Трикутний Капелюх - 09

дістає з-за пояса відомий уже нам жезл і
кричить полковникові, який каліченою
іспанською мовою пропонує йому
здатися:
Я не здаюся! Я — Лапеса, а Лапеса ліпше
загине, а не скориться.
І, переломивши свій жезл, алькальд
жбурляв його в обличчя французам, а сам
кидається на гострі скелі провалля, і
міцні, мов бронза, кістки його
трощаться на тисячі уламків.
Навіть труп його не дістався ворогові!
VI
Лапеса вже в руках французів.
Щасливу звістку приносить генералові
Годіно керівник каральної експедиції.
Скількох полонених взяв? — питав його
Годіно.— їх треба повісити, щоб дати
урок усій окрузі!
Взяв лише двох: діда та хлопчиська! В
усьому селищі не знайшов більше
ворогів! — відповідав полковник,
опускаючи очі.
Годіно не може не висловити свого
захоплення діями горян: вони повелися,
як класичні герої античності, як
спартанці. Проте, все-таки наполягає на
тому, щоб повісити отих двох кволих
полонених...
Наші батьки багато разів розповідали
нам подробиці тієї страти.
Та ми розповімо швидко...
Перу важко затримуватися на тих
подробицях:, занадто нелюдські вони,
^Шию хлопчика затягли мотузкою і
скинули його з балкона міської ради на
Великій площі Гуадіса.
Мотузка урвалася — стара, очевидно,
була,—і хлопчик упав на бруківку.
Розірвану мотузку зв’язали; бідне
створіння знову підняли і повісили.
Мотузка вдруге луснула.
Хлопчик лежав на бруківці без руху. Він
не був мертвий, просто руки Й НОГИ В
НЬОГО були потрощені. М !
Тоді один драгунський офіцер, бачачи,
що хлопчика втретє хочуть повісити* не
стерпів, підійшов до нещасного... і
розніс йому голову пострілом з
пістолета.
Переможці, наситивши свою лють (на цей
день при* наймні), милостиво зволили
простити недужого старого, на очах
якого все це творилося: він скорчився
біля підніжжя колони, чекаючи своєї
черги на зашморг...
Отже, старого відпустили на волю.
Хитаючись, він побіг з площі до свого
селища, де й умер з журби тієї ж самої
ночі.
. Хлопчик, страчений в Гуадісі... був
його онук!
АНГЕЛ-ОХОРОНЕЦЬ
1
«Першого травня прилітають ластівки,»
— так споконвіку кажуть в Іспанії, бо
щороку саме цього дня повертаються в
наші землі, вірніше — в повітря, юрки та
ластівки з зимової мандрівки до Африки.
Але ніхто досі не сказав, і я напевне це
знаю, що більш гарного, сяючого,
чарівного дня, ніж день першого травня
тисяча вісімсот чотирнадцятого року,
ніколи не бачили, та й не побачать
ластівки, повертаючись на мури
Таррагони до своїх старих гнізд.
Здавалося, що море, блакитне і спокійне,
мов небо, про-» стяглося до самого
краєчку землі й переходило у вічність,
у безмежність. Поле всміхалося
пестливому сонцю, віддячувало йому
пишним квітом, а це несхибна ознака і
передумова багатого врожаю. Всюди
буяло життя, при-* скало п’янким
подихом весни, вже закоханої в літо...
Та не лише в цьому були чари весни того
незабутньо-» го дня. Птахи прилетіли,
настав місяць цвітіння, завт-« ра —
Друге травня. І душу кожної людини в
місті спов* нювало високе, щасливе
почуття гордості 8а батьківщину,за
свій народ, відчуття нового розквіту*
відродження... Ледве п’ятнадцять днів
минуло, як запанував мир в Іспанії, і це
після шести років безперервної
боротьби! Війна за незалежність,
епопея, героями якої були наші батьки,
завершилася. Наполеонівські генерали
дременули з Іспанії разом зі своїми
військами і своїм пихатим королем*
володарем стількох націй. Чистою
маячнею був його намір підкорити
іспанців. На всьому півострові вже не
лишилося жодного чужоземного солдата!
Отож наша знекровлена, розтерзана
батьківщина пе* репочивала, купаючись у
сяйві яскравого сонця, як той чоловік,
що, видужуючи від хвороби, встає зі
свого ложа, витримавши довгу боротьбу
зі смертю. Зворушлива, вв-. лична
хвилина! Дзвони знову закликали
побожних людей до спалених,
сплюндрованих церков... Дим залитих
кров’ю домашніх вогнищ знову
здіймався до вже спокійного неба... А
вітер часом доносив прадавні народні
піс-і ні... Звитяжні борці за
незалежність батьківщини кидали зброю
і поверталися до роботи — вони
втратили дітей, братів, батьків, та в
горі своєму втішалися думкою, що
вдалося відстояти землю, на якій
народилися їхні рідні, землю, яка
бачила їхню смерть. Від Сан-Себастьяна
до Кадіса, від Ла Коруньї до Херони
сміялося все, раділо і смутніло в своїй
святій журбі; люди згадували численні
подвиги, здійснені в тій чи іншій
провінції, місті та селі в ім’я того,
щоб скинути чужоземне ярмо: дякували
богові за перемогу, возносили молитви
за полеглих, відбудовували, а то й
заново будували міста в надії
діждатись кращих днів, аніж їх зажили
героїчні мученики, які полягли за
батьківщину!
II
Саме того ранку з церкви Санто-Домінго
в Таррагоні вийшли мужньої постави
хлопець і напрочуд гарна дівчина,
вдягнені просто і зграбно, як
одягаються заможні люди середйьої
верстви. Вони нещодавно побралися.
' Разом з ними вийшов той самий
священик, який обвінчав їх минулого
тижня. Він привітно всміхався і був
такий гордий та задоволений, наче
закохане подружжя завдячувало своїм
щастям саме йому. ^
Молодята й справді були дуже йому
зобов’язані. Кла- ра, і Мануель
втратили свої родини в день двадцять*
восьмого; червня тисяча вісімсот
одинадцятого <року,* кола
генерал Сюше взяв приступом Таррагону.
Пізніше, наприкінці кампанії 1813 року,
Сюше, якому наступали на п’яти, знову
пройшов через місто, висадивши в
повітря його укріплення й чимало
будинків. Один з них належав нотареві, в
якого зберігалися всі документи на
майно Ма- нуеля, що на той час утік з
Кларою та її матір’ю з міста. Протягом
одного-двох жахливих днів загинуло
більше половини жителів Таррагони, і
коли бідолашний сирота повернувся
додому, щоб віддати все, що має, двом
безталанним жінкам, то виявилося, що не
залишилося нікого, хто б знав Мануеля, а
тим більше міг засвідчити його право на
батькове майно. Отоді й з’явився в
зруйнованому місті цей доброчесний
священик, який знав Мануеля з дня
народження, бо завжди був їхнім
парафіяльним священиком; він і хрестив
його, і вчив читати. І от, завдяки
нотаріально завіреним свідченням
старого слуги господнього, Мануель
(який вже почав жебрати!) наступного дня
розбагатів.
Через кілька тижнів він одружився з
Кларою.
Ну, а про Кларину матір ви скоро
дізнаєтесь з нашої короткої і
правдивої оповіді.
III
Отже, діти мої, скажіть... Про що, власне,
йде-* ться?— запитав священик біля
дверей церкви.
Йдеться, сеньйоре священику...— журно
промовила Клара,— про те, що ми хочемо
довірити вам одну таємницю...
Таємницю!.. Мені! Та хіба ж ви не
сповідалися ме-> ні сьогодні вранці?..
Так, сеньйоре...— ще журливіше
відгукнувся Ма-» нуель,— але ж наша
таємниця — не гріх.
А, так! Це інша справа.
. — Менш за все наш гріх...— прошепотіла
молода.
Та вже ж щось там недобре є, коли ви
вдаєтесь до бідолашного старого!.. Ну,
побачимо!.« То що ж там та-» ке?
Кажи ти...— попросила Клара чоловіка.
А той лише додав:
Нічого!.. Ходімо... Ранок такий гарний:
пройдемо-« ся трохи, і там, на тому
самому місці, ми все розповімо.
На якому місці?
Нічого!.. Ходімо...— повторила Клара,
тягнучи пад-* ре за сутану.
Падре охоче згодився на прохання
молодих, і вони попрямували за місто.
За якихось тисячу кроків від околиці на
березі річки Франколі Мануель
зупинився:
Мабуть, тут...
Ні... ні...— зауважила Клара.— Трохи
далі.
Справді... Он на тому повороті, де сидить
на березі жінка.
Мовчи!.. То ж моя мати!
Як мати?
А так... Я певна! Вона, як завжди, вийшла
вранці
з дому і не схотіла, щоб хтось з нею
йшов... Дивись-но, куди придибала
бідолашна! Не дивуйтеся, сеньйоре
священику, ви ж знаєте, що нещасна слаба
на голову. Після тієї ночі вона часто
втрачає розум!
Усі троє підійшли до жінки, яка сиділа
на березі, на голій землі, втупивши очі
в бистрі води Франколі.
Стара була поважна жінка, лице мала
сухе, суворе, очі чорні-чорнющі, а
волосся біле й густе — каталонська
мати, одне слово, рішуча і м’яка,
лагідна й грізна.
Який гарний день, мамо! — промовила
Клара, обіймаючи матір, щоб трохи
розважити її.
Яка жахлива ніч, доню! — відказала
бідолашна.
Послухайте, сеньйоре священику, як усе
було;., насилу проказав Мануель,
відводячи його трохи далі від жінок.
IV
Отут...— показав Мануель на річку,— в
оцих хвилях, які за п’ять років знесли
стільки крові, покоїться, сеньйоре
священику, мученик, жертва боротьби за
незалежність Іспанії, який прожив на
світі всього п’ятнадцять місяців... і
якому, хоч він був ще немовля,
завдячують життям і щастям ці двоє
сердець, що їх ви з’єднали. Я не кажу
про Кларину матір, бо хоч вона теж
завдячує життям тій святій дитині, та
радше була б загинула разом з нею. Ви ж
бачите, що діється з нещасною!
Вас дивує, отче, що в свої п’ятнадцять
місяців невинне створіння могло
стільки зробити для своєї сім’ї! Розу-»
мію.м Я й сам не лише дивуюся, а й умираю
з сорому за себе! Та ось подивіться, що в
мене залишилось з тієї ночі!
І Мануель простяг до священика ліву
руку, Жахливо спотворену довгим і
глибоким шрамом.
В п’ятнадцять місяців, так!.. Він умер в
п’ятнадцять місяців, і його життя не
було безплідне, не було марне! Багато
хто живе довгі роки, не зробивши
стільки добра людям! Господь помістить
його, без сумніву, не сер}вд ангелів, а
серед мучеників і героїв! 1 •
Ви вже знаєте, який сумний був день
двадцять восьмого червня тисяча
вісімсот одинадцятого року. Але ж ви
потрапили в полон під час штурму
четвертого травня і нз бачили того
жаху, що діявся в місті. Ви не бачили, як
за десять годин загинуло п’ять тисяч
іспанців, не бачили, як палали будинки і
храми, не бачили, як розстрілювали
беззбройних дідів і кволих жінок, не
бачили, як гїа- йлюжили цнотливість
дівчат, гідність матерів, обітниці
послушниць!.. Не бачили розбою й
п’яного розгулу впереміш з розпустою
та різаниною! Не бачили, зрештою, одного
8 найбільших «геройських» подвигів
покорителів світу, героя нашої доби,
напівбога Наполеона!
А я бачив усе! Я бачив, як хворі вставали
зі смертного ложа, тягнучи простирадла,
мов савани, і гинули від рук чужоземних
солдатів на порозі тих самих спалень;
де за день до того їх соборували! Я
бачив на цій вулиці розпростерту жінку
з відрубаною головою, а до неї
притулилося немовлятко і ще смоктало
молоко з грудей вбитої матері! Я бачив
чоловіка, прив’язаного до весільного
ложа, де чинили наругу над його
дружиною! І дітей бачив, що захлиналися
сльозами від жаху, і розпач бачив, і
невинність, яка накладала на себе руки,
і знущаннй над трупами! О! Хай буде
проклята зброя чужинців!
Батько мій і брати загинули того
чорного дня... .Щасливі!
Тяжко поранений в руку, зайвий на полі
бою, я знайшов притулок в будинку Клари.
Вона стояла н& балконі, серце її
краялося з жалю, вона тремтіла за моє
життя і ризикувала своїм, чатуючй —
може,4 й промайну вулицею.
Я зайшов; але ті, що мене
переслідували... побачили її... А вона ж
така гарна!
Дйкий переможний рик і брутальний
регіт були салютом красі. А за хвилину
сокира і вогонь висадили наші двері. Ми
пропали!
Кларина мати з отим безталанним
хлопчиком, що спочиває нині під цими
хвилями, сховалася разом з нами в
ццстерні, такій собі домашній водоймі.
Цистерна була дуже глибока і суха, бо
вже кілька місяців не було дощу. Дно
цистерни мало площу вісім квадратних
вар *, туди вела довга підземна галерея.
Цистерна звужувалася ^о- гррр, наче
отвір криниці, і виходила якраз на
середину двору, а над отвором до
залізної арки було підвішено блок, щоб
діставати воду двома відрами...
Хлопчика звали Мігельг він був
Клариним братом, меншим сином нещасної
жінки, яку французи недавно зробили
вдовою.
У цистерні ми могли врятуватися всі
четверо, і вже думали, що врятувалися.
Ніхто не тільки б не здогадався, що ми
можемо бути в такому місці, а й навіть
що така схованка взагалі існує! Згори
цистерна видавалася звичайною
криницею. Французу напевне вирішать, що
ми втекли по даху...
Невдовзі вони саме так і казали,
страшенно нас кле- нучр, коли
відпочивали в холодку того самого
двору, посередині якого була цистерна.
Так... ми думали, що врятувалися! Клара
перев’язувала рану; мати годувала
груддю Мігеля, а я, хоч і тремтів від
холоду в лихоманці, однак відчував себе
щасливим і всміхався...
Раптом ми зрозуміли, що французи,
змучені спрагою, намагаються витягти
воду з цистерни, де ми сиділи... х Уявіть
собі, що ми відчули цієї миті!..
Ми відсунулися вбік, дали спуститися
відру аж до дна.
Усі затамували дух.
Відро знову підіймалося...
Тут сухо! — сказали французи.
Але ж там має бути вода! — вигукнув
хтось.
«Вони вже йдуть!» — майнула думка у
Клари, в її матері та в мене.
А що, як вони там? — почулася
каталонська мова...
То був зрадник, офранцужений, сеньйоре
священику!
То іспанець ніс нам погибель!
Дурниці! — заперечив француз.— Йопи не
могци залізтитуди так швидко! ’ ^
Справді...— відказав зрадник.
к 1 В а р а*— шра довживв, дорівнює 83,5
ем....; ; , .., ,, , ..
Вони не знали, що до цистерни вела вже
згадувана підземна галерея, вхід до
якої, добре замаскований в долівці
темного льоху, що містився трохи
віддалік, було дуже важко знайти. А ми
зробили дурість, замкнувши на ключ
залізний щит, який відрізав цистерну
від галереї, і тепер не могли
відімкнути його, не наробивши шуму!..
Отже уявіть собі наш розпач: надію і жах
від почутого, адже нападники говорили
над самою криницею... Скоцюр- бившися в
своїх кутках, ми бачили, як рухалися
тіні від їхніх голів на світлому
кружечку сухого дна цистерни!.. Кожна
мить здавалася нам вічністю...
І раптом... заплакав Мігель!
Та тільки-но він писнув, як мати
притисла до грудей личко дитини і
придушила той зойк, що нас викривав.
Чули? — долинуло згори.
*— Я — ні! — відповів хтось.
Послухаймо,— промовив офранцужений.
Минуло три моторошні хвилини...
Мігель поривався плакати... чим
щільніше притискала його мати, тим
відчайдушніше рвався він у неї з рук.
Та навіть дихання не було чути.
Луна, мабуть...— сказали французи і
відійшли.
■*— Мабуть! — додав зрадник.
Вони пішли, і тупіт їхніх кроків та
дзенькіт шабель даленіли помалу, доки
не затихли десь біля дверей.
Пронесло!
Та... ой! Спізнилося наше щастя!
Мігель уже не плакав і не борюкався...
V
ч — Сеньйоре священику! Сеньйоре
священику! — заволала Кларина мати,
перебиваючи Мануеля.— Скажіть, що то
брехня! Я не вбила свого сина! То вороги
його вбили! Я задушила його, щоб
урятувати Клару й МігеляІ Він
задихнувся, щоб урятувати нас усіх! О,
сеньйоре священику! Простіть... Я не
злочинниця! Я збожеволіла через мого
Мігеля, через мою дитину, сонце душі
моєї... Я не погана мати!
Сеньйоре священику! — озвалася Клара,—
Ми привели вас сюди, щоб ви освятили цю
воду — в неї ми вкинули тіло мого брата,
коли втікали з Таррагони в ніч на
двадцять восьме червня тисяча вісімсот
одинадцятого року.
Загроза, яка нависла над нами, не дала
нам змоги поховати його...
Чи ж не правда, наш Мігель вознесеться
на небо, сеньйоре священику? — запитав
Мануель, витираючи сльози.
Так, діти мої...— відповів священик.—
Так і буде, запевняю вас, в ім’я бога і в
ім’я батьківщини. А ви не плачте...—
звернувся він до старої.— Бог
благословить вашу муку, як я
благословляю невинне дитя, що її
спричинило! На небі ви зустрінете свого
сина і душа ваша возвеселиться! А ви,
діти, ви можете зазнати великого щастя
на землі, та не забувайте, що ваше щастя
куплене ціною страждань інших. Тож і ви
прийміть муку за ближнього, як буде
треба!
Так казав священик; і в блиску
весняного сонця, серед квітуючих полів,
під пташиний щебет, серед усіх радощів
весни він освятив місце, де хвилі
Франколі стали могилою дитини, якій
пощастило стати ангелом-охоронцем
своєї сім’ї.
КВИТАНЦІЙНА КНИЖКА
(Сільська бувальщина)
І
Усе починається з Роти. Рота — найменше
з тих чарівних, схожих, мов близнята,
селищ, які широким півколом
розсипались по узбережжю Кадіської
бухти. Найменше; та не бракує тих, хто
накидає на нього оком. Аркоський герцог
де Осуна з давніх-давен вважає Роту
однією з перлин у своїй короні. Там
стоїть його феодальний замок, де я міг
би описати кожен камінчик...
Але тут ідеться не про замки, не про
герцогів, а про славнозвісні поля, що
оточують Роту, та про бідаря-селя- нина.
Назвемо його дядько Бускабеатас \ хоч
це, здається, не справжнє його ім’я.
Земля Роти (особливо городи) така
родюча, що хоча герцог де Осуна й
забирає в податок тисячі фанег зерна,
що хоча й усе селище п’є вино замість
води, яку тут не дуже полюбляють пити
(та й невистачае її), але залиша- еться
ще досить фруктів та овочів на вивіз до
Кадіса, інколи до Уельви, а то й до самої
Севільї. Особливо славляться помідори
та гарбузи з Роти: найвищого гатунку,
буйні, соковиті, м’ясисті, досить
дешеві, вони вище всілякої похвали.
Тому вся Нижня Андалузія прозвала
ротенців гарбузниками та
помідорниками, чим ротенці дуже
пишаються.
І справді, тут є чим пишатися. Земля
Роти, така родрча (маю йа увазі городи),
земля, яка годує їх, та ще й на вивіз
залишається, земля, що дає по три-чотири
врожаї на рік, земля ця, кажу, то й не
земля зовсім, а чистий-чисті- сінький
пісок. Його змиває бурхливий океан,
висушують, здіймають у повітря і
кидають на селище люті західні віт-«
ри,— здається, ніби то зливи попелу над
Везувієм.
Але постійна настирлива праця людини
перемагав природу. Я не знаю
самовідданішого трудівника, ніж роте-
нець. Гадаю, що таких у цілому світі
більше не існує. Жоден струмочок, бодай
ниточка прісної води не звеселяв своїм
дзюрчанням ці сумні поля... То й що?
Селянин продірявив землю криницями й
вона стала, мов решето; він черпає,
викачує звідти дорогоцінну вологу —
життєвий сік для рослин! Пісок
безплідний, в ньому немав перегною,
який легко засвоюється рослинами... То й
що? Ротенець половину свого життя
проводить у пошуках та збиранні всього,
що може правити за добриво, навіть
морські водорості перетворює в
перегній! А маючи таке багатство, як
воду та перегній, ротенець терпляче
угноює не всю ділянку (на це йому б
невистачило добрив), а лише маленькі;
завбільшки з блюдечко, кружечки. І в
кожний такий кружечок саджає насінинку
помідора чи гарбуза, а потім поливає її
з малесенького глечика — так, наче
поїть дитину.
І що божий день, аж поки вона не
достигне, порає кожну рослинку, порає
так пестливо, пильно, як дівка квіти в
горщиках на вікні: тій рослинці
підсипле скіпку перегною, той кущик
скропить водою, на тому оббере гусінь
чи ще якихось шкідників, там поставить
лубок на зламане стебельце, полікує,
накриє очеретом чи сухими листочками
від пекучого сонця чи від вітрів з моря.
Ротенець рахує паростки, листочки,
квітки, а то й цлоди, чколи достигнуть,
на кожному кущику, говорить з ними,
пестить їх,, цілує, благословляє і
навіть дав їм різні промовисті цменвд,
щоб відрізняти одне від одного,
відособити в своїй уяві, (Я не
перебільшую: це вже стало приказкою, я
часто чув її в Роті — «сорок разів
торкається селйнйн рукою до кожного
кущика помідорів в своєму городі»).
Тому й не дивуйтеся, іцо старі ротенці
такі скоцюрблені, такі згорблені, іцо
майже торкаються бородою колін...
Адже проводять вони усе своє гідне
глибокої шани життя зігнувшись!
II
Отож дядько Бускабеатас належав саме
до таких селян* ' Його вже гнуло додолу
на той час, про який ідеться! мав він
шістдесят років... і сорок з них
прокопався в городі на межі з пляжем
Костілья.
Цього року він виростив розкішні
гарбузи, завбільшки з декоративні кулі
на поручнях монументального мосту. Вже
рум’яніли їхні боки, наливалися
жовтогарячою барвою — був уже кінець
червня. Дядько Бускабеатас знав кожен
гарбуз: по формі, по стиглості, по імені,
нарешті. Особливо сорок найбільших,
нийпишніших — вони наче просилися в
кашу. Цілі дні милувався ними дядько
Бускабеатас, промовляючи з сумом:
Скоро мусимо розлучитися!
Аж ось одного вечора зважився: вибрав
найкращі гарбузи з тих палко коханих,
які коштували йому такої тяжкої праці,
і виніс страшний вирок:
Завтра,—промовив,—я зріжу оці сорок і
одвезу їх на базар у Кадіс. Щасливий
той, хто їх споживе!
А тоді почвалав додому і цілу ніч
побивався, як батько напередодні
весілля дочки.
Ой, шкода моїх гарбузів! — зітхав він
тяжко, не в змозі заснути. А далі
міркував: «А що ж маю робити? Для того ж
я їх і ростив! Візьму за них не менше ніж
п’ятнадцять дуро...»
Отож уявіть собі його розпуку, гнів,
коли наступного ранку, вийшовши на
город, побачив, що саме ті сорок його
гарбузів хтось украв... Стояв, як громом
побитий. Щоб не говорити багато, скажу
лише, що, подібно до шекспірів- ського
іудея, дядько сягнув висот трагізму,
повторюючи в нестямі страшні слова
ПІейлока, які, розповідають, так
неповторно промовляв актор Кембл:
О! Якби я тебе здибав! Якби здибав!
А коли трохи прохолов, то розміркував,
що його заповітний скарб не може бути в
селищі, бо занадто велйкий Д)И9ик
пуетити гарбузи в продаж, щоб хазяїн їх
не впізнав,— це з одного боку, а з
другого—на гарбузи в Роті ціна дуже
низька.
Щоб я так жив, вони в Кадісі! — прийшов
до висновку дядько Бускабеатас.—
Негідник, шахрай, злодюга, вкрав їх,
мабуть, десь о дев’ятій чи десятій
годині вечора і втік з ними о
дванадцятій на вантажному суДні... А я
зараз попливу в Кадіс на «годинному
судні», і диво буде, якщо я не схоплю
падлюку і не одберу моїх діток, моїх
гарбузиків!
Отак примовляючи, він хвилин з двадцять
ходив по городу, де скоїлося лихо,
нахилявся над кожною скаліченою
огудиною, чи то пестячи її, чи рахуючи
зірвані гарбузи, чи то складаючи щось
на зразок списку збитків для судової
справи, яку він думав порушити. І десь
близько восьмої години ранку рушив
нарешті до пристані.
«Годинне судно» — убога фелука — вже
підіймало вітрила. Фелука ця
відпливала до Кадіса щоранку рівно о
дев’ятій і брала на борт лише
пасажирів, так само як вантажне судно
відпливало щоночі о дванадцятій і
брало лише фрукти та овочі...
Фелуку називали «годинне судно» через
те, що саме за цей проміжок часу, а
інколи й за сорок хвилин, коли вітер був
попутний, вона покривала три ліги, які
відділяли старовинне селище герцога
Аркоського від старовинного міста
Геркулеса ...
III
Таким чином о пів на одинадцяту ранку
дядько Бускабеатас був вже на базарі в
Кадісі біля яток з овочами і говорив
знудженому поліцаєві, якого притяг з
собою:
Ось мої гарбузц! Затримайте цього
чоловіка!
І показав на перекупника.
Мене затримати! — здивувався й
обурився той.— Це мої гарбузи, я купив
їх...
Ви розповісте усе алькальдові,—
відрубав дядько Бускабеатас.
А от ні!
А таки так!
Злодюга!
*— Шахрай!
■— Добирайте вирази, паскудники!
Соромно чоловікам
шпетити так один одного! — з непорушним
спокоєм зауважив поліцай, стусонувши в
груди одного й другого.
Набігли люди, з’явився рехідор, що
слідкував за порядком на базарі.
Поліцай передав йому роль судді. Його
честь, ознайомившись із справою,
велично звернувся до перекупника:
У кого ви купили оці гарбузи?
У одного чоловіка з Роти...— відповів
той.
Я знаю його! — скрикнув дядько
Бускабеатас.— У такого вистачить на це
совісті! Коли в нього вродить мало, бо
город має дуже поганий, то він краде в
сусіда!
Припустимо, що у вас справді вкрали
вночі сорок гарбузів,— вів далі
рехідор, звертаючись тепер до
старого,— але хто посвідчить, що саме
оце — ваші гарбузи?
Отакої!— відгукнувся дядько
Бускабеатас.— Та я ж їх знаю, як ви
своїх діток, коли вони у вас є! Хіба ж ви
не бачите, що то я їх зростив? Погляньте,
оцього звуть Оцупо- чок, того —
Товстячок, он того Пузанчик, цього
Рум’яний, а ото Мануела, бо схожий дуже
на мою меншеньку донечку... , «
І старий гірко заплакав.
Дуже добре...— сказав рехідор.— Проте
для закону не досить того, що ви
впізнали свої гарбузи. Необхідно, щоб
влада переконалася в існуванні
гарбузів до злочину і щоб ви довели
тотожність тих гарбузів із цими цілком
певними доказами... Я людина закону!
Ну то дивіться, я зараз доведу цілому
світові, що ці гарбузи зросли на моєму
городі, а сам і з місця не зрушу!—
відказав дядько Бускабеатас, на
превеликий подив усіх присутніх.
Він кинув на землю клуночок, що його
тримав у руці, став навколішки, майже
сів на свої п’яти, зігнувся й спокійно
почав розв’язувати ріжки хустки, в яку
щось було загорнуто.
Усі заніміли з подиву: рехідор,
перекупник, натовп,
Що ви дістаєте? — питали всі.
Цієї миті до гурту приєднався ще один
цікавий. Поба« чивши його, перекупник
вигукнув:
От добре, що ви прийшли! Цей чоловік
каже, ніби гарбузи, котрі ви мені
продали сьогодні вночі, крадені.,ш Всі
чули... Скажіть їм...
Той, що допіру прийшов, пожовк ураз, як
віск, і сгіро* бував втекти, але люди
затримали його, і сам рехідор зве* дів
йому стояти на місці*
А дядько Бускабеатас уже казав
злодієві прямо в очі:
Зараз, сусіде, побачите!
Сусід уже прочумався і пішов у наступ:
Думайте краще, що говорите, бо як не
доведете своїх звинувачень, а довести
їх ви не зможете, то я засаджу вас до
в’язниці, як наклепника. Це мої
гарбузи, я їх виростив на своєму городі
в Егідо, і не лише їх, а й інші, котрі
возив цього року до Кадіса, і ніхто не
зможе довести, що це не так.
Зараз побачите! — повторив дядько
Бускабеатас, розв’язавши, нарешті,
хустку й стріпуючи її.
І на землю посипалися шматки < огудиння,
ще зелені. На них проступив живий сік. А
старий селянин сидів навпочіпки і,
вмираючи від сміху, так промовляв до
рехідора і до всіх цікавих:
Панове, вам ніколи не доводилося
сплачувати податки? Чи бачили ви таку
зелененьку книжечку, яку мав збирач
податків, звідки він відриває
квитанції, а в кни- жеяці залишається
корінець, щоб згодом можна було
пересвідчитися, чи часом не фальшива
якась квитанція?
Те, про що ви говорите, називається
квитанційною книжкою,— поважно
зауважив рехідор.
Ну то це саме те, що я приніс:
квитанційна книжечка мого городу, або
хвостики, на яких сиділи оці гарбузи до
того, як їх в мене вкрали. От погляньте:
оце хвостик від цього гарбуза... Це всім
видно... Ось другий... ви бачите... а оце
від того. Оцей широченький... від отого,
мабуть... Точно! А оцей від того... від
того... від цього...
І, так примовляючи, він прикладав
хвостик до ямки, що залишалася на
кожному гарбузі, коли його рвали, всі
при-» сутні бачили й дивувалися;
справді, нерівний, химерно покручений
кінчик кожного хвостика точно збігався
з бЬ луватою заглибиною, яку можна
назвати шрамом на гар-* бузі.
Всі присутні посідали навпочіпки,
навіть поліцаї та рехідор, і заходилися
допомагати дядькові Бускабеатасу в
пошуках цих досить своєрідних доказів.
А знайшовши* раділи, мов діти:
Воно! Саме воно! Без усякого сумніву! От
подиві* ться! Оцей хвостик від цього...