Latin

Без Догмата - 20

Total number of words is 4743
Total number of unique words is 1900
33.0 of words are in the 2000 most common words
45.8 of words are in the 5000 most common words
53.6 of words are in the 8000 most common words
Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
Інколи мені хочеться дати Анельці прочитати мого щоденника, але я цього не зроблю. Якби вона прочитала його, то, може, жалість її до мене зросла б, але любов зменшилася б. Якби Анелька була моєю, вона шукала б у мені опори, заспокоєння й непохитної віри, віри за нас двох у те, що саме так повинно бути, що ми вчинили добре. Проте вона знайшла б у мені сумніви навіть у цьому. Думаю, що коли б навіть вона зрозуміла все, що я пережив і переживаю, то багато що не змогла б відчути. Ми з нею такі рівні люди! Ось я, приміром, навіть тоді, коли впадаю в містицизм і запевняю себе, що все можливе, уявляю потойбічне життя не так, як загальноприйнято, а отже,- якщо ці узвичаєні вірування можна вважати нормальними,- ненормально. Чому? Якщо все можливе, то пекло, чистилище, рай так само можливі, як мої світлі, ясні сфери! А до того ж Дантові видіння величніші й чудесніші від моїх. Але ж чому? З двох причин. По-перше, тому, що мій скептицизм, отруюючись власними сумнівами, як скорпіон власного отрутою, все-таки здатний ще видобувати з різноманітних припущень прості й загальноприйняті ідеї. А по-друге… По-друге, тому, що в цих дантівських перегородках я не можу уявити себе разом з Анелькою… Такого життя я не хочу…
Але все, що я пишу й думаю, займає лише якусь частку мого єства, решта сповнена Анелькою. В цю хвилину я ще бачу світло, що падав з вікна її кімнати на кущ барбарису, який росте під вікном. У моєї бідолашненької теж бувають безсонні ночі! Я бачив сьогодні, як вона задрімала над своїм рукоділлям. У великому кріслі вона здавалася ще меншою і глибоко зітхала від утоми. А я дивився на неї з таким почуттям, ніби вона була моєю дитиною.

11 червня

Нарешті мені прислали голівку Мадонни Сассоферрата. Я віддав її Анельці в присутності тітки й пані Целіни, сказавши, що ця картина належить їй і заповідана їй моїм батьком. Тому вона ніяк не могла відмовитись. Потім я сам повісив картину в її будуарі. Вона прекрасна. Я не захоплююсь Мадоннами Сассоферрата, але ця така проста й лагідна, в таких світлих тонах! Мені приємно думати, що Анелька, поглянувши на неї, мимоволі згадуватиме, що це я подарував їй цю святиню, і подарував з любов’ю. Таким чином, моє кохання, яке вона вважає грішним, відтепер поєднуватиметься в її думках зі згадкою про святиню. Дитяча втіха, але, коли немає іншої, то й така добра.
Сьогодні в мене була радісна хвилина. Коли я вже повісив картину, Анелька підійшла до мене, щоб подякувати. Тому що крісло, в якому сиділа пані Целіна, було далеченько, я на секунду затримав Анельчину руку в своїй і тихо спитав:
– Анелько, невже ти справді мене ненавидиш?
А вона якось сумно похитала голівкою й коротко відповіла:
– Ой, ні!
І стільки змісту було в цій короткій відповіді!
Я тільки так писав, що коли почуття коханої жінки до мене ніколи не виявиться, то мені, мовляв, байдуже, кохає вона мене чи ні. Ні! Зовсім не байдуже! Нехай у мене буде хоч це: я не віддав би цього ні за що в світі! Бо інакше не мав би чим жити!

12 червня

Я в Варшаві, бо позавчора одержав листа від Снятинського, в якому він запрошував мене на прощальний обід у зв’язку з Клариним від’їздом. На обід я не поїхав, він відбувся вчора, а з Кларою попрощався сьогодні на вокзалі. Щойно повернувся звідти. Ця мила дівчина їхала, безсумнівно, ображена на мене й розчарована, але, побачивши мене, відразу все простила, і ми розпрощались дуже сердечно. Я теж відчував, що мені її бракуватиме, що навколо мене утвориться ще більша пустка. В моїх містичних сферах не буде прощань. А сьогоднішнє було справді сумне, до всього й вечір був похмурий, дощовий; мабуть, на кілька днів занегодилось. Незважаючи на дощ, Клару проводжало багато людей. Її купе було так завалене вінками й квітами, що скидалось на катафалк. їй доведеться повикидати їх, щоб не задихнутись. В останні хвилини перед від’їздом Клара зовсім не брала до уваги того, що можуть подумати люди, і – наскільки було можливо в такій обстановці,- приділяла увагу тільки мені. Я ввійшов до неї в купе, ми розмовляли як двоє друзів, незважаючи ні на присутність старої, завжди мовчазної Клариної родички, ні на інших знайомих, які врешті делікатно повиходили в коридор.
Я тримав Кларині руки, а вона дивилась на мене своїми правдивими блакитними очима й схвильовано говорила:
– Вам одному скажу я щиро, що нізвідки мені не було так шкода виїжджати… Через цю метушню під час від’їзду немає навіть часу, щоб щось сказати, але як мені сумно!… У Франкфурті я зустрічаюся з багатьма освіченими людьми і з артистами, та все ж… сама не знаю… є якась різниця… ви, поляки, ніби якісь більш чутливі інструменти. А вже про вас особисто нема що й казати!
– Ви дозволите писати вам?
– Звичайно, я саме хотіла просити вас про це. І я вам писатиму. Хоч у мене і є музика, однак мені її вже не завжди вистачає. Гадаю, що й вам самому інколи захочеться написати мені, бо хоч у вас багато друзів, але такого відданого, як я, такого доброзичливого друга у вас, мабуть, немає. Я така дурна, що мене все хвилює, а зараз ще й треба їхати…
– Ми обоє весь час мандруємо по світу: ви як артистка, а я як циган, отож скажемо одне одному не «прощай», а «до побачення»!
– До побачення! До якнайшвидшого побачення! Ви теж артист! Можна не грати, не писати, не малювати, та все ж душею бути артистом. Я це зрозуміла з першої ж хвилини знайомства з вами і ще зрозуміла, що ви ніби й щасливий, а насправді вам буває страшенно сумно. Тому пам’ятайте, що є одна німкеня, яка любить вас, як сестра.
Я поцілував їй руку, а вона, подумавши, що я вже хочу йти, поквапливо мовила:
– Ще є час, був тільки другий дзвінок.
Мені, відверто кажучи, вже хотілось попрощатися з нею. Ох, які в мене стали нерви! Кларина родичка була в плащі з прогумованої тафти, який страшенно шелестів при кожному її русі, те шелестіння, точніше, свистіння гуми доводило мене просто до нестями. Та й до відходу поїзда лишалося всього кілька хвилин. Нарешті, коли до купе вбігла Снятинська, я вийшов.
– Франкфурт, Гільсту! – крикнула мені вслід Клара.- З дому мені перешлють листа, хоч де б я була!
За хвилину я вже стояв на пероні, під вікном вагона, серед людей, які щось вигукували, прощаючись із Кларою, і ці вигуки змішувалися з сичанням пари, уривчастим пихканням локомотива й криками залізничників. Раптом вікно купе опустилось, і я ще раз побачив миле, приязне обличчя.
– Де ви проведете літо? – спитала Клара.
– Не знаю; я вам напишу,- відповів я.
В цю хвилину локомотив запихкав швидше, пролунав свисток, і поїзд рушив. Ми востаннє попрощалися вигуками з Кларою. Вона посилала нам рукою поцілунки, аж поки зникла в темряві.
– Ви будете дуже сумувати? – спитала мене зненацька Снятинська.
– Дуже! – відповів я і, вклонившись їй, пішов додому.
В мене справді було таке почуття, наче поїхала людина, яка могла мені чимось допомогти. Я був дуже розстроєний. Може, до цього спричинився похмурий, дощовий вечір, такий туманний, що всі вуличні ліхтарі здалеку скидалися на райдужні круги. Остання іскорка надії погасла в мені. Песимізм, здавалося, був не тільки всередині в мені, але, як повітря, охоплював увесь навколишній світ, осідав на предметах і на людях, проникав у всі щілини, у всі живі істоти.
Я йшов додому пригнічений, з тривогою в серці, немов передчуваючи якусь невідому, невиразну небезпеку. На хвилину в мені прокинулась шалена ностальгія за сонцем і гарною погодою, за краями, де немає таких дощів, мороку й туманів. Здавалось, якщо я втечу туди, де дуже ясно, то саме світло там чогось не допустить до мене, від чогось мене захистить. Усі мої думки зосередились на одному слові, яке я повторював, наче луна: «Виїхати! Виїхати!» Та раптом мене охопив страх від думки, що, виїхавши, я залишу тут Анельку одну й віддам її на поталу невідомій небезпеці, від якої сам хочу втекти. Знаю, що це моя вигадка, що Анельці було б краще, якби я виїхав, але не можу позбутися відчуття, що це було б з мого боку якимсь боягузтвом і підлістю…, І це сильніше від будь-яких міркувань… Зрештою оце «виїхати» – пусте слово. Я можу повторювати його собі, вірити в нього, але якби мені довелося перейти до дії,- виявилося б, що від’їзд найменш можливий зі всіх вчинків, які я спроможний здійснити. Я вклав у своє кохання так багато нервів і життя, що, здається, мені легше дати розтерзати себе на шматки, аніж від нього відірватись.
У мене так розвинені здатність контролювати свої думки й самоаналіз, що здається неймовірним, щоб я міг збожеволіти. Цього я не можу навіть уявити собі, хоч інколи відчуваю, що мої нерви вже натягнуті до краю.
Шкода, що тут немає Клари. Останнім часом я рідко бачився з нею, але мені приємно було думати, що вона близько,- тепер Анелька повністю заволодіє мною, я віддам їй і ту частину душі, яку віддав спокійній приязні й дружбі.
Повернувшись додому, я застав у себе молодого Хвастовського; він приїхав увечері, щоб порадитися зі своїм братом-книгопродавцем. Вони тут відкривають якусь крамницю шкільних підручників. Завжди вони щось влаштовують, завжди чимось займаються, тому їхнє життя наповнене вщерть. Я вже дійшов до того, що, побачивши Хвастовського, зрадів, мов дитина, яка, боячись привидів, радіє, коли хто-небудь увійде до кімнати. Його душевне здоров’я підбадьорює мене. Він сказав, що пані Целіна почуває себе вже краще й десь через тиждень зможе їхати до Гаштейна. Це чудово! Скоріше б змінити обстановку! Я всіляко намагатимусь пришвидшити наш від’їзд. Умовлю й тітку, щоб поїхала разом із нами. Вона це зробить заради мене, тоді ніхто не дивуватиметься, що і я поїду. Тепер принаймні я чогось хочу й дуже хочу! Там я матиму можливість піклуватись про Анельку! Ми будемо ще ближчі одне до одного, ніж у Плошові. Мені стало трохи легше на серці, бо сьогодні був жахливий день, мене ніщо так не пригнічує, як погана погода. Ще й зараз чую, як дощ порощить по ринвах, але в просвітах між хмарами вже де-не-де видніють зірки.

12 червня

Сьогодні приїхав Кроміцький…

Гаштейн, 23 червня

Вже тиждень, як ми приїхали до Гаштейна всім домом, тобто: Анелька, тітка, пані Целіна, я і Кроміцький!
Якийсь час я не робив записів у щоденнику, не тому, що мені це набридло чи я не відчував у цьому потреби, а тому, що того, що відбувалося в моїй душі, не можна було виповісти жодними словами. Поки людина бореться з силою, яка давить на неї, доти в неї немає ні настрою, ні часу займатися чимось іншим. Я перебував у такому самому стані, як той приречений, що про нього розповідає у своїх записках Сансон: з нього здирали паси шкіри й заливали рани розтопленим оловом, а він у нестямі кричав: «Encore! Encore»53 – аж поки знепритомнів. І я вже знепритомнів, тобто зовсім знесилів і повністю здався.
Мене наче придавила якась рука, велетенська, немов ті гори, серед яких ми зараз живемо.
Але що ж мені робити? Адже я не скину її з себе, нехай давить. Раніше я не знав, що можна знайти якщо не розраду, то певне заспокоєння в усвідомленні свого безсилля і в розумінні свого нещастя.
Якби тільки знову не приходити до тями, якби такий мій стан тривав якнайдовше! Я записував би все, що зі мною відбувається, наче стороння людина. Та я вже знаю з досвіду, що один день не схожий на інший, і боюся того, що принесе завтрашній день.

24 червня

Перед від’їздом з Варшави я написав у щоденнику таке речення: «Кохання до чужої дружини, коли воно тільки називається коханням,- гидота; коли ж це справжнє кохання, то воно найбільше з нещасть, які можуть спіткати людину». Пишучи це ще до приїзду Кроміцького, я не уявляв собі, з чого складається таке нещастя. Думав, що воно благородніше, ніж є насправді. А тепер бачу, що, крім великих страждань, тут і дрібні приниження, відчуття власної нікчемності й того, що ти здаєшся смішним, і необхідність брехати, робити тисячі жалюгідних вчинків, тисячі разів вдаватись до боягузливої обережності, не гідної порядної людини,- який букет! Справді, від пахощів цих квітів можна задихнутись. Бачить бог, як охоче я вхопив би Кроміцького за горлянку, притиснув би його до стіни й сказав йому у вічі: «Я кохаю твою дружину!» А замість того я мушу старатись, щоб йому навіть не спало на думку, що вона мені подобається. Гарна роль по відношенню до Анельки! Що вона може про мене подумати! І це лише одна квітка з усього букета.

25 червня

Скільки житиму, не забуду того дня, коли приїхав Кроміцький. Він заїхав у Варшаві просто до мене. Повернувшись додому пізно ввечері, я побачив у передпокої якісь пакунки. Не знаю чому, але одразу мені не спало на гадку, що це можуть бути речі Кроміцького. Зненацька він сам визирнув із сусідньої кімнати і, побачивши мене, навіть випустив з ока монокль і з розкритими обіймами кинувся вітати нового родича. Я, наче крізь сон, бачив перед собою його голову, схожу на череп покійника, його блискучі очиці й чорне волосся. За мить мене обіймали, здавалося, руки дерев’яного манекена. Приїзду Кроміцького можна було легко сподіватись, але в мене було таке відчуття, ніби я побачив смерть. Наче мені снився страшний сон, і слова «Привіт, Леоне!» – видались якимись фантастичними й неймовірними. Несподівано мене охопили страшенна лють, огида й жах, тільки великим зусиллям волі я стримав себе, щоб не кинутись на цього чоловіка, не повалити його на підлогу й не розтрощити йому голови. В мене й раніше бували напади люті й огиди, але те, що до цих почуттів прилучився страх, було для мене чимось новим і незрозумілим; це був не той страх, який відчуваєш перед живою людиною, а ніби страх перед мерцем. Довго я не міг вимовити й слова. На щастя, Кроміцький, мабуть, подумав, що я не впізнав його, чи був здивований, що він, чоловік майже незнайомий мені, одразу поводиться зі мною як з родичем і звертається до мене на «ти»… Це «ти» страшенно дратує мене ще й досі.
Я намагався взяти себе в руки, а він тим часом вставив монокль і, знову потискуючи мені руку, питав:
– Як ти поживаєш? Як там Анелька? Як мати?… Все хворіє?… А тітонька?
Мене охопило здивування й страшенне обурення, що він так говорить про цих найближчих, найдорожчих мені жінок, ніби вони такі само близькі і йому. Я людина світська, можу все стерпіти й приховати свої справжні почуття, бо мене до цього привчали з дитинства, та все ж думав, що ось-ось не витерплю. Я покликав слуг, звелів подавати чай, намагаючись якось вирватись із цього оціпеніння і зайняти свої думки чимось іншим. Але Кроміцький занепокоївся, що я йому не відповідаю, і, знову випустивши монокль, жваво спитав:
– Може, щось трапилося? Чому ти нічого не відповідаєш?
– Усі здорові,- пробурмотів я.
Раптом у мене в голові сяйнула думка, що моє хвилювання з першої ж хвилини дає цьому ненависному чоловікові перевагу наді мною, і я враз опанував себе.
Я завів його до їдальні, всадовивши за стіл, запитав:
– А що в тебе чувати? Ти надовго приїхав?
– Не знаю,- відповів він,- я скучив за Анелькою, гадаю, що вона за мною теж. Адже ми всього місяців зо два прожили разом. Для молодят цього замало, чи ж не так?
Він засміявся своїм дерев’яним сміхом, потім додав:
– Крім того, в мене й тут справи є. Справи! Справи і! завжди справи!
І він почав докладно розповідати про свої справи, хоч я не прислухався до того, що він говорив, і нічого не зрозумів. Тільки щохвилини чув слово «капітал» та бачив перед собою монокль. Дивно, як навіть під час великого страждання можуть дратувати якісь дріб’язкові речі. Не знаю, чи так з усіма буває, чи тільки зі мною, але це слово «капітал» і монокль викликали в мене нестерпну огиду. В перші хвилини зустрічі я був майже несамовитим, однак міг порахувати, скільки разів він вставляв і виймав монокль. Так буває завжди й тепер.
Після чаю я провів Кроміцького до кімнати, призначеної йому на ніч. Там він, не перестаючи розповідати, почав з допомогою слуги розпаковувати свій багаж. Час від часу він уривав свою розповідь про справи, показуючи мені якісь рідкісні речі, привезені з Далекого Сходу. Між іншим він розв’язав ремені, в яких, крім пледа, були ще два східні килимки, й сказав:
– Це я купив, коли був у Батумі. Гарні? Покладемо їх біля наших ліжок.
Стомившись, він відпустив слугу, сів у крісло й далі розводився про свої торгові операції на Сході, про плани на майбутнє, але я вже думав про інше. Коли людина не може уберегтись від нещастя в цілому, то єдиний порятунок для неї – захищатись від окремих його частин. Зараз для мене найголовніше те, чи поїде Кроміцький до Гаштейна, чи ні? Тому через кілька хвилин я сказав:
– Я мало знав тебе досі, однак зараз вірю, що ти розбагатієш. Ти зовсім не легковажний і заради сентиментальностей не жертвуватимеш важливими справами.
Кроміцький гаряче потиснув мені руку.
– Ти не уявляєш, як мені залежить на тому, щоб ти завжди мені довіряв.
Спершу я не надав його словам особливого значення; я думав про те, що вже збрехав Кроміцькому й повівся
з ним підло – збрехав, бо не вірив у його комерційні здібності, а вчинив підло тому, що лестив його самолюбству, хоч радо втопив би його в ложці води. Але мені треба було насамперед відмовити його від поїздки до Гаштейна, отож я брів далі цим бродом.
– Бачу, що тобі поїздка наших дам не на руку,- промовив я.
Він почав нарікати на погане здоров’я пані Целіни, як вульгарний егоїст, який усе сприймає лише остільки, оскільки воно зачіпає його особисто.
– Звичайно, ця поїздка для мене дуже недоречна. Між нами кажучи, я думаю, можна було б і без неї обійтися. Все повинно мати свої межі, навіть любов дочки до матері. Жінка, яка вийшла заміж, повинна розуміти, що насамперед вона має піклуватись про чоловіка. До того ж ця мати, яка вічно сидить за стіною, в сусідній кімнаті, заважає, не дає можливості подружжю зжитися й існувати лише одне для одного. Я не заперечую,- любов дітей до батьків похвальна, але коли вона доведена до абсурду, то стає в житті завадою.
Зачепивши цю тему, він розбалакався й виголосив багато таких сентенцій, страшенно банальних і заяложених, які дратували мене ще й тим, що в них була частка правди. Вкінці Кроміцький сказав:
– Та нічого не вдієш! Я, як той купець: знав, який контракт укладаю, і готовий виконати всі свої зобов’язання.
– Отже, поїдеш до Гаштейна?
– Перш за все це і в моїх особистих інтересах. Я хочу ближче зійтися з тобою і з тіткою, щоб ви справді почали довіряти мені. Ми ще порозмовляємо про це згодом. У мене місяць чи півтора вільні. Я залишив на Сході Люціана Хвастовського, який там займається моїми справами, він, як кажуть англійці, a solid man…54 Ну, адже ти розумієш, коли маєш таку дружину, як Анелька, то хочеться з нею трохи пожити під одним дахом, ти ж розумієш?
Кажучи це, він вишкірив свої жовті, гнилі зуби, засміявся й поплескав мене по коліні. А в мене застигла голова. Я відчував, що блідну, поквапливо встав, повернувшись спиною до світла, щоб він не помітив, як змінилося моє обличчя, і насилу спромігся запитати:
– Коли ти їдеш до Плошова?
– Завтра, завтра!
– На добраніч!
– На добраніч,- відповів він, упустивши монокль. Потім, простягнувши до мене обидві руки, додав: – Я дуже радий, що ми зможемо зблизитись. Я завжди відчував до тебе якусь симпатію… Я певен, що ми чудово порозуміємось.
Ми з ним порозуміємось? Який же він несосвітенний дурень! Але чим він дурніший, тим страшніше подумати, що Анелька його власність, просто його річ. Цієї ночі я навіть не лягав спати. Ніколи ще так ясно не усвідомлював, що буває ситуація, коли немає більше слів, коли втрачається здатність розуміти й відчувати своє нещастя, а нещастя не минає. Справді, нам уготовано прекрасне життя! Досить сказати, що попередній період мого життя, коли Анелька відкинула моє кохання, і який я вважав найтрагічнішим для себе, тепер здавався мені періодом казкового щастя. Коли б тоді чи навіть зараз з’явився до мене сатана і дав мені підписати умову, пообіцявши, що все залишиться так, як було досі, що Анелька довіку нехтуватиме моїм коханням, але зате Кроміць- кий ніколи не приїде, то я не вагаючись підписав би таку умову й продав би йому свою душу. Бо чоловік, якого відштовхує жінка, мимоволі уявляє її собі на вершині якоїсь готичної башти, на недосяжній висоті, на яку по смієш і очі звести. Так і я мимоволі думав про Анельку. А тим часом приїздить пан Кроміцький з двома килимками з Батума й без церемоній стягає її з тієї високої башти на килимки – її, непохитну, невблаганну, святу! Як жахливо, що людина може уявляти собі все й при цьому буває огидно жалюгідною і смішною! Скільки я передумав, скільки навигадував теорій, як я напружував мозок, доводячи собі, що кохання сильніше від шлюбних контрактів, що я маю право кохати Анельку, а вона мене, а тепер я залишуся з моїми теоріями, а Кроміцький – з Панелькою.
Оскільки завжди треба розраховувати свої сили, я подумав, що людина може підняти лише якусь певну вагу, якщо ж їй звалять на спину більше, вона впаде. У своїх безмірних стражданнях, у своїй безмежній дурості й приниженні я з першої хвилини приїзду Кроміцького почав зневажати Анельку. Чому? Жодними розумними людськими мотивами я цього не міг би виправдати. Дружина повинна належати своєму чоловікові. Цю істину я затямив не гірше від будь-якого іншого дурня, але в моїх очах вона принижує Анельку. Що мене, зрештою, можуть обходити всі ці розумування? Знаю, що я зневажаю її, і це вже більше, ніж я можу витерпіти. Я відчув, що жити в цих умовах мені абсолютно неможливо, що, безсумнівно, тепер мають статися якісь докорінні зміни.
Але які це будуть зміни? Добре було б, якби зневага задушила моє кохання, як вовк задушує вівцю. Однак я передчуваю, що станеться щось інше. Якби я не кохав Анельки, то не зневажав би її,- отже, зневага – це тільки зайвий ланцюг на моїй шиї. Я добре розумію, що, крім пані Кроміцької, пана Кроміцького та їхніх взаємин, мене нічого більше на світі не обходить, анічогісінько! Ні світло, ні темрява, ні війна, ні мир, нічого, що відбувається в світі. Вона, Анелька, чи, точніше, тепер уже вони обоє і моя роль у їхньому житті – оце єдиний сенс мого життя. Якщо саме через це я не можу більше жити, то що ж буде? Зненацька я наче здивувався, що єдиний, найпростіший вихід не спав мені на думку – смерть. Яка ж неймовірна сила в людських руках – ця можливість обірвати нитку життя! Тепер я чекаю тебе, мій лихий генію, і скажу тобі так: «Ти звалюватимеш мені па спину все новий тягар тільки доти, доки я сам цього хотітиму. Коли ж мені буде його занадто, я відшпурну тебе разом із твоїм тягарем…» А тоді е роі еterna silenza…55 «нірвана, четвертий вимір Цельнера…» А втім, хіба я знаю, що буде потім! Від самої думки про те, що все залежить від мене самого, мені стало значно легше… Десь із годину пролежав я на дивані, обмірковуючи, коли і як я це зроблю,- вже тому, що я не думав про Кроміцького, про його приїзд, про мої ревнощі, я ніби відпочивав. Самогубство вимагає певної конкретної підготовки, тому доводиться думати не лише про своє горе, а й про щось інше. Так, я пригадав, що мій дорожній револьвер надто малого калібру. Я встав, оглянув його й вирішив купити інший.
Потім почав ламати голову над тим, яким чином можна було б здійснити самогубство, щоб усі повірили, ніби стався нещасливий випадок. Усе це, по суті, були абстрактні міркування. Ясне рішення не викристалізовувалось. Я назвав би це скоріше усвідомленням можливості самогубства, а не рішенням здійснити його. Навпаки, я був певен, що не скоро наважусь на це. Бо я подумав собі, що коли знаю, де вихід, і завжди можу вийти на волю, то я поживу, щоб побачити, до якої межі може довести мене лиха доля, які ще нові страждання вигадає вона для мене? Я згорав од хворобливої невталимої цікавості, що далі буде, як ці двоє людей житимуть між собою, як Анелька дивитиметься мені у вічі?… Врешті я знесилів і заснув, не роздягаючись, тяжким сном, мені снилися монокль Кроміцького, револьвери, якийсь хаос, у якому люди перемішані з речами. Прокинувся я пізно. Слуга сказав, що Кроміцький уже поїхав до Плошова. Першою моєю думкою було їхати слідом за ним, побачити їх разом. Але, вже сидячи в колясці, я раптом відчув, що цього не витерплю, що це буде надто важко й нестерпно для мене й зможе прискорити мій добровільний вихід крізь відчинену браму в інший, невідомий світ,- я звелів везти себе не до Плошова, а в інше місце.
Кожна людина, навіть якщо вона дуже песимістична, інстинктивно уникає зла і з усієї сили обороняється від нього. Тому вона хапається за будь-яку надію, сподівається поліпшення від кожної переміни. В мені пробудилося бажання якнайскоріше поїхати разом з усіма до Гаштейна, наче мене там чекав порятунок. Будь-що вивезти їх скоріше з Плошова! Ця думка не давала мені спокою і так полонила мене, що я весь день присвятив тому, щоб здійснити свій задум.
Це виявилося нескладно. Дами були вже майже готові. Кроміцький заздалегідь нічого не написав їм про свій приїзд, мабуть, хотів зробити сюрприз дружині, отож ми збиралися через кілька днів вирушити в дорогу. А тепер, напевно, годилося б дати йому відпочити й запитати, коли він зможе їхати з нами, але я навмисне вирішив не рахуватися з ним, так наче його й не існувало.
Поїхавши на вокзал, я замовив на наступний день квитки у спальний вагон до Відня, після чого послав слугу до Плошова з листом до тітки, в якому написав, що квитки вже купив, а тому, що квитки на всі останні дні цього тижня вже розпродано, ми маємо виїхати взавтра.

26 червня

Знову повертаюсь до останніх хвилин нашого перебування у Варшаві. Вони так закарбувались у моїй пам’яті, що я не можу нічого не сказати про них. Дивне відчуття було в мене на другий день після приїзду Кроміцького. Мені здавалося, що я вже не кохаю Анельку, проте не можу без неї жити. Вперше я був у такому стані, який назвав би психічним роздвоєнням. Раніше, коли кохання розвивалось у мені якось більш закономірно, я казав собі: «Я її кохаю, отже, хочу нею володіти»,- в цьому була така сама логіка, як і в тому, що казав Декарт: «Я мислю, отже, існую». Тепер я казав: «Я не кохаю, але прагну»,- і обидва ці висновки жили в мені, наче вирізьблені на двох різних скрижалях. Обидва невимовно терзали мене. Я не одразу збагнув, що це «не кохаю» – самообман. Я кохаю її, як і раніше, але кохаю так болісно, гірко, це кохання таке отруєне, що не має нічого спільного зі щастям.
Інколи я думаю, що якби навіть тепер почув від Анельки освідчення в коханні, якби вона розвелася з чоловіком чи овдовіла й стала моєю, я вже не був би щасливим. Віддав би за таку хвилину своє життя, але насправді не знаю, чи зміг би перетворити її на хвилину істинного щастя. Хтозна, може, ті нерви, що ними людина відчуває щастя, в мене паралізовані? Таке теж можливе. Тоді навіщо мені таке життя?
Напередодні від’їзду я зайшов у збройову крамницю. Який цікавий чолов’яга продавав мені револьвер! Якби він не був зброярем, міг би стати професором психології. Зайшовши до крамниці, я одразу сказав йому, що мені байдуже, якої системи буде револьвер – Кольта чи Сміта, аби тільки він був справний і великого калібру. Старий вибрав для мене револьвер, який я взяв без вагання.
– Напевно, вам потрібні й патрони?
– Я саме хотів вас про це попросити.
Зброяр пильно подивився на мене.
– Дати вам і футляр для револьвера?
– Звичайно. Давайте й футляр.
– Добре,- сказав він,- у такому разі я підберу вам патрони з таким же номером, що й револьвер.
Тепер уже я здивовано й пильно подивився на нього
– Я, добродію, сорок років займаюся своєю справою і чимало чого навчився. Часто в мене купували зброю люди, які потім пускали собі кулю в лоб. Що ви на це скажете? Ніколи не траплялося, щоб такий чоловік купував і футляр. Завжди бувало так: приходить покупець і каже: «Мені потрібний револьвер».- «З футляром?» – «Ні, футляра не треба». Це мені аж дивно, бо коли вже ти хочеш пустити собі кулю в лоб, то нема чого карбованця заощаджувати, але така вже людська натура… Кожен, мабуть, думає: «На біса мені футляр?» Тому, коли хто-небудь приходить по револьвер, я одразу знаю, чи хоче він застрелитись, чи ні.
– Ви розповіли мені дуже цікаві речі,- зауважив я. І справді, його спостереження видались мені дуже характерними.
А зброяр говорив далі:
– І коли я це зметикував, то придумав таке: коли хто-небудь купує револьвер без футляра, я, ніби помилившись, даю йому патрони на один номер більші. Пустити собі кулю в лоб – це не жарти. Для цього треба чорт знає як узяти себе в руки й набратися відваги. Думаю, що не одного в холодний піт кине… Ну от, нарешті відважився чоловік і – за револьвер! А тут патрони не підходять… Хоч головою об мур бийся, нічого не вдієш, треба відкласти на завтра… Ви гадаєте, легко на таке вдруге зважитись? Не один із тих, що був би собі сьогодні кулю в лоб пустив, уже заглянувши смерті в очі, завтра цього не зробить. Були такі, що приходили на другий день і купували футляр… А мені хотілося сміятись. «Ось тобі футляр, і живи собі на здоров’я!»
Я записую цю розмову, бо зараз мене цікавить усе, що пов’язане з самогубством, а слова старого зброяра здалися мені слушним спостереженням над людською психологією.

27 червня

You have read 1 text from Ukrainian literature.
Next - Без Догмата - 21
  • Parts
  • Без Догмата - 01
    Total number of words is 3839
    Total number of unique words is 2276
    18.2 of words are in the 2000 most common words
    27.9 of words are in the 5000 most common words
    33.7 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Без Догмата - 02
    Total number of words is 4252
    Total number of unique words is 2164
    23.7 of words are in the 2000 most common words
    34.8 of words are in the 5000 most common words
    41.0 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Без Догмата - 03
    Total number of words is 4630
    Total number of unique words is 1941
    28.5 of words are in the 2000 most common words
    40.3 of words are in the 5000 most common words
    45.6 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Без Догмата - 04
    Total number of words is 4586
    Total number of unique words is 1970
    30.8 of words are in the 2000 most common words
    43.0 of words are in the 5000 most common words
    50.0 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Без Догмата - 05
    Total number of words is 4656
    Total number of unique words is 1955
    33.2 of words are in the 2000 most common words
    45.5 of words are in the 5000 most common words
    52.0 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Без Догмата - 06
    Total number of words is 4696
    Total number of unique words is 2104
    30.5 of words are in the 2000 most common words
    41.4 of words are in the 5000 most common words
    48.1 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Без Догмата - 07
    Total number of words is 4743
    Total number of unique words is 2061
    29.6 of words are in the 2000 most common words
    42.4 of words are in the 5000 most common words
    48.9 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Без Догмата - 08
    Total number of words is 4781
    Total number of unique words is 1931
    31.8 of words are in the 2000 most common words
    42.8 of words are in the 5000 most common words
    49.6 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Без Догмата - 09
    Total number of words is 4836
    Total number of unique words is 2024
    31.8 of words are in the 2000 most common words
    44.4 of words are in the 5000 most common words
    51.4 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Без Догмата - 10
    Total number of words is 4748
    Total number of unique words is 1859
    33.3 of words are in the 2000 most common words
    45.4 of words are in the 5000 most common words
    52.9 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Без Догмата - 11
    Total number of words is 4699
    Total number of unique words is 1934
    29.2 of words are in the 2000 most common words
    40.8 of words are in the 5000 most common words
    47.9 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Без Догмата - 12
    Total number of words is 4799
    Total number of unique words is 2044
    31.5 of words are in the 2000 most common words
    43.6 of words are in the 5000 most common words
    49.9 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Без Догмата - 13
    Total number of words is 4741
    Total number of unique words is 1979
    32.9 of words are in the 2000 most common words
    46.9 of words are in the 5000 most common words
    53.4 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Без Догмата - 14
    Total number of words is 4689
    Total number of unique words is 2030
    31.4 of words are in the 2000 most common words
    43.5 of words are in the 5000 most common words
    50.9 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Без Догмата - 15
    Total number of words is 4769
    Total number of unique words is 2079
    32.5 of words are in the 2000 most common words
    44.5 of words are in the 5000 most common words
    51.4 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Без Догмата - 16
    Total number of words is 4782
    Total number of unique words is 1916
    32.2 of words are in the 2000 most common words
    46.4 of words are in the 5000 most common words
    52.6 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Без Догмата - 17
    Total number of words is 4825
    Total number of unique words is 1926
    32.0 of words are in the 2000 most common words
    44.0 of words are in the 5000 most common words
    51.0 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Без Догмата - 18
    Total number of words is 4609
    Total number of unique words is 2070
    29.8 of words are in the 2000 most common words
    40.8 of words are in the 5000 most common words
    47.8 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Без Догмата - 19
    Total number of words is 4781
    Total number of unique words is 1896
    32.4 of words are in the 2000 most common words
    43.3 of words are in the 5000 most common words
    50.5 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Без Догмата - 20
    Total number of words is 4743
    Total number of unique words is 1900
    33.0 of words are in the 2000 most common words
    45.8 of words are in the 5000 most common words
    53.6 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Без Догмата - 21
    Total number of words is 4817
    Total number of unique words is 1897
    33.5 of words are in the 2000 most common words
    46.6 of words are in the 5000 most common words
    52.9 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Без Догмата - 22
    Total number of words is 4874
    Total number of unique words is 1927
    32.4 of words are in the 2000 most common words
    45.0 of words are in the 5000 most common words
    52.6 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Без Догмата - 23
    Total number of words is 4866
    Total number of unique words is 1910
    33.2 of words are in the 2000 most common words
    46.1 of words are in the 5000 most common words
    52.9 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Без Догмата - 24
    Total number of words is 4841
    Total number of unique words is 1868
    35.1 of words are in the 2000 most common words
    47.9 of words are in the 5000 most common words
    55.1 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Без Догмата - 25
    Total number of words is 4834
    Total number of unique words is 1940
    32.5 of words are in the 2000 most common words
    44.6 of words are in the 5000 most common words
    52.3 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Без Догмата - 26
    Total number of words is 4721
    Total number of unique words is 1849
    33.9 of words are in the 2000 most common words
    45.3 of words are in the 5000 most common words
    52.3 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Без Догмата - 27
    Total number of words is 4821
    Total number of unique words is 1773
    35.6 of words are in the 2000 most common words
    47.5 of words are in the 5000 most common words
    54.4 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Без Догмата - 28
    Total number of words is 4787
    Total number of unique words is 1769
    35.7 of words are in the 2000 most common words
    48.0 of words are in the 5000 most common words
    55.8 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Без Догмата - 29
    Total number of words is 2311
    Total number of unique words is 1128
    38.8 of words are in the 2000 most common words
    49.9 of words are in the 5000 most common words
    57.5 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.