Чорний обеліск - 04

На обличчі Різенфельда з'являється зла посмішка.
— Хорошими манерами сьогодні далеко не заїдеш.
— Ні? А чим же? — питаю я, або тільки втягти його в розмову.
— Чавунними ліктями і гумовим сумлінням.
— Але ж, пане Різенфельд,—примирливо каже Георг,— ви самі маєте найкращі в світі манери. Може, не найкращі в міщанському розумінні цього слова, але, безперечно, дуже елегантні.
— Он як? Думаю, що ви помиляєтесь! — Різенфельд відпирається, однак слова Георга йому явно підлестили.
— У нього манери розбійника, — вставляю я. Це те, чого Георг від мене чекав. Ми ведемо гру без репетиції, наче знаємо її напам'ять. — Чи, вірніше, пірата. На жаль, він досягає ними успіху.
При слові «розбійник» Різенфельд трохи щулиться - надто близько це до правди. «Пірат» повертає йому добрий гумор. Саме на таку реакцію ми й сподівались. Георг дістає з ящика, в якому стоять фарфорові ангели, пляшку горілки і наливає в чарки.
— За що ми вип'ємо?—питає він.
Звичайно п'ють за здоров'я і за успіх справи. Але нам таке не годиться. Різенфельд для цього надто чутливий: він вважає, що в торгівлі надгробками такий тост був би не тільки парадоксом, але й бажанням, щоб помирало якнайбільше людей. Це все одно, що пити за холеру або за війну. Тому ми доручаємо йому проголошувати тости самому.
Він скоса дивиться на нас, тримаючи в руці чарку, але мовчить. За хвилину він раптом каже в напівтемряву:
— А що таке, власне, час?
Георг здивовано опускає свою чарку на стіл.
— Перець життя, — спокійно відповідаю я.
Мене старий шахрай так швидко не зловить своїми трюками. Недарма ж я член верденбрюкського клубу поетів: ми звичні до великих питань.
Різенфельд не звертає на мене уваги.
— Як ви гадаєте, пане Кроль? —питає він.
— Я проста собі людина, —каже Георг. — За ваше здоров'я!
— Час, — наполягає Різенфельд, — цей плин, що не знає впину, — не наш жалюгідний час! Час, ця повільна смерть...
Тепер уже й я ставлю на стіл чарку.
— Я думаю, що краще нам ввімкнути світло, — кажу.— Що ви вечеряли, пане Різенфельд?
— Заткніть пельку, коли говорять дорослі, — відповідає Різенфельд, і я помічаю, що невдало вибрав момент для своєї репліки — він говорить не для того, щоб спантеличити нас, а тому, що так думає. Бог знає, що з ним сьогодні трапилось! Мені дуже хочеться відповісти йому, що час — важливий фактор для векселя, який він має підписати, однак я вирішую, що краще мовчки випити свою чарку.
— Зараз мені п'ятдесят шість, — веде далі Різенфельд, — а здається, що відтоді, як я мав двадцять, минуло лиш кілька років. Де ж воно все поділося? Що трапилось? Раптом прокидаєшся — а ти вже старий. З вами теж так, пане Кроль?
— Майже так, — спокійно каже Георг. — Мені сорок, а почуваю я себе шістдесятирічним. Може, це все наробила війна?
Він бреше, щоб підтримати Різенфельда.
— А зі мною зовсім інше, — заявляю я, аби внести й свою пайку в нашу спільну з Георгом справу. — Теж через війну. Мені було сімнадцять, коли я пішов на фронт. Тепер мені двадцять п'ять, однак я почуваю себе все ще сімнадцятилітнім. Сімнадцятилітнім і сімдесятилітнім. Мою молодість украла солдатчина.
— У вас це не через війну, — заперечує Різенфельд, який, очевидно, сьогодні нападає на мене за те, що час, ця повільна смерть, мене ще не так обікрав, як його. — Ви просто духовно відстали. Війна ж, навпаки, допомогла вам рано дозріти; без неї ви ще й сьогодні залишились би на рівні дванадцятирічного.
— Дякую, —кажу я.— Який комплімент! В дванадцять років кожна людина геній. Вона втрачає свою оригінальність тільки тоді, коли досягає статевої зрілості, якій ви, Казанова з гранітних заводів, надаєте надто великого значення. Досить-таки бліда заміна для втраченої свободи духу!
Георг наливає знову. Ми бачимо, що вечір буде важкий. Нам треба витягнути Різенфельда з провалля світової скорботи, а ні Георгові, ні мені не хочеться сьогодні вдаватись до філософських банальностей. Краще б ми спокійно сиділи десь під каштанами і мовчки попивали мозельське замість того, щоб у «Червоному млині» сумувати за Різенфельдовими втраченими роками.
— Якщо ви цікавитесь реальністю часу, — з слабкою надією кажу я, — то ми можемо повести вас в одне місце, де ви якраз зустрінете спеціалістів з цього питання, — до клубу поетів нашого любого міста. Письменник Ганс Гунгерман розгорнув цю проблему у не надрукованому ще творі на цілих шістдесят віршів. Ми можемо піти туди хоч і зараз: гурток засідає щонеділі увечері з заключною інтимною частиною.
— А жінки там є?
— Звичайно, ні. Жінки, які пишуть вірші, це все одно, що коні, які вміють рахувати. Певна річ, за винятком учениць Сафо.
— З чого ж тоді складається інтимна частина? — цілком логічно питає Різенфельд.
— З того, що члени клубу лають інших письменників. Особливо тих, хто має успіх.
Різенфельд щось презирливо бурчить під ніс. Я вже вирішую здаватися, як раптом у будинку Вацека напроти спалахує вікно, ніби освітлена картина в похмурому музеї. За гардиною ми бачимо Лізу. Вона саме одягається і стоїть тільки в бюстгальтері та дуже коротких білих шовкових трусиках.
Різенфельд свистить носом, як ховрах. Його смішної меланхолії як і не було. Я встаю, щоб ввімкнути світло.
— Не треба, — шипить вш. — Невже ви зовсім не відчуваєте поезії?
Він крадеться до вікна. Ліза починає натягати через голову вузьку сукню. Вона звивається, як змія. Різенфельд голосно зітхає:
— Ласий шматочок. Ох же чорт, який зад! Мрія, а не зад! Хто це?
— Сусанна в купелі, — заявляю я. Цим я хочу делікатно натякнути йому, що ми зараз скидаємось на старих козлів, які стежать за нею.
— Дурниці! — Вояжер із запитами Ейнштейна не зводить погляду з світлого, ніби залитого золотом, вікна.— Мене цікавить, як її звати.
— Не уявляємо. Ми бачимо її вперше. Сьогодні опівдні вона ще там не жила.
— Справді?
Ліза вже одягла сукню і розправляє її руками. Георг за спиною Різенфельда наливає собі й мені по чарці. Ми тихенько випиваємо.
— Породиста жінка! — каже Різенфельд, який усе ще не може відлипнути од вікна. — Видно, що справжня дама! Напевно, француженка.
Ліза, наскільки нам відомо, чешка.
— Може, це мадемуазель де ля Тур, — кажу я, щоб ще більше розпалити Різенфельда. — Я вчора десь тут чув таке ім’я.
— От бачите!—Різенфельд на мить обертається до нас.—Я ж казав, що француженка! Відразу видно — це je ne sains quoi[2] Ч Вам не здається, пане Кроль?
— Вам це видніше, пане Різенфельд.
Світло в Лізиній кімнаті гасне. Різенфельд виливає горілку в своє здавлене комірцем горло і знову притуляється обличчям до шибки. За хвилину Ліза з’являється в дверях будинку і йде вниз вулицею. Різенфельд дивиться їй услід.
— Чарівна хода! Вона не дріботить, а робить широкі кроки! Струнка пантера! Жінки, які дріботять, — чистісіньке розчарування. Але ця — за неї я ручусь!
При словах «струнка пантера» я швидко п'ю ще одну чарку. Георг, потонувши в кріслі, беззвучно сміється. Ми свого досягли! Тепер Різенфельд обертається. Обличчя в нього сяє, як блідий місяць.
— Вмикайте світло, панове! Чого ми ще чекаємо? Швидше у вир життя!
Ми виходимо слідом за ним у теплу ніч. Я дивлюсь на його жаб’ячу спину. Якби я міг так легко преборювати свої сумніви і свій відчай, як оцей майстер міняти декорації, з заздрістю думаю я.

«Червоний млин» повний-повнісінький. Ми знаходимо вільний столик тільки біля самого оркестру. Музика й так гучна, а біля нашого столика вона просто оглушлива. Спочатку ми, розмовляючи, кричимо один одному у вухо, потім переходимо на жести, як тріо глухонімих. Танцювальний майданчик такий переповнений, що люди ледве можуть рухатися. Та Різенфельда це не турбує. Він наглядів біля стойки жінку в білому шовку, кидається до неї і ось уже гордо втискує її на майданчик своїм пузом. Жінка на голову вища за Різенфельда і з нудьгою дивиться поверх його голови на залу, прикрашену повітряними кулями. А біля неї кипить Різенфельд, наче Везувій. В нього ніби вселився диявол.
— А що, як ми піділлємо йому у вино горілки, щоб він швидше сп'янів?—кажу я Георгові.— Він п’є, як віл!
Це в нас уже п’ята пляшка. Якщо так триватиме далі, то за дві години ми збанкрутуємо. Я прикинув, що ми пропили вже кілька надгробків. Сподіваюсь, він не притягне до столу оту білу примару, щоб ми ще й її напували.
Георг хитає головою:
— Це жінка з бару. Їй треба повертатися назад до стойки.
Різенфельд виринає з натовпу. Він почервонів і спітнів.
— Що все це значить у порівнянні з чарами фантазії!— реве він, заглушаючи галас. — Неприкрашена дійсність, це добре. Але де ж поезія? Оте вікно сьогодні ввечері на тлі темного неба — там було про що помріяти. Така жінка — ви розумієте, що я маю на увазі?
— Цілком, — кричить у відповідь Георг. — Те, чого немає, завжди здається кращим за те, що в тебе є. В цьому полягає романтика й ідіотизм людського життя. За ваше здоров'я, Різенфельд!
— Я дивлюся на це не так грубо! — горлає Різенфельд, щоб перекричати фокстрот. — Я дивлюсь на це поетичніше!
— Я теж! —реве у відповідь Георг.
— Я ще поетичніше!
— Гаразд, так поетично, як тільки хочете!
Музика переходить на могутнє кресчендо. Танцювальний майданчик скидається на коробку з сардинами. Раптом я завмираю на місці. Праворуч у натовпі танцюристів я помічаю свою приятельку Ерну в лапах якоїсь вичепуреної мавпи. Ерна не бачить мене, але я ще здалеку пізнаю її руде волосся. Вона безсоромно висить на плечі типового юного спекулянта. Я не рухаюся з місця, але почуваю себе так, ніби проковтнув ручну гранату. Ось вона танцює тут, негідниця, якій я присвятив десять віршів з своєї неопублікованої збірки «Пил і зорі», — а мені цілий тиждень брехала, що дістала струс мозку і їй заборонено виходити з дому. Казала, нібито впала в темряві. Так, упала, але на груди цьому молодикові в двобортному смокінгу і з масивним перснем на лапі, якою він обіймає Ерну. А я, йолоп, ще сьогодні по обіді послав їй рожеві тюльпани з нашого саду з віршем у три строфи під назвою «Травневий молебен Пану»... А що, коли вона оце зараз прочитала його своєму спекулянтові? Я саме бачу, як вони обоє корчаться від сміху.
— Що з вами? — горлає Різенфельд. — Вам погано?
— Жарко, — кажу я, відчуваючи, як піт стікає в мене по спині. Я розлючений, що Ерна може обернутися і побачити мене червоного й спітнілого, а я зараз понад усе хотів би мати вигляд світської людини — гордовитої, холодної й байдужої. Я швидко витираю хусточкою обличчя. Різенфельд безжально сміється. Георг помічає це.
— А ви й самі дуже пітнієте, Різенфельд, — каже він.
— У мене це зовсім не те! Це піт здоров'я!—кричить Різенфельд.
— Це пітніє час, що мчить, не знаючи впину,— ущипливо кажу я, відчуваючи, як солона волога тече вже мені в рот.
Ерна наближається до нас. Вона дивиться на музикантів. Очі її сяють радістю. Я надаю своєму обличчю трохи здивованого вигляду і гордовито посміхаюся — а тим часом комірець у мене вже геть змокрів од поту.
— Та що з вами? — кричить Різенфельд.— Ви зараз скидаєтесь на лунатика-кенгуру!
Я не слухаю його. Ерна обертається. Я ще деякий час холодно розглядаю тих, що танцюють, потім удаю, ніби випадково помітив її, і недбало піднімаю два пальці для привіту.
— Він з глузду з'їхав! — горлає Різенфельд крізь синкопи фокстроту «Отець небесний».
Я не відповідаю. Мені престо відібрало мову: Ерна навіть не глянула на мене.
Музика, нарешті, затихає. Танцювальний майданчик поволі порожніє. Ерна зникає в ніші.
— Вам зараз скільки — сімнадцять чи сімдесят? —кричить Різенфельд.
Тому, що в цю мить оркестр замовк, його голос розлягається на всю залу. До нас обертаються кілька десятків людей; сам Різенфельд налякався. Я найохочіше сховався б під стіл, але тут мені спадає на думку, що присутні можуть сприйняти запитання, як звичайну пропозицію покупця, і тому байдужим тоном голосно відповідаю:
— Сімдесят один долар за штуку і ні цента менше!
Моя відповідь відразу зацікавлює всіх.
— Про що йдеться? — питає з-за сусіднього столика якийсь чоловічок з дитячим обличчям. — Я завжди цікавлюсь хорошими речами. Звичайно, за готівку. Моє прізвище Ауфштайн.
— Фелікс Кокс, — відрекомендовуюсь я у відповідь, радий, що не розгубився. — Йдеться про двадцять флаконів духів. На жаль, цей пан уже купив їх.
— Цитьте, — шипить якась блондинка з фарбованим волоссям.
Починається вечірня програма. Конферансьє меле якусь нісенітницю і сердиться, що його жарти нікого не смішать. Я відсуваю стілець і ховаюсь за Ауфштайна: для конферансьє, які атакують публіку, я улюблена мішень, а через Ерну мені не хочеться сьогодні бути посміховиськом.
Все йде добре. Невдоволений конферансьє зникає за кулісами, і хто з’являється на естраді в білій весільній сукні з шлейфом? Рене де ля Тур. У мене відлягає від серця, і я знову сідаю до столу.
Рене починає свій дует. Скромно і соромливо, як молода дівчина, вона співає кілька рядків високим сопрано, потім раптом переходить на бас і відразу викликає сенсацію.
— Як вам подобається ця дама? — питаю я Різенфельда.
— Дама непогана...
— Познайомити вас? Мадемуазель де ля Тур.
Різенфельд витріщує очі:
— Ля Тур? Не хочете ж ви сказати, що ця безглузда гра природи і є тією чарівною істотою з вікна напроти вас?
Саме це я хочу сказати, щоб побачити, як він реагуватиме, але раптом помічаю, що його обличчя з велетенським носом засяяло ангельською посмішкою. Він мовчки показує на жінку біля входу:
— Он... он там... ото вона! Та сама хода! Таку ходу відразу пізнаєш!
Він не помиляється. До зали справді входить Ліза у супроводі двох старих шкарбанів. Тримається вона, як дама з вищого світу, принаймні за уявленнями Різенфельда. Ліза, здається, майже не дихає, а своїх супутників слухає неуважно й гордовито.
— Хіба я не правду кажу? — питає Різенфельд. —Хіба не можна впізнати жінок по ході?
— Жінок і поліцейських, — відповідає Георг і сміється. Однак на Лізу він теж дивиться з задоволенням.
Починається другий номер програми. На танцювальний майданчик виходить акробатка — молода, з задерикуватим лицем, кирпатим носом і гарними ногами. Вона виконує акробатичний танець з сальто, стійками на руках і стрибками. _Ми далі стежимо за Лізою. їй, здається, найбільше хотілося б повернутися і піти звідси геть, але це, звичайно, чистісінький обман: «Червоний млин» — єдиний нічний клуб у місті, всі інші — це кафе, ресторани й пивниці. Тому сюди й ходять усі, кому дозволяє кишеня.
— Шампанського! — гримить Різенфельд диктаторським голосом.
Мене охоплює жах; Георг теж стурбований.
— Пане Різенфельд, — кажу я. — Тут шампанське дуже погане.
В цю мить я відчуваю, що знизу хтось на мене дивиться. Я здивовано оглядаюсь. Це акробатка: вона так вигнулась назад, що просунула голову між ноги. Зараз вона нагадує карлика з величезним горбом.
— Шампанське ставлю я; — заявляє Різенфельд, підкликавши кельнера.
— Браво!—гукає обличчя з підлоги.
Георг моргає мені. Він грає роль джентльмена, я ж маю виступати в скрутних ситуаціях. Так між нами домовлено.
Тому він каже:
— Якщо ви хочете шампанського, Різенфельд, ми вас почастуємо. Адже сьогодні ви наш гість.
— Про це не може бути й мови! Замовляю я, і годі!
Різенфельд сьогодні справжнісінький Дон-Жуан вищого класу. Він задоволено дивиться на золоту головку пляшки, обкладену льодом.
Багато жінок відразу зацікавлюються нами. Я теж не від того, щоб випити. Шампанське доведе Ерні, що вона надто рано викинула мене за борт. Я з задоволенням п'ю за здоров’я Різенфельда, він урочисто відповідає мені тим же.
З’являється Віллі. Цього й слід було чекати: він тут постійний гість. Ауфштайн із своєю компанією залишає зал, і Віллі займає сусідній столик. Він одразу ж встає і запрошує до себе Рене де ля Тур. Та підходить з вродливою дівчиною в чорній вечірній сукні. Я впізнаю в ній акробатку. Віллі знайомить нас. Акробатку звати Герда Шнайдер. Вона, ніби оцінюючи, кидає погляд на шампанське і на нас трьох. Ми слідкуємо, чи не зацікавиться нею Різенфельд: тоді б ми звільнилися від нього на вечір. Однак він зачарований Лізою.
— Як ви вважаєте, можна запросити її на танець? — питає він Георга.
— Я б вам не радив цього, — дипломатично відповідає Георг. — Але згодом ми, можливо, десь ще познайомимося з нею.
Він з докором дивиться на мене. Якби я в конторі не сказав, що ми не знаємо, хто така Ліза, все б було в порядку. Але хто міг подумати, що Різенфельд кинеться в романтику? Тепер уже пізно щось пояснювати йому. Романтики не мають почуття гумору.
— Ви танцюєте? — питає мене акробатка.
— Погано. Я не відчуваю ритму.
— Я теж. Спробуймо разом.
Ми втискуємось у натовп на танцювальний майданчик, і нас повільно затягує вперед.
— Троє чоловіків без жінок у нічному клубі, — каже Герда. — Чому так?
— А чом би й ні? Мій друг Георг запевняє, що той, хто веде з собою до клубу жінку, запрошує її наставити йому роги.
— Котрий із них ваш друг? Отой носатий?
— Ні, лисий. Він прихильник гаремної системи. Каже, що жінок не слід показувати.
— Звичайно... А ви?
— У мене немає системи. Я мов полова на вітрі.
— Не наступайте мені на ноги, — просить Герда. — Добра мені полова. Важите щонайменше сімдесят кілограмів.
Я опановую себе. Ми саме пропливаємо з натовпом повз Ернин стіл, і цього разу вона, слава богу, пізнає мене, хоч її голова лежить на плечі в спекулянта з перснем, і він її обхопив за талію. Який тут чорт дослухатиметься до музики! Я посміхаюсь Герді й притискаю її до себе тісніше. При цьому стежу за Ерною.
Герда пахне конвалієвими духами.
— Відпустіть мене, — каже вона. — Цим ви нічого не досягнете в дами з рудим волоссям. А ви ж саме цього хочете, хіба ні?
— Ні, — брешу я.
— Вам треба було зовсім не звертати на неї уваги. А ви натомість втупились у неї, як загіпнотизований, та ще й влаштували цю комедію зі мною. Боже, ви зовсім новачок!
Я все ще намагаюсь зберегти на обличчі вимушену посмішку; мені б нізащо не хотілося, щоб Ерна помітила, як я й тут попався.
— Нічого я не влаштовував, — слабо відпираюсь я. — Я не хотів танцювати.
Герда відштовхує мене.
— Ну й кавалер же ви! Кінчаймо! У мене болять ноги.
Я міркую, чи варто їй пояснювати, що я мав на думці зовсім інше. Хтозна, чим це може скінчитися для мене. Тому я вирішую тримати язик за зубами і, високо піднісши голову, але трохи присоромлений, іду за нею до столу.
Тим часом там уже відчувається дія алкоголю. Георг і Різенфельд перейшли на «ти». Різенфельд став просто Алексом. Він скоро почне й від мене вимагати, щоб я звав його на «ти». Завтра вранці, звичайно, все це забудеться.
Я сиджу похмурий, злий і чекаю, поки Різенфельд стомиться. По танцювальному майданчику пливе людський натовп, повільний потік гамору, почуття тілесної близькості й стадності. Ерна теж з викликом пропливає повз самий наш столик. Мене вона ігнорує. Герда штовхає мене в бік.
— Волосся пофарбоване, — каже вона.
В душу закрадається огидне почуття, що Герда хоче мене втішити.
Я киваю головою і помічаю, що вже досить-таки п'яний. Нарешті Різенфельд кличе кельнера- Ліза пішла, тому він теж не хоче тут більше залишатися.
Минає ще деякий час, поки ми розраховуємось. Різенфельд справді платить за шампанське: я думав, що він залишить нас тут із тими чотирма пляшками, які замовив сам. Ми прощаємося з Віллі, Рене де ля Тур і Гердою Шнайдер. Уже все одно кінець: навіть музиканти лаштуються йти. Всі збиваються біля виходу і гардеробу.
Я раптом опиняюсь поруч з Ерною. Її кавалер розмахує своїми довгими руками, добуваючи їй пальто. Ерна міряє мене крижаним поглядом.
— Ось де я тебе спіймала! Ти, мабуть, не сподівався?
— Ти мене спіймала?—спантеличено питаю я.—Навпаки, я тебе!
— Із ким! —веде вона далі, ніби не чуючи моєї відповіді. — 3 дівками з кафешантану! Не торкайся до мене! Хтозна, чого ти вже від них набрався!
Ніхто й не думав доторкатися до неї.
— Я тут у справах,— кажу.— А ти? Як ти потрапила сюди?
— У справах!— глузливо сміється вона.— У справах! Хто ж помер?
— Опора держави, дрібний вкладник,— відповідаю я, гадаючи, що сказав дуже дотепно.— Його ховають тут щодня, але за надгробок йому править не хрест, а мавзолей, що зветься біржею.
— І такому марнотратникові ще довіряють! — невгаває Ерна. Моїх слів вона знову ніби й не чула.— Між нами все скінчено, пане Бодмер!
Георг і Різенфельд проштовхуються до гардеробу, щоб одержати свої капелюхи. Я помічаю, що в захисті мені не щастить, і переходжу до нападу.
— Слухай!—кажу.— Хто мені ще сьогодні після обіду брехав, що не може виходити з дому, бо страшенно болить голова? І хто ж відразу опинився тут з товстим спекулянтом?
Ерна аж полотніє.
— Осоружний віршомазе!—шипить вона, ніби бризкає отрутою.— Ти, мабуть, думаєш, що коли вмієш списувати вірші в померлих, то й сам чогось вартий? Навчись спочатку заробляти доволі грошей, щоб міг вивести на люди свою даму! А то вже остогид з своїми прогулянками на лоно природи! «До шовкових стягів травня!» Ой держіть мене, а то впаду!
«Шовкові стяги»— це цитата з вірша, якого я послав їй сьогодні після обіду. У мене все аж кипить усередині, але я посміхаюсь:
— Не викручуйся, — кажу їй. — Хто йде звідси додому з двома солідними комерсантами? А хто з кавалером?
Ерна вражено дивиться на мене.
— То я повинна вночі сама йти вулицею, як проститутка? За кого ти мене вважаєш? Думаєш, мені хочеться вислухувати кожного йолопа? Так ти гадаєш?
— Тобі взагалі не треба було приходити сюди.
— Так! Гляньте на нього! Він ще й наказуватиме мені! Забороняє виходити з дому, а сам вештається всюди! А ще чого бажаєш? Щоб я тобі штопала шкарпетки? —Вона в'їдливо сміється.— Сам п’є собі шампанське, а для мене вистачить і зельтерської води та пива чи дешевого молодого вина!
— Шампанське замовляв не я, а Різенфельд.
— Ну звичайно! Ти завжди невинний! Невдалий класний наставнику! Чого ти ще тут стовбичиш? Між нами все скінчено! Не набридай мені більше!
Я такий розлючений, що ледве можу говорити. Підходить Георг і подає мені капелюха. Ернин спекулянт теж з'являється біля неї, і вони виходять.
— Ти чув?—питаю Георга.
— Дещо чув. Навіщо сперечатися з жінкою?
— Я не хотів сперечатися.
Георг сміється. Він ніколи не буває п'яний, скільки б не випив.
— Не доводь себе до такого. Завжди програєш. Навіщо ти хочеш бути правим?
— Справді,— кажу я,— навіщо? Певно, тому, що я син німецької землі. Ти ніколи не пробував переконувати жінку?
— Звичайно, пробував. Однак це не заважає мені давати іншим добрі поради.
Прохолодне повітря діє на Різенфельда так, наче його хтось злегка стукнув по голові.
— Переходьмо на «ти»— пропонує він мені.— Ми ж брати. Нахлібники смерті. — Він заливчасто сміється. — Мене звуть Алекс.
— Рольф,— відповідаю я, не маючи наміру називати своє справжнє ім'я для цього п'яного брудершафту. Для Алекса цілком досить і Рольфа.
— Рольф?—перепитує Різенфельд.— Яке бридке імя! Тебе завжди так звуть?
— Я маю право зватись так у високосні роки і після роботи. Алекс теж не дуже гарно.
Різенфельд похитується.
— Ну, нічого, не велике горе,— великодушно каже він.— Хлопці, давно я не почував себе так добре. У вас є ще кава?
— Звичайно,— відповідає Георг.— Рольф уміє готувати її, як ніхто.
Похитуючись, ми проходимо у затінку церкви божої матері по Гакенштрассе. Спереду дибає, як лелека, самотня постать і завертає в наші ворота. Це фельдфебель Кнопф, що повертається з свого рейду по міських пивницях. Ми йдемо слідом за ним і наздоганяємо його аж біля чорного обеліска, де він, як завжди, зупиняється в своїх справах.
— Пане Кнопф, так не годиться!—кажу я.
— Вільно!—не обертаючись, командує він.
— Пане фельдфебель, так не годиться!—повторюю я.— Це свинство! Чому ви не робите цього у себе в квартирі?
Він швидко повертає голову.
— Щоб я в своїй кімнаті мочився? Ви збожеволіли?
— Не в кімнаті. У вас у квартирі є чудовий туалет. Користуйтесь ним. Невже ви не можете пройти ще якихось десять метрів?
— Дурниці!
— Ви забруднюєте символ нашої фірми! Крім того, робите блюзнірство. Це ж надгробок. Свята річ.
— Він стане надгробком аж на цвинтарі,—каже Кнопф, рушаючи до дверей.— На добраніч, панове.
Він кланяється нам і стукається при цьому головою об одвірок. Потім, сердито бурмочучи, зникає в сінях.
— Хто це такий?—питає Різенфельд, коли ми заходимо в кімнату.
— Ваша протилежність. Абстрактний п'яниця. П'є без будь-якої фантазії. Не потребує ніякої допомоги ззовні. Жодних картин, які б розпалювали його бажання.
— Зрозуміло!— Різенфельд вмощується біля вікна.— Горілчана бочка. Людина живе мріями. Ви цього ще не знаєте?
— Ні. Для цього я ще надто молодий.
— Ви не надто молодий. Просто ви продукт війни — емоційно недозрілий, але вже досвідчений у вбивстві.
— Мерсі,— кажу я.— Як вам подобаються кава?
Хміль, очевидно, вже втрачає силу. Ми знову перейшли
на «ви».
— Як ви вважаєте, та дама, що напроти, вже дома?— питає Різенфельд Георга.
— Мабуть, дома. Адже там не світиться.
— Це може також означати, що вона ще не повернулась. Ви не хочете почекати кілька хвилин?
— О, будь ласка!
— Може, ви тим часом покінчите із справами? — кажу я.— Договір треба тільки підписати. А я поки що принесу свіжої кави з кухні.
Я сходжу вниз, даючи Георгові час обробити Різенфельда. Такі справи краще влаштовувати без свідків. Я сідаю на східцях. В майстерні трунаря Вільке хтось собі спокійно хропе. Це, мабуть, все ще Генріх Кроль, тому що Вільке тут не ночує. Комерсант-патріот добряче перелякається, коли прокинеться в труні. Я міркую, чи не збудити мені його, але я надто стомлений, і, крім того, вже світає — тому нехай цей переляк буде для безстрашного воїна цілющою купіллю, котра зміцнить його і покаже, чим завжди кінчаєть-
ся прославлювана ним війна. Я зиркаю на годинник, чекаючи Георгового сигналу, дивлюся в сад. З квітучих дерев, наче з білого ліжка, тихо встає ранок. В освітленому вікні на першому поверсі напроти видно фельдфебеля Кнопфа у нічній сорочці. Він допиває з пляшки горілку. Об мої ноги треться кішка. Слава богу, думаю я, неділя скінчилася.




V




Якась жінка в траурному одязі заходить у ворота і нерішуче зупиняється на подвір’ї.
Я виходжу з контори. «Це з тих, що купують найдешевші пам’ятники»,— вирішую я і запитую:
— Хочете оглянути нашу виставку?
Вона киває, але відразу ж заперечує:
— Ні, ні, поки що не треба.
— Можете спокійно оглядати товар. Не обов’язково щось купувати. Якщо бажаєте, я залишу вас саму.
— Ні, ні! Це... Я тільки хотіла...
Я чекаю. В нашій справі квапити не годиться.
За хвилину жінка додає:
— Це для мого чоловіка...
Я киваю й очікую далі. Потім повертаюсь до ряду маленьких бельгійських надгробків.
— Ось тут дуже гарні пам’ятники,— кажу нарешті.
— Гарні, тільки...
Жінка знову замовкає і дивиться на мене майже з благанням.
— Я не знаю, чи взагалі дозволять...— видушує вона з себе.
— Що? Поставити пам’ятник? Хто може не дозволити цього?
— Могила не на церковному кладовищі...
Я вражено дивлюся на неї.
— Пастор не хоче, щоб мого чоловіка було поховано на церковному кладовищі,— одвернувшись, швидко і тихо каже вона.
— Чому не хоче?— здивовано питаю я.
— Він... тому, що він наклав на себе руки,— скрикує жінка. —Заподіяв собі смерть. Не міг більше витримати.
Вона дивиться на мене витріщеними очима, ще перелякана тим, що сказала.
— Вони вважають, що через це його не можна ховати на церковному кладовищі?—питаю я.
— Так. На католицькому, в освяченій землі, не можна.
— Але ж це безглуздя!—сердито кажу я.— Його треба поховати в двічі освяченій землі. Ніхто не накладає на себе рук без причини. Ви цілком певні, що так вирішено?
— Еге ж. Пастор так сказав.
— Пастори кажуть багато чого, це їхня робота. Де ж тоді його ховати?
— За огорожею кладовища. Не на освяченій землі. Або на міському цвинтарі. Але ж цього не можна. Там таке безладдя!
— Міський цвинтар набагато кращий за католицький, — кажу я. — І там теж поховані католики.
Вона хитає головою:
— Так не годиться. Він був побожний. Його треба...— Її очі раптом наповнюються слізьми. — Йому, певно, навіть на думку не спадало, що його не дадуть поховати на освяченій землі.
— Він, мабуть, взагалі про це не думав. А ви не сумуйте через свого пастора. Я знаю тисячі дуже побожних католиків, яких поховано не на освяченій землі.
Вона швидко обертається до мене.
— А де?
— На полях боїв у Росії та Франції. Вони лежать разом у братніх могилах, католики, євреї і протестанти, і мені здається, що богові це байдуже.
— То зовсім інше. Вони загинули на війні. А мій чоловік...
Жінка вже не стримує плачу. В нашій роботі сльози — звичайна річ, але ці сльози не такі, як завжди. До того ж ця жінка — як пучок соломи: здається, вітер може дмухнути і понести її.
— Може, він в останню мить ще покаявся? — кажу я, аби не мовчати.— І за це йому буде все прощено.
Жінка дивиться на мене. Бідоласі так хочеться, щоб хтось хоч трохи розрадив її!
— Ви справді так думаєте?