Без Догмата - 26

Мені хотілося сказати їй ще багато іншого: що доля мене кривдить, що моє серце прагне чути з її уст слово «кохаю», і не один раз, а часто, щодня, що тільки завдяки цьому я можу жити й залишатись на висоті. Але вранці Анелька була така весела, невимушена, така ласкава зі мною, що в мене не вистачило сміливості порушити її спокій. Вчора я не розумів, чому ця жінка, така простодушна, бере наді мною гору й перемагав навіть там, де, за всіма людськими законами мав би перемагати я. Сьогодні це вже мені ясніше,- в мене з’явилася дуже сумна гіпотеза: я кохаю її сильніше, ніж вона мене. Один мій знайомий завжди полюбляв казати: «Не зважайте на мене». Не дивно було б, якби я тепер став повторювати цю фразу. Часом мені хочеться висловити те, що, мов жар, палить мені уста, але я розумію, що можу цим сполохати її веселість, усмішку, зіпсувати їй гарний настрій,- і я мовчу. Скільки разів так бувало!
Те, що я її глибше кохаю, ніж вона мене, вже разів зі сто спадало мені на думку, але про наші стосунки вчора я думав одне, сьогодні думаю інше, блукаю, гублюся, сам собі заперечую, все щодня бачу інакше. Інколи мені здається, що вона й мене не дуже кохає і взагалі нездатна когось сильно покохати; а буває, я не тільки думаю, а й відчуваю, що в неї найбільш любляче серце, яке зустрічав у своєму житті. Завжди знаходжу докази того й того. Бо я кажу собі так: якби, приміром, її кохання до мене стало в три, чотири, в десять разів сильнішим, то чи настав би врешті час, коли б це кохання перемогло її опір? Так! Отже, все залежить тільки від сили її почуття? Ні! Якби це почуття було справді слабе чи його зовсім не було б, Анелька не страждала б так, а я ж бачив, що вона майже така нещасна, як і я. На всі докази проти неї в мене лише одна відповідь: я бачив!
Сьогодні в неї вирвались такі слова, які я запам’ятаю, бо в них теж є відповідь на мої сумніви. Вона їх не сказала б, якби мова йшла про нас і наше кохання. Але я говорив загальними фразами, як завжди тепер говорю про це. Я доводив, що любов за своєю природою дійова, що вона є тією силою, яка спрямовує людину й заставляв її діяти. Вислухавши мене, Анелька докинула:
– Або страждати.
Звичайно, й страждати. Цими двома словами вона примусила мене замовкнути, а моє серце сповнила глибокою повагою до неї. В такі хвилини я і щасливий, і нещасний, бо мені знову здається, ніби вона кохає мене так само, як я – її, тільки вся справа в тому, що вона хоче залишитися чистою перед богом, людьми й собою. А я цього храму, не зруйную.
Хоч скільки я намагаюсь зазирнути в її серце, проаналізувати її почуття, нічого певного сказати не можу. Я й далі стою на роздоріжжі. До моїх «не знаю» в питаннях релігійних, філософських і суспільних додалося ще одне, особисте, у стократ для мене важливіше, бо я добре розумію, що через такі «не знаю» можна скрутити собі в’язи.
Я сам кував цей ланцюг, який зв’язав мене з Анелькою, зв’язав так міцно, що, напевне, ніколи й не розірветься. Я кохаю Анельку шалено, але невідомо, може, ще й хворобливо? Якби я був молодшим, здоровішим душею й тілом, не таким звихнутим, більш нормальним, то, мабуть, розірвав би цей ланцюг чи принаймні намагався б звільнитися від нього, упевнившись, що з цього нічого не вийде, що, грубо кажучи, нічого не доб’юсь від Анельки, й вона ніколи не розкриє для мене своїх обіймів. Але зараз я не роблю навіть ніяких зусиль. Я кохаю її, як людина з хворими нервами, почуття якої схожі на манію, або як кохають старі люди, котрі з усіх сил чіпляються за своє кохання, тому що воно стає для них питанням життя. Так чіпляється за гілку людина, яка повисав над безоднею.
Єдине, що розквітло в моєму житті й тому так неприродно буйно розрослося,- це кохання до Анельки. Таке явище цілком зрозуміле, воно повторюватиметься тим частіше, чим більше буде па світі людей, подібних до мене, тобто роз’їдених самоаналізом скептиків і при тому всьому істериків з порожнечею в душі й сильним неврозом у крові. Такий сучасний продукт епохи, яка відходить у минуле, може зовсім не кохати або ототожнювати кохання з розпустою. Але якщо всі його життєві сили зосередяться на якомусь почутті й до цього примішається ще його невроз, то це почуття цілком заволодіє ним і стане таким настирливим, як бувають лише хвороби. Цього, може, ще не зрозуміли психологи, і, безумовно, не розуміють досі романісти, які аналізують душу сучасної людини.

Відень, 25 серпня

Сьогодні ми приїхали до Відня. Дорогою я слухав розмову між пані Целіною й Анелькою і записую її, тому що вона якось дивно схвилювала Анельку. В вагоні, крім пас чотирьох, не було нікого, ми розмовляли про Анельчин портрет, а саме про те, що від білої сукні доведеться відмовитись, бо для того, щоб її пошити, треба надто багато часу. Раптом пані Целіна, яка чудово пам’ятає різні дати й завжди нагадує їх, сказала, звернувшись до Анельки:
– Це ж сьогодні якраз два місяці, як твій чоловік приїхав до Плошова?
– Здається,- відповіла Анелька.
І в цю мить так сильно зашарілась, що, намагаючись приховати це, встала й почала діставати з вагонної сітки дорожню сумку. Коли вона обернулась до нас, рум’янець ще не зовсім зійшов з її обличчя, видно було, ІЦО вона чимось прикро вражена. Тітка й пані Целіна нічого не помітили, тому що в цю хвилину засперечались про те, якого дня приїхав Кроміцький, але я все побачив і зрозумів, адже саме того дня їй довелось терпіти його пестощі й поцілунки. Мене охопила лють від згадки про це й водночас було соромно за цей її рум’янець. У моєму коханні багато великих колючих тернів, але багато й дрібних, огидних. До зауваження пані Целіни я був майже щасливим, уявляв собі, ніби ми подорожуємо з Анелькою, як молодята. І вмить цей гарний настрій зник. Я злився на Анельку, й від цього вмить змінилось моє ставлення до неї. Вона це відчула і в Відні, коли ми на хвилину зосталися вдвох на вокзалі, спитала мене:
– Ти на мене за щось гніваєшся?
– Ні, але я тебе кохаю! – кинув я різко.
Ці слова її засмутили. Може, вона подумала, що мені набридли наші мирні стосунки і я знову став колишнім Леоном. А я ще вдвічі більше злився, збагнувши, що ні моє роздвоєння, ні розум не допомагають мені навіть погамувати в собі якесь неприємне враження. Єдиними ліками бувають нові враження, які витісняють попередні, а моя філософія в цих випадках нічого не варта.
Після приїзду я одразу ж подався до Ангелі, однак прийшов до нього о шостій годині, студія була вже замкнена. Анелька до завтра відпочине, і ми підемо разом з нею. Я вже не хочу, щоб вона позувала в білій сукні. Нехай на портреті я не бачитиму її шиї та плечей, зате вона буде такою, якою є щодня і якою я її найсильніше кохаю.
Увечері нас відвідав лікар Хвастовський. Він, як завжди, здоровий і енергійний.

26 серпня

Вночі я бачив огидний сон. Я почну з нього опис сьогоднішнього дня, бо те, що наснилося, дурниця, але я певен, що здоровий мозок не може породжувати такі сни. Я здавна страждаю безсонням, а вчора, ледь заплющивши очі, ніби поринув у забуття. О котрій годині мені приснилась та нісенітниця, не знаю, мені здається, що десь над ранок, бо коли я прокинувся, вже розвиднилось, а спав я, мабуть, недовго. Мені снилося, що з усіх боків, зі шпарин між матрацом і ліжком вилізало безліч хрущів та жуків. Кожен з них був завбільшки з сірникову коробку. Незабаром вони полізли вгору по стіні. Дивно, якими реальними бувають такі сни; я виразно чув шурхотіння шпалер під лапками жуків. Звівши вгору очі, побачив у кутку під стелею цілі грона хрущів, але вони були трохи інакші, ще більші й білі з чорними плямами. У деяких я бачив животики з двома рядами лапок, схожих на ребра. Вві сні все це здавалося мені природним і водночас огидним. Але я не боявся, нічому не дивувався. Тільки аж коли прокинувся й думки прояснились, ця огида стала нестерпною й перейшла в якийсь незрозумілий страх, страх смерті. Вперше в мене з’явилось таке відчуття; цей страх смерті можна було виразити словами: «Хто знає, які огидні комахи існують у мороці потойбічного світу?» Згодом я пригадав, що таких велетенських, білих з чорними плямами жуків я бачив у якомусь музеї, проте в перші хвилини вони здавались мені фантастичним видінням страхітливого потойбічного світу.
Я зірвався з ліжка, підняв штори, і денне світло цілком заспокоїло мене. На вулиці вже почався рух; собаки тягли візки з овочами, служниці йшли на базар, робітники – на фабрики. Картина нормального людського життя є найкращими ліками проти таких фантасмагорій. Я зараз відчуваю величезну потребу світла й життя. Усе це свідчить, що я не зовсім здоровий. Моя драма точить мене зсередини, як хробак. Те, що на голові і в бороді я помічаю сивину,- звичайна річ; але моє обличчя, особливо вранці, має восковий відтінок, а руки стали майже прозорими. Я не худну, скоріше навпаки, та при всьому тому відчуваю, що в мене анемія, важкий психічний стан, що мої життєві сили підупадають і що це погано скінчиться.
Я не збожеволію. Не уявляю собі, що може настати такий час, коли я перестану контролювати себе. Та й, врешті, один видатний лікар, а головне, розумний чоловік, казав мені, що на певному ступені розвитку свідомості божевілля неможливе. Здається, я вже про це писав. Хай і не божеволіючи, але можна захворіти на якусь тяжку нервову хворобу,- а я вже трохи знаю, що це таке,- тому щиро кажу, що волів би мати будь-яку іншу хворобу.
Загалом я не довіряю лікарям, особливо тим, які вірять у медицину, та, може, все ж треба буде з кимсь і з них порадитись, тим більше, що й тітка цього хоче. Хоча я й сам знаю надійні ліки; якби Кроміцький умер, а Я женився б на Анельці, то враз одужав би. Коли б вона прийшла до мене й сказала: «Я вся цілком твоя» – я теж став би здоровим. Хвороби, викликані нервами, треба й лікувати нервами.
Та Анелька не захоче бути моїм лікарем, навіть коли б ішлося про моє життя.
Був я з нею і тіткою в Ангелі. Сьогодні відбувся перший сеанс. Яку ж я мав рацію, повторюючи, що вона одна з найвродливіших жінок, яких я зустрічав у житті, тому що в її вроді немає нічого шаблонного! Ангелі дивився на неї з таким захопленням, ніби на якийсь високий і благородний витвір мистецтва. В нього став чудовий настрій, він малював захоплено й не приховував від пас причини свого задоволення.
– В моїй практиці,- казав він,- така натура – рідкість. Коли маєш перед собою таку модель, то інакше працюється… Яке обличчя! Яке обличчя!
А тим часом це обличчя не було таким чарівним, як звичайно, бо сором’язлива Анелька почувала себе ніяково, збентежено, насилу зберігала природну позу й вираз лиця. Однак Ангелі це зрозумів.
– На наступних сеансах ви почуватимете себе дедалі вільніше,- в цьому становищі, як і в будь-якому, треба освоїтись»
І від щохвилини вигукував:
– Оце буде портрет!
Він задоволено поглядав і на тітку, мабуть, тому, що аристократичні риси її обличчя водночас свідчать про енергійну вдачу і широту її натури. Поводження тітки в Ангелі було просто чимось незрівнянним. У ньому відчувалась якась наївна безцеремонність знатної дами, котра завжди дотримується правил пристойності, але ні перед ким не схиляється. Ангелі, чоловік, звиклий до поклоніння, але дуже спостережливий, збагнув це, і я бачив, що його таке ставлення дуже забавляло. Ми вирішили, що Анелька позуватиме в чорній шовковій сукні, надзвичайно вишуканій. Анельчина фігура здається в ній особливо привабливою. Сукня підкреслює її стрункість і статність. Я не можу ні думати, ні писати про це спокійно. Ангелі, звертаючись до Анельки, назвав її «мадемуазель». Дивна все-таки жіноча натура, навіть якщо вона ангельська. Я бачив, що моїй коханій це було приємно, а ще більше задоволення помітив я на її славному личку, коли Ангелі, після того як я виправив його, сказав:
– Та я весь час помилятимусь! Дивлячись на мадам, важко не помилитись…
І справді, зашарівшись, Анелька була такою чарівною, що мені пригадався, зараз уже точніше, ніж колись, той вірш, що його я написав давно і кожна строфа якого закінчувалася словами:
Чого під твоїми стопами Не виросте квітка ясна,
Ти ж птах золотий між пташками,
Ти ж май, ти ж рай, ти ж весна!
Коли ми виходили від Ангелі, тітка трошки відстала від нас, і я шепнув Анельці на вухо:
– Анелько, ти сама не знаєш, навіть не підозрюєш, яка ти гарна!
Вона нічого не відповіла, тільки опустила очі, як завжди робить у таких випадках. Однак цілий день я помічав у її поводженні зі мною мимовільний, легенький відтінок кокетства. Слова Ангелі й мої слова настроїли її на такий лад. Вона відчувала, що я щиро захоплююсь нею, і була мені за те вдячна.
А я не тільки захоплювався нею, а казав подумки, скоріше волав: «Біс забирай всі умови! Я кохаю її без ніяких обмежень та заборон!…»
Увечері ми були в театрі, слухали оперу Вагнера «Летючий голландець». Я ледве чув щось чи, точніше, чув тільки серцем, сприймав музику лише через своє кохання.
Подумки я запитував Вагнера: «Яке ти справляєш враження на неї? Чи твоя музика проникає в її душу, чи схиляє її до кохання, чи переносить у якісь світи, до кохання є найвищим законом?» Лише це мене цікавило.
Напевно, жінки не здатні так самовіддано кохати. Вони завжди зберігають якусь частину душі для себе, для світу і його вражень.

27 серпня

Тітка сказала, що їй конче потрібно поїхати до Плотова, мовляв, їй нема чого тут сидіти, буде навіть краще, коли вона поїде, бо ми не будемо поспішати через неї і зможемо залишатись у Відні доти, доки це буде потрібно художникові. Ми всі пробували відмовити її від цього наміру, кажучи, що в її віці не можна вирушати в дорогу одній. Я вважав своїм обов’язком – хоч мені було це нелегко – сказати тітці, що коли вона твердо вирішила їхати, я буду її супроводжувати. Признаюсь, що з певним душевним трепетом чекав її відповіді. На щастя, моя славна тітонька жваво заперечила:
– І не думай! А якщо Целіна захворіє чи стомиться, хто проведе Анельку до студії? Не може ж вона одна туди йти!
Вона насварилася пальцем на Анельку й додала, суплячи брови, але всміхаючись:
– Тим більше, що цей художник дивиться на неї частіше, аніж цього вимагає робота над портретом, а вона це бачить і радіє! Ого! Знаю я її!
– Таж він уже немолодий,- відповіла сміючись Анелька й поцілувала тітці руки.
А та забуркотіла:
– Ой ти мазунка! Немолодий, а компліменти говорить. Леоне, пильнуй мені за ними обома!
Я дуже охоче відмовився від поїздки до Плоіпова, зваживши на тітчині аргументи. Пані Целіна почала вмовляти її, щоб вона хоча б узяла з собою покоївку, яка була з нами в Гаштейні. Тітка спершу опиралась, але поступилася, коли Анелька сказала їй, що в готелі вопи з матір’ю дадуть собі раду й без покоївки.
Вона одразу звеліла пакувати свої валізи. Тітка любить усе робити швидко й хоче виїхати взавтра вранці. Під час обіду я піддражнював її, кажучи, що для неї її коні дорожчі за нас, що це до них вона так поспішає, А вона повторювала: «Ах, який ти дурненький, годі тобі!» Але через хвилину, замислившись, почала вголос розмовляти сама з собою про своїх коней.
Сьогодні сеанс тривав дуже довго. Анелька позувала краще. Обличчя на полотні вже підмальоване.

28 серпня

Тітка виїхала ранковим поїздом з Відня. В художника ми були разом з пані Целіною, яка, побачивши перший начерк Анельчиного обличчя, ледве стрималась од гнівного вигуку. Вона не має найменшого уявлення про роботу живописця, про всі фази, що їх має пройти портрет, отож подумала, що Анельчине обличчя вже таким зостанеться, тобто бридким і зовсім не схожим. Мені довелось її заспокоювати; потім Ангелі теж здогадався, про що йде мова, і, сміючись, запевнив її, що вона бачить тільки личинку, яка перетвориться на метелика.
Вкінці він ще сказав, щоб потішити нас:
– Думаю, що це буде один з кращих моїх портретів, бо давно я не малював нічого так соп атоrе57.
Хоч би його слова справдилися!
Після сеансу в Ангелі я пішов купити квитки в оперу. Коли повернувся, застав Анельку саму – і раптом пристрасть налетіла на мене, мов ураган. Я уявив собі, якби Анелька зараз опинилась у моїх обіймах, це була б прекрасна мить, і відчув, що блідну, мій пульс бився прискорено, весь я тремтів і задихався. Штори були до половини спущені, в кімнаті панували сутінки. Я робив надлюдські зусилля, щоб погамувати непереможний потяг до Анельки. Мені здавалося, що від неї вів жаром, що такі самі почуття нуртують і в її душі. Звичайно, я міг схопити її, притиснути до грудей, цілувати її очі, вуста. Якийсь внутрішній голос нашіптував мені: «А потім хоч і смерть!» Вона помітила мій незвичайний стан, в її очах промайнув страх, але вона враз оволоділа собою й поквапливо сказала:
– Тобі доведеться опікати мене, доки повернеться мама; раніше я тебе боялась, а тепер так тобі вірю, мені так добре з тобою…
Я став цілувати її руки, повторюючи здавленим голосом:
– Якби ти знала, якби ти тільки знала, що зі мною робиться!…
А вона відповіла співчутливо й сумно:
– Я знаю… і від цього ти для мене ще кращий, ще благородніший…
Ще кілька хвилин я боровся з собою, та врешті вона мене обеззброїла. Я ні на що не осмілився. Зате потім весь день Анелька намагалась мене винагородити. Ніколи ще не було в її погляді стільки любові, ніколи вона не була до мене такою ніжною. Може, це найкращий шлях, який я можу обрати? Може, саме таким способом кохання вкорениться в Анельчиному серці й скоріше переможе його? Не знаю, не дам собі ради…
Тому що, з другого боку, обравши такий шлях, я на кожному кроці в ім’я любові жертвую самою любов’ю.

29 серпня

Сьогодні сталося щось незрозуміле й тривожне. Під час сеансу Анелька, яка спокійно позувала, зненацька здригнулась, обличчя її почервоніло, а потім стало біле, як облатка. Ми з Ангелі дуже злякались. Він припинив роботу й запропонував Анельці відпочити; я приніс їй води. За хвилину все минуло. Анелька хотіла позувати далі, але я бачив, що вона пересилює себе й чимось стривожена. Чи, може, втомилась. День був дуже спекотний; стіни будинків нагрілись. Я повів її додому раніше, ніж учора. Дорогою настрій в неї теж не покращився. За обідом вона знову зненацька почервоніла. Ми з папі Целіною стали допитуватись, що з нею сталося. Вона запевняла, що нічого. Коли я запитав, чи не покликати лікаря, вона поквапливо й наче аж роздратовано відповіла, що в цьому немає ніякої потреби, що вона почуває себе добре. Проте цілий день була бліда; її чорні брови весь час насуплювались, а на обличчі з’являвся якийсь суворий вираз. До мене вона ставилась байдужіше, ніж учора,- іноді мені здавалось, що вона уникає моїх поглядів. Не розумію, що з нею. І дуже тривожуся. Знову не спатиму, а якщо й засну, то, мабуть, побачу якийсь сон, схожий на той, що про нього я недавно писав.

30 серпня

Навколо мене відбувається щось незрозуміле. Опівдні я постукав до моїх дам, маючи намір супроводжувати Анельку до художника; проте їх обох не було вдома. Готельна покоївка сказала мені, що вони години зо дві тому звеліли викликати візника й поїхали до міста. Я був трохи здивований і вирішив зачекати їх. Десь за півгодини вони повернулись, однак Анелька тільки пройшла повз мене і, привітавшись, попрямувала до своєї кімнати. Я лише встиг помітити, що обличчя в неї схвильоване. Я подумав, що вона пішла перевдягтись, але пані Целіна сказала мені:
– Леоне, любий, будь ласка, піди до Ангелі й вибачся перед ним, Анеля сьогодні не прийде. Вона така знервована, що ніяк не змогла б позувати.
– А що з нею? – спитав я, страшенно занепокоєний.
Пані Целіна якусь мить вагалась, а потім відповіла:
– Не знаю; возила її до лікаря, але ми його не застали. Я лишила йому записку з проханням приїхати до нас у готель… Зрештою… не знаю…
Більше я не міг нічого довідатись. Найняв візника й поїхав до Ангелі. Коли я сказав, що Анелька сьогодні не може приїхати, мені здалося, ніби він подивився на мене якось недовірливо. Зрештою, зважаючи на мій стурбований вигляд, це було зрозуміло. Але раптом у мене промайнула думка, чи не побоюється він, що ми вже не хочемо робити портрет і вирішили відкрутитись від нього? Адже він нас не знає і може подумати, що я розстроєний через якісь фінансові ускладнення. Щоб розсіяти такі підозри, я вирішив заплатити йому наперед. Ангелі, почувши про це, гаряче запротестував, сказав, що плату він бере лише після того, як закінчить портрет, та я запевнив, що маю доручення від тітки передати йому належну суму, а тому що мені, мабуть, доведеться виїхати з Відня, я хотів би викопати це доручення. Після довгої суперечки, яка аж набридла мені, я поставив на своєму. Ми домовилися, що сеанс відбудеться завтра в домовлений час; а якщо через стан свого здоров’я пані Кроміцька не зможе прийти, я попереджу його про це до десятої години.
Повернувшись до готелю, я одразу пішов до пані Целіни. Анелька була в своїй кімнаті; пані Целіна розповіла, що був лікар, але не сказав нічого певного й приписав Анельці тільки спокій. Не знаю, чому мені здалося, що пані Целіна знову ніби вагається. Може, вона просто тривожилась, це легко зрозуміти, бо і я відчуваю якусь неясну тривогу.
Пішовши до себе в кімнату, я почав докоряти собі за те, що наші стосунки з Анелькою і її душевна боротьба, яку вона переживає, знаючи, як я її кохаю, як мучуся, не могли не позначитись на її здоров’ї. Коли я думав про це, мої почуття можна було б виразити словами: «Нехай би краще я пропав, аніж вона має хворіти через мене!»
Я з таким страхом думав, що Анелька, напевно, не зійде вниз обідати, наче від цього бозна-що залежало. На щастя, вона зійшла, хоч була якоюсь дивною. Спершу вона зніяковіла, побачивши мене; потім намагалась бути такою, як завжди, але це їй не вдавалось. Мені здавалося, що вона приховує якусь тривогу. Була значно блідіша, ніж звичайно: адже волосся в неї русяве, а сьогодні вона вдавалась майже брюнеткою.
Тепер я ламаю собі голову, чи не надійшли погані звістки від Кроміцького? А якщо так, то що це за звістки? Може, мої гроші в небезпеці? Та хай їм біс! Усе мов багатство не варте того, щоб Анелька через нього хоч п’ять хвилин тривожилась.
Завтра необхідно все з’ясувати. Я майже певен, що Анельчина тривога викликана причинами морального порядку і що все це пов’язане з Кроміцьким. Що він знову міг там утнути? Не продав же він другого Глухова, бо його немає.

Берлін, 5 вересня

Я в Берліні, тому що, втікши з Відня, треба було кудись поїхати. До Плошова не можу – туди поїде вона.
Я був глибоко впевнений, що ніяка людська сила не відірве мене від неї, навіть сама думка порвати з нею стосунки видавалась мені дикою. Та що ж! Виявляється, нічого не можна наперед передбачити, бо я поїхав, і все між нами скінчено. Я в Берліні. Мені здається, що в голові в мене працює якийсь маховик. Він так швидко крутиться, що аж боляче,- але я не збожеволів! Усе розумію, все пам’ятаю. Мій лікар мав рацію: божеволів тільки людина зі слабою головою. Зі мною такого не могло трапитись ще й тому, що іноді збожеволіти – велике щастя.

6 вересня

Проте часом мені здається, що мій мозок википить. Те, що нормальна жінка, котра прожила з чоловіком кілька місяців, може завагітніти, цілком природно, а мені це природне явище видається чимось таким потворним, що в голові не вкладається. Адже не можна водночас розуміти, що це – звичайний закон природи і разом з тим щось потворне. Цього ніяка голова не витримає. Що ж це таке? Я напружую всю свою свідомість і розумію, що людей, які мають бути розтрощені, розтрощує сила незвичайних обставин; але зі мною сталося щось інше. Мене розчавив нормальний порядок речей.
І чим природніше те, що сталося, тим воно жахливіше.
Суцільні протиріччя. Вона в цьому не винна, я це розумію, я ж не збожеволів! Вона залишилася чесною, та я скоріше простив би їй будь-який злочин. І не можу я, богом присягаюсь, не можу простити тобі саме тому, що я так тебе кохав! Чи ти повіриш, що немає в світі жінки, котру я зараз так зневажав би, як зневажаю тебе, бо, по суті, ти мала двох чоловіків: мене для платонічного кохання, а Кроміцького – для подружнього! Бачиш, мені справді хочеться битись головою об мур, але, їй-богу, хочеться й сміятись…
Я не сподівався, що все-таки був засіб відірвати мене від тебе! Був, і він подіяв!

8 вересня

Коли подумаю, що все скінчено, розірвано, нічого не залишилось, що я вже виїхав назавжди,- не можу в це повірити. Немає в мене більше Анельки! А що ж є? Нічого!
Тож навіщо я живу? Не знаю! Напевно, не для того, щоб поцікавитись, чи Кроміцький матиме сина чи дочку!
Весь час я думав: «Як усе це природно!» – і голова в мене лускає.
Дивна річ: я повинен був бути готовим до цього, а мені ніколи нічого схожого, й на думку не спадало. Скоріше я міг сподіватись, що мене грім поб’є.
Але ж Кроміцький з Варшави одразу поїхав до Плошова, жив там кілька днів, а потім разом з Анелькою вони були в дорозі, у Відні, в Гаштейні.
А я створював любовну атмосферу. Це збуджувало нерви пані Кроміцькій, хвилювало її серце. їй-богу, в цьому є свої страшенно смішні сторони.
Я несосвітенний дурень. Якщо міг терпіти спільне життя подружжя Кроміцьких, то повинен вміти витерпіти і його наслідки. Але, бачить бог, це не мій розум, а мої нерви протестують проти цього. Є люди, в яких ці дві сили миряться між собою, а в мені вони гризуться, мов собаки. Це теж велике нещастя.
Чому, власне, я ніколи не передбачав нічого подібного? Адже слід було подумати, що коли можливий якийсь страшний збіг обставин, якийсь удар, болючіший за всі попередні, то він, звісно, мене не обмине.
Часом мені здається, що мене просто переслідує провидіння, що воно, встановивши певну логіку фактів, яка сама вміє мстити, не зупиняється на цій помсті, а ще навмисне вникає в мої справи й за них мене окремо карає. Чому така жорстокість до мене? Хіба мало чоловіків закохуються в чужих дружин, чи вони менше страждають, ніж я, тому що менше, легковажніше, нещиро кохають? Де ж тоді справедливість?
Ні! В цих речах немає ніякої закономірності, все відбувається випадково, як прийдеться.

10 вересня

Весь час я думаю про те, що досі причиною людських трагедій були виняткові випадки й нещастя, а моя трагедія виникла внаслідок природного ходу подій. Справді, я не знаю, що гірше. Така природність для мене нестерпна.

11 вересня

Кажуть, що людина, яку вдарила блискавка, стовпіє і не падає одразу. Я теж тримався силою тієї блискавки, що вдарила в мене, але зараз думаю, що звалюся з ніг. Погано мені. Як тільки починає смеркатись, зі мною відбувається щось дивне: мені робиться душно, стає важко дихати, здається, ніби повітря не хоче проникати в глибину моїх легенів, і я дихаю лише частиною їх. Удень і вночі мене час від часу охоплює якийсь невимовний страх, страх не знати перед чим. Здається, що станеться щось страшне, незрівнянно гірше, ніж смерть.
Вчора я запитав себе: а що було б, якби я раптом у цьому незнайомому місті забув, як мене звати, свою адресу і побрів би в темряві, куди очі бачать, без мети, немов божевільний?…
Це хворобливий вимисел. У такому разі з моїм тілом сталося б лише те, що вже сталося з душею, бо й душа моя не знає, де вона зараз, і йде навмання, наче заблукала.
Я боюсь усього, крім смерті. Точніше кажучи, в мене таке дивне відчуття, що це не я боюсь, а в мені живо страх, наче якась окрема істота,- і тремтить. Я тепер зовсім не переношу темряви. Вечорами ходжу до повної знемоги освітленими електричними ліхтарями вулицями. Якби зустрів когось знайомого, втікав би від нього на кінець світу; але натовп мені необхідний. Коли вулиці починають безлюдніти, мені робиться страшно. Я завжди з жахом думаю про ніч. А ночі такі нестерпно довгі!
Майже весь час я відчуваю в роті металевий смак. Уперше я відчув його у Варшаві, коли, провівши Клару на вокзал і повернувшись додому, застав у себе Кроміцького; вдруге – тепер, у Відні, коли пані Целіна сповістила мені «велику новину».
Що це був за день І Після повторного візиту лікаря я прийшов спитати про Анельчине здоров’я. Мені й до голови не приходило підозрювати щось таке; я нічого не зрозумів навіть тоді, коли пані Целіна сказала мені:
– Лікар запевняє, що це чисто нервове, майже не пов’язане з її станом.
Побачивши, що я ні про що не здогадуюсь, вона збентежено промовила:
– Я повинна сповістити тобі велику новину…
І сповістила мені цю «велику новину». Почувши її, я відчув у роті смак цинку, а мозок у мене наче похолов – зовсім як тоді, коли я несподівано побачив Кроміцького.
Я повернувся до готелю. Добре пам’ятаю, що, незважаючи на різні почуття, які мене терзали, мені хотілося сміятись. Оце та ідеальна істота, якій навіть платонічне кохання здавалось чимось недозволеним і яка замість «кохання» казала «дружба»!
Мені хотілося сміятись – і хотілося битись головою об мур.
Проте я зберігав якусь механічну свідомість…
Я розумів, що все скінчилося раз і назавжди, що я повинен виїхати… не можу тут залишатись… Немов автомат, я почав старанно готуватись до від’їзду.