Без Догмата - 18

Вже тиждень я міркую над тим, що б саме дати їй прочитати. Я не хотів обминути й цього засобу: правда, не надавав йому великої ваги, бо цей засіб діє дуже повільно. До того ж я помічав, що для наших жінок, які мають значно буйнішу фантазію, аніж темперамент, книжка завжди залишається чимось далеким від дійсності. Якщо навіть книжки потрапляють до рук найвразливіших жінок, то й тоді вони в кращому випадку створюють у них в голові якийсь окремий, безтілесний світ, який не має ніякісінького зв’язку з реальним життям. Мабуть, жодній з наших жінок не спаде на думку, що почерпнуті з книжок ідеї можна застосувати в своєму особистому житті. Я певен, що коли б якийсь великий і славетний письменник намагався, приміром, довести Анельці, що чистота помислів і душі в жінки не тільки не потрібна, а й з погляду моральності осуджується,- навіть більше того,- якби в цьому зумів її якимсь чудом переконати, Анелька вважала б, що це правило може годитись для всього світу, але не для неї.
Я можу сподіватися лише на те, що, читаючи відповідні книжки, Анелька звикнеться з деяким лібералізмом почуттів і думок. Мені, власне, нічого більше й не треба. Кохаючи її всім серцем, я прагну взаємності, шукаю до цього шляхів, не проминаю жодного – от і все. Я ніколи не обманюю себе, тому кажу відверто: я хочу довести Анельку до того, щоб вона заради мене залишила чоловіка, але не хочу ні зіпсувати її, ані забруднити. Нехай мені не кажуть, що одне виключає друге і що це софістика; в мені й так сидить скептичний біс, який набридає мені й весь час говорить: ти створив цю теорію для себе; зрада завжди веде до моральної зіпсованості; якби тобі було вигідно, ти створив би протилежну теорію. Яка це мука! Але я заперечую моєму бісові: в протилежних теоріях можна так само сумніватись; я придумую все, що можна придумати на захист мого кохання,- це моє природне право. Друге, ще більш природне право – кохати. Бувають почуття заяложені й банальні або високі й виняткові. Навіть заміжня жінка, яка слухається голосу великого почуття, не втрачає благородства своєї душі. Таке велике, виняткове кохання я й прагну розбудити в Анельчиному серці, тому можу сказати, що я її не зіпсую й не забрудню.
Зрештою ці внутрішні суперечки ні до чого не приводять. Якби я навіть зовсім не сумнівався, що роблю погано, якби не зміг перемогти в суперечці з моїм бісом, то не перестав би через це його любити й завжди йшов би туди, куди мене тягне більш могутня сила, тобто робив би те, що мені веліло б живе почуття, а не абстрактні умовиводи.
Але справжня трагедія сучасних людей з аналітичним складом розуму, які весь час аналізують самих себе, полягає в тому, що вони, не вірячи результатам самоаналізу, мають водночас непереборний потяг до копирсання в собі. Це ж саме відбувається і зі мною. З якогось часу мене мучить питання, яким чином я, захоплений коханням, здатний бути таким пильним, так обмірковувати всі засоби, завдяки яким зможу досягти мети, так усе враховувати, наче роблю це зовсім холоднокровно чи, скоріше, наче за мене це робить хтось інший.
Ось що я можу на це відповісти. Передусім сучасна людина завжди якусь частку своєї душі використовує для спостереження над усією душею. Крім того, всі зусилля кохання – обмірковування, розрахунки, навіть хитрощі, вся ця ніби холоднокровна завбачливість прямо пропорційна температурі почуття. Чим воно гарячіше, тим сильніше змушує холодний розум віддано служити йому. Бо, повторюю ще раз, неправильно уявляти кохання з полудою на очах. Воно не приглушує розуму, так само як не приглушує биття серця чи не затамовує подиху,- воно лише підкоряє його. Розум стає його першим порадником і знаряддям для підкорення; інакше кажучи, тим, чим був Агрипа для імператора Августа. Розум тримає всі сили напоготові, він веде війська в бій, здобуває перемоги, садовить свого володаря на тріумфальну колісницю, нарешті, він споруджує – не Пантеон, як історичний Агрипа, а Монотеон, в якому навколішки служить єдиному божеству свого імператора. В тому мікрокосмосі, яким є людина, роль розуму навіть вища, ніж роль полководця, тому що він до безконечності відображає свідомість усього й себе самого, як система відповідно розміщених дзеркал відображав до безконечності який-небудь предмет.

1 червня

Учора я одержав відповідь з Гаштейна. Квартиру для пані Целіни й Анельки вже найнято. Я одразу повідомив їх про це листом і послав цілу паку романів Жорж Санд і Бальзака. Сьогодні неділя, перший день скачок. Тітка приїхала з Плошова й зупинилась у мене. Звичайно, вона вже побувала на скачках і цілком зайнята ними. Але наші коні, Нотибой і Аврора, які вже два дні перебувають разом з Уебом і жокеєм Джеком Гузом у моїй стайні, будуть брати участь у скачках аж наступного четверга, отже цей перший день цікавив тітку лише платонічно. Важко описати, що в нас зараз діється! Стайні наші перетворились на фортеці. Тітці здається, ніби жокеї інших конярів тремтять від однієї згадки про Нотибоя і ладні вчинити будь-що, аби тільки зробити його нездатним до змагання або ослабити його, тому в кожному торговцеві помаранчами чи в катеринщикові вона вбачає перевдягненого ворога, який підкрадається з підступпими намірами до нас у двір. Швейцар у брамі і двірник дістали наіісуворіший наказ стежити за кожним, хто зайде у двір. Стайню стережуть ще пильніше. Тренер Уеб як справжній англієць зберігає спокій, а нещасний Джек Гуз, який родом з Бужан і ім’я якого утворилося з дослівного перекладу з польського: Куба Гусак, зовсім втрачає голову, бо тітка весь час лає його і ще двох конюхів, що теж приїхали з Бужан, щоб наглядати за кіньми. Вона весь час проводить біля Нотибоя, тому я майже не бачив її, тільки перед від’їздом сповістила добру новину: пані Целіні знову трошки покращало, і вона вирішила, що Анельці обов’язково треба побувати в четвер на скачках. Думаю, пані Целіна здогадалася, що це буде тітці приємно; а вона один день цілком може побути під наглядом служниць і лікаря. Анелька сидить у Плошові, мов замурована, звичайно їй треба якось розважитись. А для мене це велика радість. Сама думка, що вона буде під моїм дахом, робить мене щасливим. У цьому домі я покохав її, а може, і її серце вперше забилося сильніше для мене теж тут, після того балу, який тітка влаштувала тоді для неї. Все тут нагадуватиме їй ті хвилини.

2 червня

Добре, що я ще не звелів переобладнати зал під музей. Я надумав запросити після скачок на обід кількох гостей, яким симпатизує Анелька. Завдяки цьому я затримаю її на кілька годин у себе вдома, і, крім того, вона зрозуміє, що цей обід на її честь.

3 червня

Я накупив море квітів; звелів прикрасити ними сходи й зали. Анельчина кімната залишилася точнісінько такою, як тоді, коли вона її займала. Мабуть, дами приїдуть вранці, й Анелька захоче перевдягтися перед скачками. Отож я звелів поставити в її кімнату велике дзеркало і все, що необхідно для дамського туалету. Анелька всюди бачитиме докази мого піклування, любові, побачить, що я все пам’ятаю. Тільки зараз, пишучи про це, я зрозумів, наскільки мені краще, коли я чим-небудь займаюсь, коли необхідність що-небудь робити вириває мене з зачарованого кола рефлексії і роздумів про самого себе. Думаю, що забивати в стіну цвяхи, на яких висітимуть картини в майбутньому музеї, значно корисніше, аніж безперервно намотувати одну думку на іншу. Чому я вже не можу стати простою людиною! Якби я вмів свого часу бути нею, то тепер був би одним з найщасливіших людей у світі.

4 череня

Сьогодні їздив запрошувати в гості Снятинських і ще кількох знайомих. Снятинський, як я й хотів, уже сповістив, кому тільки міг, що я перевожу батькові колекції до Варшави й відкриваю доступний для всіх музей. Я став героєм дня. Всі газети пишуть про це і, користуючись нагодою, картають інших заможних людей, які, мовляв, марнують час та гроші за кордоном тощо. Я добре знаю стиль газетярів і заздалегідь передбачав, що вони напишуть, починаючи із змісту статей і закінчуючи такими фразами, як «noblesse oblige»48 тощо. Але все це мені на руку. Я зібрав цілу купу газет, щоб показати їх тітці й Анельці.

5 червня

Скачки призначено на день раніше у зв’язку з тим, що завтра свято. Анелька й тітка приїхали сьогодні вранці в супроводі покоївки, зі стосом коробок з туалетами. Гляувши на Анельку, я стривожився. Вона дуже змарніла; щоки в неї зблідли, обличчя втратило свої колишні теплі тони й було наче затуманене, воно нагадало мені живопис Пюві де Шавана49. Тітка й Анельчина мати нічого не помічають, бо вони весь час разом, але я кілька днів не був у Плошові, і ця зміна впала мені в око. Мене охопили каяття і жалість. Очевидно, причиною цього всього – її розгубленість і таємна боротьба в її душі. Якби вона перестала боротися з собою, якби захотіла послухати голосу серця,- а це серце моє, стократ моє і говорить за мене,- скінчилися б її тривоги й почалося б щастя.
Я все глибше поринаю в мої сипучі піски. Адже мені здається, що я знаю кожну подробицю, кожну найменшу рису Анельчиного обличчя і, коли її не бачу, уявляю її собі так, ніби вона стоїть переді мною, та однак щоразу, побачивши її через кілька днів розлуки, відкриваю в ній якусь нову чарівність і кохаю її ще більше. Я не вмію навіть висловити, наскільки вона задовольняє мене естетично, як глибоко я відчуваю, що це мій тип, мій ідеал краси й жінки. Це відчуття пробуджує в мені якусь напівмістичну й водночас близьку до природознавчої гіпотези віру, що природа призначила її для мене. Коли, почувши стукіт коляски на подвір’ї, я збіг по сходах назустріч тітці й Анельці, я знову відчув себе в полоні її чарівності; знову дійсність видалась мені прекраснішою від того образу, який я носив у душі.
Анелька була в легкому дорожньому плащику з шовку-сирцю; в капелюшку з довгою сірою вуаллю, зав’язаною ? l’anglaise50 під підборіддям, і з цієї сірої рамки всміхалося миле, дороге мені обличчя, скоріше схоже на обличчя дівчинки, аніж заміжньої жінки. Вона привіталася зі мною на диво весело й сердечно: напевно, від ранкової поїздки й очікування майбутньої розваги в неї став гарний настрій; а я зрадів, подумавши, що вона задоволена, тому що побачила мене, і Плошів без мене здається їй порожнім і нудним. Як гостинний господар, я подав одну руку тітці, другу Анельці, добре, що по широких сходах можна було йти вряд утрьох, і повів моїх гостей нагору. Побачивши чудово прикрашені квітами сходи, вони дуже здивувались, а я сказав:
– Це мій сюрприз для вас…
І в цю мить притиснув до себе Анельчину руку, але так легенько, що мій жест міг видатись випадковим і мимовільним. Потім звернувся до тітки:
– Я влаштовую званий обід, щоб вшанувати перемогу родини Плошовських.
Тітку дуже зворушив мій намір. Ох, якби вона знала, як мало мене обходив зараз Нотибой і всі перемоги, що їх можуть здобути коні родини Плошовських на іподромах усієї Європи! Анелька, напевно, здогадувалась, чим викликаний мій намір, але сьогодні вона була в такому піднесеному настрої, що, тільки мигцем глянувши на мене, усміхаючись, прикусила губу. А я мало не втратив голови. Мені здавалося, що сьогодні Анелька поводиться зі мною з якимсь відтінком веселого кокетства, якого в неї не було раніше. «Не може бути,- подумав я,- щоб вона зовсім не мала самолюбства і щоб їй зовсім не лестило те, що все я роблю тільки для неї і заради неї».
Тим часом тітка зняла пальто й пішла поглянути на Нотибоя й Аврору, а я подав Анельці список запрошених на обід і сказав:
– Я намагався підібрати приємних тобі людей, але, якщо ти звелиш ще когось запросити, я одразу ж пошлю запрошення або сам з’їжджу.
– Покажи цей список тітоньці,- сказала Анелька.- Нехай вона вибирає.
– Ні, тітка сидітиме на чільному місці, ми всі будемо звертатись до неї з поздоровленнями чи висловлюваннями співчуття, а роль господині в цьому домі я призначив тобі.
Анелька злегка зашарілась і, бажаючи змінити розмову, сказала:
– Леоне, як ти гадаєш, чи Нотибой виграє, бо тітонька так на це розраховує, їй так цього хочеться.
– Я вже виграв, бо маю таку гостю, як ти, що ось сидить переді мною.
– Ти жартуєш, а я справді хвилююсь.
– Бачиш,- сказав я серйозно,- навіть якщо тітка програє, вона незабаром втішиться. Через кілька тижнів мої колекції будуть уже в Варшаві, а про це вона мріяла багато років. Ще батька вмовляла перевезти їх на батьківщину. Вже всі газети пишуть про це, і ти можеш собі уявити, як вони вихваляють мене.
Її славне личко вмить проясніло.
– Покажи мені, прочитай! – попросила вона.
Мені хотілося цілувати в неї руки за цей порив радості. Для мене це був ще один доказ. Адже, коли б я був їй зовсім байдужим, її так не радували б похвали на мою адресу.
– Ні,- заперечив я,- прочитаю, коли повернеться тітка, або попрошу, щоб вона сама прочитала, а я в цей час заховаюсь за твою спину, бо не хочу, щоб насамперед ти бачила, який буде в мене дурний вираз обличчя.
– Чому це в тебе буде дурний вираз?
– Тому, що все це не моя заслуга, а твоя. І хвалити треба тебе. Якби ти знала, як мені хотілося б сказати папам журналістам: якщо ви вважаєте це такою важливою справою, то їдьте всі гуртом до Плошова й там станьте навколішки перед однією жінкою…
– Леоне! Леоне! – зупинила мене Анелька.
– Тихо, мала пустунко, бо зараз і я стану навколішки й не підведусь, доки ти не визнаєш, що це твій вплив.
Анелька не знала, що їй відповісти. Мої слова справді були словами закоханого до безтями чоловіка, але невимушений, жартівливий і веселий тон, яким вони були вимовлені, заважав серйозно поставитись до того, що я говорив.
А я радів, що знайшов такий новий спосіб і тепер зможу багато що їй висловити й багато в чому признатись.
Однак, щоб не переборщити, я одразу почав говорити серйозно про те, що збираюся переробити в своєму будинку.
– Весь другий поверх призначу для колекцій, за винятком однієї кімнати, в якій ти мешкала позаторішньої зими. Вона залишиться такою, як є. Я тільки дозволив собі сьогодні трохи прикрасити її до твого приїзду.
Кажучи так, я підвів Анельку до дверей. Вона зупинилась на порозі й не могла стримати вигуку:
– Ой, які квіти!
– Ти сама квітка, найкраща в світі…- промовив я тихо, потім додав: – Повір мені, Анелько, в цій кімнаті я хочу колись померти.
Ох, скільки щирості було в тому, що я сказав! Анельчине обличчя ніби затуманилось; радість її згасла. Я бачив, що мої слова її глибоко схвилювали, як хвилює кожний щирий крик душі. Зненацька вона затремтіла, і наче якась сила штовхнула її до мене. Але вона й цього разу переборола себе. Якусь мить стояла переді мною, опустивши повіки, потім сказала сумно і строго:
– Я хочу почувати себе вільно з тобою. Не засмучуй мене.
– Гаразд, Анелько,-озвався я,-договір укладено, ось тобі моя рука!
І я простягнув їй руку. Анелька стиснула її так міцно, ніби цим потиском хотіла висловити все, що заборонила казати устам. І він замінив мені тисячу слів, так сп’янив мене, що я ледве втримався на ногах. Уперше після мого приїзду я виразно відчув, що ця жінка належить мені душею і тілом. Це було таке безмежне щастя, що до нього домішувався навіть якийсь страх. Переді мною відкривався новий, незнаний світ. З цієї хвилини я був певен, що Анелька недовго опиратиметься, все залежатиме від моєї сміливості.
Тітка повернулася зі стайні в чудесному настрої; вона впевнилася, що ніхто не замірявся на дорогоцінне здоров’я Нотибоя. Тренер Уеб на всі тітчині запитання відповідав тільки: «All right»51. Джек Гуз був сповнений ентузіазму. Ми підійшли до вікон, щоб подивитись, як майбутнього переможця виводитимуть зі стайні, бо саме наближався час, коли він мав вирушати на Мокотівське Поле і там, тупцяючи на місці, чекати своєї черги. І от через кілька хвилин ми побачили, як два конюхи вивели його на подвір’я, але наші очі не дуже могли намилуватись його красою, бо він був наче зашитий у попону. Тільки крізь прорізи видніли його великі лагідні очі та стрункі ноги, що здавалися вилитими зi сталі. За ним крокував Уеб, а позаду – наш доморослий, малий англієць Джек Гуз, вбраний у новий сурдут поверх куртки і в жокейських чоботях. На дорогу я гукнув йому крізь відчинене вікно:
– Тримайся там, Кубо!
Він зняв шапку й, показуючи на Нотибоя, весело відповів чистісіньким, зовсім не лондонським, а бужанським діалектом:
– Вони, ясновельможний графе, побачать тільки його ваді
Снідали ми поспіхом, однак тітка знайшла досить часу, щоб, п’ючи каву, прочитати, що пишуть газети про перевезення батькових колекцій до Варшави. Аж дивно, які жінки вразливі до будь-якої похвали в пресі на адресу близьких їм чоловіків. Тітка вся розквітла від радості, вона була просто незрівнянною, коли, щохвилини відриваючись від читання, поглядала крізь окуляри на мене з обожнюванням, а на Анельку – допитливо, і час від часу повторювала безапеляційним тоном:
– Нічого не перебільшили! Ти завжди був такий!
Я дякував богові, що при цьому не було якогось чоловіка-скептика; тоді в мене справді був би дурний вигляд.
Настав час дамам перевдягатись. Виходячи з кімнати, тітка вдавано байдуже сказала:
– Нам треба поспішити, бо я пообіцяла молодій Завіловській, що візьму її на скачки; вона мала їхати з батьком, але в нього кілька днів тому був напад подагри.
Вона вийшла, а ми з Анелькою перезирнулись; вона хитро посміхнулась кутиками губів, а я промовив:
– Анелю, нове сватання!
Вона приклала палець до губів, ніби застерігаючи мене, щоб я не говорив голосно, і зникла в своїй кімнаті, та через хвилину її гарненька голівка вистромилася в прочинені двері…
– Я згадала, що ти не запросив панни Гільст!
– Так, не запросив.
– Чому?
– Бо я люблю зустрічатися з нею наодинці,- відповів я, сміючись.
– Ні, справді, чому ти її не запросив?
– Якщо хочеш, то можу ще запросити.
– Як ти хочеш,- кинула вона, знову ховаючись за дверима.
Однак я волів не запрошувати панни Гільст.
Через годину ми вже в’їздили в Бельведерські алеї. Анелька була в кремовій сукні, прикрашеній мереживом. Я так навчився говорити їй усе очима, що вона легко прочитала в них моє захоплення; я вгадав це по її порожевілому, зніяковілому личку. Дорогою ми зупинились перед віллою Завіловських, ледве я встиг подзвонити, як двері розчинились, і панна Гелена, вбрана в сіро-сріблясту сукню, стала переді мною, а точніше, велично пройшла мимо, ледь кивнувши мені головою. Її не можна назвати гарною: блондинка, з холодними блідо-голубими очима, похмурим обличчям, дуже манірна. Її вважають зразком вихованості, я охоче погодився б із цим, якби добрим вихованням називали манірність. Ставлення її до мене таке ж холодне, як і її очі, навіть занадто холодне, щоб могло бути щирим. Це просто метод, яким вона розраховує дражнити моє самолюбство, і метод нерозумний, бо він мене не підохочує, а викликає нудьгу. Тому я приділяю панні Завіловській лише стільки уваги, скільки цього вимагає звичайна ввічливість.
Сьогодні я, правда, займався нею трохи більше, вона мала відіграти для мене роль громовідводу, тобто привертати до себе увагу цікавих і розсіювати підозри, що могли б виникнути в них, якби вони побачили поруч зі мною в моєму екіпажі Анельку. Незабаром рушили далі, але їхали повільно,- день був чудовий, і багато людей їхало на скачки, екіпажам не видно було кінця й краю. Перед нами й позаду нас я бачив море парасольок, це було гарне видовище,- їхні барви яскраво вигравали на сонці, а під ними в різноколірнім затінку видніли жіночі голівки з ніжними, витонченими рисами. Було відносно багато вродливих жінок, але їм не вистачає темпераменту; я не помічав його навіть у дам із фінансової аристократії, які скоріше тільки вдають, що він у них є. Але відкриті екіпажі, подекуди оригінальна упряж, переважно світлі жіночі туалети, що мінились на тлі зелені дерев,- все це скупчення святково вбраних людей і породистих коней надавало процесії дуже вишуканого, не позбавленого мальовничості вигляду. Я був радий, що рух і товкотнеча навколо приємні для Анельки, розважають її. Відповідаючи на мої зауваження, вона вдячно поглядала на мене, наче це я влаштував для неї таку розвагу. Сидячи навпроти, я міг вільно па неї дивитись, хоч частіше звертався до панни Завіловської, від якої віяло холодом, як від графина з крижаною водою, і яка почала вже просто забавляти мене,- здавалося, що коли вона відповідав на мої запитання й терпить моє товариство, то робить це тільки через добре виховання і світську ввічливість. Я навмисне став ще люб’язнішим з нею, але з відтінком добродушного гумору, це врешті почало її дратувати. Та ось ми доїхали до Мокотівських Полів. Для тітчиного екіпажа було залишене постійне місце біля трибуни,- і враз нас оточили знайомі з білетами на капелюхах, щоб привітати тітку й висловити захоплення чудовою, багатообіцяючою статурою Нотибоя. Один дуже відомий кіннозаводчик сказав їй, що кінь чудовий, може, тільки не досить тренований, проте вночі йшов дощ, і грунт м’який, отже такий сильний рисак, як Нотибой, має всі шанси перемогти. Мені здалося, що він сказав це іронічно, і я трохи занепокоївся,- поразка Нотибоя зіпсувала б весь день тітці, а отже й мені, бо її поганий настрій зіпсував би нам розвагу. Я пройшов уздовж ряду екіпажів, оглядаючи на ходу поле й видивляючись знайомих. Людей було повно, трибуни здавались однією суцільною темною масою, серед якої виділялись яскравими плямами жіночі сукні. Вся арена була оточена широким кільцем глядачів. Міський вал теж чорнів від юрм. По обидва боки трибун, наче два крила, тяглися два безконечні ряди екіпажів, кожен з них скидався на кошик з квітами.
Кроків за сто від трибун я побачив у колясці задерикуватий носик і рожеве личко Снятинської. Коли я підійшов привітатись, вона сказала мені, що її чоловік пішов розшукувати панну Гільст, і, не переводячи подиху, засипала мене запитаннями: як здоров’я тітки й пані Целіни?
Чи є Анелька на скачках? Як вона з матір’ю може поїхати до Гаштейна, якщо пані Целіна не підводиться з ліжка? Чи виграє Нотибой? А що буде, коли він програє? Скільки гостей буде в мене на обіді? Поки я стояв біля коляски й слухав її, то помітив, що в неї надзвичайно добрий вираз очей і дуже гарненька ніжка; а щоб відповісти на всі її запитання разом, так, як вони й були задані, мені були б потрібні – як каже шекспірівська Розаліна – уста Гаргантюа. Тому, відповівши п’яте через десяте й попросивши, щоб вона з чоловіком після скачок їхала просто до мене, я теж пішов слідом за Снятинським шукати Клару, вважаючи, що мені треба хоча б підійти до її екіпажа. Виявилося, що він стоїть недалеко від тітчиного. Клара скидалась на горбочок, вкритий квітками геліотропа. Її оточили артисти й меломани, вона весело розмовляла з ними. Побачивши мене, злегка нахмурилась і привіталася зі мною трохи холодно, але я розумів, що досить якогось мого теплого, дружнього слова, щоб ця холодність змінилася щирою сердечністю. Однак я залишився дуже стриманим і після п’ятнадцятихвилинної ввічливої, церемонної розмови пішов далі, перемовився на ходу кількома словами з іншими знайомими й повернувся до нашого екіпажу, бо за цей час скінчилися два перших змагання й настала черга Нотибоя.
Я глянув на тітку: в неї був урочистий вираз обличчя; але помітно було, що вона докладає зусиль, щоб зберігати холоднокровність. Зате Анелька була занепокоєна. Ми довгенько чекали, поки вивели коней, їх чомусь зважували довше, ніж звичайно. Тим часом прибіг Снятинський, вже здалека вимахуючи довгими руками й показуючи нам білети, куплені на тоталізаторі.
– Я поставив мільйони на Нотибоя! – вигукнув він.- Якщо він мене підведе, я вимагатиму закладну на Плошів.
– Сподіваюсь,- поважно почала тітка,- що ви…
Але вона не закінчила: в цю хвилину над темною масою людей, що стовпились біля трибуни, замайоріли різнобарвні жокейські куртки. Коней виводили на бігову доріжку. Деякі з них, опинившись на волі, відразу ж чвалом мчали до того місця, звідки починалися скачки; інші йшли повільним, спокійним кроком. Після старту наїзники проїхали чвалом мимо нас щільною групою, не дуже швидко, тому що мав бути ще другий забіг і треба було берегти коней. Та вже на другому повороті ряд розтягнувся ланцюгом. Здавалося, ніби вітер розвіяв по дорозі купку квіткових пелюсток. Попереду мчав жокей у білому вбранні, за ним – у голубому з червоними рукавами і в червоній шапочці, далі мчали двоє поряд, один весь у червоному, другий – в червоно-жовтому, а наш оранжевий Куба займав передостаннє місце, маючи позаду себе жокея в білому з синім. Однак такий порядок утримувався недовго. Коли коні досягли протилежної межі круга, в екіпажах зчинилась метушня; найбільш цікаві жінки ставали на сидіння, щоб не пропустити жодного епізоду скачок; за їхнім прикладом це ж саме вчинила й тітка, яка вже не могла більше всидіти на місці.
Анелька поступилася своїм місцем панні Завіловській, яка після недовгих церемоній стала поруч із тіткою, а я поставив Анельку на передньому сидінні, і тому, що вона не мала на що опертись, я став поряд з нею й підтримував її за руку. Признаюсь, у ці хвилини я менше думав про скачки, ніж про те, що ця ніжна, дорога рука лежить у моїй і не виривається. Тітчина спина трохи затуляла мені видовище, але, звівшись навшпиньки, я окинув поглядом усе поле і жокеїв, які вже досягали повороту по той бік поля. Здалеку вони були схожі на якихось світлих жуків, що летіли в повітрі. З такої відстані біг здавався повільним, і в рухах передніх та задніх кінських ніг було щось механічне. Все ж цей різноколірний ланцюг, який, здавалося, рухався повільно, швидко залишав позаду себе простір. Жокеї знову помінялись місцями. Попереду весь час ішов білий жокей, за ним – червоний, а третє місце тепер займав наш Куба. Інші дуже відстали, відстань між ними й передніми з кожною хвилиною збільшувалась. Видно, Нотибой був непоганим конем. На мить я втратив їх усіх з очей, але побачив їх знову, коли вони промчали мимо нас. Червоний жокей уже ось-ось наздоганяв білого, а Куба був ще ближче до них обох. Тепер я знав, що білий відстане, тому що в його коня боки були вже такі мокрі й блискучі, немов облиті водою. Червоний жокей був грізним суперником, проте я подумав, що в найгіршому разі Нотибой здобуде другу нагороду, і поразка не буде цілковитою. Підбадьорило мене й те, що ішов він так незворушно і так спокійно й рівномірно викидав ноги, паче виконував якусь повсякденну роботу. Зацікавлення глядачів наростало з кожною хвилиною.
– Нотибой програв? – спитала мене пошепки Панелька, побачивши, в якому порядку пробігли коні мимо трибуни.
– Ні, люба. Вони мають зробити ще одне коло,- відповів я, легенько стискаючи її руку.
Вона й зараз не забрала руки. Правда, вся її увага була прикута до скачок. Коли коні появилися з-за повороту дороги, що його затуляла від нас трибуна, Куба був уже другим; а кінь білого жокея так знесилів, що й троє вершників, які були позаду, почали наздоганяти його. Всім було ясно, що боротьба провадитиметься лише між червоним жокеєм і оранжево-чорним. Куба ще більше наблизився до червоного, між ними тепер була відстань, на якій могло б поміститися п’ятеро чи шестеро коней; так вони обскакали значну частину поля. Зненацька шум на трибунах сповістив нам, що відбувається щось незвичайне. Я побачив: Куба рішуче наздоганяв свого супротивника. Шум на трибунах перейшов у голосні розмови. Анелька так захопилася видовищем, що сама тепер почала нервово стискати мою руку, щохвилини запитуючи: «Що там? Що там?» Вершники були вже на лівому боці поля. Червоний кілька разів шмагнув свого коня, і той рвонувся вперед, але Нотибой мало не доторкався до нього мордою. Шаленим чвалом обидва примчали до трибуни, і вона знову затулила їх від нас. За кілька секунд змагання мали скінчитись. На трибунах запала тиша, яка за мить змінилася вигуками. Багато людей побігли до мотузок, що ними було оточене поле, і в цю мить ми побачили червоні ніздрі й голову коня з витягненою, мов струна, шиєю, а над нею щось оранжево-чорне, і все це промчало, як вихор. На трибуні пролунав дзвінок – перемога була за нами.
Червоний жокей лишився далеко позаду.
Треба віддати належне тітці – вона зуміла тримати себе в руках; тільки на лобі в неї виступило кілька крапельок поту, і вона почала обмахуватись хусточкою. Анелька була схвильована, рада й щаслива. Ми обоє стали вітати тітку, навіть панна Завіловська промовила кілька французьких фраз, наче взятих із «Бесід» пані Бокель. Незабаром наш екіпаж оточили.знайомі,- тріумф був повний.
Я теж був у захваті від того, що Анелька стискала мою руку. Даремно казав я собі, що, може, вона це робила несвідомо, тому що нерідко жіночій опір слабне в хвилини глибокого хвилювання й самозабутнього захоплення якоюсь розвагою, гарними краєвидами або ще чимось незвичайним. Тоді нервове напруження порушує звичайну душевну рівновагу, що цілком зрозуміло. Саме в такому стані була Анелька, а я, припустивши, що вона вже перестає боротися з почуттям, яке охопило її, вирішив бути наполегливим.
Думаю, що в Плошові матиму для цього нагоду. Завтра ми туди повертаємося. Сьогоднішній званий обід, розмови й розваги зіграли роль кількох крапель наркотику. Анелька навіть не здогадується, скільки щастя чекає нас обох, для цього вона повинна тільки віддати мені своє серце повністю, без ніяких застережень.