Без Догмата - 22

Справді, як я вже казав, може, й можна було б розітнути череп, то, мабуть, у мозку навіть найцнотливішого чоловіка знайшлися б думки, від яких у всіх волосся стало б дибом. Пам’ятаю, коли я був малим хлопцем, у мене був період такої побожності, що я ревно молився з ранку до вечора, та водночас у хвилини найбільшого релігійного екстазу в моїй голові мелькали різні грішні думки, так наче мені їх навівав вітер чи підказував демон. Так само іноді в мене виникали грішні думки про людей, яких я любив більше за все на світі і за яких без вагання віддав би життя. Пам’ятаю, що в дитинстві це було для мене трагедією, я дуже мучився. Та годі про це. Я гадаю, що ми не відповідаємо за грішні чи злочинні думки, бо їх породжує зло, яке існує навколо нас, а не те зло, яке вже вкоренилося в нашій душі. Саме тому людині здається, ніби це чорт нашіптує їх на вухо.
І людина чує їх, але коли вона не хоче творити зла, то відганяє їх від себе – у цьому є навіть певна її заслуга. Однак зі мною справи стоять інакше. Думка про те, щоб позбутися Кроміцького, приходить до мене не ззовні, вона росте й визріває в мені самому. Я вже морально дійшов до того, що можу вбити, а якщо не наважуюсь і ніколи не наважусь на це, то лише, як я вже казав, через свої нерви. Роль мого чорта зводиться до того, що він глузує з мене, шепочучи мені на вухо, що вбивство Кроміцького свідчило б тільки про мою здатність до дії, а зовсім не було б злочиннішим від бажання вбити.
Оце те роздоріжжя, на якому я стою, хоч ніколи не сподівався, що зайду так далеко, і я здивовано вдивляюся в глибину власної душі. Не знаю, чи мої невимовні страждання хоч почасти покутують це падіння, знаю тільки, що той, чиє життя не вкладається в простий кодекс, якого дотримуються Анелька й подібні до неї люди, той, у кого душа вихлюпнеться з такого начиння, неминуче буде вкинутий у порох і бруд.

9 липня

Сьогодні в читальні Кроміцький показав мені якогось англійця в товаристві надзвичайно вродливої жінки й розповів мені їхню історію. Та красуня за походженням румунка, вона була одружена з якимсь зубожілим румунським боярином, у якого англієць просто купив її в Остенді. Про такі випадки я чув уже разів із десять. Кроміцький навіть назвав мені суму, за яку було куплено красуню. Його розповідь справила на мене дивне враження. Я подумав: «Це теж спосіб», звичайно, ганебний і для того, хто продає, і для того, хто купує, зате простий. Жінка може в такому випадку не знати про угоду, а самій угоді можна надати більш-менш пристойного вигляду. Я мимоволі почав приміряти цей спосіб до нашого становища. «А що, коли!» Я дивився на цю справу з двох боків: по відношенню до Анельки вона здавалася мені огидною профанацією, по відношенню до Кроміцького – засобом не тільки можливим, а й таким, що міг вдовольнити мою ненависть і зневагу до нього. Якби він на це погодився, виявилася б уся його ницість, стало б ясно, що він за людина і якою жахливою помилкою було те, що за нього видали Анельку. Тоді одразу були б виправдані всі мої намагання відібрати в нього дружину. Та чи погодиться він? Я казав собі: «Ти його ненавидиш, тому робиш найгірші припущення, думаючи про нього тільки погано». Проте, хоч я намагався думати про нього якомога об’єктивніше, я не міг забути, що цей чоловік продав Глухів, обманом узявши довіреність в Анельки, що він, по суті, обдурив її й пані Целіну, що, врешті, жадоба до грошей – найсильніша його пристрасть. Не я один вважав його людиною, хворою на «золоту лихоманку». Так само думали про нього Снятинський, тітка й пані Целіна. А така моральна недуга може завжди довести людину до падіння. Я розумію – все залежатиме від стану його справ. А який той стан, ніхто як слід не знає. Тітка гадає, що він неблагополучний; я припускаю, що всі свої гроші він вклав у якусь аферу, розраховуючи одержати великі прибутки. Та чи одержить? Напевно, він і сам ще не знає, тому весь час стривожений, відсилає дюжини листів молодому Хвастовському, своєму уповноваженому на Сході. Мені раптом спало на гадку, що в того ж Хвастовського можна довідатись про стан справ. Хоч на це треба чимало часу. Може, я поїду на один день до Відня, побачуся з лікарем Хвастовським, який там працює в клініці, й через нього щось довідаюсь. Брати, мабуть, листуються. А поки що випитаю дещо в Кроміцького, але дуже обережно, щоб не викликати в нього підозри. Насамперед я завтра ж запитаю його, що він думає про того румунського боярина, який продав дружину англійцеві? Передбачаю, що він не буде зі мною щирим, але я постараюсь, наскільки можна буде, викликати його на відверту розмову, а решту відгадаю сам. Від усіх цих роздумів і намірів я трохи оживився. Немає нічого страшнішого, як страждати пасивно,- я радий усьому, що виводить мене з цього стану. Я повторюю собі: «Ось принаймні завтра й післязавтра ти щось розпочнеш, спробуєш щось зробити для свого кохання»,- і це підбадьорює мене. Від повної інертності я переходжу до якоїсь гарячкової діяльності. Ідеться про мій мозок і почуття, яким необхідна розрядка. Я дав Анельці слово честі, що на своє життя не важитиму, отже й цього виходу в мене вже немає. А так, як тепер я живу, більше жити не можу. Якщо шлях, на який я хочу ступити, ганебний, то, у всякому разі, для Кроміцького він буде ганебнішим, ніж для мене. Я повинен їх розлучити не лише заради себе, але й заради Анельки. В мене справді лихоманка. Тутешні ванни корисні всім, крім мене.

10 липня

Гарячі дні бувають навіть тут, у Гаштейні. Яка спекота! Анелька носить сукні з білої фланелі, так одягаються англійки для гри в теніс. Уранці ми п’ємо каву на свіжому повітрі. Анелька приходить з купання свіжа, ясна, мов сніг на сході сонця. Її струнке тіло виразно окреслюється під м’якою сукнею. Вранішнє сонце освітлює її так яскраво, що я бачу кожну волосинку її брів і вій, пушок на її ніжних щоках. Волосся її буває ніби мокре і в цьому світлі здається ще світлішим, а очі – прозорішими. Яка вона молода; яка чарівна! В ній – усе моє життя, в ній усе, що я прагну. Я не відступлюсь від неї, не зможу!
Дивлюсь на неї і втрачаю розум від захоплення і разом з тим від болю, що ось він сидить біля неї – її чоловік. Так не може тривати далі, нехай вона буде нічия, аби лише не належала йому! Анелька почасти розуміє, яка мука терзає мої нерви,- але не зовсім розуміє. Чоловіка вона не кохає, проте життя з ним вважає законним обов’язком, а мені від самої думки про це хочеться скреготати зубами, бо здається, що, визнаючи цю законність, вона сама себе принижує. А цього невільно робити навіть їй! Краще б вона вмерла. Тоді вона буде моєю, бо цей «законний» її чоловік залишиться тут,- а я ні! Тому в мене більше прав на неї, ніж у нього. Часом зі мною діється щось дивне. Коли я дуже стомлюся, змучуся, коли мій мозок, перенапружений від думок про одне й те саме, бачить якусь далину, що її в нормальному стані не можна побачити, в мене бувають хвилини глибокої впевненості, що Анелька належить мені, що вона якимсь чином уже стала чи стане моєю, і, опам’ятавшись, я здивовано згадую про існування Кроміцького. Може, в такі хвилини я переходжу межу, яку люди за життя звичайно не переходять, і бачу все таким досконалим, яким воно повинно бути в дійсності, але яким існує тільки в ідеалі? Чому ці два світи не відповідають один одному і яким чином можуть відповідати, я не знаю. Не раз я намагався зрозуміти це, але гублюся й не можу збагнути цієї невідповідності, відчуваю лише, що в ній криється недосконалість і зло. Усвідомлення цього підтримує мене, адже в такому випадку те, що Анелька – дружина Кроміцького, теж прояв зла.

11 липня

Знову розчарування, знову руйнуються мої наміри, хоч маю ще іскру надії, що цей крах ще не повний. Сьогодні говорив з Кроміцьким про боярина, який продав дружину, причому вигадав цілу історію, щоб легше викликати Кроміцького на відвертість.
Ми зустріли біля водоспаду англійця з купленою дружиною. Я одразу ж почав захоплюватись її незвичайною вродою, а вкінці сказав:
– Місцевий лікар розповідав мені, як відбулася ця купівля-продаж. Ти занадто суворо осуджуєш цього боярина.
– Він мені насамперед смішний,- відповів Кроміцький.
– Є обставини, які пом’якшують вину. Він не лише боярин, а й власник великих шкіряних заводів і свої справи вів за позичені гроші. Зненацька, у зв’язку з епідемією, довіз шкур до Румунії через сусідні країни було заборонено. Боярин знав, що коли він не протримається до кінця карантину, то не тільки сам збанкрутує, але й розорить сотні родин, які довірили йому свої гроші. Тут, мій любий, або ти купець, або ні. Може, ця купецька етика відрізняється від загальноприйнятої, але той, хто її визнав…
– Той має право продати навіть свою дружину? – спитав Кроміцький.- Е, ні! Не можна заради одних обов’язків нехтувати іншими, може, ще більш святими…
Висловившись, як порядна людина, Кроміцький страшенно розчарував і роздратував мене. Проте я ще не втратив надії. Я знаю, що в найнікчемнішої людини є певний запас красивих фраз, тому вів далі:
– Ти не врахував одного, він прирік би на злидні не тільки себе, а й свою дружину. Погодься, що це дивний спосіб виконувати свої обов’язки по відношенню до близьких людей,- відняти в них останній шматок хліба.
– Не думав я, що ти можеш так тверезо міркувати.
А я подумав: «Ти не розумієш, дурню, що це не мої
погляди, що я тільки хочу навіяти тобі таку думку!»
І вголос сказав:
– Я намагаюся ввійти в становище цього промисловця. Ти не враховуєш однієї речі: може, дружина його не кохала, може, вона кохала свого теперішнього чоловіка, англійця, а її чоловік знав про це.
– В такому разі вони варті одне одного.
– Не в цьому річ. Треба заглянути глибше, якщо вона, покохавши англійця, все-таки залишалася вірною своєму чоловікові, то, може, вона краща, ніж ми гадаємо. А що стосується боярина, може, він і негідник, але скажи, що в такому випадку має робити купець, до якого приходить інший чоловік і каже: «Ви подвійний банкрут, бо маєте борги, яких не можете заплатити, і дружину, яка вас не кохає; розлучіться з цією жінкою, тоді я, по-перше, забезпечу їй достаток і, наскільки зможу, щасливе життя, а по-друге, виплачу ваші борги». То лише так кажуть: «Продав, продав!» – а хіба це, власне кажучи, продаж? Ти подумай, що цей купець, погодившись на таку угоду, водночас позбавив від страждань дружину (це ще питання, чи не більш правильне саме таке розуміння обов’язку у ставленні до своїх близьких) і врятував від злиднів усіх тих людей, які йому довірились…
Кроміцький з хвилину подумав, зняв монокль і сказав:
– Любий мій, я тішу себе надією, що в комерційних справах розуміюся краще від тебе, але вступати в дискусії з тобою не можу, бо ти мене вмить заженеш у глухий кут. Якби ти не дістав у спадщину від батька мільйонів, а став адвокатом, ти однаково нажив би їх… Коли ти так зобразив мені цю справу, я вже, їй-богу, не знаю, що й думати про цього румунського хлюста; знаю тільки, що там була якась оборудка, що стосувалась жінки, а це вже, хай би там що, шахрайство. Крім того, оскільки я сам певною мірою купець, скажу тобі таке: банкрут завжди має вихід – або ще раз набути капітал і заплатити давні борги, або пустити собі кулю в лоб. Таким чином, не маючи грошей, він розплачується кров’ю; а дружину, якщо вона в нього є, звільняє від себе і дає їй можливість знайти нове щастя.
В цю мить мене охопила така лють, що віддав би не знаю що, якби можна було крикнути йому: «Ти вже банкрут, хоча б тому, що твоя дружина тебе не кохає! Бачиш оцей водоспад? Стрибай у нього стрімголов, звільни її від себе, відкрий перед нею нове життя, в якому вона буде в стократ щасливішою!»
Проте я мовчав, переживаючи нове, гірке відкриття, що хоч Кроміцький справді людина жалюгідна, здатна навіть на такі вчинки, як, приміром, продаж Глухова чи зловживання довір’ям дружини, та все ж він не такий підлий, яким я його уявляв. Це було для мене розчаруванням, руйнувало мої плани, за які я останнім часом чіплявся з останніх сил. Я знову відчував себе безпорадним, знову переді мною була пустка, і я ніби повис у повітрі. Але я не хотів випускати з рук останньої нитки, добре розуміючи, що лише тоді зможу якось жити, коли буду діяти, інакше збожеволію. «Підготую хоча б грунт для майбутнього,- казав я собі,- й привчу Кроміцького до думки, що він повинен розстатися з Анелькою». Ще раз повторюю, я не знав, яке його матеріальне становище, однак припускав, що той, хто займається спекуляцією, може так само легко все втратити, як і розбагатіти, тому сказав:
– Не знаю, наскільки твої слова відповідають купецькій моралі, але мені приємно відзначити, що вони достойні благородної людини. Якщо я правильно тебе зрозумів, то ти твердиш, що чоловік, якому загрожує розорення, не має права тягнути за собою дружину в безодню злиднів?
– Я казав тільки, що продаж дружини за будь-яких умов – це підлість. Зрештою, дружина повинна розділяти з чоловіком його долю. Бо що то за жінка, яка згодна розлучитися з чоловіком тільки тому, що він розорився!
– Припустімо, що вона не згодиться, але ж чоловік може розлучитися з нею всупереч її бажанню. В такій ситуації кожне повинне пам’ятати про свій обов’язок… До того ж, якщо дружина бачить, що розлучення може врятувати її чоловіка, то обов’язок, який вона правильно зрозуміє, навіть наказує їй погодитись на це.
– Про такі речі навіть неприємно розмовляти.
– Чому? Невже тобі шкода румуна?
– Ні! Боронь боже, в моїх очах він назавжди зостанеться негідником.
– Бо тобі не вистачає об’єктивності. Воно й не дивно: людина, в якої все йде як по маслу, ніколи не зрозумів психології банкрута, для цього треба бути філософом, а філософія несумісна з гонитвою за мільйонами…
Я не хотів вести далі цю розмову, мені самому було невимовно огидне моє лицемірство. Мені здавалося, що я вже посіяв якесь зерно, правда, може, надто мізерне, щоб воно могло зійти, але принаймні знову вхопився за якусь нитку. Одне спостереження вселило в мене маленьку надію. Коли я запевняв Кроміцького, ніби це він сам думає, що розорений чоловік повинен дати свободу дружині, я помітив на його обличчі вираз якогось занепокоєння й збентеження. Завважив також, що при згадці про його мільйони він стиха зітхнув. Робити з цього висновок, що йому загрожує розорення, було б передчасно, але я припускаю, що його справи не дуже надійні й можуть повернути і на добре, і на погане.
Я вирішив це перевірити. А тим часом у мені наче сиділо двоє людей. Один з них подумки казав Кроміцькому: «Якщо ти ледь схитнешся, я допоможу тобі впасти. Хоча б мені довелося втратити все моє багатство, я одним ударом звалю тебе; тоді матиму справу з побитою людиною, і подивимось, чи не знайдеш ти для певних угод та умов делікатнішої назви, ніж підлість».
Водночас я усвідомлював, що такий спосіб дії чужий мені, про щось таке я десь читав або чув, і якби не моє безвихідне становище, ніколи не вдався б до того, що мені огидне й чуже моїй натурі. Гроші ніколи не відігравали ніякої ролі в моєму житті, ніколи не були для мене ні засобом, ні метою; я не здатний діяти такою зброєю; я розумів, яким приниженням було б і для мене, і для Анельки вводити цей елемент у наші стосунки; я відчував нестерпну огиду й запитував себе: «Невже ти не зупинишся і перед таким падінням? Невже й ця чаша не омине тебе? Поглянь, як ти все більш опускаєшся: колись тобі й на думку не спало б діяти таким чином, крім того, може, ти цим нічого й не досягнеш, а тільки остаточно спротивишся сам собі».
Справді, раніше, коли тітка часом, говорячи про фінансові справи Кроміцького, висловлювала підозру, що вони в поганому стані, мені завжди було неприємно. Передбачаючи, що він може коли-небудь звернутись до мене по допомогу чи запропонувати мені взяти участь у його обо- рудках, я давав собі слово рішуче відмовити йому і в допомозі, і в участі, так мені не хотілося, щоб у мої взаємини з Анелькою були замішані гроші. Пам’ятаю, я вбачав у цьому доказ своєї делікатності й шляхетності моїх почуттів. А тепер я дійшов до того, що хапаюсь за цю зброю, неначе я банкір, який все життя воював грішми.
Бачу зовсім ясно, що мої вчинки й думки гірші від мене,- і часто не розумію, як це все сталося. Мабуть, причиною є те, що я не можу вибратися з манівців. Я кохаю благородну жінку, кохаю глибоко, однак від цього опинився у фальшивому становищі і в зачарованому колі, де псується мій характер, навіть зникає витонченість почуттів. Якщо раніше, в хвилини падіння, я відкидав геть будь-яку мораль, у мене завжди лишалося щось… якесь естетичне почуття, котре допомагало мені розпізнавати зло. А зараз у мене немає і цього почуття, точніше, воно безсиле. Хоча б я втратив разом із цим душевну гидливість! Таж ні! Я зберіг її повністю, тільки вона перестала бути для мене гальмом, а лише посилює мої страждання. В моїй душі немає місця ні для чого іншого, крім кохання до Анельки, але ж свідомості й не потрібно ніякого місця. Вона гніздиться і в любові, і в ненависті, і в стражданнях так само, як рак гніздиться у хворому організмі.
Той, хто не був у такому становищі, як я, неспроможний собі його уявити. Я знав, звичайно, що любовні хвилювання бувають дуже болісними, проте не дуже вірив цьому. Не думав, що ці страждання можуть бути такими реальними й нестерпними. Аж тепер я збагнув різницю між «знати» й «вірити», тепер я зрозумів, чому французький мислитель сказав: «Ми знаємо, що мусимо померти, але не віримо в це».

12 липня

Сьогодні пульс у мене нерівний, у голові шумить, і коли я згадую про те, що трапилося, кожний нерв у мені тремтить, мов у лихоманці.
День був гарний, а вечір ще кращий, світив місяць уповні. Ми вирішили прогулятись до Гофгаштейна; тільки пані Целіна захотіла зостатися вдома. Тітка, я і Кроміцький разом вийшли до воріт вілли. Кроміцький пішов до Штраубінгера, щоб найняти коляску, а ми з тіткою чекали Анельку, яка ще затрималася в кімнаті. її довго не було, тому я побіг по неї і зустрів її на крутих зовнішніх сходах, які ведуть з другого поверху вілли в сад.
Місяць освітлював другий бік вілли, а цей був зовсім темний, тому Анелька спускалась дуже повільно. Сходи були кручені й стрімкі. Та ось Анельчині ноги опинились нарівні з моєю головою; побачивши це, я враз обережно обняв їх і став жадібно цілувати. Я розумів, що доведеться розплачуватись за цю мить щастя, але не мав сили від неї відмовитись. До того ж бог бачив, як благоговійно доторкалися мої вуста до цих дорогих ніжок, що від них я не міг відірватись, і за які страждання винагороджує мене ця мить. Якби Анелька не опиралась, я поставив би її ніжки собі на голову, на знак того, що віднині я назавжди її слуга і раб. Але вона відступила на верхню сходинку, а я вмить збіг униз і вигукнув так голосно, щоб тітка, яка стояла біля воріт, могла почути мене:
– Анелька вже йде!
Тепер Анельці не лишалось нічого іншого, як спуститися вниз, і вона могла це зробити без ніякого побоювання,- я пішов уперед. У цю хвилину під’їхав у колясці Кроміцький. Однак Анелька, наблизившись до нас, сказала:
– Я прийшла вибачитись перед вами, тітонько, я передумала, мені не хочеться залишати маму саму. Ви їдьте, а я почекаю вас, і разом будемо пити чай.
– Таж Целіна добре себе почуває,- мовила трохи незадоволено тітка,- і сама запропонувала, щоб ми поїхали, насамперед заради тебе.
– Так, але…- почала було Апелька.
В цей час підійшов Кроміцький і, дізнавшись, про що йдеться, сухо сказав:
– Будь ласка, не сперечайся…
Анелька, не промовивши й слова, сіла слідом за тіткою в коляску.
Незважаючи па те, що був схвильований, я звернув увагу і па тон Кроміцького, і на мовчазну Анельчину покірність, а зробив це головним чином тому, що Кроміцькпй весь цей день розмовляв з Анелькою ще холодніше, ніж напередодні. Напевно, та сварка, що виникла була між ними з невідомих мені причин, знову повторилась і викликала ще більше відчуження. Але мені не було часу про це думати; я був під враженням від тих поцілунків, якими щойно обсипав Анельчині ноги. Мене охопили водночас блаженство, радість і страх. Те, що я відчуваю блаженство, зрозуміло, бо я відчував його завжди, коли доторкався хоча б Анельчиної руки. Але звідки взялася в мені радість?… Її викликав мій здогад, що ця непохитна й доброчесна Анелька не змогла все-таки рішуче відштовхнути мене, а зараз вона каже собі подумки «Я теж стою на похилій площині й не можу сміливо дивитися людям у вічі: адже хвилину тому біля моїх ніг був чоловік, який мене кохає, і я стала почасти теж його спільницею, бо не піду до свого чоловіка й не скажу йому: «Покарай його, а мене забери звідси».
Я розумів теж, що вона не може цього зробити, щоб не зіпсувати родинних стосунків, а хоч би й могла, то не зробила б, щоб не викликати зіткнення між мною і Кроміцьким. Якийсь внутрішній голос шепотів мені: «Хто знає, кого із вас двох вона більше боїться наражати на небезпеку?»
Становище в Анельки справді було дуже складне, я ж використовував його цілком свідомо, без ніяких докорів сумління, так, як полководець під час війни використовує невигідне становище противника. Я тільки запитував себе: «Чи вчинив би ти так само, якби знав, що Кроміцький притягне тебе до особистої відповідальності?» Оскільки я міг собі чесно відповісти – «так!», то вважав, що па все інше не варто зважати.
Ні!… Кроміцький викликав в мене страх лише тому, що він може забрати Анельку й вивезти її бозна-куди. Від самої думки про це мене охоплює відчай.
Але тоді, в колясці, я боявся насамперед Анельки. Що буде завтра? Як вона це сприйме? Чи як зухвалість, чи як порив поклоніння і обожнювання? Я почував себе, ніби собака, який, нашкодивши, боїться, що його битимуть. Сидячи навпроти Анельки, я намагався по її обличчю, коли на нього падало місячне світло, відгадати, що мене чекає. Я дивився на неї покірно, був таким нещасним, що аж сам жалів себе; мені здавалося, що вона теж повинна зжалитись наді мною. Проте вона не дивилась на мене, а уважно слухала чи вдавала, ніби слухає, що говорив тітці Кроміцький, а той розводився про те, що він зробив би і як би домігся великих прибутків, коли б Гаштейн належав йому. Тітка кивала головою, а він весь час повторював: «Хіба неправда?» Було видно, що він хоче переконати її в своїй діловитості і в тому, що з кожного гроша здатний зробити десять.
Дорога до Гофгаштейна прорубана в горах і звивається над безоднею, роблячи багато заворотів. Місячне світло на заворотах падало поперемінно то на нас, то на жінок, які сиділи навпроти.
На обличчі в Анельки я бачив тільки тихий смуток, але мене підбадьорювало вже й те, що вираз її обличчя не був суворим. Вона жодного разу не глянула на мене, а я втішав себе думкою, що коли місячне світло падає на мене, а її обличчя в тіні, може, тоді вона дивиться на мене й думає: «Ніхто в світі не кохає мене так, як він, і немає більше такого нещасного, як він»… Бо це ж таки правда.
Ми обоє мовчали. Говорив весь час тільки Кроміцький; його слова змішувалися з шумом річки, що протікала на дні ущелини, і з огидним скреготанням гальма, що його візник щохвилини підкладав під колеса. Той скрегіт шарпав мої нерви, але тепла, ясна ніч їх заспокоювала. Я вже згадував, що була повня; місяць піднявся з-за гір і плив у небесному просторі, освітлюючи маківки Бокштейнкогля, льодовики Тішлькара й прямовисні схили Гранкогля. Сніги на вершинах гір виблискували ясно-зеленим металевим світлом, а тому що нижчі схили зливалися з нічною темрявою в суцільну сіру масу, здавалося, ніби ті снігові ясні вершини висять у повітрі, легкі, неземні. Навкруги панували така краса й тиша, було щось таке заспокійливе в цих поснулих горах, що мимоволі мені спали на думку слова вірша:
У мить таку обидва серця плачуть,
Є що пробачить їм, вони пробачать,
Є що забути їм, вони забудуть…56
Анелька, власне, мала простити мені лише те, що я цілував їй ноги; якби вона була статуєю святої і стояла в костьолі, то не могла б ні гніватись, ані ображатись за такий вияв поклоніння. Я вирішив, що коли настане час порозумітись, я так і скажу,- це повинно її переконати.
Я часто думаю, що мене дуже скривджено, тому що Анелька, може, несвідомо, не називаючи речей своїми іменами, вважає моє кохання суто земним поривом пристрасті. Не заперечую, воно сплетене з різних ниток: проте Анелька, мабуть, не розуміє, що в ньому є і незвичайно ідеальні барви, ніби зі справжньої поезії. Часто пристрасть моя дрімає, і я кохаю Анельку тільки душею, так, як ми кохаємо уперше в юності. Іноді той критик, що сидить у мені і все аналізує, перевіряє, а часто й висміює, каже: «Не знав я, що ти кохаєш, як студент ї як романтик!» Авжеж так! Може, це й смішно, але я саме так кохаю, і вірю, що це не надумано, тому й почуття моє всепоглинаюче й водночас сумне, тим більше сумне, чим сильніше воно виявляється і чим однобічнішим здається.
Якраз тепер настала хвилина, коли мої пристрасті задрімали, і я подумки говорив Анельці: «Ти гадаєш, що в мені не звучать ідеальні струни? А я саме в цю хвилину кохаю тебе так, що ти навіть можеш і повинна це кохання прийняти, і шкода, якщо ти його відштовхнеш,- адже ти сама нічого не втратила б, а мене врятувала б. Тоді я сказав би собі: «Оце мій світ, оце межі, в яких мені можна жити»,- і в мене було б хоч що-небудь, я старався б переробити себе, перейти в твою віру».
Мені здавалося, що Анелька може й повинна згодитись на таку умову, тоді між нами назавжди запанує спокій. Я обіцяв собі, що все це поясню їй, а коли ми вирішимо, що душею завжди будемо належати одне одному, тоді зможемо навіть роз’їхатись. У мені прокинулась надія, що вона згодиться на таку умову, бо зрозуміє, що без цього наше життя стане для нас обох нестерпним.
Була дев’ята година, коли ми доїхали до Гофгаштейна. В селі панувала тиша; перед готелями не було жодного екіпажа, в будинках темно. Світилися тільки вікна у заїздах, та в Мегера хор із кількох досить приємних чоловічих голосів співав тірольські пісні. Коли ми зупинились, я вийшов з коляски, щоб запропонувати співакам заспівати нам перед готелем, але виявилось, що де були не місцеві селяни, а якісь альпіністи з Відня, їм незручно було пропонувати плату. Я купив два букети едельвейсів та інших альпійських квітів. Повернувшись до коляски, один букет подав Анельці, а другий, ніби ненароком, розв’язав, і квіти посипались їй під ноги.
– Нехай тут лежать,- мовив я, побачивши, що вона хоче нагнутись, щоб їх позбирати.
І пішов по третій букет для тітки. Повертаючись до коляски, почув голос Кроміцького:
– Якщо тут, у Гофгаштейні, відкрити добре обладнаний другий курзал, можна було б одержувати сто процентів прибутку.
– А ти все про те ж саме? – спитав я спокійно.
Я запитав навмисне, бо це було все одно, що сказати Анельці: «Дивись, коли я сповнений весь лише тобою, він, сидячи поруч тебе, думає про гроші; порівняй наші почуття до тебе – і порівняй нас самих!»
Я майже певен, що вона мене зрозуміла.
На зворотному шляху я кілька разів намагався завести розмову, але мені не пощастило втягнути в неї Анельку. Коли ми спинились біля воріт нашої вілли, Кроміцький пішов з жінками нагору, а я лишився, щоб розплатитися з візником. Зайшовши в дім, я вже не застав Анельки в їдальні. Тітка сказала, що вона трохи втомилась і пішла спати. Я одразу стривожився, почав дорікати собі за те, що її мучу. Коли кохаєш по-справжньому, не може бути нічого тяжчого, ніж усвідомлення того, що ти завдаєш зло і кривду коханій жінці. Ми пили чай мовчки, бо тітка була сонна, Кроміцький теж наче чимось занепокоєний, а я терзався дедалі все більше. «Мабуть, її дужо вразив мій вчинок. Вона у всьому вбачає щось погане». Я передчував, що завтра Анелька уникатиме мене і вважатиме, що я порушив мир, який ми уклали між собою. Ці думки мене налякали, і я вирішив завтра їхати, а точніше кажучи, втікати до Відня, тому що, по-перше, боявся Анельки, по-друге, хотів побачитися з Хвастовським і, по-третє, подумав,- тільки бог знає, з яким болем,- що краще звільнити Анельку від моєї присутності й дати їй хоч днів зо два відпочити.

15 липня

Цілий ряд подій і випадковостей! Не знаю, з чого почати, бо останні враження найсильніші. Ніколи я ще не мав такого переконливого доказу, що Анелька до мене не байдужа. Мені важко все розповісти послідовно. Я майже повен, що Анелька погодиться на умови, які я їй запропоную. Часом у мене аж голова йде обертом. Але я зроблю над собою зусилля й почну записувати все з самого початку.
Я був у Відні. Повернувся сьогодні ввечері. Привіз деякі новини, про які розповім тітці.
Бачив Хвастовського, розмовляв з ним. Який це славний чоловік!… Працює, як віл, у клініці, пише праці з гігієни для народу, а його брат, книговидавець, видаватиме їх дешевими брошурками ціною по кілька грошів; крім того, він член різних медичних і не медичних товариств ї ще знаходить час для веселих, може, навіть занадто веселих пригод у районі Кертнерштрасе. Не знаю, коли цей чоловік спить. І при всьому тому він скидається на ярмаркового Геркулеса. Життя в ньому аж вирує!
Я відверто розповів йому, чому я приїхав до Відня.
– Не знаю, чи вам відомо, що я й тітка володіємо досить значним капіталом,- сказав я,- ми не маємо потреби пускати його в обіг, але, якби змогли вкласти його в справу, яка дає значні прибутки, то це було б на користь нашій батьківщині. Я гадаю, що таким чином ми змогли б прислужитися й панові Кроміцькому,- отже, користь була б подвійною. Між нами кажучи, особа його нас не цікавить, але оскільки ми з ним породичались, то охоче допомогли б йому в його фінансових справах, звичайно, якби були певні, що самі при цьому не зазнаємо збитків.