Без Догмата - 17

Становище в Анельки справді складне, і я зважив на це, перш ніж освідчився їй у коханні. Але, повертаючись до Плошова, злякався, чи не надумається вона зачинитися в материній кімнаті і будь-що уникати мене. Однак скоро я заспокоївся. На селі й під одним дахом це зовсім неможливо, у всякому разі, це було б надто помітно і впало б у вічі тітці й пані Целіні, викликало б якісь підозри в них, могло б погано вплинути на здоров’я лані Целіни. Відверто кажучи, я безсовісно користуюся становищем, що склалось, але хто не робить так, коли кохає? Я здогадувався, що Анелька, хоч як би глибоко лона мене кохала, не дозволить мені більше говорити їй про моє кохання що вона опиратиметься значно сильніше, ніж звичайно опираються заміжні жінки, тому що при її моральних поглядах, при її скромності найменша поступка видаватиметься їй нечуваним злочином. Але ж яким чином вона може заборонити мені говорити про моє кохання? В неї є тільки єдиний засіб: домогтися на це моєї добровільної згоди; я гадав, що вона захоче рішуче поговорити зі мною,- і не помилився.
Приїхавши до Плошова, я помітив, що Анелька змарніла, однак дивилася па мене досить сміливо. Напевно, бідолашненька вже мала заготовлені аргументи й вірила в їхню силу; вірила, що коли вона їх висловить, то мені не залишиться нічого іншого, як змиритися й замовкнути раз назавжди. Хибне уявлення ангельської душі, що в лише одна правда на світі! Люба Анелько, ніколи не вдавайся зі мною в жодні міркування, бо якщо я й вірю в якусь правду і в якісь аргументи, то тільки в правду й права любові, до того ж я досить хитрий, щоб кожний твій аргумент вивернути, мов рукавичку, зробити його зброєю проти тебе. Не врятують тебе ані твої міркування, ані моя жалість до тебе, бо чим чистішою й прекраснішою ти виявишся, тим більше зворушиш мене, тим сильніше я тебе кохатиму, тим жаданішою станеш для мене. Ти можеш чекати від мене тільки крокодилячих сліз, які ще більше загострять мої хижацькі інстинкти. Таке зачароване коло кохання.
Тільки-но побачивши Анельку, я відчув себе в цьому зачарованому колі. В день мого приїзду, пополудні, коли пані Целіна міцно заснула на веранді, Анелька зробила мені знак, щоб я пішов за нею в глибину саду. З виразу, її обличчя, що вразив мене своєю надзвичайною серйозністю, я зрозумів, що саме зараз вона хоче зі мною поговорити, і квапливо пішов слідом за нею. Та чим далі! ми відходили від веранди, тим більше Анелька втрачала свою мужність. Вона помітно зблідла і явно злякалася своєї рішучості, але відступати вже не могла, тому почала говорити тремтячим голосом.
– Якби ти знав, якою я була нещасною ці кілька днів…
– А ти думаєш, що мені легко живеться? – озвався я.
– Ні, не думаю і тому маю до тебе велике прохання… Я знаю, що ти все розумієш, що ти великодушний, добрий, отже не відмовиш мені; я в цьому впевнена, бо знаю тебе.
– Скажи мені, що ти хочеш?
– Леоне, треба, щоб ти виїхав за кордон і не повертався доти, ноки мама не буде спроможна виїхати з Плошова.
Я знав, що вона саме цього вимагатиме, але з хвилину, мовчав, наче шукав відповідь.
– Ти можеш розпоряджатися мною, як хочеш,- промовив я,- але хоч скажи мені, за що ти мене прирікаєш на вигнання?
– Я тебе не прирікаю на вигнання, але ти сам знаєш, чому…
– Знаю,- відповів я зі щирим смутком і покірністю,- тому, що я готовий віддати за тебе всю кров до останньої краплі; тому, що якби зараз блискавка мала вдарити в когось із нас, я затулив би тебе і підставив би їй свою голову; тому, що я взяв би на себе всі нещастя, які можуть тебе спіткати; тому, що я люблю тебе більше від життя – звісно, все це тяжкі гріхи…
– Ні,- рішуче перервала мене Анелька,- тому, що я дружина іншого чоловіка, якого кохаю й поважаю,- і я не хочу більше слухати такі слова!
Гнів і обурення раптом струснули мною, мов електрична іскра. Я знав, що Анелька каже неправду, що всі заміжні жінки заслоняються любов’ю й повагою до чоловіка, коли опиняються на роздоріжжі,- всі, б’юсь об заклад! – хоча б у них у серці не було й тіні цих почуттів; та однак Анельчині слова так різонули мене по нервах, що я ледве стримався, щоб не вигукнути: «Брешеш, ти його не кохаєш і не поважаєш!» Та разом з тим я подумав, що її рішучість скоро вичерпається, і відповів майже покірно:
– Не гнівайся на мене, Анелько, я виїду!
Я побачив, що моя покірність обеззброює її, що вона жаліє мене. Зненацька зірвала листок з низької гілки й почала нервово розривати його. Вона робила неймовірні зусилля, щоб не розплакатись, а сльози душили її.
Я теж був схвильований до глибини душі й насилу вів далі:
– Але ти не дивуйся, що я зволікаю, бо це ж страшенно несправедливо по відношенню до мене. Адже я тобі казав, що нічого більше не хочу, крім того, щоб дихати одним повітрям з тобою і дивитись на тебе. Бачить бог – це не так уже й багато. Це все моє щастя… А ти в мене і його відбираєш! Подумай лише: кожен може сюди приїхати, розмовляти з тобою, дивитись на тебе,- а я не можу, і все це тому, що ти для мене дорожча, ніж для інших. Яка витончена жорстокість долі! Ввійди ж хоч на мить у моє становище. Тобі це нелегко, бо ти не відчуваєш такої пустки, ти кохаєш чоловіка або тобі здається, що ти його кохаєш, а це майже одне й те саме,- але уяви себе на хвилину на моєму місці, і ти зрозумієш, що це вигнання для мене гірше від смертного вироку. Треба й до мене мати трохи жалості. Чи ти знаєш, що, проганяючи мене від себе, ти не лише позбавляєш мене можливості бачити тебе, а й забираєш у мене єдину опору в житті? Я вже казав тобі, що повернувся до Польщі, щоб працювати для неї. Може, в цьому я знайшов би і забуття, і спокій, може, цим спокутував би свої давні гріхи; ось нещодавно я вирішив перевезти сюди батькові колекції, а ти мені наказуєш відмовитись від усього, все покинути і їхати світ за очі, знову вести таке ж безцільне, безпросвітне життя! Гаразд, я поїду! Але поїду тільки тоді, коли через три дні ти повториш мені свій наказ, бо зараз я гадаю, що, може, досі ти не розуміла, що він для мене означатиме. Тепер ти вже знаєш! Я прошу в тебе три дні, не більше!
Анелька затулила очі рукою і повторювала:
– Ах! Боже! Боже! Боже!
В цьому було щось таке зворушливе, така скарга дитини на свою безпорадність, що й мене охопив глибокий жаль. Була хвилина, коли я хотів упасти їй до ніг і погодитись на все, що вона хотіла, але саме у тій скарзі я вловив передвістя моєї близької перемоги й пошкодував за її плодами.
– Послухай мене,- сказав я,- в одному випадку я поїхав би негайно, ще сьогодні, за моря й океани, якби знав, що це тобі потрібно не тільки для того, щоб вигляд нещасного чоловіка не порушував твого спокою, а й для спокою твого серця. Говорю з тобою як твій друг і брат; я знаю від тітки, що ти мене кохала; якщо це почуття ще живе в твоєму серці,- то мене вже завтра тут не буде.
Ці слова мені підказував мій щирий душевний біль, та однак вони були небезпечною пасткою для Анельки, бо могли вирвати з її уст признання; а якби так сталося, не знаю, може, я й справді виїхав би, але зараз, бог свідок, я схопив би її в обійми. Проте вона лише здригнулась, наче я необережно доторкнувся до її рани; обличчя її спалахнуло від гніву й обурення.
– Ні! – вигукнула вона розпачливо. – Це неправда, неправда! їдь собі чи залишайся, але це неправда, неправда!
З її запалу я зрозумів, що це правда. Мене охопило несамовите бажання сказати їй це грубо, просто у вічі, та я побачив тітку, яка саме наближалась до нас. Анелька не змогла вже опанувати собою, і тітка, глянувши на неї, одразу спитала:
– Що з тобою? Про що ви розмовляли з Леоном?
– Анелька розповідала мені, як погано вплинув продаж Глухова на здоров’я її матері, і не дивно, що вона так розхвилювалась…
Чи то душевні сили в Анельки були вже зовсім вичерпані, чи моя брехня, яку вона мусила мовчки підтримати, були останньою краплею, що переповнила чашу її болю, але вона зненацька вибухнула нестримним плачем; спазматичні ридання струшували її тілом. Тітка обняла її й пригорнула до себе, мов дитину.
– Анелько, дорога моя! – сказала вона.- Що ж тут подієш?… На все божа воля! В мене під час останньої бурі град побив збіжжя на п’яти фільварках, а я навіть панові Хвастовському поганого слова не сказала.
Не знаю чому, але ця згадка про град і про п’ять фільварків здалась мені чимось таким егоїстичним і нікчемним порівняно з єдиною Анельчиною сльозою, що я розізлився на тітку.
– До чого тут фільварки? – сказав я різко.- їй ідеться про материне здоров’я.
І я пішов геть від них, караючись, що завдаю страждань жінці, яку люблю найбільше у світі. Я ніби й повністю переміг, але на серці в мене було так тяжко, наче мені загрожувало щось невідоме й страшне.

25 травня

Сьогодні минув третій день від нашої останньої розмови. Анелька не повторила мені своєї вимоги, отже я залишаюсь. Вона рідко говорить зі мною, здебільшого сидить у своїй кімнаті, але не дуже уникає мене; боїться, щоб не звернули на це увагу її мати й тітка. Я стараюсь бути до неї добрим, уважним, ставлюсь до неї по-дружньому, але свого товариства не нав’язую. Хочу, щоб їй здавалось, ніби моє кохання само себе видає, а я намагаюсь приховати його. Нехай вона бачить і те, що моє кохання дедалі міцніє, бо воно справді міцніє з кожною хвилиною. Неможливо, щоб це на неї не впливало. Все-таки в нас з Анелькою є вже наш відокремлений світ, у якому нас тільки двоє; у нас є спільні таємниці від тітки й пані Целіни. Коли ми розмовляємо про сторонні речі, а на людях намагаємося зберегти видимість давніх стосунків, ми обоє однаково відчуваємо, що в глибині душі ми щось приховуємо; зрештою, в мене вже є слова й погляди, зрозумілі тільки Анельці. Хоч це сталося скоріше супроти її волі, якось само собою, та все ж певною мірою зближує нас. Час, звичка Анельки до мене й моя терплячість зроблять решту. Я обплутаю її тисячею ниток мого кохання, які зв’язуватимуть нас дедалі міцніше. Все це було б даремне тільки тоді, коли б вона кохала свого чоловіка. Тоді я, напевно, викликав би в неї ненависть. Але минуле – за мене, а теперішнє – проти Кроміцького. Я розмірковую над цим так об’єктивно, ніби я зовсім стороння людина, і завжди доходжу висновку, що вона не може кохати Кроміцького. Анельчин опір – це внутрішня боротьба надзвичайно чистої душі, яка не припускає навіть думки про зраду. Але в тій боротьбі її ніщо не підтримує. Я теж не обманюю себе: знаю, що опір триватиме довго й зламати його буде важко. Я мушу завжди бути пильним, все продумувати, все брати до уваги; я повинен плести мою сітку з надзвичайно тонких, майже невидимих ниток. Мені не можна буде ніколи натиснути який-небудь клавіш ані передчасно, ані надто сильно – та все ж я остерігатимусь помилок і не зупинюся доти, аж поки перероблю її душу по-своєму. Врешті, коли я припущуся якихось помилок, то лише через кохання, тому сподіваюся, що вони теж будуть на мою користь.

26 травня

Сьогодні я написав Снятинському, що остаточно вирішив перевезти батькові колекції до Варшави. Зробив я це, сподіваючись, що від нього про таку новину дізнаються в редакціях газет, які негайно об’являть про моє рішення, як про велику громадянську заслугу. Анелька мимоволі почне порівнювати мене з Кроміцьким, і це порівняння буде на мою користь. Я телеграфував також у Рим, щоб мені якнайшвидше окремо вислали Мадонну Сассоферрата.
Під час сніданку я навмисне при всіх сказав Панельці, що батько в заповіті відписав їй цю картину. Вона дуже зніяковіла, бо відразу збагнула, що батько вважав її тод8 своєю майбутньою невісткою. Насправді ж у заповіті її імені навіть не було згадано; було тільки сказано: «Голову Мадонни, номер такий-то, призначаю для моєї майбутньої невістки». Але саме тому я й хотів віддати її Анельці. Тим часом згадка про цей запис у заповіті викликала в нас обох цілий ряд спогадів. Для того я й вчинив так, щоб Анелька думкою вернулась до тих давніх часів, коли вона мене кохала й могла відкрито кохати. Я знаю, що в її серці зосталося багато гіркоти і багато образи на мене. Інакше не могло бути. Вона теж безповоротно викинула б мене зі свого серця, якби не моє благання, яке я передав їй через Снятинського в останню мить. Ця обставина пом’якшує мою вину. Все-таки Анелька, думаючи про це, замислюється й над тим, що я хотів усе виправити, що я її кохав, страждав, розкаювався й досі розкаююсь, і якщо ми обоє тепер нещасливі, то в цьому є частка і її вини. Такі думки змусять її простити мені мій гріх, пошкодувати за минулим, в її уяві виникатимуть картини того щастя, яке було б сьогодні нашим хлібом насущним, якби не моя провина і її суворість.
Я й зараз побачив по її обличчю, що вона боїться тих чарівних видінь і намагається розсіяти їх розмовою про байдужі їй речі. Тітка зараз поглинута майбутніми скачками й так хоче, щоб наш Нотибой дістав перший приз, що ні про що інше не може думати; Анелька завела з нею розмову про скачки. Але говорила дуже неуважно, аби тільки щось говорити, й поставила тітці кілька таких запитань, що та нарешті роздратувалась і сказала їй:
– Дитино моя, бачу, що ти не маєш ніякого уявлення про скачки!
Я очима сказав Анельці: «Я знаю, що ти хочеш заглушити в собі в цю хвилину»,- і вона зрозуміла мене так добре, наче я промовив це вголос. Справді, я майже певен, що вона так само безнастанно думає про наші з нею стосунки, як і я. Думка про позашлюбне кохання вже запала їй у душу й не полишає її ані на мить. Анельці доведеться з нею жити і зжитись. За таких умов серце жінки, яка навіть кохає свого чоловіка, може від нього відвернутись. Крапля води довбає камінь. Якщо Анелька хоч трохи кохає мене, якщо вона дорожить нашим минулим, вона повинна стати моєю. Я не можу думати про це спокійно, мені перехоплює подих від передчуття щастя.
На морських узбережжях подекуди трапляються сипучі піски. Мандрівникові, який ступив на них, немає рятунку. Інколи мені здається, що моє кохання схоже на такі піски. Я тягну на них Анельку, проте й сам провалююсь у них все глибше.
Аби тільки разом!

28 травня

Тітка тепер щодня проводить по шість-вісім годин у Бужанах, в одному зі своїх фільварків, розташованому за милю від Плошова, де марнує час, захоплюючись Нотибоєм і наглядаючи за англійцем Уебом, який тренує коня. Вчора я був там майже півтори години. Нотибой справді багатообіцяючий кінь і, може, він не виявиться надто «naughty»46  коли настане пора показати себе. Та що це мене обходить! Різні справи вимагають моєї присутності в місті, але мені шкода покидати Плошів. Пані Целіна почуває себе гірше, ніж кілька днів тому. Щоправда, «молодий Хваст», так називав його тітка, вважає, що погіршення тимчасове, тільки радить, щоб завжди біля хворої хтось був і розважав її; інакше бідна жінка починає думати про втрату улюбленого Глухова і все більше хвилюється. Я виявляю до неї мало не синівську турботу, бо таким чином викликаю почуття вдячності в Анельки й привчаю її бачити в мені найближчу людину. В моєму серці вже немає колишньої образи на пані Целіну: вона надто нещасна, а крім того, я вже починаю любити всіх Анельчиних близьких – усіх, крім одного! Сьогодні і вчора я кілька годин просидів біля хворої разом з Анелькою та «Хвастом». Ми читали, розмовляли. Пані Целіна не спить по ночах, а лікар не дає їй снодійного, тому вдень, після кожної довгої розмови, вона звичайно міцно засинає, і що дивно – будить її тільки тиша. Тому навіть коли вона засинає, ми далі читаємо і розмовляємо. Так було й сьогодні. Якби не було лікаря, я міг би зовсім вільно поговорити з Анелькою.
Якраз сьогодні газети сповістили, що закінчено справу про розлучення красуні Корицької. Вся Варшава дуже цікавиться цією справою, а особливо моя тітка, яка є далекою родичкою Корицького. Я вирішив скористатись нагодою і заронити в Анельчину душу кілька уявлень, які в неї досі не виникали.
– Тітка даремно так обурюється вчинком Корицької,- мовив я дуже переконливо.- Я вважаю, що вона вчинила, як розумна й чесна жінка. Воля людини закінчується там, де починається любов; навіть тітка повинна з цим погодитись. Якщо Корицька кохає іншого, то їй нічого не залишається, як розлучитися з чоловіком. Я здогадуюсь, що сказала б тітка, і що ти, Анелько, про це думаєш зараз: ти думаєш, що їй залишається обов’язок,- чи ж не так?
– Гадаю, що й ти так думаєш,- відповіла Анелька.
– Безперечно. Треба тільки вирішити питання, по відношенню до кого має обов’язок Корицька?
Не зрозуміло, чому наш молодий лікар вважав за потрібне в цю хвилину попередити нас, що він не визнає свободи волі, але потім почав слухати мене уважно, бо йому подобалася сміливість моїх поглядів.
А я, помітивши здивований вираз Анельчиного обличчя, вів далі:
– Що може бути більш диким і нелюдським, як вимагати від когось, щоб він пожертвував любимою людиною заради нелюбимої? Різні релігії можуть дуже відрізнятись одна від одної, проте всі вони мають однакову етику; шлюб, згідно цієї етики, має бути побудований на коханні.
Чим же є шлюб? Або якийсь нерозривний і священний зв’язок, якщо він побудований на коханні, або, в протилежному випадку, це лише суперечна моралі й релігії угода, яка має бути розірвана як неморальна. Інакше кажучи, обов’язок жінки накладається любов’ю, а зовсім не рядом більш чи менш урочистих обрядів, які самі по собі лише формальність. Кажу я це тому, що суть речей ціную вище від форми. Я знаю, що слово «зрада» звучить дуже страшно. Але не уявляйте, що жінка зраджує чоловіка тільки тоді, коли кидає його: ні, вона зрадила його вже в ту мить, коли відчула, що більше не кохає його. Все, що відбувається потім, залежить від її здатності поводитися логічно, від її мужності й від її серця, яке вміє чи не вміє кохати. Корицька кохала того чоловіка, заради якого вона зараз розлучається, ще до свого одруження, і не вийшла за нього лише через непорозуміння, сприйнявши вияв його ревнощів за байдужість. Це була її головна помилка, але якщо сьогодні вона хоче цю помилку виправити, якщо вона зрозуміла, що не можна жертвувати любимим заради нелюбимого і що її обов’язок – це обов’язок не перед правилами пристойності, а перед любов’ю, то засуджувати її можуть або святенники, або люди з полудою на очах.
У тому, що я говорив, було стільки ж брехні, скільки й щирості.
Я чудово розумів, що тітка нізащо в світі не погодилася б з теорією, що воля кінчається там, де починається любов; але я сказав так навмисне, щоб переконати Анельку, що це істина, яка не підлягає найменшому сумніву. Знав я також, що Корицька особа легковажна, і з її приводу не варто висувати важку артилерію принципів; а історію її першого кохання я вигадав для повної аналогії з Анельчиною історією. Зате я був щирим, коли говорив про права й обов’язки любові. Інша річ, що, може, я не обстоював би цієї теорії так щиро, коли б вона була мені не на руку, але людина завжди суб’єктивна, особливо людина, яка зневірилась у всіх об’єктивних істинах.
Я захищав свої інтереси й був би дурним, якби виступав проти себе. Я розраховував, що, прищеплюючи Анельці такі уявлення, прискорюю бажану для мене еволюцію в її свідомості, бо вони можуть надати їй сміливості ї виправдають її у власних очах. Зважаючи на її вразливість, я сподівався, що моє «щеплення» хоч трохи вплине на неї. Вона чудово розуміла мене, було помітно, що кожне моє слово грає на її нервах, як на струпах. Поступово па обличчі в неї виступали все яскравіші рожеві плями; вона кілька разів прикладала руки до щік, наче щоб охолодити їх, а коли я скінчив говорити, сказала:
– Все можна довести, але коли чиниш погано, сумління завжди каже: «Погано, погано!» – і нічим його не переконаєш.
Молодий Хвастовський, напевно, подумав, що Анелька зовсім не розбирається в філософії, а я, признаюсь, зазнав такого відчуття, наче, фехтуючи, поцілив вістрям шпаги в стіну. Анельчина відповідь своєю простотою й догматизмом звела нанівець усі мої докази. Бо, якщо твердження, що воля кінчається там, де починається любов, ще може викликати сумнів, то цілковитою аксіомою є те, що там, де з’являється догмат, закінчуються будь-які роздуми. Жінки, а особливо польки, доти дотримуються логіки, доки вона нічим їм не загрожує. Відчувши небезпеку, вони ховаються в фортецю простих вірувань і катехізисних істин, яку можуть зруйнувати лише почуття, тому що розум перед нею безсилий. В цьому їхня слабість і водночас їхня сила, тому що мислення в них менше розвинене, ніж у чоловіків, зате їхня цнотливість буває в певних умовах нездоланною. Диявол може довести жінку до падіння, коли закохає її; шляхом переконання він нічого від неї не доб’ється, хоч би й мав цілковиту слушність.
Зваживши все це, я дуже занепав духом. Я подумав, що будь-яку мою майстерну, з великим зусиллям побудовану теорію Анелька зруйнує одним вигуком: «Поганої Сумління цього не дозволяє!» Проти цього я буду безсилим. При цьому я повинен бути дуже обережним, щоб не злякати її надмірною сміливістю ідей, які я намагаюся прищепити їй, і цим не відштовхнути її від себе.
Та однак я не можу відмовитись від таких спроб. Правда, вони ніколи не відіграють головної ролі в процесі підкорення її душі. Але можуть відіграти допоміжну роль і цим прискорити розв’язку. Мої зусилля виявляться марними лише в тому разі, якщо вона мене не кохає. Це була б страшна помилка, та навіть і тоді мала б настати якась розв’язка.

29 травня

Сьогодні я застав Анельку в їдальні, вона стояла на стільці перед великим гданським стінним годинником, в якому щось зіпсувалося. Тієї миті, коли вона звелася навшпиньки, щоб перевести стрілку, стілець під нею загойдався. Я встиг тільки вигукнути: «Впадеш!» – і, підхопивши її на руки, поставив на підлогу. Одну мить я притискав до грудей це дороге тіло, її волосся доторкнулось мого обличчя, я відчув її віддих. У мене так пішла обертом голова, що я й сам мусив ухопитись за спинку стільця, щоб не впасти, і вона це бачила. Вона знає, що я кохаю її до безтями! Не можу сьогодні більше писати.

30 травня

День для мене був зіпсований: знову Анелька вранці одержала листа від Кроміцького. Я чув, як вона говорила тітці, що він сам не знає, коли приїде; може, незабаром, а може, тільки через два місяці. Я навіть не уявляю, як терпітиму його присутність тут, біля Анельки. Часом мені здається, що я цього просто не витримаю. Сподіваюсь тільки, що сприятливий збіг обставин затримає його приїзд. Хвастовський об’явив, що пані Целіні, як тільки дозволить стан її здоров’я, необхідно буде поїхати в Гаштеіїн. Це так далеко від Баку, що Кроміцький, сподіваюсь, туди не поїде. А я поїду, їй-богу, поїду! Яка щаслива думка виникла в Хвастовського і для мене, і для пані Целіни, якій тамтешні ванни можуть значно поліпшити здоров’я. Я теж стомлений, мені потрібне гірське повітря, а ще більше потрібно побути разом з Анелькою. Завтра поїду до Варшави й зателеграфую в курортне управління, щоб для Анельки і її матері найняли квартиру. Якщо все буде зайняте, я ладен купити цілу віллу. Коли пані Целіна почала говорити про труднощі й клопоти, що зваляться на Анельку у зв’язку з цією поїздкою, я сказав: «У всьому покладіться на мене». Потім, звернувшись до Анельки, тихо додав: «Влаштую все, як для своєї матері». Я бачив, що пані Целіна, яка все менше вірить у мільйони Кроміцького, побоюється, щоб я не влаштував їх надто дорого, але я вже вирішив, що покажу їм фіктивний розрахунок, а більшу частину витрат візьму на себе. Звичайно, я ще й словом не обмовився, що теж збираюсь їхати до Гаштейна. Я хотів так повернути справу, щоб тітка сама запропонувала мені поїхати туди; і гадаю, що мені пощастить це зробити, бо в неї немає жодних підозр. Я майже певен, що коли почну з нею розмову про те, куди б поїхати влітку в гори, вона сама скаже мені: «То їдь з нашими; і тобі, і їм буде веселіше». Знаю, що Анельку це злякає, а може, в якомусь найпотаємнішому закуточку душі й порадує. Може, їй спадуть на думку рядки з «Кордіана»47: «Ти всюди: наді мною, біля мене і в мені!» Справді, моє кохання утворило навколо неї зачароване коло; воно оточує її, зобов’язує, підкупляє, вкрадається в її серце під виглядом турботи про неї та її матір, під виглядом послуг, яких вона не може відхилити, побоюючись, щоб мати ні про що не здогадалася і стан її здоров’я не погіршився. Любов проникав в її серце у вигляді подяки мені й співчуття до моїх великих страждань; нарешті, його нав’язують їй спогади.
З ранку до вечора Анелька чує лише похвали мені; тітка, як завжди, обожнює мене; молодий Хвастовський, бажаючи показати, що людям його табору властива неупередженість, запевняє, що я виняток у своєму «прогнилому середовищі»; навіть пані Целіна стала прихильною до мене. Я виявляю до неї стільки сердечності, що вона тепер, так би мовити, мимоволі, любить мене і, мабуть, у глибині душі шкодує, що не я Анельчин чоловік. Отже, люди й природа навколо Анельки навіюють їй любов до мене.
І ти, кохана, хіба вистоїш перед усіма цими силами?
Коли ж ти прийдеш до мене й скажеш: «Я вже не можу більше боротися – візьми мене, бо я тебе кохаю»?

Варшава, 31 травня

Пані Л., опікунка одного з тутешніх благодійних товариств, просила Клару дати на користь цього товариства другий концерт. Але Клара відмовила їй, пояснивши, що вона працює над великим музичним твором і повинна повністю зосередитись на цій роботі. А до листа з надзвичайно ввічливою відмовою вона додала суму, яка дорівнювала збору від її благодійного концерту, що вже відбувся. Неважко уявити, яке враження справив її вчинок у Варшаві. Газети й досі пишуть про неї, підносячи до небес піаністку і її великодушність. Звичайно, багатство її батька, який справді дуже заможний, зросло в їхній оповіді втроє. Не знаю, звідки поширилась у варшавському товаристві чутка, ніби Клара виходить за мене заміж. Може, приводом до цього були наше давне знайомство й дружба, а також перебільшені відомості про її мільйони. Мене це трохи злило, але, подумавши, я вирішив не заперечувати цих чуток, бо вони відвертали будь-які підозри від наших стосунків з Анелькою.
Сьогодні, на денному прийомі в Клари, першою до мене підійшла з лукавою міною Корицька і в присутності душ двадцяти представників музичного світу й нашого варшавського вищого товариства голосно спитала:
– Кузене, хто це в міфології не міг встояти перед співом сирени?
– Ніхто не встояв, кузино,- відповів я,- крім Одіссея, але й він встояв лише тому, що був прив’язаний до щогли.
– А ти був менш передбачливим?
Дехто з гостей уже прикусив губу, чекаючи на мою відповідь, тому я сказав:
– Іноді й це не допомагає. Ти найкраще знаєш, що кохання розриває будь-які пута.
Незважаючи на свою самовпевненість, Корицька збентежилась, а я одержав одну з тих маленьких перемог, що про них розповідають у великосвітських салонах, додаючи прислів’я: «Найшла коса на камінь!»
Коли люди подейкують, що я женюся на Кларі, мені це байдуже, навіть, як я вже казав, певною мірою вигідно. Проте я не сподівався, що мій візит до Клари закінчиться так неприємно з її ж вини. Коли гості розійшлись і залишилися тільки ми зі Снятинським, Клара заграла нам свій щойно підготовлений концерт, такий чудовий, що ми не могли знайти слів для похвали; повторивши на наше прохання фінал, Клара раптом сказала:
– Це на прощання, бо все на світі кінчається прощанням.
– Невже ви збираєтесь нас покинути? – спитав Снятинський.
– Не пізніше, ніж через десять днів, я маю бути у Франкфурті,- відповіла Клара.
Тоді Снятинський звернувся до мене:
– Що ж ти на це скажеш? Адже в Плошові ти обнадіяв нас, що панна Клара назавжди залишиться з нами!
– І можу ще раз повторити, що в наших спогадах панна Клара назавжди залишиться з нами.
– Я теж так це зрозуміла,- з наївною покірністю мовила Клара.
Мене охопила злість на себе, на Снятинського й па Клару. Я не такий марнославний, не такий дурний і вульгарний, щоб втішатися кожною перемогою над жінкою; думка, що Клара може справді кохати мене й плекати: нездійсненні надії, була мені страшенно неприємною. Я знав про її якесь неясне почуття до мене, котре в певних умовах могло б стати дуже сильним, але я не чекав, що вона може чогось вимагати від мене і на щось надіятись. У мене раптом промайнула думка, що вона сказала про свій від’їзд лише для того, щоб перевірити, як я сприйму цю звістку. Отож я сприйняв її дуже холодно. Таке кохання, як моє кохання до Анельки, мало б навчати співчуття; а тим часом не лише Кларин смуток, а й згадка її про від’їзд не тільки не зворушили мене, а здалися мені просто зухвалою претензією – і образою для мене.
Чому? У всякому разі, не через аристократичні передсуди. Я далекий від них. Одразу не міг збагнути, в чому річ, але зараз я пояснюю це моєю відданістю Анельці, такою безмежною й винятковою, що мені здається, ніби кожна жінка, яка хоче примусити моє серце забитися сильніше, тим самим посягає на Анельчині права. Цього пояснення мені досить.
Безсумнівно, я дуже сердечно попрощаюся з Кларою, коли вона буде вже в вагоні, але її завчасне попередження про від’їзд залишило в мене неприємний осад. Ах! Тільки Анельці дозволяється безкарно терзати мої нерви. Ніколи я не дивився на Клару так недружелюбно й критично, як у цю хвилину. Вперше я помітив, що пишність її форм, її біла шкіра, темне волосся, блакитні, надто опуклі очі й вишневі губи,- одне слово, вся її краса схожа на зроблені без смаку зображення гаремних гурій або, що ще гірше, олеографії, які висять на стінах у другорядних готелях. Я пішов від неї в дуже поганому настрої і попрямував до книгарні, де хотів купити кілька книжок для Анельки.