Без Догмата - 19

Хоча тітка й попередила пані Целіну, що, можливо, вони з Анелькою заночують у Варшаві, але ми збирались їхати ще сьогодні після званого обіду; проте нас затримав один випадок. Обід і чай затяглися до десятої години вечора, коли поїхали останні гості, тітці сказали, що Нотибой захворів. Зчинилася велика метушня. Поки послали до ветеринара, поки його знайшли, була вже північ. Тітка не хотіла слухати про від’їзд.
Анелька захотіла повернутись додому, але, побачивши, що я маю намір під будь-яким приводом супроводжувати її до Плошова,- злякалася. Тітка сказала, що, приїхавши так пізно, вона розбудить весь дім і матір, а потім додала:
– Леон не образиться на мене за те, що тут я завжди у себе вдома, отже, і ти тут у мене в гостях. Це так само, якби я віддала Леонові Плошів, а сама жила там далі й тебе з матір’ю не відпустила б, поки Целіна не видужає.
Ці слова остаточно переконали Анельку, що вона повинна залишитися.
Зараз третя година ночі. Вже розвиднюється, але на подвір’ї й біля стаєнь ще миготять ліхтарики людей, які доглядають за Нотибоєм. Коли ми розходилися спати, тітка сказала, що вона ще один день побуде в Варшаві. Тоді я об’явив, що залишив у Плошові важливі документи й поїду завтра по них, а заразом відвезу Анельку. Ми будемо з нею самі, і я більше не вагатимусь. Вся кров приливає мені до серця, коли подумаю, що, може, везтиму мою кохану, пригорнувши її до своїх грудей, почую признання, що й вона кохає мене так само, як я її.
Хмарно, мрячить дощ, але вже світає. Всього кілька годин відділяє мене від тієї хвилини, коли почнеться нове життя. Звичайно, я не сплю й не міг би заснути нізащо в світі. Я не відчуваю ніякої втоми, повіки мої не обважніли.
Я пишу й згадую. В своїй долоні ще відчуваю тепло Анельчиної руки, тремтіння її пальців, які не виривалися від мене. Я сформував цю душу, виховав її, розвинув і підготував до кохання: я немов полководець, який усе передбачив, обміркував, розрахував, але все-таки не спить перед днем, коли має вирішитись його доля.
Зате Анелька спить там, у другому кінці будинку, і я вірю, що навіть її сон – мій спільник; може, вона бачить мене вві сні й простягав до мене руки. Коли я про це думаю, по мені аж мурашки бігають.
У нашому бутті, в цьому світі зла, нерозумності, непевності й ненадійності є одне, заради чого варто жити, безсумнівне, сильне, як смерть,- це кохання. І, крім нього, немає нічого…

6 червня

Сьогодні я відвіз Анельку, а зараз запитую себе: чи я не збожеволів? Ні! Я не привіз її в обіймах, не почув від неї освідчень! Мене так рішуче відштовхнули, з таким обуренням і так почервонівши від сорому, що я був зовсім знищений! Що це означає? Чи в мене немає ані краплі глузду, чи в неї немає серця? З чим я борюся? Об що розбились мої сподівання? Чому вона мене відштовхує? У мене в голові зробився такий хаос, що я не можу ні думати, ні писати, ні розмірковувати,- тільки весь час повторюю те ж саме запитання: об що я товчу себе?

7 червня

Я припустився якоїсь величезної помилки, чогось у цій жінці не добачив і не врахував. Два дні я намагався зрозуміти, що мене спіткало, але через хаос у голові не міг думати. Зараз я взяв себе в руки й хочу тверезо розібратися в становищі. Все було б ясно, якби Анельку захищало її кохання до чоловіка; тоді я зрозумів би її ображену сором’язливість і обурення, з якими ця жінка, така лагідна й сумирна, відштовхнула мене. Однак я не можу цього припустити. В мене ще зосталось досить розуму, щоб збагнути, що бачити все чорним – це така ж сама помилка, як і бачити все в рожевому світлі. Звідкіля в неї могло взятись кохання до Кроміцького? Зважимо все ще раз. Вона вийшла за нього, не кохаючи; за той час, що вони провели разом, він устиг обманути її довір’я; продав її родинне гніздо і цим довів її матір до того, що вона захворіла. Дитини в них немає. Взагалі дитина нe спонукає жінку сильніше любити свого чоловіка, а привчає тільки більше рахуватися з ним, інакше кажучи, міцніше зв’язує шлюб, але не єднає сердець. Анелька не належить також і до тієї категорії жінок, які після весілля раптом спалахують коханням до чоловіка, бо такі жінки або сильніше, ніж вона, тужать за чоловіком, або легше заводять коханця. Я говорю це так грубо, що собі самому завдаю болю, але навіщо щадити себе? Я цілком певен, що в Анельки немає до Кроміцького ніякого почуття, яке було б хоч трохи схоже на кохання, більше того, вона навіть не поважає його, а тільки не дозволяє собі зневажати його,- такий стан її душі. Як на мене, це все доведено раз і назавжди, якщо це не так, то я сліпий.
Якщо Анельчипе серце тоді, коли я повернувся на батьківщину, було tabula rasa52 то я безперечно на цій tabula rasa щось написав, адже в інших випадках мені не раз вдавалося це зробити, а цього разу для мене це було важливіше, ніж будь-коли; я пробудив в Анельчиній душі почуття дружби, жалості, пробудив спогади, нічого не обминаючи, все беручи до уваги, володіючи тією силою, яку дає справжня любов. Зараз я хапаюсь за голову й кажу собі: «Чоловіче, ти ж не провінційний «лев», упевнений, що жодна жінка не може бути до тебе байдужою, то чи не самообманював ти себе, вважаючи, що вона тебе кохає і серце її належить тобі?
Де ж докази, що я помилився? Насамперед її опір.
Але ж я ніколи й думати не смів, що вона не опиратиметься. Я припускаю, що якась заміжня жінка до нестями закохалася в іншого чоловіка; та чи можна припустити, що й вона не опиратиметься й не боротиметься сама з собою і зі своїм коханим аж до останніх сил?
Опір не породжується любов’ю, але якщо ці дві сили можуть існувати поруч, як два птахи в гнізді, то вони не виключають одна одну.
Я веду цей щоденник не лише тому, що це стало вже моєю другою натурою і моєю пристрастю, не лише тому, що це єдина можливість вилити душу, а й тому, що це допомагає мені знову все пригадати, наново охопити розумом весь перебіг подій і в усьому розібратись. От і зараз я перечитую сторінки, на яких записана вся історія моїх стосунків з Анелькою після мого повернення до Плошова; тут зафіксовані мало не кожний її погляд, кожна наша розмова, кожна її усмішка й сльоза, кожний помічений мною порух її душі. І я не помиляюсь, ні, цей аналіз правильний! Це були слова, сльози, погляди й усмішки жінки, може, нещасливої, але небайдужої.
Моя поведінка не могла не вплинути на неї. Адже я не сліпий: в мене розривається серце, коли бачу, як вона з кожним днем усе більше худне, марніє, як її обличчя стає ніби все меншим, а руки – все прозорішими,- і в мене волосся на голові наїжачується від страху, коли я подумаю, що ця душевна боротьба коштує їй здоров’я. Однак усе це незаперечні докази. Її серце й думки зайняті мною. Власне тому вона така ж нещасна, як і я,- а може, ще нещасніша.
Я перечитав те місце, де пишу, що навіть не осмілювався думати, що Анелька не опиратиметься мені. Правда. так було спочатку, після мого повернення до Плошова, але останнього разу, коли ми поверталися з Варшави, я вже плекав якісь надії і помилився. Вона не зробила мені найменшої поступки, не виявила ніякого співчуття, не хотіла слухати мене, наче мої слова були блюзнірством; я бачив у її очах гнів і обурення, вона вирвала в мене свої руки, які я вкривав поцілунками, і весь час повторювала: «Ти мене ображаєш!» Її рішучість легко перемогла мою, бо я не сподівався такого вибуху. Ох! Як Анелька розгнівалась, вона навіть погрожувала мені, що вийде з екіпажа й піде пішки під дощем до Плошова. Слово «розлучення» обпекло її, мов розпечене залізо. Я нічого не домігся ані вибухами гніву, ані зухвальством, ані благаннями й освідченнями в коханні; все сприйнято Анелькою як зло, як образа, все було відкинуто й розтоптано. Сьогодні, коли я бачу, як вона ходить тут по кімнатах, знову лагідна й сумирна, мені здається, що тоді зі мною була якась інша жінка. Не буду нічого приховувати від себе. Я зазнав такої повної поразки, що якби в мене вистачило сили, якби я мав ще якусь мету в житті, то повинен був би сьогодні виїхати звідси.
Навіть коли припустити, що вона мене кохає, то що мені з того, якщо її кохання ніколи не розірве тих пут, які його зв’язують, ніколи не вирветься назовні, не відкриється мені жодним словом, жодним вчинком? Так само я можу собі уявити, що мене кохають давньогрецька Єлена, Клеопатра, Беатріче або Марія Стюарт! Таке і її почуття, яке нічого не хоче й нічого не вимагає. Може, її серце й належить мені, та яке це несміливе й безсиле серце!
Вона, може, позує перед собою в ролі благородної героїні, яка жертвує любов’ю в ім’я обов’язку,- і видається собі через це гарною. Заради цієї втіхи варто щось зробити! Гаразд! Жертвуй мною, але якщо ти думаєш, що багато чим жертвуєш, зрікаючись свого кохання, і задовольниш цим вимоги обов’язку,- то ти помиляєшся!
Я не можу, не можу більше про це ані думати, ані спокійно писати!

8 червня

Кокетка – це той самий лихвар; вона дає мало, а вимагає величезних процентів. Сьогодні я більш спокійний, можу тверезо думати, тому повинен признатись, що не можу звинувачувати Анельку в кокетстві. Вона нічого мені не обіцяла й нічого не вимагала. Те, що я в Варшаві вважав невинним кокетуванням з її боку, було просто хвилинним гарним настроєм і веселістю. Це я призвів до того, що сталося, я сам зробив багато помилок і сам у всьому винен.
Знати щось і брати до уваги – це зовсім різні речі. Ми можемо чудово розбиратися в чужих для нас душевних почуттях іншої людини, але, спілкуючись з нею, ми найчастіше виходимо тільки з власних поглядів. Так трапилось і зі мною. Я знав, принаймні відчував, що я й Анелька – двоє настільки різних людей, ніби ми жителі двох різних планет, але не здатний був про це весь час пам’ятати; я підсвідомо надіявся, що в даному разі вона вчинить так, як вчинив би я на її місці.
І хоч я відчуваю, що під сонцем ми найбільш не схожі одне на одного люди, що ми – як два полюси, але ще й зараз я пишу це й ніби дивуюсь: мені ще важко призвичаїтись до цієї думки. Та все ж це правда. Я в тисячу разів більш подібний до Лаури Девіс, аніж до Анельки.
Тепер я зрозумів, об що я розбився.
Об догматичну прямоту її душі.
Це та властивість, що її я втратив уже давно, і відсутність її зробила мої думки розкутими й вільними, хоч разом із тим зародила в мені смертельну недугу й стала моєю трагедією.
Зараз я це добре розумію – може, ще не досить глибоко, бо я чоловік настільки складний, що втратив здатність розуміти простоту… «Чую голос твій, але тебе не бачу»… Я страждаю своєрідним духовним дальтонізмом і не розрізняю деяких кольорів.
У мене не вкладається в голові, як можна кожну істину, хоча б і освячену віками, не роздивитися з усіх сторін, не розкласти її на частини, на часточки, атоми,- одне олово, розкладати доти, аж поки вона розсиплеться на порох, і її неможливо буде скласти знову в одне ціле.
А в Анельки не вкладається в голові, як можна правило, визнане моральним і освячене релігією, не вважати обов’язковим для себе.
Мені однаково, чи це переконання в неї усвідомлене, чи інстинктивне, вироблене власним розумом, чи набуте,- досить того, що воно вже ввійшло в її натуру.
Такі Анельчині погляди виявилися вже в тому, що вона казала з приводу Корицької: «Все можна довести, але коли робиш щось погане, сумління завжди говорить тобі! «Погано! Погано!» – і його нічим не переконаєш».
Тоді я не надав її словам належного значення. В Анельки немає жодних вагань, жодних сумнівів. Душа її відділяє полову від зерна так старанно, що про те, щоб вони змішались, не може бути й мови. Вона не намагається створювати собі власні правила, вона бере їх готовими в релігії і в загальноприйнятій моралі, але так глибоко переймається ними, що вони стають її власними, входять у її плоті і кров.
Чим таке розрізнення людиною добра і зла більш прямолінійне, тим воно більш упевнене й невблаганне. В цьому моральному кодексі немає обставин, які зм’якшують провину. Оскільки за цим кодексом заміжня жінка має належати своєму чоловікові, то, якщо вона віддається іншому, вона чинить погано. Тут не дозволяється ніяких обговорень, тлумачень, міркувань,- а тільки: праведники – направо, грішники – наліво, над усіма ними боже милосердя, але між ними – нічого, ніякої середини.
Це кодекс «високоповажаного Варфоломія і доброчесної Магди», він такий примітивний, що такі люди, як я, перестають його розуміти. Нам здається, що життя й людські душі надто складні щоб уміститися в цей кодекс. І справді, може, нам і не треба в нього вміщатися. На жаль, ми не винайшли нічого іншого, тому метаємось, немов заблукані птахи, в порожнечі й тривозі.
Проте більшість жінок, особливо в Польщі, ще визнають цей кодекс. Навіть ті, котрі в житті відступають від його приписів, не дозволяють собі ані на мить засумніватись у його законності й святості. Де він починається, там кінчаються будь-які міркування.
Поети неправильно уявляють собі жінку як загадку, як живого сфінкса. В стократ більшою загадкою, в стократ більшим сфінксом є чоловік. Здорова жінка, не істеричка, може бути злою чи доброю, сильною чи слабою, але духовно вона простіша від чоловіка. Її в усі віки й часи задовольняли десять заповідей, незалежно від того, дотримується вона їх або, через свою слабість, порушує.
Жіноча душа настільки догматична, що в деяких жінок, яких я знаю, навіть атеїзм набирає релігійного характеру.
Дуже часто в деяких жінок гострий розум, глибина мислення і високий політ думки поєднуються із схилянням перед кодексом «доброчесної Магди».
Жіноча душа чимось подібна до колібрі, яка вміє вільно літати поміж густих заростей, не зачепивши жодної галузки, не зворухнувши жодного листочка.
Це можна сказати насамперед про Анельку. В ній найбільша витонченість почуттів і думок поєднується з найбільшою простотою моральних понять. Її десять заповідей такі ж, як і Магдиних десять заповідей, тільки в Магди вони вишиті на сировому полотні, а в Анельки – на тонкій, як мереживо, тканині.
Чому я про це говорю? Тому що для мене це не якесь абстрактне питання, а майже питання життя; я говорю про те, що мені болить і що є моїм нещастям, бо відчуваю, що тих простих десять заповідей не зможу перемогти своєю складною і заплутаною філософією любові. Та як я можу перемогти, коли сам не вірю беззастережно в цю філософію, а часто навіть просто в ній сумніваюсь, у той час як Анелька вірить у свої заповіді спокійно й непорушно.
Тільки ті вуста, що вже пили із джерела сумнівів, можна переконати, що заборонений поцілунок не гріх. Релігійну жінку кохання може підхопити й понести, мов ураган – тріску, але вона ніколи не визнає цього.
Чи пощастить мені коли-небудь звабити Анельку? Може, глибокий розпач, що охопив мене зараз, тимчасовий, може, завтра я з більшою надією дивитимусь у майбутнє, але сьогодні це здається мені майже неможливим.
Колись я написав у цьому щоденнику, що в нас у деяких сім’ях дівчатам прищеплюють скромність, як віспу. І мені слід рахуватися з тим, що правила «жінка повинна належати своєму чоловікові», в яке Анелька свято вірить, вона дотримується ще й через свою сором’язливість, яка так зрослася з її натурою, що мені в стократ легше уявити собі Анельку мертвою, аніж що вона відслоняв при мені груди.
І я ще можу обманювати себе, можу щось чекати від такої жінки? Це просто безглуздя!
То що ж мені робити? Виїхати?
Ні, не виїду! Не хочу й не можу!
Залишусь. А оскільки моє кохання безглузде, я діятиму безглуздо. Досить планів, розрахунків, передбачень. Нехай буде, що вона хоче і як хоче! Інша дорога не приведе ні до чого.

9 червня

Анелька не щасливіша за мене. Те, що я сьогодні побачив, переконало мене, що і в її душі точиться тяжка боротьба, й сили для цієї боротьби вона мусить черпати лише в самій собі. Думки мої так плутаються, що я ніяк не можу заспокоїтись.
Після від’їзду Завіловського з дочкою, які сьогодні були в Плотові, коли тітка почала навмисне вихваляти достоїнства панни Гелени, мене раптом охопила злість; я був стомлений, невиспаний, рознервований і роздратовано закричав:
– Гаразд! Якщо вам більше хочеться, щоб я одружився, аніж щоб був щасливим, то можу хоч завтра посвататись до панни Завіловської, бо зрештою й мені все байдуже!
Звичайно, зрозуміло було, що я це кажу в пориві роздратування, а не обдумано, що я ніколи цього не зроблю, однак Анелька зненацька стала біла як папір. Вона схопилася з місця й почала розв’язувати шнурки штори, руки в неї тремтіли, мов у лихоманці. На щастя, тітка нічого не помітила, бо сама була страшенно збентежена. Вона щось відповідала мені, але я не пам’ятаю, що саме, в ту хвилину для мене нічого не існувало, крім Анельки. Правда, я часом думав, що займаю якесь місце в її серці, та думати – це одне, а бачити – зовсім інше. До кінця свого життя не забуду того блідого обличчя, тих тремтячих рук! Тепер я мав незаперечний доказ, бо її хвилювання не можна було пояснити моїм раптовим спалахом. Несподівана звістка не лише про одруження, а й навіть про смерть байдужої їй людини не примусила б її так збліднути.
Кілька днів тому я думав: «Що мені з того, що вона мене кохає, коли вона завжди приховуватиме своє кохання?».
А сьогодні, коли я на власні очі пересвідчився, що вона мене кохає, всі мої сподівання враз воскресли, всі сумніви зникли; мені знову ввижалась перемога, я знову повірив, що настане час, коли її кохання стане сильнішим за неї, тоді я обійму її, вона стане моєю.
На жаль, я майже одразу переконався, що це помилка. Коли тітка, сказавши щось, вийшла, може, щоб десь тихенько в куточку витерти сльози від образи на мене,- я поквапливо підійшов до Анельки й промовив:
– Анельцю! Я за всі скарби світу не оженився б на панні Завіловській, але зрозумій: у мене й так багато горя, а тут ще й з цим не маю спокою. Ти ж краще за всіх знаєш, що цього ніколи не станеться.
– Чому ж… Я була б рада, якби так сталося,- насилу мовила вона.
– Неправда! Я бачив, як ти зблідла, бачив!
– Вибач, я піду…
– Анелько, але ж ти мене кохаєш! Не обдурюй себе й мене: ти мене кохаєш.
У неї знову побіліли губи.
– Ні,- відповіла вона швидко.
– І боюсь, що я тебе зненавиджу.
Вона пішла до матері. Я знаю, коли жінка бореться сама з собою, їй часто так здається, і її гірке й заборонене кохання набирає саме такого забарвлення; та все ж Анельчині слова загасили мою радість, мов свічку. В житті багато речей, які хоч і цілком природні, але яких просто неспроможні витерпіти людські нерви. Зараз я глибоко усвідомив одну істину, яку я знав ще й раніше, яку знають усі, що кохання до чужої дружини, якщо воно тільки зветься коханням,- це велика підлість, а якщо це кохання справжнє, воно – велике нещастя, і тим більше нещастя, чим більше ця жінка гідна кохання. Мене страшенно мучить гірка цікавість: що було б, якби я сказав Анельці: «Або ти зараз обіймеш мене й признаєшся, що кохаєш, або я в тебе на очах пущу собі кулю в лоб!» Знаю, що це було б негідно, я ніколи на такий підступ і насилля не наважився б, ні!… Для цього я все-таки надто порядна людина… Однак не можу стриматись, щоб не запитати себе: а що тоді сталося б? І майже певен, що Анелька, може, й не пережила б свого горя, а водночас і свого презирства до мене,- але вона не здалася б. Думаючи про це, я її проклинаю і разом з тим ще більше обожнюю, ненавиджу й ще сильніше кохаю. Скажу відверто: на мене звалилось велике нещастя. Найгірше те, що я не бачу порятунку від нього, бо в мене немає сили, щоб вирватись із цієї пастки. До поривів непереборної пристрасті, які та жінка завжди викликала в мене, тепер долучилась якась собача прив’язаність. Я огортаю її думками, поглядом, дивлюсь і не можу надивитись на її очі, коси, губи, плечі, й відчуваю, що вона для мене вже не лише найжаданіша жінка, а й найдорожча в світі людина. З жодною жінкою мене не зв’язував такий подвійний і нерозривний зв’язок. Часом її вплив на мене вдається мені просто незбагненним, а часом, я пояснюю його собі і – як завжди – якнайгірше для себе.
Я жив поспішливо й перейшов уже свій зеніт. Тепер моя дорога спускається вниз, у холод і морок. Та я відчуваю, що в цій єдиній жінці я знову віднайшов би свою молодість, силу й бажання жити. Коли я втрачу Анельку, то втрачу й життя, а залишиться тільки існування, похмуре, як провісник смерті. Тому я кохаю Анельку не тільки чоловічою пристрастю й серцем, а й усією силою інстинкту самозбереження, у цьому коханні шукаю також рятунку від страху небуття.
Анелька цього не знає; але гадаю, що вона мене дуже жаліє, бо ж і я, ставлячись до неї немилосердно, віддав би душу за те, щоб їй було легше. Як же мені не говорити, що кохання до чужої дружини – нещастя, коли воно доводить чоловіка до того, наприклад, що він змушений терзати жінку, за спокій якої радо віддав би своє життя!
І на кожному кроці – тисячі таких зачарованих кіл! Зрештою, ми обоє глибоко нещасні. Але ти, Анелько, все-таки маєш якусь опору в житті, маєш свій догмат, а я – наче той човен без керма і без вітрил.
Чогось мені нездужається. Я погано сплю, а точніше, зовсім не сплю, та воно й не може бути інакше. Справді, мені хотілося б захворіти серйозно, пролежати із місяць без свідомості, непритомному, відпочити за все життя. Це були б мої канікули. Вчора Хвастовський довго придивлявся до мене й філософствував; сказав, що в мене нервова система тієї людської породи, яка вже відживає, але разом з тим я успадкував ще великий запас фізичних сил. Думаю, він має рацію; якби не це, то я не міг би дати ради зі своїми нервами. Хто знає, чи не тому почасти моє почуття цілком поглинуло мене, адже моїм силам потрібний був якийсь вихід, і, не знайшовши його ні в науці, ні в будь-якій діяльності, вони, мов потік, ринули в одне русло: кохання до жінки.
Але, через мої нерви, цей потік каламутний, бурхливий і тече криво. Так, найголовніше, що він тече криво!
Скільки в мене переживань щодня! Сьогодні надвечір прийшла до мене моя люба тітка й почала просити пробачення за те, що хвалила панну Завіловську. А я, цілуючи їй руки, вибачався за своє роздратування.
– Присягаюсь тобі, я більше про неї не згадаю,- казала вона.- Звичайно, любий Леоне, я від усієї душі хотіла б, щоб ти одружився, адже ти останній в роду, але, бачить бог, я найбільше хочу, щоб ти був щасливий, мій дорогий, любий хлопчику.
Я заспокоював її, як міг, а вкінці сказав:
– Тітонько, ви ж знаєте, що я певною мірою баба, нервова баба!
Але тітка одразу ж обурилась:
– Ти баба? Кожен може помилятись, але якби всі мали такий розум і таку вдачу, як у тебе, то на світі все велося б інакше!
Хіба розвієш такі ілюзії? Часом мене охоплює розпач, і я кажу собі: «Що мені робити в цьому будинку, серед оцих жінок, які запозичили в ангелів усі їхні чесноти? Мені вже пізно навертатися в їхню віру, а, залишаючись таким, яким я є, скільки можу завдати їм горя, розчарувань і нещастя!»

10 червня

Сьогодні я одержав два листи: одного від мого нотаріуса в Римі, другого – від Снятинського. З Рима мені повідомляють, що перешкоди з боку італійського уряду, які він звичайно ставить до вивезення з країни історичних пам’яток і цінних творів мистецтва, можна буде усунути, а точніше – обійти. Батькові колекції були його приватною власністю, й держава не мала на них ніяких прав, тому їх можна переслати просто, як меблі.
Треба зайнятись переобладнанням будинку в Варшаві, а мені не дуже хочеться цього робити, тому що намір перевезти до Варшави колекції більше мене зовсім не приваблює. Навіщо це мені тепер потрібно? Якщо я не відмовлюсь від свого заміру, то лише тому, що сам стільки розповідав про нього, і в газетах уже багато писали з цього приводу.
В мене зараз такий самий душевний стан, який був під час моїх подорожей після Анельчиного одруження. Тепер знову я все роблю, бачу і сприймаю тільки з думкою про Анельку, в мене немає жодних безпосередніх вражень. Думки, на дні яких не знаходжу її, здаються мені порожніми, позбавленими будь-якого сенсу. Це переконливий доказ того, як людина може запропастити себе. Сьогодні вранці я читав статтю Бунге під назвою «Віталізм і механістична теорія». Читав з величезним інтересом; Бунге науково обгрунтовує те, що вже давно зринало у мене в голові, але скоріше у вигляді неясних здогадів, аніж твердих переконань. У цій статті наука признається в скептичному ставленні до самої себе й підтверджує не тільки своє безсилля, але й позитивне існування якогось світу, який є чимось більшим, ніж матерія і рух,- його не допоможуть зрозуміти ні фізика, ні хімія. А мені вже байдуже, чи буде той світ надбудовою над матерією, чи буде залежним від неї. Справжня гра слів! Я не вчений і не зобов’язаний бути обережним у своїх висновках, отже наосліп кидаюсь у відчинені двері; і нехай собі наука сто разів каже, що там темрява, я відчуваю, що там мені буде все виднішим, ніж по цей бік. Я читав статтю Бунге з якоюсь гарячковою жадібністю й почуттям величезного полегшення. Лише заскнілі дурні не усвідомлюють, як матеріалізм нас пригнічує, наганяє на нас смертельну нудьгу, як у душі ми боїмося, щоб це вчення випадково не виявилось істинним, як ми чекаємо на нову еволюцію науки і як радіємо, наче в’язні, коли відчиняється яка-небудь хвіртка, через яку можна вирватись на свіже повітря. Вся справа в тому, що дух наш уже такий пригнічений, що ми не насмілюємось ані вільно зітхнути, ані повірити в своє щастя. А я насмілився, читаючи цю статтю, почував себе так, ніби вийшов на волю із задушливого підвалу. Може, й це тільки хвилинне враження, адже я розумію, що неовіталізм не робить епохи в науці, може, я завтра добровільно повернусь у свою в’язницю… Не знаю! А поки що мені було добре. Щохвилини я повторював собі: «Якщо це так, якщо навіть шляхом скептицизму доходиш до твердої впевненості, що існує надчуттєвий світ, який «сміється з усіх механістичних теорій» і перебуває абсолютно поза сферою «фізико-хімічних відкриттів»,- то все можливо: будь-яка віра, будь-який догмат, будь-який містицизм! Отже, можна думати, що існує не лише безмежний простір, а й безмежний розум і безмежна доброта; можна сподіватися, що якась величезна сутана вкривав всесвіт, і під цією сутаною можна знайти притулок, і є над нами чиясь опіка, під якою можна відпочити від пережитих мук. А якщо так, то це добре! Я знаю принаймні, навіщо живу й страждаю! Яка безмірна втіха!
Повторюю ще раз, я не зобов’язаний бути обережним і несміливим у своїх висновках, раніше я вже писав, що скептик ближчий до містицизму, ніж будь-хто. Це я перевірив тепер на самому собі, тому що почав ширяти, мов той птах, якого довго тримали в клітці й випустили на волю, а він тепер літає скрізь і втішається, купаючись у просторі. Я бачив нові сфери, в яких народжувалось нове життя. Не знаю, чи це було на якійсь іншій планеті, чи десь у міжпланетному просторі, але й це життя, і ці поля були зовсім інші, ніж у нас; світло там було ясне й м’яке, в повітрі повівала чудесна прохолода, а головне, що там зв’язок між людською душею й душею загальною значно міцніший, ніж у нас, такий міцний, що неможливо розрізнити, де закінчується особисте й починається загальне. При цьому я розумів, що саме в невизначеності цієї межі полягає щастя життя в тому світі, бо людина там не виключається зі свого оточення, не протиставляє себе йому, а живе в цілковитій гармонії з ним, а отже, па повну силу загального життя.
Не можна сказати, що то були видіння; я тільки перейшов граничну межу, за якою кінчається чітка робота думки й починаються відчуття, які, проте, були ще певною мірою висновками з попередніх засновків,- але вони зайшли вже так далеко, що стали майже невловимими, наче золота нитка, яку витягаєш до безконечності. Зрештою, я ще не був здатним ані цілком включитись у життя нових сфер, ані як слід злитися з ним, ані відмовитись від самого себе. В якійсь мірі я зберігав свою відокремленість; чогось мені не вистачало, і я, здавалося, щось шукав навколо себе. І раптом я зрозумів, що шукаю Анельку. Звичайно, тільки її, завжди її! Навіщо мені без неї це інше життя? Нарешті я її знайшов, і ми стали блукати разом із нею, як тіні Паоло й Франчески да Ріміні…
Я пишу про це тому, що бачу в цьому страшний доказ того, наскільки всього мене поглинуло кохання до цієї жінки. Хай йому біс! Що може бути спільного між Бунге з його неовіталізмом і Анелькою? Та все ж навіть тоді, коли я розмірковую про сторонні речі, вкінці повертаюся в думках до Анельки. Науку, мистецтво, природу, життя – все я зводжу тепер до цього одного знаменника. Це для мене та вісь, навколо якої обертається весь світ.
Вона має для мене надзвичайно важливе значення. Тому зовсім неймовірно, щоб я коли-небудь послухав голосу свого розуму, який ще час від часу слабко, притлумлено каже мені: «їдь звідси, втікай!»
Знаю, що добром це не закінчиться, не може закінчитись, але звідки взяти силу, волю, енергію, коли все це в мене відібрано? Так само я міг би повторювати безногому: «Вставай і йди!» На чому? І ще додам: куди? навіщо? Тут – мов життя!