Чорний обеліск - 09

— Ходімо, Гердо,— кажу я.— Пообідаймо сьогодні як слід! Ти хочеш їсти?
— Хочу, ще й дуже. Ми можемо десь...
— Ні, сьогодні й мови не може бути про картопляний салат чи сардельки! Ми зараз чудово поїмо і відсвяткуємо ювілей: половину нашого спільного життя. Тиждень тому ти прийшла сюди вперше, а через тиждень ти помахаєш мені з поїзда рукою. Тож відсвяткуймо зустріч, а про розлуку не будемо думати.
Герда сміється.
— Я сьогодні все одно не могла б приготувати картопляний салат. Надто багато роботи. В цирку було не те, що в цьому безглуздому кабаре.
— Гаразд. Тоді ходім у «Валгалу». Ти любиш гуляш?
— Люблю,— відповідає Герда.
— От і чудово! Значить, вирішено! Святкуємо середину нашого короткого спільного життя!
Я кидаю альбом крізь відчинене вікно на письмовий стіл. Ідучи, я помічаю безмежно розчарованого Вільке. У відчаї він підняв угору обидві руки — десять коробок шпротів, справжнє багатство!
— А чому ні? —на мій подив люб’язно погоджується Кноблох.
Я сподівався впертої відсічі. Абонементи були дійсні лиш удень, але, глянувши на Герду, Едуард не тільки згоджується прийняти їх увечері, але й зупиняється біля нашого столика.
— Будь ласкавий, познайом мене з дамою!
Я в скрутному становищі. Він прийняв абонементи — отже, я теж мушу зробити йЬму приємність.
— Едуард Кноблох, хазяїн готелю і ресторану, поет, мільярдер і скнара,— недбало кажу я.— Фрейлейн Герда Шнайдер.
Едуард кланяється. Своїми словами я й потішив і водночас розсердив його.
— Не вірте нічому з того, що він сказав, шановна фрейлейн.
— Навіть тому, що тебе так звати?—питаю я.
Герда посміхається.
— Ви мільярдер? Як цікаво!
Едуард зітхає.
— Тільки ділова людина з усіма турботами ділової людини. Не слухайте його базікання. А ви? Чарівна подоба богині, що безтурботним метеликом пурхає над темним виром скорботи...
Я не вірю своїм вухам і витріщуюсь на Едуарда, ніби він плює золотом. Очевидно, Герда сьогодні володіє якоюсь магічною привабливістю.
— Облиш, Едуарде, кучеряві слова,— перебиваю я його,— фрейлейн артистка. А я, по-твоєму, темний вир скорботи? Краще накажи принести гуляш.
— Мені здається, що пан Кноблох говорить дуже поетично,— каже Герда, дивлячись на Едуарда з невинним захопленням.— Як тільки ви встигаєте займатись поезією? Адже у вас такий великий ресторан і стільки кельнерів. Ви, мабуть, дуже щаслива людина! Такий багатий та ще й обдарований!
— Так собі, ледь-ледь!—скромно заперечує Едуард, сяючи від задоволення.— Значить, ви теж артистка...
Я помічаю, що його раптом охоплює недовір'я. Це на нього набігла тінь Рене де ля Тур, як хмаринка на місяць.
— Я хочу сказати, серйозна артистка,— додає він.
— Серйозніша за тебе,— відповідаю я.— Фрейлейн Шнайдер не співачка, як ти щойно подумав. Вона змушує левів стрибати крізь обруч і їздить верхи на тиграх. А тепер забудь поліцейського, що сидить у тобі, як у справжньому синові нашої любої вітчизни, і подавай на стіл.
— Леви і тигри? — Едуард витріщає очі. — Це правда?— питає він Герду.— Бо цей тип надто часто бреше.
Я наступаю їй під столом на ногу.
— Я була в цирку,— пояснює Герда, не розуміючи, чому це так для нього цікаво.— І знову повертаюся туди.
— Що в тебе є попоїсти, Едуарде? — нетерпляче питаю я. — Чи нам треба спочатку подати автобіографію в чотирьох примірниках?
— Зараз я сам погляну,— галантно каже Едуард, звертаючись до Герди.— Для таких гостей! Для чарівниці манежу! О, вибачте панові Бодмеру його дикунську поведінку. Він виріс на війні серед се-лян-торфовиків і своїм вихованням завдячує одному істеричному листоноші.
Він одходить перевальцем від нашого столу.
— Показний чоловік,— зауважує Герда.— Він одружений?
— Був колись одружений. Але він такий скупий, що жінка втекла від нього.
Герда мацає адамашкову скатертину.
— Певно, дурна була,—мрійливо каже вона.— Мені подобаються ощадливі люди. Вони вміють берегти гроші.
— Під час інфляції дурнішого нічого не вигадаєш.
— Звичайно, їх треба кудись укладати.— Герда розглядає важкі посріблені ножі й виделки.— Я вважаю, що цей твій друг робить добре — навіть, якщо він поет.
— Можливо,— кажу я, трохи здивований її словами.— Але іншим з того користі мало. І найменше його жінці. Він змушував її працювати з ранку до ночі. Для Едуарда
одружитися — це значить придбати безкоштовну робітницю.
На обличчі в Герди з'являється незрозуміла посмішка, як у Монни Лізи.
— Кожен сейф має свій номер, ти ще цього не знаєш, бебі?
Я дивлюсь на неї. Що тут робиться? Чи це ще та самі Герда, з якою я вчора в літньому ресторані «На лоні природи» їв бутерброди з кислим молоком на скромні п’ять тисяч марок і розмовляв про красу простого життя?
— Едуард жирний, брудний і страшенно скупий,— рішуче заявляю я.— І мені відомо це вже не один рік.
Знавець жінок Різенфельд якось сказав мені, що така комбінація злякає кожну жінку. Але Герда, виявляється, не схожа на всіх. Вона роздивляється великі люстри, що, ніби прозорі сталактити, звисають зі стелі, і веде своє:
— Напевне, йому потрібна людина, яка б опікувалась ним. Звичайно, не так, як квочка. Це має бути хтось такий, хто оцінив би його чудові якості.
Тепер я вже по-справжньому лякаюсь. Чи не покидає мене моє мирне двотижневе щастя? Чого мене принесло сюди, між це срібло й кришталь!
— В Едуарда немає жодної гарної якості!
Герда знову сміється:
— Вони є в кожної людини. Треба лиш уміти їх побачити.
На щастя, в цю мить з'являється кельнер Фрайданк, велично несучи на срібній таці паштет.
— Що це таке? — питаю я.
— Паштет з печінки, — пихато відповідає Фрайданк.
— Але ж у меню стоїть картопляний суп!
— А це меню склав сам пан Кноблох,— заявляє Фрайданк, колишній єфрейтор інтендантської служби, і відрізає від паштету два шматки: великий Герді і маленький — мені.— Чи вам краще хочеться зазначеного в меню картопляного супу?—люб’язно питає він.— Можна замінити.
Герда сміється. Розлючений дешевою спробою Едуарда підкупити її їжею, я вже вирішую попросити суп, як раптом Герда штовхає мене під столом ногою. А на столі вона граціозно міняє тарілки і дає мені більший шматок.
— Так годиться,— пояснює вона кельнерові.— Чоловікові завжди дають більший шматок. Правда ж?
— Воно то так,—розгублено бурмоче Фрайданк.—Вдома... але тут...— колишній єфрейтор не знає, що робити. Едуард наказав йому віддати майже весь паштет Герді, а мені одрізати тільки скибочку, і він так і вчинив. Однак вийшло все навпаки, і тепер Фрайданк з жахом відчуває, що йому доведеться щось вирішувати на свою відповідальність. Такого в нашій любій вітчизні не люблять. Накази ми виконуємо швидко, це в нас у крові, у гордій крові, і вже не одне століття, але вирішувати щось самому — то вже інша річ. І Фрайданк робить єдине, на що він здатен: шукає допомоги в свого хазяїна, чекаючи нового наказу.
З'являється Едуард.
— Подавайте на стіл, Фрайданк, чого ви стовбичите!
Я хапаю виделку і швидко відділяю шматок від паштету, що лежить переді мною, саме в ту мить, коли Фрайданк, вірний першому наказові, знову пробує поміняти тарілки.
Кельнер застигає на місці. Герда пирскає од сміху. Едуард, спокійний, як полководець, збагнувши, що сталося, відштовхує Фрайданка, відрізає другий добрячий шматок паштету, швидко кладе його на Гердину тарілку і єхидно питає мене:
— Смачний?
— Нічого,— відповідаю,— шкода тільки, що не з гусячої печінки.
— А він і є з гусячої.
— А на смак — ніби з телячої.
— Ти коли-небудь їв гусячу печінку?
— Едуарде,— відповідаю,— я стільки з’їв гусячої печінки, що навіть блював нею.
Едуард сміється в ніс.
— Де?—зневажливо питає він.
— У Франції, під час наступу, коли з мене робили солдата. Тоді ми захопили цілу крамницю, повну паштету з гусячої печінки. Страсбурзького паштету у формах, із чорними перігорськими трюфелями, яких у тебе немає. Ти тоді чистив на кухні картоплю.
Я не кажу йому про те, що мені стало тоді нудно, бо ми знайшли й власницю крамниці — стару жінку, яку снарядом роздерло на шматки і приліпило до розвалених стін, а голову з сивим волоссям відірвало й настромило на гачок від полиці, як настромлюють на списи своїх ворогів варварські племена.
— А вам подобається? — питає Едуард Герду ніжним голосом жаби, що весело плаває у темному вирі світової скорботи.
— Дуже,— відповідає Герда, налягаючи на їжу.
Едуард кланяється, як людина з вищого світу, і відходить, ніби слон, що пускається в танок.
— Бачиш,— радіє Герда.— Він зовсім не такий скупий.
Я відкладаю виделку.
— Слухай, ти, занесене сюди вітром циркове чудо,— кажу я їй.— Ти бачиш перед собою чоловіка, чия гордість, говорячи жаргоном Едуарда, тяжко поранена, бо його дама знехтувала ним заради багатого спекулянта. І ти хочеш, знову ж таки висловлюючись Едуардовою прозою в стилі барокко, линути на свіжу рану окропу — так само знехтувати мною?
Герда сміється, не перестаючи їсти.
— Не мели дурниць, любий,— каже вона з повним ротом,— і не вдавай із себе ображеної цяці. Стань ще багатшим за інших, коли це тебе так сердить.
— Чудова порада! Як же мені це зробити? Чарами?
— Так, як інші. Вони ж якось зробили.
— Едуард дістав цей готель у спадок, — кажу я.
— А Віллі?
— Віллі спекулянт.
— А що це таке?
— Це людина, яка використовує збіг обставин. Торгує всім — від оселедців до акцій сталевих заводів. Торгує, де тільки можна, аби лиш не попасти в тюрму.
— От бачиш!—каже Герда, доїдаючи паштет.
— Ти вважаєш, що я теж повинен стати таким?
Герда з хрускотом розкусує булочку своїми міцними зубами.
— Як хочеш. Однак якщо ти не бажаєш стати таким, то не сердься на інших. Лаятись кожен може, любий.
— Справді,—кажу я, приголомшений її словами. Я раптом ніби тверезішаю. Мої романтичні уявлення лопаються, як мильні бульбашки. Герда дивиться на все надзвичайно реалістично. Я зиркаю на неї.— Ти таки маєш рацію.
— Звичайно. Однак глянь, що там несуть! Як ти гадаєш, це теж нам?
Так, це нам. Смажена курка із спаржею. Блюдо фабрикантів зброї. Едуард сам слідкує за всім. Він наказує Фрайданкові розрізати курку.
— Грудинку мадам,— командує Едуард.
— Я б краще хотіла ніжку,— каже Герда.
— Ніжку і шматок грудинки мадам,— галантно виголошує він.
— О, ви люб’язні, як завжди,— зауважує Герда.— Ви кавалер, пане Кноблох! Я так і знала!
Едуард самовдоволено посміхається. Я ніяк не збагну, навіщо він влаштовує цю комедію. Не може бути, щоб Герда йому вмить так сподобалась, що він пішов на ці збитки; очевидно, він хоче відбити її в мене, аби помститися за абонементи.
— Фрайданк, — кажу я, — заберіть з моєї тарілки цей скелет. Я не їм кісток. Дайте мені натомість другу ніжку. Чи, може, ваша курка — ампутована жертва війни?
Фрайданк дивиться на свого хазяїна, як вівчарка.
— Це — найласіший шматочок,— заявляє Едуард.— Ті, хто любить гризти кістки, вважають їх делікатесом.
— Я приходжу сюди не кістки гризти, а їсти.
Едуард здвигає плечима і неохоче дає мені другу ніжку.
— Може, ти краще з’їси трохи салату?—питає він.— П'яницям спаржа дуже шкодить.
— Давай спаржу. Я сучасна людина і маю великий нахил до самокатування.
Едуард суне від нас, як гумовий носорог. Раптом мені спадає на думку блискуча ідея.
— Кноблох!—гукаю я йому вслід генеральським басом Рене де ля Тур.
Едуард вмить обертається, ніби йому хто влучив списом у спину.
— Що це означає? — розлючено питає він.
— Що саме?
— Оцей рев.
— Рев? Хто тут реве, крім тебе? Чи тобі шкода для міс Герди трохи салату? Навіщо ж тоді було пропонувати його?
В Едуарда очі лізуть на лоба. Видно, що в нього виникає наймовірна підозра, яка переходить у впевненість.
— Ви...— питає він Герду,— це ви мене кликали?
— Якщо у вас є й салат, то я охоче покуштую його,— каже Герда, ні про що не здогадуючись. Едуард все ще стоїть біля столу. Тепер він упевнений, що Герда — сестра Рене де ля Тур. Я бачу, що він уже жалкує за паштетом, куркою і спаржею. В нього такий вираз, ніби його жорстоко обдурено.
— Це пан Бодмер,— каже Фрайданк, який тим часом тихенько підійшов ззаду.— Я сам бачив.
Та Едуард не чує його.
— Відповідайте, кельнере, лиш тоді, коли вас питають,— зневажливо кажу я.— Невже вас в армії цього не навчили! Тепер ідіть, виливайте й далі людям на потилиці підливу з гуляшу. А ти, Едуарде, поясни мені, чи ця чудова їжа була твоїм пригощенням чи розраховуватись за неї талонами?
Едуард стоїть, як паралізований.
— Давай талони, негіднику, — глухо каже він.
Я відриваю їх і кладу на стіл.
— Ну, безталанний донжуане, це ще не вирішено, хто з нас негідник,— відповідаю я.
Едуард сам не бере талонів.
— Фрайданк,— мовить він, майже втративши голос від люті.— Викиньте ці папірці на смітник.
— Почекай,— кажу я і беру меню.— Коли вже платити, то ми ще маємо право на десерт. Чого ти хочеш, Гердо, пудингу чи компоту?
— А що ви порадите, пане Кноблох? —питає Герда, не знаючи, яку драму переживає Едуард.
Але він у відчаї махає рукою і мовчки йде геть.
— Отже, компот!—гукаю я навздогін.
Едуард здригається і йде далі так, ніби ступає по яйцях. Він щомиті сподівається генеральського басу.
Я хочу вже крикнути знову, але передумую: зараз це ще більше вплине на нього.
— Що трапилось?—питає Герда, ні про що не здогадуючись.
— Нічого,— невинно відповідаю я, ділячи надвоє кістяк курки.— Це лиш маленький приклад до тези великого Клаузевіца про стратегію: «Нападай на ворога тоді, коли йому здається, що він переміг, і там, де він цього найменше сподівається».
Герда киває головою, нічого не розуміючи, і береться до компоту, який Фрайданк недбало ставить перед нами. Я задумливо дивлюсь на неї і вирішую ніколи більше не водити її у «Валгалу», керуючись залізним правилом Георга: не показуй жінці нічого нового, тоді вона нічого не хотітиме й не втече від тебе.
Ніч. Я сиджу в своїй комірчині, спершись на підвіконня. Світить місяць, із саду лине п янкий запах бузку. Годину тому я повернувся з «Альтштедтер Гоф». Пара закоханих промайнула на тому боці вулиці, де місяць кинув свої тіні, і зникла в нашому саду. Я їм не заважаю: той, хто сам не відчуває спраги, настроєний миролюбно, а ночі зараз такі, що встояти неможливо. Однак я все-таки задля обережності повісив на обох дорогих хрестах таблички: «Увага! Може перекинутись! Бережіть ноги!» Коли земля надто вогка, закохані чомусь вибирають саме хрести, либонь тому, що за них зручніше триматись, хоч, здавалось би, надгробки середньої величини теж придатні до цього. Я мав намір повісити ще одну табличку — з доброю порадою, однак передумав. Фрау Кроль встає часом дуже рано і, незважаючи на всю свою поблажливість, надає мені за легковажність ляпасів, перш ніж я встигну пояснити їй, що до війни я був дуже цнотливою людиною, але, захищаючи свою любу вітчизну, цілком утратив цю рису.
Раптом я помічаю в місячному світлі темну квадратову постать. Важко тупаючи, вона підходить ближче. Я ціпенію. Це різник Вацек. Він зникає в дверях своєї квартири — на дві години раніш, ніж звичайно. Мабуть, не вистачило шкап: на конину зараз великий попит. Я стежу за вікнами. В них спалахує світло, Вацек сновигає по кімнаті, як привид. Я міркую, чи не попередити Георга Кроля, але заважати закоханим — невдячна справа, та й, крім того, може, Вацек просто ляже спати. Однак цього, здається, не буде. Різник відчиняє вікно й визирає на вулицю. Я чую, як він сопе. Потім зачиняє віконниці і за хвилину знову з'являється в дверях із стільцем у руках. За халявою в нього стирчить ніж-сікач. Різник сідає на стілець — очевидно, він має намір чекати Лізу. Я дивлюсь на годинник — пів на дванадцяту. Ніч тепла, і Вацек може отак простовбичити й кілька годин. Але й Ліза надто засиділась у Георга. Хрипкий шепіт кохання вже стих, і якщо вона, вийшовши, і потрапить прямо в обійми різникові, то напевно вигадає якесь правдоподібне пояснення. Вацек повірить їй, але все ж таки краще, щоб цього не сталося.
Я тихенько спускаюсь униз і вистукую на Георгових дверях початок Гогенфрідберзького маршу. Георг висуває голову. Я розповідаю йому, що трапилось.
— От чорт!—каже він.— Спровадь його кудись!
— У таку пору?
— Спробуй! Пусти в хід всі свої чари.
Я лінивим кроком виходжу на вулицю, позіхаю і, постоявши хвильку, прямую до Вацека.
— Чудовий вечір,— кажу я.
— Чудовий, хай йому чорт,— відповідає різник.
— Теж правда,— погоджуюсь я.
— Тепер уже це довго тривати не буде,— раптом рішуче заявляє Вацек.
— Що саме?
— Ви добре знаєте що! Свинство! Що ж іще?
— Свинство?—з тривогою питаю я.— Як так?
— Авжеж свинство. Чи ви іншої думки?
Я дивлюсь на ніж за халявою і вже бачу, як Георг з перерізаним горлом лежить серед надгробків. Ліза, звичайно, ні: такий одвічний ідіотизм чоловіків.
— Залежно від того, як на це дивитися,— дипломатично зауважую я. Мені не зовсім зрозуміло, чому Вацек не поліз у вікно до Георга. Воно ж на нижньому поверсі й відчинене.
— Незабаром усе буде інакше,— похмуро заявляє Вацек.— Проллється кров. Винних буде покарано.
Я дивлюсь на Вацека. Він довгорукий, кремезний і, очевидно, дуже сильний. Я міг би стукнути його коліном у підборіддя, а коли він схопиться з стільця, завдати ще одного удару між ноги або, якщо він спробує тікати, підставити ногу й кілька разів стукнути добре головою об бруківку. Поки що цього вистачило б — але що буде потім?
— Ви чули його?—питає Вацек.
— Кого?
— Та ви ж знаєте! Його. Кого ж іще? Він же тільки один такий є!
Я прислухаюсь, але нічого не чую. На вулиці тихо. Хтось обережно зачинив вікно в Георговій кімнаті.
— Кого я мав слухати?—голосно питаю я, щоб виграти час і подати Лізі знак сховатись у саду.
— Та його ж! Фюрера! Адольфа Гітлера!
— Адольфа Гітлера!—полегшено повторюю я.— Он кого!
— Що значить — он кого?—з викликом питає Вацек.— Хіба ви не за нього?
— Звичайно, за нього! Особливо зараз! Ви не можете собі навіть уявити, як я за нього!
— Чому ж тоді ви не слухали його?
— Але ж його тут не було!
— Він виступав по радіо. Ми слухали в різниці. Він усе поверне на інший шлях. Надзвичайна промова! Він знає, що і як! Все буде по-іншому!
— Зрозуміло, — кажу я. Ця єдина фраза «все буде по-іншому»—універсальна зброя всіх демагогів світу.—А чи не випити нам пива?
— Пива? Де?
— У «Квітці», за рогом.
— Я чекаю на свою жінку.
— Ви зможете чекати па неї і в «Квітці». А про що говорив Гітлер? Я дуже хотів би дізнатись про все докладніше. В мене радіо зіпсоване.
— Про все,— заявляє різник і підводиться.— Він знає все. Все, кажу вам, камраде.
Вацек ставить стілець до сіней, і ми дружно вирушаємо В літній ресторан «Квітка» втішатися дортмундським пивом.




X




У блідих сутінках біля грядки троянд нерухомо стоїть скляний чоловік. Григорій VII походжає по каштановій алеї. Літня сестра водить якогось згорбленого дідугана з довгим волоссям, котрий весь час намагається вщипнути її за товстий зад і щоразу весело хихикає. Біля мене на лавці сидять двоє чоловіків, і кожний пояснює іншому, не слухаючи його, чому той божевільний. Три жінки в смугастих халатах поливають квіти; вони мовчки сновигають з бляшаними поливальницями — темні тіні в сірому присмерку.
Я сиджу на лавці біля грядки троянд. Тут мирно й спокійно. Ніхто не турбується про те, що долар піднявся за день на двадцять тисяч марок. Ніхто через це не вішається, як учора в місті якесь старе подружжя. Сьогодні їх знайдено в шафі для одягу. Крім них та ще двох мотузків, на яких вони висіли, в шафі не було нічого; все продано й закладено, навіть ліжко й саму шафу. Коли покупець хотів забрати меблі, то знайшов трупи. Старі обхопили одне одного й застигли, висолопивши напухлі сині язики. Мертві виявились дуже легенькими, їх не важко було відчепити. Обоє були чисто вимиті, причесані й одягнуті у старанно полатаний чистий одяг. Коли покупець, повнокровний торговець меблями, побачив трупи, йому стало нудно, і він заявив, що не візьме шафи. Однак до вечора передумав і вирішив таки забрати її. В цей час мертві лежали вже на ліжку, але їх довелось зняти, бо ліжко теж мали забрати. Сусіди позичили два столи, і старих переклали на них. Голови їм прикрили цигарковим папером — це було єдине, що належало ще їм у квартирі. Покійники залишили листа, в якому пояснили, що мали намір отруїтися газом, але компанія вимкнула його, бо вони вже давно не платили за газ. Тому вони вибачаються перед покупцем меблів, що завдали йому такого клопоту.
Засапавшись від швидкої ходи, наближається Ізабела. Вона в коротких, до колін, синіх штанях і жовтій кофтинці. На шиї в неї бурштинове намисто.
— Де ти був?—питає вона.
Я вже кілька днів не бачив її. Щоразу після відправи я швидко вибирався з церкви і йшов додому. Відмовитись від чудової вечері з вином у товаристві Бодендіка та Верніке було нелегко, але я краще хотів відпочивати з Гердою, хай навіть не маючи нічого, крім бутербродів і картопляного салату.
— Де ти був?— перепитує Ізабела.
— Там, за стіною,— ухильно відповідаю я.— Де найбільшу вагу мають гроші.
Вона сідає на спинку лавки. Ноги в неї дуже засмаглі, ніби вона довго лежала на сонці. Обидва чоловіки поруч мене незадоволено зиркають на неї, потім підводяться і йдуть геть. Ізабела зсувається на лавку.
— Чому діти вмирають, Рудольфе?—питає вона.
— Не знаю.
Я не дивлюсь на неї. Не хочу, щоб вона знов полонила мене. Досить уже й того, що вона отак сидить, виставивши ноги в коротких тенісних штанах, ніби знає, що я вирішив відтепер жити по Георговому рецепту.
— Навіщо ж вони народжуються, коли їм одразу доводиться вмирати?
— Спитай про це вікарія Бодендіка. Він запевняє, що бог веде облік кожній волосині, яка спаде з будь-чиєї голови, і що все має свій сенс і свою мораль.
Ізабела сміється.
— Бог веде облік? Кого? Себе самого? Навіщо? Адже йому відомо все.
— Так,— кажу я і раптом відчуваю, сам не знаючи чому, злість.— Він всезнаючий і всеблагий, справедливий і велелюбний — однак все-таки помирають матері й діти, які без них жити не можуть, і ніхто не знає, чому на світі стільки горя.
Ізабела обертається до мене. Вона не сміється.
— Чому не всі люди щасливі, Рудольфе?—шепоче вона.
— Мабуть, тому, що богові інакше було б нудно.
— Ні,— швидко заперечує Ізабела,— не тому.
— А чому ж?
— Тому, що він боїться.
— Боїться? Чого?
— Коли б усі стали щасливі, їм більше не треба було б бога.
Тепер я вже дивлюсь на Ізабелу. Очі в неї якісь прозорі, обличчя засмагле і схудле.
— Бог існує тільки для нещастя,— каже вона.— Тоді людям треба його, і вони моляться. Тому він і робить їх нещасливими.
— Є люди, які моляться богові тому, що вони щасливі.
— Справді?—Ізабела недовірливо посміхається.—Значить, вони моляться тому, що бояться, аби щастя не покинуло їх. Усе від страху, Рудольфе. Ти цього не знаєш?
Огрядна сестра веде веселого дідугана. З вікна головного корпусу чути дзижчання пилососа. Я оглядаюсь. Вікно відчинене, але загратоване — чорна тюрма, з якої вищить пилосос, ніби проклята душа
— Усе від страху,— повторює Ізабела.— Тобі ніколи не буває страшно?
— Не знаю, — відповідаю я, все ще насторожений. — Думаю, що буває. Я дуже часто боявся на війні.
— Я не про те питаю. То був розумний страх. Я маю на увазі страх без імені.
— Який? Страх перед життям?
— Ні, той, що передував йому.
— Страх перед смертю?
Вона знову хитає головою. Я не питаю далі, не бажаючи заглиблюватись у цю розмову. Кілька хвилин ми сидимо в темряві мовчки. У мене знов з’являється таке почуття, що Ізабела не хвора, але я відразу ж переборюю його. Коли я дам йому волю, то знову буду тільки марно бентежитись, а мені цього не хочеться. Нарешті Ізабела питає:
— Чому ти нічого не кажеш?
— А що значать слова?
— Багато,— шепоче вона.— Все, Ти боїшся їх?
Я на мить задумуюсь.
— Мабуть, усі ми трохи боїмося гучних слів. Ними було сказано стільки брехні. А може, ми боїмося й своїх почуттів. Не довіряємо їм більше.
Ізабела підгинає під себе ноги.
— Однак людині вони потрібні, коханий,— бурмоче вона.— Інакше як жити?
Пилосос перестає дзижчати, і зненацька западає глибока тиша. Від грядки здіймається свіжий запах вогкої землі. Якась пташка в гіллі каштана виводить одноманітну пісню. Вечір раптом здається мені терезами, на шальках яких порівну розподілено світ. Я відчуваю, як вони, зовсім невагомі, гойдаються в мене на грудях. Нічого зі мною не станеться, поки я отак сидітиму і спокійно собі дихатиму, міркую я.
— Ти боїшся мене?— шепоче Ізабела.
Ні, думаю я і хитаю головою. Ти єдина людина, якої я не боюсь. І не боюся слів, коли я з тобою. Вони ніколи не здадуться тобі ні занадто гучними, ні смішними. Ти їх завжди розумієш, тому що живеш ще у світі, де слова й почуття — одне й те саме, і брехня та видіння — теж.
— Чому ти нічого не кажеш? — знову питає вона.
Я знизую плечима.
— Часом буває важко щось сказати, Ізабело. І важко дати волю.
— Кому дати волю?
— Самому собі. Багато що заважає це зробити.
— Ніж не може сам себе різати, Рудольфе. Чого ти боїшся?
— Не знаю, Ізабело.
— Не чекай так довго, коханий. А то буде пізно. Людині треба слів,— бурмоче вона.
Я не відповідаю.
— Треба слів, щоб перемогти страх, Рудольфе,— каже Ізабела. — Слова, як лампи. Вони допомагають. Поглянь, яке все стало сіре. Навіть кров зараз не червона. Чому ти не допоможеш мені?
Я нарешті даю собі волю.
— Ти солодке, чуже, кохане серце,— кажу.— Якби я міг допомогти тобі!
Вона нахиляється і обнімає мене за плечі.
— Ходи зі мною! Допоможи мені! Вони кличуть!
— Хто кличе?
— Хіба ти не чуєш? Голоси. Вони весь час кличуть!
— Ніхто тебе не кличе, Ізабело, лиш твоє серце. Але чого воно хоче?
Я відчуваю в себе на обличчі її подих.
— Кохай мене, і вони більше не кликатимуть,— каже вона.
— Я кохаю тебе.
Вона опускається біля мене на лавку. Очі в неї заплющені. Стало темніше. Повз нас поволі проходить, ступаючи, ніби на ходулях, скляний чоловік. Сестра забирає кількох хворих похилого віку, що, згорблені, нерухомо сиділи на лавках, наче темні пучки скорботи.
— Час уже йти,— каже вона в наш бік.
Я киваю головою, але залишаюсь сидіти.
— Вони кличуть, — шепоче Ізабела.— їх ніколи не можна знайти. Хто має так багато сліз?
— Ніхто,— кажу я.— Ніхто в цілому світі, люба.
Ізабела не відповідає. Вона дихає біля мене, як стомлена дитина. Тоді я підводжусь і несу її алеєю до корпусу, де вона живе.
Коли я опускаю її, вона спотикається і міцно хапається за мене. Вона бурмоче щось незрозуміле і покірно йде за мною всередину. Коридор яскраво освітлений матовими лампочками без абажурів. Я садовлю її у плетене крісло в приймальні. Вона лежить із заплющеними очима, ніби знята з якогось невидимого хреста. Повз нас проходять дві сестри в чорному одязі. Вони прямують до каплиці. На мить мені здається, що вони хочуть віднести Ізабелу і поховати. Та ось виходить чергова сестра в білому халаті й забирає її з собою.
Начальниця прислала нам другу пляшку мозельського. Незважаючи на це, Бодендік, на мій подив, відразу ж після вечері зник. Верніке залишився за столом. Погода сьогодні не міняється, і хворі такі спокійні, якими вони тільки можуть бути.
— Чому ви не умертвляєте тих, хто вже цілком безнадійний?—питаю я.
— А ви б умертвили?—питає в свою чергу Верніке.
— Не знаю. Це те саме, що у випадку з безнадійним, приреченим на повільну смерть хворим, коли знаєш, що йому залишилось терпіти тільки біль. Чи ви дали б йому укол, щоб він на кілька днів менше страждав?
Верніке мовчить.
— На щастя, тут немає Бодендіка,— веду я далі.— Отже, можемо не обговорювати цього з морального і релігійного боку. Я мав друга, якому розірвало живіт так, що видно були всі нутрощі. Він просив нас пристрелити його, однак ми віднесли його до лазарету. Там він кричав ще три дні, а потім помер. Три дні — це великий строк для того, хто божеволіє з болю. Я бачив, як конало багато людей. Не вмирало,— конало. Усім їм можна було допомогти шприцом. Моїй матері теж.
Верніке мовчить.
— Гаразд,— кажу.— Я знаю: позбавити якусь істоту життя — це завжди вбивство. Я навіть муху не люблю вбивати, відколи побував на війні. Однак сьогодні ввечері я ласував телятиною, а теля ж убито нам на їжу. Це вічний парадокс і не доведені до кінця висновки. Життя — це чудо, навіть у теляті чи мусі. Особливо в мусі — цій акробатці з очима, що складаються з тисячі фацеток. Воно завждй чудо. Але воно завжди має кінець. Чому ми спокійно вбиваємо хворого собаку, а не робимо цього, коли мучиться людина? Однак у безглуздих війнах ми вбиваємо мільйони.
Верніке все ще нічого не відповідає. Довкола лампочки гуде великий жук. Він б’ється об скло, падає, повзе, знову здіймається вгору і знову кружляє навколо світла. Досвід нічого не навчив його.