Без Догмата - 10

Я намагався заспокоїти його, а він сказав:
– Я теж так подумав. Не варто через гадану небезпеку псувати життя собі й іншій людині. Адже ось і в Італії буває епідемія холери, проте було б по-дурному, якби жоден італієць не одружувався тому, що він може померти від холери й залишити дружину з дітьми без опіки. Зрештою, я зробив те, що повинен був зробити. Я сказав панні Ванді, що я кохаю її і віддав би життя, щоб вона стала моєю, але є отака перешкода. І знаєте, що вона мені відповіла? «Якщо мені не можна буде казати вам, що я вас кохаю, то я це писатиму». Не обійшлося без сліз, але через годину ми вже сміялися з тих страхів, і я навмисне вдавав глухого, щоб примусити її написати «кохаю».
Та розмова з Лукомським запам’яталась мені. Снятииський помиляється, кажучи, що в нас ще тільки віслюки зберегли якусь силу волі. Цей скульптор мав поважні причини для роздумів, а йому вистачило тижня, щоб прийняти таке серйозне рішення. Може, в нього не так розвинута здатність до самоаналізу, як у мене, але він розумний чоловік. А яка мужня дівчина, та майбутня пані Лукомська! Як мені подобається її відповідь!… Я відчуваю, що Анелька належить до такого самого типу жінок. Якби я, наприклад, осліп, Лауру це зацікавило б лише настільки, наскільки вона могла б призначити мені роль якогось феокійця Демодока, який співає на учтах пісні. Але Анелька! Вона не покинула б мене, навіть якби я ще не був її чоловіком. Я ладен дати руку собі відтяти, що саме так і було б.
Однак, якщо є така впевненість, то й тиждень не слід вагатись, а я вагаюсь уже п’ять місяців; навіть мій останній лист до тітки не свідчить про остаточне рішення.
Я тільки втішаюсь думкою, що тітка – жінка розумна, вона любить мене й тому здогадається, що саме я хочу, й по-своєму прийде мені на допомогу. До того ж у моєму серці жевріє надія, що Анелька буде тітчиною спільницею. Все-таки я шкодую, що не написав у листі ясніше. Мені кортить послати другого листа, але я зупиняю себе. Треба дочекатись відповіді на перший. Щасливі такі люди, як Лукомський, котрі одразу починають діяти.

15 червня

Байдуже, як я назву своє почуття до Анельки – коханням чи якось інакше,- між ним і всіма тими почуттями, що досі спалахували в моєму серці, є величезна різниця. Я думаю про нього з ранку до вечора. Це почуття стало для мене дуже важливим, я відчуваю себе відповідальним за нього перед самим собою. Раніше такого ніколи не бувало. Колись мої зв’язки з жінками якийсь час тривали, потім розривалися, залишаючи після себе більший чи менший смуток, часом – приємні спогади, часом – несмак, але ніколи вони настільки не поглинали мене всього. В такому порожньому світському житті, яке всі ми ведемо, ті, що не ставимо перед собою ніякої високої мети, не служимо ніякій ідеї і водночас не мусимо заробляти на хліб, жінка не сходить зі сцени: ми весь час на неї дивимось, весь час до неї залицяємось, але так звикаємо до неї, що нарешті починаємо вважати її одним із звичайних гріхів у нашому житті. Обманюючи жінку, ми рідко зазнаємо докорів сумління, а ще рідше зазнає їх жінка, котра обманює нас. Я, при всій вразливості своєї натури, теж належу до таких чоловіків з притупленим сумлінням. Бували випадки, коли я казав собі: «Оце була чудова нагода зробити собі кілька патетичних докорів!» Але завжди тільки махав рукою і думав про щось більш приємне. Цього разу все інакше. Часом голова в мене зайнята чимось зовсім іншим; та раптом я відчуваю, що мені чогось не вистачає, мене мучать якась тривога, якийсь страх, наче я пропустив щось важливе, чогось не зробив, і я починаю розуміти, що це думки про Анельку знову прориваються крізь усі заслони, щоб цілком оволодіти мною. Вони точать мене день і ніч, мов той шашіль, що про нього писав у своїй поемі Міцкевич. Коли я стискаю плечима й намагаюся придушити чи навіть висміяти це почуття, мій скептицизм та іронія не рятують мене, точніше, рятують на короткий час, бо я відразу повертаюсь у эачароване коло. Це, власне кажучи, не туга й навіть не докори сумління, а скоріше болісна прикутість думок до одного предмета і водночас гарячкова, тривожна цікавість,- що буде далі, наче від цього «далі» залежить моє життя.
Якби я не так старанно займався самоаналізом, то вважав би, що моє почуття – це велике й незвичайне кохання, однак я помічаю, що мої роздуми й тривоги викликані не тільки бажанням, щоб Анелька стала колись моєю. Безперечно, вона справила на мене глибоке й сильне враження; проте Снятинський має рацію, кажучи, що якби я покохав її так глибоко, як, приміром, він свою дружину, то насамперед прагнув би, щоб вона стала моєю. А я ж – це зовсім ясно – не стільки хочу володіти нею, скільки боюсь її втратити. Мабуть, не кожен зрозуміє, в чому полягає дивна й велика різниця між цими почуттями. Але я цілком певний, що якби не Кроміцький і не побоювання втратити Анельку, я не відчував би ані такого страху, ані хвилювання. Це трохи розплутує мої заплутані нитки, ясно доводить мені, що я не стільки кохаю Анельку, скільки відчуваю, що міг би її покохати, і мені страшенно шкода саме цієї надії на щастя, цієї єдиної можливості заповнити ним життя; а ще більше мені страшно тієї пустки, яка відкриється переді мною, коли я втрачу Анельку.
Я помітив, що найбільші песимісти, коли доля чи люди хочуть відняти в них що-небудь, так само добре відбиваються руками й ногами і так лементують, як найбільші оптимісти. Я зараз опинився в такому становищі. Я не кричу, але мені стає страшно від думки, що, може, за кілька днів не знатиму, як мені далі жити на білому світі.

16 червня

Я дізнався дещо про Лауру: розповів мені про неї мій нотаріус, який займається й справами Девісів. Девіс уже в психіатричній лікарні. Лаура живе в Інтерлакені, біля підніжжя гори Юнгфрау. Напевно, збирається піднятись на її вершину. Уявляю, як вона готується в Альпи, в їхні сніги, тумани, у схід сонця, як плаває по озерах і стоїть над прірвами. Я сказав нотаріусові, що співчуваю Девісові, а також його дружині, яка в такому молодому віці лишилася сама й без опіки. Старий юрист заспокоїв мене щодо неї, мовляв, тиждень тому до неї в Швейцарію поїхав її родич, неаполітанець граф Малескі. Знаю його! Знаю! Гарний, мов Антіной, але картяр і, кажуть, великий боягуз. Здається, я колись даремно порівняв Лауру в Пізанською вежею.
Буквально вперше в житті я так неприязно згадую про жінку, яку насправді не кохав, але яку обманював, кажучи, що кохаю. Власне, чому я відчуваю антипатію до неї і чого не можу простити їй? Мабуть, тому, що з самого початку нашого зв’язку, правда, не з її вини, але через близькість із нею, я здійснив з тисячу поганих, безглуздих ВЧИНКІВ, яких до того ніколи не робив. Я не виявив поваги до своєї жалоби, не пожалів немічного й безпомічного Девіса, опустився, зіпсувався, написав тітці того фатального листа… Все це моя вина! Однак, коли сліпий, спіткнувшись об камінь, падає на дорозі, він завжди проклинає камінь, хоч, по суті, впав тому, що сліпий.

17 червня

Я відніс сьогодні гроші Лукомському, залишив довіреність нотаріусові, речі мої вже спаковані, я про всяк випадок приготувався до від’їзду. Рим починає мені дуже набридати.

18 червня

Я вирахував, що вже могла б прийти відповідь від тітки. Відганяючи від себе найгірші припущення, намагаюсь відгадати, що вона мені сповістить. Вже вкотре шкодую, що не написав їй ясніше. Та все ж написав, що, може, вибрався б до Плошова, якби був певний, що моя присутність не буде неприємною її гостям, і передав цим гостям сердечне вітання. Згадав і про те, що в останні дні мого перебування в Пельї був хворий і такий розстроєний, що сам не знав, що роблю… Коли я писав цього листа, він здавався мені дуже розумним, а тепер іноді здається страшенно дурним. Просто через самолюбство я не зміг ясно й рішуче відмовитись від того, що раніше написав їй з Пельї. Я сподівався, що тітка скористається першою-ліпшою нагодою, щоб усе залагодити, а я приїду як великодушний благодійник. Людська натура дуже нікчемна. Мені не залишається нічого іншого, як тільки обома руками хапатись за надію, що тітка все-таки здогадається про все, що я хочу.
Тепер, коли моя тривога з кожною хвилиною зростає, я відчуваю, що не лише міг би глибоко кохати Анельку, а взагалі міг би бути значно кращим, ніж я є. Відверто кажучи, навіщо я так поводжуся, ніби, крім егоїзму й розшарпаних нервів, у мені більше нічого не має? А якщо нічого немає, то чому мій самоаналіз не підкаже мені цього напевне? В мене вистачає відваги робити остаточні висновки, і я не приховую від себе правди, та все ж такий висновок завжди відкидаю. Чому? А тому, що твердо впевнений, що я кращий за свої вчинки. Я пояснюю їх якоюсь непристосованістю до життя, почасти успадкованою, почасти викликаною хворобою нашого століття – тим надмірним самоаналізом, який ніколи не дозволяв нам віддатись першому безпосередньому пориву людської натури, а викликає в нас критичне ставлення до всього, аж до цілковитої душевної знемоги. В дитинстві я бавився тим, що складав монети одну на одну, аж поки стовпчик з них нахилявся й падав під власною вагою, перетворюючись на безладну купку монет. Тепер я роблю то саме зі своїми думками й намірами, нагромаджую їх доти, поки вони хаотично розсипаються. Тому мені легше наважитись на якийсь негативний вчинок, аніж на позитивний; легше щось знищити, аніж створити. Мені здасться, що багато інтелігентних людей страждають на цю хворобу. Критика всього й самих себе роз’їла в нас бажання творити добро; нам бракує устоїв, відправної точки, віри в життя. Ось чому я не так хочу володіти Анелькою, як боюсь її втратити. Проте, говорячи про хворобу століття, я не хочу обмежитись розмовою про себе. Коли хтось під час епідемії зляже в ліжко, це звичайнісінька річ, а тепер критика всього, що існує, стала епідемією, яка лютує в усьому світі. Звідси можна зробити прямий висновок, що різні покрівлі, під якими жили люди, обвалюються їм на голову. Слово «релігія» означає «зв’язок», а сама релігія розпадається. Віра, навіть у тих, хто ще вірить, стала нестійкою. Крізь ту покрівлю, що її ми називаємо вітчизною, починають проникати соціальні течії. Залишився тільки один ідеал, перед яким знімають шапки навіть найзухваліші скептики – народ. Але на цоколі цього монумента різні шибеники вже починають писати досить цинічні дотепи,- і що найдивніше, це те, що перші тумани сумніву піднімаються з тих голів, які мали б схилитися найнижче. Врешті прийде якийсь геніальний скептик, другий Гейне, обплює й надає ляпасів цьому божку,- як це свого часу зробив Арістофан,- але обплює його не в ім’я давніх ідеалів, а в ім’я свободи думки, свободи сумління, і що тоді буде, не знаю. Можливо, на цій величезній порожній сторінці диявол писатиме сонети своїй коханій.
Чи б на це якась рада? Насамперед, що мені до цього? Прагнути чогось – не мов покликання. Для цього я надто добре вихований син свого століття. Та коли все, що думається, відбувається і стається, має служити збільшенню суми щастя, то я дозволю собі зробити одне зауваження, застерігши при цьому, що маю на увазі не матеріальне становище, а душевний спокій, якого бракує мені, як і будь-кому: отож мій дід був щасливіший за мого батька, мій батько – за мене, а мій син, якщо я його матиму, буде просто гідним жалю.

Флоренція, 20 червня

Картковий будиночок розсипався. Я одержав листа від тітки. Анелька виходить заміж за Кроміцького, їхнє весілля відбудеться за кілька тижнів. Анелька сама захотіла, щоб воно відбулося так швидко. Діставши таку звістку, я сів у поїзд, щоб їхати до Плошова, хоча й усвідомлював, що ця поїздка – дурниця й авантюра, яка ні до чого не призведе. Ось чому я опинився у Флоренції. Порив почуттів підхопив і поніс мене, але, зібравши залишки здорового глузду й розважливості, я зупинився тут.

Флоренція, 20 червня

Разом з листом від тітки я отримав «faire part»27 адреса на ньому була написана жіночою рукою. Цього не могли зробити ні Анелька, ні її мати. Напевно, це злий жарт Снятинської. Зрештою, мені байдуже. Мене вдарили обухом по голові, і я оглушений. Та бачу, що потрясіння сильніше, ніж біль. Не знаю, що буде потім: кульову рану теж не зразу відчувають. Проте я не застрелився, не збожеволів; дивлюся собі на Лунг, Арно, навіть розкладав би пасьянс, коли б умів, одне слово: мені непогано. А що серед добрих приятелів зайця собаки загризли, це давня історія… Отже, тітонька вважала за свій християнський обов’язок переповісти Анельці те, що я написав з Пельї.

Флоренція, 23 червня

З самого ранку, тільки-но я прокидаюсь, а точніше, розплющую очі, мушу повторювати собі, що Анелька виходить заміж за Кроміцького,- та сама добра, любляча Анелька, яка не лягала спати, щоб зустріти мене, коли я повертався з Варшави до Плошова, яка дивилась мені в очі й кожним своїм поглядом промовляла, що вона моя. І та сама Анелька не лише стане панею Кроміцькою, але через тиждень після весілля в неї не вкладатиметься в голові, як вона могла вагатись, вибираючи між Плошовським і таким Юпітером, як Кроміцький. Дивні речі діються на світі, й так жахливо, що нічому немає вороття, аж не хочеться жити. Пані Целіна й Снятинська, мабуть, зараз приймають «al pari»28 Кроміцького й навмисне вихваляють його, щоб він виграв у порівнянні зі мною. Краще б вони дали спокій Анельці! І тітка допустила таке! Не кажу вже про себе, але ж вона знає й бачить, що Анелька не може бути з ним щасливою. Сама пише мені, що Анелька виходить за нього з розпачу.
Ось цей довгий проклятий лист.
«Дякую тобі за останню звістку, тим більше, що твій перший лист з Пельї був не тільки рішучий, але й жорстокий. Важко було мені повірити, що ти не маєш до цієї дівчини не тільки симпатії, а й ніякої приязні та співчуття. Адже я, любий Леоне, не примушувала й не вмовляла тебе, щоб ти відразу ж освідчився Анельці, я лише просила, щоб ти написав їй кілька лагідних слів, якщо не окремо, то хоча б у листі до мене. Повір мені, що цього вистачило б, адже вона теж тебе кохала, як тільки може кохати така дівчина. Однак, увійди в моє становище: що я мала робити, одержавши твого листа? Як я могла взяти гріх на душу й далі вводити Анельку в оману, викликати в неї тривогу, яка помітно підривала її здоров’я? По листи Хвастовський завжди посилає нарочного до Варшави й приносить їх сам до ранкового чаю. Анелька знала, що є лист від тебе, вона, бідолашна, завжди підстерігала Хвастовського й забирала в нього з рук листи, начебто для того, щоб покласти їх на мою серветку, а насправді, щоб побачити, чи немає якоїсь звістки від тебе. Отож і побачила, що лист є. Я помітила, що коли вона наливала нам чай, то всі ложечки брязкали в чашках. Мене ніби шпигнуло якесь погане передчуття; я завагалася, подумавши, чи не краще прочитати листа потім, коли вже я буду в своїй кімнаті, але не втрималась: мене непокоїло, чи не захворів ти. Бачить бог, яких зусиль мені коштувало не виказати своїх почуттів, особливо тому, що я відчувала на собі Анельчин допитливий погляд. Та якось узяла себе в руки, навіть сказала: «Леон весь час сумує, але, слава богу, здоровий, кланяється вам». Анелька запитала, ніби зовсім спокійно: «Він ще довго буде в Італії?» Я знала, як багато означає це запитання, проте не наважилася сказати правду, тим більше при Хвастовському і слугах. Тому відповіла: «Недовго, думаю, що скоро вибереться до нас». Якби ти бачив, як вона спалахнула, як зраділа, як стримувала себе, щоб не розплакатись. Бідолашна! Мені зараз хочеться плакати, коли я про це згадую. Ти не уявляєш, що я пережила, повернувшись до себе в кімнату. Але ж ти написав ясно! «Бажаю їй щастя з Кроміцьким».- І сумління веліло мені відкрити їй очі. Мені не довелося кликати її, вона прийшла сама. Тоді я сказала їй: «Анелько, я знаю, що ти серйозна, славна дівчина й завжди підкоришся волі божій. Нам треба поговорити відверто. Дитино моя, я знаю, що між тобою й Леоном починалося щось схоже на кохання, і скажу тобі, що якнайбільше я цього бажала, та, видно, не судив Господь; якщо в тебе була якась надія, то вона марна!» Я обняла її, вона стала біла, мов папір, я боялася, що знепритомніє; на щастя, цього не сталося. Вона тільки опустилася переді мною на коліна і весь час повторювала: «Тітонько, що він велів мені переказати?» Я спершу не хотіла цитувати твоїх слів, але потім подумала, що для неї буде краще дізнатися правду, і сказала: ти бажаєш їй щастя з Кроміцьким. Тоді вона підвелась і через хвилину промовила вже іншим голосом: «Тітонько, подякуйте йому за мене». І відразу вийшла. Боюся, що ти будеш незадоволений, що я так точно повторила твої слова, не пом’якшивши їх; та якщо ти твердо вирішив не женитися на Анельці, то треба було їй про це відверто сказати. Чим глибше буде вона переконана, що ти погано обійшовся з нею, тим скоріше тебе забуде. Врешті, якщо тобі це неприємно, подумай, скільки не лише неприємностей, а й страждань зазнали через тебе ми всі троє, а найбільше – Анелька. Правда, в неї така сила волі, що я й не чекала. Цілий день вона й сльозинки не проронила, не подала виду матері, що в неї на серці, бо дуже потерпає за материне здоров’я. Тільки ще більше, ніж завжди, горнулась до неї, і це мене так зворушувало, що я мало не заплакала. Снятинський, який того дня приїхав до нас, нічого по Анельці не помітив; аж потім я сама йому розповіла, бо знаю, що він твій друг; то він страшенно розхвилювався і став так лаяти тебе, що я аж розгнівалась. Бознащо наговорив – ти ж знаєш, який він. Якщо ти не кохаєш Анельки, то не можеш зрозуміти, яким би ти був щасливим із нею; ти погано робив, Леоне, вдаючи, ніби кохаєш її. Нам усім так здавалося, не тільки їй, один бог знає, скільки вона через це вистраждала, а тепер одразу вирішила прийняти освідчення Кроміцького. Я добре розумію, що вона зробила це з відчаю. Напевно, в неї з матір’ю була якась розмова про нього, після чого вона наважилась на такий крок. Кроміцький приїхав на другий день після твого листа. Вона поводилася з ним зовсім інакше, ніж звичайно, тому через тиждень він посватався й дістав згоду. Снятинський тільки через кілька днів дізнався про це й рвав собі на голові волосся, а що зі мною спочатку робилося, про це вже й не пишу.
Я так сердилась на тебе, як ніколи в житті, лише твій другий лист трохи пом’якшив мене, хоч і остаточно переконав, що даремно я будувала свої повітряні замки. Бо признаюся, що після твого першого листа, поки Кроміцький не посватався, я все ще думала: «А може, бог змилується над нами, й Леон змінить своє рішення! Може, він так тільки спересердя написав!» Але коли згодом ти приписав кілька ласкавих слів Анельці й не заперечив нічого з того, що написав у першому листі, я зрозуміла, що нема чого себе обманювати. Анельчин шлюб має відбутися 25 липня, скажу, чому так швидко. Целіна справді дуже хвора, відчуває свій близький кінець і не хоче, щоб потім через жалобу по ній шлюб надовго відклали; вона хоче перед смертю побачити свою дитину під чоловіковою опікою. А Кроміцький поспішає, бо в нього невідкладні справи на Сході, Анелька ж хоче якнайшвидше випити цю чашу. Ох, любий Леоне, чому все так склалося, чому ця дівчина така нещасна?
Я нізащо в світі не дозволила б, щоб вона вийшла за Кроміцького, та хіба я можу хоч слово сказати, коли так завинила перед Анелькою? Дуже вже мені хотілось оженити тебе, і я не подумала, чим це може скінчитися для Анельки. Я винна, але я теж страшенно мучусь і молюся день і ніч за цю дівчинку.
Після весілля молоді поїдуть на Волинь. Целіна житиме у мене в Варшаві, вона говорила щось про Одесу, але я туди її нізащо не пущу. Ти знаєш, любий мій, як би я хотіла побачити тебе, але поки що не приїзди до Плошова; зроби це заради Анельки. Якщо хочеш, то я незабаром приїду до тебе; Анельку тепер треба щадити».
Навіщо обманювати себе?! Щоразу, коли я перечитую цього листа, мені хочеться битись головою об мур – і вже не від гніву, не від ревнощів, а з горя!

23 червня

Не можу, просто не можу скласти руки й визнати себе переможеним. Це був би жахливий шлюб. І я сьогодні, в четвер, послав Снятинському телеграму, в якій просив його приїхати в неділю до Кракова. Сам виїду туди вранці. Просив, щоб він нікому не казав про мою телеграму. Пораджуся з ним, точніше, благатиму його, щоб він від мого імені поговорив з Анелькою. Я дуже розраховую на його вплив. Анелька поважає його й дуже любить. Я не звернувся з цим до тітки, бо ми, чоловіки, краще розуміємо один одного. Снятинський як психолог легше збагне весь той проклятий психологічний процес, що відбувся зі мною останнім часом. Йому я можу розповісти й про Лауру: а якби я щось розповів про неї тітці, то вона лише з жахом перехрестилася б. Спершу я хотів написати листа Анельці, але мій лист привернув би загальну увагу, викликав би переполох. Я знаю чесність Анельки, знаю, що вона відразу показала б листа матері; та, напевно, ненавидить мене й витлумачила б листа по-своєму, а Кроміцький ще допоміг би їй. Треба, щоб Снятинський поговорив з Анелькою віч-на-віч, це зможе влаштувати його дружина. Може, він візьме на себе цю місію, хоч я добре розумію, яка вона делікатна. Вже кілька ночей я не сплю. Тільки-но заплющу очі, мені згадується Анелька, її обличчя, волосся, очі, манера говорити, усмішка – бачу її так виразно, наче вона стоїть переді мною… Не можу я так жити!

Краків, 26 червня

Снятинський тут. Він погодився! Славний чоловік, нехай йому бог віддячить! Зараз четверта година ночі, але я ніяк не можу заснути, отож сідаю писати, бо не знаю, що з собою вдіяти. Ми зі Снятинським розмовляли до третьої години, сперечалися, радились. Зараз він уже спить у сусідній кімнаті. Не швидко вдалося мені його вмовити. Він весь час повторював: «Любий мій, за яким правом я, людина стороння, втручатимусь у ваші родинні стосунки? Та ще в таку делікатну справу? Панна Анеля може мені закрити рот лише одним запитанням: «А вам що до того?» Я так присягався, що Анелька цього не скаже, наче в мене була її розписка. Я погоджувався з його доводами, але казав, що бувають ситуації, коли навіть з такими поглядами не можна рахуватися. Його переконав мій аргумент, що тут ідеться не про мене, а про Анельку, але загалом він тільки від жалості до мене погодився поговорити з нею. За останні два дні я дуже змарнів; Снятинський сам про це мені сказав, і я бачив, що він зворушений. До того ж він не терпить Кроміцького – вони зовсім різні люди. Снятинський вважає, що той, хто займається біржовими спекуляціями, вигрібає гроші з чужих кишень у свою. Він багато за що засуджує Кроміцького й сказав про нього так: «Якби він заради якоїсь вищої й благородної мети наживав гроші, то я ще простив би йому, але він наживає гроші лише заради грошей!» Анельчине одруження обурює його майже так, як і мене,- він теж думає, що Анелька готує собі нещастя. На моє прохання, Снятинський виїздить додому завтра, ранковим поїздом. Післязавтра вони з дружиною будуть у Плошові і, якщо не можна буде вільно поговорити з Анелькою, заберуть її на кілька годин до себе. Снятинський розповість Анельці, як я страждаю, скаже, що моє життя в її руках. Він зможе це зробити. Він говоритиме з нею серйозно, ласкаво й розумно; переконає її, що жінка, хоч би як глибоко було поранене її серце, не має права віддатися за чоловіка, якого не кохає, бо це непорядно, нечесно. Так само вона не повинна відштовхувати й коханого чоловіка, ламати йому життя тільки тому, що він, охоплений ревнощами, зробив вчинок, про який тепер страшенно шкодує.
Вкінці Снятинський сказав мені:
– Я все зроблю при одній умові: дай мені слово честі, що коли я зазнаю невдачі, ти не помчиш до Плошова й не наробиш дурниць, які твоїй тітці, пані Целіні й Анельці могли б коштувати багато здоров’я. Можеш тоді написати Анельці, якщо хочеш, але щоб не приїздив до неї, хіба що вона сама покличе тебе.
За кого він мене вважає? Я дав йому обіцянку, хоч його слова мене відразу стривожили. Все ж я надіюсь на Анельчине серце й на красномовність Снятинського. Ах, як він уміє говорити! Він не подавав мені великої надії, проте я добре бачу, що сам він сподівається на добре.
В крайньому разі, він має намір домогтися від Анельки, щоб вона відклала весілля на півроку. В такому випадку буде перемога, бо Кроміцький, мабуть, сам відступиться. Довго я пам’ятатиму сьогоднішній день! Снятинський, коли бачить справжні страждання, стає делікатним, як жінка. Він щадив моє самолюбство. Та все ж як важко признаватися в своїх безглуздих вчинках, провинах, слабостях, віддавати свою долю в чужі руки, замість того щоб самому за неї боротись. Але яке все це має для мене значення, коли йдеться про Анельку?

27 червня

Снятинський виїхав уранці. Я провів його на вокзал. І весь час так повчав його, наче він був справжнім йолопом. А він, піддражнюючи мене, казав, що коли його місія закінчиться добре, то я знову почну філософствувати. Мені хотілося відлупцювати його. Він від’їздив, сповнений надії; не мав ніяких сумнівів, що все скінчиться якнайкраще. Після його від’їзду я пішов до костьолу діви Марії і там я, скептик, філософ, котрий завжди повторював: «не знаю, не знаю, не знаю», замовив молебень за здоров’я Леона й Анелі. Я не тільки вислухав обідню, але й зараз пишу чорним по білому: «Біс забирай всякий скептицизм, всяку філософію, а разом з ними і моє «не знаю»!»

28 червня

Перша година дня. В цей час Снятинські мали виїхати до Плошова. Анелька повинна згодитись принаймні хоч на те, щоб відкласти весілля. Вона не має права відмовити мені в цьому… Цілий день у мене в голові рояться різні думки. Кроміцький жадібний до грошей – в цьому немає ніякого сумніву,- то чому ж він не шукає більш вигідної партії? Анельчин маєток великий, але обтяжений боргами; може, він потрібний Кроміцькому для того, щоб його не вважали за приблуду, який усім байдужий; а може, щоб швидше одержати підданство? Але ж Кроміцького вважають багатієм, і він міг би одружитися так, щоб, крім усього цього, мати ще й посаг! Мабуть, Анелька йому подобається. Та це й не дивно!
Подумати лише, що вона чекала, як щастя, як порятунку, єдиного мого слова! Адже тітка пише: «бідолашна підстерігала Хвастовського й забирала в нього з рук листи». Мені аж страшно стає, коли подумаю, що доля не простить мені всього цього, що я, як і подібні до мене люди, приречений на загибель.

Десята година вечора

Вдень у мене дуже боліла від невралгії голова; зараз це минуло, але від того болю, від безсоння й тривоги я паче під гіпнозом. Усі мої помисли були зосереджені на одному, я, як ніколи в житті, ясно передбачаю те, що буде. Мені просто здається, що я в Плошові, чую Анельчину відповідь Снятинському й не розумію, як я міг обманювати себе. Вона не змилується наді мною. Це не припущення, а цілковита впевненість… Насправді зі мною, діється щось незвичайне. Я відчуваю в собі глибоку серйозність, ніби досі був дитиною – і водночас мені страшенно сумно. Здається, я можу захворіти. Я взяв із Снятинського слово, що він одразу ж телеграфуватиме мені. До цього часу телеграми немає, хоч знаю, що вона однак не принесе мені нічого нового.

29 червня

Надійшла телеграма від Снятинського, і ось що я прочитав у ній: «Все марно, візьми себе в руки і їдь подорожувати».
Так я і зроблю, моя Анелько!

Париж, 2 квітня

Я не писав у своєму щоденнику більше десяти місяців, хоч так уже був звик до цього заняття, що його мені не вистачало. Але я казав собі: навіщо? Мене пригнічувало усвідомлення того, що хоча б я записував у щоденник думки, гідні Паскаля, глибші за океанські глибини, вищі за Альпи, я не зміню того простого факту, що Анелька вийшла заміж. Від цього в мене опускалися руки. Іноді життя зосереджується на якійсь одній меті, і хоч вона відносно мала, проте, коли її нестає, людина не знає, навіщо живе вона. Аж дивно й смішно подумати, але я довго був у такому стані, що, вдягаючись, виходячи на вулицю, до театру чи клубу, ніколи не міг позбутися думки: «Навіщо це?» І часто минали довгі хвилини, поки я отямлювався й казав собі, що я ж обідав, підстригав бороду й залагоджував інші такі ж буденні справи ще до того, як зустрівся з Анелькою. Перші місяці я багато подорожував; забрався аж до Ісландії; але, дивлячись на шведські озера, норвезькі фіорди, ісландські гейзери, не відчував власних безпосередніх вражень, а тільки намагався уявити собі, що відчула б Анелька, милуючись таким чи таким краєвидом, і що вона сказала б; одне слово, я дивився її очима, думав її думками, відчував її серцем. А коли потім згадував, що вона тепер пані Кроміцька, то поспішав сідати в поїзд чи на пароплав і їхав далі, бо все, що я бачив навколо, вже не викликало в мене ніякого інтересу. Мене не заспокоювало, що це одна із звичайних, навіть висміяних драм, що їх пережили тисячі дурнів до мене! Вмирають теж усі, але кожному, хто вмирає, здається, що світ гине разом із ним. І він таки справді гине!
Не знаю і не намагаюся розібратись, якою мірою в перші місяці я був близький до відчаю. Все це відносне. Я тільки знаю, що був заполонений цією жінкою, і вперше зрозумів, яка пустка може утворитись після смерті коханої людини.