Чорний обеліск - 14

— Що ви скажете на таке пояснення, пане Леман?— питаю я.— 3 точки зору технічного консультанта?
— Таке буває.— Як кавалер, він підтримує фрау Нібур і починає пояснювати, коли таке буває. Але Георг перебиває його. Він заявляє, що про завдаток теж немає письмових доказів.
— Що?—Ральф обертається де фрау Нібур:—Емілі, в тебе немає квитанції?
— Я не знаю,— белькоче фрау Нібур.— Хто ж міг сподіватись, що вони казатимуть, ніби я не платила грошей! Шахраї!
— Зробити таку дурницю!
Фрау Нібур знічується під лютим поглядом Ральфа. Він раптом перестає бути кавалером. Боже, думаю я, раніше в неї був кит — тепер вона спіймала собі акулу.
— Ніхто не каже, що ви не давали грошей,— пояснює Георг.— Ми тільки говоримо, що про це так само немає письмових доказів, як і про замовлення.
Ральф підбадьорюється.
— Ну от.
— Врешті, ми згодні забрати склеп назад,— заявляє Георг,— якщо ви його не хочете.
— Ну от,— повторює Ральф. Фрау Нібур жваво підтакує.
Я вражено дивлюсь на Георга. Склеп стане другим охоронцем нашого складу, брагом чорного обеліска.
— А завдаток? — питає Ральф.
— Завдаток, звичайно, залишається в нас,— кажу я.— Так завжди робиться.
— Що? — Ральф обсмикує жилет і набундючується. Я помічаю, що штани в нього теж надто короткі і надто вузькі.
— Та це ж було б курам на сміх! — каже він.— Ні, з нами так не вийде!
— З нами теж. Ми завжди маємо справу з клієнтами, які забирають те, що замовляли.
— Ми ж нічого не замовляли,— з новою відвагою втручається фрау Нібур. Вишні на її капелюсі погойдуються.— До того ж, ви надто дорого хотіли.
— Тихо, Емілі! — гримає на неї Ральф.
Вона скоряється, злякана й щаслива, що він такий мужній.
— Є ще суд,— загрозливо додає Ральф.
— Сподіваємось, що таки є.
— Ви після одруження будете й далі тримати пекарню?— питає Георг Емілі.
Вона така злякана, що лише мовчки поглядає на свого нареченого.
— Аякже,— відповідає Ральф.— Звичайно, поряд з роботою в промисловості. А вам навіщо?
— Булочки й пиріжки були в неї надзвичайно смачні.
— Дякую,— манірно каже Емілі.— То як із завдатком?
— Я вам ось що запропоную,— заявляє Георг, стаючи раптом надзвичайно люб’язним.— Посилайте нам безплатно протягом місяця по дванадцять булочок щоранку і по шість пиріжків з фруктами щовечора, і тоді в кінці місяця ми повернемо завдаток, не вимагаючи, щоб ви брали склеп.
— Гаразд!—відразу згоджується фрау Нібур.
— Тихо, Емілі! — Ральф штовхає її в бік.— Ось чого захотіли!—сердито відповідає він Георгові.— Повернути гроші через місяць! А що тоді вони будуть варті?
— Ну, то беріть склеп,— кажу я,— хай буде так.
Боротьба триває ще чверть години. Нарешті ми пристаємо на те, що половину грошей повернемо зараз, а половину через два тижні. Булочки й пиріжки нам таки будуть посилати. Ральф нічого не може вдіяти. На нашому боці інфляція. Для суду числа є завжди числами, незалежно від того, що вони означають. Коли б Ральф захотів повернути завдаток через суд, Емілі, мабуть, одержала б його десь аж через рік — ту саму суму, тоді вже нічого не варту. Тепер я розумію Георга: він знайшов чудовий вихід. Завдаток уже й так становить тільки якусь частину своєї колишньої вартості.
— Але де ж ми дінемо склеп?—питаю я Георга, коли заручені, нарешті, йдуть від нас.— Зробимо з нього собі приватну каплицю?
— Ми трохи переробимо дах. Курт Бах примостить на ньому скорботного лева або солдата при повній зброї, а коли буде треба, то й ангела чи постать зажуреної Німеччини. Двоє вікон виймемо й замінимо їх мармуровими плитами, на яких можна буде вибити імена, тоді склеп стане...— Георг робить паузу.
— Маленьким пам’ятником полеглим на війні,— докінчую я.— Але ж Курт Бах не зуміє зробити ані фігури ангела, ані солдата, ані Німеччини. Найбільше, що він може, це виліпити барельєф. Доведеться нам обмежитись своїм звичайним левом. Але для нього дах надто малий. К раще посадимо там орла.
— Навіщо? Одна левова лапа може звисати з постаменту. Тоді все буде гаразд.
— А що коли взяти бронзового лева? Фабрики металевих виробів одливають звірів якого завгодно розміру.
— Гармату,— задумливо каже Георг.— Понівечену снарядами гармату. Це було б щось нове.
— Однак тільки для селг, з якого на війні загинули самі артилеристи.
— Послухай,— каже Георг,— дай волю фантазії. Зроби кілька малюнків, якомога більших і, найкраще, кольорових. А потім побачимо!
— А що якби приліпити до нього обеліск? Так би ми р^или одразу двох зайців.
Георг сміється.
— Коли ти впораєшся з цим, я тобі в нагороду поставлю цілий ящик рейнгардтського, врожаю 1921 року. Про таке вино можна тільки мріяти.
— Краще було б, якби ти давав по одній пляшці наперед. Тоді швидше приходило б натхнення.
— Гаразд, почнемо з однієї. Ходімо до Едуарда.
Едуард, як завжди, похмурніє, коли бачить нас.
— Радійте, пане Кноблох,—каже Георг, виймаючи з кишені цілу ікменю асигнацій,— сьогодні ви одержите чисті гроші.
Едуард веселішає.
— Справді? Ну звичайно, адже мусить колись настати цьому кінець. Сядете біля вікна?
В тому кутку, де подають вино, знову сидить Герда.
— Ти тут постійний відвідувач?—похмуро питаю я.
Герда весело сміється.
— Я тут у справах.
— У справах?
— У справах, пане слідчий,— повторює вона.
— Можна нам цього разу запросити вас на обід? — питає Георг і штовхає мене ліктем, щоб я не поводився, як осел.
Герда оглядає нас.
— Якби я запросила вас, то вдруге нам би це так не минулось, правда ж?
— Звичайно,— кажу я і, не втримавшись, додаю: — Едуард краще розірвав би заручини.
Герда сміється, але нічого не каже. Вона одягнена в дуже гарну шовкову сукню тютюнового кольору. Який Я був осел, думаю я. Ось тут сидить саме життя, а я, засліплений своєю дурною манією величності, не розумів цього.
З’являється Едуард і знову похмурніє, побачивши нас біля Герди. Я помічаю, що він уже прикидає, скільки втратить на нас. Він гадає, що ми збрехали й знову хочемо попоїсти за його кошт.
— Ми запросили на обід фрейлейн Шнайдер,— пояснює Георг.— Ми святкуємо конфірмацію Людвіга. Він поступово стає мужчиною. Уже більше не думає, що світ існує тільки для нього.
Едуард знову веселішає — Георг для нього авторитетніший за мене.
— Є чудові курчата!— Едуард складає губи так, ніби хоче свиснути.
— Дай нам звичайний обід,— кажу я.— В тебе завжди все чудове. І принести пляшку рейнгардтського, врожаю 1921 року!
Герда дивиться на мене.
— Вино на обід? Ви виграли в лотерею? Чому ж тоді ви не ходите більше в «Червоний млин»?
— Нам випав тільки невеликий виграш,— відповідаю я.— А ти ще й досі там виступаєш?
— Ти хіба не знаєш? І тобі не соромно? Едуард он знає. Правда, два тижні я не працювала, але з першого починаю новий ангажемент.
— Коли так, то ми прийдемо,— заявляє Георг.— Навіть якщо нам доведеться віддати в заставу склеп!
— Твоя подруга вчора ввечері теж була там,— каже мені Герда.
— Ерна? Вона не моя подруга. А з ким вона була?
Герда регоче.
— Яке тобі діло? Вона ж уже не твоя подруга?
— Дуже велике,— відповідаю я.— Минає багато часу, поки людина перестане реагували, навіть якщо воца реагуе вже чисто механічно, як жаб’яча лапка на електричний струм. І тільки коли ти вже остаточно розлучаєшся з кимось, тебе починає цікавити все, що його стосується. Це один із парадоксів кохання.
— Ти надто багато думаєш. Це завжди шкодить.
— Він думає не так, як треба,— каже Георг.— У нього розум гальмує почуття, замість того, щоб підхльоскувати їх.
— Які ж ви страшенно розумні!—вигукує Герда.— Чи вам хоч щастить колись розважитись у житті?
Ми з Георгом перезираємось. Георг сміється. Я спантеличений.
— Думати — це й є для нас розвага,— відповідаю я, знаючи, що кажу неправду,
— Ох, бідолахи ви! Тоді, принаймні, хоч їжте як слід.
Рейнгардтське знову виручає нас. Едуард сам відкорковує пляшку і пробує вино. Він удає з себе знавця вин, який перевіряє, чи пляшка була добре заткнена. Для цього він наливає собі повну чарку.
— Прекрасне!— вигукує він з французьким акцентом, ковтаючи вино й кліпаючи очима.
— Справжньому знавцеві для проби досить кількох крапель,— зауважую я.
— А мені ні. Та ще й такого вина. Я ж хочу вам вибрати найкраще!
Ми нічого не відповідаємо: у нас у запасі є ще козир. За Гердин і наш обід ми заплатимо своїми невичерпними талонами.
Едуард розливає вино.
— Ви не почастуєте й мене чаркою?—нахабно питає
він.
— Потім,— кажу я.— Ми питимемо не одну пляшку. Під час обіду ти заважаєш, бо рахуєш кожний шматок у роті, як чернець-бернардинець.
— Тільки тоді, коли ви, як паразити, приходите з своїми талонами.
Едуард витанцьовує довкола Герди, як учитель танців у школі, коли навчає дівчат вальсів.
Герда ледве стримується, щоб не засміятись. Я штовхнув її під столом ногою, і вона одразу зрозуміла, що ми готуємо для Едуарда.
— Кноблох!— гримить раптом могутній голос.
Едуард підстрибує, ніби йому хтось дав стусана в зад.
За спиною в нього, невинно посміхаючись, стоїть Рене де ля Тур. Едуард ледве стримується, щоб не вилаятись.
— Завжди я попадаюсь на це — бурчить він.
— Не сердься,— кажу я.— Це в тобі говорить справжня німецька кров. Найблагородніша спадщина твоїх слухняних предків.
Жінки вітаються, як два усміхнені поліцаї з карного розшуку.
— Яка гарна сукня, Ґердо,— вигукує Рене.—Шкода, що я не можу носити такої. Я надто тонка для цього фасону.
— Нічого,— відповідає Герда. — Мені теж торішня мода більше подобається. Особливо ті чудесні черевички з ящіркової шкіри, які ти носиш. З кожним роком я їх люблю все більше.
Я зиркаю під стіл. Рене справді взута в черевички з ящіркової шкіри. Як Герда сидячи зуміла побачити їх, важко збагнути. Це одна з одвічних загадок жіноцтва. Незрозуміло, чому цей їхній талант не використовується для практичніших цілей — скажімо, щоб стежити за ворогом з прив’язних аеростатів при артилерії чи для якихось подібних культурних потреб.
Віллі перебиває їхній дует. Він сьогодні неперевершений — вєсь у світло-сірому: світло-сірі костюм, сорочка, краватка, шкарпетки, замшеві рукавички, а над усім цим, як вибух Везувія,— рудий чуб.
— Вино! — вигукує він. — Могильники бенкетують! Пропивають горе якоїсь сім’ї! Мене теж запрошуєте?
— Ми своє вино заробили не на біржі, ти, паразите на тілі народу,— відповідаю я.— Проте з мадемуазель де ля Тур ми охоче поділимось ним. Ми раді кожному, хто може налякати Едуарда.
Мої слова викликають у Герди приступ веселості. Вона штовхає мене під столом. Я відчуваю, як її коліно притуляється до мого. По спині в мене пробігає гаряча хвиля. Ми раптом стаємо ніби змовниками.
— Ви сьогодні, звичайно, теж іще налякаєте його,— каже Герда.— Коли він прийде з рахунком. Я відчуваю це. Я вмію вгадувати чужі думки.
Все, що вона каже, ніби за помахом чарівної палички, починає звучати для мене якось особливо. Що сталося? Чи мене заливає хвиля кохання, чи це тільки одвічна радість від того, що ти одбиваєш в іншого дівчину? Ресторан уже не здається мені просякнутим ьапахом їжі балаганом — він з неймовірною швидкістю, ніби гойдалка, мчить у простір. Я виглядаю у вікно і здивовано бачу, що міська ощадна каса й досі стоїть на тому самому місці. Навіть без Гердиного коліна її вже давно мала б змити інфляція. Однак камінь і бетон переживають діла людські і самих людей.
— Чудове вино,— кажу я.— Таке, ніби йому вже п’ять років.
— Йому більше,— заперечує Віллі, котрий зовсім не розуміється на винах.— Принеси ще дві пляшки, Едуарде.
— Навіщо одразу дві? Вип'ємо одну, потім замовимо другу.
— Гаразд. Пийте собі як хочете! А мені, Едуарде, якнайшвидше подай шампанського!
Едуард мчить, ніби підошви йому намазано салом.
— Що трапилось, Віллі?—питає Рене.— Ти думаєш, що не доведеться купувати мені шуби, коли ти мене напоїш?
— Ти одержиш свою шубу! Шампанське я замовляю з вищою метою. З виховною! Ти не бачиш її, Людвігу?
— Ні. Я більше люблю натуральні вина, ніж шампанське.
— Ти справді нічого не бачиш? Он за три столики від нас, за колоною? Щетинисте свиняче рило, підступні очі гієни і гострі курячі груди? Вбивця нашої юності?
Я шукаю поглядом цю зоологічну химеру і відразу ж знаходжу. Це директор нашої гімназії — постарілий, облізлий, але все-таки він. Сім років тому він заявляв, що Віллі скінчить життя на шибениці, а на мене чекає довічна каторга. Директор теж помітив нас — він лупає в наш бік червоними очима. Тепер я розумію, навіщо Віллі замовив шампанське.
— Зроби так, Едуарде, щоб пробка вистрілила, і як-найголосніше!— наказує Віллі.
— Це непристойно.
— Шампанське п’ють не для того, щоб дотримуватись пристойності, а щоб надати собі ваги.
Віллі бере в Едуарда пляшку і збовтує її. Пробка вилітає з таким звуком, ніби вистрілили з пістолета. На мить у залі стає тихо. Щетинисте свиняче рило витягується. Віллі підводиться за столом на весь свій велетенський зріст і, тримаючи в правій руці пляшку, наливає чарку за чаркою. Шампанське піниться, чуб Віллі пломеніє, обличчя сяє. Він дивиться на Шімеля, нашого директора, і Шімель, як загіпнотизований, втуплюється поглядом у Віллі.
— Клюнув,— шепоче Віллі,— а я вже думав, що він ігноруватиме нас.
— Він же ревний наставник і не може ігнорувати нас,— відповідаю я.— Для нього ми залишимось учнями, навіть якщо нам стукне по шістдесят. Глянь, як він крутить носом.
— Не поводьтеся, як дванадцятилітні,— каже Рене.
— Чому б ні?—питає Віллі.— Постаріти ми завжди встигнемо.
Рене розчаровано піднімає руку, на якій поблискує аметистовий перстень.
— І отакі захищали вітчизну!
— Думали, що захищали вітчизну,— поправляю я,— поки не побачили, що захищаємо тільки частину її — ту, яку найкраще було б послати під три чорти, в тому числі й оте патріотичне свиняче рило, що сидить он за колоною.
Рене сміється.
— Не забувайте, що ви захищали країну поетів і мислителів.
— Країна поетів і мислителів не потребує нашого захисту—хіба що тільки від того свинячого рила і йому подібних, котрі садять поетів і мислителів у тюрми, поки ті живі, а коли вони помирають — роблять із них для себе рекламу.
Герда витягує шию.
— Сьогодні всі такі дотепні, правда ж?
І ще раз штовхає мене під столом. Я сповзаю з ораторської трибуни і знову опиняюсь на гойдалці, що летить над землею. Ресторан стає частиною космосу, і навіть у Едуарда, котрий, хлище шампанське, як воду, щоб збільшити рахунок, з’являється довкола голови ореол святого.
— Підеш зі мною після обіду?—пошепки питає мене Герда.
Я киваю.
— Іде!—захоплено шепоче Віллі.— Я знав, що він підійде!
Рило не витримує — підводиться і, лупаючи очима, підходить до нашого столика.
— Гомайєр, правда ж?—питає рило.
Віллі вже сидить.
— Прошу?—озивається він, не підводячись.
— Адже ви колишній учень Гомайєр!—каже Шімель уже роздратовано.
Віллі обережно ставить пляшку на стіл.
— Вибачте, баронесо,— звертається він до Рене.— Мені здається, що цей пан чогось від мене хоче.
Він обертається до Шімеля.
— Чим можу бути корисний? Чого ви хочете, добродію?
На мить Шімель розгублюється. Він, певно, й сам не знає, що хотів сказати. Ревного наставника пригнала сюди нестримна хвиля щирого обурення.
— Бокал шампанського?—люб’язно питає Віллі.— Хочете спробувати, як живуть інші?
— Що вам спало на думку? Я не розпусник!
— Шкода,— каже Віллі.— Однак чого ж вам усе-таки треба? Хіба ви не бачите, що заважаєте нам?
Шімель люто витріщується на нього.
— Чи це абсолютно необхідно,— каркає він,— щоб колишні учні моєї гімназії серед білого дня влаштовували оргії?
— Оргії?—Віллі здивовано зиркає на Шімеля.— Вибачте ще раз, баронесо,— звертається він до Рене.— Цей невихований чоловік,— між іншим, це пан Шімель, я тепер упізнав його,— граціозно відрекомендовує він Шімеля Рене,— баронеса Рене де ля Тур,— Рене поблажливо схиляє свою кучеряву голову,— так от, цей неотесаний чоловік вважає, що випити бокал шампанського в день вашого народження— це значить влаштовувати оргію.
Шімель бентежиться, наскільки він взагалі може бентежитись.
— День народження?—скрипить він.— Ну добре... але все одно, це маленьке місто... як колишній учень, ви могли б...
Скидається на те, що він, всупереч своєму бажанню, має намір простити нас. Слова «баронеса де ля Тур» справили на старого обожнювача вищої касти відповідне враження. Віллі швидко вживає рішучих заходів.
— Як колишні ваші учні, ми повинні ще вранці разом з кавою випивати чарку горілки або й дві,— заявляє він,— щоб, нарешті, взнати, що означає слово «радість». Це, звичайно, ніколи не входило у ваш навчальний план, кате молоді! Ви, вірний раб обов’язку, так отруювали нам життя, що ми навіть в армії сподівалися знайти визволення! Пісний фельдфебелю письмових завдань! Тільки через вас ми стали розпусниками! Ви один відповідаєте за все! А зараз забирайтесь геть звідси, унтер-офіцере нудоти!
— Це... це просто...— белькоче Шімель. Він почервонів, як рак.
— Ідіть додому і вмийтесь як слід, ви, помийнице життя!
Шімель хапає ротом повітря.
— Поліція!—видавлює пін із себе.— Така страшна образа! Я вам покажу...
— Нічого ви нам не покажете,—перебиває його Віллі.— Ви й досі думаєте, що ми ваші раби. Єдине, що ви зробите, це відповісте на страшному суді за те, що викликали в серцях незчисленних поколінь юнаків ненависть до бога і до всього доброго й прекрасного! Я не хотів би бути на вашому місці, Шімель, коли настане воскресіння мертвих. Скільки вам дістанеться від самого тільки нашого класу! А потім, звичайно, ще й смола та вогонь у пеклі!
Шімель захлинається від люті.
— Ви ще почуєте про мене! — вигукує він і повертається, як корвет у бурю.
— Шімель!—гримить позад нього могутній голос.
Рене справляє враження, як завжди. Шімель вмить обертається на любий його серцю звук команди.
— Що? Прошу? Хто?..— його погляд блукає по столиках.
— Ви не родич самовбивця Шімеля?— щебече Рене.
— Самовбивця? Що це має означатиі Хто мене кликав?
— Ваше сумління, Шімель,— кажу я.
— Це ж просто...
Я вже чекаю, що на губах у Шімеля виступить піна. Справжня насолода бачити, як цьому майстрові писати доноси відібрало, нарешті, мову.
Віллі наливає чарку і киває Шімелеві:
— За ваше здоров’я, хоробра кафедральна гієно! І не суньте більше свого носа до столика, де сидять чужі люди, та ще й дами.
Шімель зникає з якимось дивним звуком, ніби в ньому хтось відкупорив пляшку, але не з шампанським, а з зельтерською водою.
— Я знав, що він причепиться до нас,— заявляє Віллі, страшенно задоволений.
— Ти був неперевершений!—кажу я.— Звідки це раптом у тебе взялась така дотепність?
Віллі посміхається.
— Цю промову я вже виголошував щонайменше сто разів! На жаль, завжди сам, без Шімеля. Тому я й знаю її напам’ять. За ваше здоров'я, дітки!
Едуард трясеться від сміху.
— Я не можу! Помийниця життя! Страшний образ! Я почув його — і шампанське стало бридке, як помиї!
— Воно й раніше було таке,— зауважую я.
— Які ж ви ще діти!—хитає головою Рене.
— Ми б хотіли ними й залишитись. Постаріти дуже просто,— сміється Віллі.— Едуарде, рахунок!
Едуард приносить рахунки: один Віллі, другий нам.
Обличчя в Герди напружене. Вона чекає ще одного вибуху. Ми з Георгом витягуємо свої талони і кладемо на стіл. Але Едуард не вибухає — він сміється.
— Нічого!—каже він.— Маючи такий виторг од вина, можна втратити на обіді.
Ми розчаровано перезираємось. Дами підводяться і обтрушуються, як курки, що встали з піску.
Віллі поплескує Едуарда по плечі.
— Ти джентльмен. Інший зчинив би галас, що від нього прогнали клієнта.
Едуард посміхається.
— Нічого, цей тип з тростинкою ще ніколи не залишав тут порядної суми. Завжди чекає, щоб його хтось запросив.
— Ходімо,— шепоче мені Герда
Сукня тютюнового кольору лежить десь біля ліжка. Черевички з коричневої замші стоять під стільцем. Один навіть перевернувся. Вікно відчинене. Крізь нього в кімнату заглядає листя дикого винограду. Знизу, з «Альтштедтер Гоф», долинають приглушені звуки електричного піаніно. Грають вальс «Ковзанярі». Крізь музику час від часу чути глухі удари—це тренуються жінки-борці.
Біля ліжка стоять дві пляшки холодного, як крига, пива. Я відкупорюю їх і даю одну Герді.
— Де ти так засмагла?— питаю я.
— На сонці. Воно пече вже кілька місяців. Ти не помічав?
— Помічав. Але в конторі не засмагнеш.
Герда сміється.
— Коли працюєш у нічному клубі, то це простіше. Цілий день вільний. Де ти був увесь час?
— Ніде,— кажу я і раптом згадую, що Ізабела теж завжди так питає мене.— Я думав, що ти була з Едуардом.
— І це причина, щоб не приходити?
— А хіба ні?
— Звичайно, ні, дурненький. Це зовсім різні речі.
— Мені важко це зрозуміти,— кажу я.
Герда не відповідає. Вона потягується й ковтає пива.
Я оглядаю кімнатку.
— Гарно тут. Наче ми лежимо на верхньому поверсі десь у таверні на березі Тихого океану. І ти засмагла, як туземка.
— А ти, виходить, білий торговець ситцем, скляним намистом, бібліями й горілкою?
— Так,— здивовано відповідаю я.— Саме таким торговцем я завжди мріяв стати, коли мені було шістнадцять років.
— А пізніше ні?
— Пізніше ні.
Я лежу біля неї, тихий і розслаблений. У вікно під дахом заглядає голуба ніч. Я ні про що не думаю, нічого не хочу і намагаюсь ні про що не питати. Безмежний спокій, просте життя, плин часу зупинився. Ми ніби потрапили у володіння якогось бога. Лежимо і п’ємо холодне, запашне пиво.
Герда віддає мені кухоль.
— Як ти гадаєш, Рене справді одержить шубу?— ліниво питає вона.
— А чому ж ні? Віллі зараз мільярдер.
— Треба мені було спитати її, яку саме вона хоче. Мабуть, ондатрову чи боброву.
— Лисячу,— байдуже кажу я.— Або, про мене, хай навіть леопардову.
— Леопардова надто тонка на зиму. Котикова робить жінку старою. Шуба з чорнобурої лисиці — дуже товстою. Найкраща, звичайно, норкова
— Справді?
— Еге ж. Шуба на все життя. Але страшенно дорога. Безбожно дорога.
Я ставлю свою пляшку на підлогу. Розмова стає трохи неприємною.
— Все це мені не під силу. Я не можу купити навіть кролячого коміра.
— Ти? — здивовано питає Герда.— Хто ж про тебе каже?
— Я кажу. Кожен вразливий чоловік за такої ситуації прийняв би твої слова на свій рахунок. А я, як на теперішні часи, аж занадто вразливий.
Герда сміється.
— Ти вразливий, мій хлопчику? Однак я справді маю на увазі не тебе.
— А кого ж?
— Едуарда. Кого ж іще?
Я підводжуся.
— Ти хочеш примусити Едуарда подарувати тобі шубу?
— Звичайно, любий. Якщо мені тільки пощастить. Та може, коли Рене вже матиме... Чоловіки такі...
— І ти розповідаєш мені про це, лежачи зі мною у ліжку?
— А чому б ні? В такі хвилини мені спадають найкращі думки.
Я мовчу, зовсім приголомшений.
Герда повертає до мене голову.
— Ти образився?
— Принаймні, я спантеличений
— Чого? Тобі слід було б ображатись, якби я вимагала шубу від тебе.
— А так я повинен пишатися, що ти хочеш мати її від Едуарда?
— Звичайно! Це свідчить про те, що ти не фраєр.
Я зиркаю на неї. Такого слова я не знаю.
— А що таке—фраєр?
— Той, у кого є гроші. Хто їх може витрачати на інших. Едуард, наприклад.
— Віллі теж фраєр?
Герда сміється.
— Наполовину. Для Рене.
Я почуваю себе досить-таки безглуздо і тому мовчу.
— Хіба я не правду кажу?—питає Герда.
— Правду? При чому тут правда?
Герда знову сміється.
— Мені здається, що ти справді заплутався. Яка ти ще дитина!
— Якраз у цьому випадку я й хотів би бути дитиною,— кажу я,— інакше...
— Що інакше?
— Інакше...—я замислююсь. Мені й самому не зовсім зрозуміло, що я мав на думці, однак все-таки пробую висловити це: — Інакше я почував би себе напівсутенером.
Тепер Герда вже голосно регоче.
— Для цього тобі ще багато чого бракує, мій хлопчику.
— Сподіваюсь, що бракуватиме й надалі.
Герда повертає до мене обличчя. Запітнілий кухоль вона тримає в себе на грудях, втішаючись його прохолодою.
— Бідний мій хлопчику,— каже вона, все ще сміючись, з неприємним напівматеринським співчуттям.—Тебе ще не раз обдурюватимуть!
От чорт, думаю я, куди подівся спокій тропічного острога? Тепер я раптом почуваю себе так, наче я голий, і мавпи кидають у мене колючими кактусами. Кому приємно чути, що в майбутньому йому доведеться бути рогоносцем?
— Це ми ще побачимо, — кажу я.
— Ти думаєш, що бути сутенером так просто?
— Не знаю. Однак, безумовно, не дуже почесно.
Герда глузливо пирхає.
— Почесно! Що ти ще вигадаєш? Ми ж говоримо не про солдатів, а про жінок. А для жінок честь дуже нудна, бідний мій хлопчику.
Вона знову ковтає пива. Я дивлюсь, як воно тече їй у рот. Якщо вона ще раз назве мене бідним хлопчиком, я мовчки виллю своє пиво їй на голову, аби показати, що я теж можу поводитись, як сутенер, чи, принаймні, так, як вони, на мою думку, мають поводитись.
— Гарна розмова,— кажу я,— особливо зараз.
Здається, я володію талантом, про який і сам не здогадувався,— смішити інших. Герда знову регоче.
— Розмова, як розмова,— каже вона.— Коли отак лежиш поряд, то все одно, про що розмовляти. Кажеш те, що спадає на думку. Чи тут теж є якісь закони, мій...
Я хапаю пляшку з пивом і чекаю слів «бідний хлопчику», однак у Герди є якесь шосте чуття — вона знову ковтає пива і замовкає.
— Може, не варто саме зараз розмовляти про шуби, сутенерів і рогоносців,— кажу я.— Для таких хвилин є й інші теми.
— Звичайно,— погоджується Герда.— Але ж ми й не розмовляємо про це.
— Про що?
— Про шуби, сутенерів і рогоносців.
— Ні? А про що ж?
Герда знову починає сміятись.
_ Про кохання, солодкий мій. Але так, як про це говорять розумні люди. А ти б чого хотів? Декламувати вірші?
Тяжко ображений, я знову хапаюсь за пляшку. Та не встигаю підняти її, як Герда цілує мене. Губи в неї мокрі від пива, але поцілунок такий міцний і щирий, що я в одну мить знову опиняюсь на тропічному острові. Адже туземки теж п’ють пиво.
— А знаєш, що мені в тобі подобається?—заявляє Герда. — Те, що ти таке старомодне ягня! І де ти тільки навчився всіх оцих дурниць? Ти ставишся до кохання, як студент-корпорант, котрий озброївся шпагою і удає, що він на дуелі, а не на танцях.— Герда тіпається від сміху.— Ох ти ж мій надутий німцю,— ніжно додає вона.
— Це знову образа?— питаю я.
— Ні, просто факт. Тільки ідіоти думають, що бувають нації кращі й гірші.
— А ти не надута німкеня?
— У мене мати чешка: це трохи полегшує мою долю.
Я дивлюсь на голе безтурботне створіння, що лежить
поруч, і раптом у мене виникає бажання мати дві або, принаймні, одну бабусю чешку.
— Любий,— каже Герда.— Кохання не має гідності. Але я боюсь, що ти навіть помочитись не можеш без певного світогляду.
Я беру сигарету і думаю: як жінка може таке казати?
Герда стежить за мною.
— Як жінка може таке казати, правда ж?—посміхається вона.
Я знизую плечима. Вона потягується і підморгує мені. Потім поволі заплющує одне око, а другим пильно дивиться на мене. І під цим поглядом я раптом здаюсь собі якимось провінціальним учителем. Вона каже правду — навіщо завжди до всього тулити принципи? Чом не сприймати все таким, яким воно є? Яке мені діло до Едуарда? Що таке слово? І що таке норкова шуба? І хто кого обдурює? Едуард мене, чи я його, чи Герда нас обох, чи ми обидва Герду, чи ніхто нікого? Із нас трьох тільки Герда щира, а ми — хвальки і базіки, що повторюють банальні фрази.
— Ти думаєш, що з мене ніколи не вийшло б сутенера?— питаю я.
Вона хитає головою.
— Жінки задля тебе не спатимуть з кимось іншим, щоб заробити тобі грошей. Але не журись: найголовніше те, що вони спатимуть з тобою.
Я вже хочу обережно скінчити цю розмову, однак не витримую.
— А Едуард?
— Чого тебе так цікавить Едуард? Я тобі вже все пояснила.
— Що пояснила?
— Що він фраєр. Людина, яка має гроші. В тебе ж їх нема. А мені вони потрібні. Зрозумів?
— Ні.
— Тобі й не треба цього розуміти, любий. І заспокойся — ще нічого не сталося і довго не станеться. Як щось буде, я тобі сама скажу. А ти не роби з цього трагедії. Життя не таке, як тобі здається. Затям собі тільки одне: має рацію завжди той, хто спить з жінкою. Знаєш, чого я хочу?
— Чого?
— Поспати з годинку, а потім приготувати бараняче рагу, покласти в нього часнику, багато часнику...
— А хіба ти зможеш зробити це тут?
Герда показує на стару газову плитку, що стоїть на комоді.
— Якщо треба, то я приготую на ній обід на шість осіб. По-чеському! Так, що тільки здивуєшся! До рагу ми візьмемо внизу бочкового пива. Це не суперечить твоїй ілюзії про кохання? Чи, може, згадка про часник зачіпає ніжні струни твоєї душі?
— Ні,— відповідаю я, відчуваючи себе підкупленим, але разом з тим на серці в мене так легко, як давно вже не було.





ХVІ