Чорний обеліск - 12

— Відчув це на собі, міркую я. Як часто доводилось мені втрачати дні, години, втрачати частку свого життя, і дерево в світлі ранкової зорі, і свої руки, і свої думки — і щоразу назавжди, а коли я повертався, то був уже іншим. Можна багато всього втрачати, і завжди доводиться залишати все за собою, коли постаєш перед смертю; перед нею людина завжди гола. А коли ж витримаєш двобій із смертю і знайдеш стежку назад, то треба наново здобувати все, що залишив.
Ізабелине обличчя біліє в темряві, і мене раптом заливає хвиля ніжності. Я знову відчуваю, в якій самотності вона живе, безстрашна, одна із своїми видіннями, що загрожують їй, віддана їм на поталу, не маючи сховку, куди можна було б утекти від них, живе у вічному напруженні, не в змозі позбутися його, беззахисна перед усіма бурями серця, живе, не маючи ні від кого допомоги, не нарікаючи і не жаліючи себе самої. Ти, ніжне, сміливе серце, думаю я, незаймане серце, що намагається власними силами дійти сутії Хай навіть тобі не щастить цього зробити і ти блукаєш— однак хто з нас не блукає? Хіба ми майже всі не відмовились давно від будь-яких спроб? Де починається блукання, глупство, боягузтво і де мудрість, і де остання мужність?
Лунає дзвінок. Ізабела лякається.
— Тобі час іти,—кажу я. — На тебе чекають.
— А ти підеш зі мною?
— Піду.
Ми рушаємо до будинку. Коли ми виходимо з алеї, нас огортає мокра пелена дрібного дощу. Вітер жене його короткими хвилями. Ізабела тулиться до мене. Я дивлюсь униз на місто. Там нічого не видно. Туман і дощ відмежували нас від усього світу. Ніде не блимне жодний вогник, і ми зовсім самі. Ізабела крокує поруч мене, наче стала назавжди моєю, наче зовсім невагома, і мені знову здається, що вона й справді невагома, що для неї, як для постатей з казок і снів, існують свої закони, не такі, як у нашому житті.
Ми зупиняємось біля дверей.
— Ходімо!—каже вона.
Я хитаю головою.
— Не можу. Сьогодні не можу.
Вона мовчки дивиться на мене, прямо, ясно, без докору й розчарування, але щось у ній раптом наче погасло. Я опускаю очі. У мене так на серці, ніби я вдарив дитину або вбив ластівку.
— Сьогодні не можу,— повторюю я.— Згодом. Завтра.
Вона повертається, не промовивши жодного слова, і заходить у вестибюль. Я бачу, як вона разом з сестрою піднімається сходами, і зненацька мене охоплює таке почуття, наче я безповоротно втратив те, що знаходять тільки раз у житті.
Збентежений, я стою біля дверей. Що ж мені було робити? І як я міг знову так далеко зайти? Я ж не хотів цього. Проклятий дощ!
Я повільно рушаю до головного корпусу. Звідти виходить Верніке в білому плащі, з парасолею.
— Ви одвели фрейлейн Терговен?
— Одвів.
— Гаразд. Піклуйтесь про неї й надалі. Відвідуйте її інколи навіть удень, якщо матимете час.
— Навіщо?
— На це я не можу відповісти вам,— мовить Верніке.— Однак скажу, що, побувши з вами, вона завжди стає спокійніша. Для неї це добре.. Вистачить з вас такого пояснення?
— Вона вважає мене за когось іншого.
— Нічого. Для мене важливо не те, як почуваєте себе ви, а як почувають себе мої хворі.— Верніке підморгує мені.— Бодендік сьогодні ввечері хвалив вас.
— Невже? Для цього в нього не було аж ніяких підстав!
— Він запевняє, що ви повертаєтесь назад до сповіді й причастя.
— От ще вигадав!—кажу я, щиро обурений.
— Не зневажайте мудрості церкви! Вона — єдина диктатура, яка протрималась два тисячоліття.
Я спускаюсь до міста. Крізь дощ сивими пасмами пливе туман. З думки в мене не сходить Ізабела. Я покинув її напризволяще; так вона зараз думає, я знаю. Не треба було взагалі більше ходити туди, міркую я. Це тільки бентежить мене, а я й так не маю спокою. Але що було б, якби Ізабела більше не жила там? Хіба б я не почував себе, так, наче втратив найважливіше, те, що ніколи не зможе постаріти, набриднути, стати буденним, бо ним ніколи не володієш?
Туман пливе повз освітлені вітрини і снує золоте павутиння навколо ліхтарів. У вікні м’ясної крамниці біля смаженого поросяти з цитриною в блідому рилі цвіте альпійська троянда. Поряд акуратно розкладено ковбаси. Картина дуже приваблива: в ній гармонійно поєднано красу і практичну мету. Я хвилину стою перед вітриною, потім рушаю далі.
На темному подвір’ї я наскакую в тумані на якусь тінь. Це старий Кнопф. Він знову стоїть перед чорним обеліском. Я з розгону наштовхуюсь на Кнопфа, і він, похитнувшись, хапається руками за обеліск, ніби хоче вилізти на нього.
— Вибачайте, що штовхнув вас,— кажу я,— але чого ви знову зупинились тут? Не можете зробити це у своїй квартирі? Або стали б на вулиці, якщо ви вже так любите свіже повітря.
Кнопф, спотикаючись прямує до своїх дверей. Я піднімаюсь сходами нагору. По дорозі вирішую послати завтра Ізабелі на одержані за уроки гроші букет квітів. Що-правда, це завжди кінчається для мене лихом, але нічого іншого я зараз не можу придумати. Я ще хвилину стою біля вікна, дивлячись у темряву, потім соромливо й дуже тихо починаю шепотіти слова й речення, які я хотів би комусь сказати, проте не маю кому, окрім хіба Ізабели — але ж вона навіть не знає, хто я такий.
Однак хіба взагалі хтось знає щось про іншого?




XIII




У нашій конторі сидить комівояжер Оскар Фукс — Плаксивий Оскар.
— Що нового, пане Фукс?—питаю я.— Як там у селах
з грипом?
— Майже немає жертв. Селяни добре харчуються. Не те, що в місті. У мене є два замовлення для фірми Гольмана та Клоца. Червоний граніт, полірований з одного боку,— надгробок, два тесані цоколі, один півтора метра заввишки, на два мільйони двісті тисяч марок, а другий малий, метр десять, на один мільйон триста тисяч. Ціна добра. Якщо ви скинете сто тисяч, замовлення будуть ваші. Мої комісійні — двадцять процентів.
— П’ятнадцять,— машинально кажу я.
— Двадцять,— заявляє Плаксивий Оскар.— П’ятнадцять я маю і в Гольмана та Клоца. Навіщо ж тоді зраджувати їх?
Він бреше. Гольман і Клоц, у яких він працює, платять йому десять процентів і витрати. Витрати він одержує й так, отже, хоче мати в нас ще десять процентів.
— Плата готівкою?
— Це ви самі побачите. Замовники — люди поважні.
— Пане Фукс, чом ви зовсім до нас не переходите?— питаю я.— Ми платимо більше, ніж Гольман і Клоц, і нам потрібний першокласний комівояжер.
Фукс підморгує.
— Так мені більше подобається. Я чутлива людина. Коли я серджусь на старого Гольмана, то, щоб помститись, віддаю вам його замовлення. Якщо ж я буду працювати тільки на вас, то й сердитимусь на вас.
— Це правда.
— Отож. Я зраджуватиму тоді вас Гольману й Клоцу. Шукати клієнтів на надгробки — нудна робота. Доводиться хоч чимось пожвавлювати її.
— Нудна? Для вас? Ви ж щоразу влаштовуєте справжній спектакль!
Фукс посміхається, як Гастон Мюнх у міському театрі після того, як зіграє Карла Гайнца в п’єсі «Старий Гайдельберг».
— Робимо, що можемо,— з убивчою скромністю заявляє він.
— Ви, кажуть, зробили великий поступ. Досягаєте тих самих наслідків без допоміжних засобів. Чисто інтуїтивно. Це правда?
Оскар, котрий раніше користався сирою цибулею, коли заходив у дім, де лежав покійник, тепер запевняє, що може викликати в себе сльози, коли захоче, як видатний артист. Це, безперечно, великий поступ. Зараз йому не треба входити в будинок заплаканому. Раніше, якщо торгівля затягувалась, сльози висихали, бо в присутності родичів померлого Оскар не міг удатися до цибулі. Тепер же навпаки: він з'являється з сухими очима і, розмовляючи про покійника, заходиться слізьми, що, певна ргч, справляє зовсім інше враження. Ці сльози відрізняються від попередніх, як справжні перли від штучних. Оскар запевняє, ніби він плаче так переконливо, що часто навіть родичі покійного заспокоюють і втішають його.
З свієї кімнати виходить Георг Кроль. В зубах у нього димить справжня гаванська сигара, і весь він аж сяє від задоволення. Він одразу ж приступає до діла:
— Пане Фукс, це правда, що ви можете плакати, коли вам треба, чи це тільки підступна пропаганда наших конкурентів?
Замість відповіді Оскар втуплює в нього погляд.
— Що з вами? — питає Георг. — Ви погано себе почуваєте?
— Хвилинку! Мені треба настроїтись!
Оскар заплющує очі, а коли знову розплющує, у них уже блищить волога. Він і далі пильно дивиться на Георга, і за мить його голубі очі наповнюються слізьми. Ще хвилина, і вони котяться йому по щоках. Оскар виймає носовичок і витирається.
— Ну як? — питає він, дістаючи годинника.— Менш ніж дві хвилини. Часом я справляюсь за одну, коли в домі лежить покійник.
— Чудово,— Георг наливає коньяку, який ми тримаємо для клієнтів.— Вам слід би стати артистом, пане Фукс.
— Я й сам уже думав про це. Але дуже мало таких ролей, де треба чоловічих сліз. Звичайно, Отелло, але крім нього...
— Як ви цього домагаєтесь? Якимось трюком?
— Уявою,— скромно відповідає Фукс.— Сильною уявою.
— А що ж ви допіру уявляли?
Оскар випиває чарку.
— Щиро кажучи, вас, кане Кроль. Що ви лежите з потрощеними руками й ногами, а ціла зграя пацюків повільно об’їдає вам лице. Ви ще живі, але не можете одігнати тварюк поламаними руками. Вибачте, але щоб так швидко викликати сльози, мені потрібен був дуже сильний образ.
Георг проводить рукою по обличчю. Воно ще на місці.
— Гольмана й Клоца ви теж такими уявляєте, коли стараєтесь для них?—питаю я.
Фукс хитає головою.
Тоді я уявляю собі, що вони дожили до ста років, залишились багаті й здорові, аж поки не померли уві сні від паралічу серця — і в мене сльози течуть од люті.
Георг сплачує йому комісійні за два передані нам замовлення.
— Останнім часом я ще навчився майстерно гикати,— каже Оскар.— Дуже діє. Прискорює торг. Люди почувають себе винними, бо думають, що все це від співчуття їхньому горю.
— Пане Фукс, переходьте до нас!—запально вигукую я.— Ви належите до тих, хто робить своє діло з художнім смаком, а не до сухарів, які просто деруть гроші.
Плаксивий Оскар, приязно посміхаючись, хитає головою й прощається.
— Не можу. Без зради я буду просто плаксивою ганчіркою. Зрада врівноважує мене. Розумієте?
— Розуміємо,— каже Георг.— Дуже шкода, але ми поважаємо особистість понад усе.
Я записую адреси замовників на аркуші паперу і віддаю його Генріхові Кролю, який на подвір’ї накачує велосипеда. Генріх презирливо дивиться на папірець. Він, як справжній нібелунг, вважає Оскара негідником, хоч залюбки користується його послугами, знову ж таки, як справжній нібелунг.
— Раніше такого нам не треба було,— заявляє він.— Добре, що мій батько не дожив до цього.
— Ваш батько, судячи з того, що я чув про цього піонера торгівлі надгробками, не тямив би себе з радості, коли б утнув таку штуку своїм конкурентам,— відповідаю я.— Він був справжній вояк — але не на полі честі, як ви, а в окопах нещадного ділового життя. Між іншим, чи скоро ми одержимо решту грошей за полірований з усіх боків пам’ятник з хрестом, котрий ви продали ще в квітні? Ті двісті тисяч, які нам ще недодали? Ви знаєте, чого вони тепер варті? За них не купите навіть цоколя.
Генріх щось бурмоче і ховає папірець з адресами. Ц. повертаюсь до контори, задоволений, що трохи збив з нього пиху. Перед будинком стоїть шмат ринви, яку недавно зірвав з даху дощ. Бляхарі саме скінчили лагодити дах: вони приладнали замість відламаної ринви нову.
— А що робити з старою?—питає майстер. — Вам вона не потрібна. Можна її забрати?
— Звичайно, можна,— каже Георг.
Ринва стоїть, прихилена до обеліска — Кнопфового пісуара. Вона кілька метрів завдовжки і з одного кінця загнута під прямим кутом. Раптом мені спадає на думку блискуча ідея.
— Залиште ринву тут,— кажу я.— Нам вона ще буде потрібна.
— Навіщо?—питає Георг.
— На сьогоднішній вечір. Побачиш. Буде цікавий спектакль.
Генріх Кроль від'їжджає на своєму велосипеді. Ми з Георгом стоїмо перед дверима і п’ємо пиво, яке нам подала крізь вікно фрау Кроль. День сьогодні дуже жаркий. Повз нас проходить трунар Вільке з двома пляшками в руках. Він іде спочивати після обіду у вистеленій стружками труні. Навколо пам’ятників з хрестами пурхають метелики. У перістої Кнопфової кішки скоро будуть кошенята.
— Як там долар?—питаю я. — Ти не дзвонив?
— Піднявся на п’ятнадцять тисяч від сьогоднішнього ранку. Коли так триватиме й далі, то ми зможемо оплатити Різенфельдів вексель вартістю одного надгробка.
— Чудово. Шкода тільки, що нам від того нічого не перепаде. Це трохи зменшує належний для такого випадку ентузіазм, правда ж?
Георг сміється.
— І зменшує серйозність нашої професій Звичайно, тільки не для Генріха. Що ти робитимеш сьогодні ввечері?
— Піду в божевільню, до Верніке. Там принаймні нічого не знають про серйозність і сміховинність ділового життя. Там ідеться лиш про буття, про буття взагалі, про існування сповна, про життя, і тільки про життя. Після нього немає нічого. Тому, хто пожив би там довше, наше безглузде гендлярство здалося б просто божевіллям.
— Браво!—вигукує Георг.— За цю нісенітницю ти заслуговуєш ще одного кухля холодного пива.— Він бере кухлі і передає їх крізь вікно матері.— Шановна пані, повторіть, будь ласка.
У вікні з’являється сива голова фрау Кроль.
— Може, вам дати маринованого оселедця та огірка?
— Обов’язково! І по шматку хліба. Це добрі ліки від будь-якого виду світової скорботи,— каже Георг, простягаючи мені кухоль.— А в тебе ж вона є?
— В моєму віці кожна порядна людина страждає від світової скорботи,— спокійно відповідаю я.— Це право юності.
— А я думав, що твою юність украла солдатчина.
— Таки украла. І я ще й досі шукаю її, але ніяк не знайду. Тому в мене подвійна світова скорбота. Так, як подвійний біль у відрізаній нозі.
Пиво напрочуд холодне. Сонце пече нам у голови. І раптом, незважаючи на всю світову скорботу, для мене знову настає та мить, коли дивишся впритул у зелено-золотаві очі буття. Я побожно п’ю своє пиво. Мене зненацька охоплює таке почуття, ніби кожен мій мускул прийняв сонячну купіль.
— Ми завжди забуваємо, що живем на цій планеті тільки короткий відрізок часу,— кажу я.— Тому в нас зовсім неправильний життєвий комплекс — наче у людей, що живуть вічно. Ти помітив це?
— Ще б пак! Це основна хиба людства. З цієї причини цілком розсудливі люди залишають своїм жахливим родичам мільйони доларів, замість того, щоб витратити їх самим.
— Ну гаразд. А що б ти робив, якби знав, що завтра помреш?
— Не уявляю собі.
— Гаразд, один день—мабуть, надто короткий строк. Щоб ти робив, якби знав, що тобі залишилось жити тільки тиждень?
— Все одно не уявляю собі.
— Щось же ти мусив би робити! А якби ти ще мав перед собою цілий місяць?
— Мабуть, жив би й далі так, як тепер,— каже Георг.— Крім того, у мене б цілий місяць було препогане почуття, що моє життя досі було не таке, як слід.
— Ти б мав ще місяць, щоб виправити його. _
Георг хитає головою.
— Я мав би місяць, аби жалкувати, що не так прожив його.
— Ти міг би продати весь наш товар Гольманові й Клоцу, поїхати в Берлін і прожити там місяць шаленим життям з артистами, художниками та елегантними проститутками.
— Моїх грошей не вистачило б і на вісім днів. Що ж до жінок, то я мав би лише дівчат з бару. Крім того, я більше люблю читати про це. Фантазія не розчаровує. Ну, а ти? Що б ти робив, якби знав, що через чотири тижні помреш?
— Я?—питаю збентежено,
— Еге ж, ти.
Я озираюсь довкола. Сад зелений, залитий гарячим сонячним промінням, грає всіма барвами середини літа, над ним ширяють ластівки, вгорі — бездонна блакить неба, а з вікна напроти витріщився на нас старий Кнопф у картатій сорочці й підтяжках. Він щойно прокинувся з похмілля.
— Мені треба подумати. Так відразу я цього не можу сказати. Зараз я почуваю тільки, що не витримав би, якби вважав, що знаю це напевно.
— Не думай про це багато, а то нам ще доведеться відправити тебе до Верніке. Але не на органі грати.
— Саме так,— кажу я.— Якби ми могли знати про це напевно, то збожеволіли б.
— Ще по кухлю пива?—питає з вікна фрау Кроль.— Є також малиновий компот. Свіжий.
— Врятований!— гукаю я.— Ви мене щойно врятували, шановна пані. Я стрілою мчав до сонця і до Верніке. Слава богу, все ще на місці! Ніщо не згоріло! Чарівне життя бавиться навколо нас метеликами й мухами; воно не розвіялось попелом, воно тут, воно ще має всі свої закони, навіть ті, які ми йому нав’язали, як чистокровному скакунові збрую. Але все-таки, прошу вас, не давайте до пива малинового компоту! Замість нього дайте краще по шматку гарцького сиру! Добрий день, пане Кнопф! Чудова погода! Що ви думаєте про життя?
Кнопф витріщає на мене очі. Обличчя в нього сіре, під очима — мішки. Хвилину він стоїть нерухомо, потім сердито одмахується і зачиняє вікно.
— Ти нібито хотів йому щось сказати?—питає Георг.
— Хотів, але скажу аж увечері.
Ми заходимо до Едуарда Кноблоха.
— Глянь,— кажу я і зупиняюсь, ніби наскочив на дерево.— Очевидно, мною життя теж бавиться! Цього й треба було сподіватися!
У тому кутку ресторану, де відвідувачам подають вино, біля столика, на якому стоїть букет лілій, сидить Герда. Вона саме розправляється з величезним шматком печені з козулі.
— Що ти на це скажеш?—звертаюсь я до Георга.— Чи не пахне тут зрадою?
— А було що зраджувати ? — замість відповіді питає Георг.
— Ні. Але хіба це не порушення довір'я?
— А було довір’я, щоб його порушувати?
— Кинь корчити з себе Сократа! — відповідаю я.— Хіба ти не бачиш, що Едуард приклав тут свою жирну лапу?
— Це я бачу. Але хто тебе зрадив? Едуард чи Герда?
— Герда! Хто ж іще? Чоловік тут ніколи не винен.
— Жінка теж.
— А хто ж тоді?
— Ти. Хто ж інший?
— Добре тобі говорити. Тебе ніхто не обдурював. Ти сам обдурюєш.
Георг самовдоволено киває.
— Кохання — справа почуття, а не моралі, — повчає він.— А почуття не знає зради. Воно росте, зникає або міняється — де ж тут зрада? Почуття—не угода. Хіба ти не набридав Герді своєю тугою за Ерною?
— Тільки спочатку. Вона була в «Червоному млині», коли я посварився з Ерною.
— Отож нічого, тепер нарікати. Або відмовся від неї, або дій.
Біля нас звільняється столик. Ми сідаємо. Кельнер Фрайданк забирає посуд.
— Де пан Кноблох?—питаю я.
Фрайданк оглядається.
— Не знаю, він весь час сидів за столиком біля тієї дами.
— От до чого дійшло! Просто й швидко, правда ж?— кажу я Георгові. — Я — звичайнісінька жертва інфляції. Знову залишаюсь ні з чим. Спочатку втратив Ерну, тепер Герду. Може, мені судилось бути рогоносцем? З тобою такого не трапляється.
— Борись!—заявляє Георг.— Ще не все втрачено. Іди до Герди.
— Чим мені боротись? Надгробками? Едуард дає їй печеню і присвячує вірші. На якості віршів вона не розуміється, а от на якості їжі — розуміється, та ще й добре. І я, дурень, сам собі викопав яму! Це ж я привів сюди Герду і викликав у неї апетит! В буквальному значенні цього слова!
— Тоді відмовся від неї,— радить Георг.— Навіщо боротися? Почуття все одно не можна завоювати.
— Не можна? Чому ж хвилину тому ти радив мені боротися ?
— Тому що сьогодні вівторок. А ось і Едуард—у святковому костюмі, з пуп’янком троянди в петельці. Ти загинув.
Помітивши нас, Едуард бентежиться. Він скоса зиркав на Герду і киває нам з поблажливістю переможця.
— Пане Кноблох,— каже Георг,— хіба вірність не душа честі, як проголосив наш любий фельдмаршал?
— Залежно від обставин, — обережно відповідає Едуард.— Сьогодні на обід кенігсберзькі битки з підливою і картоплею. Добра страва.
— Хіба може солдат стріляти в спину товаришеві?—незворушно питає знову Георг.—Брат братові? Поет поетові?
— Поети завжди нападають один на одного. Вони цим живуть.
— Вони живуть відвертою боротьбою, а не ударом кинджала в спину,— зауважую я.
Едуард широко посміхається.
— Перемога переможцеві, любий Людвігу, catch as catch can[5]. Я ж не скаржусь, коли ви приходите з абонементами, які вже й шага не варті.
— Скаржився, — кажу я. — Ще й як!
В цю мить Едуарда Відштовхують убік.
— Хлопці, ви тут!—радісно вигукує Герда.— Пообідаємо разом! Я сподівалась, що ви прийдете!
— Ти сидиш там, де подають вино,— єхидно зауважую я, — а ми п'ємо пиво.
— Я теж більше люблю пиво. Я пересяду до вас.
— Ти дозволяєш, Едуарде?— питаю я.— Catch as catch can ?
— А чому він має не дозволяти? — каже Герда. — Він же радіє, коли я обідаю з його друзями. Правда ж, Едуарде?
Ця змія зве його вже на ім’я.
— Звичайно, я нічого не маю проти,— белькоче Едуард.— Цілком зрозуміло, я дуже радий...
На Кноблоха любо глянути — він червоний, розлючений, губи скривлені у злій посмішці.
— Яка в тебе гарна троянда,— кажу я.— Ти залицяєшся до когось? Чи це просто любов до природи?
— В Едуарда дуже розвинене відчуття прекрасного,— зауважує Герда.
— Це в нього є,— погоджуюсь Я.-А от чи є в нього пристойний обід? Чи тільки тверді кенігсберзькі битки з несмачною німецькою підливою?
Герда сміється.
— Едуарде, покажи, що ти джентльмен! Дозволь мені запросити твоїх друзів на обід! Вони завжди кажуть, що ти страшенно скупий. Доведи їм, що це не так. Ми маємо...
— Кенігсберзькі битки!—перебиває її Едуард.— Ну гаразд, запроси їх на битки. Я потурбуюсь, щоб якнайкраще приготували...
— ...печеню з козулі,— докінчує Герда.
Кноблох сопе, як зіпсована парова машина.
— Це зовсім не мої друзі,— заявляє він.
— Що?
— Ми твої кревні друзі, як і Валентін, — кажу я. — Ти ж іще не забув нашої останньої розмови в клубі поетів? Чи мені її голосно повторити? У якій формі ти тепер віршуєш?.
— Про що ви говорили?—питає Герда.
— Ні про що,— швидко відповідає Едуард.— Вони обидва ніколи не кажуть жодного слова правди! Блазні, нудні блазні! Нічого не знають про серйозність життя.
— Хотів би я почути, хто, крім грабарів і трунарів, більше знає про серйозність життя, ніж ми,—кажу я. І раптом чую слова, що лунають для мене, як грім з ясного неба:
— Та де там! Ви тільки й знаєте, що про сміховинність смерті,— заявляє Герда.— І тому не можете зрозуміти серйозності життя.
Зовсім спантеличені, ми витріщаємо на неї очі. Це вже, безперечно, Едуардів стиль! Я відчуваю, що борюсь на захопленій ворогом території, однак не складаю ще зброї.
— Від кого це ти набралась такого?—питаю я.—Ти, Сивілло над темним виром скорботи!
Герда сміється.
— Ви за кожним життям завжди бачите надгробок. Інші про це так не думають. Едуард, наприклад,— справжній соловей.
Жирне обличчя Едуарда розквітає.
— Ну, то як буде з печенею?—питає його Герда.
— Та врешті, чом би й не пригостити їх?
Едуард зникає. Я зиркаю на Герду.
— Браво! Чиста робота! Як нам сприймати це?
— Не так, ніби ти мій чоловік,— відповідає вона.— Просто радій, що живеш, і годі.
— А що таке життя?
— Те, що зараз ось трапилося.
— Браво!—каже Георг.— Щиро дякую за запрошення. Ми справді дуже любимо Едуарда, тільки він нас не розуміє.
— Ти його теж любиш?—питаю я Герду.
Герда регоче.
— Він ще зовсім дитина,— каже вона Георгові.— Ви не можете розтлумачити йому, що не все завжди буде його власністю? Особливо, коли він сам нічого не робитиме для цього?
— Я завжди намагаюсь пояснити йому це,— відповідає Георг.— Але безліч перешкод, які він зве ідеалами, заважає йому зрозуміти мене. Він аж тоді стане іншим, коли помітить, що це просто евфемістичний егоїзм.
— А що таке евфемістичний егоїзм?
— Юнацьке марнославство.
Герда регоче так, що аж стіл трясеться.
— Мені це марнославство подобається,— заявляє вона.— Але його треба чимось урізноманітнювати, щоб не набридало. Тут уже нічого не вдієш.
Я не наважуюсь запитати, чи справді вже нічого не вдієш. Герда сидить напроти мене, щира, спокійна і, тримаючи в руці ножа, чекає ще одної порції печені. Обличчя її покруглішало: поправилась на Едуардових харчах. Вона весело дивиться на мене, анітрохи не бентежачись. Та й чого б вона мала бентежитись? Яке я маю на неї право? І хто кого обдурює в цю мить?
— Це правда,— я обріс егоїстичним атавізмом, як скеля мохом,— погоджуюсь я.— Меа culpa[6]!
— Авжеж, любий,— каже Герда.— Втішайся життям і думай лиш тоді, коли це необхідно.
— А коли це необхідно?
— Коли ти мусиш заробляти гроші або хочеш досягти успіху.
— Браво!—знову каже Георг.
В цю мить з'являється печеня, і розмова затихає. Едуард ходить коло нас, як квочка біля курчат. Це вперше він не шкодує для нас їжі. На обличчі в нього грає якась нова, повна ситої зверхності посмішка, котрої я ніяк не можу зрозуміти. Він час од часу потай посилає її Герді, як в'язень посилає з в'язниці записку. Але Герда, коли він не бачить, посміхається до мене так само» як і раніш,—відверто, невинно, як дитина, що йде до причастя. Я старший за Герду, але в мене таке почуття, ніби вона має принаймні на сорок років більше досвіду.
— Їж, хлопчику,— каже вона.
Я їм з нечистим сумлінням та з великим недовір'ям, і печеня з козулі, цей першокласний делікатес, раптом перестає мені смакувати.
— Ще шматочок?—питає мене Едуард.— Чи, може, дати трохи брусничної підливи?
Я вражено дивлюсь на нього, почуваючи себе так, як почував би, коли б мій унтер-офіцер з часів солдатчини запропонував мені поцілувати його. Георг теж занепокоєний. Я знаю, потім він запевнятиме, що Едуард був такий неймовірно щедрий, бо Герда вже спала з ним,—однак я на цьому розуміюсь краще. Печеню вона одержуватиме лише доти, доки не зробить цього. А після того матиме тільки кенігсберзькі битки з німецькою підливою. І я думаю, що Герда теж знає це.
І все-таки я вирішую після обіду не йти звідси без неї. Довір'я довір'ям, але в Едуарда в буфеті надто багато різних лікерів.
Над містом стоїть тиха, всіяна зорями ніч. Я сиджу в себе в кімнаті біля вікна і чекаю на Кнопфа, для якого приготував ринву. Від мого вікна вона йде поверх воріт до Кнопфової квартири і там під прямим кутом завертає на подвір’я. Однак з подвір’я труби не видно.
Чекаючи, я читаю газету. Долар піднявся ще на десять тисяч марок. Вчора був тільки один випадок самогубства, зате аж два страйки. Після довгих переговорів чиновникам, нарешті, підвищили платню, але за той час гроші вже так знецінились, що вони виграють від того хіба що один літр молока на тиждень. А наступного тижня — мабуть, тільки коробку сірників. Безробітних збільшилось ще на сто п'ятдесят тисяч. Заворушення поширюються по всій країні. Вихваляють нові рецепти використання куховарських покидьків. Грип лютує дедалі дужче. Питання про підвищення пенсії старим та інвалідам передано на розгляд до комітету. Сподіваються, що через кілька місяців його буде вирішено. А тим часом пенсіонери та інваліди жебрають або просять підтримки в рідних і знайомих, щоб не померти з голоду.
Надворі чути легкі кроки. Я обережно визираю у вікно. Це не Кнопф: це якась пара закоханих пробирається навшпиньки подвір'ям у сад. Сезон саме в розпалі, тому наш сад погрібний закоханим, як ніколи. Вільке правду казав: куди ж їм піти, щоб ніхто не заважав? Коли б вони спробували прокрастися в свої наймані кімнати, то хазяйка влаштувала б засідку і, як ангел з мечем, вигнала б їх в ім'я моралі і заздрощів; у громадських скверах і парках їх вилає або й затримає поліцейський, а на кімнату в готелі немає грошей — куди ж їм дітися? На нашому подвір'ї їм ніхто не перешкоджає. Більші пам’ятники ховають їх від інших пар: прихилившись до них, закохані можуть скільки завгодно перешіптуватись і обніматись у затінку. Великі надгробки з хрестами, як і раніш, стають у пригоді палким коханцям у дощову погоду, коли не можна розташуватись на землі. Дівчата тоді, віддаючись коханим, міцно тримаються за хрест, по розпалених обличчях періщить дощ, колишеться туман, чути уривчастий подих, а голови в дівчат, волосся яких затиснуте в кулаках хлопців, задерті догори, наче в кобил, коли ті іржуть. Таблички, які я недавно повісив, нічого не допомагають. Хто думає про ноги, коли все єство охоплене полум’ям?
Раптом я чую в провулку кроки Кнопфа. Годинник показує пів на третю: отже, бравий вояка, який одшліфував не одне покоління нещасних новобранців, добре набрався. Я вимикаю світло. Він одразу ж прямує до чорного обеліска. Я берусь за кінець ринви, притуляюсь губами до отвору й гукаю:
— Кнопфе!
З другого кінця, за спиною в Кнопфа, чути глухий поклик, ніби з могили. Кнопф обертається: він не знає, звідки йде голос.
— Кнопфе!—повторюю я.— Тварюко! І не соромно тобі? Хіба я для того тебе створив, щоб ти пиячив і мочився на надгробки, свиняко?
Фельдфебель знову обертається.
— Що?—белькоче він.— Хто тут такий?
— Поганцю!—кажу я. Голос мій звучить таємниче й зловісно. — Ти ще й питаєш? Стій струнко, коли я звертаюсь до тебе!
Кнопф вирячує очі на свій будинок, звідки долинає голос. Там усі вікна темні й зачинені. Двері теж замкнені. Ринви на стіні він не помічає.
— Стій струнко, негіднику! Ти забув свої обов'язки фельдфебеля! — гукаю я. — Хіба я для того дав тобі нашивки на комір і шаблю, щоб ти бруднив камені, призначені для цвинтарів?—І ще суворіше, тоном наказу шиплю:— Струнко, мерзенний осквернителю надгробків!
Команда діє. Кнопф виструнчується. В його вирячених очах відбивається світло місяця.