Без Догмата - 01

ГЕНРИК СЕНКЕВИЧ
БЕЗ ДОГМАТА



Роман видатного польського письменника Генрика Сенкевича (1846-1916) написаний у формі щоденника молодої людини з аристократичної сім’ї. Герой роману багатий, одержав чудову освіту, відрізняється неабияким розумом, але внутрішня спустошеність стоїть на заваді застосуванню його здібностей. Цей характер, так повно й всебічно зображений Г. Сенкевичем, А. М. Горький відносив до найбільш типових образів молодої людини в європейській літературі XIX століття.

ГЕНРИК СЕНКЕВИЧ
БЕЗ ДОГМАТА

Вершини світового письменства
Том 57
З польської переклала Ольга Лєнік
Київ
Видавництво художньої літератури «Дніпро» 1986

Передмова В. Ведіної
© Український переклад,
передмова, художнє оформлення,
Видавництво «Дніпро», 1986 р.


ГЕНРИК СЕНКЕВИЧ І ЙОГО РОМАН «БЕЗ ДОГМАТА»

У сузір’ї багатого на таланти польського письменства Генрик Сенкевич, безперечно, займає одне а найпочесніших місць. Видатний представник критичного реалізму в літературі Польщі, автор високохудожніх, пройнятих гуманістичним пафосом новел і значних за колом порушуваних питань соціально-психологічних романів, творець захоплюючої історичної романістики, Сенкевич ще за життя здобув славу визначного митця, а творчість його набула світового резонансу. Він перший серед польських письменників лауреат Нобелівської премії – цієї нагороди удостоєний 1905 р. його роман «Quo vadis».
Неоціненною є заслуга автора роману «єдогмата», пропонованого нині українському читачеві, в розширенні й збагаченні проблемно-тематичного й жанрово-естетичного обріїв вітчизняної літератури. Визнаний майстер живописання словом, прекрасний стиліст, Сенкевич своїми творами підніс польську прозу па новин рівень. Чимало героїв його новел, повістей і романів наділені узагальненими, типовими рисами. Акумулюючи ознаки певної епохи, вони не перестають водночас лишатися індивідуально своєрідними, справді живими людьми.
Далеко не все в творчому доробку польського письменника однаково схвально сприймалося прогресивною критикою у свій час і оцінюється тепер. Не могли лишитися непоміченими ідеалістично-консервативні елементи в деяких його творах, особливо останнього періоду. Прагнення Сенкевича писати задля «підкріплення сердець», в ім’я піднесення патріотизму й національної духовної, самосвідомості народу в важких умовах позбавленої державної незалежності Польщі йшло іноді врозріз із фактами реальної дійсності. Особливо це стосується певних аспектів історичної романістики, зокрема роману «Вогнем і мечем». Разом з тим багато хто зі справжніх шанувальників таланту Сенкевича цілком міг би приєднатися до думки, влучно й лаконічно сформульованої Стефаном Жеромським: «Хоч би яким був творчий імпульс його твору, повчальним чи засуджуючим, але великий цей пластик, беручи тему, яка нібито лежала на поверхні, надавав їй рис такої незрівнянної художності, насичував її власними ідеями, настільки новими й оригінальними, що створені ним образи ставали витворами справжнього мистецтва».
Закінчивши 1866 р. гімназію у Варшаві, майбутній письменник навчався спочатку в Головній школі (таку назву до 1869 р. мав Варшавський університет) на медичному факультеті, та незабаром перейшов на філологічний. Навчатись доводилося в дуже скрутних матеріальних умовах. Як свідчив згодом сам Сенкевич, нерідко траплялося «протягом двох днів не їсти без найменшої водночас надії пообідати другого чи третього дня».
Ще на студентській лаві почав письменник друкувати в періодичній пресі фейлетони, рецензії, хроніки, які привертали увагу влучністю спостережень і дотепністю, стилістичною довершеністю. Активна журналістська діяльність позначилась на перших художніх творах – на повісті «Надаремно» (1872), що дістала схвальну оцінку Ю.І. Крашевського («рідко коли перша праця є такою зрілою»), і на «Гуморесках з портфеля Воршилли», які складалися з двох оповідань – «Нема пророків серед своїх» і «Два шляхи» (1872). І тут, і там, звертаючись до подібних мотивів і мовно-стильових засобів, письменник у той чи інший спосіб віддавав певну данину поширеним на той час ідеям так званого варшавського позитивізму. На цій течії позначились настрої буржуазних і ліберально-демократичних кіл польської суспільності, настрої, що набули поширення після поразки повстання 1863 р. Лунали заклики пристосуватись до існуючих обставин, зосередити зусилля па корисній «праці біля основ», всіляко сприяючи капіталістичному прогресу в його боротьбі з застарілими феодально-клерикальними та патріархальними суспільними відносинами. Відмовившись від активної підтримки національно-визвольного руху, варшавські позитивісти основне своє завдання вбачали у сприянні розвиткові економіки, культури, освіти.
На початковому етапі варшавський позитивізм був поштовхом для демократизації літератури, для становлення методу критичного реалізму, тенденційного мистецтва.
1875 р. виходить друком новела Сенкевича «Старий слуга», яка разом з двома наступними його творами – «Ганя» (1876) та «Селім Мірза» (1877) – складають так звану «Малу трилогію», автобіографічну в деяких своїх важливих деталях. Це стосується як дорогої письменникові загальної атмосфери патріархального життя, винесеної з батьківського дому, так і самої особи героя-оповідача, якого Сенкевич наділяє навіть власним ім'ям.
У цих перших новелах, з якими письменник згодом хронологічно пов’язує початок свого творчого шляху, відразу ж виявився талант Сенкевича-психолога й епіка. Події дитинства і юності героя-оповідача, люди, що оточували його, постають із значної часової дистанції. Зображення їх пройнято почуттям туги за молодістю, жалем з приводу вчинених колись фатальних помилок.
Звідси зрозумілі в подібних випадках елементи ідеалізації минулого, що знаходить свій безпосередній вияв в образній системі творів, у прямих ліричних відступах, у загальній тональності прози-настрою, прози-роздуму.
Кращою з новел циклу в «Ганя», в якій надзвичайно пластично й колоритно відображено почуття першого кохання шістнадцятилітнього хлопця. Характер відтворення пристрасних юнацьких почувань зближує твір молодого польського письменника з повістю Тургенєва «Перше кохання». Мотив складної психології кохання, що ним перейнята новела «Ганя», провіщає майбутні звершення Сепкевича-психолога в романі «Без догмата».
1876 р. Сенкевич виїздить до США як кореспондент. Свої враження й спостереження він подавав у «Листах з дороги». Ці, написані по гарячих слідах подій, нотатки відзначаються проникливістю суджень і гостротою бачення істотних процесів, характерних для велетенських просторів Американського континенту.
В кореспонденціях з Америки, як і дещо пізніше в «Листах з Парижа» (1878 – 79), Сенкевич не дає себе захопити зовнішніми прикметами буржуазної цивілізації й буржуазної демократії. Так, цілковите засудження і обурення письменника викликає передусім расистська, колонізаторська політика капіталістичної Америки по відношенню до корінного населення країни: «Білі зовсім по вважають індіанців за людей,- читаємо в одному з листів. На могилах індіанців вчений професор викладає права народів».
Журналістська робота в роки перебування в Америці й Парижі була солідною школою письменницької майстерності, формуванням погляду на суспільне покликання мистецтва. Визрівало переконання, що література «має бути відповіддю на животрепетні питання, правдивим зображенням життя, минулого й сучасного, показом його світлих і темних сторін,-а передусім вона повинна бути правдою».
Американський цикл новел Сенкевича засвідчує ознаки формування індивідуального письменницького стилю, в якому окремі публіцистичні акценти органічно сполучаються з пластикою зображення природи, влучною лаконічною характеристикою персонажів, гумором і іронією. Властива новелістиці письменника проблемно-тематична розгалуженість і жанрово-видове багатство тут знайшли свій яскравий вияв. В американському циклі можна зустріти типово пригодницькі твори («Через степи», 1879, «В країні золота», 1880), гостро викривальні сюжетні лінії («Орсо», 1880), картини, що завдяки своїй проблемно-емоційній насиченості межують з притчами. Йдеться про алегоричний підтекст важливих з ідейного й морально-етичного погляду конкретних подій, про відточений до символів реалізм.
Саме в такому алегоричному ключі витримана одна з кращих новел Сенкевича «Сахем» (1883), у центрі якої трагічна постать останнього представника дощенту винищеного білими колонізаторами індіанського племені. У місто, що виросло на території колишнього табору своїх батьків, завітав а цирковою трупою артист-індіанець. Віртуозно балансуючи на натягнутому дроті, він співав пісню війни і помсти своїх предків. Жах і подив охоплюють усіх тих, хто чув цей могутній спів, хто дивиться на балансування з тичкою у близькому сусідстві з запаленими гасовими лампами. Нависла в повітрі загроза розвіюється, коли молодий циркач починав мирно збирати в бляшану миску гроші за своє мистецтво. Виявляється, що придуманий директором ефектний цирковий трюк, лоскочучи нерви глядачів, підносить виручку. Танок танцюючого заради втіхи своїх поневолювачів раба виступав зрозумілою читачам аналогією невільницького становища Польщі у межах царської Росії, Пруссії й Австрії.
Вагома позиція належить в американському циклі творам, присвяченим актуальному на той час питанню польської еміграції в Америку. Йшлося про селян-заробітчан, які в пошуках хліба ведуть виснажливу боротьбу з суворою природою й незвичними умовами життя («За хлібом», 1879), або ж про драматичну історію польських вигнанців, тих, хто покинув рідну землю після розгрому повстання 1831 і 1863 рр.
Сенкевичу пощастило досягти справжніх вершин трагізму при зображенні туги за батьківщиною у новелах «Зустріч в Маріпозі» (1882) і особливо в «Ліхтарнику» (1881). В обох творах виступав спільний сюжетний мотив – єдиним містком, що єднав героїв з назавжди втраченим рідним домом, є книга.
В новелі «Ліхтарник» її читає колишній борець за свободу й незалежність польського народу. Невблаганна доля кинула старого вже чоловіка на загублений в безмежному океані безлюдний острів. В обов’язки його входило запалювати щовечора світло на маяку. В спокійне й розмірене, по-своєму щасливе життя владно вривається зматеріалізований символ вітчизни – поема Міцкевича «Пан Тадеуш», Захопившись її читанням, поринувши в далекий світ минулого, герой твору забував запалити ліхтар. Викликана ним катастрофа позбавляє старого роботи, фатальним чином перекреслює все подальше його життя.
Герой новели з’являється перед читачем у момент, який конденсує в собі зміст його існування; згорьована душа отримує давно очікувану духовну поживу. Нанизуючи реалістичні деталі, ні в чому не відступаючи від дійсності, Сенкевич підніс сцену читання поеми геніального митця Польщі її нещасним сином-вигнанцем до вершини символу національної трагедії польського народу.
В датованому 1895 р. автобіографічному оповіданні-нарисі «Журавлі», хронологічно пов’язаному з перебуванням Сенкевича у США, почуття ностальгії в могутнім імпульсом письменницької творчої діяльності. Курликання журавлів, почуте на Тихоокеанському узбережжі, пробуджує спогади дитинства, в уяві виринають любі серцю картини – селянські оселі: «В наступні дні ці видіння ставали все виразнішими, врешті уява почала їх розмотувати, впорядковувати, висвітлювати й складати в єдиний художній задум. Я почав створювати собі власний світ… Ось так завдяки журавлям виникли на березі Тихого океану «Ескізи вугіллям».
Ця невелика повість Сенкевича спиралася на винесені з Польщі спостереження над відносинами, що склалися в селі після проведення земельної реформи 1864 р. Згідно з історичною правдою перо художника фіксує появу нових суспільних конфліктів у пореформеному польському селі,- йшлося про зміцнення позицій сільських багатіїв і адміністративної влади царських чиновників. При мовчазній згоді поміщика і костьолу чиниться насильство над довірливим, затурканим і темним селянином. У тенетах повного свавілля й байдужості б’ється і кінець кінцем гине прекрасна жінка й ніжна дружина героя твору, так і не виборовши справедливості.
Реалізм деталей, техніка контрастів, іронія і сарказм підпорядковані завданням типізації характерів і обставин у творі. Сповнений «сліз, крові, жовчі, та над усе життєвої правди», твір цей, за словами Б. Пруса, торкався важливої суспільної проблеми. Інакше поставились до нього критики консервативного табору, звинувачуючи письменника у згущенні фарб і песимізмі в оцінці селян. Сенкевич в одному з листів зазначав: «Я маю мужність писати про речі, яких досі ніхто не порушував. Я даю першу селянську повість, в якій виступає не ідеалізований мужичок, а справжній селянин, його життя».
Основні положення цієї самооцінки цілком можуть бути перенесені ще на три твори Сенкевича селянської тематики: «Янко-музикант» (1879), «Ангел» (1880) і невелику повість «Бартек-переможець» (1882). Всюди винуватцем трагічної долі чи то дітей, як у новелах «Янко-музикант» і «Ангел», чи то дорослих, як у «Бартеку-переможці», виступають суспільні відносини. В атмосфері неуцтва, жорстокості й байдужості гине величезний музикальний талант малого сільського хлопчика, зустріччю з вовком у лісі завершується картинка з селянського життя «Ангел», героїня якої маленька дівчинка-сирітка може розраховувати лише на божу опіку.
Обидві новели об’єднує характерна для класичної новелістики зосередженість на одній визначальній події, лаконічність оповіді.
Щодо «Бартека-переможця», то ця багата ідейним змістом розвідка задавленої неуцтвом і злиднями селянської психіки відзначається динамікою дії й влучністю контрастних ефектів. Гіркою іронією й уболіванням перейнятий опис пригод польського селянина Бартека Словіка під час франко-прусської війни і картина зневажання його прав і гідності після повернення додому. Найбільшим здобутком цього твору є образ головного героя, вся сума художніх деталей, які мають свідчити про його дивовижну затурканість, простодушність та беззахисність.
Окреме місце серед реалістичних новел Сенкевича займає твір «Татарська неволя», який неначе провіщав подальше звернення письменника до історичної тематики.
Найвищий ступінь радикалізації своїх поглядів Сенкевич виявив у новелістиці, дальший його творчий шлях позначений іноді консервативно-ідеалістичною обмеженістю. Це було викликано причинами об’єктивного й суб’єктивного характеру.
Надії, що їх покладав письменник на так званий варшавський позитивізм, не справдилися: ця течія неспроможна була протистояти класовим суперечностям буржуазного суспільства, що вступало в імперіалістичну стадію. Подвійне – соціальне й національне – поневолення, в умовах якого доводилося жити польському народові, соціальні контрасти ставили перед літературою завдання, одним з яких, на думку Сенкевича, було підбадьорювати і гартувати дух народу. Інтерес до суворої дійсності, яка досі була предметом зображення, брався під сумнів у зв’язку з тим, що «людина, аж надто стомлена реальним життям, рада була б хоч па хвилину від нього відійти і хоч в літературі знайти втіху, забуття, надію».
На щастя, для Сенкевича і для всього польського письменства цієї своєї програми письменник дотримувався не завжди і не в усіх творах, але повністю ігнорувати пошуки ним історичних фактів, які б розкривали простір для незавжди виправданого оптимізму й вільної гри фантазії, не можна.
Періоди тяжких випробувань і героїчних звершень Польщі в минулому Сенкевич прагне залучати для пробудження віри в вільний завтрашній день; історія, з його погляду, покликана виховувати мужність, гартувати волю. Досвід минулого має вчити реально зважувати свої сили, має вчити, як вважає письменник, «відмовлятись від нездійсненних завдань». «Чи не краще, не здоровіше,- пише він,- замість того, щоб малювати сучасний стан умів, сучасних людей, їхню бідність, незгоду з самими собою, даремні силкування й безсилля,-показати суспільству, що були часи ще гірші, страшніші, сповнені відчаю, але, незважаючи на це, прийшли відродження й порятунок. Перше може остаточно розхолодити й кинути у відчай, друге додає сил, живить надію, пробуджує бажання жити».
1883 р. на сторінках варшавського журналу «Час» Сенкевич починає друкувати свою трилогію, яку складають романи «Вогнем і мечем» (1884), «Потоп» (1886), «Пан Володийовський» (1888).
Сюжетним ядром роману «Вогнем і мечем» виступали події 1647-1651 рр., а отже запекла боротьба шляхетсько-магнатської Польщі з повсталим під проводом Богдана Хмельницького українським козацтвом. Визвольна війна українського народу, однак, не одержує в творі польського письменника історично достовірного відбиття. В ідеалізованому світлі постають деякі історичні особи – це стосується передусім романного образу справжнього ката українського народу Яреми Вишневецького. Вузько тенденційно, а то й просто спотворено змальовані окремі історичні битви.
Дуже показово, що ці, безперечно слабкі, місця твору Сенкевича різко засуджувались його сучасниками. Так, відразу ж після виходу роману у світ Прус публікує рецензію на нього. Високо оцінюючи барвистість мови, колоритність характерів персонажів і досконалу композицію, рецензент звинувачував автора у відступі від історичної правди. На його думку, ідеалізація шляхетського середовища, спрощення й неправильне висвітлення історичних подій у цьому творі не перекриваються рушійним стимулом писати задля «підкріплення сердець». «В його романі,-писав майбутній автор «Фараона»,-ми не бачимо ані гнобленого люду, ані зневажених священиків… Не бачимо жадібних до грошей панів і підпанків. Не бачимо тих, кого били, в кого забирали маєтки, жінок або дочок. Тільки іноді натрапляємо на незначні згадки. Тим часом ріка козацької ненависті створилася власне з тих крапельок і струмочків. Ці крапельки і струмочки зосереджували в собі геть усю справу, і саме вони, а не якась п'яна й безіменна маса, заливали двори, нищили малочислені війська Речі Посполитої».
Кращою, найбільш довершеною ідейно й художньо частиною трилогії справедливо вважається «Потоп», у центрі якого боротьба із шведською навалою в 1655-1656 рр. На відміну від «Вогнем і мечем», герої тут відстоюють справедливу справу, ведуть національно-визвольну війну з загарбниками. Цей момент спричинився до того, що типово пригодницький колорит і піднесена романтична тональність цього твору проймаються справжнім історизмом. Наскрізь класово егоїстичній, зрадницькій політиці магнатської верхівки протистоїть у романі відданість вітчизні середньої й дрібної шляхти, широких народних мас. Розвиток подій і багата образна система твору покликані утверджувати дорогу письменникові думку, що і в найтяжчих історичних умовах єдність, відданість і мужність народу здатні перемагати, творити справжні чудеса.
Набагато глибшим у порівнянні з центральним героєм першого тому трилогії є головний персонаж «Потопу» Кміціц. На відміну від ідеально піднесеного й одностороннього Скшетуського, Кміціц зосереджує в собі багатшу палітру душевних спонук і зумовлених ними вчинків. Характер головного героя тут поданий у динаміці розвитку, його духовне і громадсько-політичне змужніння тісно пов’язується з поступовим подоланням в собі рис стихійного бунтарства і свавільності. Виховує й гартує героя власний гіркий життєвий досвід, боротьба за справедливу справу, велике, всевладне почуття до дівчини. Тут, як і в усій трилогії, сповнене пригод і всіляких перешкод кохання багатьма лініями пов’язується з історичним тлом твору, сильне почуття до однієї жінки рицарів обох протилежних політичних таборів рухає сюжет, вносить ліричний струмінь у сувору й жорстоку дійсність.
Дія останньої частини трилогії Сенкевича «Пан Володийовський» охоплює період від 1668 р. до 1672 р. Центральним героєм твору виступав знайомий з попередніх частин трилогії хоробрий офіцер Міхал Володийовський.
Герої твору, подібно до персонажів роману «Вогнем і мечем» (в набагато меншому, звичайно, масштабі), ведуть засуджену історією боротьбу з «опришками» – повсталими селянами на Україні і відстоюють, як у «Потопі», свою державну й національну незалежність у зіткненнях з зовнішніми ворогами – султанською Туреччиною і її татарськими васалами. Роман неначе об’єднує в собі слабкі й сильні риси двох попередніх частин трилогії. В художньому відношенні «Пан Володийовський» дещо поступається їм, хоча і тут чимало оригінальних індивідуалізованих образів і пластичних історичних епізодів. Значно зростає різко критичне ставлення письменника до феодальних і релігійних чвар, до проявів жорстокості.
1891 р. виходить друком роман Сенкевича «Без догмата», який свідчив про помітну видозміну письменницьких зацікавлень. Після заглибленої в минуле, барвистої й динамічної, гостросюжетної трилогії з’являється сповідальний роман, типова психологічно-аналітична розвідка цікавого людського феномену в його зв’язках в певним укладом громадсько-культурних відносин Польщі кінця XIX століття.
«Буде це шматок душі складної, хворої, але правдивої. У мене принаймні таке почуття, що я цієї своєї нової дитини не дуже соромлюсь – і що у нас, можливо, хтось інший навіть і не написав би так». Такими словами в одному із своїх листів Сенкевич характеризує творчий задум роману «Без догмата». Письменник сподівався, що читачі його нового твору «знайдуть поле для роздумів над душею людини, оскільки саме тут людська особистість розглядається глибше, ніж її взагалі розглядають, зокрема у польських романах».
Філософсько-психологічний струмінь роману, його спрямованість на відтворення діалектики душі нового «героя часу» підпорядковувались відверто публіцистично-виховавчій меті: «Роман мав бути і буде дуже виразним застереженням, до чого призводить життя без догмата, скептичний, рафінований, позбавлений простоти розум, який ні на що не спирається».
Письменник стилізує свою оповідь під щоденник, що його веде герой – тридцяти п’ятилітній польський граф Леон Плошовський, людина заможна й освічена. Розпочатий в чітко окреслений час – 9 січня 1883 року – щоденник охоплює неповні два роки життя, яке трагічно обривається самогубством героя. День за днем подається детальна, мало не клінічна історія кохання Леона Плошовського до дівчини, а згодом заміжньої жінки Анелі. Критичній оцінці піддано життя без певних занять і ідеалів, без чітко окресленої мети, аналізуються думки й почування, позначені скепсисом, роз’їдаючою душу рефлексією, нерішучістю.
Твір простежує витоки й безпосередні прояви душевного стану, який виходить за межі особистої драми Плошовського. Йдеться про ознаки виродження цілої суспільної верстви, яка самоусунулась від активної участі в житті. «На мені,- вважає герой,- можна вивчати симптоми старечої хвороби нашого століття й культури, тому що ця хвороба набрала в мені типового характеру». Плошовський певен, що подібних до нього людей багато, що «ім’я їм легіон».
Чим же характеризується цей «легіон» в особі одного з типових його представників? Передусім ізольованістю від світу праці. Освіта, яку герой твору здобув, закінчивши університет у Польщі та сільськогосподарську школу в Парижі, не знаходить свого практичного застосування. Накопичене предками багатство усуває необхідність працювати заради шматка хліба. Леон являє собою класичний приклад нероби за традиціями, звичаями, вихованням, покликанням. Духовний аристократизм, який здавна плекався в родині, живиться тепер віяннями епохи, позначеними остаточною кризою позитивістських ідеалів, декадентською втечею від земних справ у герметично ізольований внутрішній світ. Йдеться, по суті, про новітній варіант «зайвих людей».
Плошовськпй весь у полоні питань, на які неспроможний відповісти. Причину власної безпорадності він починає шукати в новітній науці та в матеріалістичній філософії, які, на його думку, керуючись законами діалектики, примушуючи людину шукати й сумніватися, породили скептицизм. Виною обтяжується об’єктивна спрямованість передової філософії нового часу – все піддавати сумнівам: «Цей свій науковий метод, цей скептицизм і критику ти так прищепила моїй душі, що вони стали моєю другою натурою».
Плошовський не вміє й не хоче збагнути позитивної, життєстверджувальної матеріалістичної філософської думки, зате він добре усвідомив ознаки неминучого занепаду, загибелі свого класу, своєї суспільної верстви: «Хвиля, яка змиє нас із поверхні землі, знесе більше, ніж та, що змила світ напудрених перук і жабо».
Свою приреченість, відчуженість Леон Плошовський тяжко переживає, але подолати не в силі. Не знаходить він в довколишньому житті справи, яка б стала для нього життєвою необхідністю, пристрастю, ідеалом. Поміж ним і реальним світом пролягла прірва, яка раз по раз нагадує про себе, яка мучить, бентежить, болить: «Під нами щось відбувається, щось виникає, точиться боротьба за існування, за шматок хліба, йде життя реальне, сповнене клопіткої праці, тваринних потреб, апетитів, пристрастей, щоденних зусиль,- життя, страшенно напружене, метушливе, яке шумить і бушує, наче море,- а ми вічно сидимо собі на якихось терасах, розбалакуємо про мистецтво, літературу, любов, жінок, далекі від того життя, чужі йому…»
Існуючі соціальні контрасти й національні утиски абсолютно Леона не обходять. Він страждає передусім від власної відрубності, бездіяльності, лишаючись в усьому егоїстом і індивідуалістом, естетом, що проголошує культ краси й самозаглиблення, яке межує із звичайнісінькою самозакоханістю.
Сторінки щоденника героя рясніють тонкими спостереженнями й оцінками, афоризмами, парадоксальними, ефектними зіставленнями, які мають характеризувати їх автора, як людину розумну, освічену, витончену й дотепну. Критика довколишнього світу (без проникнення в його соціально-класову природу) йде в парі з надзвичайно самокритичним ставленням до себе. Раз по раз Леон впадає в своєрідне анатомування свого внутрішнього світу. Сполучаючи в собі двох людей, які постійно резонують і критикують один одного, він позбавляється відчуття безпосередності поривань і переживань, не може виробити остаточного судження. Бездіяльність, нерішучість, вічний самокритицизм породжують інертність душі, яка без сильних збуджуючих засобів загрожує перерости із часом у повну атрофію почуттів.
Весь у владі всеохоплюючого скепсису й розчарування, не спираючись па жодні догмати-оріептири – ані релігійні, ані громадсько-політичні, ані філософсько-етичні, Плошовський неначе повисає в повітрі. Непересічному розумові й нерозтраченим життєвим силам та пристрастям потрібний був якийсь вихід, і герой знаходить його у сфері особистих переживань. В ім’я своєрідного самозахисту він починає відчайдушно вірити лише в правду і право кохання, вільного, нічим не стримуваного. Але і тут, у колі суто інтимних переживань, Плошовський залишався самим собою – звичка потурати своїм примхам, почуття вседозволеності, егоїзм вихолощували з почувань закоханого сердечність і теплоту. До зустрічі з Анелькою та й після цього – досить згадати взаємини з Лаурою-почуття до жінки асоціювалось в уяві Леона із чисто спортивним випробуванням сил, з чимось подібним до фехтування…
Ставлення до Анельки теж спочатку не віщувало ані глибини, ані тривалості. Превалювала звична для Леона «гра на струнах душі», флірт досвідченого донжуана, часті переходи від закоханості до майже повної байдужості і навпаки. Коли ж Анеля вийшла заміж, почуття до неї набувають рис якоїсь маніакальності: «Моє кохання – це певною мірою хвороба, якесь нервове відхилення». Як таке воно владно переростає в непорушний догмат, можливість появи якого у своєму житті герой твору досі категорично заперечував.
Цей беззастережний, близький до примхи, хворобливий догмат, як і попереднє бездогматство, ятрить душу, позбавляє душевного спокою і внутрішньої рівноваги. Думку про те, що всяка крайність шкідлива, поділяє, очевидно, зі своїм героєм і сам письменник. Про це свідчить також різко негативна оцінка, що дається в романі Кроміцькому і тому єдиному богові, якому той молився,-богові наживи: «Якщо моє кохання – невроз, то, без сумніву, його лихоманка наживи теж була ним».
Леону-скептикові, «бездогматцеві» протистоїть у творі Анеля. Вічний сумнів і водночас тверда впевненість у правомірності своїх власних, хай навіть сильних та щирих, почувань розбиваються перед непорушною чистотою й цілісністю її натури, її внутрішнього світу. Не кохаючи чоловіка, Анеля лишається йому вірною; люблячи Леона, вона неспроможна на найменші компроміси із власним твердим уявленням про порядність. Героїня виявляє духовну близькість із пушкінською Татьяною, як і та, вона не може відступитися від вироблених і освячених віками традиційних норм поведінки заміжньої жінки.
Чистоту Анелі, силу її переконань, жіночу гордість високо підносив Л. Толстой, вважаючи цю лінію твору прикладом «слов’янського тлумачення кохання до жінки». Під впливом роману польського письменника він думав навіть «написати роман цнотливого кохання».
Водночас не можна відмовити певної рації і Леонові Плошовському, який гадає, що введена в абсолют ідея подружньої вірності заради вірності, якої дотримується Анелька, суперечить сама собі. Шлюб з таким чоловіком, яким був Кроміцький, він вважав за аморальніший вчинок, аніж своє до неї грішне за законами святенницької моралі почуття: «… не можна безкарно нехтувати законами природи й серця, ці закони сильніші від вигаданих етичних доктрин, і порушення їх мстить за себе».
Промовляв тут у героєві цілком зрозуміле бажання виправдати себе й своє почуття, водночас знову ж таки рис догмату набував проголошуване ним право на вільне кохання. Золота середина так і не вимальовується. Та чи в вона взагалі? Роман не дав на це вичерпної відповіді.