Без Догмата - 16

Проте я не хочу навіть порівнювати цих двох таких різних жінок. Я заглибився під час сніданку у ці розмірковування, тому що зайшла про це мова, а мені завжди приємно слухати судження про Анельчину вроду. Нашу розмову перервала тітка, вважаючи, що їй, як гостинній господині, треба поговорити з Кларою про останній концерт. Говорила вона багато і добре; я навіть не думав, що вона так розуміється на музиці; а свої компліменти тітка робила з такою вишуканою люб’язністю знатної дами, так красномовно і мило, як це вміють тільки люди старшого покоління, які дещо запозичили ще у вісімнадцятого століття. Одне слово, я здивовано спостеріг, що моя правдолюбна тітонька, коли захоче, здатна пригадати часи перук і мушок. Клара, якій це імпонувало, не залишилася в боргу і теж у відповідь говорила їй милі речі.
– У Варшаві,- казала вона,- я завжди дооре гратиму, тому що тут публіка мене розуміє, але найкраще я граю у вузькому колі знайомих, де мені всі симпатичні, і якщо ви дозволите, я вам доведу це одразу ж після сніданку.
Тітці дуже хотілося, щоб пані Целіна й Анелька послухали Клару, але вона не знала, чи зручно просити її заграти, тому вона дуже зраділа. Я почав розповідати про Кларині виступи в Парижі, про її тріумфи в залі Ерара, а Снятинський розповів, що говорять про неї у Варшаві. Так минув сніданок. Коли ми підвелися з-за столу, Клара сама вхопилася за бильця крісла, в якому сиділа пані Целіна, щоб перевезти її до вітальні, й не дозволила нікому допомогти їй, сказавши, сміючись, що вона, мабуть, найсильніша за всіх нас і не боїться натрудити руки. За хвилину вона вже сиділа за фортепіано, цього разу її настрою, напевно, найбільше відповідав Моцарт, бо ми почули «Дона Жуана». Тільки-но прозвучали перші акорди, перед нами була вже інша Клара: не та мила й весела дитина, з якою ми розмовляли за столом, а живе втілення святої Цецілії. Здавалося, існує якась спорідненість між її зовнішнім виглядом і музикою; в ній відчувалась якась духовна велич і гармонія, які робили її вищою за звичайних жінок. У цей час я зробив одне відкриття, а саме, що серце закоханого чоловіка вміє знаходити поживу для свого почуття навіть у тому, що зовсім не на користь коханій жінці. Коли я подумав, як далеко моїй Анельці до такої Сивіли, коли побачив, як вона сидить у куточку вітальні, тиха, маленька, наче трохи збентежена, то відчув, що кохаю її ще більше, що такою вона мені ще дорожча. Мені спало на думку й те, що насправді жінка не така, якою вона здається більшості людей, а така, якою її бачить закоханий у неї чоловік, а тому її безвідносна досконалість прямо пропорційна силі кохання, що його вона здатна викликати. Я не мав часу як слід поміркувати, але ця думка дуже мені сподобалась, бо вже почав напрошуватись висновок, що в ім’я цього жінка повинна належати тому, хто її найсильніше кохає.
Клара грала чудово. Я намагався по обличчях присутніх здогадатись про їхнє враження, та незабаром помітив, що Анелька з такою самою метою спостерігає за мною. Чи це була проста цікавість, чи підсвідома тривога серця, яке не знає, чого воно боїться, але боїться? Я сказав собі: якби моє припущення було правильним, це був би ще один доказ, що вона мене кохає. Від цієї думки мене охопила радість, я вирішив до кінця дня все вияснити.
З цієї хвилини я не відходив від Клари. Розмовляв з нею більше й сердечніше, ніж будь-коли раніше. В лісі, куди ми поїхали всі разом, я весь час прогулювався тільки з нею, час від часу поглядаючи на Анельку, що йшла віддалік зі Снятинськими. Клара захоплювалась лісом, який і справді був дуже гарний – в ньому багато листяних дерев і під темним склепінням сосен вони утворюють друге, значно веселіше склепіння.
Багато сонячного проміння проникало в лісову гущавину крізь просвіти між листям і гаптувало папороть, що росла внизу, миготливими золотими візерунками. Як завжди весною, навкруги кували зозулі, стукав у дерево дятел.
Коли до нас підійшли Снятинські з Анелькою, я попросив Клару, щоб вона, коли ми повернемось додому, переклала на мову музики цей ліс, сонце, шелест дерев, усю цю весну. Вона сказала, що в її душі вже звучить якась весняна пісня, і вона спробує її зіграти. Справді, з її обличчя видно було, що в ній щось співає, власне, вона й сама була ніби велика арфа, яка виливає свої почуття тільки в музиці.
Обличчя в Клари розрум’янилось і сяяло; Анелька здавалась ніби пригніченою, хоч намагалася взяти себе в руки й підтримувати компанію Снятинським, які розпустувались, мов школярі. Вкінці вони почали ганятись одне за одним по лісі; до них приєдналася й Клара, хоч їй не варто було цього робити,- її рухи при великому зрості не могли бути зграбними, а похитування її широких стегон під час бігу здавалося просто комічним.
Коли вони бігали наввипередки, я залишився віч-на-віч з Анелькою. Згідно з моєю тактикою, мені треба було довести справжню причину її тривоги до її свідомості, отож я сказав:
– З тобою сьогодні щось трапилось, Анелько?
– Зі мною? Ні, нічого.
– Мені часом здається, що ти чимось незадоволена. Може, тобі не подобається Клара?
– Вона мені дуже подобається, не дивно, що люди нею так захоплюються.
Наша розмова урвалася, бо підійшли Клара й Снятитнскі. Пора було повертатись додому. Дорогою Снятипський запитав Клару, чи вона справді задоволена своєю поїздкою до Варшави.
– Найкращим доказом є те, що я ще не збираюсь від’їздити,- відповіла вона весело.
– Ми постараємося, щоб ви залишилися з нами назавжди,- втрутився я.
Хоч Клара завжди простодушно сприймає те, що їй кажуть, цього разу вона запитально подивилась на мене, трошки зніяковіла й промовила:
– Всі тут такі добрі до мене!…
Я знав, що мої слова певною мірою шахраюваті, бо можуть ввести Клару в оману, але мені насамперед ішлося про те, яке враження вони справлять на Анельку. На жаль, я нічого не побачив; Анелька саме в цю мить почала застібати рукавички й так низько опустила голову, що капелюшок зовсім затулив її обличчя. Хоча її раптовий рух видався мені доброю ознакою.
Ми повернулись додому. Нас уже чекали з обідом, який затягнувся до дев’ятої години вечора. Потім Клара імпровізувала на фортепіано свою «Весняну пісню». Напевно, відколи існує Плошів, тут не лунала така музика, але цього разу я неуважно слухав її, тому що мої думки були надто зайняті Анелькою. Я сів поруч з нею, 8 ми сиділи в сутінках, тому що Клара не дозволила принести лампи до вітальні. Снятинський вимахував рукою, наче диригентською паличкою, це, мабуть, дратувало його дружину, бо вона весь час смикала його за рукав, Анелька ж сиділа нерухомо. Може, вона, поринувши в свої думки, не чула, як і я, тієї «Весняної пісні»? Я був майже певен, що в ці хвилини вона думає про мене й Клару, а головне – про смисл тих слів, які я сказав Кларі. Легко було здогадатись, що коли вона й не закохана в мене, коли навіть не здогадується, що моє почуття до неї значно сильніше, ніж братерська прив’язаність, то все-таки, підозрюючи зараз, що інша жінка може відібрати мене в неї, вона відчуває ревнощі, самотність і біль. Жінка, нещаслива в шлюбі, чіпляється за кожне почуття до неї, якщо це навіть лише дружнє почуття, мов плющ за дерево, і боїться втратити цю опору. В мене немає найменшого сумніву, що якби в цю хвилину я став перед нею на коліна й освідчився їй у коханні, вона, хоч і дуже приголомшена цим признанням, водночас так зраділа б, як людина, котрій повернули щось дуже дороге для неї. А коли так, подумав я, то чи не слід поспішити з освідченням, тільки треба знайти спосіб, щоб якомога менше злякати її і якомога більше порадувати.
І я одразу ж почав обмірковувати форму освідчення, від якої могло все залежати. Я розумів, що треба зробити так, щоб одночасно обеззброїти Анельку й не дати їй можливості відштовхнути мене назавжди. Мій мозок посилено працював, бо завдання було нелегке. Поступово мене охоплювало все більше хвилювання, і дивно: я хвилювався більше за Анельку, ніж за себе, бо розумів, що це буде злам у її житті, я боявся за неї.
Тим часом у вітальні стало видніше: з-за дерев парку піднявся місяць, і на підлозі відбилися чотири світлі квадрати – відображення вікон. Звуки «Весняної пісні» все ще сповнювали вітальню. За відчиненими скляними дверима в гущавині соловейко відповідав Кларі. Це був незвичайний вечір – тепла травнева ніч, музика кохання. Я мимоволі подумав, що коли життя не дає щастя, то принаймні часто дає для нього обрамлення.
В прозорих сутінках я почав шукати очима Анельчин погляд, але вона все дивилась на Клару, яка в ці хвилини здавалась якимсь видінням. Місячне світло, проникаючи все далі в глибину вітальні, освітило нарешті її і фортепіано; Клара у своїй ясній сукні здавалася зараз якимсь срібним духом музики.
Однак таке видіння тривало недовго. Клара скінчила свою «Весняну пісню», і Снятинська, яка поспішала додому, дала сигнал до від’їзду. Тому що вечір був на диво теплий, я запропонував дійти пішки до шосе, що пролягало за півверсти від нашого дому. Зробив так для того, щоб повертатись назад удвох з Анелькою. їй буде незручно відмовлятися від того, щоб провести гостей, а я знав, що тітка не піде з нами, отже мій розрахунок був правильний.
Я звелів, щоб екіпаж чекав на шосе, і ми попрямували пішки липовою алеєю, що вела від дому до самої дороги Я подав руку Кларі, але йшли ми всі гуртом; нас супроводжував жаб’ячий хор у плошівських ставках.
Клара зупинилась і почала прислухатись до цього хору, який то затихав, то лунав ще голосніше, врешті вона мовила:
– Фінал моєї «Весняної пісні».
– Яка чудесна ніч! – вигукнув Снятинський. І став декламувати чарівний уривок з «Венеціанського купця»:
Дрімав ніжно місячне проміння
На лаві цій! Ми сядемо ось тут,
І звуки музики солодкі хай
Нам вухо тішать; музика, ця тиша
І піч – яка гармонія чудова!
Далі не зміг пригадати, але я пам’ятав і докінчив за нього:
Сядь, Джессіко: поглянь, як небосхил
Обкладено кружальцями зірок,
Що сяють чистим золотом в блакиті!
І серед них найменшого не мав
Кружальця, щоб воно, як ангел світлий,
Витаючи в просторах, не співало
Й до хору яснооких херувимів
Не приєднало б і своєї пісні!
Сповняє ця гармонія лише
Безсмертні душі; нас же огортав
Одежа тлінна, і важка, і груба,
Тому-бо ми її не можем чути.45
Потім я повторив весь уривок Кларі, яка не розуміє по-польському, французькою мовою в нашвидку імпровізованому перекладі. Слухаючи, вона мимохіть підняла вгору очі й сказала, показуючи на зорі:
– Я завжди була певна, що вони співають.
Виявилося, що й Снятинська так думає; вона навіть
запевняла, що не раз говорила про це з чоловіком, однак той ніяк не міг цього пригадати. Подружжя засперечалося, що розсмішило мене й Клару. Анелька весь час майже не втручалася в розмову. Я подумав, що, може, люба моя дівчинка сердиться на мене за те, що веду Клару під руку й приділяю їй найбільше уваги. Вже саме таке припущення сповнювало мене щастям. Я намагався не втратити цілком голови й казав сам собі подумки: «Не втішай себе надією, що вона свідомо тебе ревнує; вона тільки засмучена, а може, трошки ображена – та й годі». В ці хвилини я віддав би цілий легіон таких артисток, як Клара, щоб тільки мати змогу сказати Анельці, що весь належу їй. Тим часом Снятинський говорив щось про астрономію, я слухав його п’яте через десяте, хоч мене дуже захоплює ця наука, яка за природою речей не може ані собі, ані людському розуму ставити вужчі межі, ніж безконечність.
Нарешті ми дійшли до шосе, там Снятинські з Кларою сіли в екіпаж. За мить загуркотіли колеса; до нас донеслося останнє «До побачення!» – і ми з Анелькою залишилися вдвох.
Ми одразу ж повернули назад додому й довго йшли мовчки. Жаб’яче квакання вже стихло, тільки здалеку, від садибних будівель, долинали свистки нічних сторожів і собачий гавкіт. Я навмисне не заговорював з Анелькою, бо в такі хвилини мовчання є ніби доказом, що між нами щось відбувається, і я хотів, щоб Анелька теж так думала. Нарешті, десь на півдорозі я озвався:
– Як гарно минув сьогоднішній день, чи ж не так?
– Давно я вже не чула такої музики,- відповіла Анелька.
– Але ти була наче чимось незадоволена: ти мене не обманеш. Я так уважно спостерігав, що з тобою відбувається, і помічав найменшу тінь на твоєму обличчі.
– Сьогодні ти повинен був займатися гостями… Ти дуже добрий до мене, але запевняю тебе: в мене все гаразд.
– Сьогодні я, як і завжди, займався лише тобою, а щоб довести це, я, з твого дозволу, скажу тобі, про що ти думала цілий день.
І, не чекаючи дозволу, я вів далі:
– Ти думала, що я трохи схожий на Латишів; думала, що я обдурював тебе, говорячи про пустку, яка мене оточує; думала, врешті, що мені не треба було шукати твоєї дружби, бо я вже раніше знайшов її деінде. Хіба ж не так? Скажи мені відверто…
Анелька відповіла з помітним зусиллям:
– Якщо ти доконче хочеш, то… може… Але це мене тільки радує…
– Що тебе радує?
– Ваша дружба з Кларою.
– Може, я до неї дуже добре ставлюсь, але Клара, як усі інші жінки, мені байдужа. А знаєш чому?
Серце в мене закалатало, я зрозумів, що настала вирішальна хвилина; трохи зачекав, поки Анелька повторить моє запитання, і заговорив, намагаючись здаватися спокійним:
– Адже ти повинна бачити й розуміти, що весь я належу тобі, що тебе одну кохав і досі кохаю шалено!
Анелька стала як укопана. Обличчя в мене похололо, я відчув, що блідну, бо якщо в цієї бідолашної земля втікала з-під ніг, то йшлося ж і про мою душу. Але, знаючи, з якою жінкою маю справу, я мусив поспішати, щоб обеззброїти її раніше, ніж вона отямиться й відштовхне мене.
І я швидко заговорив:
– Не відповідай мені, я нічого не хочу, нічого не вимагаю – нічого, чуєш? Я хотів тільки сказати, що ти забрала моє життя, і воно твоє. Та ти й сама вже збагнула, що це так, тому байдуже, чи я про це говорю, чи ні. Я ще раз повторюю, що нічого не вимагаю й не сподіваюся. Ти не можеш мене відштовхнути, бо я сам відступаю… Я говорю про це з тобою тільки так, як я говорив би з подругою чи з сестрою. Я приходжу й скаржуся тобі, бо не маю нікого іншого; приходжу й розповідаю тобі, що мені тяжко, бо я кохаю жінку, яка належить іншому, і кохаю її, моя Анелько, безмежно!
Ми були вже біля воріт, але ще в глибокій темряві під деревами. На мить мені здалося, що вона зараз схилиться до мене, як надламана квітка, і я обійму її. Але я помилився. Опанувавши себе, Анелька раптом стала повторювати з якоюсь пристрасною енергією, якої я в ній навіть не підозрював:
– Я не хочу цього слухати, Леоне! Не хочу, не хочу, не хочу!
І вбігла в освітлене місяцем подвір’я. Просто втекла від мене, від моїх слів та освідчень. Через хвилину вона зникла на ганку, а я зостався сам, з тривогою, страхом, глибокою жалістю до неї і водночас торжествуючи, що нарешті було вимовлено ті слова, після яких для нас обох почнеться нове життя. Хоч насправді я ще не міг ні па що надіятись, проте зерно, з якого має щось вирости, було кинуто в землю.
Ввійшовши до будинку, я вже не побачив Анельки. Застав там лише тітку, вона ходила по кімнаті й бурмотіла молитви, а в перервах між молитвами щось говорила вголос сама до себе. Я побажав їй доброї ночі, щоб якнайскоріше піти до себе. Я думав, що коли почну записувати враження сьогоднішнього дня, це заспокоїть мене, впорядкує мої безладні думки. Однак ще більше стомився. вирішив узавтра (а, точніше, сьогодні, бо надворі вже був білий день) поїхати до Варшави. Хочу, щоб Анелька переконалася, що я нічого від неї не домагаюсь, а перш за все, щоб вона мала час заспокоїтись і освоїтися з тим, що я їй сказав. Якщо вже бути щирим, то я вирішив їхати ще й тому, що боюся ранішньої зустрічі з нею,- хочу цю зустріч віддалити. Іноді мені здається, ніби я зробив щось нечуване, внісши елемент своєї зіпсованості в цю душу, досі таку чисту. Хоча, власне, кажучи, хіба корінь зла не в тому, що вона стала дружиною чоловіка, якого не кохає й не може покохати? Що більш неморальне: моє кохання, яке є проявом великого закону природи, чи Анельчин шлюб з тим чоловіком, шлюб, який грубо зневажає цей закон? Найзаконніший зв’язок чоловіка й жінки стає ганебним, якщо він не скріплений коханням. І я дуже добре це розумію, але я такий слабовільний, що мене охоплює страх, коли доводиться зачепити цю віджилу мораль. Навіть якби я не був упевнений, чи маю слушність, то зовсім не сумніваюсь, що її не мають мої супротивники. Зрештою всі такі сумніви розсіює одне слово «кохаю!».
І якщо моє серце просто тане від думки, що, може, вона теж зараз не спить, може, плаче й бореться з собою,- це тільки ще один доказ, що я її кохаю. Отже, все, що відбувається і відбудеться, неминуче.

19 травня

Весь перший день по приїзді до Варшави я проспав мертвим сном. У Плошові вдень мені шкода втратити кожну хвилину, яку я можу провести з Анелькою, а ночами я пишу. Це страшенно стомило мене. Я й досі якийсь в’ялий, але хоч уже здатний думати. Мені трохи соромно, що я втік з Плошова, залишивши Анельку саму переживати моє освідчення. Та коли у взаєминах з коханою жінкою виявляєш трошки боягузтва, це не дуже страшно. Я, мабуть, не втік би, коли б це не було потрібно для мого кохання. Тому що ці кілька днів Анелька, прокинувшись уранці, молячись, прогулюючись у парку, доглядаючи хвору матір, буде мимоволі повторювати собі: «Він мене кохає»,- і поступово ця думка здаватиметься їй все менше неможливою, все менше страшною. Людська натура звикає до всього, а жінка тим більше швидко звикається з думкою, що її кохають, особливо, коли вона сама кохає. Запитання, чи кохає вона мене, я поставив собі в першу ж хвилину, коли зрозумів, що я її кохаю; з того часу я обмізковую його з усіх боків, намагаюся зважити всі обставини так, наче йдеться не про мене, а про когось іншого, і доходжу висновку, що таки справді кохає. Виходячи заміж, вона кохала мене, а не Кроміцького; вийти за нього погодилася тільки з відчаю. Якби вона вийшла за чоловіка непересічного, який приваблював би її своєю славою чи ідеями, якби в нього була якась виняткова вдача, може, тоді Анелька й забула б мене. Але ж Кроміцький не міг захопити її своєю жадобою до збагачення. До того ж він незабаром після весілля виїхав, та ще й продав Глухів, який для Анельки і її матері був метою їхнього життя. Судячи про Кроміцького найоб’єктивніше, можна сказати, що це чоловік нікчемний, в ньому немає нічого, чим він міг би привабити до себе цю жінку з її ідеальними поривами й почуттями. А в цей час приїхав я, кохання до мене в ній ще, мабуть, не згасло, і я одразу ж почав хвилювати її серце спогадами, кожним своїм словом, поглядом; я приваблював її до себе не тільки з допомогою свого життєвого досвіду, а насамперед тієї магнетичної сили, яку породжувало справжнє кохання. Коли додати до цього й те, що Анелька дізналась від Снятинського, якого я присилав до неї, скільки я вистраждав через її рішення, що вона, напевно, жаліла мене, і та жалість досі в неї не пройшла,- я кажу собі: ставлю на карту своє життя, але умови гри такі, що я не можу програти.
Я маю слушність, як мав би слушність кожен, хто захищає своє життя.
Кажу це не в якомусь запалі, а спокійно все зваживши. Немає в мене жодних переконань, вірувань чи принципів, жодного ґрунту під ногами, бо все це, що може бути точкою опори, виїли в мені рефлексія і критика. В мене є тільки вроджені життєві сили, які, не знаходячи собі застосування, зосередилися на коханні до цієї жінки. От я й хапаюсь за це кохання, як потопаючий хапається за соломинку. Якщо в мене не буде тієї соломинки, я, мабуть, потону. Коли здоровий розум запитує, чому я просто не одружився з Анелькою, я відповідаю те, що вже казав раніше: не одружився «просто», бо я сам не простий, а покручений. Таким виняньчили мене дві мої няньки: рефлексія і критика. Чому саме ця жінка, а не інша стала для мене рятівною соломинкою – не знаю. Можливо, саме тому, що це вона, а не інша. Від мене це не залежало.
Якби вона сьогодні стала вільною, я взяв би її без вагання, але якби вона зовсім не виходила заміж, то хтозна… мені соромно признатись, але, може, я менше бажав би її.
І це зовсім не через романтику, не через те, що я вважаю шлюб буденною життєвою прозою. Мені смішні такі застарілі погляди. Спираючись на факти з мого минулого, я гадаю, що почав би без кінця аналізувати свої почуття й Анельчині,- аж поки хтось відібрав би її в мене.
Волію не думати про це, бо мені хочеться все проклинати.

20 травня

Сьогодні я замислився над тим, що буде, коли мені пощастить домогтись Анельчиного кохання, а точніше, її признання? Бачу перед собою щастя, але не знаю, як діяти. Мені здається, що якби я вимовив у Плошові перед тими трьома жінками слово «розлучення», то будинок провалився б у землю. Про це не може бути й мови, бо в тітки й пані Целіни такі погляди, що вони обидві не пережили б такого удару. Я не обманюю себе і щодо Анельки. В неї такі самі поняття, як і в тих двох літніх жінок. Та все ж у ту хвилину, коли вона признається, що кохає мене,- я вимовлю це слово, і їй доведеться змиритися з думкою про розлучення. Іншого виходу немає, однак треба буде чекати, поки помруть тітка й пані Целіна. Нічого іншого не залишається. Кроміцький або згодиться на це добровільно, або не згодиться. Якщо ні, я заберу Анельку й вивезу її хоча б і в Індію; справу про розлучення чи про анулювання шлюбу вестиму проти його волі. На щастя, грошей у мене вистачає. Що стосується мене, то я готовий на все, і це глибоке внутрішнє переконання цілком виправдовує мене в моїх очах. Цього разу це не банальний роман, а почуття, в яке я вклав усю душу. Щирість і сила цього почуття виправдовують також і моє поводження з Анелькою. Я знаю, що обманюю її, запевняючи, що мені йдеться тільки про її сестринську дружбу; обманюю, кажучи, що нічого не домагаюсь,- але все це було б огидною брехнею лише тоді, коли б саме кохання було обманом. А коли кохання справжнє, то все це тільки тактика, дипломатія кохання. Все це заради кохання. Адже відомо, що навіть наречені застосовують різні хитрощі, щоб домогтися признань. А якщо говорити про мене – я щирий навіть тоді, коли вигадую.

21 травня

Я сказав Анельці, що хочу чимось зайнятись, і таки справді хочу знайти якесь діло для себе, хоча б тому, що говорив їй про це. Вирішив перш за все перевезти батькові колекції до Варшави й заснувати тут музей Плошовських. Це буде Анельчиною заслугою і першою корисною справою, яку я здійсню під впливом нашого кохання. Передбачаю, що італійський уряд перешкоджатиме мені,- в Італії діє закон, який забороняє вивозити з країни пам’ятки старовини й коштовні мистецькі твори. Але це залагодить мій адвокат. Ах, я пригадую собі, що там є й Мадонна Сассоферрата, яку батько заповідав своїй майбутній невістці. Звелю, щоб її негайно вислали сюди, вона мені тут згодиться.

22 травня

Які люди злі! Цей Кроміцький, який десь у далеких степах із шкури лізе, щоб нажити мільйони, в той час як тут нашіптують його дружині слова кохання, здається мені просто смішним; я радий, що така сама думка повинна з’явитись і в Анельки, а якщо вона не з’явиться сама по собі, то я спробую підказати її Анельці, нічого не пом’якшуючи й не прикрашаючи. Кроміцького найкраще характеризує те, що, продавши Глухів, він залишив обох тих жінок без даху над головою… Він, напевно, думав, що вони оселяться в Одесі або в Києві, але хвороба пані Целіни змусила Анельку приїхати до Плошова.
Та все ж він знав, яке кволе здоров’я в пані Целіни, й повинен був передбачити, що вона може тяжко захворіти, тоді на Анельку ляже весь тягар нещастя й клопотів. Може, справи вимагають, щоб він жив на Далекому Сході,- то навіщо він у такому разі одружувався?
Завтра я повертаюсь до Плошова. Дуже вже тут тоскно, крім того, хочеться подивитися в очі Анельці, бо часом у мене таке відчуття, ніби я втік од відповідальності. Після освідчення треба було виїхати, а тепер слід повернутись. Хто знає, може, в мене більше щастя, ніж я думаю? Може, й вона сумує за мною?…
Сьогодні я був у Снятинських, у Клари, якої не застав, і в знаменитої тутешньої красуні, пані Корицької. Вона носить своє історичне прізвище, як жокейську шапочку, а своєю дотепністю, наче нагайкою, шмагає всіх по обличчю. Проте я вийшов від неї без жодної подряпини,- навпаки, вона навіть кокетувала зі мною. Потім я зробив більше десятка візитів, залишаючи знайомим свої візитні картки. Хочу, щоб вони думали, ніби я постійно живу у Варшаві.
Оскільки перевезення батькових колекцій не займає всього мого вільного часу, бо для цього потрібні тільки мої згода й гроші, я став міркувати, що міг би ще робити, крім цього. Люди мого кола здебільшого займаються у нас тим, що управляють своїми маєтками, до речі, роблять це, за незначними винятками, погано, значно гірше від мене. Лише кілька з-поміж нас відіграють якусь роль у громадському житті. Я вже раніше казав, що в Польщі люди ще бавляться в аристократію і демократію, між ними є такі, котрі поставили собі за мету боротися з демократичним рухом і захищати суспільну ієрархію. Я вважаю це лише спортом, не кращим і не гіршим, ніж будь-який інший, а оскільки я не спортсмен, то мене ця гра не цікавить. Якби навіть це була не просто гра, якби в цьому крився якийсь практичний сенс,- однаково я надто скептично ставлюсь до обох таборів, щоб приєднатись до одного з них. Мої нерви не терплять демократів, тобто не людей простого походження, а тих, що вважають себе патентованими демократами. Про аристократію я думаю, що коли справді її існування виправдовується історичними заслугами її предків, то в нас більшість тих заслуг такі, що спадкоємці повинні надягти на себе волосяницю й посипати собі голову попелом. Насправді ж представники тих обох таборів, за винятком небагатьох найбільш тупоголових, самі в себе не вірять. Вони з корисливою метою прикидаються щирими, я ж ніколи ніяким не прикидаюсь, отже участь у цій боротьбі – не для мене.
Є ще синтетики на зразок Снятинського, вони перебувають поза обома таборами й намагаються з’єднати обидва табори в один. Здебільшого це розумні люди, та хоча б я навіть поділяв їхню точку зору, однак мусив би ще щось крім того робити, бо самі переконання – це ще не робота, їх треба в чомусь виявляти. От Снятинський пише п’єси… Справді, якщо придивитися ближче до існуючого становища, то я перебуваю ніби поза думками й не знаю, як потрапити в них. Хай би там що казали, та все ж дивно, коли людина заможна, освічена, маючи певні здібності й силу волі, не знає до чого руки прикласти. Мені знову хочеться лаятись,- я бачу ясно, що й тут винна надмірна витонченість моєї психіки. На мені можна вивчати симптоми старечої хвороби нашого століття й культури, тому що ця хвороба набрала в мене типового характеру. Тому, хто скептично ставиться до віри, до науки, консерватизму й прогресу тощо, справді трудно щось зробити.
А до того ж мої прагнення значно більші, ніж можливості їх задовольнити. Скрізь життя тримається на праці, працюють люди і в Польщі. Цього не можна заперечити. Але це праця ломовиків, які, надриваючись, возять снопи до стодоли. Я хоч би й захотів, не потраплю цього зробити. Я – рисак, міг би везти якусь карету, але звичайний віз піщаною дорогою будь-яка шкапа везтиме рівніше й спокійніше, ніж я. На будівництві будинку я нізащо не зміг би носити цеглу; може, згодився б для орнаментування; але, на щастя, там, де зводять просту будівлю й роблять звичайний дах над головою, таких майстрів не потрібно.
Проте, якби я відчував внутрішню потребу працювати чи прагнув щось робити в ім’я догматів Снятинського,- може, й змусив би себе взятися за чорну роботу. Та, по суті, мені потрібна лише видимість. Я хочу працювати для того, щоб сподобатись коханій жінці. Анелька з цього погляду дуже екзальтована, і їй, безперечно, це припало б до душі. Але саме тому самолюбство і розрахунок спонукають мене зайняти визначне становище, яке могло б піднести мене в її очах. Побачимо, як воно буде, мені треба ще добре все обміркувати. А поки що нехай працює мій гаманець. Перевезу сюди батькові колекції, буду підтримувати різні установи й даватиму гроші куди прийдеться.
Який дивний вплив робить така жінка, як Анелька! Отож зустрівся з нею такий типовий «геній без портфеля», такий ні до чого не здатний чоловік, як я,- і тільки-но зіткнувся з нею, як без ніякого менторства з її боку вже відчуває, що він зобов’язаний здійснити багато такого, про що раніше й не думав. Хай йому біс, таж мені ніколи й на думку не спадало спокусити парижанку чи віденку тим, що я перевезу мої колекції до Парижа чи Відня!
Знову повертаюсь до Плошова, бо мені хочеться якнайшвидше побачити мого доброго генія.

23 травня

Я виїздив на деякий час із Плошова ще й тому, щоб дати Анельці час щось вирішити. У Варшаві й дорогою до Плошова я намагався відгадати, що саме вона вирішить. Я розумів, що вона не могла прямо написати чоловікові: «Приїзди й забери мене, бо Плошовський переслідує своїм коханням». Вона не зробила б цього навіть тоді, якби мене ненавиділа. Для цього вона надто делікатна. Крім того, що це неминуче викликало б якусь сутичку між мною і Кроміцьким, Анельці довелося б тоді покинути хвору матір, бо здоров’я пані Целіни таке, що її не можна вивезти з Плошова.