Без Догмата - 23

– Ви хотіли б дізнатися, в якому стані його справи?
– Авжеж. Він, звичайно, сповнений райдужних надій, і я не сумніваюся, що він щиро вірить у свій успіх. Ідеться тільки про те, чи він не помиляється. Тому, якщо брат вам писав що-небудь про це і не робив з цього таємниці, то ви розкажіть мені, що саме, крім того, попросіть його, щоб він безпосередньо написав мені якнайточніше про стан справ. Тітка розраховує на його прихильне ставлення до неї і на те, що ваші зв’язки з нею давніші, аніж із Кроміцьким.
– Гаразд, я напишу братові,- сказав лікар.- Він уже щось писав мені про це, але я добре не пам’ятаю, що саме, бо мене це мало цікавило.
Потім він заходився шукати братового листа між іншими паперами на письмовому столі, швидко знайшов його й став читати вголос.
«Мало не подохнув од нудьги. Жінок тут дуже мало, а вродливої і в помині немає…»
Хвастовський засміявся і сказав:
– Ні, це не про те. Йому було б добре у Відні!… І, перевернувши сторінку, подав мені, я там прочитав кілька рядків, де згадувалося про Кроміцького.
«У Кроміцького з нафтою діло не вигоріло. З Ротшільдами боротися неможливо, а він з ними завівся. Ми видряпались, але з великими збитками. Тепер вклали величезні гроші в поставки й домоглися монополії, з цього можуть бути або мільйонні прибутки, або може бути й велика відповідальність. Усе залежить від наших зусиль. Ми стараємось робити все якомога чесніше, тому сподіваємось на краще. Однак потрібні гроші й гроші, бо нам платять в установлені терміни, а ті, в кого ми беремо товар, вимагають гроші негайно, та ще й часто постачають поганий матеріал. Усе тепер на моїй голові…»
– Гроші ми дамо,- сказав я, закінчивши читати.
Повертаючись до Гаштейна, я багато міркував про це,
і в мені заговорили якісь більш благородні інстинкти. «Що буде, те буде,- думав я,- але замість того, щоб знищувати Кроміцького, чи не простіше й порядніше буде допомогти йому? Адже Анелька оцінить такий вчинок, її зворушить моя безкорисливість, а майбутнє вирішить провидіння».
Та, заглянувши в себе глибше, я побачив, що і в моїх кращих намірах відіграє певну роль егоїзм. Я розраховував, що Кроміцький, одержавши гроші, одразу виїде з Гаштейна, і я позбавлюся страждань, які завдає мені його присутність та близькість з Анелькою. Анелька залишиться сама віч-на-віч з моїм коханням, щиро вдячна мені, незадоволена, а може, навіть обурена Кроміцьким, хоча б за те, що він прийняв мою допомогу. Мені здавалося, що така ситуація відкриває переді мною нові перспективи. Проте перш за все мені хотілося будь-що позбутися Кроміцького.
Я так замислився про мої стосунки з Анелькою, що й не помітив, коли ми прибули в Ленд-Гаштейн. У Ленді я побачив багато поранених і вбитих – сталася аварія поїзда на бічній вітці до Целлу; та тільки-но я знову сів у коляску, враження, яке справили на мене рани і кров, розсіялось, я знову думав про наші стосунки з Анелькою. Я відчував, що їх необхідно якось змінити, щось треба зробити, інакше нам обом буде погано. Але що вдієш? Ясно було одне: вона мучить і вбиває мене, а я – її, бо якщо я прагну всього, а вона не йде ні на які поступки, то це створює між нами такий розлад, таку трагедію, що для неї було б краще кинутись у водоспад, а для мене – зірватися разом з коляскою і кіньми в безодню. Крім того, я дійшов висновку, що навіть жінка, яка не згоджується зрадити свого чоловіка, мусить страждати від страшної внутрішньої боротьби, якщо її покохає інший чоловік. Ось Анелька не зробила мені ніколи найменшої поступки, та все ж я часом цілую їй руки й ноги, все-таки вона змушена вислуховувати мої освідчення й багато що приховувати від матері й чоловіка. При цьому їй доводиться бути обережною, стежити за собою і за мною, бо вона ніколи не знає, до чого я можу ще дійти. Життя в таких умовах стає для нас обох нестерпним. Треба з цим кінчати.
Мені нарешті здалося, що я знайшов вихід. «Нехай Анелька,- думав я,- змириться з моїм коханням, визнає його; нехай вона скаже мені: «Я твоя! Серцем і душею твоя і завжди буду твоєю. Але цим ти повинен обмежитись. Якщо ти згоден, віднині наші душі поєднані навіки».
І, звичайно, я пообіцяю собі погодитись. Я уявляв, як подам їй руку й скажу: «Беру тебе і обіцяю, що більше нічого від тебе не вимагатиму, що наш союз буде тільки духовним, та однак я вважатиму наші взаємні зобов’язання шлюбом, а тебе – своєю дружиною».
Чи така умова була можливою, чи вона поклала б край стражданням? Для мене вона означала суворе обмеження бажань і надій, але створювала мій власний світ, у якому Анелька належала б мені неподільно. Разом з тим така умова узаконювала моє кохання, а для мене це було настільки важливо, що я готовий був віддати життя, аби тільки Анелька визнала моє кохання. Я вбачаю в цьому доказ того, як глибоко я кохаю цю жінку, як усією душею прагну, щоб вона була моєю.
Так! Я вже настільки змінився, настільки переломив себе, що за таку ціну був ладен згодитись на будь-які обмеження.
Отже, я почав зосереджено думати лише про те, чи погодиться зі мною Анелька.
Мені здавалось, що вона повинна погодитись.
Я вже зарані чув, я кажу їй рішучим тоном: «Якщо ти справді кохаєш мене, то скажи сама, хіба не однаково, чи ти скажеш мені про це, чи ні? Що може бути благородніше й святіше, ніж така любов, якої я благаю в тебе? Я й так віддаю тобі життя, бо не можу інакше,- запитай у свого сумління, чи не повинна ти прийняти хоч таку умову? Адже саме так ставилась Беатріче до Данте. Так любити одне одного дозволяється навіть ангелам. Ти будеш мені такою близькою, як тільки одна душа може бути близькою іншій душі, й водночас будеш такою далекою, ніби ти живеш на вершині найвищої з тутешніх гір. Якщо це любов неземна, якщо звичайні люди не здатні на неї, то тим більше ти не повинна її відкидати, бо, згодившись на неї, ти лишишся біла, мов сніг, врятуєш мене, а сама матимеш повний душевний спокій і стільки щастя, скільки його можна мати на цьому світі».
Я щиро вважав себе здатним на таке кохання, майже містичне, яке вірить, що з земної тлінної личинки народиться безсмертний метелик, який, відірвавшись від земного життя, літатиме з планети на планету, аж поки поєднається з душею вселенською. Уперше в мене виникла думка, що ми з Анелькою можемо піти з життя, а наше кохання може нас пережити, залишитись вічним і, власне, стати нашим безсмертям. «Хто знає,- думав я,- чи це не єдина форма безсмертя?» Тому що я дуже виразно відчував, що в моєму коханні є щось вічне, непідвладне змінам. Треба сильно кохати, щоб бути здатним на такі почуття й думки, і треба також бути нещасливим, а може, й бути па межі безумства.
Я на межі безумства, мабуть, ще не стою, але дедалі частіше впадаю в містицизм і ніколи не почуваю себе таким щасливим, як зараз, коли поринаю в таке самозабуття, що втрачаю своє «я» й не можу віднайти його. Я розумію, чому це так. Моє роздвоєння і внутрішня критика завжди руйнували всі основи життя й тим самим псували те відносне щастя, яке можуть дати ці основи. А в сфері, де замість силогізмів виступають почуття і фантазія, я не маю що робити зі своєю критикою, тому відпочиваю, відчуваючи надзвичайне полегшення.
Так я відпочивав, під’їжджаючи до Гаштейна. Я уявляв себе й Анельку поєднаними духовним шлюбом, умиротвореними. Я почував гордість від думки, що все-таки зумів вирватися з зачарованого кола й знайшов шлях до щастя. Був певен, що Анелька з радістю подасть мені свою, таку дорогу мені руку, і ми разом підемо цим шляхом.
Раптом я наче прокинувся зі сну, побачивши, що в мене вся рука закривавлена. Виявилося, що цим екіпажем перевозили поранених людей, які потрапили в залізничну катастрофу. У складки подушок сидіння натекло багато крові, а кучер не помітив її й не витер. Мій містицизм не завів мене так далеко, щоб я вірив у втручання неземних сил, у людське життя, особливо в вигляді якихось знамень, прикмет і провіщень. Та, хоч я й не забобонний, все ж можу добре зрозуміти думки забобонної людини, а отже помітити й визначити, що саме було дивне в певному випадку. Зараз дивним було те, що в тому самому екіпажі, в якому я почав уявляти собі картини нового життя, можливо, нещодавно згасало чиєсь життя, а крім того, що про мир і згоду я думав із закривавленими руками. Такі збіги викликають у кожної нервової людини якщо не погані передчуття, то сумні думки й можуть затьмарити її настрій.
Безперечно, в мене теж зіпсувався б настрій, якби не те, що я вже наближався до Вільдбада. Їдучи поволі вгору, я раптом побачив коляску, що дуже швидко з’їжджала згори. «Знову може статися нещасний випадок,- подумав я,- цією крутою дорогою треба їхати дуже обережно». Але в цю хвилину кучер тієї коляски з усієї сили так загальмував її, що коні пішли майже ступою… Раптом, я, страшенно здивований, побачив у колясці тітку й Анельку, а вони, побачивши мене, закричали:
– Ось він! Ось він! Леоне! Леоне!
Вмить я опинився біля них. Тітка обхопила мене руками за шию і, повторюючи: «Слава тобі, господи!», дихала так важко, наче вона пішки бігла з Вільдбада. Анелька вхопила мене за руку й не випускала її. Зненацька її обличчя стало зляканим, вона вигукнула!
– Ти поранений!
Я збагнув, про що йдеться, й одразу відповів:
– Зовсім ні! Я не попав у катастрофу. Я забруднив руку в колясці, якою перевозили поранених.
– Правда? Правда? – допитувалась тітка.
– Таж правда.
– Який це поїзд потерпів аварію?
– Той, що йшов у Целл.
– О боже, боже! А в телеграмі написано, що віденський! Я мало не вмерла. Боже, яке щастя! Слава богу! Слава богу! – Тітонька почала витирати піт з лоба; Анелька була біла, мов полотно. Випустивши мою руку, вона відвернулась, щоб я не помітив, як у неї тремтять губи, а в очах стоять сльози.
– Ми були самі вдома,- розповідала тітка,- бо Кроміцький пішов з бельгійцями в Нассфельд. А в цей час приходить наш господар і сповіщає про катастрофу на залізниці. Я знала, що ти сьогодні приїздиш; уяви собі, що зі мною робилося! Одразу ж послала господаря найняти коляску; Анелька не захотіла відпустити мене саму… Що тільки ми пережили, але бог милостивий, все скінчилося тільки переляком… Ти бачив поранених?
Я поцілував руки в Анельки і в тітки і став розповідати про те, що бачив у Ленд-Гаштейні. Виявилося, що в телеграмі, яка прийшла в кургауз, було написано: «В Ленд-Гаштейні багато поранених та вбитих». І всі вирішили, що нещасний випадок стався на лінії Відень – Зальцбург. Я розповідав п’яте через десяте, бо в голові в мене була тільки одна радісна думка: Анелька не захотіла чекати вдома, поки повернеться тітка, а поїхала разом з нею мені назустріч. Чи вона вчинила так лише заради тітки? Був певен, що ні. Я бачив її тривогу, її страх, коли вона побачила кров у мене на руках, бачив її проясніле, радісне обличчя, коли виявилося, що я навіть не був свідком нещасного випадку; я помітив, що вона й досі схвильована, що їй хочеться плакати від щастя. Якби я взяв її за руки, вона безсумнівно розплакалась би і, напевно, не забрала б своїх рук. А коли все це стало мені ясно як день, то здалося, що прийшов кінець моєму стражданню, що з цієї хвилини в моєму житті настане злам, почнеться новий етап. Не пробую навіть описати, що я відчував, яка радість розпирала мені груди. Час від часу я поглядав на Анельку, намагаючись зосередити у своєму погляді всю мою безмежну любов, а вона посміхалась до мене. Я помітив, що вона була без рукавичок і без пальта. Мабуть, забула про все від хвилювання й поспіху. Тим часом похолодало, і я накинув їй на плечі своє пальто. Вона трохи опиралась, але тітка звеліла їй не скидати його.
Коли ми повернулись до вілли, пані Целіна зустріла мепе так радісно й сердечно, ніби у випадку моєї смерті Анелька не ставала єдиною спадкоємицею Плошовських. Таких благородних і поштивих жінок удень зі свічкою не знайдеш! А що стосується Кроміцького, то не ручусь, що, повернувшись із Насефельда й дізнавшись про те, що сталося, він не зітхнув крадькома й не подумав, що нічого на світі не змінилося б, якби з нього зникли Плошовські.
Він приїхав стомлений, у поганому настрої. Бельгійці, що з ними він познайомився і їздив у Нассфельд, були капіталістами з Антверпена. Кілька разів Кроміцький обізвав їх йолопами за те, що вони задовольняються трьома процентами прибутку зі своїх капіталів. Коли ми вже розходилися спати, він сказав мені, що завтра хоче поговорити зі мною про важливу справу. Раніше це занепокоїло б мене, а тепер я здогадався, що мова йтиме про якісь фінансові справи. Я міг би зараз викликати його на цю розмову, але мені хотілося залишитися самому зі своїм щастям, з моєю Анелькою в душі… Побажавши їй доброї ночі, я потиснув руку як закоханий, а вона відповіла мені теж гарячим потиском. Чи ти вже справді моя?

16 липня

Вранці, ледве я встиг одягнутись, до мене в кімнату зайшла тітка і, привітавшись, почала без ніякого вступу:
– Знаєш, коли тебе тут не було, Кроміцький запропонував мені ввійти з ним у пай.
– Що ж ви йому відповіли?
– Відмовила без вагання. Я сказала йому так: «Любий мій, слава богу, в мене свого вистачає, а Леон після моєї смерті буде одним із найзаможніших людей у Польщі. Навіщо нам встрявати в якісь авантюри й спокушати долю? Якщо ти на своїх поставках заробиш мільйони, зароби їх для себе; а якщо втратиш, то навіщо нам втрачати разом з тобою? Я в цьому не розбираюсь, тому не хочу вплутуватися в справи, про які не маю ніякого уявлення. Чи я мала рацію?
– Цілком.
– От про це я й хотіла поговорити з тобою, рада, що ти вважаєш так само, як і я. Він, бачиш, трохи образився, Що я назвала його справи «авантюрами», однак почав розповідати мені, які в нього надії на майбутнє, і докладно пояснювати всю історію з тими поставками. Якщо це все так, то він справді наживе мільйони, я йому цього бажаю. Та все ж запитала: якщо справи в нього йдуть так добре, то навіщо йому компаньйони?… Він сказав, що чим більше вкладеш грошей, тим більший матимеш зиск, там усе вирішує капітал, і що він воліє ділити прибутки з родичами, а не зі сторонніми людьми. Я подякувала йому за родинні почуття, але від свого рішення не відмовилась. По ньому було видно, що це йому дуже прикро. Він почав бідкатись, що ніхто з нас не тямить у комерції, а всі тільки проїдають те, що дістали у спадок. Він просто в очі сказав мені, що це гріх по відношенню до суспільства; почувши таке, я знову розсердилась. І кажу йому: «Любий мій, може, я хазяйнувала по-жіночому, але жодного гроша не втратила, а, навпаки, примножила своє багатство, що ж стосується гріхів перед суспільством, то не тобі про них говорити після того, як ти продав Глухів. Ти хотів почути всю правду, от і маєш її! Якби ти не продав Глухова, в мене було б до тебе більше довір’я. Про твої справи не тільки я нічого не знаю, а. ніхто про них не знав. Мені лише одне ясно, якби вони насправді були такі гарні, як ти кажеш, то ти компаньйонів не шукав би і не брав би так близько до серця моєї відмови. Шукаєш компаньйона, бо він тобі потрібний, але ти й зараз не був зі мною цілком відвертим, а я цього не люблю».
– І що ж він на це?
– Він сказав мені, що насамперед не розуміє, чому його звинувачують у продажу Глухова. Глухів випустив з рук не він, а ті, які через свою нерозумність, безпомічність, легковажність і марнотратність призвели до того, що продаж його став необхідним. Анелька, виходячи за нього, мала тільки борги. А він урятував більше, ніж хтось інший зміг би врятувати, і за це, замість подяки, він чує тільки докори і… зажди-но, як він ще висловився?… Ага! І патетичну декламацію.
– Неправда,- заперечив я,- Глухів можна було врятувати.
– Це саме і я йому сказала, ще й додала, що для врятування Глухова я позичила б їм грошей. «Ти міг би,- сказала я,- перед продажем написати Анельці, щоб вона поговорила зі мною про це, і, бачить бог, я ні хвилини не вагалася б. Але в тебе вже така система, щоб ніхто нічого не знав., Усі ми вірили в твої мільйони, тому я не пропонувала своєї допомоги». Тоді Кроміцький іронічно засміявся й мовив: «Анелька надто велика пані й ідеальна істота, щоб принизитись до таких дрібниць, як грошові справи чи клопотання за свого чоловіка. Я вже двічі просив її, щоб вона поговорила з вами про вашу участь у моєму ділі, а вона обидва рази рішуче відмовилась. А щодо того, чи можна було врятувати Глухів, тепер легко говорити, коли вже ніяка допомога не потрібна. Але, судячи з вашої сьогоднішньої відмови, я маю право думати, що й з Глуховом було б так само».
Я почав прислухатися вже зацікавлено, бо тепер мені стали зрозумілі причини суперечок між Кроміцьким і Анелькою, а тітка вела далі:
– Коли я таке почула, то сказала йому: «Бачиш, любий мій, який ти нещирий; спершу говорив, що тільки тому пропонуєш мені стати твоїм компаньйоном, щоб збагатити свою рідню, а не сторонніх людей, а тепер виявляється, що тобі самому потрібна допомога». А він – йому спритності не позичати – відповів, що в таких справах користь має бути обопільною, що він, звичайно, теж зацікавлений у нашій участі, бо, чим більшим капіталом розпоряджатиметься, тим певнішим буде успіх. І ще додав, мовляв, узявши Анельку без посагу, він надіявся, що зможе розраховувати на допомогу її родичів, принаймні в тих випадках, коли та допомога буде корисною самим же родичам. Він страшенно злився, особливо тоді, коли я сказала, що Анельку він узяв не без посагу, бо я їй заповім дожиттєву ренту.
– Ви так сказали?
– Еге ж. Усе висловила, що мала на серці. Сказала, що Анельку люблю як свою дитину і саме для того, щоб її забезпечити, відписую їй не капітал, а ренту з нього. «Капітал,- кажу йому,- міг би пропасти, бо ще хтозна-чим закінчаться твої оборудки, а рента забезпечить Анельку до кінця життя. Якщо у вас будуть діти,- додала я,- то вони одержать і капітал, але тільки після Анельчиної смерті. Отака моя головна допомога, а крім неї, я завжди готова допомагати вам і в усьому іншому».
– На цьому й скінчилася ваша розмова?
– Та майже на цьому. Я бачила, що він страшенно розізлився. Думаю, його сердило й те, що я заповідаю Анельці ренту, а не капітал, він зрозумів, як мало йому довіряю. Вже йдучи, заявив, що пошукає компаньйонів між чужими, бо гадає, що знайде в них не менше співчуття й глибше розуміння спільних інтересів. Я мовчки вислухала ці ущипливі слова. Вчора він пішов на екскурсію з бельгійцями, але повернувся незадоволений. Мабуть, хотів їх запросити в компаньйони, і теж не пощастило. Знаєш, Леоне, що я зараз думаю? Його справи погані, коли він так гарячково шукає компаньйонів. Ця думка мене гризе,- якщо все це так, то з простої обережності не слід вступати з ним у спілку, але родинний обов’язок велить нам допомогти йому, хоча б заради Анельки. Саме про це я й хотіла з тобою порадитись…
– Його справи не такі вже безнадійні, як ви гадаєте,- мовив я.
І почав переповідати тітці те, що дізнався від лікаря Хвастовського. Потім сказав, що вже давно здогадався з поведінки Кроміцького, що йому потрібні гроші й він шукає їх скрізь. Почасти тому, мовляв, я і їздив до Відня. Тітка була так захоплена моєю проникливістю й тактикою, що, походжаючи по кімнаті, говорила сама до себе, весь час повторюючи:
– У всьому геніальний!…
Вкінці сказала, що повністю покладається на мене, і зробить так, як я вирішу.
Після цього вона вийшла, а я ще раз переглянув свій вчорашній запис у щоденнику й через півгодини зійшов до їдальні. Там застав усе товариство за чаєм, однак з першого погляду помітив, що знову щось трапилось, бо в Анельки обличчя було перелякане, в пані Целіни – страдницьке, а миле обличчя в моєї тітоньки було червоне від гніву. Лише Кроміцький начебто спокійно читав газету, хоч вираз обличчя в нього був кислий і він здавався змарнілим, як після хвороби.
– Ти знаєш,- промовила тітка, показуючи на Анельку,- що ця негідниця вже зранку сповістила мені?
– Ні, не знаю,- відказав я, сідаючи до столу.
– Не більше й не менше, як те, що через два тижні, коли Целінине здоров’я дозволить, вони поїдуть в Одесу чи ще кудись далі.
Мене наче громом ударило. В першу мить у мене аж серце завмерло.
Я подивився на Анельку, яка почервоніла, ніби її спіймали на чомусь поганому, й нарешті почав питати:
– Що? Куди? Навіщо?
– Бачиш, кажуть, що завдають мені клопоту в Плоїлові,- сказала тітка, передражнюючи Анельку.- Мовляв, не хочуть бути мені тягарем,- милосердні душі! Вони, мабуть, думають, що мені потрібна самотність, і коли тобі доведеться кудись поїхати звідси, а я лишуся одна в чотирьох стінах у Плошові, то мені буде від цього краще для здоров’я й веселіше… Всю ніч радилися, замість того щоб спати.
Ще більше розгнівавшись, тітка обернулась до Кроміцького й спитала:
– А ти головував на цій нараді?
– Зовсім ні,- відповів Кроміцький,- мене навіть не покликали, але гадаю, що моя дружина хоче виїхати, щоб бути ближче до мене, тому я повинен бути вдячним їй за таке рішення.
– Це тільки проект…- озвалась Анелька.
Забувши про будь-яку обережність, я невідривно дивився на неї, а вона не насмілювалась підвести очі, це ще більше переконувало мене, що вона має намір виїхати через мене. Немає слів, щоб описати, що я відчував у ту хвилину і як страшенно гірко було в мене на серці. Адже Анелька добре знала, що я живу лише для неї, існую тільки тому, що вона є, що всі мої думки про неї, все, що я роблю,- тільки заради неї, що це для мене питання життя чи смерті,- і, незважаючи на це, вона зовсім спокійно вирішила виїхати. А чи я загину, чи розіб’ю собі голову об мур,- вона про те й не подумала. На такі речі не зважають. їй буде спокійніше, ніхто не корчитиметься в неї на очах, мов хрущ на шпильці, ніхто не цілуватиме її ніг, не тривожитиме її цнотливості, а це, власне, все, що їй потрібно. Хіба можна вагатися, коли такий чудовий спокій купується такою мізерною ціною, як чиєсь перерізане горло!
Тисячі таких думок проносились у мене в голові; на язиці я відчував отруту. «Ти цнотлива й залишишся цнотливою,- говорив я подумки Анельці,- але це тому, що в тебе немає серця. Якби собака прив’язався до тебе так, як я, то він хоч трошки заслужив би на твою увагу. Мені ти ніколи не зробила найменшої поступки, ніколи не виявила до мене й краплі співчуття, не промовила й слова признання, а завжди відбирала все, що тільки могла відібрати. Якби ти могла, то заборонила б мені навіть дивитись на тебе, хоча була б певна, що, не бачачи тебе, мої очі погаснуть назавжди. Але тепер я нарешті добре зрозумів тебе, тепер я знаю: твоя непохитність саме тому така велика, що твоє серце таке мале. Ти – черства й холодна жінка, а твоя цнотливість – не що інше, як величезний егоїзм, ти насамперед прагнеш спокою і заради цього спокою ладна всім пожертвувати».
За сніданком я не обізвався жодним словом. А коли піднявся до себе нагору, то схопився за голову й пробував збагнути своїм змученим мозком, що ж сталося. Думки мої були такі само гіркі. Жінки з холодним серцем часто залишаються невблаганними через свою філістерську доброчесність. Вони хочуть, як будь-який крамар, щоб їхні рахункові книги були в порядку. Любові вони бояться, як буржуа боїться вуличних безпорядків, війни, високих слів, що народжуються в гарячих головах, зухвалих думок, зухвалих намірів і злетів. Насамперед – спокій, бо тільки в спокої можна робити добрі, надійні й прибуткові справи. Все, що виходить за рамки звичного, розсудливого й шаблонного життя, це зло, яке заслуговує на зневагу розсудливих людей. Так, Доброчесність має свої вершини й безодні, але вона мав також і свої рівнини. Зараз мене мучить надзвичайно болюче питання: невже Анелька належить до таких плоско-доброчесних жінок, які хочуть, щоб у їхньому житті був такий самий беззастережний порядок, як у купецьких рахункових книгах, і тому вони відкидають кохання, бо воно не вміщується в їхніх серцях і головах. У думках я оглядав усе минуле й шукав у ньому доказів. Хтозна, казав я собі, може, саме на цьому й тримається її примітивний кодекс, який мене обеззброює і пригнічує? Мені часто здавалося, що Анелька – це якась виняткова натура, несхожа на інших жінок, неприступна, ніби снігова альпійська вершина, котра не має ніяких пологих схилів і стрімко піднімається в небо. Але ж ця стрімка натура вважає за цілком природну річ, що пантофлі її чоловіка топчуться по цих снігах. Що ж це таке? Коли мене обсідають такі думки, мені здається, що мало не божеволію, я розлючуюсь, і, якби міг одним ударом повалити, розтоптати, обплювати це огидне, осоружне життя, зробив би це, вкинув би в хаос увесь світ, стер би з лиця землі все живе. Повертаючись із Відня, я будував у своїй уяві повітряний замок, в якому кохатиму Анельку так, як Данте кохав Беатріче; я збудував його на стражданнях, у яких моя любов очистилась, немов у вогні, на зреченнях і жертвах, щоб тільки якось, хоча б просто душею, ми з моєю коханою належали одне одному.
А тепер я подумав, що навіть не слід говорити їй про це, бо вона не зрозуміє, не слід виводити її на ці вершини, бо їй там буде важко дихати. Може, в душі вона й не проти того, щоб я її кохав і страждав,- це завжди тішить самолюбство,- але на будь-який зв’язок, хоча б і чисто духовний, на будь-яку близькість зі мною, навіть якби це була близькість Данте й Беатріче, вона не погодиться, вона не розуміє мене, а визнає лише одну близькість, одні права,- права законного чоловіка в халаті, й душа її неспроможна піднятися над плоскою, вбогою шлюбною бухгалтерією.
Я почав щиро, глибоко шкодувати, що не їхав у тому поїзді, який звалився під укіс. Я був страшенно обурений Анельчиною жорстокістю і виснажений фізично й духовно. Я так прагнув смерті, як прагне відпочинку людина, що провела багато безсонних ночей біля дорогого їй хворого. І при цьому подумав, що, якби мене привезли до Гаштейна закривавленого, то, може, в душі цієї жінки щось ворухнулося б. А це було для мене найважливішим навіть у цю хвилину. Думаючи так, я раптом пригадав, як учора Анелька поїхала з тіткою назустріч мені; пригадав її переляк, а потім радість, її очі, повні сліз, розпатлане волосся,- і безмежна ніжність, у стократ переконливіша за всі мої висновки й розумування, заполонила мене. Це був бурхливий хвилевий сердечний порив, який одразу ж змінився уїдливими сумнівами. Все, що я бачив учора в колясці, можна було витлумачити інакше.
Хто знає, чи я, чи тітка відігравали в цьому більшу роль? Зрештою вразливі жінки завжди мають більший запас співчуття навіть до чужих, а не тільки до рідних, особливо, коли таке нещастя трапляється несподівано. Чому ж і Анелька не могла вжахнутись од звістки про мою смерть, а потім зрадіти, побачивши мене живого? Якби замість неї у тітки гостювала Снятинська, то, напевно, вона теж так само перелякалася б, а потім зраділа б, і я побачив би її теж без рукавичок, без капелюшка, з розпатланим волоссям, як і Анельку. Мені здавалося, що в цьому не може бути ніяких сумнівів. Анелька добре знає, що її від’їзд для мене більша й страшніша катастрофа, ніж аварія поїзда, під час якої я міг би розбити собі голову або втратити руку чи ногу,- та однак вона ні па мить не завагалась. Я добре розумів, що це була її ідея. їй, мовляв, хочеться бути ближче до свого чоловіка, а що станеться зі мною, її не обходить.
Я знову відчув, що блідну від гніву, ревнощів, обурення, що я вже на межі божевілля. «Стривай! – казав я собі, стискаючи руками скроні.- Стривай!… Може, вона тому виїздить, що кохає тебе й не має більше сили опиратись тобі?» Авжеж! І такі думки виникали в мене, але, як насіння, що впало на кам’янистий грунт, швидко гинули й залишали по собі тільки розпачливу іронію. Я буквально терзав себе. «Так,- казав я подумки,- це кохання подібне до співчуття тих, котрі витягають з-під голови у вмираючого подушку, щоб він не так голосно хрипів і менше мучився. Я скоріше відмучусь, зате Кроміцькому буде зручніше приїздити і радувати її втіхами, які ця ідеальна істота звикла чекати від свого чоловіка».
Анелька стала мені в ці хвилини ненависною. Вперше в житті я був готовий побажати, щоб вона справді кохала Кроміцького,- тоді вона не була б мені такою огидною! Гнів і озлоблення затуманювали мою свідомість, я розумів ясно тільки одне: якщо я чогось не вчиню, якщо не етапу на перешкоді Анельчиним планам ї якимсь способом не відомщу їй, то зі мною станеться щось страшне. Ця думка обпекла мене, наче розпеченим залізом, я зірвався на ноги і, схопивши капелюха, побіг розшукувати Кроміцького.
Не знайшов його ні в будинку, ні в саду. Пішов до Вандельбана, потім до читальні; але його й там не було. Якийсь час я постояв на місточку біля водоспаду, міркуючи, де ще його шукати. Вітер дув з боку каскадів і кидав мені в обличчя водяний пил. Це було надзвичайно приємно. Знявши капелюха, я підставив голову під водяний пил, і незабаром моє волосся стало мокре. Я прийшов до тями. В мене лишилось тільки виразне, рішуче бажання перешкодити Анельчиним замірам. Подумки я казав їй: «Знай, ти нікуди не поїдеш, а потім я буду поводитися з тобою, як чоловік, що заплатив за тебе». Я вже уявляв, якими засобами зможу досягти мети, і не побоювався, що зроблю якусь дурницю, ведучи переговори з Кроміцьким. Тепер я цілком володів собою.
Кроміцький читав газету на веранді готелю Штраубінгера. Побачивши мене, він зняв монокль і сказав:
– А я саме збирався йти до тебе.
– Ходімо на Кайзервег.
І ми пішли.
Не чекаючи, поки Кроміцький почне перший, я одразу приступив до діла.
– Тітка розповіла мені про вашу вчорашню розмову.
– Я дуже шкодую, що завів її,- зауважив Кроміцький.