Без Догмата - 08

А ця думка все повертається до мене. Ми люди іншої культури. В наших душах багато готичної стрімкості й надломів, яких ми ніколи не позбудемось і яких ніколи не було в душах еллінів. Наші душі нестримно тягнуться вгору, а їхні лагідно й просто слались над землею. Ті з нас, у кому більш сильний дух Еллади, потребують, щоправда, краси, поспішливо шукають її всюди, але й вони підсвідомо жадають, щоб у Аспазії були очі Дантової Беатріче. Такі бажання притаманні й мені. Як подумаю, що ця прекрасна тварина Лаура належить мені й належатиме, доки я цього хотітиму, мене охоплює подвійна радість: я радію як чоловік і як поклонник краси; та все ж мені чогось не вистачає і я не маю чим дихати. На вівтарі мого грецького храму стоїть мармурова богиня, але мій готичний храм порожній. Я визнаю, що мені трапилося щось близьке до досконалості, проте не можу позбутися думки, що за цією досконалістю – морок. Колись я думав, що слова Гете: «Будьте подібні до богів і тварин» є найвищим виявом життєвої мудрості, а тепер, коли я виконую цей заповіт, то відчуваю, що в ньому слід було що згадати ангела.

17 квітня

Сьогодні Девіс застав мене, коли я сидів на стільчику біля ніг у Лаури, поклавши голову їй на коліна. Його безкровне лице й пригаслі очі ані на секунду не втратили свого байдужого й пригніченого виразу. Нечутно, мов привид, ступаючи в своїх м’яких капцях з вигаптуваними на них індійськими сонцями, він пройшов повз нас до сусідньої кімнати, де розміщена бібліотека. Лаура була прекрасна в ту мить, її очі спалахнули нестримним гнівом. Я підвівся й чекав, що буде далі. Мені спало на думку, що, може, Девіс вийде з бібліотеки з револьвером у руці. Я вирішив, що тоді викину його через вікно разом з його пледом, револьвером та індійськими капцями. Але він не вийшов. Я чекав довго й даремно. Не знаю, що він там робив: чи роздумував над своїм горем, чи плакав, а може, залишився зовсім байдужим. Зійшлися ми всі троє тільки за сніданком і сиділи так, ніби нічого не сталося. Може, це моя фантазія,- але мені здалося, що Лаура кидає на Девіса грізні погляди, а крізь його звичайну апатію прозирає якесь страждання. Мушу признатись, що така розв’язка була для мене неприємнішою, ніж будь-яка інша. Потім цілий день перед моїми очима стояло його обличчя, ось і зараз воно стоїть переді мною, як німий докір. Я не забіяка, але готовий відповідати за свої вчинки; зрештою я шляхтич і волів би, щоб той чоловік не був такий малий, хворий, беззахисний, словом – такий жалюгідний хирляк. Мені так гидко на душі, немов я надавав ляпасів паралітикові,- рідко коли я відчував таку відразу до самого себе.
Однак ми, як завжди, поїхали на прогулянку по морю – я не хотів, щоб Лаура подумала, ніби я не хочу цього робити через Девіса; але там ми вперше посперечались. Я відверто розповів їй про мої докори сумління, а коли вона почала висміювати мене, то сказав їй прямо:
– Тобі не личить цей сміх, а ти завжди пам’ятай, що тобі можна робити все, крім того, що тобі не личить.
Тоді вона насупила свої зрослі брови й гірко промовила:
– Після того, що між нами сталося, ти можеш ображати мене ще безкарніше, ніж Девіса.
Коли я почув такий докір, то мені не лишалося нічого іншого, як вибачитись перед нею; ми скоро помирилися, й Лаура почала розповідати про себе. Я ще раз мав нагоду переконатись у її кмітливості. В усіх жінок, яких я знав, у схожих ситуаціях з’являлось непереборне бажання розповісти свою історію. Я їх за це не звинувачую, бо розумію, що їм хотілося виправдатись і перед собою, і переді мною; ми, чоловіки, такої потреби зовсім не відчуваємо. Однак я ніколи не зустрічав жінки, такої розумної, щоб вона могла у своїх розповідях зберігати певну естетичну міру й бути досить правдивою, щоб не брехати, виправдовуючи себе. Я можу послатися на всіх чоловіків, які теж можуть підтвердити, що подібні історії падіння неймовірно схожі одна на одну й тому нестерпно нудні. Лаура теж почала розповідати про себе з якимсь надмірним самозадоволенням, але на цьому й скінчилась її подібність до інших грішних ангелів. В тому, що вона говорила мені, може, було трохи бажання похизуватися оригінальністю, але зовсім не було наміру зобразити себе жертвою. Знаючи, що перед нею скептик, вона не хотіла наражатись на поблажливу недовірливу посмішку. Її відвертість межувала з зухвальством і здавалася б цинічною, якби не була свого роду життєвою системою, в якій естетика повністю заміняла етику. Лаура хотіла, щоб у її житті були риси Аполлона, а не горб Полішинеля,- ось її філософія! За Девіса вона пішла не просто заради його мільйонів, а для того, щоб з їхньою допомогою зробити собі життя, наскільки це в людській змозі, красивим не в обивательському, а в найвищому естетичному значенні цього слова. Зрештою вона не відчуває по відношенню до чоловіка ніяких обов’язків, бо зарані про все його попередила; в неї до нього стільки жалості, скільки й огиди. А тому, що йому тепер усе байдуже, їй не треба більше з ним рахуватись, він для неї ніби вже помер. Вона ще додала, що взагалі не рахується ні з чим, що порушує красу життя. Громадська думка мало її обходить, і я глибоко помиляюсь, якщо думаю інакше. З моїм батьком вона заприятелювала не через його великі зв’язки, а тому, що він був для неї шедевром людської породи. Мене вона кохає давно. Вона розуміє, що я більше цінував би її, якби важче завоював, але вона не хотіла торгуватися зі своїм щастям.
Дивне враження справляли на мене такі принципи, вимовлені її чудовими вустами, голосом м’яким, лагідним, але з металевими нотками. Говорячи, вона підсмикувала сукню навколо своїх ніг, немов хотіла звільнити мені місце поруч із собою. Часом вона то проводжала очима чайок, що пролітали над морем, то знову вдивлялась у моє обличчя, ніби намагаючись щось прочитати на ньому. Я задоволено слухав Лауру, знаходячи в її словах докази, що я розгадав цю жінку. Хоч було в них і щось зовсім нове для мене. Незважаючи на схиляння перед її розумом, я вважав, що її вчинки скоріше інстинктивні й здебільшого залежать від її натури; я не припускав, що вона здатна створити цілу теорію для підтримання й виправдання своїх нахилів. Це певною мірою підняло її в моїх очах: виявилося, що тоді, коли я підозрював її в різних дріб’язкових розрахунках, вона чинила тільки згідно зі своїми принципами, може, поганими й навіть страшними, та все ж принципами. Наприклад, мені здавалося, що вона в душі розраховує вийти за мене заміж після смерті Девіса,- зараз вона довела мені, що я помилявся. Вона першою заговорила про це. Призналася, що коли б я попросив її руки, вона, мабуть, не змогла б відмовити, бо кохає мене сильніше, ніж я думаю (в цю мить, присягаюсь, я побачив, як її обличчя й шия залились краскою). Однак вона знає, що цього ніколи не буде, що рано чи пізно я з легким серцем покину її, та що з того? Ось вона занурює руки в воду й відчуває чудову прохолоду: то невже ж треба позбавити себе цієї втіхи, знаючи, що за хвилину сонце висушить холодну вологу на її руках?
Так мовлячи, Лаура перехилилась через борт човна, при цьому груди її під сукнею окреслились в усій своїй бездоганній красі, занурила в воду руки, потім простягла їх до мене, мокрі, порожевілі, наче просвічені сонцем.
Я схопив ці мокрі руки, а вона, ніби вторячи моїм почуттям, озвалася ніжним, пестливим голосом:
– Іди!…

20 квітня

Учора я цілий день не бачив Лаури, вона була нездорова. Застудилася, сидячи допізна на балконі, й від простуди в неї заболіли зуби. Яка нудьга! На щастя, ще позавчора ввечері приїхав до Девіса лікар, який тепер весь час буде коло хворого. Якби не він, я не мав би до кого слова мовити. Це молодий італієць, подібний до грудки вугілля, малий, чорний, з величезною головою й бистрими очима. Він здається дуже інтелігентним. Очевидно, з першого ж вечора він розібрався в ситуації, сприйняв її як цілком природну, потім без вагання визнав мене справжнім господарем дому. Я не міг утриматись від посмішки, коли, прийшовши сьогодні вранці, спитав мене, чи може він побачити «пані графиню» й призначити їй ліки. В цій країні панують оригінальні звичаї. Скрізь в інших країнах, коли на заміжню жінку падає підозра, що вона зраджує чоловіка, все світське товариство, часто з бездумною жорстокістю, переслідує і цькує її. А тут навпаки: так шанобливо ставляться до кохання, що всі відразу ж стають на бік жінки й починають таємно підтримувати закоханих. Я сказав італійцеві, що запитаю пані графиню, чи вона захоче побачитися з ним. І от сьогодні після сніданку я вторгся в будуар до Лаури. Вона впустила мене неохоче, тому що обличчя в неї трохи підпухло, їй не хотілося показуватись мені в такому вигляді. Справді, поглянувши па неї, я пригадав свої уроки живопису. Я ще тоді завважив, що, малюючи портрет сучасника, можна допустити різні неточності, навіть внести певні зміни, але якщо передано вираз, «ідею» обличчя, подібність від цього не втрачається. Інша річ, коли копіюєш класиків: будь-яка неточна лінія, будь-яке відхилення порушує гармонію обличчя, змінює його. Зараз прикладом цього могла бути Лаура. Обличчя в неї було ледь припухле, я майже не помітив цього, бо Лаура вперто поверталась до мене здорового щокою. Але очі в неї трошки почервоніли, а повіки злегка набрякли,- і от обличчя вже змінилося, втратило свої гармонійні риси, стало не таким гарним, як завжди. Звичайно, я вдав, що не помітив цього, проте Лаура приймала мої пестощі занепокоєно, наче її мучили докори сумління. Очевидно, вона вважає флюс смертним гріхом.
Нічого не скажеш, своєрідні принципи І В мене теж, безсумнівно, душа стародавнього грека, та проте, крім язичника, в мені є ще щось інше. Лаура зі своєю філософією може коли-небудь стати дуже нещасною. Я ще розумію, що можна зробити своєю релігією поклоніння красі взагалі, але поклонятися власній красі – це означає готувати собі нещастя. Що ж це за релігія, яку може похитнути перший-ліпший флюс, а прищик на носі здатний знищити її дотла!

25 квітня

Треба все-таки їхати до Швейцарії – спека стає нестерпною. Та ще й час від часу налітає сироко, наче гарячий подих Африки. Щоправда, море охолоджує цей подих пустелі, однак він дуже неприємний.
На Девіса сироко впливає дуже погано. Тепер лікар пильнує, щоб він не зловживав морфієм, тому Девіс буває або вкрай роздратований, або впадає в глибоку апатію. Проте я помітив, що навіть під час нападів роздратування він боїться Лаури й мене. Хтозна, чи не починається в цього напівбожевільного манія переслідування, чи не терзав його підозра, що ми хочемо вбити його або втопити? Взагалі стосунки з Девісом – для мене одна з найпохмуріших сторін моєї ролі. Я сказав «одна», бо добре розумію, що е ще багато інших. Не був би я самим собою, якби не усвідомлював, що не тільки духовно спустошуюсь, але швидко й помітно розпускаюсь в обіймах цієї жінки. Важко навіть сказати, скільки огиди до себе, гіркоти й каяття викликала в мене спочатку думка про те, що я так швидко після смерті батька поринув у цей вир чуттєвих утіх. Цим обурювались і моє сумління, і властива мені душевна вразливість. Мені було так прикро, що я не міг про це писати. Сьогодні я збайдужів до всього цього. Іноді знову дорікаю собі, думаю про це, але насправді вже не відчуваю докорів сумління.
Про Анельку намагаюся забути, бо згадка про неї мучить мене, а точніше тому, що не можу дати собі ради, коли починаю пригадувати цей плошовський епізод з мого життя. Іноді мені здається, що я її не вартий, а іноді – що я поводився як віслюк і просто зіграв смішну роль в історії з дівчиною, яка нічим не відрізняється від дюжини інших. Це зачіпав мов самолюбство, тому я відчуваю якусь досаду на Анельку. А буває й так, що я мучусь, усвідомлюючи свою провину перед Анелькою, а через голину ця провина вдається мені дріб’язковою й дитячою. Одне слово, я не подобаюся собі таким, яким був у Плотові, й не мирюся з таким, яким став тепер. Певною мірою я перестав відчувати різницю між добром і злом, більше того, я стаю байдужим і до зла, і до добра. Це наслідок якоїсь душевної апатії; але, з другого боку, ця апатія мене рятує, бо, змучений внутрішнім розладом, я чую її голос: «Припустімо, що ти гірший, ніж був,- то й що з того? Чи варто тобі з будь-якого приводу страждати?»
Крім того, я помічаю в собі ще одну зміну. Поступово я призвичаївся навіть до того, що спершу так зачіпало моє почуття честі,- і тепер уже досить холоднокровно б’ю лежачого. Ось уже кілька днів я помічаю, що дозволяю собі робити тисячу речей, на які ніколи не осмілився б, якби Девіс фізично й розумово був не таким немічним Лазарем, а чоловіком, здатним захищати свою честь і власність. Ми з Лаурою вже не завдаємо собі клопоту поїздками на море… Я ніколи не припускав, що моя делікатність може так притупитися. Правда, я легко міг би сказати собі: «Яке мені діло до цього жалюгідного левантинця?», але, їй-богу, я часто не можу позбутися думки, що моя чорнокоса богиня з бровами Юнони зовсім не Юнона, а Цірцея, яка своїм дотиком обертає людей – як би це найточніше сказати в дусі грецької міфології? – на вихованців Евмея.
А коли я запитую себе: «В чому ж тут річ?» – відповідь рівнозначна банкрутству моїх багатьох колишніх поглядів. Отож наше кохання – це просто взаємний потяг плоті, а не душ. Та весь час я думаю про те, що сучасна людина не може цим задовольнитись. Ми з Лаурою були подібні лише до богів і тварин, але ніколи – до людей. Власне кажучи, наші почуття навіть не можна назвати коханням, бо ми одне для одного тільки бажані, а зовсім не дорогі люди. Якби Лаура була іншою і я був іншим, ми могли б бути стократ щасливішими, й мені зараз не здавалося б, що моє місце серед Евмеєвих свиней. Я розумію, що кохання, яке хоче бути тільки духовним, зостанеться лише тінню; проте, зовсім позбавлене духовності, воно перетворюється на паскудство. Інша справа, що люди, яких доторкнулась чарівна паличка Цірцеї, можуть знаходити задоволення в цьому паскудстві.
Як дивно й сумно мені, людині з душею елліна, писати такі речі! Але я починаю скептично ставитись до моєї Еллади; починаю сумніватися, чи можна жити давно застарілими формами життя, а тому що я завжди щирий, то й пишу те, що думаю.

30 квітня

Учора, мов сніг на голову, звалився на мене тітчин лист. Його переслали мені з Рима. Він датований два тижні тому, не розумію, чому так довго його тримали в Каза Озоріа. Тітка певна, що я був на Корфі, але вирішила, що, мабуть, уже повернувся звідти, й пише мені таке.
«З великим нетерпінням і занепокоєнням чекаємо звісток від тебе. Я, стара, вже міцно вросла в землю, і ніякий вітер не може похитнути мене, але на Анельку аж шкода дивитись. Вона, напевно, чекала від тебе листа з Відня чи з Рима і, не одержавши його, почала непокоїтись. Потім, як ти знаєш, помер твій батько. Я навмисне казала при Анельці, що тепер ти не можеш ні про що інше думати, як про своє горе, та мине кілька тижнів, ти підбадьоришся й повернешся до діяльного життя. Ми з Анелькою ніби й не говоримо відверто, однак добре розуміємо одна одну. І я бачила, що вона зовсім заспокоїлась. Проте, коли минув місяць, а ти не дав навіть знати про себе, вона знову почала тривожитись, головним чином про твоє здоров’я, але, напевно, її непокоїло й те, що ти про нас забув. Я теж турбувалась і кілька разів писала на Корфу до вимоги, як ми з тобою домовились. Не отримавши ніякої відповіді, про всяк випадок посилаю тобі листа в Рим, бо думка, що ти, може, хворий, отруює нам життя. Напиши нам хоч кілька слів, а передусім підбадьорся, мій любий Леоне, й візьми себе в руки. Буду з тобою відвертою. Анелька страждає ще й тому, що хтось тут наговорив її матері, немовби ти всім відомий як баламут. Уяви собі моє обурення! Целіна у відчаї розповіла про це дочці, тепер в однієї весь час мігрень, а друга, бідолашна, зблідла, схудла й змінилась так, що шкода на неї дивитись. А яка ж вона славна й добра, мов ангел! Прикидається веселою, щоб не тривожити матері, та я добре бачу, що з нею діється, і моє серце крається. Любий мій хлопчику, я не говорила про це з тобою в Римі, шануючи твоє горе, але таке нещастя, як смерть близьких, це воля божа, з нею треба змиритися й не занепадати духом. Написав би ти нам хоч слово, яке заспокоїло б нас. Зжалься над дівчиною. Не буду приховувати від тебе: найбільше моє бажання, щоб після закінчення твоєї жалоби, хоча б за рік чи за два, ви могли одружитися, бо, по-моєму, Анелька – це справжній скарб. Та навіть якщо все складеться інакше, було б краще, щоб ти якось дав нам це зрозуміти. Ти знаєш, я ніколи не перебільшую, і якщо пишу тобі про це, то тільки тому, що дуже потерпаю за Анельчине здоров’я. До того ж ти повинен знати, що йдеться про її майбутнє. Кроміцький все частіше буває в нас і, звичайно, має якісь серйозні наміри. Я хотіла було без довгих церемоній, по-своєму випровадити його, тим більше, що, мабуть, це він набалакав про твою легковажність, але Целіна благала мене не робити цього. Вона зовсім у відчаї й ані крихти не вірить у твоє кохання до Анельки. Що ж я мала робити? А може, материнське передчуття не обманює її? Напиши ж, дорогий Леоне, якнайскоріше, обіймаю тебе й посилаю благословення старої жінки, в якої ти єдиний на всьому світі. Анелька свого часу хотіла написати тобі, висловити тобі співчуття, але Целіна їй не дозволила, через це я аж посварилася з нею. Целіна – чудова жінка, однак часто мене сердить. Усі тобі кланяються й сердечно вітають. Молодий Хвастовський відкриває у нас тут броварню. В нього було трохи своїх грошей, а решту я йому позичила».
Спочатку цей лист наче не справив на мене ніякого враження; потім я почав ходити по кімнаті й відчув, що так тільки здалося. Хвилювання моє зростало з кожною хвилиною і врешті стало нестерпним. Через годину я вже здивовано сказав собі: «Хай йому біс! Чому це я ні про що інше не можу думати?!» Аж дивно, з якою силою охопили мене найрізноманітніші почуття, стрімко пролітаючи одне за одним, ніби хмари, що їх жене вітер. Який же я все-таки нервовий! Насамперед мені стало шкода Анельки. Все, що я ще недавно відчував до неї і що й досі затаїлося в якихось закамарках моєї душі, зненацька вирвалось, мов пара, на поверхню. їхати до неї, заспокоїти її, пригорнути, ощасливити – таким був перший порух, перший душевний порив, далекий від чітко сформульованого рішення, але надзвичайно сильний. А коли я уявив собі її очі, повні сліз, її руки в моїх руках, то мене почало з новою силою вабити до неї. Потім я порівнював її з Лаурою,- і це порівняння було фатальним для Лаури. Враз життя, яке я вів тут, стало мені кісткою в горлі. Захотілось дихати свіжим повітрям, не тим, яким я дихаю тут, захотілося спокою, душевної втіхи, а найбільше – чистого кохання. Водночас я радів, що нічого ще не втрачено, що все можна виправити, це залежить тільки від мого бажання. Та раптом мені спали на думку Кроміцький і Анельчина мати, яка, не довіряючи мені, напевно, стала на його бік. Від згадки про них мене охопив гнів, він поступово наростав і заглушив усі інші почуття. Чим наполегливіше мій розум підказував мені, що пані Целіна має всі підстави не покладатися на мене, тим більшу образу відчував я до неї за те, що вона осмілюється не довіряти мені. Кінець кінцем мене охопила якась відчайдушна злість на самого себе й на всіх. Усе, що я думав і відчував, виразив у кількох словах: «Гаразд, нехай так і буде!»
Лист надійшов учора; сьогодні, вже спокійніше аналізуючи свій стан, я здивовано помічаю, що та образа глибоко запала мені в душу й що зараз вона ще більша, ніж була. Тепер це почуття цілком оволоділо мною. Я кажу собі все, що може сказати тверезо мисляча людина, однак не можу простити Кроміцького не лише Анельчиній матері, а й самій Анельці. Зрештою Анелька могла б одним словом припинити його приїзди до Плошова, якщо ж вона цього не робить, то це з її боку поступка матері, тобто вона жертвує мною, щоб оберегти матір від мігрені. Крім того, Кроміцький своїм залицянням принижує в моїх очах Анельку, псує її, зводить до вульгарного типу «панни на виданні». Я не можу говорити про це спокійно!
Може, я міркую й відчуваю все, як людина вкрай роздратована; може, в мене надто хворобливе самолюбство; я все розумію, бачу, вмію дивитись на себе очима стороннього спостерігача, але й це роздвоєння не допомагає. Дедалі більше роздратовуюсь і серджусь. Навіть коли я зараз пишу про це, то теж терзаю собі нерви, тому кидаю писати.

1 травня

Вночі я думав: «А може, завтра буду спокійнішим». Де там! У мені просто наростає якесь озлоблення проти Анельчиної матері, проти Анельки, тітки й проти самого себе. Завжди необхідно принатурюватись до того, з ким маєш справу. Я з біса тонкошкірий, а тітка цього не врахувала. Та хіба мені погано тут, у Пельї? Лаура подібна до мармурового моноліту. Але біля неї я принаймні хоч не страждаю, бо, крім уроди, в цій нічого немає. Досить з мене тих витончених, чутливих душ. Нехай їх утішає Кроміцький.

2 травня

Я сам відніс сьогодні листа на пошту. Написав, що бажаю пану Кроміцькому щастя з панною Анелею, а пані Анелі – з паном Кроміцьким. Тітка хотіла рішучої відповіді, то й має її.

3 травня

Мені спало на думку, чи не було те, що написала тітка в своєму листі про Кроміцького, жіночою дипломатією, чи не хотіла вона «приострожити» мене? Якщо так, то вітаю тітоньку з її винахідливістю і знанням людей.

10 травня

Минув тиждень. Я не писав, бо ходив, мов очманілий. Мене весь час мучать страшна туга й жаль. Анелька не була байдужою мені. На думку спадають слова Гамлета: «Я любив Офелію, як сорок тисяч братів любити не можуть!» Тільки я сказав би інакше: «Я любив Анельку більше, ніж сорок тисяч Лаур!» І треба ж було, щоб саме я своїми руками заподіяв їй зло! Іноді я втішаюся тим, що шлюб з таким чоловіком, як я, був би для неї злом, але це неправда! Якби вона стала моєю, я був би до неї добрим. Терзає мене тільки підозра, що, може, їй досить і Кроміцького.
Коли я подумаю про це, в мені все починав знову кипіти, і я ладен написати другого такого ж листа.
Сталося! Це єдина втіха для таких людей, як я, бо тепер можна скласти руки й нидіти далі. Може, це ознака виняткової слабості, але в цьому слові «сталося» я знаходжу якусь розраду.
Тепер я вже здатний міркувати більш спокійно.
Отож, стукаючи себе по лобі, намагаюся збагнути, яким чином трапилося так, що людина, яка не тільки вихваляється надзвичайно розвинутою здатністю самоаналізу, але насправді має її,- протягом кількох днів діяла тільки під впливом рефлексів. Для чого ж тоді існує свідомість, якщо при першому-ліпшому подразненні нервів вона ховається в якісь закамарки мозку й залишається пасивним свідком рефлекторних дій? Тільки для аналізу post factum? Не знаю, що я з цього матиму, але, якщо мені не залишається нічого іншого, то використаю її хоча б для цього. Отже, чому я так повівся з Анелькою? Невже тому, що я справді людина інтелігентна, може, навіть дуже інтелігентна (нехай мене грім поб’є, якщо я хочу полестити собі чи похизуватись),-але нерозумна? Головне, що мені не дано спокійної чоловічої розсудливості. Нервів своїх я не тримаю в шорах, я хворобливо вразливий, мене можна поранити – за висловом поета – навіть згорнутою вдвоє пелюсткою троянди. В моїй інтелігентності є щось жіноче. Може, я не виняток, і багато чоловіків, насамперед у Польщі, належать до людей такого сорту. Однак це для мене мала втіха. Такий розум може багато що збагнути, але керуватися ним у житті важко: він тривожно метається, вагається, надто довго зважує кожне рішення і врешті застряє на роздоріжжі. Внаслідок цього у людини зменшується дієздатність, а розвивається слабкість характеру, що є нашою вродженою і поширеною вадою. Ось, приміром, я ставлю собі нове запитання: якби в тітчиному листі не було згадки про Кроміцького, чи розв’язка була б іншою? І, їй-богу, не наважуюсь відповісти «так»! Розв’язка не настала б так швидко – це безсумнівно,- але хто знає, чи була б вона більш щасливою. Слабким характерам необхідні безнастанні потурання, тільки для сильних духом людей перепони стають стимулом. Лаура, яка в певному відношенні дуже прониклива, напевно, розуміє це і, може, тому була до мене такою… поблажливою.
Врешті, що з цього випливає? Що я тюхтій? Зовсім ні! Я не приховую від себе правди, не приховав би й цього,- але ж це зовсім не так!… Я відчуваю, що міг би без довгих вагань поїхати на Північний полюс або стати місіонером і помандрувати в глиб Африки; в мені є якась невгамовність, якась спадкова відвага, я здатний на різні сміливі задуми, на ризиковані вчинки. Темперамент у мене жвавий, я рухливий, повороткий, хоч і не настільки, як, приміром, Снятинський.
І лише тоді, коли йдеться про вирішення якогось життєвого питання, мій скептицизм робить мене безсилим, розум губиться в припущеннях та висновках, сила волі не має на що спертись, і мої вчинки тоді залежать частково від зовнішніх випадковостей.

12 травня

Я ніколи не любив Лаури, хоча був і досі ще перебуваю під владою її фізичної принадності. Може, це здається на перший погляд дивним, але по суті це досить звичайне явище. Можна навіть бути закоханим і не любити. Скільки разів мені доводилося бачити пристрасть, гірку, болісну, яка ранила саме тому, що в ній не було любові. Я вже, здається, згадував, що Снятинські не тільки кохаються, а й глибоко люблять одне одного; тому їм добре разом… Ах! Відчуваю, що я теж глибоко любив би Анельку, і нам разом теж було б добре… Краще про це не говорити!… Що стосується Лаури, то вона, може, зустрічала в житті багатьох людей, які шалено захоплювались її чорним волоссям, її класичною постаттю, її бровами, голосом, поглядом, станом тощо, проте я певний, що ніхто ніколи її не любив. Ця дивна жінка непереборно приваблює до себе й водночас відштовхує. Я вже казав, що в ній немає нічого, крім вроди, тому що навіть її незвичайна інтелігентність – тільки перша невільниця, яка стоїть навколішки біля її ніг і зав’язує їй котурни. Десь із тиждень тому я бачив, як Лаура давала милостиню дитині рибака, який недавно втопився, і подумав: якби вона вважала, що їй більше личитиме, коли вона виколюватиме очі цій дитині, то вона цілком спокійно й граціозно виколола б їх. Таке завжди відчувається, тому через таку жінку можна втратити голову, але любити її неможливо. А Лаура розуміє все – крім цього.
Зате яка ж вона гарна! Кілька днів тому, коли вона спускалася зі сходів вілли в сад, похитуючи прекрасними стегнами, «я думав, що впаду»,- як каже Словацький. Безперечно, я перебуваю під впливом двох сил, одна з них мене притягує, а друга відштовхує. Я хочу їхати до Швейцарії і водночас хочу повернутись до Рима. Чим це закінчиться, не знаю. Правильно каже Рібо, що «хочу» – це лише стан свідомості, а не акт волі; а тим більше не акт волі двоїсте «хочу». Я одержав листа від свого нотаріуса, він викликає мене до Рима в справах спадщини; там треба залагодити якісь формальності, думаю, що це можна було зробити й без мене, якби я дуже не захотів їхати… Але ж для мене це й привід… З якогось часу я люблю Лауру ще менше, ніж раніше. В цьому не її вина, бо вона завжди однакова, та річ у тім, що незадоволення самим собою я переніс і на неї. Під час мого душевного розладу я шукав біля неї не лише спокою, а й якогось навмисного приниження; тепер я відчуваю до неї за це неприязнь. Про ці мої душевні бурі вона нічого не знає. Хіба вони могли якось цікавити її, якщо не могли служити їй прикрасою? Вона помітила тільки, що я став якимсь нервовим і більш дратівливим, аніж завжди; кілька разів запитала мене про причину, але не дуже допитувалась.
Може, мій потяг до неї переможе, І я не поїду, проте в будь-якому випадку скажу їй завтра або ще й сьогодні, що повинен поїхати. Цікаво, як вона сприйме Цю звістку, тим більше цікаво, що я не можу собі цього ясно уявити. Підозрюю, що при всій її пристрасті до мене, такій же, як і в мене до неї, вона теж мене не любить звичайно, якщо вона взагалі завдає собі клопоту любити чи не любити когось. Наші душі мають багато спільного, але в тисячу разів більше протилежного.
Я страшенно стомився. Не можу не думати про те враження, що його справив мій лист у Плошові. Думаю про це весь час, навіть тоді, коли буваю з Лаурою; весь час бачу перед собою Анельку й тітоньку. Яка ж Лаура щаслива зі своїм вічним спокоєм! А мені так важко володіти собою…
Я радію, що незабаром зміню місце. В Пельї, незважаючи, що це морський курорт, тепер зовсім безлюдно. Страшенна спека. Море ліниве, навіть не плесне хвилею біля берега, немов уже знемігши від спеки. Часом подме гарячий вітер, підніме хмари білої куряви, яка вкриває грубим шаром листя пальм, буксу, смоковниць і миртів, проникає навіть крізь опущені жалюзі до будинків. У мене болять очі, бо всі стіни так сліпуче відбивають сонячне світло, що вдень неможливо на них дивитись.
До Швейцарії чи до Рима – тільки б виїхати звідси! Мені здається, що скрізь буде краще, ніж тут. Власне кажучи, ми всі збираємося в дорогу. Девіса я вже не бачив чотири чи п’ять днів. Думаю, що в будь-який день він зовсім збожеволіє. Лікар казав мені, що бідолаха весь час пропонує йому помірятися силами. Це вважається дуже поганою ознакою.

Рим. Каза Озоріа, 18 травня