Без Догмата - 28

Раніше я намагався про це не думати, бо в мене паморочилося в голові, а тепер я іноді навмисне думаю про це, щоб заглушити голос, який все частіше звучить у мені й запитує: «Хіба вона винна, що їй нав’язали цю дитину? Звідки ти знаєш, що відбувається у неї в душі? Не була б вона жінкою, якби не полюбила дитини, коли та появиться на світ, але хто тобі сказав, що вона зараз не почуває себе такою ж нещасною, як і ти?»
Часом мені здається, що вона, може, ще нещасніша від мене, тоді мені хочеться знову захворіти запаленням легенів. Жити з таким хаосом у думках неможливо.

30 жовтня

Чим краще я себе почуваю, тим частіше повертаюсь у колишнє зачароване коло. Лікар запевняє, що вже через кілька днів я зможу їхати. І таки поїду, бо звідси дуже близько до Варшави й до Плошова. Може, це одне з моїх дивацтв, але мені здається, що в Римі, на Бабуїно, мені буде спокійніше. Я не ручаюсь, що й там не думатиму про минуле, навпаки, там я думатиму про нього з ранку до вечора, але ці думки будуть схожими на ті, що їх снують ченці за монастирськими гратами. Та хіба я знаю, що буде?! Знаю тільки, що тут мені не всидіти. Дорогою заїду до Ангелі. Хочу, щоб у мене в Римі був її портрет.

2 листопада

Покидаю Берлін, не їду до Рима, а повертаюсь до Плошова. Колись я вже писав: «Вона для мене не тільки кохана жінка, а й найдорожча на світі людина». Так воно і є! Нехай це називається неврозом, чи старечим божевіллям, чи ще як-небудь, мені байдуже: це почуття ввійшло вже в мою плоть і кров. Поїду до Плошова, буду їй служити, буду її доглядати, пильнувати, а в нагороду хочу тільки дивитись на неї.
Дивуюсь, як я міг уявляти, що зможу жити, не бачивши її.
Тітчин лист ніби відкрив мені те, що я ховав у собі. Ось що пише мені тітка:
«Я не писала тобі подробиць про нас, бо не могла сповістити нічого радісного, а тому, що брехати не вмію, то краще було мовчати, аніж тривожити тебе, знаючи, що ти нездоровий. Дуже хвилююся з приводу Кроміцького й хочу порадитися з тобою. Старий Хвастовський показав мені листа від сина, той пише, що справи Кроміцького в жахливому стані, а йому самому загрожує судовий процес. Усі його там обдурили. Від нього вимагали термінової доставки великої партії товарів, а тому, що часу на це дали мало, він не зміг перевірити, чи якість доставленого йому матеріалу добра. Отож весь матеріал виявився поганим, зіпсованим – і його було забраковано, до того ж Кроміцького ще звинувачують у шахрайстві й хочуть віддати під суд. Дай боже, щоб хоч це на нього не звалилося, тим більше що він зовсім не винен. Байдуже, що він розориться, аби тільки не було ганьби. Але я розгубилася. Що робити, як його врятувати? Боюсь ризикувати грішми, які призначала для Анельки, але вкрай необхідно звільнити його хоча б від суду. Леоне, порадь що-небудь, з твоїм розумом ти завжди можеш щось придумати. Целіні й Анельці я не сказала досі про це й слова, бо мене зараз особливо тривожить Анельчине здоров’я. Ти не уявляєш, що з нею робиться. Целіна – славна жінка, але вона завжди була занадто сором’язливою і в такому ж дусі виховала Анельку. Не сумніваюсь, що Анелька буде чудовою матір’ю, однак тепер мене часом аж зло бере, бо коли виходиш заміж, треба бути готовою до наслідків, Анелька ж у такому відчаї, наче вагітність – це ганьба. Щодня помічаю на її обличчі сліди сліз. Жаль дивитись на її змарніле обличчя, сині круги під очима, па те, що вона в будь-яку хвилину ладна розплакатись, на вираз якогось болю й сорому в її очах. У своєму житті я ще ніколи не бачила, щоб жінка так тяжко переживала свій стан. Я пробувала умовляти її, лаяти, але це нічого не допомагає. Скажу тобі відверто, чи то я занадто люблю її, чи, може, на старість уже не вистачає в мене енергії. І при цьому це така славна дівчинка! Якби ти знав, як вона щодня розпитує про тебе: чи не було листа, чи ти здоровий, куди думаєш їхати, чи довго ще пробудеш у Берліні? Вона знає, що я люблю поговорити про тебе, й навмисне цілими годинами веде зі мною такі розмови. Щоб тільки бог змилувався над нею і дав їй силу перенести те лихо, яке її чекає. Я так потерпаю за її здоров’я, що не наважуюсь жодним словом натякиути їй про справи її чоловіка. Однак рано чи пізно вона про все дізнається. Целіні я теж нічого не казала, бо вона й так пригнічена Анельчиним роздратуванням і не може втямити, чому Анелька так трагічно ставиться до своєї вагітності».
Чому? Тільки я один розумію, тільки я міг би відповісти на це запитання і тому повертаюсь до Плошова.
Ні! Вона трагічно переживає не свій стан, а мою втечу, мій відчай, про який здогадується, розрив наших взаємин, які стали їй дорогими з того часу, коли після стількох зусиль і страждань вона нарешті змогла зробити їх чистими. Тепер я ніби входжу в її душу й думаю за неї. Її трагедія дорівнює моїй. Відтоді, як я повернувся до Плошова, кохання в цій незвичайно благородній душі боролося з почуттям обов’язку. Вона хотіла залишитися чистою й вірною тому, кому присяглася бути вірною, бо її натурі огидні бруд і брехня, та разом з тим вона не могла опиратись почуттю до чоловіка, котрого покохала першим коханням, тим більше не могла, що цей чоловік був біля неї, кохав її і був нещасним.
Протягом місяців вона переживала глибокий душевний розлад. Коли ж нарешні трохи заспокоїлась, коли їй уже здавалося, що те кохання перетворилося в містичний зв’язок душ, який не порушує ані чистоти думок, ані її подружньої вірності,- все раптом рухнуло, вона залишилася сама, з такою ж пусткою перед собою, як і в мене. Оце причина її теперішнього горя.
Я тепер читав в її душі, як у книзі,- тому повертаюсь.
Розумію я тепер і те, що я, мабуть, не покинув би її, якби був цілком упевнений, що її кохання до мене витримає всі випробування. Навіть тваринні ревнощі, які переповнюють серце люттю, а уяву – огидними картинами близькості її з іншим, не могли б відірвати мене від цієї жінки, в якій міститься для мене весь світ. Але я гадав, що ця дитина ще до свого народження заволодіє всіма її почуттями, зблизить її з чоловіком, а мене назавжди викреслить з її серця й пам’яті.
І я не обманюю себе: знаю, що не буду для неї тим, чим був, а головне – тим, чим міг би стати, якби не такий збіг обставин. Адже я міг стати для неї єдиною дорогою людиною, яка зв’язувала б її з життям і щастям, а тепер уже так не буде. Та все ж, поки в ній тлітиме хоч іскорка почуття до мене, я не піду від неї, бо не можу піти й не маю куди.
Отже, я повернусь, почну роздмухувати цю іскру й грітися біля неї. Якщо я цього не зроблю, то зовсім замерзну.
Ще раз перечитую тітчиного листа: «Якби ти знав, як вона щодня розпитує про тебе, чи не було листа, чи ти здоровий… чи довго пробудеш у Берліні…» – і не можу насититись цими словами. Зовсім так, наче я вмираю з голоду, а хтось несподівано приніс скибку хліба. їм його, й хочеться плакати від вдячності. Може, бог нарешті змилувався паді мною?
Відчуваю, що за останні дні я вже змінився, що колишній чоловік завмер у мені. Я вже не протестуватиму проти її волі, все знесу, заспокою її, втішу і навіть порятую її чоловіка…

4 листопада

Я вирішив затриматися в Берліні ще на два дні. Це з мого боку жертва, бо я ледве міг тут усидіти, але необхідно було спершу повідомити листом про свій приїзд.
Телеграма могла налякати Анельку, так само, як і мій несподіваний приїзд. Написав веселого листа і в кінці його послав сердечне вітання Анельці, так, паче між нами нічого не сталося. Я хочу, щоб вона зрозуміла, що я змирився зі своєю долею і повертаюсь до неї таким, яким був колись.
Тітка, напевно, трохи надіялася, що я приїду.

Варшава, 6 листопада

Я приїхав сьогодні вранці. Попереджена моїм листом, тітка чекала мене у Варшаві.
У Плошові все гаразд, Анелька стала спокійнішою. Від Кроміцького за останній час не було ніяких звісток.
Бідна тітка, побачивши мене, вигукнула: «Що з тобою сталося, Леоне?» Вона не знала, що я хворів, а я, мабуть, від такої довгої хвороби дуже змарнів. Крім того, волосся в мене на скронях так посивіло, що я навіть думаю, чи не підфарбувати його. Не хочу тепер ні старіти, ні здаватися старим.
Але ж і тітка за останній час дуже змінилась. Адже не так давно ми з нею розсталися, а я помітив у ній велику переміну. Обличчя її втратило колишній рішучий вираз і разом з тим свою рухливість. Впало в око, що голова в неї стала злегка труситись, це особливо помітно, коли вона уважно слухає. Я почав занепокоєно розпитувати її про здоров’я, і вона відповіла з притаманною їй відвертістю:
– Після повернення з Гаштейна я почувала себе чудово, але тепер усе пішло на спад, відчуваю, що вже наближається моя остання година,- Помовчавши, вона додала: – Всі Плошовські закінчують паралічем, і в мене ліва рука щоранку терпне. Та годі про це, на все божа воля!
І більше не хотіла говорити на цю тему. Ми стали довго радитись, як допомогти Кроміцькому, й вирішили не допустити, щоб його віддати під суд, хоч би що нам це коштувало. Врятувати його від розорення ми могли б хіба що ціною власного розорення, на що не можна було згодитися, щоб не погубити Анельку. Я придумав план, як врятувати Кроміцького від суду, примусити його повернутись на батьківщину й зайнятися сільським господарством. Серце в мене калатало, коли я думав, що тепер він житиме біля Анельки, проте, щоб моє самозречення було повним, я вирішив випити й цю чашу до дна.
Тітка обіцяє віддати йому один зі своїх фільварків, поблизу від Плошова, я дам необхідний капітал, усе це разом буде посагом для Анельки. Але Кроміцький повинен буде пообіцяти, що назавжди облишить свої комерційні спекуляції.
А поки що ми пошлемо йому на допомогу одного тутешнього адвоката, забезпечивши його коштами, необхідними для припинення судового процесу.
Закінчивши цю розмову, я почав розпитувати про Анельку. Тітка оповідала про неї дуже багато; між іншим сказала, що Анелька вже дуже змінилась і попоганіла. Коли я почув таке, мені стало ще більше шкода Анельку. Тепер уже ніщо не зможе відвернути від неї мого серця.
Вона для мене найдорожча в світі!
Я хотів сьогодні одразу ж після нашої з тіткою наради їхати до Плошова, однак тітка сказала, що вона стомлена й хоче переночувати. Я признався їй, що хворів на запалення легенів, тому підозрюю, що вона зосталась навмисне, аби я не їхав у таку негоду.
Дощ сьогодні йде зранку. І ми не змогли виїхати, а завтра виїдемо, напевно, десь аж під вечір. Справа Кроміцького вимагає негайного втручання. Необхідно завтра ж домовитися з адвокатом і якнайшвидше відправити його на Схід.

7 листопада

Ми приїхали до Плошова о сьомій годині вечора; тепер уже північ і всі в домі сплять. Слава богу, зустріч не дуже схвилювала Анельку. Вона вийшла до мене збентежена, невпевнена, в очах у неї я помітив ніби якийсь сором і страх, але пообіцяв собі, що привітаюся з нею так невимушено й природно, ніби ми вчора розстались. Тому в нашій зустрічі не було ніякого відтінку примирення чи прощення, нічого врочистого. Побачивши Анельку, я швидко підійшов до неї, простягнув їй руку й вигукнув майже весело:
– Як ся маєш, люба Анелько?! Я так скучив за вами всіма, що відклав свою морську подорож на пізніше.
Вона одразу зрозуміла, що таке привітання є виявом згоди, примирення, що я повернувся до неї заради її спокою. На мить на її обличчі промайнуло таке глибоке хвилювання, що я злякався, чи зможе вона його погамувати. Вона хотіла щось сказати й не могла, тільки міцно потиснула мою руку. Я подумав, що вона розплачеться. І, щоб перевести розмову на інше, почав квапливо говорити таким самим веселим голосом:
– А як портрет? Адже голова була намальована, коли ми виїздили, чи ж не так? Однак Ангелі його не скоро надішле, бо сам казав мені, що це буде його шедевр. Він, напевне, виставить його у Відні і в Парижі. Добре, що я замовив йому й копію, інакше нам довелося б чекати ще з рік. До того ж я хочу обов’язково мати його й для себе.
Отож, незважаючи на те, що відбувалося в її душі, Анелька повинна була потрапляти мені в тон, до того ж у розмову втрутились тітка й пані Целіна. Так проминули перші хвилини. Все, що я говорив, мало на меті замаскувати наші взаємні почуття. Весь вечір я не вийшов
зі своєї ролі, хоч відчував, як піт зрошує мій лоб від зусиль, що їх я робив над собою. Я був ще дуже слабий після недавньої хвороби, крім того, так важко було тримати себе в руках. Я кілька разів помічав, як за вечерею Анелька тривожно й схвильовано поглядала на моє бліде обличчя й посивілі скроні; вона, мабуть, зрозуміла все, що я пережив. Але я й про мої берлінські злигодні розповідав теж майже весело. Намагався не дивитись на її змінену постать, щоб вона не відчула, що я помітив ті зміни й вони мене дуже вразили. В кінці вечора я кілька разів відчув слабість, але пересилив себе, і Анелька могла прочитати в моїх очах лише спокій, глибоку ніжність і водночас цілковите примирення зі своїм становищем. Вона дуже чутлива; все знає, відчуває і розуміє, та я перевершив самого себе: поводився так природно й невимушено, щоб і вона кінець кінцем могла повірити в те, що я сказав собі: «З чим не можна боротись, з тим треба примиритись». Якщо навіть у її душі залишились якісь сумніви щодо цього, то в одному я переконав її цілком: що я кохаю її, як і раніше кохав, що вона назавжди залишиться для мене моєю найдорожчою колишньою Анелькою.
Я бачив, що в неї потепліло на серці. І справді міг пишатися собою, бо відразу вніс радісний промінчик у цей дім, де панував похмурий настрій. І тітонька, й пані Целіна змогли це оцінити. Коли я побажав їм доброї ночі, пані Целіна щиро сказала мені:
– Слава богу, що ти приїхав. Тепер нам з тобою буде веселіше.
Анелька ж, ніжно потискаючи мені руку, спитала:
– Тепер ти вже не скоро поїдеш від нас?
– Ні, Анелько,- відповів я,- тепер я нікуди більше не поїду.
І пішов, точніше, втік до себе нагору, побоюючись, що більше не витримаю. Того вечора я так глибоко відчув своє горе, що мене душили сльози. Є малі жертви, які коштують нам значно більше від великих.

8 листопада

Я тому так часто повторюю: «Ця жінка мені найдорожча за все на світі», що й справді жінку треба кохати більше за життя, не тільки як жінку, а як найдорожчу людину, щоб не втекти від неї за таких обставин. Я відчуваю, що сама фізична відраза відштовхнула б мене від будь-якої іншої, а цієї я не покинув і не покину; знову мені спадає на думку, що моє кохання – це певною мірою хвороба, якесь нервове відхилення, якого не могло б бути, коли б я був здоровою й нормальною людиною. Сучасна людина, яка все пояснює собі неврозом, усе аналізує, позбавлена навіть тієї втіхи, яку могло б дати їй усвідомлення своєї вірності. Бо коли кажеш собі: «Твоя вірність і постійність це хвороба, а не заслуга»,- тобі тільки стає гірко на душі. Якщо, усвідомлюючи такі речі, люди все більше отруюють собі життя, то навіщо прагнути до цього самоусвідомлення?
Тільки сьогодні при денному світлі я побачив, як дуже змінилося навіть Анельчине обличчя,- і серце в мене розривається. Губи в неї підпухли, лоб, колись такий бездоганний, втратив чистоту своїх ліній. Тітка мала рацію! Анельчина краса майже зникла. Тільки очі лишилися такі, як були. Але мені й цього досить. її змінене обличчя тільки посилює мою ніжність і жалість, стає для мене ще дорожчим. Навіть якби вона ще в десять разів стала бридкішою – я її завжди кохатиму. Якщо це хвороба,- то гаразд. Я хворий і не хочу одужувати,- волію краще вмерти від такої хвороби, ніж від будь-якої іншої.

9 листопада

Настане час, вагітність закінчиться, і її врода повернеться. Сьогодні я думав про це й запитував себе: якими будуть наші стосунки в майбутньому, чи вони якось не зміняться? Я певен, що ні. Я вже знаю, що означає жити без неї, і не вчиню нічого такого, що б змусило її відштовхнути мене,- а вона залишиться такою, як була. Тепер у мене немає жодного сумніву в тому, що я їй потрібен, але знаю й те, що вона ніколи, навіть у душі, ніколи не назве свого почуття до мене інакше, ніж великою сестринською любов’ю. Байдуже, чим воно буде насправді,- для неї воно назавжди залишиться ідеальною близькістю душ, отже, чимось дозволеним, можливим навіть між родичами. Якби це було інакше, вона одразу почала б переборювати себе.
Відносно цього в мене немає ілюзій. Я вже казав, що наші стосунки дорогі для неї з того часу, як вони змінились і стали, на її думку, чистими. Нехай же вони такими й залишаться, аби тільки вона завжди дорожила ними!

10 листопада

Яка ж неправильна думка, що сучасні люди стають дедалі менш чутливими. Іноді я думаю, що насправді все навпаки. Коли в людини залишається тільки одна легеня, вона посилено дихає однією, а в нас забрано все, чим раніше жила людина, й залишено тільки нерви, більш розшарпані і вразливі, ніж у колишньої людини. Інша річ, що брак червонокрівців у нашій крові робить і наші почуття ненормальними й хворобливими; через це й трагічність людських переживань збільшується, а не зменшується. Збільшується тому, що колись людина, якій не пощастило в коханні, могла знаходити втіху чи то в релігії, чи в усвідомленні свого громадянського обов’язку; сучасні люди цієї втіхи вже позбавлені. Раніше гальмом для бурхливих пристрастей був сильний характер; тепер сильні характери трапляються все рідше і мусять зникати через скептицизм, який впливає па нашу психіку, розкладає нас. Він, як бацила, сточив людську душу, ослабив і знищив її опір фізіологічним забаганкам нервів, які ще до всього хворі у пас. Сучасна людина швидко все усвідомлює, але нічого неспроможна змінити.

11 листопада

Від Кроміцького вже досить давно не було жодних звісток; навіть Анелька не одержувала листів. Я сповістив його телеграмою про те, що послав до нього адвоката, а потім написав листа, однак послав його майже наздогад, бо важко сказати, де він зараз перебуває. І лист, і телеграма з часом знайдуть його, але коли саме, не знаю. Старий Хвастовський написав синові. Може, він раніше одержить відповідь.
Я тепер проводжу цілі години з Анелькою, і ніхто мені в цьому не перешкоджає, бо навіть пані Целіна, якій ми з тіткою пояснили справжній стан речей, просила мене якось підготувати Анельку до тих звісток, що їх вона може будь-якого дня одержати від Кроміцького. Я вже говорив Анельці, що справи її чоловіка можуть закінчитись погано, але зауважив, що це лише мої особисті припущення. Я казав, що коли Кроміцький навіть геть усе втратить, вона не повинна брати це близько до серця, що це буде в певному розумінні найкращий вихід, тоді вона зможе жити спокійно. Я також заспокоїв її відносно грошей, які я позичив Кроміцькому, і запевнив, що вони ніяк не можуть пропасти; вкінці я згадав щось про тітчині плани. Анелька вислухала мене досить спокійно. Її підтримує головним чином усвідомлення того, що вона серед людей, які люблять її, а таких людей біля неї досить. Неможливо висловити, як я кохаю її тепер,- вона це бачить і читає по моєму обличчі. Коли мені щастить розвеселити її, викликати в неї усмішку, моє серце переповнюється радістю. В моїй любові до Анельки є зараз щось від сліпої відданості слуги обожнюваній господині. Іноді я відчуваю непогамовну потребу підкорятися їй. Весь час відчуваю, що моє місце біля її ніг. Навіть якщо вона зміниться, постаріє,- вона мені завжди подобатиметься, від неї я все прийму, на все погоджуся і все в ній обожнюватиму.

12 листопада

Кроміцького немає більше в живих! Катастрофа приголомшила нас, як грім з ясного неба. Дай боже, щоб з Анелькою нічого не сталося! Сьогодні прийшла телеграма, що Кроміцькому, звинуваченому в шахрайстві, загрожувало ув’язнення, і він наклав на себе руки. Будь-що я міг сподіватися від нього, але не цього… Кроміцький помер! Анелька вільна! Та як вона переживе це? Вже кілька годин я все перечитую телеграму, і мені здається, що це сон. Я не вірю своїм очам, хоча прізвище Хвастовського, написане на телеграмі, свідчить, що це правда.
Я знав, що все це погано скінчиться, але не припускав, що кінець буде такий несподіваний і трагічний. Ні, нічого подібного мені й на думку не спадало! Мене наче обухом по голові вдарили. Якщо зараз не зсунуся з глузду, то я вже все витримаю. Одного разу я був допоміг Кроміцькому; нещодавно я послав йому на допомогу адвоката, отже моє сумління чисте. Правда, був час, коли я бажав Кроміцькому смерті, але тим більша моя заслуга, що, незважаючи на це, я рятував його. І раптом настала його смерть, не внаслідок моїх зусиль, а всупереч їм,- і Анелька вільна! Дивно: я все розумію, але ще не зовсім у це вірю. Я наче вві сні. Кроміцький був для мене чужим, до того ж був найбільшою перешкодою в житті. Цієї перешкоди вже не існує, отож я мав би відчувати безмежну радість, а я не смію радуватись, може, тому, що дуже потерпаю за Анельку. Першою моєю думкою, коли я прочитав телеграму, було: що станеться з Анелькою? Як вона переживе цю звістку? Нехай бог її боронить! Вона цього чоловіка не кохала, але в її теперішньому стані потрясіння може вбити.
Яке щастя, що телеграму віддали мені в моїй кімнаті, а не в їдальні чи вітальні. Не знаю, чи зміг би я приховати своє хвилювання. Довго не міг прийти до тями. Потім зійшов униз, до тітки, але і їй не відразу показав телеграму, а лише сказав:
– Я одержав дуже погану звістку про Кроміцького.
– Що таке? Щось сталося?
– Тітонько, тільки ви не лякайтесь.
– Він уже попав під суд? Авжеж?
– Ні… Гірше… тобто він під судом, але не під людським.
Тітка закліпала очима.
– Що ти кажеш, Леоне?
Тоді я показав їй телеграму. Прочитавши її, тітка не промовила й слова, тільки відійшла до аналоя, стала навколішки і, затуливши обличчя руками, почала молитись. Потім підвелась і сказала:
– Анелька може через це втратити життя. Що робити?
– Вона ні про що не повинна дізнатися, поки не народиться дитина.
– А як же від неї приховати? Про це всі говоритимуть, та й газети… Як від неї приховаєш?
– Тітонько, люба, я бачу лише один вихід. Треба виликати лікаря й сказати йому, щоб він звелів Анельці виїхати звідси, ніби так необхідно зробити для її здоров’я. Тоді я вивезу її й пані Целіну до Рима, де в мене власний дім. Там я влаштую так, що ніякі звістки до неї не дійдуть. А тут це буде важко зробити, особливо, коли й слуги довідаються.
– Та чи зможе вона виїхати в такому стані?
– Не знаю, про це скаже лікар. Я ще сьогодні викличу його.
Тітка погодилася з моїм планом. Адже нічого кращого не можна було придумати. Ми вирішили втаємничити пані Целіну, щоб вона підтримувала наш намір виїхати. Слугам я суворо звелів не переказувати Анельці ніяких звісток. А газети, телеграми і всі листи, хоч би кому вони були адресовані, відносити до мене в кімнату.
Тітка довгий час ходила, мов приголомшена. Вона вважає самогубство найстрашнішим гріхом, що його може вчинити людина,- тому до почуття жалю за покійником у неї домішується страх і обурення. Щохвилини вона повторює: «Він не повинен був цього робити, знаючи, що незабаром стане батьком». А я припускаю, що він міг ще й не знати про це. Останнім часом, мабуть, метався як у лихоманці й переїздив з місця на місце, бо цього вимагали його заплутані справи. Я не смію осуджувати його, і, відверто кажучи, відчуваю до нього певну повагу. Є люди, котрі навіть після того, як їх справедливо звинуватили в зловживаннях та шахрайстві, й засуджені за це, п’ють шампанське навіть у в’язниці й провадять веселе життя. А Кроміцький до такого не опустився – він вирішив смертю змити з себе незаслужену ганьбу. Може, він пам’ятав і про те, хто він. Я менше співчував би йому, якби він заподіяв собі смерть лише через розорення. Хоч думаю, вже й одне це могло довести його до самогубства. Пригадую, які погляди він висловлював у Гаштейні. Якщо моє кохання – невроз, то, без сумніву, його лихоманка наживи теж була ним. Коли він зазнав поразки, втратив грунт під ногами, то побачив перед собою таку саму безодню й порожнечу, як я в Берліні. Що ж тоді могло його зупинити? Думка про Анельку? Він знав, що ми її не залишимо, до того ж, хто знає, може, він відчував, що Анелька не дуже його кохає.
У всякому разі, я вважав його гіршим, ніж він був насправді; не сподівався від нього такої мужності – і признаюся, що був несправедливим до нього.
Вже було відклав перо, але знову беруся за нього, бо про сон нічого й мріяти, крім того, коли я пишу, то трохи заспокоююсь, і в голові не так думки вихряться. Анелька вільна, Анелька вільна! Я повторюю ці слова, хоч ще не встиг цілком збагнути їхнього значення. Здається, я збожеволію від радості, але одразу ж мене охоплює якийсь незрозумілий страх. Невже справді для мене почнеться нове життя? Що це – пастка, яку поставила мені доля, чи бог змилувався наді мною за те, що я так страшенно настраждався і так сильно кохав? А може, існує якийсь закон буття, якась містична сила, котра віддає жінку тому чоловікові, який найглибше кохав її, щоб здійснився вічний закон творення життя? Не знаю! Тільки відчуваю, ніби мене і всіх довколишніх людей несе могутня хвиля, що затоплює будь-яку людську волю, будь-які людські зусилля…
Я знову кинув писати: повернувся екіпаж, що його посилали по лікаря. Лікар не приїхав. У нього сьогодні операційний день, він пообіцяв приїхати завтра вранці. Треба, щоб він був у нас у Плошові до нашого від’їзду й супроводжував нас до Рима. Там я знайду інших лікарів.
Пізня ніч… Анелька спить і не підозрює, що над нею нависло, яка велика зміна відбулася в її долі… Хоча б ця зміна принесла їй щастя і спокій! Вона їх заслужила. Може, це над нею змилувався господь?…
Нерви в мене такі напружені, що, коли зачую собаче гавкання десь у фільварку чи тріскачку нічного сторожа, мені здається, що це прийшла якась нова звістка й може дійти до Анельки.
Намагаючись заспокоїтись, я пояснюю собі, що ця дивна тривога, яка охоплює мене, з’являється через страх за Анельку, що якби не її вагітність, я не тривожився б. І повторюю собі, що мої тривоги минуть, як минає все, а потім почнеться нове життя.
Мені треба звикнути до думки, що Кроміцький помер… Ця катастрофа принесе мені щастя, про яке я й мріяти не смів, однак є в нас якесь моральне почуття, воно забороняє радіти навіть смерті ворога. Притому сама смерть навіює якийсь страх. Біля покійника люди завжди розмовляють пошепки… Ось чому я не смію радіти.

13 листопада

Всі мої плани руйнуються. Вранці приїхав лікар і, оглянувши Анельку, сказав нам, що про подорож не може бути й мови, що вона просто була б небезпечною для її життя. В неї виникли якісь ускладнення. Яка мука слухати ці медичні терміни, кожен з яких, здається, загрожує смертю моїй коханій. Я розповів лікареві про наше становище, а він відповів мені, що з двох бід треба вибрати меншу і менш можливу.
Найбільше мене обурила й занепокоїла його порада відповідно підготувати Анельку й повідомити їй про смерть її чоловіка. На жаль, нічого не скажеш, він має певну рацію. Він сказав так: «Якщо ви цілком упевнені, що зможете простежити, аби ця звістка не дійшла до пані Кроміцької ще протягом кількох місяців, то, звичайно, краще нічого їй не казати, але якщо ні,- то краще буде обережно підготувати її й потім сказати, бо коли вона дізнається зненацька, може статися друга катастрофа.
Що робити? Мабуть, я влаштую навколо Плошова справжній карантин; не впускатиму ні людини, ні листа чи газети, поясню всім слугам, що вони мають говорити, навіть як мають дивитись… Бо яке враження справляють такі звістки навіть на підготовлену до них людину, я сьогодні мав нагоду пересвідчитись на пані Целіні, котрій ми змушені були нарешті сказати правду. Вона двічі непритомніла, в неї почалися спазми, а я мало не збожеволів, бо мені здавалося, що весь дім почув її стогони. А вона ж не дуже любила свого зятя. Її теж найбільше злякала думка, що буде з Анелькою.
Я всіляко опираюсь лікаревій пораді і, здається, ніколи на неї не погоджусь. Не можу їм сказати одного: що Анелька не кохала свого чоловіка, саме тому її ще більше вразить звістка про його смерть. Тут ідеться не про тугу за померлою дорогою людиною, а про докори, які робитиме собі Анелька, що, мовляв, якби вона більше кохала свого чоловіка, то й він більше дорожив би життям. Даремні, безпідставні, несправедливі докори! Те, що залежало від її волі, вона примусила себе зробити й зробила – відкинула моє кохання, зосталася чистою й вірною своєму чоловікові. Але треба знати цю жінку, таку вимогливу до себе, щоб зрозуміти, як вона страждатиме й одразу ж почне думати, чи не пов’язана смерть її чоловіка з прихованим у її душі прагненням свободи, чи не відповідає ця смерть її потаємним бажанням, у яких вона не насмілювалась признатися сама собі? В мене волосся стає сторч на голові, коли я про це думаю, тому що ця смерть справді відкриває перед Анелькою нове життя, отже її чекає подвійне потрясіння, два удари грому розкотяться над бідною дорогою голівкою… А цього не розуміють ані лікар, ані тітка, ані пані Целіна.
Ні! Вона не повинна нічого знати до самого кінця.
Яке нещастя, що вона не може звідси виїхати!