Latin

Чорний обеліск - 16

Total number of words is 4592
Total number of unique words is 1873
30.6 of words are in the 2000 most common words
42.2 of words are in the 5000 most common words
49.6 of words are in the 8000 most common words
Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
—Нам довелось скрутно. Різенфельд вирішив влаштувати собі в конторі спостережний пункт. Хотів стежити за її вікном. Я гадав, що він кине це, коли я признаюсь, хто така Ліза. Однак нічого не допомогло. Він повівся як справжній мужчина. Нарешті мені пощастило витягти його на кілька хвилин до кухні пити каву. Ліза скористалася цим. Коли Різенфельд знову повернувся в контору, на свій спостережний пункт, вона вже ласкаво посміхалася із свого вікна.
— У кімоно з чорногузами?
— Ні, з вітряками.
Я дивлюсь на нього. Він киває головою.
— Виміняне за маленький надгробок. Це було необхідно. І все ж таки Різенфельд, кланяючись, умудрився через вулицю запросити її на сьогодні в «Червоний млин».
— Він не зважився б на таке, коли б досі вважав її за Рене де ля Тур.
— Він зробив це цілком пристойно. Ліза погодилась. Вона вважає, що таким чином допоможе нашим торговельним справам.
— А ти теж так вважаєш?
— Еге ж,— весело відповідає Георг.
Різенфельд і Ліза повертаються з танцювального майданчика. Різенфельд мокрий від поту, а Ліза холодна, як монастирська лілія. На превеликий свій подив, я раптом помічаю в барі знайому постать. Це Отто Бамбус. Він стоїть, трохи розгубившись у гармидері. Йому так личить тут бути, як личило б Бодендікові. Потім біля нього з’являється руда голова Віллі, і звідкись до мене долинає генеральський бас Рене де ля Тур:
— Вільно, Бодмере!
— Отто,— отямившись, питаю я Бамбуса,— який вітер тебе заніс сюди?
— Не вітер, а я! — відповідає Віллі.— Я хочу щось зробити для німецької літератури. Отто незабаром повертається в село. Там у нього буде досить часу, щоб строчити вірші про грішний світ. А поки що хай він його побачить.
Отто лагідно посміхається, блимаючи короткозорими очима. На лобі в нього виступив легкий піт. Віллі влаштовується з Рене та Отто за сусіднім столиком. Ліза й Рене кидають одна на одну убивчі погляди. Потім обидві, непереможені, гарні, усміхнені, одвертаються до своїх столиків.
Отто нахиляється до мене.
— Я закінчив цикл «Тигриця»,— шепоче він.— Учора вночі. Тепер готую нову серію: «Багряна жінка». А може, назву її ще «Велике одкровення». Потім перейду на білі вірші. Це щось надзвичайне. На мене найшло натхнення.
— А що ж ти тут сподіваєшся взнати?
— Все,— відповідає Отто, сяючи від радості.— Я завжди сподіваюся все взнати, і краса тільки в тому і є, чого ще не знаєш. Між іншим, ти таки знайомий з дамою з цирку!
— Дами, з якими я знайомий, існують не для того, щоб панькатися з такими новачками, як ти,— кажу я.— Ти, очевидно, справді-таки нічого ще не знаєш, наївний йолопе, інакше не був би такий нахабний! Тому запам’ятай собі закон номер один: не зазіхай на чужих жінок — ти надто хирлявий для цього.
Отто кашляє.
— Ти бач!—каже він нарешті.— Міщанські забобони! Я ж маю на увазі не заміжніх жінок.
— Я теж, дурню. Для заміжніх жінок правила не такі суворі. Звідки ти взяв, що ця дама з цирку? Я ж тобі вже казав, що вона лише продавала квитки в мандрівному Цирку.
— Віллі розповів, що це неправда. Вона акробатка з цирку.
— А, Віллі! — я дивлюсь на руду голову, що, ніби гарбуз по морю, пливе над головами тих, що танцюють.— Слухай, Отто,— кажу йому.— Це зовсім не так. То знайома Віллі з цирку. Ота, що в блакитному капелюшку. І вона любить літературу. Тут у тебе найбільші шанси. Отже, сміливо вперед!
Бамбус недовірливо дивиться на мене.
— Я серйозно кажу тобі, ти, недоумкуватий ідеалісте!
Різенфельд знову йде танцювати з Лізою.
— Що з нами робиться, Георгу? — питаю я.— Он там твій партнер по торгівлі намагається одбити в тебе даму, а тут у мене хочуть позичити Герду в інтересах німецької поезії. Чи ми такі вівці, чи наші дами такі принадні?
— І те й інше. До того ж жінка іншого принадніша вп’ятеро, ніж та, яку маєш. Давній закон. Однак у Лізи через кілька хвилин заболить голова, вона вийде у гардероб по аспірин, а звідти пришле кельнера сказати, щоб ми веселились без неї, бо вона змушена піти додому.
— Це для Різенфельда буде справжній удар. Він завтра нічого нам не продасть.
— Продасть ще більше. Тобі слід би це знати. Саме тому й продасть. А де Герда?
— Її ангажемент починається аж через три дні. Отже, Бона має бути в «Альтштедтер Гоф». Однак боюсь, що вона сидить зараз у «Валгалі» в Едуарда. Герда зве це «заощаджувати на вечері». Що я можу вдіяти! В неї такі бездоганні докази, що я зумів би заперечити їй, хіба що якби був на тридцять років Старший. Краще пильнуй за Лізою. Може, їй не треба буде вигадувати ніяких хвороб, щоб і надалі допомагати нам у торгівлі.
Отто Бамбус знову нахиляється до мене. Його очі за скельцями окулярів вирячені, як у наляканого оселедця.
— Як ти гадаєш, «Манеж»—добра назва для томика віршів про цирк? З ілюстраціями Тулуз-Лотрека.
— А чому не Рембрандта, Дюрера чи Мікельанджело?
— Хіба в них є малюнки про цирк?— питає Отто, щиро зацікавлений.
Я одмахуюсь од нього.
— Пий, хлопче, і втішайся своїм коротким життям, тому що колись тебе вб’ють. Із ревнощів, недоноску!
Я бачу, що мої слова підлестили йому. Він п’є за моє здоров’я і задумливо дивиться на Рене. Вона почепила собі на русяві кучері маленький, голубий, як пір’я у водомороза, капелюшок і справді скидається на приборкувачку звірів.
Повертаються Ліза й Різенфельд.
— Я не знаю, що сталося,— каже вона,— але в мене раптом заболіла голова. Піду прийму аспірин.
І не встигає Різенфельд схопитися з місця, як вона вже виходить із зали. Георг, страшенно задоволений, зиркає на мене і дістає сигару.




ХVII





— Яке ніжне світло,— каже Ізабела.— Чому воно слабшає? Тому що ми виснажуємось? Ми втрачаємо його щовечора. Коли ми спимо, весь світ зникає. Де ж тоді ми діваємось? А світ завжди повертається, Рудольфе?
Ми стоїмо біля виходу з парку і дивимося крізь гратчасті ворота за огорожу. Над стиглими полями, що простягаються обабіч каштанової алеї аж до лісу, сідає сонце.
— Він завжди повертається,— кажу я і обережно додаю:— Завжди, Ізабело.
— А ми? Ми теж повертаємося?
Ми, думаю я. Кому це відомо? Кожна година щось дає, щось забирає і щось міняє. Однак я не кажу їй цього. Не хочу починати розмову, яка несподівано заводить у безвихідь.
Повертаються пацієнти, котрі працюють у полі. Вони йдуть, як потомлені селяни, і на їхні плечі падає перший червоний відблиск вечора.
— Ми теж,— кажу я — Завжди, Ізабело. Ніщо з того, що вже існує, не може пропасти. Ніколи.
— Ти віриш у це?
— Нам же нічого більше не залишається, як вірити.
Ізабела обертається до мене. Зараз, раннього вечора, в чистому золоті осені, розлитому в повітрі, вона здається надзвичайно вродливою.
— Бо інакше ми б пропали? — питає вона.
Я здивовано зиркаю на неї.
— Не знаю. Чого тільки не називають словом пропасти!
— Бо інакше ми б пропали, Рудольфе?
Якусь мить я нерішуче мовчу.
— Так,— кажу нарешті,— але тільки там і починається життя, Ізабело.
— Чиє?
— Наше. Там тільки все й починається — мужність, співчуття, людяність, кохання і трагічна райдуга краси Там, де ми знаємо, що не залишається нічого.
Я дивлюсь на її обличчя, осяяне призахідним сонцем. На якусь мить плин часу ніби зупиняється.
— Ми теж не залишаємось? Ти і я?—питає Ізабела.
— Так, ми теж не залишаємось,— відповідаю я, дивлячись повз неї в далину, на ліс і поля, що виграють синьою, червоною й золотою барвами.
— Навіть, якщо ми кохаємо одне одного?
— Навіть, якщо ми кохаємо одне одного,— кажу я і нерішуче, дуже обережно, додаю:—Я думаю, що саме тому люди й кохають. Може, коли б не це, вони не могли б кохати. Кохати — це значить хотіти передати далі те, що сам не можеш утримати.
— Що?
Я стискаю плечима.
— Не знаю, як тобі сказати. Може, самих себе, щоб урятуватися. Або своє серце. Скажімо, своє серце. Або свою тугу. Ні, своє серце.
Пацієнти, що працювали в полі, наближаються до воріт. Сторожі відчиняють їх. Раптом з-за дерева від муру швидко вибігає якийсь чоловік, шмигає повз нас, проштовхується крізь гурт робітників і кидається навтіки. Один із сторожів помічає його і досить-таки спокійно біжить навздогін. Другий сторож, ніби нічого й не трапилось, пропускає тих, що повернулися з поля. Потім зачиняє ворота. Втікач мчить долиною до міста. Він біжить набагато швидше за сторожа.
— Ви думаєте, що ваш колега наздожене його?— питаю я сторожа, що залишився біля воріт.
— Повернуться вони обов’язково вдвох.
— Щось не схоже на це.
Сторож стискає плечима.
— Це Гвідо Тімпе. Він щонайменше раз на місяць пробує втекти. І завжди біжить у ресторан Форстгауза випити пива. Ми щоразу знаходимо його там. Кудись далі або в інше місце він не біжить. Тільки, щоб випити два-три кухлі пива. І п’є лише темне,— сторож підморгує мені.— Тому мій колега й не поспішає. Він тільки про всяк випадок не випускає його з очей. Ми даємо Тімпе досить часу, щоб він проковтнув своє пиво. А чому б і ні? Потім він повертається назад, сумирний, як ягня.
Ізабела не прислухалась до розмови. Тепер вона питає:
— Куди він хоче?
— Напитися пива,— кажу я.— Більше нікуди. Хто ще може мати таку мету!
Ізабела не слухає. Вона тільки не зводить з мене очей.
— Ти теж хочеш утекти?
Я хитаю головою.
— Втікати нема куди, Рудольфе,— каже вона.— І нема куди повертатись. Усі двері однакові. А за ними...— вона замовкає.
— Що за ними, Ізабело? — питаю я.
— Немає нічого. Тільки двері. Завжди тільки двері, а за ними немає нічого.
Сторож зачиняє ворота і запалює люльку. До мене долинає міцний запах дешевого тютюну і навіває чарівну картину: просте життя без проблем, із скромною професією, доброю жінкою, слухняними дітьми, чесно прожиті роки і чесна смерть. Все сприймається, як належне: трудовий день, вільний вєчір, ніч, і тебе не мучать ніякі питання. На мить мене охоплює туга за таким життям і щось схоже на заздрість. Потім я зиркаю на Ізабелу. Вона стоїть, тримаючись руками за грати, притиснувшись до них обличчям, і дивиться в поле. Вона довго стоїть так. Червоні й золоті барви густішають, ліс губить фіолетові відтінки і стає чорний, небо над ним — ясно-зелене, мов яблуко, а по ньому ніби пливуть човни з рожевими вітрилами.
Нарешті Ізабела обертається до мене. Її очі в присмерку здаються майже фіолетовими.
— Ходімо,— каже вона, беручи мене за руку.
Ми йдемо до будинку. Ізабела тулиться до мене.
— Ти не повинен ніколи залишати мене.
— Я й не залишу тебе ніколи.
— Ніколи,— повторює вона.— Але ніколи таке коротке.

Із срібних кадильниць у служок струмує ладан. Бодендік обертається. В руках у нього золота дароносиця. Сестри в чорному одязі вклякнули на своїх лавках, як темкі згустки покори; похиливши голови, вони б’ють себе руками в закриті одягом груди, яким ніколи не судилось бути грудьми; горять свічки, і в осяяну золотими променями каплицю сходить бог, втілений в облатку. Якась жінка підводиться, іде до лавки, де причащаються, і кидається там на підлогу. Більшість хворих нерухомо втупились у золоте чудо. Ізабели немає. Вона відмовилась ходити до церкви. Раніш вона ходила, а тепер уже кілька днів не хоче. Вона пояснила мені чому — не хоче більше дивитися на закривавленого.
Дві сестри підводять хвору, яка впала і б’ється на підлозі. Я починаю грати Tantum ergo. Бліді обличчя божевільних вмить повертаються до органа. Я витягаю регістри гамби і скрипки. Сестри співають.
В повітрі тремтять білі хмарки ладану. Бодендік ховає дароносицю в кіот. Полум’я свічок відбивається на парчевій ризі, на якій вишито великий хрест, а потім разом з ладаном лине до іншого великого хреста, на якому вже два тисячоліття висить, стікаючи кров’ю, спаситель. Я механічно граю далі, думаючи про Ізабелу і про те, що вона сказала. Потім згадую те, що читав учора ввечері про дохристиянські релігії. Боги в Греції були веселі, вони мандрували з хмари на хмару, трохи шахраюваті, віроломні й непослідовні, як і люди, котрим вони належали. Вони були перебільшеним втіленням життя в усій його повноті, жорстокості, безпосередності й красі. Ізабела має рацію: блідий бородатий чоловік з закривавленими руками й ногами, що висить наді мною, не такий. Дві тисячі років, думаю я, дві тисячі років, і весь час життя кипіло із свічками, несамовитими вигуками, смертю й екстазом навколо кам’яних будівель, у яких були виставлені зображення блідого розп’ятого чоловіка — похмурі, закривавлені, оточені мільйонами Бодендіків. І сіра тінь церкви розрослася над цілими країнами і задушила життєрадісність, а з Ероса, веселого Ероса, зробила потаємну, орудну, гріховну історію розпусти і нічого не простила, незважаючи на всі проповіді любові й прощення, тому що прощати — це значить сприймати інших такими, які вони є, а не вимагати каяття, вірності й покори, перш ніж буде сказано «Ego te absolvo»[8].
Ізабела чекала мене надворі. Верніке дозволив їй виходити вечорами в сад, якщо хтось гулятиме з нею.
— Що ти робив там, усередині? — неприязно питає вона.— Допомагав приховувати все?
— Я грав.
— Музика теж приховує. Більше, ніж слова.
— Є така музика, що оголює все,— кажу я.— Музика сурм і барабанів. Вона завдала багато лиха світові.
Ізабела обертається.
— А твоє серце? Воно хіба не барабан?
Так, думаю я, барабан, повільний і тихий, але все ж таки він робить чимало шуму і завдає чимало лиха. Може, я саме через нього недочув солодкого поклику життя, який почули ті, хто не протиставляє свого Я життю і не вимагає пояснень, ніби він настирливий кредитор, а не перелітний мандрівник, що не залишає після себе сліду.
— Послухай моє серце,— каже Ізабела. Вона бере мою руку і притуляє до своїх грудей.— Ти відчуваєш його?
— Відчуваю, Ізабело.
Я забираю руку, однак у мене таке почуття, ніби я її не забрав. Ми обминаємо невеличкий водограй, що дзюрчить собі в присмерку, наче про нього забули. Ізабела занурює руки в басейн і бризкає водою.
— А куди діваються сни вдень, Рудольфе?—питає вона.
Я зиркаю на неї.
— Мабуть, сплять,— обережно кажу я, знаючи, куди вона може завести такими запитаннями.
Ізабела знову занурює руки у воду. Вкриті маленькими бульбашками повітря, вони переливаються сріблом, наче якийсь невідомий метал.
— Як же вони можуть спати?—каже Ізабела.— Адже вони самі живий сон. їх же бачиш лише тоді, коли спиш. А де вони діваються вдень?
— Може, вони висять, як кажани, у великих підземних печерах або, як совенята, у глибоких дуплах на деревах, і чекають ночі.
— А якщо ніч не настає?
— Ніч завжди настає, Ізабело.
— Ти впевнений у цьому?
Я дивлюсь на неї.
— Ти питаєш, як дитина.
— А як діти питають?
— Так, як ти. Все питають і питають, аж поки не доводять до того, що дорослі не знають, як відповісти, і бентежаться або починають сердитись,
— Чого ж вони сердяться?
— Бо зненацька помічають, що в них є щось страшенно фальшиве, і не хочуть, щоб їм нагадували про це.
— У тебе теж є щось фальшиве?
— Майже есє.
— А що саме?
— Не знаю. В тім то й справа. Коли б людина знала, вона б не була такою фальшивою. Це можна тільки відчути.
— Ох, Рудольфе,— каже Ізабела, і голос її раптом стає низький і ніжний.— Ніщо не буває фальшиве.
— Ні?
— Звичайно, ні. Що фальшиве, а що справжнє, відомо тільки богові. Але коли він справді бог, то для нього не існує фальшивого й справжнього. Все — бог. Фальшиве було б лише те, що існувало б поза ним. Але коли щось може бути поза ним або проти нього, то це якийсь обмежений бог. А обмежений бог—то не бог. Отже, або все справжнє, або немає ніякого бога. Бачиш, як просто?
Я вражено дивлюсь на неї: те, що вона каже, справді здається простим і зрозумілим.
— Тоді виходить, що немає також диявола і пекла? — кажу я.— Бо якщо вони є, то немає бога.
Ізабела киває головою.
— Звичайно, немає, Рудольфе. У нас так багато слів. Хто їх тільки видумав?
— Навіжені люди,— відповідаю я.
Вона заперечливо хитає головою і показує на церкву.
— Оті! Вони й ув’язнили його там,— шепоче Ізабела.— Він не може вийти звідти. А хотів би. Але вони прибили його до хреста.
— Хто?
— Священики. Вони міцно тримають його.
— То були інші священики,— кажу я.— Дві тисячі років тому. Не ці.
Ізабела прихиляється до мене.
— Вони завжди ті самі, Рудольфе, — шепоче вона біля самого мого вуха.— Ти цього не знаєш? Він хоче вирватись, але вони стережуть його. Він стікає кров’ю і хоче злізти з хреста, однак вони не пускають. Вони міцно тримають його в тюрмах з високими баштами, обкурюють ладаном, моляться йому, але не випускають звідти. І ти знаєш чому?
— Ні.
Блідий місяць висить тепер на попелястому голубому небі над самим лісом.
— Тому що він дуже багатий,— шепоче Ізабела,— страшенно багатий. А вони хочуть утримати в себе його багатство. Коли б він вийшов з в’язниці, то відібрав би його в них, і вони б раптом усі сталі бідними. Так само, як і з тими, кого замикають у цій лікарні: інші забирають їхнє майно і роблять з ним, що хотять. Живуть, як багаті люди. Так само, як і зі мною.
Я пильно дивлюсь на неї. Обличчя в неї напружене, але по ньому нічого не можна зрозуміти.
— Що ти хочеш цим сказати? — питаю я.
Ізабела сміється.
— Усе, Рудольфе. Ти ж сам знаєш що! Мене привели сюди, бо я їм заважала. Вони хочуть володіти моїм майном. Якби я вийшла, їм би довелося повернута його. Хай беруть, мені воно не потрібне.
Я все ще не зводжу з неї погляду.
— Коли тобі нічого не треба, то ти ж можеш пояснити їм це. Тоді їм не буде чого тримати тебе тут.
— Тут чи десь-інде — хіба не все одно? Хай уже туг. Тут, принаймні, хоч їх немає. Вони як комарі. А кому хочеться жити з комарами?— Ізабела нахиляється вперед і пошепки додає:—Тому я й прикидаюсь.
— Ти прикидаєшся?
— Звичайно. Хіба ти не знаєш? Треба прикидатися, інакше еони розіпнуть на хресті. Однак вони дурні. їх можна обдурити.
— Ти й Верніке обдурюєш?
— Хто це?
— Лікар.
— А, той, що хоче одружитись зі мною. Він такий, як і всі. Тут так багато в’язнів, Рудольфе, а ті, що за мурами, бояться. Однак розп’ятого на хресті вони бояться найбільше.
— Хто боїться?
— Всі, хто використовує його і живе з нього. їх безліч Вони запевняють, що вони добрі. Але роблять дуже багато зла. Хто просто злий, той може мало нашкодити. Люди бачать, що він злий, і остерігаються його. Але добрі — чого вони тільки не чинять! Ох, які вони криваві!
— Вони справді такі,— погоджуюсь я, сам якось дивно схвильований.— Вони зробили страшенно багато зла. Хто вважає, що тільки він правий, той безжалісний.
— Не йди більше туди, Рудольфе. Вони повинні його звільнити. Того, що на хресті. Він теж часом хотів би посміятися, поспати й потанцювати.
— Ти так думаєш?
— Цього б кожен хотів, Рудольфе. Вони повинні його звільнити. Але він для них небезпечний. Він не схожий на них. Він найнебезпечніший з усіх — він найдобріший.
— Тому вони його й тримають?
Ізабела киває головою. Я відчуваю в себе на щоці її подих.
— Інакше їм довелося б знову прибити його до хреста
— Так,— кажу,— я теж так думаю. Вони б його знсч убили, ті самі, що сьогодні моляться йому. Вони б убили його, як убивають безліч людей в його ім’я. В ім’я справедливості і любові до ближнього.
Ізабелу морозить.
— Я більше не ходжу туди,— мовить вона, показуючи на церкву.— Вони завжди кажуть, що людина мусить страждати. Чорні сестри. А чому, Рудольфе?
Я мовчу.
— Хто зробив так, що ми мусимо страждати?—питає вона, тулячись до мене.
— Бог,—гірко кажу я.— Якщо він є. Бог, який створив усіх нас.
— А хто покарає його за це?
— Що?
— Хто покарає бога за те, що він змушує нас страждати? Тут, серед людей, коли хтось таке вчинить, його садять у тюрму або вішають. Хто ж повісить бога?
— Таке мені не спадало на думку,— кажу я.— При нагоді спитаю про це вікарія Бодендіка.
Ми повертаємось алеєю назад. У темряві спалахують світлячки. Раптом Ізабела зупиняється.
— Ти чув?—питає вона.
— Що?
— Землю. Вона стрибнула, як кінь. Дитиною я завжди боялась, що вві сні кудись упаду. Я просила, щоб мене прив’язували до ліжка. Чи можна покладатися на силу тяжіння?
— Можна. Так само, як і на смерть.
— Не знаю. Ти ще ніколи не літав?
— У літаку?
— В якому там літаку,— зневажливо каже Ізабела.— В літаку кожен може. Вві сні!
— Літав. А хіба вві сні не кожен може літати?
— Ні.
— Я думаю, що кожній людині колись сниться, ніби вона літає. І часто сниться.
— От бачиш!—каже Ізабела.— А ти покладаєшся на силу тяжіння! А що, як її колись не стане ? Що тоді? Ми будемо літати, як мильні баньки! Хто тоді буде кайзером? Той, хто прив’яже до ніг найбільше свинцю, чи той, хто матиме найдовші руки? І як тоді можна буде злізти з дерева?
— Цього я не знаю. Але навіть свинець не допоможе. Він тоді теж стане легким, як повітря.
Раптом вона веселішає. Місяць заглядає їй у очі, запалюючи в них бліді вогники. Вона відкидає волосся, яке в холодному місячному світлі здається зовсім безбарвним.
— Ти зараз ніби відьма,—кажу я.— Молода і небезпечна відьма.
Ізабела сміється.
— Відьма,— шепоче вона.— Ти аж тепер це помітив? Скільки тобі треба було для цього часу!
Нараз Ізабела розстібає синю широку спідницю, спускає її додолу і виступає з неї ногами. Тепер вона стоїть у самих лише черевиках і коротенькій білій розстебнутій кофточці. Її тонка постать із безбарвним волоссям і безбарвними очима, що більше скидається на хлоп’ячу, ніж на дівочу, біліє переді мною в темряві.
— Ходи,— шепоче вона.
Я озираюсь. От чорт, думаю я, що коли зараз надійде Бодендік! Або Верніке, або котрась із сестер! Я серджусь на себе за такі думки. Ізабела ніколи не думала б про це. Вона стоїть переді мною, як дух, що прийняв постать людини, але готовий щомиті знову полинути в простір.
— Тобі треба одягтися,— кажу я.
Ізабела сміється.
— Треба, Рудольфе?—глузливо питає вона, ніби на неї зовсім не діє сила тяжіння, а на мені висить весь тягар світу.
Ізабела повільно наближається до мене, хапає мене за краватку і стягує її. Губи в неї безбарвні, а коли на них падає місячне світло — здаються сіро-синіми, зуби білі, як крейда, і навіть голос утратив відтінок.
— Скинь це геть,— шепоче вона, розстібаючи мені комірець і сорочку. Я відчуваю в себе на грудях її холодні руки. Ці руки не м’які — вони вузькі, тверді і міцно вчепилися в мене.
У мене мороз пробігає поза шкірою. В Ізабелі раптом прорвалось щось таке, чого я ніколи не гадав побачити в ній, я відчуваю його, як порив вітру або як удар; воно збиралося звідусіль, скупчувалось у ній і тепер вибухнуло, як легенький вітерець широких рівнин обертається в ущелині в раптову бурю. Я пробую стримати її за руки і озираюсь. Але вона вириває їх. Вона більше не сміється: на обличчі в неї написана смертельна серйозність істоти, яка знає тільки свою мету і, не задумуючись, помре, аби тільки її досягти.
Я не можу втримати її. У неї звідкись з’являється сила, яку я міг би зломити тільки насильством. Щоб не робити цього, я притягаю Ізабелу до себе. Так вона безпорадніша, але тепер вона ближче до мене, її груди притиснуті до моїх, я відчуваю її в своїх обіймах і мимоволі ще міцніше пригортаю до себе. Так не можна, думаю я, вона хвора, це насильство, однак хіба все завжди не є насильством? Її очі— біля самого мого обличчя, порожні очі без будь-якого виразу, застиглі, прозорі.
— Боїшся,— шепоче Ізабела.— Ти завжди боїшся!
— Я не боюсь,— бурмочу я.
— Чого? Чого ти боїшся?
Я мовчу. Страх раптом зникає. Ізабелині сині холодні губи притискаються до мого обличчя; вся вона — як кусок криги, а мене трясе холодна лихоманка, стягує шкіру, лиш голова палає. Я відчуваю Ізабелині зуби, вона — стрункий звір, що зіп'явся на ноги, привид, дух, зітканий із місячного світла й жадоби, живий покійник з холодною шкірою і холодними губами. В мені борються жах і недозволена хіть. Нарешті я силоміць відриваю її од себе і відштовхую так, що вона падає...
Ізабела не підводиться. Вона зіщулилась на землі, як біла ящірка, і шипить мені прокльони й образи — цілий потік брудної лайки візників, солдатів і повій, лайки, якої я навіть не знаю, образ, котрі вражають, як удар ножем чи нагайкою, слів, про які я ніколи не сподівався, що вона їх знає, слів, на які відповідають тільки кулаками.
— Заспокойся,— кажу я.
Ізабела регоче.
— Заспокойся,— передражнює вона.— Це все, що ти знаєш! Заспокойся! Іди під три чорти! — шипить вона раптом голосніше.— Геть звідси, немічна ганчірко, євнуху...
— Мовчи,— роздратовано кажу я,— а то...
— Що — а то? Та спробуй же!—Вона безсоромно вигинається на землі, заклавши руки за спину і презирливо скрививши рота.
Я дивлюсь на неї. Я повинен би відчути відразу, однак не відчуваю її. Навіть незважаючи на все, що вона робить і каже, Ізабела не здається розпусною. В ній є щось відчайдушне, дике й невинне, я люблю її, мені хочеться взяти її й віднести звідси, однак я не знаю куди. Піднімаю свої руки — вони важкі, мов налиті свинцем. І я почуваю себе розгубленим, безпорадним провінціальним міщанином.
— Забирайся геть!—шепоче Ізабела.— Геть! Геть! І ніколи більше не приходь! Посмій тільки прийти, немічне опудало, церковний підмітальнику, кастрате! Геть, телепню, дурню, крамарський виродку! Спробуй тільки прийти ще раз сюди!
Вона стоїть уже на колінах і дивиться на мене. Губи в неї стали вузенькі, очі каламутні, сірі й злі. Одним стрибком вона підводиться, хапає свою широку синю спідницю і швидко йде геть. Вона виходить з алеї на освітлене місце, легенько ступаючи стрункими ногами, наче балерина, і синя спідниця майорить у неї в руках, як прапор.
Мені хочеться побігти за нею, гукнути її, щоб одяглась, однак я не рушаю з місця. Я не знаю, що вона зробить у найближчу хвилину. Раптом мені спадає на думку, що тут не вперше трапляється, коли хто-небудь заходить у корпус голий. Особливо часто роблять це жінки.
Я повільно бреду алеєю, поправляючи сорочку. Я почуваю себе винним, сам не знаючи чому.
Пізно ввечері я чую, як повертається Кнопф. З його кроків видно, що він добре набрався. Сьогодні в мене нема настрою лякати його, але саме тому я підходжу до ринви. Кнопф зупиняється і, як бувалий солдат, спочатку оглядає місцевість. Довкола панує тиша. Він обережно наближається до обеліска. Я й не сподівався, щоб відставний фельдфебель після одного попередження відмовився від своєї звички. Зараз він стоїть напоготові біля надгробка і вичікує. Потім ще раз обережно озирається довкола. Після цього, як досеідчєний тактик, робить спритний маневр: опускає руки, ніби хоче починати неподобство. Але все це тільки омана, він дослухається. Переконавшися, що тиші ніщо не порушує, він з переможною посмішкою в ніцшевських вусах прилаштовується і робить своє діло.
— Кнопфе,— приглушено реву я в ринву.— Ти, свиня, знов тут? Хіба я не попередив тебе?
Вираз його обличчя змінюється. Я ніколи не вірив, що налякана людина витріщає очі, мені здавалось, що вона швидше примружує їх, аби краще бачити; але Кнопф справді витріщив їх, як наляканий вибухом важкого снаряда кінь. Він навіть водить ними.
— Ти не гідний бути відставним фельдфебелем саперних військ,— глухо заявляю я.— Цим я позбавляю тебе чину! Переводжу в штрафники, свиня! Кроком руш!
З Кнопфового горла виривається щось схоже на хрипкий гавкіт.
— Ні, ні!—гаркає він, шукаючи місця, звідки говорить бог. Це куток між ворітьми і стіною його будинку. Там немає ні вікна, ні будь-якого отвору, і він не може збагнути, звідки йде голос.
— Віднині забудь про шаблю, картуз з кокардою і нашивки!— шепчу я.— Забудь про парадний мундир! Відтепер ти сапер-штрафник, свиняко!
— Ні!— голосить Кнопф, тяжко вражений. Щирий тевтонець краще дав би собі пальця відтяти, ніж позбутися чину.— Ні! Ні!—шепоче він, здіймаючи руки до неба.
— Застебнись як слід!—наказую я і раптом згадую Ізабелу. Від цієї згадки мене ніби пронизує тисяча голок і серце стискає пекучий біль.
Кнопф застібається.
— Тільки не це!— хрипить він знову, задерши голову до місяця, як вівчарка.— Не це, пане!
Він стоїть, як Лаокоон, борючись із невидимими зміями безчестя й приниження. Раптом мені спадає на думку, що він стоїть зараз так, як стояв я сам годину тому, і серце мені знову стискає біль. Несподівано мені стає жаль і Кнопфа й себе. Подобрішавши, я шепчу:
— Ну гаразд, даю тобі ще раз нагоду виправдатись, хоч ти й не заслуговуєш на це. Я переводжу тебе тільки в єфрейтори, та й то лиш для випробування. Якщо ти до кінця вересня мочитимешся, як кожна цивілізована людина, то переведу тебе в унтер-офіцери, до кінця жовтня — в сержанти, до кінця листопада — у заступники фельдфебеля, а на різдво ти знову станеш фельдфебелем у відставці. Зрозумів?
— Зрозумів, пане...— Кнопф шукає відповідного звертання. Я боюсь, що він вагається між величністю та богом, і вчасно перебиваю його.
— Це моє останнє слово, єфрейторе Кнопф! І не думай, свиня, що ти зможеш після різдва почати все наново! Тоді стане холодно, і ти не знищиш своїх слідів. Мороз збереже їх. І якщо ти ще хоч раз станеш біля обеліска, то одержиш електричний удар і таке запалення простати що тобі ноги покорчаться! А тепер іди геть, ти, купо гною з галунами!
You have read 1 text from Ukrainian literature.
Next - Чорний обеліск - 17
  • Parts
  • Чорний обеліск - 01
    Total number of words is 4540
    Total number of unique words is 2111
    27.4 of words are in the 2000 most common words
    37.4 of words are in the 5000 most common words
    43.9 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Чорний обеліск - 02
    Total number of words is 4623
    Total number of unique words is 2223
    27.8 of words are in the 2000 most common words
    40.4 of words are in the 5000 most common words
    47.2 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Чорний обеліск - 03
    Total number of words is 4694
    Total number of unique words is 1943
    31.6 of words are in the 2000 most common words
    43.3 of words are in the 5000 most common words
    50.5 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Чорний обеліск - 04
    Total number of words is 4467
    Total number of unique words is 1912
    30.8 of words are in the 2000 most common words
    42.7 of words are in the 5000 most common words
    49.7 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Чорний обеліск - 05
    Total number of words is 4569
    Total number of unique words is 1938
    30.7 of words are in the 2000 most common words
    43.8 of words are in the 5000 most common words
    50.7 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Чорний обеліск - 06
    Total number of words is 4642
    Total number of unique words is 2110
    29.0 of words are in the 2000 most common words
    42.7 of words are in the 5000 most common words
    49.4 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Чорний обеліск - 07
    Total number of words is 4448
    Total number of unique words is 2124
    27.9 of words are in the 2000 most common words
    39.8 of words are in the 5000 most common words
    45.7 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Чорний обеліск - 08
    Total number of words is 4408
    Total number of unique words is 1919
    29.2 of words are in the 2000 most common words
    40.3 of words are in the 5000 most common words
    46.8 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Чорний обеліск - 09
    Total number of words is 4476
    Total number of unique words is 1942
    30.8 of words are in the 2000 most common words
    43.6 of words are in the 5000 most common words
    49.6 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Чорний обеліск - 10
    Total number of words is 4502
    Total number of unique words is 2092
    28.1 of words are in the 2000 most common words
    39.2 of words are in the 5000 most common words
    45.7 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Чорний обеліск - 11
    Total number of words is 4500
    Total number of unique words is 1869
    31.6 of words are in the 2000 most common words
    43.4 of words are in the 5000 most common words
    49.7 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Чорний обеліск - 12
    Total number of words is 4555
    Total number of unique words is 1971
    30.8 of words are in the 2000 most common words
    42.3 of words are in the 5000 most common words
    49.2 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Чорний обеліск - 13
    Total number of words is 4466
    Total number of unique words is 2042
    29.0 of words are in the 2000 most common words
    41.5 of words are in the 5000 most common words
    48.4 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Чорний обеліск - 14
    Total number of words is 4437
    Total number of unique words is 1827
    30.9 of words are in the 2000 most common words
    42.4 of words are in the 5000 most common words
    49.5 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Чорний обеліск - 15
    Total number of words is 4457
    Total number of unique words is 2096
    27.6 of words are in the 2000 most common words
    39.5 of words are in the 5000 most common words
    46.3 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Чорний обеліск - 16
    Total number of words is 4592
    Total number of unique words is 1873
    30.6 of words are in the 2000 most common words
    42.2 of words are in the 5000 most common words
    49.6 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Чорний обеліск - 17
    Total number of words is 4512
    Total number of unique words is 1832
    31.8 of words are in the 2000 most common words
    43.9 of words are in the 5000 most common words
    50.4 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Чорний обеліск - 18
    Total number of words is 4595
    Total number of unique words is 1938
    30.6 of words are in the 2000 most common words
    44.5 of words are in the 5000 most common words
    51.7 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Чорний обеліск - 19
    Total number of words is 4615
    Total number of unique words is 1942
    31.2 of words are in the 2000 most common words
    44.6 of words are in the 5000 most common words
    51.1 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Чорний обеліск - 20
    Total number of words is 4674
    Total number of unique words is 2022
    29.8 of words are in the 2000 most common words
    42.3 of words are in the 5000 most common words
    48.9 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Чорний обеліск - 21
    Total number of words is 4484
    Total number of unique words is 1810
    32.1 of words are in the 2000 most common words
    45.5 of words are in the 5000 most common words
    51.7 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Чорний обеліск - 22
    Total number of words is 4612
    Total number of unique words is 1867
    32.4 of words are in the 2000 most common words
    44.9 of words are in the 5000 most common words
    51.0 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Чорний обеліск - 23
    Total number of words is 4466
    Total number of unique words is 2031
    28.9 of words are in the 2000 most common words
    40.9 of words are in the 5000 most common words
    47.1 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Чорний обеліск - 24
    Total number of words is 4297
    Total number of unique words is 2184
    26.2 of words are in the 2000 most common words
    37.1 of words are in the 5000 most common words
    44.3 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Чорний обеліск - 25
    Total number of words is 4169
    Total number of unique words is 2147
    20.6 of words are in the 2000 most common words
    31.7 of words are in the 5000 most common words
    37.6 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Чорний обеліск - 26
    Total number of words is 49
    Total number of unique words is 44
    43.0 of words are in the 2000 most common words
    49.8 of words are in the 5000 most common words
    56.5 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.