Без Догмата - 06

– Припустімо, що я її маю, отож відповім тобі так: треба бути людиною з дуже ницими духовними запитами, щоб так звану славу носити на голові, на шиї, ставити її на письмовому столі чи вішати у вітальні. Скажу відверто, спочатку це лестить самолюбству, але тільки духовному парвеню лестощі можуть заповнити життя й замінити решту видів щастя. Інша річ – усвідомлювати, що створене тобою заслуговує на визнання, викликає відгуки,- від цього людина, яка служить суспільству, може діставати задоволення. Невже мене могло б ощасливити, якби хтось у світському салоні з дурною міною сказав: «Ми завдячуємо вам стількома приємними хвилинами!», або, коли я з’їм щось нестравне, якась газета відразу надрукувала б: «Сповіщаємо читачам смутну новину: в нашого видатного X. X. болить живіт». Хіба таке могло б ощасливити мене? Фе, за кого ти мене маєш?
– Послухай,- сказав я. – Я теж не марнославний, але кожен хоче, щоб люди його поважали. Це вроджена потреба. їй-богу, я не пуста людина, та скажу тобі щиро: коли люди помічають у мені якісь здібності, говорять про них, жаліють, що вони марнуються, то, хоч тоді я ще виразніше усвідомлюю свою нікчемність, проте це мені трохи лестить, приносить якусь, хоч і гірку, радість.
– Це так тому, що ти жалієш себе, хоч зрештою маєш для цього достатні підстави. Але ти не перекручуй питання. Я зовсім не збираюсь доводити, що кому-небудь може бути приємно, коли його називають віслюком.
– Таж людська повага йде за славою!
Снятинський дуже жвавий і має звичку під час розмови бігати по кімнаті, сідати на всі стільці й столи, цього разу він сів на підвіконня й відповів:
– Повага? Помиляєшся, мій любий. Ми – дивне суспільство. В нас панує чисто республіканська заздрість. Я пишу комедії, працюю для театру – гаразд! Я став певною мірою відомим – ще краще. Отож ти думаєш, що через ті комедії мені заздритиме лише інший драматург? Зовсім ні! Мені заздритимуть інженер, банківський чиновник, педагог, лікар, залізничний агент, одне слово, люди, які самі ніколи не писали б комедій. Всі вони у стосунках з тобою намагатимуться показати, що, на їхню думку, ти нічого не вартий, а позаочі зневажливо говоритимуть про тебе, навмисне применшуватимуть твої достоїнства, щоб завдяки цьому надати собі більшої ваги. Якщо хтось із них замовив пошити собі сюртук у мого кравця, то при першій-ліпшій нагоді він, знизуючи плечима, скаже: «Снятинський? Велике діло! Він шиє в того ж Пацикевича, що і я!» Отак воно в нас, ось що тягне за собою твоя слава!
– Все ж, мабуть, вона чогось варта, коли люди заради неї ладні скрутити собі в’язи.
Снятинський трошки замислився, потім серйозно сказав!
– В особистому житті слава дечого варта, з неї можна зробити стільчика під ноги коханій жінці.
– Цим висловом ти здобудеш собі нову славу.
Снятинський підбіг до мене й випалив:
– Авжеж, авжеж! Склади лаври в чохол, іди з ними до коханої і скажи їй: «Ось через це люди скручують собі в’язи, це вони вважають щастям, цінують нарівні з багатством, і я його здобув, а зараз став на нього свої лапки!» Якщо ти так зробиш, то тебе кохатимуть усе життя – зрозуміло? Ти хотів знати, чого варта слава – отож тепер знаєш.
Поява дружини Снятинського й Анельки, які збиралися йти в оранжерею, перервала його мову.
У пані Снятинській таки сидить якийсь бісик! Вона прийшла ніби для того, щоб попросити в чоловіка дозволу піти в оранжерею, а коли він дозволив, звелівши їй тепліше вдягтися, вона повернулась до мене і з котячою хитрістю спитала:
– А ви дозволите Анельці?
Те, що Анелька почервоніла по самі вуха, цілком природно, але що я, бувалий чоловік, відточений, мов бритва на різних брусках, у першу мить теж зніяковів, цього не можу собі простити. Однак я із вдаваною сміливістю підійшов до Анельки, підніс до губів її руку й сказав:
– Тут, у Плошові, наказує Анелька, а я перший готовий підкорятися її наказам.
Мені хотілося, щоб ми зі Снятинським теж пішли з ними до оранжереї, але стримався. Я відчував потребу поговорити про Анельку, про моє майбутнє одруження, адже я знав, що Снятинський нарешті зачепить це питання. Я навіть полегшив йому завдання, спитавши, як тільки дами вийшли:
– Отже, ти несхитно віриш у свої життєві догмати?
– Більше ніж будь-коли, а точніше – завжди однаково. Немає на світі більш затертого слова, ніж «любов», тому аж неприємно його повторювати, але тобі, віч-на-віч, я скажу: любов у широкому значенні цього слова, любов у вузькому значенні – і геть критику! Так! Це мої життєві канони. Моя філософія полягає в тому, щоб на цю тему не філософствувати – і нехай мене грець поб’є, якщо я вважаю себе дурнішим за інших. З любов’ю життя чогось варте; без неї не варте й дірки з бублика.
– Поговоримо про любов у вузькому значенні слова, або, простіше кажучи, про любов до жінки.
– Гаразд, нехай буде «до жінки».
– Дорогий мій, невже ти не бачиш, на якому крихкому фундаменті будуєш своє особисте щастя?
– На такому ж крихкому, як і життя, не більше.
Говорячи це, я не мав на увазі розлуки, тієї прірви, що її розкриває перед нами смерть. І я сказав Снятинському:
– Даруй, не узагальнюй свого особистого щастя. Тобі пощастило, а комусь може не пощастити.
Але Снятинський не хотів про це й слухати. Він запевняв, що в дев’яноста випадків із ста шлюби бувають вдалі. Він вважає, що жінки кращі, чистіші, шляхетніші від нас, чоловіків.
– Ми просто негідники порівняно з ними! – кричав він, розмахуючи руками й струшуючи своїм русявим чубом.- Авжеж, справжні негідники, та й годі! Це я тобі кажу, а я спостерігаю життя і вмію спостерігати, хоча б тому, що я комедіограф.
Він сів верхи на стілець і, напираючи на мене бильцем, говорив далі з не меншим запалом:
– Дюма каже, що є мавпи з країни Нод, яких не можна приборкати, але для цього в тебе є очі, щоб не вибрати собі мавпи з країни Нод. А взагалі жінка не обдурить чоловіка, не врадить його, якщо сам він не зіпсує її чи не розтопче її серця, не обдурить і не відштовхне її своєю нікчемністю, егоїзмом, обмеженістю, своєю гидкою, ницою натурою. При цьому кохай її! Нехай вона відчуває себе не лише твоєю самкою, а й твоєю найдорожчою істотою, твоєю дитиною, твоїм другом. Носи її за пазухою, щоб їй було тепло, тоді можеш бути спокійним, з кожним роком вона міцніше горнутиметься до тебе, і ви зрештою зростетеся, наче сіамські близнюки. Якщо не даси їй цього, зіпсуєш її, відштовхнеш своєю нікчемністю,- вона від тебе піде! Піде, як тільки простягнуться до неї чиї-небудь більш благородні руки, вона муситиме піти, бо потребує ніжності й поваги, як повітря.
І він так натискав на мене стільцем, що я мусив весь час відсуватись, і незабаром ми присунулись аж до вікна. Там він зірвався на ноги й говорив далі.
– Які ж ви дурні! Щоб у наш вік духовної посухи, у вік без загального щастя, без устоїв і перспектив не створити собі принаймні особистого щастя, не створити цієї опори? Мерзнути на форумі – та ще й удома собі не натопити! Немає нічого дурнішого! Кажу ж тобі – женися!
Він показав мені крізь вікно на Анельку, яка поверталася з його дружиною з оранжереї.
– Онде твоє щастя! Отам воно дрібоче в хутряних чобітках по снігу! Повторюю тобі – женися! Цінуй її на вагу золота, ні, на карати, зрозуміло? Просто в тебе немає постійного місця проживання не тільки в фізичному, але і в духовному, і в моральному розумінні; в тебе немає опори, немає спокою, вона все це дасть тобі. Тільки не профілософствуй її, як профілософствував свої таланти й свої тридцять п’ять років життя!
Він не міг сказати мені нічого кращого, благороднішого, що більше відповідало б моїм бажанням, тому я потиснув йому руку й сказав:
– Ні, її я не профілософствую, бо я її кохаю.
І ми по-дружньому обнялися.
У цей час ввійшли жінки. Снятинська, побачивши, що ми обіймаємося, сказала:
– Коли ми виходили, то чули якусь суперечку, але бачу, що вона закінчилась мирно. Можна дізнатися, про що йшла мова?
– Про жінок,- відповів я.
– І які наслідки?
– Як бачите – обійми, а дальші наслідки будуть незабаром.
Та скоро по них приїхали сани. Короткий зимовий день кінчався, вечоріло, і їм був час повертатись додому: тому що погода була гарна, тиха, а сніг в алеї був утоптаний і рівний, мов паркет, ми з Анелькою вирішили провести їх аж до турнікету на шосе.
Так ми й зробили. Попрощавшись з милим подружжям, повертались додому. Уже смеркалось, але вечірня зоря ще не згасла, і я добре бачив Анельчине обличчя. Вона була чимось схвильована. Я здогадався, що в неї відбулася відверта розмова зі Снятинською; а може, вона сподівалася, що саме зараз я промовлю очікуване слово? Те слово було вже в мене на кінчику язика, але дивна річ, хоч я вважав, що в любовних справах володію собою, як мало хто інший, і в «години фехтування» відбивав, якщо й не дуже вправно, то принаймні цілком спокійно найвлучніші удари,- проте зараз був схвильований, немов хлопчисько. Яке ж нове було це почуття! Я боявся, що не зв’яжу двох слів,- і мовчав.
Так мовчки ми йшли до ганку. Я подав Анельці руку, бо сніг був виковзаний полоззям саней, і коли вона сперлась на неї, я знову відчув, як мене сильно вабить до цієї дівчини. Через хвилину я вже тремтів від цього почуття, і ніби іскри пробігали по моїх нервах.
Увійшли до передпокою. Там не було нікого, ще й не світилося, тільки крізь прорізи дверцят у грубах мерехтіло полум’я. Я став мовчки в темряві знімати з Анельки шубку, коли зненацька з-під тієї шубки на мене війнуло теплом, я обійняв Анельку і, пригорнувши її до себе, торкнувся губами її чола.
Я діяв майже несвідомо. Анелька ж, напевно, просто заціпеніла, бо не чинила ні найменшого опору. Щоправда, вона відразу висковзнула з моїх обіймів, бо в коридорі почулися кроки слуги, який ніс лампу. Вона втекла до себе нагору, а я, глибоко схвильований, ввійшов до їдальні.
У кожного більш-менш винахідливого чоловіка бувають у житті подібні хвилини, бували вони і в мене,- але я звичайно лишався досить спокійним і цілком володів собою. А зараз враження й думки вихором пролітали у мене в голові. На щастя, їдальня була порожня: тітка з Анельчиною матір’ю сиділа в маленькій вітальні.
Я пішов туди, але думками був дуже далеко, тому ледве розумів, про що вони мені говорять. Мене охопила тривога. Я уявляв собі, як Анелька зараз сидить у своїй кімнаті й стискає руками скроні; я намагався відчути й зрозуміти, що відбувається в її серці.
Анелька незабаром прийшла. Я полегшено зітхнув, не знаю чому, але мені здавалося, що вона цього вечора не появиться. На щоках у неї були червоні плями, очі блищали, ніби після сну. Очевидно, вона намагалась охолодити пудрою своє розпашіле обличчя, бо на лівій скроні лишилися сліди пудри. її вигляд зворушив мене. Я відчув, що дуже глибоко кохаю її.
Зайнявшись якимсь рукоділлям, Анелька сиділа, опустивши голову, проте я помітив, як вона часто дихав, а разів зо два вловив її бистрий, запитливий і тривожний погляд.
Щоб розвіяти її тривогу, я втрутився в розмову наших дам, які говорили про Снятинських, і сказав:
– Снятинський сьогодні дорікав мені, що я справжній Гамлет, бо занадто філософствую, але я доведу йому, що це не так, доведу не пізніше, ніж завтра.
Це «завтра» я вимовив з притиском і гадаю, що Анелька добре зрозуміла мене, бо пильно подивилась на мене, а тітка, ні про що не здогадуючись, запитала:
– То ви завтра з ним побачитесь?
– Нам треба бути на прем’єрі його п’єси. Якщо Анелька згодна, то, може, ми завтра з нею поїдемо.
Моя славна дівчина звела на мене зніяковілий, але сповнений довір’я погляд і надзвичайно лагідно промовила:
– Я на все з радістю погоджуюсь!
Була хвилина, коли мені хотілось відразу ж усе скінчити, мабуть, я повинен був так зробити, але я вже сказав «завтра» – і це мене стримало.
Я почуваю себе, як людина, що затиснула собі пальцями очі й ніздрі, щоб пірнути глибоко в воду.
Зате я впевнений, що на дні знайду справжню перлину.

6 березня, Рим, Коза Озоріа

З учорашнього дня я в Римі. Батько не такий тяжко хворий, як я побоювався. В нього напівпаралізована ліва рука і ліва половина тіла, однак лікарі заспокоюють мене,’ що серцю параліч не загрожує і що в такому стані можна прожити роки.

7 березня

Отже, Анелька залишилася в непевності, в чеканні й тривозі. Але я не міг вчинити інакше. На другий день після того, як до Плошова приїздили Снятинські, тобто того самого дня, коли я мав намір освідчитись Анельці й попросити дозволу на шлюб з нею в її матері, я одержав листа з Рима від батька, який сповіщав про свою хворобу: «Поспіши, любий хлопчику,- писав батько,- я хотів би ще раз обняти тебе перед смертю, бо відчуваю, що човен мій прибивається вже до берега». Одержавши такого листа, я виїхав першим же поїздом і без зупинок їхав аж до Рима. Виїжджаючи туди, я думав, що вже не застану батька живим. Даремно тітка заспокоювала мене, що якби батькові загрожувала велика небезпека, він надіслав би мені телеграму. Я знав, що в батька є свої дивацтва, серед них – антипатія до телеграфів. Тітка лише вдавала, що спокійна, а насправді була така ж схвильована, як і я.
В такій хапанині й переполосі, побоюючись, що батько може ось-ось померти, я не хотів і не міг освідчуватись Анельці. Було б просто цинічно з мого боку шепотіти ніжні слова тоді, коли, може, саме в цю хвилину батько йде зі світу. Це розуміли всі, насамперед Анелька. Прощаючись з нею, я сказав: «Напишу тобі з Рима». А вона відповіла: «Дай боже, щоб ти заспокоївся, це найважливіше». Вона повністю довіряє мені. Хоча в мене, заслужено чи не заслужено, репутація легковажного в ставленні до жінок чоловіка, і це, мабуть, уже дійшло до Анельчиних вух, та, може, саме тому ця мила дівчина виявляв до мене ще більше довір’я. Я вгадую й розумію її думки й почуття. Я немов чую, як її чиста душа промовляє до мене: «Тебе скривдили, ти не легковажний, а люди, що звинувачують тебе в легковажності, роблять це тому, що вони не вміли любити тебе так щиро й глибоко, як я люблю». І Анелька має рацію. Може, я трохи й схильний до легковажності, але вона, безперечно, викликана метушливістю, суєтністю й душевною порожнечею, з якими мені доводилося стикатись. Усе це могло б зовсім спотворити й висушити мою душу, якби так сталося, тоді такій істоті, як Анелька, довелося б розплачуватись за чужу вину. Але я сподіваюся, що порятунок ще можливий, і благословенний лікар не приходить запізно. Та хіба хто знає, чи буває коли-небудь запізно, і чи благородне й чисте жіноче серце не володіє даром воскрешати мертвих.
А може, й чоловіче серце наділене більшою, ніж гадають, здатністю відроджуватись. Існує легенда про єрихонську троянду, яка, зовсім зів’янувши, від однієї дощової краплини одразу ж оживає й випускає нові пелюстки. Я помічав, що в чоловічому характері загалом значно більше пружності, аніж у жіночому. Бував, чоловік забрудниться в такій огидній розпусті, що половина тієї отрути назавжди роз’їла б смертельною проказою жіночу душу; а тим часом Адамів син спроможний по тільки перебороти хворобу і легко морально одужати, посвіжішати, але й просто відродитися серцем. Це саме можна сказати й про почуття. Я знав жінок з таким спустошеним серцем, що вони зовсім утратили здатність кохати чи навіть поважати кого-небудь чи що-небудь. А чоловіків таких я не знав. Справді, кохання повертає нам, чоловікам, цнотливість.
Такі твердження можуть здатися дивними в устах скептика, але я своїм сумнівам довіряю не більше, ніж будь-яким твердженням, аксіомам і спостереженням, що на них інші люди спираються в житті. В будь-яку хвилину я ладен погодитися, що мої сумніви можуть бути такими ж далекими від суті речей, як і ті аксіоми. Крім того, те, що я пишу, пишу під впливом мого почуття до Анельки, яка, може, й сама не знає, який розумний шлях вона обрала, виявивши мені безмежне довір’я; вона цим полонила моє серце й прив’язала до себе. Зрештою, чи говорю я про кохання, чи про якесь інше життєве явище, я говорю й пишу завжди те, що в цю хвилину думаю. А що я думатиму про це завтра, не знаю. Ох, якби я знав, що будь-який мій погляд, будь-яке переконання чи принцип вистоїть і завтра, й післязавтра проти духу скептицизму,- я вхопився б за нього обома руками, зробив би його своїм каноном і поплив би, як Снятинський, напнувши всі вітрила, під сонцем, замість того, щоб бродити в мороці й порожнечі.
Не хочу більше повертатись до своєї душевної трагедії. Що ж до любові взагалі, то, дивлячись на життя і всі його явища очима скептика, я міг би й про неї сказати Соломонове «vanitas vanitatum»17 Але я не був таким сліпим, щоб не бачити, що з усіх життєвих чинників любов – наймогутніший, вона така всесильна, що кожного разу, коли я про це згадаю й окину думкою вічне море буття, мене просто приголомшує й дивує її могутність. Звичайно, вона всіма визнана і всім відома, як схід сонця, як припливи та відпливи в океані, та все ж ця могутність завжди однаково вражає. Після Емпедокла, який висловив здогад, що це Ерос витягнув світ із хаосу, метафізика не зробила ані кроку вперед. Тільки смерть – така само нещадна сила, як і любов, але у споконвічній боротьбі цих двох сил любов бере смерть за горло й придавлює їй коліном груди, перемагає її вдень і вночі, перемагає щовесни, ходить за нею слідом – і в кожну викопану смертю яму кидає посів нового життя. Люди, заклопотані буденними справами, забувають чи не хочуть пам’ятати, що вони служать тільки любові. Аж дивно стає, коли подумаєш, що воїн, державний муж, землероб, купець, банкір своїм трудом, який ніби не має нічого спільного з любов’ю, по суті, служать тільки їй, виконують тільки той закон природи, в силу якого чоловікові руки тягнуться до жінки. Коли б хтось сказав Бісмаркові, що кінцевою і єдиною метою його зусиль є те, щоб уста Германа злилися з устами Доротеї,- яким би диким парадоксом видалася б йому ця думка! І мені зараз те, що я написав, здається парадоксом, а проте!., проте Бісмарк намагався зміцнити могутність німців, а такої могутності можна досягти тільки завдяки коханню Германа й Доротеї. То що ж залишається робити Бісмарку, як не намагатися з допомогою політики чи багнетів створити такі умови, в яких Герман з Доротеєю могли б спокійно кохатися, щасливо поєднатись і вирощувати нове покоління?
Ще в університеті я читав якусь арабську газель, у ній сила любові порівнюється з силою пекельних обценьок. Я забув ім’я поета, але слова його запали мені в пам’ять. Справді, голова йде обертом, коли подумаєш про могутність любові. Зрештою всі життєві явища – це тільки різноманітні форми однієї й тієї ж сутності. Елейці виражали її словами: «Все в одному». Справді, вона одна вічна, одна владарює, з’єднує, підтримує, творить.

10 березня

Сьогодні я розірвав три або чотири листи до Анельки. Після обіду пішов у кабінет до батька, щоб поговорити з ним про тітчині заміри. Він саме розглядав крізь збільшувальне скло ще не очищені від землі епіліхніони18 що їх надіслали йому з Пелопоннесу. Між іншим, у цій кімнаті-музеї з мінливим освітленням,- бо одні вікна були з білими, а інші з кольоровими шибками,- наповненій етруськими вазами, уламками статуй і різноманітними грецькими та римськими пам’ятками старовини, батько мав дуже ефектний вигляд. Серед цієї обстановки його обличчя здавалось мені дуже подібним до обличчя «божественного» Платона чи якогось іншого грецького мудреця.
Коли я ввійшов, батько відірвався від своєї роботи, зацікавлено вислухав мене, а потім спитав:
– Ти вагаєшся?
– Я не вагаюсь, а розмірковую – намагаюся зрозуміти, чому мені цього хочеться.
– Я скажу тобі так: коли я був молодим, то не менше, ніж ти, полюбляв аналізувати самого себе і всі життєві явища. Але, коли познайомився з твоєю матір’ю, відразу втратив цю здатність. Я знав лише одне: що хочу володіти нею, і нічого більше не хотів знати.
– Отже?
– Отже, якщо ти жадаєш так само глибоко, то одружуйся. Ні, я не це хотів сказати: якщо ти так глибоко жадаєш, то одружишся без нічиєї поради й допомоги і будеш таким само щасливим, як був я, поки не померла твоя мати.
З хвилину ми мовчали. Якби я батькові слова захотів сприйняти крізь призму своєї вдачі, не порадували б вони мене. Я, безсумнівно, кохаю Анельку, однак не дійшов ще до того, щоб у моїй душі не було ніякої рефлексії. Хоч у цьому немає нічого поганого – просто покоління, до якого я належу, піднялося на більш високий ступінь свідомості. В мені завжди є дві людини: актор і глядач. Часто глядач незадоволений актором, але цього разу в мені між ними панує згода.
Батько перший порушив мовчання.
– Розкажи мені, яка вона.
Тому що опис – най безпомічніший спосіб змалювання портретів, я приніс батькові велику, дуже вдалу Анельчину фотографію, яку він став дуже зацікавлено розглядати.
А я з не меншою цікавістю придивлявся до нього, тому що в ньому враз прокинувся художник і водночас давній, вишуканий знавець і поклонник жінок, колишній «Leon l’Invincible». Сперши фотографію на рукав своєї бідної, вже напівмертвої руки, він правою схопив лупу і, то наближаючи, то віддаляючи її, мовив:
– Якби не деякі особливості, це було б обличчя в дусі Арі Шеффера…19 Вона була б чарівною зі слізьми па очах… Деяким людям не подобаються жінки з ангельським виразом обличчя, але я вважаю, що навчити ангела бути жінкою – це найвище досягнення… Дуже гарна й дуже оригінальна… Enfin, tout ce qu’il y a de plus beau au monde – c’est la femme!20
Він знову почав маневрувати лупою і згодом сказав:
– Судячи з обличчя, а тим більше з фотографії, завжди можна помилитись, але я маю певний досвід. На мою думку, це глибоко чесна натура. Так мені здається… Такі типи жінок дорожать чистотою свого пір’ячка… Дай боже тобі щастя, мій хлопчику, мені дуже подобається твоя Анелька. Я завжди побоювався, що ти женишся на якій-небудь іноземці,- добре, що це Анелька!…
Я підійшов до нього, а він правою рукою обняв мене за шию, пригорнув до себе й сказав:
– Я багато віддав би, щоб колись так само обняти свою невістку!
Я почав запевняти його, що так воно й буде. Потім ми обговорили мій намір викликати в Рим тітку й Анельку з її матір’ю. Коли я в листі освідчуся, то зможу наполягати, щоб вони приїхали, а вони, звичайно, погодяться, зважаючи на батька. Тоді шлюб міг би відбутися в Римі і дуже швидко.
Батькові дуже сподобався цей план, бо літні й хворі люди люблять бачити навколо себе життя і рух. Я знав також, що Анелька буде щаслива, дізнавшись про такий хід справ, а тому й сам з кожною хвилиною все більше хотів, щоб усе задумане мною здійснилося. За один тиждень можна було все залагодити. Я усвідомлював, що така енергійність і рішучість не дуже властиві мені, тому ще більше радів від самої думки, що тепер я на таке здатний. У своїй буйній уяві я вже бачив, як супроводжуватиму Анельку в Римі. Лише жителі цього міста розуміють, яка це втіха ознайомлювати приїжджих з його історичними пам’ятками, а тим більше – показувати їх коханій жінці!
Мою розмову з батьком перервав прихід подружжя Девіс, яке щодня провідує батька. Він за походженням англійський єврей, вона – італійська дворянка, що вийшла за нього з розрахунку. Сам Девіс – бідолаха, він користувався життям удвічі більше, ніж дозволяв його слабий від природи організм. Тепер йому загрожує розм’якшення мозку, він байдужий до всього на світі, одне слово, він із тих людей, що їх можна зустріти в гідропатичних лікарнях. А його дружина – справжня Юнона; в неї зрощені над переніссям брови і форми грецької статуї. Не подобається вона мені – наче Пізанська вежа: вічно хилиться, але не падає. Торік я трохи залицявся до неї, та й вона дуже охоче кокетувала зі мною, однак на цьому все й скінчилося. Моєму батькові вона дуже подобається. Я навіть підозрюю, що колись він був закоханий у неї. В кожному разі, він захоплюється нею, як художник і мислитель, адже вона справді красуня й надзвичайно розумна. Батько провадить з нею нескінченні диспути, які називає «Causeries Romaines»21 і полюбляє їх, може, тому, що такі розмови про різні життєві явища з вродливою жінкою здаються йому чимось справді італійським, гідним часів Ренесансу й поетичним. Я рідко беру участь у цих диспутах, бо не вірю в щирість пані Девіс. Мені здається, що її незвичайна інтелігентність – тільки від розуму, а не від душі, що насправді її ніщо не обходить, окрім власної вроди та власних вигод. Я не раз зустрічав тут жінок, які ніби мають високі духовні запити, а по суті ставляться до релігії, філософії, мистецтва й літератури, наче до предметів свого туалету. Вони час від часу вбираються то в одне, то в друге, вважаючи, що воно їм личить. Я підозрюю, що саме тому пані Девіс цікавиться то життєвими проблемами, то стародавніми Грецією і Римом, то «Божественною комедією», а часом – епохою Відродження або церквами та галереями Боргезе чи Колонна тощо. Я можу зрозуміти, коли якась видатна особистість уявляє собі, що вона пуп землі, але в жінках, які цікавляться різними дрібницями, такий егоїзм смішний і жалюгідний.
Я запитував себе: чим пояснити приязнь – можна сказати більше – захоплення пані Девіс моїм батьком,- і, здається, знайшов відповідь. Отож батько, зі своєю прекрасною головою патриція і філософа, з манерами, що нагадують про вісімнадцяте століття, є для неї свого роду objet d’art22, а ще більшою мірою – чудовим і розумним дзеркалом, у якому пані Девіс може досхочу милуватися своїми розумом і вродою. Крім того, вона вдячна батькові й за те, що він її не критикує і дуже любить. Може, саме на цьому грунті виникла її прив’язаність до нього, принаймні він став їй потрібним. До того ж у пані Девіс репутація кокетки, а, буваючи щоденно в батька, вона ніби тим самим каже світському товариству: «Це неправда, бо він – сімдесятилітній дід, і ніхто не може запідозрити мене в бажанні полонити його серце, хоч я прихильна до нього більше, ніж до будь-кого». І, нарешті, вона справді походить із стародавнього італійського роду, а пан Девіс, незважаючи на своє величезне багатство, є тільки паном Девісом, отже, дружба з моїм батьком зміцнює їхнє становище у вищому світі.
Був час, коли я сам себе запитував: чи почасти не заради мене ці щоденні візити? Хто знає! У всякому разі, цю жінку приваблюють не мої достоїнства, а тим більше не її почуття до мене. Але вона відчуває, що я дивлюся на неї скептично, і це її непокоїть. Може, вона ненавидить мене, проте була б рада, якби я опустився на коліна перед нею. Я зрештою зробив би це, бо вона прекрасний зразок людської породи; я став би перед нею навколішки хоча б заради її зрослих брів і гідних Юнони плечей,- але за ціну, на яку вона не згодиться.
Як тільки прийшли Девіси, батько почав якусь філософську розмову, що, перескакуючи з одного питання на інше, закінчилась аналізом людських почуттів. Пані Девіс висловила кілька надзвичайно влучних зауважень. З музейної кімнати ми перейшли на терасу, яка виходить у наш сад. Сьогодні тільки десяте березня, а тут уже все в повному розквіті. Цього року рання весна. Вдень спека; магнолії вкриті цвітом, як снігом; ночі теплі, ніби в липні. Однак тут зовсім інший світ, аніж у Плошові! Я дихаю на повні груди. Пані Девіс на нашій терасі, при світлі місяця вповні, була така прекрасна, мов якийсь грецький сон. Я бачив, що вона під враженням цієї чарівної римської ночі. Голос її став ніжнішим і м’якшим, ніж звичайно. Хоч, може, як і завжди, вона й зараз думала тільки про себе й відчувала все стосовно до себе; вбиралася в місячне світло, тишу й пахощі магнолій, як у капелюшок, шаль тощо. Але це вбрання їй надзвичайно личило. Якби моє серце не було зайняте Анелькою, я захопився б нею. При цьому вона говорила такі речі, які не кожному чоловікові спадуть на думку.
Однак щоразу, коли я буваю присутнім на цих Causeries Romaines, мені починає здаватися, що батько, я, пані Девіс, одне слово, всі ми, люди певного кола, насправді живемо відірвано від реального життя. Під нами щось відбувається, щось виникає, точиться боротьба за існування, за шматок хліба, йде життя реальне, сповнене клопіткої праці, тваринних потреб, апетитів, пристрастей, щоденних зусиль,- життя страшенно напружене, метушливе, яке шумить і бушує, наче море,- а ми вічно сидимо собі па якихось терасах, розбалакуємо про мистецтво, літературу, любов, жінок; далекі від того життя, чужі йому, ми викреслюємо з семи днів тижня шість буденних днів і не усвідомлюємо, що наші захоплення, нерви й душі годяться лише для свят. Поринувши, мов у теплу ванну, в блаженний дилетантизм, ми живемо, наче у півсні. Поволі розтрачуючи успадковане добро й успадкований запас м’язових та нервових сил, ми поступово втрачаємо грунт під ногами. Ми – мов той пух, що його носить вітер. Ледве за що-небудь зачепимось, як реальне життя відривав нас – і ми підкоряємось, бо не маємо сили, щоб чинити йому опір.
Коли я про це думаю, мене завжди вражає те, що в нас є тисяча протиріч. От ми вважаємо себе цвітом цивілізації, її найвищим щаблем, а втратили віру в себе. Лише най дурніші з-поміж нас ще вірять у смисл свого існування. В житті ми інстинктивно шукаємо його святкових сторін, втіхи й щастя, але не віримо і в щастя теж. Щоправда, наш песимізм легкий і нетривкий, як дим наших гаванських сигар, та однак він затуляє від нас усі обрії. За цими запонами, в цьому диму ми створюємо окремий світ, відірваний від огрому всесвіту, замкнений у собі, трохи метушливий і сонний.