і ти не здатен його втримати. Завжди хтось помирає першим. Завжди хтось залишається.
Ізабела дивиться на мене.
— Як можна втрачати те, чого не маєш?
— Можна,— сумно відповідаю я.— І ще й як можна! Є багато ступенів утрати, і кожен болісний, а багато страшних, як смерть.
Ізабела перестає плакати.
— Звідки ти це знаєш?—питає вона.— Ти ж іще не старий?
Досить уже старий, думаю я. Якась частка мене постаріла, коли я повернувся з війни.
— Знаю, — кажу, — бо відчув це на собі.