Без Догмата - 09

Напевно, мені була потрібна самотність. Я почуваю себе так, як перший час після приїзду до Пельї,- мені й сумно, й добре. Навіть краще, ніж було в Пельї, бо я не відчуваю тієї тривоги, яку з самого початку викликала в мене присутність Лаури. Я походжаю по пустому, темному будинку, знаходжу тисячі дрібниць, що нагадують мені про батька, і пам’ять про нього знову свіжа в моїй душі. Образ його вже був злегка окутаний синьою імлою далини, а зараз я на кожному кроці зустрічаюся з його колишнім реальним життям. На столі в його робочому кабінеті лежать лупи, крізь які він розглядав зразки, бронзові шпильки, що ними він виколупував засохлу землю з викопаних жбанів, фарби, пензлики, розпочаті рукописи, записи, що стосувалися його колекцій, одне слово: тисяча дрібниць. Часом мені здається, ніби батько тільки вийшов і незабаром повернеться до своєї щоденної праці, а коли ця ілюзія розсіюється, мене охоплює глибока туга за ним, і я люблю його не лише як спогад, а люблю його самого, що тепер спить вічним сном на Кампо Санто.
Проте цей сум настільки чистіший від усіх тих почуттів, які останнім часом володіли мною, що мені з ним добре, я відчуваю себе кращим, уже не таким зіпсованим, яким я собі здавався. Ще я переконався, що найвідчайдушніші мудрування над собою не заважають людині радіти, коли вона помічає в собі які-небудь благородні нахили. Звідки цей непереборний, непогамовний потяг людей до добра? Почавши витягати нитку з цього клубка, я іноді заходжу дуже далеко. Наш розум є відображенням логічної закономірності загального буття, то, може, й наше поняття добра теж є відблиском якогось абсолютного добра? Якби це було так, людина могла б зразу покінчити зі всіма своїми сумнівами й вигукнути не тільки: «Еврика!», а й «Алілуя!» Однак боюся, щоб ця моя теорія не розпалась, як і багато інших, тому не насмілююсь її будувати. Зрештою, все це підказують мені скоріше мої почуття, аніж логічні міркування, я ще обов’язково повернуся до цього питання, бо тут ідеться про витягання колючки не з ноги, а з душі. Але зараз я дуже змучений, мені страшенно сумно, хоч разом з тим дуже спокійно й добре. Здається, що з усіх живих істот лише людина здатна часто діяти проти своєї волі. Виявляється, мені давно хотілося виїхати з Пельє, втім, минали дні за днями, а я сидів там і сидів. Ще напередодні свого від’їзду я був майже певен, що залишуся; несподівано мені прийшла на допомогу сама Лаура.
Я сказав їй про нотаріусового листа й про свій від’їзд тільки для того, щоб побачити, яке це справить враження на неї. Ми були самі в кімнаті. Я сподівався якогось вигуку, хвилювання, протестів – нічого схожого!
Почувши новину, JIaypa повернулась до мене, притягла мою голову близько до своєї і, перебираючи пальцями мов волосся, спитала:
– Але ти повернешся? Чи ж не так?
їй-богу, для мене й досі лишається загадкою, що це означало! Чи вона думала, що я повинен обов’язково їхати? Чи, впевнена в силі своєї вроди, ані хвилини не сумнівалася, що я повернусь? Чи, може, вхопилася за першу-ліпшу можливість, щоб позбутися мене,- бо після такого запитання мені не залишалось нічого іншого, як виїхати. Пестливий жест, який супроводжував її запитання, ніби трохи заперечував таке припущення, та все ж воно здається мені найвірогіднішим. Іноді я майже переконаний, що Лаура хотіла мені сказати: «Не ти мені, а я тобі даю відставку». Признаюся навіть, що коли б це була відставка, то Лаурина спритність просто незвичайна, вона тим більше дивовижна, що зроблено було це дуже мило й ласкаво, я так і не збагнув, чи вона поглузувала з мене, чи ні. Але навіщо обманювати себе? Своїм запитанням вона виграла гру. Може, в будь-якому іншому випадку моє самолюбство було б уражене, але зараз це мені байдуже.
Того вечора ми не тільки не стали холоднішими одне до одного, а навпаки, були ще ніжнішими, ніж завжди. Розсталися ми дуже пізно. Досі бачу, як Лаура затуляє рукою свічку і, опустивши очі, проводжає мене до дверей. Вона була така гарна, що я аж шкодував, що повинен виїхати. Другого дня вона попрощалася зі мною на вокзалі. Букет чайних троянд я загубив десь у Генуї. Дивна жінка! Чим далі я від’їздив від неї, тим відчував усе більше полегшення. Я їхав без зупинок до самого Рима й тепер почуваю себе, мов птах, що вирвався з клітки на волю.

22 травня

У Римі я не застав майже нікого із знайомих. Спека порозганяла їх у вілли або в гори. Вдень на вулицях мало людей, зустрічаються тільки іноземці, здебільшого англійці в коркових шоломах, обмотаних мусліном, з червоним «Бедекером» у руках і вічним «Very interesting!»24 на устах. Опівдні на нашій Бабуїно буває так безлюдно, що кроки поодиноких пішоходів розкочуються луною на тротуарах. Зате вечорами всі вулиці аж кишать народом.
Мене завжди о цій порі мучить задишка й нервовий неспокій, тому я виходжу на свіже повітря, блукаю до знемоги,- після цього мені стає значно легше. Моя прогулянка звичайно закінчується на Пінчіо. Часто я разів зо три або з чотири проходжу вздовж цієї чудової тераси. В цей час там можна побачити багато закоханих пар. Одні проходжуються під руку, притулившись скронею до скроні й звівши вгору очі, наче від надмірного блаженства; інші сидять на лавках під деревами, в темряві. Іноді мерехтливе світло ліхтаря вихоплює з того мороку то профіль берсальєра, напівприкритий перами капелюха, то світлу сукню дівчини, або обличчя робітника чи студента. Весь час до моїх ушей долинають шепіт, присягання, тихий спів. Здається, ніби ти на весняному карнавалі, і дуже приємно буває загубитися в натовпі, перепочити душею. Які всі ці люди щасливі, веселі й простодушні! Я наче вбираю в себе їхню простоту, і вона краще, ніж будь-який хорал, заспокоює мої нерви. Вечори стоять теплі, ясні, тільки зрідка повіває свіжий вітер. Місяць піднімається із-за Трініта-дель-Монті і, наче срібний човен, пливе над цим людським мурашником, освітлюючи верхівки дерев, дахи будинків і башти. Біля підніжжя тераси шумить і сяє вогнями місто, а ген-ген, у сріблястій імлі, вимальовується темний силует собору св. Петра з куполом, що виблискує, ніби другий місяць. Давно Рим не здавався мені таким прекрасним! Відкриваю в ньому якусь нову принадність. Щовечора повертаюся пізно додому й лягаю спати, майже щасливий від думки, що завтра прокинуся знову в Римі. А як я сплю!… Не знаю, може, це від утоми, але я сплю мертвим сном і, навіть прокинувшись, уранці ще ходжу, мов очманілий.
Ранками я зустрічаюся з нотаріусом. Іноді складаю для себе опис батькових колекцій. Батько не заповів їх місту, і я як єдиний спадкоємець став їхнім власником.
Виконуючи батькову волю, я без вагань подарував би їх Риму, однак побоююся, що в батька, під впливом тітки, виникли певні сумніви, і він навмисне не залишив ніякого розпорядження, щоб його колекції колись можна було перевезти на батьківщину. Що в останні часи життя батько мріяв про це, свідчать численні пункти в його заповіті. Багато невеликих сум він заповів далеким родичам, а один з тих записів зворушив мене глибше, ніж можу висловити. Звучить він так: «Голову Мадонни (Сассоферрато) залишаю в спадок моїй майбутній невістці».

25 травня

Ось уже місяць, як скульптор Лукомський почав ліпити батьків скульптурний портрет у повний зріст за бюстом, який він сам зробив кілька років тому. Часто по обіді я ходжу до нього дивитись, як посувається робота. Скульпторова майстерня ніби переносить мене в інший світ. Це щось на зразок сараю з одним величезним вікном угорі, яке виходить на північ, тому майстерня освітлена холодним, без сонячних променів світлом. Коли сидиш у пій, то здається, що ти не в Римі. Це оманливе враження довершує сам Лукомський: у нього голова жителя півночі, світла борода й блакитні, затуманені очі містика. Обидва його помічники – поляки; двоє собак, що бігають у саду, звуться Крук і Курта; одне слово, це якийсь гіперборейський острів у південному морі. Я люблю тут бувати, в цій своєрідній обстановці; люблю також дивитись, як працює Лукомський. Тоді в ньому відчувається сила й простота. Особливо цікаво дивитись, коли він відходить від скульптури, щоб краще розглянути її, а потім швидко повертається назад, ніби йде в атаку. Він дуже талановитий скульптор. Батькова постать виростає під його руками і вражає схожістю. Це буде не лише портрет, а й мистецький твір.
Якщо хто закоханий в красу форми, то це Лукомський. Мені здається, що він навіть мислить з допомогою форм грецьких носів, торсів, рук, голів, словом – не ідеями, а формами, до того ж формами класичними. В Римі він живе вже років з п’ятнадцять, а так відвідує музеї й галереї, наче тільки вчора сюди приїхав. Виявляється, що така пристрасть може повністю заповнити життя людини й стати для неї релігією,- хоч тільки при умові, якщо вона стане її жерцем. Лукомський так дивиться на людей з гарною статурою, як побожний християнин – на святі образи. Я запитував його, хто, на його думку, найвродливіша жінка в Римі? Він, не замислюючись, відповів: «Дружина Девіса» й одразу ж почав креслити в повітрі великими пальцями обох рук її постать такими легкими й виразними жестами, які звичайно бувають у художників. Лукомський людина замкнута й меланхолійна, а в цю хвилину він так пожвавішав, що навіть його очі втратили містичний вираз.
– Ось оце, приміром,- повторював він, креслячи все нові лінії,- або оце!… Вона найвродливіша жінка не лише в Римі, а й в усьому світі!
Особливо захоплюється він Лауриною шиєю. Каже, що коли Лаура піднімає голову, її шия продовжує лінії обличчя, бо вона не вужча від самого обличчя, що зустрічається надзвичайно рідко; часом тільки на Трансвері можна побачити в жінок з народу таку шию, але вона ніколи не буває настільки довершеною, як у Лаури. Це правда, бо якби хтось захотів знайти в Лаури якийсь фізичний недолік, то тільки змарнував би час. Лукомський дійшов до того, що почав запевняти, ніби статуї таких жінок треба ще за їх життя ставити на Форумі. Я, звичайно, з ним не сперечався.

29 травня

Італійська довга процедура затвердження права на спадщину починає мені набридати. Як же повільно італійці все роблять, незважаючи на свою жвавість, і як багато говорять! Вони мене зовсім заговорили. Я дістав собі кілька найновіших французьких романів і цілими днями читаю. їхні автори, на мою думку, чудові художники. Як швидко й точно вони змальовують кожний образ, скільки сили й виразності в їхніх ескізах! Техніка в них неперевершена. Але про людей, яких вони описують, я повторю те, що вже казав раніше,- вони люблять одне в одному лише зовнішність, і більше нічого. Може, це й буває в житті, як виняток, але, щоб у всій Франції ніхто не вмів кохати інакше,- нехай розкажуть комусь іншому, а не мені. Я дуже добре знаю Францію, знаю, що з цього погляду вона в житті краща, аніж в літературі. Гонитва за яскравою, реальною правдою робить роман фальшивим. Людина любить в іншій людині особистість, а особистість складається не лише з виразу обличчя, погляду, голосу, постаті, а й з розуму, характеру, способу мислення, одне слово, з багатьох духовних та моральних рис. Мов ставлення до Лаури є найкращим доказом того, що почуття, яке ґрунтується виключно на захопленні зовнішністю, не заслуговує навіть, щоб називатися коханням. Зрештою, Лаура – виняток.

31 травня

Учора я снідав з Лукомським; увечері, як завжди, бродив по Пінчіо. Моя уява часом заводить мене на манівці. Я уявив собі, що веду під руку Анельку. Ми ходили й розмовляли, як двоє людей, що більше за все на світі кохають одне одного. Мені було так добре, як ніколи не бувало з Лаурою, та, коли уява перестала працювати,- яким самотнім я відчув себе! Не хотілося повертатись додому. Вночі я не міг заснути. Все-таки життя моє страшенно беззмістовне. Це постійне копирсання в самому собі призводить лише до спустошеності. А відчуваю, що могло б бути інакше. Аж дивно, що мої спогади про Анельку такі живучі. Чому, наприклад, я ніколи не уявляю собі, що йду під руку з Лаурою, навіть зараз, згадавши її ім’я, додав подумки: «Нехай їй бісі» Я часто думаю, що тримав щастя за обоє крил і випустив його зі своїх рук.

2 червня

Давно мене ніхто так не дивував, як сьогодні Лукомський. Пішли ми разом з ним у музей на Капітолії. Вже біля статуї Венери він збентежив мене, коли, обертаючи статую на рухомій підставці на всі боки, сказав, що надає перевагу неаполітанській Праксітелевій Псіхеї, тому що в ній більше одухотвореності. Дивно було це почути від такого художника. Але ще більша несподіванка чекала мене біля скульптури Галла – вмираючий гладіатор. Лукомський мало не півгодини мовчки дивився на нього, а потім сказав крізь стиснуті зуби, як завжди, коли його щось хвилювало:
– Вже разів зі сто казали, що в нього слов’янське обличчя, але ж і справді це щось надзвичайне!… Мій брат орендує маєток Козлувек біля Серпця. Там був конюх Міхна… Торік він утонув, купаючи коней. То я скажу вам, що в нього було точнісінько таке саме обличчя. Я тут іноді й годину простоюю,- мені це потрібно…
Я не вірив своїм вухам і дивувався, що стеля Капітолію не обвалюється нам на голови. Серпець, Козлувек, Міхна,- тут у цьому світі античних творів і класичних форм,- і від кого я це чую, від Лукомського! Та відразу із-за скульптора виглянула людина. «То оце ти, братику, такий художник? – подумав я.- Отакий грек? Отакий римлянин? Отже, ти приходиш дивитись на гладіатора не лише заради його форми, а й тому, що він нагадує тобі Міхну з Козлувека? Тепер мені зрозумілі твоя мовчазність і меланхолія!».
Лукомський, мабуть, угадав мої думки, бо втупив свої «містичні» очі в підлогу й почав говорити уривчасто й швидко, наче пояснюючи те, що сказав раніше:
– Тут, у Римі, тільки б жити, а не вмирати!… І мені щастить… Не можу нарікати… Сиджу тут, бо треба… Але, знаєте, мене замучила ностальгія… Коли мої собаки загавкають уночі в саду, я ладен на стінку дертися, бо мені вдається, що я в нашому селі… Я збожеволів би, коли б хоч один раз на рік не їздив туди. І незабаром знову поїду, бо все це мені вже отут!…
Він провів пальцем по горлу й стиснув губи, щоб приховати їхнє тремтіння. Це був справжній вибух почуттів, який мене дуже здивував, бо від Лукомського я такого не сподівався. Я теж раптом збентежився, подумавши про ту величезну різницю, яка існує між мною і такими людьми, як Лукомський чи Снятинський. Я ще й зараз з якоюсь тривогою думаю про це. Адже перед ними справжні небокраї, просто недоступні для мене. Який огром почуттів носять ці люди в собі! Добре їм від цього чи погано, проте вони багачі порівняно зі мною. їм не загрожує ні спустошеність, ні духовний голод. Кожен із них має запас життєвих сил на десятьох. Я теж почуваю себе певною мірою зв’язаним з батьківщиною, але це почуття не таке безпосереднє, воно не горить у мені, як полум’я в лампі, не стало частиною моєї душі. Я можу прожити без усяких Козлувеків, Міхни чи Плошова, тому що там, де для таких, як Лукомський або Снятинський, б’ють живі джерела, з яких вони черпають сенс життя,- я знаходжу лише сухий пісок. І навіть якби в них не було такої опори, в них ще лишилися б: у одного – його скульптура, а в другого – його література. Неможливо повірити, що така людина, як я, котра має стільки можливостей бути щасливою, не тільки не щаслива, а й не знає, навіщо живе. Безперечно, винне в цьому оточення, в якому я виховувався,- Рим, Мец, Париж і знову Рим; я був, наче дерево, вирване зі своєї землі й погано пересаджене на чужу. Проте в цьому є й моя вина, я ставив знаки запитання й філософствував там, де інші просто кохають. І ось у результаті те філософствування нічого мені не дало, я тільки виснажив собі душу.

8 червня

Записую все, що сталося за тиждень. Я отримав кілька листів, серед них один від Снятинського. Цей славний чоловік так приголомшений історією з Анелькою, що навіть не картає мене. Пише тільки, що його дружина страшенно гнівається на мене, не хоче про мене й чути, каже, що я потвора, яка знаходить найбільше задоволення в тому, що знущається зі своїх жертв. Цього разу я, як справжній християнин, не тільки не образився за це на Снятинську, але ще більше став поважати її. Яке палке, благородне серце! Снятинський, напевно, вважає, що діло пропаще, а скоріше всього, остаточно вирішене, бо утримується він від порад і лише співчуває: «Дай боже,- пише,- щоб ти знайшов іншу таку». Дивна річ, але як подумаю, мені здається, що я не хочу ніякої іншої, ані подібної до Анельки, ані кращої за неї, хочу тільки її саму. Кажу, що мені так здається, бо це почуття ще не набрало якоїсь виразної форми. Я ношу його в собі, мов клубок дуже переплутаного шовку, мучуся й не можу ті переплутані пасма розплутати. Хоч ніби я й пізнав самого себе, але не знаю, наприклад, чому я так страждаю – від того, що кохаю Анельку сильніше, ніж думав, чи лише тому, що міг би її глибоко кохати? Снятинський ніби відповідає мені на це: «Я чув чи колись читав, що золоті самородки іноді бувають вкриті кварцовою оболонкою, з якої їх важко видобути. Очевидно, й твоє серце має таку оболонку; всередині коштовний метал, але огидна оболонка не зовсім розплавилась під час твого останнього перебування в Плошові. Ти пробув там дуже недовго й просто не встиг глибоко покохати цю дівчину. Може, ти маєш енергію, щоб діяти, але в тебе зовсім немає рішучості; може, вона в тебе й з’явилася б, якби тобою оволоділо сильне почуття. Ти виїхав, почав, як завжди, старанно вивчати себе, розмірковувати, і сталося так, як я й передбачав: ти профілософствував своє і чуже щастя». Мене вразили слова Снятинського, він ніби повторював те, що свого часу казав мені батько. Хоча Снятинський розуміє мене краще, бо відразу ж додає: «Давня історія,- коли хтось занадто копирсається в собі, той врешті закінчує душевним розладом, а хто не закінчує душевним розладом, той стає не здатним приймати рішення. Тепер у нас хворе століття, коли тільки віслюки мають ще якусь силу волі, бо коли в кого-небудь є хоч трохи розуму, він одразу ж починає в усьому сумніватись і переконує себе, що насправді не варто чогось бажати». Таку думку я вже зустрічав у якогось французького письменника й подумав, що, їй-богу, він має рацію!
Часом мені хочеться, щоб Снятинський вилаяв мене, замість того щоб нашпиговувати свого листа такими, приміром, фразами: «При всіх твоїх достоїнствах все може закінчитися тим, що ти станеш постійним приводом горя й тривог для найближчих і найдорожчих тобі людей». Ці слова тим більше прикрі для мене, що вони справедливі. Я завдав горя Анельці, тітці, Анельчиній матері та, врешті, й собі самому. Зате мені захотілося сміятись, коли я прочитав далі: «За законом життя в людині повинно щось рости; тож остерігайся, щоб у тобі не виросло якесь чортовиння, що тебе першого отруїть». Ні!… Принаймні це мені не загрожує. Адже виросла в мені якась пліснява, посіяна Лауриною рукою, але вона виросла тільки на тій кварцовій оболонці, про яку згадує Снятинський; вона не змогла пустити коріння глибше й не отруїла ні мене, ні Лаури. Таку плісняву не треба навіть виривати, досить її стерти, як куряву. Снятинський має більше рації, коли, ставши самим собою і захищаючи свій догмат, який завжди носить у душі, каже: «Якщо ти вважаєш себе людиною вищого типу, якщо ти навіть є нею, то скажу тобі, що сума таких «вищих» дає в суспільному розумінні мінус».
Який я в біса вищий тип – хіба що порівняно з Кроміцьким! Однак Снятинський каже правду. Такі люди, як я, тільки тоді не дають у сумі мінуса, коли вони належать до категорії «геніїв без портфеля», тобто, якщо вони великі вчені або великі художники. Часто вони навіть відіграють роль реформаторів. Я ж міг би бути реформатором лише самого себе. Ця думка переслідувала мене цілий день, бо справді, як може бути, що людина, яка так добре усвідомлює свої недоліки, не намагається їх позбутися. Адже, якби я тепер півдня вагався, вийти мені на вулицю чи ні, то все-таки міг би взяти себе за комір і звести вниз. Я скептик – гаразд! Та хіба я не можу наказати собі поводитись так, ніби я ним ніколи не був? Кому яке діло до того, що в моїх вчинках буде трохи менше чи трохи більше впевненості? Що міг би я, приміром, зробити зараз? Ну хоча б звеліти, щоб спакували мої речі, й поїхати до Плошова. Міг би легко це зробити. Що з цього вийде, побачимо згодом, а тим часом було б щось зроблено. Щоправда, Снятинський пише: «Та мавпа тепер цілі дні проводить у Плошові й догризає нещасних жінок, які й без того стали схожі на тіні». То, може, вже запізно? Снятинський не згадує, чи давно він був у Плошові, тиждень або два тому, і за цей час справи дуже посунулись уперед. Так, але ж я про це не знаю. Врешті, що може статися гірше для мене, ніж те, що вже сталося? Я розумію, що людина, яка має хоч трохи рішучості, на моєму місці наважилася б поїхати туди; розумію також, що більше поважатиму себе, якщо так вчиню, тим більше, що навіть Снятинський уже не вмовляє мене їхати, а він же дуже енергійний. Від однієї думки про це в мене світлішав в очах; я бачу одне миле обличчя, яке в цю хвилину здається мені наймилішим у світі, і – per Baccho!25 Я, напевно, зроблю так, як намірився!

9 червня

La nuit porte conseil!26 До Плотова я зараp нe поїду, бо це означало б їхати наосліп, але написав тітці довгого листа в зовсім іншому тоні, ніж той, якого цослав з Пельї. Через вісім, найбільше через десять днів я повинен одержати відповідь і, залежно від того, якою вона буде, я поїду до Плошова або не поїду – і взагалі не знаю, що зроблю. На прихильну відповідь я міг би розраховувати, якби, наприклад, написав так: «Люба тітонько, благаю вас, гоніть Кроміцького у три вирви; перед Анелькою я вибачаюсь, кохаю її і прошу бути моєю дружиною». Тільки, якби вони вже обвінчалися, моє прохання було б даремним; але гадаю, що справи там не посунулись так швидко. Проте я не написав тітці нічого схожого. Мій лист мав відіграти роль розвідника, який іде попереду війська і обстежує місцевість. Я склав його так, щоб тітка, відповідаючи мені, розповіла, що відбувається не тільки в Плошові, але й в Анельчиному серці. Відверто кажучи, якщо я не був досить рішучим, то це тому, що досвід навчив мене не довіряти самому собі. Ах, якби Анелька, незважаючи на свою образу на мене, відмовила Кроміцькому, яким би вдячним я був їй за це, наскільки вона стала б у моїх очах вищою від того нестерпного типу «панни на виданні», в якої одна мета – вийти заміж! Шкода, що я дізнався про Кроміцького. Відлетівши, мов птах, від Лауриних ніг, а це мало статися в будь-якому випадку, я напевно впав би до ніг Анельці. Моя мила тітонька показала, що в неї важка рука, сповістивши мені про наміри Кроміцького й підтримку, яку видаляв йому пані Целіна. В наші нервові часи не тільки жінки, але й чоловіки вразливі, наче мімози. Один трохи необережний дотик, і душа згортається, закривається в собі часто назавжди. Знаю, що це безглуздо й погано, та все ж це так! Щоб змінитись, я повинен був би замовити собі в якогось анатома інші нерви, а свої берегти тільки для виняткових випадків. Ніхто, навіть Снятинська, яка зараз вважає мене потворою, не ставиться до мене так критично, як я сам. А хіба Кроміцький кращий за мене? Хіба його вульгарний невроз, це прагнення розбагатіти, достойніший за мій? Не вихваляючись, можу сказати, що в мене й почуття в десять разів витонченіші, і пориви благородніші, і серце добріше та вразливіше, ніж у нього, не кажучи вже про те, що він дурніший за мене, це і його рідна мати мусила б визнати. Правда, я ніколи в житті не наживу не тільки мільярда, а й десятої частини його, але поки що й Кроміцький не нажив і сотої частини; зате я можу ручитися, що моїй дружині буде затишніше й ясніше в житті, ніж його дружині, що життя її буде ширшим і шляхетнішим.
Не вперше я порівнюю себе в думках з Кроміцьким, і це навіть сердить мене – настільки я вважаю себе вищим за нього. Ми живемо на різних планетах, і, якщо порівняти наші душі, то до моєї треба підніматися вгору сходами,- при чому можна скрутити в’язи; а до душі Кроміцького така дівчина, як Анелька, безперечно мусила б спуститися вниз.
А може, це було б їй не дуже важко? Гидке запитання! Але я бачив такі нечувані речі,- особливо в нас у Польщі, де жінки загалом стоять вище від чоловіків,- що повинен поставити собі таке запитання. Я зустрічав дівчат з такими високими поривами, що, їй-богу, їх можна назвати крилатими, чутливими до всього прекрасного й незвичайного,- і вони не тільки виходили заміж за несосвітенних дурнів, а й на другий день після весілля переходили, так би мовити, в їхню віру, ставали такими, як і вони: вульгарним, егоїстичними, дріб’язковими, з вузькими поглядами. Більше того, деякі з них навіть вихвалялися цим, ніби вважаючи, що їхні колишні ідеали треба було після весілля викинути через вікно разом з миртовим вінком. І були впевнені, що саме завдяки цьому вони стають добрими дружинами, не усвідомлюючи, що кожна з них жертвує злетами душі заради мавп’ячих нахилів. Хоч потім часто, раніше чи пізніше, наступала реакція, але загалом шекспірівська Титанія в нас – розповсюджений тип, що його, напевно, кожен зустрічав у житті.
Я скептик аж до кісток, але мій скептицизм породжений «тим, що мені болить»; адже мені справді дуже боляче, коли я подумаю, що таке саме може трапитись і з Анелькою. Можливо, й вона, згадуючи свої дівочі пориви, знизуватиме плечима, переконана, що поставки для Туркестану – оце важливі й реальні речі, якими тільки й слід займатися в житті. Від думки про це мене охоплює шалена лють, бо якщо з Анелькою таке станеться, то в цьому буде й моя вина.
А з другого боку, мої роздуми й вагання викликані не тільки нерішучістю, про яку пише Снятинський, а ще й іншою причиною. Я так високо ціную шлюб і ставлю до нього такі високі вимоги, що це позбавляє мене рішучості. Знаю, що часто чоловік і дружина так сходяться вдачами, як дві криві дошки, та все ж якось живуть; але для мене цього не досить. Тому, що я взагалі не дуже вірю в щастя, я кажу собі: нехай хоч у шлюбі мені пощастить! А чи може пощастити? Дивна річ! Причиною моїх вагань і нерішучості стали не невдалі шлюби, що їх я бачив у житті, а кілька щасливих, бо саме згадуючи їх, я кажу собі: «Оце справді пощастило! Не тільки в книжках так пишуть! Треба лише вміти знайти!»

11 червня

Останнім часом я дуже подружив з Лукомським. Він уже не такий замкнутий і мовчазний у моєму товаристві, як раніше. Вчора він зайшов до мене ввечері; ми забрели аж до терм Караккали, потім я запросив його до себе, і він просидів у мене мало не до півночі. Свою розмову з ним я записую, бо вона певною мірою схвилювала мене. Лукомський трохи соромився свого пориву відвертості біля статуї вмираючого гладіатора, але я навмисне заговорив про Польщу й випитав усе, що лежало в нього на душі; нарешті, коли розмова стала більш щиросердою, сказав:
– Пробачте, пане Юзефе, за нескромне запитання,- але я справді не розумію одного: чому такий чоловік, як ви, що потребує рідного оточення, не знайде собі подруги життя на батьківщині? Того відчуття зв’язку з батьківщиною, яке вона може вам дати, не дасть вам ні ваша майстерня, ні ваші помічники, не кажучи вже про Крука й Курта.
Лукомський посміхнувся й, показуючи мені перстень на руці, відповів:
– А я, власне, збираюсь одружитися. Чекаю тільки, коли моя наречена зніме жалобу по батькові. Через два місяці я поїду до неї.
– В околиці Серпця?
– Ні, вони родом з-під Вілкомежа.
– А що ви робили у Вілкомежі?
– Я познайомився з нею випадково в Римі, на Корсо.
– Щасливий випадок!
– Найщасливіший у моєму житті.
– Це сталося під час карнавалу?
– Де там! Якось уранці я йшов по віа Кондотті; бачу, якісь дві дами, блондинки, напевно, мати й дочка, розпитують каліченою італійською мовою перехожих, як пройти до Капітолію. Вони повторювали: «Капітоліо, Капітоле, Капітоль», але ніхто їх не міг зрозуміти,- з тієї простої причини, що, як ви знаєте, треба казати Кампідольо. Я здогадався, що вони польки. Дами страшенно зраділи, коли я заговорив до них по-польському; я теж був радий і не тільки показав їм дорогу, але й сам провів їх до Капітолію.
– Ви не уявляєте, як мені цікаво слухати вашу розповідь. Отже, ви пішли разом?
– Авжеж, пішли разом. Дорогою я помітив, що дівчина струнка, мов тополька, зграбна й вродлива, голова маленька, вушка як вирізьблені, обличчя виразне, а вії зовсім золоті; тільки в нас таких дівчат можна зустріти; тут ви таких не побачите, хіба що у Венеції, та й то рідко. Сподобалося мені й те, що вона дуже уважна до матері, яка була сумна, бо нещодавно помер її чоловік. Я подумав, що в дівчини, мабуть, добре серце. Десь із тиждень я був їхнім чічероне, а через тиждень освідчився дівчині.
– Та невже? Через тиждень?
– Так, бо вони від’їздили до Флоренції.
– Бачу, що ви належите до людей, які недовго роздумують.
– Якби це було в Польщі, я напевно роздумував би довше, а тут мені хотілося цілувати їй руки лише за те, що вона полька…
– Воно так, але одруження – це великий перелом у житті…
– Це правда, але що я міг би придумати краще, якби думав не один тиждень, а два чи три? Признаюсь, я відчував певні докори сумління. Мені трохи неприємно про це говорити… В нашому роду спадкова глухота. Дід на старість не чув нічого, батько оглух у сорок років… З цим можна жити, та однак це важке каліцтво, особливо для тих, хто тебе оточує, бо глухі бувають дратівливими. Отож я міркував, чи годиться зв’язувати своє життя з такою дівчиною, якщо мені загрожує таке каліцтво, і їй, може, буде важко зі мною жити…
Тільки тепер я помітив, що в Лукомського у виразі очей, в рухах голови і в манері слухати, коли з ним розмовляєш, є щось таке, що звичайно буває в глухих людей. Поки що він чує добре, але, мабуть, весь час перевіряє, чи не слабне його слух.