Без Догмата - 24

– Тому що ви обоє не говорили так спокійно, як треба говорити про справи. Любий мій, дозволь мені бути з тобою цілком відвертим. Тітку треба добре знати. Вона найдостойніша з жінок, але в неї є одна слабість, зрештою, цілком зрозуміла. Маючи насправді тверезий розум, вона любить показувати, що таки має його, й тому до всього ставиться з недовір’ям, навіть дещо перебільшеним. З цієї ж причини вона найчастіше спершу відповідає на всі пропозиції відмовою. Старий Хвастовський міг би тобі дещо розповісти про це. їй треба давати час на роздуми, а головне – не дратувати її, бо тоді вона упирається, а ти не зумів цього врахувати.
– Та чим я міг її роздратувати?… Хто-хто, а я вмію розмовляти про ділові справні
– Ти неправильно зробив, сказавши, що взяв Анельку без посагу. Тітка й досі за це на тебе сердиться.
– Я так сказав тоді, коли вона почала дорікати мені за продаж Глухова. Зрештою, сказав правду. На Глухові було стільки боргів, що Анельці там уже нічого не належало.
– А, власне кажучи, навіщо ти продав той нещасний Глухів?
– Я хотів зробити послугу одній людині, від якої залежить увесь мій майбутній добробут, а отже, й моя доля. Коли немає вибору, то робиш те, що мусиш, чи ж не так? Крім того, мені добре заплатили.
– Гаразд, не будемо про це. Тітку твої слова тим більше зачепили, що вона турбується про Анельку.
– Збирається заповісти їй ренту.
– Скажу тобі по секрету: це неправда. Вона вчора тобі так сказала тільки тому, що ти її розгнівив. Хотіла дати тобі зрозуміти, що не вірить у твої комерційні здібності. Але це не так. Вона часто зі мною про це говорила, і я як її спадкоємець найкраще про це знаю…
Кроміцький хитро глянув на мене.
– Адже ти втрачаєш від цього як майбутній спадкоємець.
– Так,- погодився я,- але я не проживаю навіть своїх власних прибутків, тому можу ставитись до цього зовсім спокійно. Тобі як діловій людині це може здатися дивним. Якщо ти не можеш якось пояснити собі цього, то припусти, що я – оригінал. Бувають і такі на світі. Отже, кажу тобі: по-перше, я не збираюсь обмежувати тітчину щедрість, а по-друге, я знаю напевно, що тітка відпише Анельці не ренту, а готівку. Звичайно, мій вплив на тітку міг би відіграти в цьому велику роль, але кажу тобі, хочеш, вір, хочеш, не вір, я скористаюся ним тобі на користь, а не на шкоду.
Кроміцький міцно потиснув мені руку. Його плечі при цьому рухались зовсім як плечі в дерев’яного манекена. Він був мені нестерпно огидним. Мабуть, він теж вважав мене скоріше дурнем, аніж диваком, але вірив мені, а це було для мене найголовніше. А втім, вірив він, зрештою, не даремно, бо в цю хвилину я твердо вирішив, що Анелька дістане капітал, а не ренту.
Я здогадувався, що Кроміцькому дуже кортить запитати мене: скільки? Коли? Однак він розумів, що це було б надто нетактовно, і мовчав, наче від хвилювання, а я вів далі:
– Ви обоє повинні тільки пам’ятати, що до тітки треба вміти підійти. Вона має намір залишити Анельці спадщину, за це я можу ручитися, але поки вона не поклала посагу на стіл, а ти його не заховав, усе залежить від її бажання чи навіть від примхи. А ви що робите? Вчора її розсердив ти, а сьогодні – Анелька та ще й дуже розсердила. Як майбутній тітчин спадкоємець я мав би радіти з цього й не застерігати вас, проте, бачиш, я тебе попереджаю. Тітка дуже незадоволена Анельчиним рішенням; вона звернулась до тебе наче різко, але в душі сподівалася, що ти станеш на її бік, а тим часом ти якось ніби підтримав наміри дружини і тещі…
– Любий мій! – вигукнув Кроміцький, знову потискуючи мені руку. – Скажу тобі відверто, якщо я ніби підтримав, то зробив це від злості на тітку. По суті, Анельчин план зовсім безглуздий. Я ніколи не терпів екзальтації, а в моїх дам її вище голови. Весь час їм здається, що вони не повинні зловживати вашою гостинністю, що вони не можуть вічно сидіти в Плошові тощо«Мені вже все це остобісіло… А справи стоять ось як. До Туркестану везти їх з собою не можу, а якщо я змушений туди їхати, то мені зовсім байдуже, де житиме Анелька – в Варшаві чи в Одесі. Коли я покінчу з цими справами і, сподіваюся, зароблю чималий капітал, тоді, звичайно, ми десь влаштуємось як слід. Це буде не пізніше, ніж через рік. Від тих, кому я передам свої справи, я маю теж дещо одержати… Звісно, якби не було Плошова, я мусив би шукати якесь тимчасове пристановище для моїх дам, але якщо тітка запрошує їх і сама хоче, щоб вони в неї жили, то було б безглуздо шукати якогось іншого притулку. Моя теща всього кілька тижнів, як підвелася з ліжка. Хто знає, що далі з нею буде, а якщо їй стане погано, то всі клопоти зваляться на Анельку, а вона молода й недосвідчена. Я тепер аж ніяк не можу залишатися з ними. І так уже сиджу тут мов на голках, якщо казати відверто, мене тут так довго утримувала надія залучити до участі в моєму ділі тебе чи тітку. Я розповів тобі все, що було в мене на серці, а тепер ти скажи: чи можу я якоюсь мірою розраховувати на вашу підтримку?
Я полегшено зітхнув.
Анельчин план провалився.
Мене сповнила радість, що я таки поставив на своєму. До того ж? хоч моє кохання до Анельки зараз було скоріше схоже на глибоку ненависть,- ця ненависть, що становила тепер єдину суть мого життя, як і кохання, потребувала поживи. А таку поживу могла давати лише присутність Анельки. Нарешті зі слів Кроміцького я зрозумів, що за одним махом можу здійснити й своє найпалкіше прагнення, тобто позбутися чоловіка на невизначений Час. Проте я не виявив найменшого хвилювапня, вважаючи, що буде краще, якщо Кроміцькому не так легко буде домовитися з нами й доведеться трохи попросити нас. Тому я відповів:
– Не можу нічого сказати наперед. Спершу ти докладно розкажи мені про стан твоїх справ.
Кроміцький почав розповідати й говорив навіть захоплено, було видно, що це його улюблена тема. Щохвилини він зупинявся, брав мене за гудзик чи притискав до скелі. Сказавши щось таке, що здавалось йому дуже переконливим, він вдивлявся в моє обличчя, ніби намагаючись відгадати, яке він справив на мене враження. Все це, а також його дерев’яний, трохи скрипучий голос і запитання: «Що? Що?», які він весь час повторював, були мені нестерпні, хоч треба визнати: він не брехав. Розповідав приблизно те саме, що я прочитав у листі молодого Хвастовського. Я зрозумів, що справи стояли так: величезні кошти було вже вкладено в поставки, зиск міг бути великим, тим більше, що контракт давав право Кроміцькому самому робити деякі поставки. Небезпека ж полягала в тому, що гроші, які треба було вкласти зараз, могли бути повернені тільки після довгої канцелярської процедури, дуже нескоро, і, крім того, Кроміцькому доводилося мати справу з окремими постачальниками, яким було вигідно давати якнайгірший товар, а вся відповідальність за якість поставок лежала тільки на ньому. Це зобов’язання ставило Кроміцького в повну залежність від інтендантства, яке, звичайно, мало право приймати лише доброякісний товар. Один бог знає, чим це могло загрожувати Кроміцькому!
Вислухавши його пояснення, що тривало з годину, я сказав:
– Любий мій, після того, що ти розповів, ні я, ні тітка не можемо стати твоїми компаньйонами…
У Кроміцького вмить пожовкло обличчя.
– Але ж чому?
– Тому, що коли ти, незважаючи на всю обережність, потрапиш під суд, ми не хочемо фігурувати в судовому процесі.
– Якщо так міркувати, то не можна було б розпочати жодної комерційної справи.
– Нам теж немає найменшої потреби її починати. Хочеш, щоб ми стали твоїми компаньйонами, скажи: з яким капіталом?
– Що зараз про це говорити!… Але якби ви могли вкласти хоча б сімдесят п’ять тисяч карбованців…
– Ні, не вкладемо й не вважаємо себе зобов’язаними це зробити. Але тому що ти наш родич, точніше, став ним тепер, я хочу тобі допомогти. Коротше кажучи, я позичу тобі сімдесят п’ять тисяч карбованців під простий торговий вексель.
Кроміцький спинився й дивився на мене, кліпаючи очима як людина, котру щойно розбудили. Однак це тривало тільки якусь хвилину. Мабуть, він подумав, що виявляти надто велику радість буде з його боку недипломатично. Купецька обережність,- хоч вона була по відношенню до мене смішною й непотрібною,- взяла в ньому гору; він потиснув мені руку й промовив:
– Дякую тобі. Під який процент?
– Про це ми домовимось удома. Тепер мені пора повертатись. Я хочу поговорити з тіткою.
І я розпрощався з ним, Дорогою я думав над тим, чи не здасться моя поведінка Кроміцькому надто дивною, чи він чогось не запідозрить. Але мої побоювання були даремними. Чоловіків засліплює здебільшого не кохання до жінки, а самозакоханість. До того ж Кроміцький, дивлячись на нас з висоти свого купецько-ділового становища, вважав мене й тітку фантазерами, які не мають найменшого уявлення про комерцію, наскрізь пройнятими застарілими поняттями, до яких належить і почуття родинних обов’язків. У багатьох відношеннях він цілком відрізняється від нас, тому ми навіть мимоволі вважаємо його чужаком.
Повернувшись до вілли, я зустрів у саду Анельку, вона купувала в місцевої селянки суниці. Проходячи повз неї, я сказав їй різко:
– Ти не поїдеш, тому що я цього не хочу!
І пішов до себе в кімнату.
Під час обіду знову зайшла розмова про від’їзд Анельки з матір’ю. Цього разу слово взяв Кроміцький і, стенаючи плечима, назвав цей проект дитячою забаганкою, з якої людина із здоровим глуздом може тільки посміятись. При цьому він не виявляв тактовності ані стосовно Анельки, ані стосовно пані Целіни, бо він взагалі нетактовний. Я не говорив нічого, вдаючи, ніби це мене не дуже обходить. Однак Анелька добре зрозуміла, що Кроміцький танцює під мою дудку. Я бачив, що їй було соромно за нього, що вона відчуває себе глибоко приниженою. В моїй душі накипіло стільки образи на неї, що це викликало в мене задоволення.
Проте я почуваю себе глибоко враженим. Досі не можу заспокоїтись і не можу простити цього Анельці. Якби я, приїхавши з Відня, не вирішив укласти з нею спілку, якби я не зрікся своїх почуттєвих поривів, бажань, своїх намірів, не переламав би себе, то не зазнав би такого глибокого розчарування. Але після того, коли я з любові до неї хотів переродитись, коли піднявся на такі вершини, яких ще досі ніколи не сягав, щоб тільки бути поруч із нею, вже надто жорстоким було те, що вона без жалю й милосердя хоче зіштовхнути мене в безодню розпачу,- не замислюючись над тим, що станеться зі мною… Ці думки отруюють мені радість від того, що Кроміцький від’їздить, а вона залишається. Майбутнє принесе якусь розв’язку, але я такий змучений, що й не передбачаю, яку саме. Найпростіша розв’язка була б тоді, якби я збожеволів. Може, з часом так і станеться, бо я цілими днями терзаюсь, а ночами, неспроможний заснути, пишу. При цьому викурюю безліч сигар, аж у голові наморочиться, і майже щоночі просиджую до світанку.

30 липня

Не писав два тижні. Їздив з Кроміцьким до Відня, щоб залагодити справи, потім разом повернулися сюди, і він пробув тут ще три дні. В той час у мене почався такий сильний головний біль, що я не міг писати. Вже тиждень, як пані Целіна закінчила курс лікування; ми на якийсь час лишилися в Гаштейні лише тому, що скрізь, де немає гір, стоїть страшенна спека. Від’їзд Кроміцького приніс велике полегшення мені, пані Целіні, яку він дратує так, що якби не був її зятем, то вона його зненавиділа б, тітці, а може, й Анельці. Анелька не прощає йому, що він втягнув мене в свої справи. Він, не здогадуючись, що між мною і його дружиною можуть бути не лише звичайні дружні стосунки, не робив таємниці з того, що позичив у мене гроші, Анелька ж була всією душею проти цього. Вона, звичайно, не могла йому нічого розповісти, може, побоюючись втратити останні залишки поваги до нього, якби він і після того залишив її в тітки. Часом мені здається, що й Анелька, і пані Целіна, криючись одна від одної, не мають до нього найменшого довір’я, відколи він продав Глухів, і в глибині душі вважають його ще гіршим, ніж він в насправді. Як на мене, то він насамперед духовний парвеню з душею холодною, дерев’яною, нездатною як до делікатних почуттів, так і до благородних помислів. Немає в ньому й великодушності; це натура неглибока й невразлива, зате в загальному розумінні він людина порядна. Допомагає цьому певний вроджений педантизм; у Кроміцького він якось дивно поєднується з «грошовим неврозом», що, в свою чергу, є нічим іншим, як звироднілою фантазією, яка знайшла собі вихід у прагненні збагатитись.
А загалом Кроміцький так неймовірно ненависний і огидний мені разом зі своїм моноклем, косими очима, довгими ногами і жовтим, без будь-якого заросту обличчям, що я дивуюсь, як ще можу судити про нього об’єктивно. Хоча думаю, якщо він усього не втратить, то ї я не втрачу своїх грошей. Але пишу цілком щиро: я волів би, щоб він втратив гроші, розум, життя – й пропав раз і назавжди.
Я хворий. Анельку останнім часом бачу мало. Або через головний біль сиджу в себе нагорі, або навмисне уникаю зустрічей з нею, щоб дати їй відчути свій гнів і образу. Мені це багато коштує, бо моїм очам вона потрібна, як світло. Я вже писав, що Анелька при всій стійкості своєї вдачі трохи несмілива. Вона просто не витримує, коли на неї хтось гнівається, і намагається його вмилостивити. Тоді вона стає тихою, лагідною, дивиться у вічі, немов дитина, що боїться покарання.
Мене це завжди дуже глибоко зворушувало й водночас радувало, бо я втішав себе марними мріями, що коли відкрию їй обійми, вона кинеться в них і покладе мені голову на груди, аби тільки пом’якшити мій гнів. Я не можу відмовитись від таких ілюзій, хоча й знаю, що вони розсіються, і тепер ще на дні мого серця тліє надія, що коли ми врешті помиримось, Анелька чимось поступиться й стане мені ще ближчою. З другого боку, в самому нашому взаємному невдоволенні я вбачаю ніби Анельчине мимовільне визнання, її згоду на те, що я маю право її кохати; бо якщо вона визнає гнів, породжений коханням, то повинна визнати й саме кохання. То права нетривкі, мов сон, вони не мають ні крові, ні плоті, але я рятуюсь ними від цілковитої апатії, ними живу.

2 серпня

Знову одержав листа від Клари. Вона, мабуть, про щось здогадується, бо в її словах стільки ніжності, стільки співчуття, ніби вона розумів, як мені погано. Я не знаю й не хочу дізнаватися, чи вона любить мене як сестра, чи якось інакше, але відчуваю, що вона сильно мене любить. Я написав їй так сердечно, як тільки може нещаслива людина написати єдиній близькій, співчутливій душі. Клара збирається до Берліна, а на початку зими – до Варшави. Умовляє мене, щоб я приїхав до Берліна хоч на кілька днів. Я туди не поїду, не можу відірватись від моєї постійної турботи, але радий буду зустрітися з Кларою в Варшаві.
З Анелькою ми розмовляємо лише про буденні речі, щоб не звертати уваги тітки й пані Целіни на розлад, що запанував між нами. Коли ми залишаємось на хвилину самі, обоє мовчимо. Кілька разів вона хотіла мені щось сказати, але боялась. Я ж міг би їй сказати лише одне слово: «кохаю», яке так слабо виражав мої почуття, що майже нічого не виражає. Бо тепер у моєму коханні з’явилась гіркота. Мене весь час гризе думка, що бог наділив її холодним серцем, і в цьому таємниця її непоступливості. Зараз, думаючи про все більш спокійно, я знову доходжу висновку, що, може, Анелька й має до мене якесь почуття, в якому є вдячність, співчуття, спогади, але воно не має дійової сили, воно не змусить її ні на що зважитись, навіть на те, щоб визнати його існування. Вона своє почуття засуджує, вважає його чимось поганим, соромиться його й приховує, а порівняно з моїм почуттям воно – ніби гірчичне зернятко порівняно з Альпами, що нас оточують. Від Анельки можна сподіватись, що вона, скоріше, зробить усе, щоб задушити в собі це почуття. Я нічого вже не чекаю, ні на що не надіюсь, як мені важко це усвідомлювати!

4 серпня

Певний час я все-таки в глибині душі плекав надію, що Анелька, обурена своїм чоловіком, якогось дня прийде до мене й скаже: «Якщо ти за мене заплатив, то бери мене!» Новий самообман! Може, так вчинило б багато екзальтованих жінок, вихованих на французьких романах; так, безсумнівно, вчинила б кожна жінка, яка таємно прагне кинутися в обійми коханого й шукає лише слушної нагоди для цього. Однак Анелька такого не зробить, мені на думку могло спасти таке лише тому, що і я начитався про всякі псевдотрагедії, які ніби розігруються в душах жінок, котрі насправді передусім прагнуть пустити за водою свою цнотливість. Анельку могло б штовхнути в мої обійми тільки серце, а не штучна драма, не фрази й фальшива екзальтація. Тому можна не боятися, що таке станеться. Велике нещастя покохати щиро й глибоко чужу дружину, хоч би вона й була дружиною найпосереднішого, найнікчемнішого чоловіка, але найбільше нещастя – покохати доброчесну жінку. В моєму коханні до Анельки є щось таке, про що я ніколи не чув і не читав; у нього немає виходу, не може бути розв’язки. Розв’язка завжди буває або катастрофою, або здійсненням бажань, тобто чимсь визначеним,- а тут тільки нестерпноболіспе зачароване коло. Якщо Анелька залишиться такою, як вона є, а я не перестану її кохати, то мене чекають тільки муки. А я з відчаєм упевнююсь, що ні вона, ні я не змінимось.
Якщо в неї справді холодне серце, то це їй нічого не буде варто. Я не раз був би душею радий скинути з себе це ярмо, але не можу. Часто я кажу собі, що так треба; часто я борюся з собою, напружую всі сили, як це робить людина, котра тоне, заради власного порятунку; іноді мені здається, що я вже чогось досяг, та досить мені побачити її крізь вікно, окинути її поглядом, як мене охоплює таке страшне хвилювання, що вся бездонна глибина мого кохання зненацька відкривається мені, як у грозову ніч під час спалаху блискавки, що розривав темряву, відкривається глибина хмар.
О, яка це мука мати справу з доброчесністю, холодною і невблаганною, як буква закону!
Та хоча б Анелька взагалі не мала серця, я однаково любив би її так, як любиш свою єдину дитину, навіть якщо вона каліка. Тоді тільки ще більше жалієш і більше страждаєш.

5 серпня

Яким поганим і жалюгідним мірилом буває розум, коли доводиться ним міряти щось дуже велике, геніальне або грізне. Цей розум, який так добре служить нам у звичайних життєвих умовах, стає тоді старим блазнем, як Полоній у Шекспіра. Мені здається, що так само звичайна міщанська етика не може бути мірилом для великих пристрастей. Бачити в такому винятковому, в такому великому почутті, як моє, тільки порушення певних правил і нічого більше, не бачити, що це стихія, частина тієї сили, яка вища від усіх нікчемних приписів, сили божественної, творчої, незмірної, на якій тримається всесвіт,- це своєрідна сліпота і вбогість… На жаль, Анелька лише так уміє дивитись на мою любов! Напевно, їй іноді здається, ніби я, у всякому разі, повинен за це шанувати її, а я – бачить бог, зовсім не тому, що йдеться про мене,- признаюся цілком щиро, що повинен часто боротися з почуттям зневаги до неї, і кажу їй подумки: «Міряй же іншою мірою, бо ця не гідна тебе!» Я шанував би й цінував її в сто разів більше, якби вона могла інакше дивитись якщо не на наші з нею стосунки, то на любов взагалі.

6 серпня

Гаштейн справді дає людям здоров’я. Сьогодні я помітив, що Анелька засмагла на тутешньому гірському повітрі і в неї здоровий вигляд, хоч вона мала багато клопотів та переживань. її хвилювали суперечки з чоловіком, її самолюбство страждало від того, що він позичав у мене гроші; моє кохання теж тривожить і бентежить її душу. Незважаючи на все це, її ніжне обличчя пашить здоров’ям. Її щоки стали рум’яніші, ніж були раніше. Пам’ятаю, як вона на початку літа просто танула на очах, а в мене на голові наїжувалось волосся, коли я думав, що її здоров’я, а може, й життя в небезпеці. Сьогодні принаймні цього побоюватись уже нічого. Якби я знав, що падалі вона буде ще безжаліснішою до мене, ще менше рахуватиметься зі мною, з моїм коханням до неї, але зате буде здоровою, я сказав би: «Нехай гордує мною, нехай не жаліє мене, аби тільки вона була здорова». Істинне кохання не лише в прагненні щастя, а і в ніжності, в турботі про дорогу людину, в міцній прив’язаності до неї.
Вчора Анелька вбралася в одну зі своїх дівочих суконь, чи, може, в якусь нову, але дуже схожу на них. Я одразу помітив це,- і все минуле ожило перед очима. Один бог знає, що зі мною творилось!…

7 серпня

Тітка вже давно пересердилась на Анельку. Вона її так любить, що якби я вмер, для неї ще не все було б втрачено, коли б із нею лишилась Анелька. Сьогодні моя славна тітонька вболівала, що Анелька нудьгує, весь час сидить дома й нічого тут не бачила, крім дороги з Вільдбада до Гофгаштейна.
– Якби мої ноги краще мене слухались,- сказала вона,- я всюди ходила б з тобою, Анелько; але насамперед це твій чоловік мав би показати тобі хоча б найближчі околиці, адже сам десь гасає з ранку до вечора,
Анелька стала її запевняти, що вдома їй добре і немає потреби кудись ходити. Почувши це, я сказав байдужим тоном:
– Я не маю що робити й гуляю багато, тому міг би скрізь супроводжувати Анельку, показати їй все, що тут є цікавого, хоча б поблизу.
І за хвилину додав ще байдужіше:
– Я не бачу в цьому нічого поганого. На курортах навіть просто знайомі люди ходять разом па прогулянки, а не те що родичі.
Анелька нічого не відповіла, зате тітка й пані Целіна визнали, що я маю рацію, бо так воно і є насправді.
Завтра ми з Анелькою підемо разом на Шрекбрюке,

8 серпня

Ми вклали між собою умову, і віднині розпочнеться для нас обох нове життя. Все це матиме іншу форму, ніж я уявляв собі, але моє майбутнє треба в неї вкласти. Тепер усе буде ясне й визначене. Нічого нового не станеться, нічого нового я не можу сподіватись, але я вже не буду почувати себе бездомним…

9 серпня

Вчора надвечір ми побували на Шрекбрюке.
Тітка й пані Целіна спочатку йшли з нами, але одразу за водоспадом посідали на першій-ліпшій лавці, а ми з Анелькою пішли далі. Здається, ми обоє зрозуміли, що між нами має відбутись якась важлива розмова. Я хотів спершу показувати Анельці різні місця й називати їх, але назвав лише Шарек, мені здалося, що говорити про сторонні речі, приховуючи те, що лежало в нас на душі, було б таким недоречним і невідповідним до нашого настрою, що я замовк. Ми могли говорити про нас самих або мовчати. І ми йшли мовчки досить довго, це зрештою було мені потрібно й корисно. За цей час я опанував себе, як міг, переборов нервове хвилювання, яке охоплює нас перед важливими хвилинами в житті, намагався зберегти холоднокровність. Я настільки взяв себе в руки, що вирішив говорити про своє кохання розсудливо, спокійно й невимушено, наче про щось відоме, певне й визнане. Я знав з досвіду, що, розмовляючи з жінками, можна навіяти їм будь-який настрій. Ніщо так не впливав на жінку, як тон розмови, і якщо чоловік, освідчуючись у коханні, робить це так схвильовано, збентежено, упевнений, що робить щось нечуване, після чого земля провалиться, то цей страх і відчуття чогось незвичайного передаються жінці. В протилежному випадку все відбувається інакше: освідчення втрачає свою урочистість, зате проходить більш рівно й викликає менший опір.
Та я вже їй освідчувався; зараз для мене було важливо тільки те, щоб Анельчина душа не збунтувалася при моєму першому слові про кохання. Врешті, якщо так буде завжди, то жодної розмови між нами не відбудеться, а порозмовляти необхідно, бо треба якось налагодити наші стосунки. Зваживши все це, я сказав якомога спокійніше:
– Ти, може, навіть не усвідомлюєш, Анелько, якого болю ти мені завдала, вирішивши виїхати. Я добре розумію, що твої докази тільки позірні, насправді ти хотіла зробити це через мене. Але забула про одне: що станеться зі мною без тебе. Цього ти взагалі не враховувала. А ти знаєш, що сам твій від’їзд не так боляче вразив би мене, як усвідомлення того, що ти зовсім не рахуєшся зі мною. Може, ти скажеш, що хотіла зробити де заради мене, щоб зцілити мене… Але дай спокій! Не лікуй мене такими засобами, бо такі ліки можуть мені більше зашкодити, аніж ти думаєш.
Анельчине обличчя вмить спалахнуло. Напевно, мої слова зачепили її за живе. Не знаю, що вона мені відповіла б, якби в цю мить несподіваний випадок не перепинив хід її думок. На узбіччі дороги зненацька підвівся один із тих кретинів, що їх повно в околицях Гаштейна, чоловік із величезною головою, із зобом, з безтямним поглядом,-і жестами почав просити милостиню. Він так несподівано появився з високої трави, що Анелька з переляку крикнула. Потім заспокоїлась, знайшла в себе гроші, бо зі мною саме не було їх, так минуло кілька хвилин. За цей час враження від моїх слів настільки розсіялось, що коли ми пішли далі, вона, трошки помовчавши, сказала мені сумно, але ніжно:
– Ти часто буваєш до мене несправедливим, а зараз найбільше. Ти гадаєш, що мені легко, що в мене немає серця, а мені зовсім, зовсім не краще, ніж тобі…
Тут голос у неї перервався, а в мене кров молотом забухала в скронях. Здавалося, що ще одне зусилля з мого боку, і я вирву з її уст щире освідчення.
– Заради всього святого,- мовив я,- поясни мені, що ти хотіла цим сказати?
– Я хочу сказати, що коли я нещаслива, то дай мені можливість лишитися чесною. Леоне, любий мій, благаю тебе, зжалься наді мною! Ти не знаєш, яка я нещасна! Я всім ладна для тебе пожертвувати, крім честі. Не вимагай, щоб я тобі віддала цю останню рятівну соломинку, бо цим не можна жертвувати! Леоне мій, дорогий мій Леоне!
І, згорнувши руки, вона дивилась на мене, тремтячи, як лист, благально, повними сліз очима. Не знаю,- якби в цю хвилину я обняв її, вона, мабуть, не знайшла б у собі сили для опору, хоч потім умерла б від сорому й горя…
Але я повівся, як чоловік, котрий кохає над усе, тобто забув про себе і бачив лише її. В цю хвилину я кинув їй під ноги свої почуття, пристрасть, свій егоїзм. Що для мене все це значило порівняно з нею? Кохана жінка, що захищається нелицемірними сльозами, які ллються від глибокого душевного болю,- непереможна. Я взяв Анельку за руки й, шанобливо, благоговійно цілуючи їх, сказав:
– Все буде так, як ти хочеш, присягаюсь тобі в цьому своїм коханням до тебе!
Якийсь час ми обоє не могли промовити й слова. Відверто кажучи, я здавався собі в цю хвилину кращим і благороднішим, ніж будь-коли. Я був схожим на людину, яка, перенісши кризу під час тяжкої хвороби, відчуває себе дуже слабою, але водночас радіє поверненню до життя. Через кілька хвилин я заговорив спокійно й лагідно, не тільки як закоханий, а й як найближчий друг, що перш за все думає про щастя дорогої йому людини.
– Ти не хочеш іти на бездоріжжя,- сказав я,- але я вже й не намагатимуся звести тебе з твоєї путі. Ти зробила мене іншою людиною, та й усі ті страждання, через які я пройшов, теж переродили мене. Завдяки тобі я зрозумів, що пристрасть – це одне, а любов – інше. Я не обіцяю, що розлюблю тебе, бо цього я не можу зробити, та якби навіть пообіцяв, то збрехав би і тобі, й самому собі. Ти – моє життя. Я кажу це не в стані екзальтації, а як людина, котра вміє розібратися в собі й знав, що таке самообман, а що таке правда. Але я любитиму тебе так, як люблять померлих, я любитиму твою душу. Анелько, дорога, ти згодна на це? Це дуже сумна любов, зате чиста, як ангельська. Її ти можеш прийняти і відповідати мені такою ж. Я тобі присягаюсь у такій любові і ця присяга для мене така само важлива, як коли б я складав її перед вівтарем. Я ніколи не одружуся з іншою жінкою, житиму лише для тебе, і моя душа належатиме тобі. Ти теж люби мене так, ніби я вже вмер. Ні про що більше я тебе не благаю, але в цьому не відмовляй мені, бо тут немає ніякого гріха. Якщо ти сумніваєшся, то спитай на сповіді. Адже ти читала Данте? Пригадай, він був одружений, а любив Беатріче саме такою любов’ю, якої я благаю в тебе; він відверто признавався в цій любові, проте церква вважає його вірші мало не священними. Якщо в твоїй душі є таке почуття до мене, то простягни мені руку, і нехай віднині між нами будуть вічний мир і згода.
Анелька після хвилинного мовчання простягла до мене руку.
– Таку дружбу я завжди відчувала до тебе,- промовила вона,- від усього серця обіцяю її тобі.
Мене, щиро кажучи, шпигнуло те слово «дружба». Мені хотілося більшого, здавалося, що цього слова замало для такої хвилини. Однак я промовчав. Подумав, що слово «любов» її ще лякає; вона має звикнути до нього, якщо мова йде про те саме, то чи варто через назву порушувати згоду й щастя, які ми нарешті видобули з-під цілих покладів непорозумінь, гіркоти, страждань і терзань? Ми обоє вже такі змучені, нам так потрібний відпочинок, що заради нього слід чимось поступитися. Нарешті ця тінь, яка затьмарила мою радість, зникла від свідомості, що кохана – все ж моя, що вона моя духовна вірна дружина. Не знаю, що я віддав би за те, щоб на пряме запитання: «Ти моя?» – почути її ствердну відповідь. Я запитував би сто разів на день і не міг би вдосталь натішитись її відповіддю,- але в цю хвилину я боявся відлякати Анельку. Як же міг я, людина, здатна все зрозуміти, не зрозуміти того, що є слова, які жінці, а особливо такій жінці, як Анелька, важко вимовити, хоч вони виражають те, що вона відчуває і про що вже знає інша людина. Адже все, що вона говорила, було освідченням у коханні, адже вона згодилась на те, щоб душею ми належали одне одному,- чого ж іще міг я собі бажати?