Без Догмата - 12

Яке гарне й розумне грецьке слово «ананке»!31 Десь було визначено, що через цю жінку я не матиму спокою навіть тоді, коли перестану думати про неї. Однак мене дуже стривожила звістка, що маєток продано й Анелька приїхала до Плошова. Минулої ночі я погано спав; у голові виникали різні запитання, я шукав на них відповіді. Так, приміром, я намагався вирішити, чи маю я право відвернути пані Кроміцьку від її обов’язку й завести її на манівці, чи ні? Я цього не хочу й не зроблю, бо пані Кроміцька мені не подобається,- але чи мав би я на це право? Заповнюю собі життя отакими «to be or not to be?»32, бо не маю більше чим жити. Проте такі роздуми не належать до найвищих земних утіх, найчастіше вони бувають схожі на намагання собаки піймати свого власного хвоста: нічого я не спіймаю, нічого не доведу, лише стомлюсь, але я втішаюся тим, що минув ще один день чи ще одна ніч. Водночас я помітив, що при всьому своєму скептицизмі маю здатність ставити до себе вимоги, гідні плошівського вікарія. Сучасна людина сплетена зі стількох ниток, що коли хочеш розплутати їх, то ще більше заплутуєшся. Марно я сьогодні вночі повторював собі, що хоч усе це чиста теорія, однак я маю таке право. Якийсь голос з церковної паперті весь час мені заперечував: «Ні! Ні! Ні!» Все ж я повинен перебороти ці докори сумління,- від цього залежить моя душевна рівновага. Зараз, увечері, в мене якраз відповідний настрій для цього. Сьогодні пополудні я був у домі одного знайомого художника й чув, як пані Девіс доводила двом французьким літераторам, що жінка повинна все життя лишатися неприступною хоча б лише «pour la nettetй du plumage»33. Малескі їй підтакував: «Oui, oui, du plumage!»34 A я в цю хвилину уявив собі, як усі краби Середземного моря перевернулися навзнак і повитягали до неба свої клешні, благаючи Юпітера вдарити громом. До речі, пані Девіс запозичила цю фразу в мене, а я запозичив її у Фельє. Проте я слухав її цілком серйозно, навіть не посміхнувшись, але настрій у мене став якийсь веселий і цинічний, він ще й досі не полишив мене, це найкраща зброя проти докорів сумління…
Отже, розмірковую далі! Чи маю я моральне право закохати в себе пані Кроміцьку і, якщо вдасться, звести її з доброї путі? Для мене це перш за все питання честі, як і для кожного, хто вважає себе джентльменом і кого всі вважають таким. Отож я не знаходжу жодного пункту, який би забороняв мені вчинити так. Щоправда, на перший погляд, це найдивніший з кодексів, які будь-коли існували на світі. Якщо я вкраду в когось гроші, то, за світськими поняттями про честь, я зганьбив себе, я – злодій, а обкрадений залишається чистим; якщо ж я вкраду в кого-небудь дружину, тоді я, злодій, залишаюся чистим, а ганьба падає на обкраденого. Що ж це таке? Викривлення моральних понять чи між крадіжкою гаманця й крадіжкою дружини така велика різниця, що цих двох вчинків навіть не можна зіставляти? Я часто замислювався над цим і дійшов висновку, що це не одне й те ж саме. Людина не може бути такою власністю, як річ, і крадіжка дружини – акт взаємного бажання. Чому я маю визнавати права чоловіка, якщо цих прав не визнає його дружина? Яке мені діло до нього? Я бачу жінку, яка хоче бути моєю, і беру її. Чоловік її для мене не існує, а присяга, яку вона давала йому, мене ні до чого не зобов’язує. То що ж має мене стримувати: повага до інституту шлюбу? Але якби я кохав, якби я міг кохати пані Кроміцьку, то кричав би всім своїм єством, що протестую проти її шлюбу! Протестую проти її обов’язку по відношенню до Кроміцького! Цей шлюб розчавлює мене ногою, мов черв’яка, який звивається від болю,- і мені, якому при останньому зітханні хочеться вкусити ту ногу, наказують ще її поважати? За що? Чому? Що мене обходить такий суспільний лад, який випив із мене всю кров, всяке бажання жити? Звичайно, коли люди харчуються рибою, це закон природи, але спробуйте примусити шанувати такий закон рибу, яку живцем шкребуть, перш ніж покласти в каструлю. Я протестую і кусаюсь,- оце моя відповідь. Спенсерівський ідеал досконало розвиненої людини, в якої особисті прагнення перебувають у повній гармонії із суспільним порядком,- це лише постулат. Я знаю, добре знаю, що Снятинський побив би мене одним запитанням: «Отже, ти за вільне кохання?» Ні! Я тільки за самого себе. I am for myself35. Зрештою, я не хочу нічого знати про ваші теорії. Якщо ти покохаєш іншу жінку або твоя дружина покохає іншого чоловіка, тоді побачимо, чи пригодяться тобі всі ваші моральні приписи і обов’язкова повага до традицій суспільства. В найгіршому разі, мене можна вважати непослідовним. Таким само непослідовним я був тоді, коли я, скептик, замовив обідню за здоров’я Леона й Анелі й молився, мов дитина, ковтаючи як дурний, сльози. На майбутнє даю собі слово завжди бути непослідовним тоді, коли це буде для мене краще, вигідніше. На світі існує лише одна логіка – логіка пристрасті. Розум застерігає нас тільки до певного часу, а потім, коли коні нестримно рвуться вперед, він сідав на козли і вже тільки пильнує, щоб не поламався екіпаж. Людське серце не може вберегтися від кохання, а кохання – це стихія, така ж сила, як морський приплив та відплив. Якщо жінка кохає чоловіка, то ніяка пекельна сила не відірве її від нього, бо присяга перед вівтарем – це лише освячення кохання; але коли вона є тільки обов’язком, тоді перший приплив викине її на пісок, як дохлу рибину. Я не можу дати зобов’язання в тому, що в мене не виросте борода або що я не постарію,- а якщо я дам його, то закон життя роздавить мене з усіма моїми зобов’язаннями.
Дивна річ: усе, що я пишу, це, як я вже казав, чиста теорія. В мене немає жодних намірів, за які потрібно було б виправдовуватись перед самим собою, проте ці роздуми хвилюють мене, ось і зараз так розхвилювали, що я змушений перестати писати. Напевно, мій спокій дуже вдаваний… Я з годину ходив по кімнаті і врешті збагнув, що мене так розтривожило… Вже дуже пізно. З моїх вікон видно купол Дому Інвалідів, він блищить при місяці, як блищав колись купол собору святого Петра, коли я, окрилений надією, блукав по Пінчіо й думав про Анельку. Я мимоволі поринув у спогади. Нехай вона живе собі, як хоче, але я певний, що міг бути більш щасливим, і вона теж могла бути в десять – ні, в сто разів щасливішою. Ще й тепер, якби в мене були якісь таємні наміри, якби вона була для мене хтозна-якою спокусою, я відмовився б від неї, щоб не зробити її нещасною. Я нізащо не хочу цього, нізащо! Сама думка про це позбавила б мене будь-якої діловитості й рішучості. Життя моє склалося так, що негативні риси мого характеру розвинулись, а позитивні занепали, хоча серце в мене не зле. В мене величезний запас ніжності до Анельки.
Та все це вже відійшло в минуле. Скептик, що сидить у мені, підказує запитання іншого роду: чи в даному випадку вона справді була б такою нещасливою? Я часто спостерігав, що жінки тільки доти нещасливі, поки вони борються з собою. Коли ж боротьба закінчується, настає, незалежно від результату, період спокою, блаженства, щастя… Колись тут, у Парижі, я знав жінку, яка три роки, страшенно страждаючи, боролася з собою, а потім, коли серце перемогло, до кінця життя докоряла собі тільки в одному, в тому, що так довго йому опиралася.
Проте навіщо ставити собі всі ці питання й розв’язувати їх? Я знаю, що кожне твердження можна довести, а в кожному доказі можна засумніватися. Минули ті добрі часи, коли люди сумнівалися в усьому, тільки не в здатності нашого розуму відрізняти правду від брехні, добро від зла. Нині навколо манівці, манівці й манівці… Краще думатиму про подорож, яка незабаром чекає мене… А Кроміцький таки продав жінчин маєток і глибоко ранив її… Я повинен був написати це тут чорним по білому, бо інакше не віриться, що це правда…

10 квітня

Вчора я був з прощальним візитом у Лаури й потрапив на справжній концерт. Вона, здається, серйозно почала захоплюватись музикою. Клара Гільст грала на фісгармонії. Я завжди радий її бачити, але найбільше вона подобається мені, коли сідає до фісгармонії й бере перші акорди, не відводячи очей від клавіатури. Тоді в ній якась серйозність, зосередженість і при цьому незвичайний спокій. Вона тоді здається мені схожою на святу Цецілію, для мене найсимпатичнішу з усіх святих, у яку я закохався б, коли б жив у її часи. Такий самий спокійний, чистий профіль, те ж саме благородне обличчя стародавньої християнки. Шкода, що Клара така висока, однак, коли вона грає, про це забуваєш. Іноді вона зводить угору опущені очі, ніби хоче пригадати якусь мелодію, почуту десь у вишині в хвилину натхнення. І сама здається тоді натхненною. їй дуже пасує її ім’я «Клара», бо важко зустріти більш світлу душу. Я сказав, що люблю на неї дивитись, але не слухати її; музики її я, на жаль, не розумію, в усякому разі важко вловлюю її зміст. Проте, незважаючи на всі свої злі й зухвалі зауваження, думаю, що в неї неабиякий талант.
Коли Клара скінчила грати, я підійшов до неї й напівжартома сказав, що настав час їхати до Варшави і, пам’ятаючи нашу давню домовленість, я прошу, щоб вона була готова до від’їзду. На превеликий мій подив, вона сприйняла мої слова серйозно; відповіла, що вже давно збирається до Варшави, готуватись їй не треба, необхідно лише забрати з собою стареньку родичку, яка всюди супроводжує її, й німу клавіатуру, на якій вона грає гами навіть у вагоні поїзда.
Я був трохи збентежений. Якщо вона справді поїде, то доведеться допомагати їй влаштовувати концерт, а я хотів би одразу їхати до Плошова. Однак, у крайньому випадку доручу її Снятинському, він зможе бути їй кориснішим за мене. До того ж Клара- дочка багатого франкфуртського підприємця, й матеріальний успіх концертів її не цікавить. Усе ж мене збентежила поспішність, з якою вона погодилася на цю поїздку. В першу хвилину я хотів навіть сказати їй, що згоджуюсь, щоб вона везла німу клавіатуру, а от намір узяти з собою стару родичку мені менш подобається. Ми, чоловіки, так звикли завжди і скрізь полювати на жінок, що до молодої і вродливої жоден з нас не підходить без таємної думки. Хто каже інакше, той просто хоче обдурити жінку, щоб легше спіймати її в пастку. Що стосується мене, то, хоч зараз мої думки зайняті чимось іншим, мені здається, що та стара родичка заважатиме нам, тим більше, що своє поспішливе рішення Клара прийняла, мабуть, і заради мене. Париж є ширшим полем для тріумфів музикантів, аніж Варшава, а якщо Клару не цікавлять і гроші, то чому вона хоче їхати? Лаура, як я вже згадував, давно натякала мені, що в Клари до мене більш ніж дружні почуття… Дивна жінка ця Лаура! Кларина чистота викликає в неї заздрість, але тільки таку, яку викликала б, приміром, якась оригінальна прикраса, коштовна діадема чи вишукані мережива… Лише предмет для прикрашання – нічого більше! Може, тому їй хочеться штовхнути цю велику дитину в мої обійми. Я Лаурі байдужий, я для неї теж лише прикраса, яку вона вже носила на шиї.
Ця жінка мимоволі завдала мені стільки горя, що я мав би її ненавидіти,- але не можу. По-перше, моє сумління підказує мені, що коли б Лаура не з’явилась на моєму життєвому шляху, то я знайшов би якийсь інший, такий само успішний спосіб змарнувати своє щастя; по-друге, так само, як сатана – це грішний ангел, ненависть – це вироджена любов, а я Лаури ніколи не любив. Я її трошки зневажаю, це інша річ, але й вона мені відплачує тим самим. Здається, вона ставиться до мене менш доброзичливо, піж я до неї.
А що стосується Клариних почуттів до мене, то Лаура, мабуть, має рацію. Сьогодні мені це здалось очевиднішим, діж будь-коли. Якщо це так, то я вдячний Кларі. Вперше в житті мені хочеться зав’язати дружбу з жінкою і не обманути її довір’я. Така неспокійна душа, як моя, може знайти розраду в такій дружбі.
Сьогодні ми з Кларою розмовляли як двоє друзів. Кругозір у неї не дуже широкий,- зате вона чітко відрізняє те, що вважає поганим і огидним, від того, що, на її думку, добре й гарне, тому в неї ніколи не виникає сумнівів, і вона завжди дуже спокійна. В ній відчувається якесь душевне здоров’я, що його часто можна зустріти в німців. Спілкуючись із ними, я помітив, що, приміром, людей такого типу, як я, серед них дуже мало. Німці, як і англійці, люди позитивні, вони знають, що хочуть. Звичайно, вони теж часто поринають у безбережне море сумнівів, але роблять це з методичністю вчених, а не як люди емоційні, чи як «генії без портфеля», тому їхня нова трансцендентальна філософія, їхній сучасний науковий песимізм, їхня поетична «світова скорбота» викликають лише теоретичний інтерес. На практиці вони чудово пристосовуються до умов життя. Гартман твердить, що чим людство могутніше й освіченіше, тим воно нещасніше. І той самий Гартман на практиці з самовпевненістю німця-культуртрегера закликає до збагачення німецького народу за рахунок населення Познані. Хоча, поминувши цей факт, який є одним з прикладів людської підлоти, можна сказати, що німці не дуже захоплюються теоріями, тому вони спокійні й діяльні. Така самовпевненість притаманна й Кларі. Все, що може перевернути до дна людську душу, досягало і її ушей, але якось зісковзувало з неї, не проникаючи в кров, тому вона ніколи не сумнівається в тому, що вважає істиною, як і в своїй музиці. Якщо вона справді відчуває до мене щось більше, ніж симпатію, то це, напевно, почуття підсвідоме, яке нічого не вимагає. З тієї хвилини, коли воно стане іншим, почнеться її душевна драма, бо я не зможу відповісти їй взаємністю; я міг би лише скористатись її почуттям і зробити її нещасною. Я не настільки самозакоханий, щоб вважати, ніби жодна жінка не встоїть переді мною; я тільки думаю, що жодна жінка не зможе встояти перед чоловіком, якого вона справді кохає. Вирази: «обложена фортеця», «здобута фортеця» затерті й банальні, але вони відображають правду, і вони ще в стократ справедливіші, коли стосуються жінки, яка за мурами своєї цноти носить у грудях такого зрадника, як серце. Проте Клара може бути спокійною. Ми поїдемо добропристойно: вона, я, стара родичка й німа клавіатура.

16 квітня

Уже три дні я в Варшаві, але ще й досі не зміг поїхати до Плошова, бо відразу ж після приїзду в мене заболіли зуби й опухла щока. А в такому вигляді я не хочу показуватись на очі моїм дамам.
Вже бачився зі Снятинським, тітка теж була в мене й привітала мене, як блудного сина. Анелька приїхала до Плошова минулого тижня. Мати її така хвора, що лікарі, які спершу хотіли послати її до Вісбадена, тепер сказали, що вона не перенесе ніякої поїздки. Отже вона залишиться в Плошові, поки не одужає чи не помре; Анелька буде з нею, тому що Кроміцький ще не залагодив своїх справ і не вважає за можливе обрати десь місце для постійного проживання. З того, що мені казала тітка, я зрозумів: його подорож триватиме кілька місяців. Я намагався якомога більше розпитати тітку про Анельку, це було неважко, бо тітка говорила зі мною дуже відверто. їй і на думку не спадає, що заміжня жінка може когось цікавити не тільки як родичка, скоріше, вона навіть не замислюється над такими питаннями. Вона говорила зі мною відверто й про продаж маєтку, цього вона теж не може простити Кроміцькому. Вкінці вона так розсердилась, що аж розірвала ланцюжок, який носить на шиї, і годинничок упав на підлогу.
– Я йому в очі скажу,- погрожувала тітка,- що це подвійна підлість. Краще б я позичила йому ті гроші. Тільки яка з них була б користь! Його спекуляції – справжня безодня! Не знаю, що з них вийде, а поки що він усе в них угачує. Нехай-но він мені покажеться на очі, я йому скажу: «Ви й Анельку погубите, і Целіну, і самі врешті станете банкротом! Навіщо цим жінкам мільйони, якщо кожен гріш доводиться оплакувати! Підлість, та й годі! Я завжди не могла терпіти цього сушеного гриба і мала рацію».
Я запитав у тітки, чи говорила вона про це відверто з Анелькою.
– З Анелькою? Добре, що ти приїхав, буде хоч із ким словом перемовитись, душу відвести. З Анелькою неможливо говорити про це відверто. Якось я не витерпіла й почала, то вона розсердилась на мене, а потім – у плач, одне повторює: «Він мусив, мусив, мусив!» Вона не дає проти нього й слова сказати, хоче всі його вади приховати від людей. Але мене, стару, не обдуриш: у душі вона так само засуджує його за продаж маєтку, як і я.
– Тітонько, ви думаєте, що вона його не кохає?
Тітка здивовано подивилась па мене.
– Що? А кого ж їй кохати? Через те вона й переживає, що кохає його. Можна кохати чоловіка й разом із тим бачити його погані риси.
В мене на ці речі трохи інший погляд, однак я не хочу про нього говорити тітці, а вона вела далі:
– Найбільше я засуджую його за те, що він бреше. Запевнив Целіну й Анельку, що через рік, а найбільше – через два він зможе викупити їхній маєток. Скажи мені, хіба це можливо? Скажи!… А ті обидві вмовляють самі себе, що так воно й буде.
– По-моєму, це зовсім неможливо. Він і далі спекулюватиме.
– І він знає про це ще краще, ніж ми,- отже, свідомо обдурює Целіну й Анельку.
– Може, він це робить для того, щоб вони не дуже журилися?
Тітка ще більше розгнівалась.
– Тобто, як це «не дуже журилися?» Вони не дуже журилися б, якби він не продав маєтку! Ти не захищай його! Всі його за це засуджують. Хвастовський аж нетямиться від обурення. Він розібрався в цій справі й каже, що якби навіть не було ніякого прибутку, він узявся б за кілька років очистити маєток від боргів; а гроші я перша дала б, і ти дав би. Адже дав би?… От бачиш! А тепер усе пропало!
Я почав розпитувати про Анельчине здоров’я. Питав з прихованою, непояснимою тривогою, наче боявся почути щось таке, що було б цілком природне і звичайне, але, сам не знаю чому, вщент розтерзало б мої нерви. Я дужо нещасний! Добре, що тітка зрозуміла мене й так само сердито відповіла:
– Нічого не передбачається!… Маєток він зумів продати, а більше ні на що не здатний!
Я одразу перевів розмову на іншу тему. Розповів тітці, що одним поїздом зі мною приїхала дуже відома сучасна піаністка, дуже багата жінка, яка нічого так не прагне, як дати кілька концертів на користь бідних. Однак у моєї тітоньки особливий характер. Вона насамперед почала обурюватись, чому Клара Гільст не приїхала взимку, коли найкращий концертний сезон; а потім вирішила, що все-таки ще не зовсім пізно, й захотіла відразу бігти до Клари. Насилу я розтлумачив їй, що краще буде попередити Клару про свій візит. Тітка очолює кілька добродійних товариств і вважає своїм обов’язком загребти для них усе, що можливо, за рахунок інших товариств, тому вона й боїться, щоб хтось її не обігнав.
Виходячи від мене, вона запитала:
– Коли ти переберешся до Плошова?
Але я відповів, що зовсім не переберусь. Ще дорогою я вирішив, що краще буде, коли я житиму в Варшаві. До Плошова звідси не більше милі, отож їздитиму туди щоранку й залишатимусь до вечора. Для мене це байдуже, а люди не матимуть приводу для пліток. Я хочу, щоб і пані Кроміцька не подумала, що мені хочеться мешкати з нею під одним дахом. У розмові зі Снятинським, ніби між іншим, я сказав, що не збираюсь оселятись у Плотові. Було видно, що Снятинський схвалює мій намір, він навіть пробував докладніше поговорити про Анельку. Снятинський, безумовно, людина інтелігентна, проте він не зрозумів, що зміна обставин може викликати зміну стосунків і між найближчими друзями. Він прийшов до мене, як до того Леона Плошовського, який у Кракові, тремтячи, мов лист, благав його про допомогу; він підійшов з такою самою суворою відвертістю й відразу хотів застромити руку по лікоть у мою душу. Я вмить зупинив його, він трохи розсердився й здивувався. Згодом він пристосувався до мого тону, і ми почали розмовляти так, наче нашої останньої зустрічі в Кракові ніколи не було. Однак я бачив, що його цікавить мій теперішній настрій, бо, не можучи запитати прямо, він почав говорити натяками, з усією незграбністю письменника-художника, який є глибоким психологом і витонченим аналітиком, коли сидить за письмовим столом, а в практичному житті залишається наївним студентом.
Якби в мене під рукою була флейта, то я міг би, як колись Гамлет, подати її Снятинському, сказавши: «Невже ви гадаєте, що на мені легше грати, ніж на цій дудочці? Зовіть мене яким хочете інструментом: ви зможете хіба що розладнати мене, але не заграти на мені»36.
Якраз учора вночі я перечитував «Гамлета», не знаю вже вкотре, і натрапив на це порівняння. Аж не віриться, що в наш час людина в будь-якому становищі, в будь-якому душевному стані, навіть цілком сучасному й складному, ніде не знаходить стільки аналогії з власними переживаннями, як у цій трагедії, в основу якої покладено примітивну й криваву трагедію легенди Голіншеда. Гамлет – це людська душа в минулому, сучасному й майбутньому. На мою думку, Шекспір перейшов у цій трагедії межі, що існують навіть для генія. Бо Гомер чи Данте мені зрозумілі на тлі їхньої епохи. Я розумію, що вони могли створити те, що створили,- але яким чином цей англієць міг у сімнадцятому столітті передбачити всі психози, породжені дев’ятнадцятим століттям,- це назавжди залишиться для мене загадкою, хоч скільки б я прочитав різних досліджень про Гамлета.
Отож, подавши Снятинському уявну Гамлетову флейту, я доручив йому опікуватися Кларою Гільст; потім почав розмовляти з ним про його догмати. Сказав, що саме моя туга за батьківщиною й почуття обов’язку змусили мене приїхати сюди. Але сказав це таким байдужим тоном, що Снятинський не знав, чи я жартую, чи серйозно говорю про свої почуття. І знову повторилося те, про що я писав ще в Парижі. Почуття моральної переваги, яке давала Снятинському моя поведінка за останній час, тануло з кожною хвилиною. Він не знав, що думати, розумів лише одне: старим ключем мене не відімкне. На прощання, коли я знову попросив його допомогти Кларі Гільст, він проникливо глянув на мене й промовив:
– Для тебе це дуже важливо?
– Дуже, бо з цією дівчиною я дружу й глибоко її поважаю.
Таким чином я всю увагу Снятинського сконцентрував на Кларі. Він, звичайно, думатиме, що я закохався в неї. Він пішов від мене сердитий, це було помітно, адже він ніколи не вміє нічого приховати. Голосніше, ніж завжди, грюкнув за собою дверима, а коли я, провівши його на сходи, заходив до передпокою, то чув, як він збігав униз, перестрибуючи через чотири сходинки, й голосно свистів, це він завжди робить, коли чимось не задоволений.
Що ж, я сказав йому правду про моє ставлення до Клари. Сьогодні я написав їй, пояснив, чому досі не навідав її,- і щойно одержав відповідь. Клара захоплена Варшавою, а особливо людьми. Всі тутешні видатні музиканти побували в неї протягом цих трьох днів, наговорили їй багато компліментів, пропонували свою допомогу. Вона пише, що таких доброзичливих людей не зустрічала ніде. Гадаю, що якби Клара надумала оселитися тут назавжди, вони не були б з нею такими люб’язними, хоч вона й мав дар всюди знаходити собі друзів. Вона вже трохи ознайомилася з містом, найбільше їй сподобались Лазенки. Мене радує Кларине захоплення, тим більше, що коли ми переїхали польський кордон, пейзаж справив на неї гнітюче враження. Справді, в цій пустинній і пласкій місцевості очам немає на чому спочити, треба тут народитися, щоб відчувати в ній якусь чарівність. Дивлячись крізь вікно вагона, Клара весь час повторювала: «Ох, тепер я розумію Шопена!» Звичайно, вона помиляється, бо ні розуміти, ні відчувати Шопена вона не може так само, як не могла відчути нашого ландшафту.
Хоч я духовний син чужої країни, проте завдяки якомусь атавізму глибоко відчуваю нашу природу; часто, повертаючись весною до Польщі, здивовано помічав, що не можу намилуватись її краєвидами. А, власне кажучи, яка тут краса? Іноді я навмисне намагався уявити себе художником-чужоземцем, який без ніякого почуття, об’єктивно споглядає наші пейзажі. Тоді вони нагадували мені малюнки дитини, котра вміє малювати лише палички, або малюнки дикуна. Пласкі перелоги, мокрі луки, хати з прямокутними обрисами, садибні тополі на виднокрузі, а далі поля, облямовані смужкою лісу, оті «десять миль нічого», як кажуть німці,- все це завжди здавалось мені якимсь примітивним краєвидом, убогим за замислом і лініями. Одне слово, це ще тільки тло. Проте з тієї хвилини, коли я перестаю дивитися очима чужинця, коли починаю відчувати благородну простоту краєвидів, поринаю душею в їхню незмірну широту, в якій будь-яка гостра риса тоне, немов душа в нірвані, вони не тільки набувають художньої чарівності «примітивів», але водночас заспокоюють мене. Я можу, приміром, захоплюватись Апеннінами, проте душа моя не здатна перейнятись їхньою красою, вона залишається десь осторонь. Через це рано чи пізно настає втома. Людина по-справжньому відпочиває тільки тоді, коли зливається з оточенням, а злитися з природою можна лише в тому випадку, коли навколишня природа й душа споріднені. Ностальгія виникає саме тому, що душа виключається з рідного їй навколишнього середовища. Мені здається, що цю ідею психічної спорідненості можна було б розвинути ще ширше. Може, це й дивно, що я, вихований за кордоном, наскрізь просякнутий чужою культурою, висловлюю такі погляди, але скажу більше: навіть у найвродливішій чужоземці я бачитиму лише представницю жіночої статі, а не жіночу душу.
Пам’ятаю, що я свого часу писав про польок. Та одне другому не заважає. Я бачу їхні вади, однак вони мені ближчі, ніж чужоземки. Крім того, значна частина моїх колишніх поглядів пошматувалася, наче старий одяг.
Та облишмо цю тему. Із соромом і здивуванням помічаю, що все це я писав тільки для того, щоб забалакати себе самого. Саме так! Я розмірковую про краєвиди, ностальгію, а насправді всі мої думки в Плошові. Не хочеться мені в цьому признаватись, але треба! Мені весь час якось тривожно, щось наче давить у грудях. Цілком можливо, що й мій приїзд до Плошова, й перебування там будуть незрівнянно легші, простіші, ніж я собі це зараз уявляю. Будь-яке очікування нестерпне. Коли я був ще хлопцем, то один раз стрілявся на дуелі й пригадую, що хвилювався тільки напередодні. Тоді я теж намагався думати про щось інше, але так само, як і зараз, марно. Мої думки про пані Кроміцьку зовсім не ніжні, навіть не доброзичливі, вони тільки якось дивно снуються у мене в голові; обсідають мене, як розтривожені бджоли, і я не можу їх відігнати.

17 квітня

Сьогодні я був там і застав усе не таким, як уявляв собі. З Варшави я виїхав дрожками о сьомій годині ранку, розраховуючи десь о восьмій бути в Плошові. Тітка мені казала, що Анелька і її мати встають рано. В мене ні на хвилину не переставало давити під серцем, думки металися в голові. Я пообіцяв собі, що не буду заздалегідь обмірковувати жодних планів зустрічі, ані дальших стосунків з Анелькою. Нехай все буде, як має бути, і як само складеться,- оце все, що я вирішив. Та все ж я по міг по думати про те, якою застану Анельку, як вона мене зустріне, про що натякне, як буде поводишся зі мною. Оскільки я сам не прийняв і не хотів приймати ніяких рішень, то, не знаю чому, був певен, що вона їх прийняла. Очікуючи цього, я часом злився на неї, а часом, розуміючи, що й вона опиниться в незручному становищі, відчував якесь співчуття до неї. Моя уява була настільки зайнята Анелькою, що я немов бачив її перед собою. Дуже ясно пригадував собі її каштанове волосся над лобом, довгі вії, делікатне обличчя. Я пробував уявити, як вона буде вдягнена. Пригадував її слова, жести, вираз обличчя, вбрання. Особливо настирливо поставала в пам’яті та хвилина, коли одного разу Анелька повернулася зі своєї кімнати нагорі до вітальні, напудривши розшаріле обличчя, щоб приховати хвилювання. Нарешті ці спогади стали такі яскраві, що скидалися майже па галюцинацію. «Знову я одержимий нею»,- подумав я і, щоб відволіктись від цього видива, завів розмову з візником. Запитав, чи він одружений, на що він відповів: «Без жінки ніяк не можна». Він ще щось говорив, але я вже його не слухав, бо в цей час побачив удалині плошівські тополі. Я й не помітив, коли ми проїхали кілька верств від застави.
Побачивши Плошів, я відчув, як моя тривога зросла, а думки в голові зароїлися ще швидше. Я намагався зосередити увагу на тому, що мене оточувало, на зміни, які сталися за час моєї відсутності, на нові хати понад дорогою. Машинально повторював собі, що погода стоїть дуже гарна, а весна на диво рання. День справді був чудовий, прозоре повітря було напоєне бадьорою ранковою свіжістю; біля хат цвіли яблуні, під ними, немов сніг, лежав опалий цвіт; переді мною наче були картини художників нової школи. Всюди, куди не глянь,- сліпуче й прозоре pleine air37, у ясній глибині якого мелькали постаті людей, що працювали коло хат і в полі. Дивно, що я все це бачив, усе помічав, але не міг нічим перейнятись, захопитись. Ці враження чомусь не хвилювали мене, а ніби скупчувались тільки на поверхні мозку, неможучи проникнути вглибину, де крились інші думки. В такому стані роздвоєної свідомості я в’їхав до Плошова. Тут мене зненацька огорнули тінь і прохолода липової алеї, через яку дивились на світ вікна будинку. Розпорошені, неспокійні думки ще стривоженіше завирували у голові. Сам не знаю, чому, замість того щоб в’їхати у двір, я спинив візника біля воріт і пішки попрямував до ганку.
Взагалі не можу зрозуміти, чому охопив мене такий неспокій: може, тому, що в цьому знайомому будинку мене чекало щось невідоме, але безпосередньо пов’язано з моїм трагічним минулим? Коли я йшов через двір, у мене так стиснуло груди, що аж дух перехопило. «Що це таке, в біса? Що це таке?» – повторював я по думки. Тому, що я зупинив візника за ворітьми, ніхто не вийшов мене зустріти. В передпокої не було нікого. Я ввійшов до їдальні й вирішив там почекати, поки спустяться вниз дами.