Трикутний Капелюх - 11

Назвіть мені монастир, де ховається
великий митець, і я піду до нього, я
поверну його світові! О! Яка слава чекає
на нього!
Але... Якщо він знехтує її? — несміливо
запитав настоятель.
Якщо знехтує, я звернуся до папи,
дружбою з яким Лишаюся, і папа
переконає його краще ніж я.
Папа! — вигукнув настоятель.
Так, отче, папа! — повторив Рубенс.
Тож знайте, саме тому я й не скажу вам
ім’я цього художника, хоча б навіть і
пригадав його! Не скажу, в якому
монастирі він знайшов притулок!
Хай буде так, отче, але король і папа
примусять вао сказати! — мовив Рубенс
дражливо.— Беру це на себе.
Не робіть цього! — вигукнув чернець.—
Ви вчините щось дуже лихе, сеньйоре
Рубенс! Беріть картину, якщо бажаєте, та
залиште в спокої того, хто спочиває. В
ім’я бога! Так! Я знав, любив, утішав,
рятував цю велику, як ви кажете, людину,
яку захоплювали хвилі пристрастей,
вбивало лихо; цього безталанного й
сліпого смертного, як зову його я; того,
хто ще вчора забув і про бога, і про
самого себе, а сьогодні наблизився до
найвищого блаженства!.. Слава!.. Та чи є
якась більша слава, ніж та, до якої він
прагне? Хто дав вам право воскресити в
його душі вогонь порожнього земного
гонору, коли в серці у нього палає
невгасиме вогнище милосердя? Чи, може,
ви гадаєте, що, церш ніж покинути світ,
зректися багатства, слави, влади,
молодості та кохання, всього, чим
чваняться люди, він не витримав
жорстокої боротьби зі своїм серцем? Чи
уявляєте ви собі те розчарування і
розпуку, які привели його до
усвідомлення облудності земних справ?
І ви хочете ввергнути його знову у
боротьбу, коли він уже переміг?
Але ж це — відмова від безсмертя! —
вигукнув Рубенс.
Це наближення до нього!
І яким правом виступаєте ви
посередником між цим чоловіком та
світом? Дайте йому слово, хай сам
вирішить!
Я чиню так на правах старшого брата,
вчителя, батька, бо я для нього — все... Я
чиню так в ім’я бога, кажу вам знову 1
Схиліть голову... для блага вашої ж душі.
По тій мові чернець насунув на голову
каптур і рушив у глибину храму.
Ходімо,— сказав Рубенс.-— Я знаю, що
робити.
Вчителю! — вигукнув один з учнів, який
протягом усієї розмови пильно
придивлявся то до полотна, то до
ченця.— Мені здається, що цей старий
чернець дуже схожий на того вмираючого
юнака на картині?
Так! І справді! — загомоніли всі.
Заберіть в отця настоятеля з обличчя
зморшки та бороду, скиньте йому
тридцять років, які налічує цей
живопис, і вийде, що вчитель мав рацію,
коли казав, що той вмираючий чернець є і
портретом ченця живого, і автором
картини. Побий мене боже, якщо цей живий
чернець не є сам отець настоятель.
Тим часом Рубенс, похмурий, замислений,
непорушно стояв і дивився, як
віддаляється старий. А той уклонився
йому, схрестивши руки на грудях, перш
ніж відійти назовсім.
То був він... так! — пробурмотів
художник.— О! Ходімо...— звернувся він
до учнів.— Дамо йому спочити в мирі!
Кинувши останній. погляд на полотно,
яке так його вразило, він вийшов з храму
і рушив до палацу, де король з королевою
вшанували художника запрошенням до
столу.
* * *
Через три дні повернувся Рубенс уже сам
до тієї похмурої каплиці, охоплений
жагою ще раз побачити пречудове
полотно і поговорити з його творцем,
переконати його.
Але картини там не було.
Натомість у середньому нефі храму
стояла труна, оточена братією. Братія
правила заупокійну службу.;.
Рубенс підійшов, щоб глянути на обличчя
покійного, і, вражений, упізнав у ньому
отця настоятеля.
А шкода, великий був
художник!..—промовив Рубенс, коли біль
у його серці трохи вгамувався.— Зараз
він ще. більше схожий на свій твір!
ЧОМУ ВОНА БІЛЯВА?
I
ОПОВІДАННЯ З П’ЯТИ НОВЕЛ
Одного чудового листопадового вечора
1854 року ми, шестеро друзів, піестеро
юних шанувальників Аполлона, сиділи
навколо столу. Зібралися ми, щоб у гурті
провести «польовий день» — так ми тоді
називали наше досить дигаа захоплення
перетворювати день на ніч: ми або
проводили весь день у ліжку, аж поки на
Мадрід не впаде ніч, або затемнювали
вікна і запалювали світло.
Цей стіл (про який недавно мені
нагадали знову) був описаний мною в
новелі, яка називалася «Ганьба тому,
хто погано про це подумає».
Зокрема в ній ішлося про те, що років
чотири тому в Мадріді стояв (не має
значення, де саме.... одне слово — в
будинку, двері якого були відчинені для
всіх у будь-яку годину дня чи ночі)
обшарпаний стіл, прикрашений
страхітливою чорнильницею і засипаний
аркушами гербового паперу без штампів.
За цим столом завжди працювали
одночасно з десятеро чи дванадцятеро
артистів та літераторів...
Тут побачили світ деякі комедії сина
Ларри, драми Егіласа, пісні Труеби,
економічні статті Антоніо Ернан- де.са
і куплети Мануеля дель Паласіо; за цим
столом перекладалося «Вірування XIX
століття» Еухеніо Пелле- тана; тут
Арнао створив багато пісень, Маріано
Васкес писав музику, а Кастро і Серрано
— статті, Рібера малював карикатури,
Васкес і Пісарро — акварелі, а Бар-
рантес склав чимало балад, тут
народилися архітектурні проекти Івона
... і мої жарти в журналі «Батіг».От за
цим самим столом ми й сиділи того
вечора.
Була неділя, липнева революція в
розпаліМадрід аж ряснів військовими...
Надворі періщив дощ, тужно свистів
холодний вітер — пронизував, як каже
Рікардо Рібера, аж до самих кісток.
Уже минула поминальна субота, в усіх
церквах відзначали дев’ятиденні
проводи. Гук військових оркестрів та
патріотичні гімни зливалися з плачем
церковних дзвонів: здавалося, наче
правили за упокій метрополії.
Свята альмуденська діво!.. Що за день!
Та ми вже давно перетворили його на ніч:
чотири свічки освітлювали шість наших
облич — то були люди, імена яких я не
посоромлюся назвати, бо кожне з них
стало відоме широкому загалу. Ось вони:
Луїс Егілас, Мануель дель Паласіо,
Агустін Боннат (К. Е. П. Д.), Івон, Луїс
Мар’яно де Ларра і ваш слуга покірний.
Що будемо робити? — запитав один з нас.
Писатимемо! —відповів другий.
А про що? — поцікавився третій.
Усі навперебій загомоніли:
Напишемо разом одну новелу.
Але ж потрібен час, щоб дійти згоди,
виробити якийсь план.
Ну, то хай кожен напише по новелі...
Але назва має бути однаковою.
Такою, яка зобов’язувала б, правила за
основу дії...
Так! І для написання відведемо
півгодини.
Давайте ж придумуйте назву, тільки щось
екстравагантне...
Є! — сказав Ларра.— Кожен назве свою
новелу так: «Чому вона білява?»
Чудово! — підхопили всі.
Отже, маємо блискучу, але важку для
розкриття тему. «Чому вона білява?» А й
справді, чому? Зрозуміло, що якоїсь
однієї причини бути не може, ми мусимо
вигадати шість причин.
В тім-то й суть! Напружимо уяву!
Увага! Приготувалися!Думаю, що за
півгодини ми впораємося!
Зараз п’ята. Пишемо до пів на шосту.
Ну, починаймо!
Тихо!..
І заскрипіли пера.
Шість облич прибрали відсутнього
виразу, точніше — п’ять, бо свого я
бачити не міг. Згодом на обличчях
почали відбиватися то радість, то жах,
то ніжність, то сарказм...
Уява кожного полинула за межі кімнати,
думки злітали до небес, спускалися на
землю, відвідували далекі країни,
побували в різних епохах серед
знайомих тільки їм персонажів.
Невдовзі Егілас пригадав, що на нього
чекає Люка, який дуже хворий, отож він
покинув нас, написавши лише кілька
рядків.
А ми п’ятеро і далі зазнавали мук
творчості, бо ж відомо, що кожен поет
надихає себе для цього за власним
рецептом.
Івон Хмурив брови, як Юпітер.
Ларра куйовдив волосся.
Боннат лоскотав собі губи кінчиком
пера.
Паласіо тер перенісся, де, як кажуть,
знаходиться пам’ять.
Я безтямно крутився на стільці, аж поки
не вмостився на ньому по-турецькому.
І усі ми несамовито курили.
Менш як за півгодини п’ять новел були
закінчені.
Творіння Ларри належало до жанру
мисливських усмішок. Автор
захоплювався полюванням, тому й героєм
його новели не міг бути ніхто інший, як
собака. Стосовно ж героїні,
інтендантової вдови, то зайве говорити,
що волосся на голові у неї було біляве,
золотисте, ба навіть рудувате. Але ж
«чому вона білява?>> Зараз дізнаєтесь!
Як тільки собака здох, Аніта,
інтендантова вдова, геть посивіла. Та
ні! Аніта, власне, вже кілька років була
сива, але фарбувала волосся еліксиром
— сумішшю, куди входив не знаю вже який
складник, що був продуктом
життєдіяльності собаки. Тому Аніта й
була білява! Головна ж якість
оповідання полягала в глибокій
обізнаності, яку продемонстрував
Ларра, розповідаючи про полювання на
дрібного звіра.
Боннат написав чарівну статтю на
французький манір, повну несподіванок.
Спершу він заперечив, що Колумб відкрив
Америку, а потім змалював загибель
англійського
корабля та появу в Бразілії білявої
дівчини, викинутої на берег хвилями.
Бразільці, які ніколи не бачили такого
волосся, природно, запитували одне
одного, «чому вона білява?», і,
увірувавши, що дівчина спустилася з
небес, започаткували в її честь нову
релігію. Потім ця білявка, як
засновниця філантропії в Бразілії,
набула рис авторки «Хатини дядька
Тома», яку мій бідний Августін чомусь
ненавидів з усією силою своєї доброї
натури.
Івон створив новелу дуже своєрідну. Ми
тоді дійшли думки, і я тепер повторюю
це, що його новела була найкращою,
особливо вона вражала комічною
серйозністю стилю! Місце дії новели—
Америка (як бачите, ми добре- таки
помандрували за ці півгодини!). Вмирала
одна дуже стара дама, геть сива, проте
усі називали її «Білявою», Так от,
парафіяльний священик відмовляється
соборувати її з таких міркувань: «Цю
жінку звуть «Білява», бо замолоду в неї
було біляве волосся. А волосся біляве
тому, що вона англійка. Англійці —
протестанти, отож я не хочу мати справи
з цією білявкою».
Зрештою з’ясовується, що: сеньйора
мала волосся не біляве, а каштанове;
вона була не протестантка, а католичка,
папістка, римлянка; звали її «Білява»,
бо вона любила одного іспанця на
прізвище «Білявий»; і що найцікавіше —
священик був той самий іспанець. У
кінці новели старі впізнають одне
одного, згадують молоді роки, життя
свого покоління, і помирають дуже
зворушливо й по-християнському.
Новела Паласіо мінилася каламбурами.
Одна сеньйорита з Хаену в свої
шістнадцять років збагнула, що така
жінка, як вона, повинна діяти, а не
сидіти склавши руки. І вона поділила
свою душу між двома женихами. Не знаю,
підступами якого диявола дійшла наша
сеньйорита до того, що втекла з одним з
них. Другий жених почав переслідувати
її... і вийшло так, що, в’їжджаючи до Мад-
ріда разом з нею, він не впізнав її. А
річ ось у чому: Антоніта була
смаглявкою з чорними очима і чорним, як
воронове крило, волоссям; та завдяки
рисовій пудрі, блакитним окулярам і
світлій перуці вона стала схожа на
північну сильфіду Вже в Мадріді їй
випала нагода прийти поночі на
побачення з другим женихом, і трапилося
непередбачене: в гудзиках його манишки
заплуталося пасмо її волосся.
Повернувшись додому та добре роз*
дивившись, він побачив, що воно чорніше
за терен.
Чому ж вона білява? — вигукнув
збентежений коханець.— Коли ми
зустрілися, в неї було золотисте
волосся!.. Звідки ж на грудях у мене
взявся цей чорний знак?
Скорої все з’ясувалося: обидва коханці
кинули Антоні- ту, і від душевного
потрясіння волосся в неї побіліло.
Що ж до моєї новели (єдиної, яку я можу
навести тут повністю, бо кожен забрав
свою з собою), то ось її зміст.
II
ЧОМУ ВОНА БІЛЯВА?
(Сіпайська бувальщина)
Є щось величне в екстазі індійців.
(Ель Преете Хуан)
Які прекрасні індійські ночі!..
Читач:
Невже ви самі їх бачили?
Ні, друже! Я просто уявляю їх собі, а в
Індії ніколи не був, проте дуже хочу
побувати там. От якби влада заслала
мене, приміром, на Філіппіни, то я
мимохідь міг би побачити й Індію.
Читач:
Дайте лише привід, зашлють. '
Гаразд! Але ж який привід! Уявіть собі,
що я зараз вийду на вулицю, співаючи
«Пітіту», але власті вдовольняться тим,
що відправлять мене до Саладеро...
Чи досягну я того, чого хочу? Ні в якому
разі! Або уявіть собі, що я публічно
висловлюю сумнів у непогрішності
герцога де ла Вікторіа, і той засуджує
мене до розстрілу... Отже, про Філіппіни
смішно навіть говорити, а це значить, що
не бачити мені Індії, як бачив її мій
друг дон Ману ель Асоньяс. О! Хай буде
благословелний імператор Наполеон III,
який висилав кожного, хто не величав
його «ваша величність»... Ото країна, ця
Індія! Там знаєш, до чого вдатися!
Читач: — Розповідайте далі.
Розповідаю... Які прекрасні мають бути
ночі в Індії! Зірки там яскравіші, ніж у
небі Європи; небо там аж потьмяніло, як
на старій декорації, бо не спроможне
осягнути всіх молитов і поглядів,
спрямованих до нього.
І це при тому, що служить воно лише
одній релігії, в той час як наше
нараховує щонайменше з десяток різних
релігій: йому поклонялися іберійці,
греки, фінікійці, римляни, поклоняються
йому варвари, християни та магометани,
а останнім часом — і спіритуалісти ...
Читач: — Ну, розповідайте ж далі.
Розповідаю... Які прекрасні мають бути
ночі в Індії!
З лона цієї істинної природи,
прекрасної, як молода, здорова
породілля, з’являються на світ чудові
прянощі; лінивий Схід, сп’янілий від
наркотичного зілля, об’їдає- ться до
несхочу рисом, марячи символічною
квіткою лотоса або чимось таким...
Читач: — Далі.
Північ. Настала північ. Усе поринуло в
тишу та глибокий сон на берегах
таємничого Гангу...
Священна річка не спала; вона плинула
серед хащів бомбаксів, бранганеро й
хараке (якщо вам заманеться, то ці
дерева можете знайти в нашому
ботанічному саду), а в її водах
відбивалося оманливе сяйво місяця.
В тіні, під деревом журби (воно назване
так, бо квітне. лише вночі), неподалік
від рафлезії— рослини, яка має
найбільші в світі квіти, що досягають
трьох футів у діаметрі й п’яти фунтів
ваги (чистісінька правда),—сиділи два
молодих індуси, не дуже скромно
(скажімо так) вдягнені, але гарні,
наскільки можуть бути гарними ці діти
природи, що зросли серед чорного дерева
та бамбуку. їхні чорні очі... були дуже
чорні. (У тому поспіху, з яким я пишу,
мені не спадає на думку ніякого більш-
менш вдалого порівняння). Ну, а зуби,
навпаки, були такі білі, як найбіліші
зуби в світі. Оце поки й усе про
зовнішність індусів.
О! Я ще забув сказати, що це були два
чоловіки і що звали їх Нана та Ніні—
імена досить цікаві.
Говори, Напо, я слухаю...— лагідно мовив
Ніні, про-* вівши рукою по прямому
волоссю свого друга.
А треба сказати, що в Ніні волосся теж
було пряме (такі деталі зовнішності
мені відомі, бо якийсь час я цікавився
цією країною, надумавши лисати новелу
під назвою «Мати земля»).
Ніні...— Чому вона білява? —
багатозначно запитав Напа.
Промовивши ці загадкові слова, він
глибоко замислився.
(Те саме питання ставить перед собою і
автор цієї но-* вели).
Поясни, Нано,— шепнув Ніні наступної
миті. '
Ой, Ніні... Ніні...— схлипнув Нана.— Я
люблю свою дружину так само, як місяць
любить ніч, як птахи — день, як море —
вечірню зорю. Міла — то ж моя душа, моє
життя, мої очі, то ковток води для
спраглого!.. Але ж, ох! Чому вона білява?
Зачекай, Нано! — здивовано сказав
Ніні.— Ти ма-> риш. Адже твоя дружина
зовсім не білява... Я знаю Мілу, і можу
тебе запевнити, що немає
ебенучорнішого за її коси...
Все це так!.. Я добре знаю, що Міла не
білява. Очі в неї — то ніч, волосся —
чорніше, ніж сутінки смерті. Та я кажу
не про Мілу!
А про кого ж?
Гаразд, слухай. Пам’ятаєш, який
щасливий був я півроку тому, коли Міла
відчула, що стане матір’ю?
Авжеж... Пригадую. Це перший плід твого
кохання за три роки подружнього життя...
То була вершина моїх жадань! З якою
жагою чекав я того дня, коли дружина
подарує мені нащадка, що продовжить мій
рід! Нарешті я матиму спадкоємця,
принца крові, чиє чорне волосся покаже
всім, що кров паша не змішалася з підлою
кров’ю білих! Так от, Міла народила
дівчинку, білошкіру, рожевеньку,
біляву, мов англійка, мов дочка наших
гнобителів, наших катів. Це ж справжня
загадка, друже Ніні! Якщо й моє волосся,
й волосся дружини чорне, як журба, чому
воно не таке у нашої дочки? Ой, Ніні...
Ніні... Чому в Міли білява дочка?Після
цих слів знетямленого принца —
Мілиного чоловіка й батька білявої
дівчинки — запала мовчанка.
Я відчуваю, що зсунувся з глузду,
думаючи весь час над причиною такого
виняткового явища, й прийшов до тебе,
щоб ти, людина великого розуму, освітив
морок моєї свідомості.
Ніні мізкував три години, а тоді
поцікавився:
Ти питав про це свою дружину?
То найперше, що я зробив; проте вона,
така ж зачудована, як і я, лише руками
розводить... Та не, одні ми збиті з
пантелику. Щодня до нас приходить
англійський капітан, чоловік дуже
обдарований, він палко любить нас і
дуже дбає про щастя моєї родини. Так от:
три дні міркував він над цією загадкою,
і не знайшов ніякої відповіді! Отож,
Ніні, може, тобі вдасться пояснити, як у
чорнявого подружжя могла народитися
білява дочка.
Добре, зараз поміркую,— мовив Ніні.—
Залиш мене самого.
Нана пішов, а Ніні сказав собі:
Уся заковика в тім, чому вона білява.
Отже, сеньйоре, треба гарненько
подумати.
За цими словами він приклав вказівний
палець правої руки до губ, підняв
голову, звів очі до неба і заглибився в
себе, впавши у своєрідний екстаз.
У такій позі він сидить і досі.
ГАРНИЙ УЛОВ
І
Вкритий славою і ранами у династичній
війні, без мідяка в кишені, як це
трапляється майже з усіма героями,
повернувся одного дня у свій
занедбаний замок шляхетний барон де
Мекіненса, щоб спочити нарешті від
тягаря табірного життя, в мирі та
спокої пожинаючи ті не- пишні плоди, які
приносив йому титул.
А тепер кілька слів про самого вояку та
його притулок.
Дон Хайме де Мекіненса, барон де
Мекіненса, капітан, воював за інтереси
Луї XIV. Було йому тоді тридцять п’ять
років. Високий, ставний, відважний,
рішучий, не дуже освічений, та надміру
красномовний, барон дуже полюбляв
гарненьких селяночок. Додайте до цього,
що був він єдиною дитиною своїх
померлих батьків, неодружений — і ви
матимете цілком повну уяву про нашого
арагонського гідальго.
Що ж стосується замку, то зовні це була
точна копія його господаря... за
винятком хіба що міцності: самотній,
убогий, проте підносився високо, немов
самого бога хотів залишити позаду!
Можете собі його уявити: кажу «уявити»,
бо замок, колись витесаний наполовину в
скелі, тепер весь угруз в неї. Скелю цю з
одного боку лизали хвилі річки Ебро, а з
другого підпирала гора, яка сягала у
височину аж до хмар.
Біля підніжжя гори приліпилося десь із
дванадцятеро хаток, де мешкали селяни
барона; чотири виноградники були всім
їхнім багатством. Від села до замку
п’ят-, надцятьма уступами вилася
стежка. Вона упиралася в рів, через який
було перекинуто звідний міст. Рів
наповнювався водою, що надходила з
річки Ебро каналом, пробитим на
півверсти північніше від замку.
Бурхливим потоком спадала вода назад у
повноводну річку.
Навпроти замку по другий бік річки в
стрімкий бік гори теж вклинювалася
скеля, менша, правда, за ту, в якій було
вирубано замок. Її вершину вінчали
хатина і маленький город — навіть туди
дотяглася рука людини. Обидві скелі
нависали над Ебро.
Над потоком, що спадав у річку, між
обома скелями простягся горіховий
місток. Так само, як до замку можна було
потрапити тільки через звідний міст ,з
гратами, так і до хатини на крутій скелі
можна було дістатися лише через
горіховий місток.
Ми вже казали, що на замковій скелі
проживав барон дон Хайме де Мекіненса.
Залишилося додати, що протилежну скелю
уподобав рибалка: саме, сміливому
рішенню поставити свою хату в такому
дикому, небезпечному місці й
завдячував він своїм добробутом.
Даміан (так звали рибалку) зметикував
підвісити невід до містка над потоком.
Вода з каналу спадала до річки крізь це
величезне цідило, отож вугрі і вся інша
риба, підхоплена потоком, опинялася в
неводі Даміана.
А він продавав свою здобич у сусідніх
селах по ціні, так само помірній, як і
зусилля, що їх він доклав для ло- віння
риби.
Оскільки ми вже ознайомилися з
загальною картиною дії, давайте
перейдемо до подробиць.
II
Було вже сказано, що Даміан розбагатів
на щедрих дарах, які потрапляли до
невода. Та ми забули сказати, що Даміан,
як і багато інших чоловіків, мав
дурість одружитися з дівчиною —
чарівною, гарною, знадливою, великою
чепурухою, одне слово — зі справжньою
кокеткою, чи, якщо хочете, природженою
кокеткою.
Кармела, або Кармен, Кармеліта (так він
пестливо її називав), була темною
селянкою, не вміла навіть читати, та й
не бачила в тому потреби. Але вона
спокусила б навіть Святого Антонія,
якби цей відлюдник не був під крилом у
самого бога.
А над Кармелою розпростер крило ніхто
інший, як диявол.
Була вона білява (чомусь завжди біляві
потрапляють у такі історії),
дрібненька, тіло мала цупке, стрункіше
за очеретину... Від пояса вгору — наче
ваза з квітами... А які груди! Плечі! Шия!
Яка голівка!.. Від пояса вниз— які
стегна! Яка хода! Коли йде — грає все
тіло! Біла, мов сніг, рум’яна, мов
травневий вечір, здорова, мов гірське
повітря, ніжна, мов перепілка в клітці!
А вуста — вогонь! Очі — грішні! А руки! А
коса! А ножелята! Як каже Сальвадор,
поет з Гранади: «Звідти — до неба!»
Ой, Кармен, Кармело, Кармеліто! Що ще мав
робити бідний Даміан, як не обожнювати
тебе, не ховати від світу на вершечку
скелі, де від усіх ти була захищена
феодальним замком, де ніхто з чоловіків
не, зміг би пройти до тебе, щоб його не
побачило геть усе село, не міг би
блукати в пітьмі навколо твоєї хати —
над прірвою в п’ятсот футів
завглибшки!
Але такі кралі, як Кармела, мусять
красуватися хоч самі перед собою, якщо
нема змоги красуватися перед іншими.
Отож, хоч жила Кармела дуже відособлено
і ніхто не, міг її бачити, окрім
чоловіка (та й то вночі), вона витрачала
гроші, зароблені від продажу всіх
вугрів Ебро, на фартухи, спідниці,
сережки, колечка та інші дрібнички,
чому бідолашний Даміан ніколи не
надавав особливого значення,
розміркувавши, що лукава жінка
красується перед ним.
Проте Кармела була переконана, що життя
її на цім світі має вище призначення,
аніж тішити Даміана, і тому щодня вона
вичепурювалася так, наче збиралася йти
на танці... А тоді сідала на порозі своєї
хати. Там її могли бачити лише птахи,
чебрець з тріщин у скелі та хмари в
небі... Ніхто більше! Але вона спокійно
чекала своєї години. Замок, єдиний
сусід її хати, стояв пусткою (йдеться
про той час, коли ще не повернувся дон
Хайме де Ме- кіненса), а з долини
рибалчину жінку розгледіти було
неможливо: здавалося, ніби то велика
барвиста квітка притулилася до схилу
провалля...
Отже, хіба що повітрям міг би дістатися
до розчепу- реної Кармеліти той
коханець, на якого вона так чекала,—
звичайно, коли припустимо, що справді
жадала мати коханця!
«То Кармеліта не любила свого
чоловіка?» — можливо, прохопитеся ви...
А я звідки знаю? Можу лише сказати, що
була вона дуже вродлива і жила
самотньо, бо Даміан тільки те й робив,
що продавав рибу по навколишніх селах...
Він заборонив Кармелі під час його
відсутності спускатися в село, а вона
сліпо корилася своєму чоловікові..., бо
так наказав господь бог... і ще тому, що
такій вишуканій сеньйорі, як вона, не
подобалися незграбні, репані селяни.
Ви скажете, що Даміан теж був
незграбний, репаний селянин, отже і він
не міг подобатися Кармеліті...
Хай так! Не міг подобатися!
А якщо він їй усе-таки подобався,— цей
вайлуватий, бідно вдягнений чоловік з
мозолястими,, подряпаними риб’ячою
лускою руками, продублений сонцем та
зливами, чоловік, від якого за метр
відгонило рибою,— подобався їй, такій
ошатній, витонченій, такій гоноровитій,
як справжня мадрідська сеньйора?
Правду кажучи, бідному рибалці не
вдавалося вбратися пристойно саме
тому, що прекрасна сеньйора вбиралася
аж занадто розкішно; правда й те, що
якби чоловік менше працював і хоч трохи
беріг би свої руки, перекладаючи якусь
частку роботи на жінку, то вони не були
б такі порепані, правда й те, що тією
рибою, яка так неприємно пахла, платив
Даміан за духмяне мило для своєї
дружини!,, Проте хто ж може змусити
задуматися над усім цим жінку, та ще
жінку дев’ятнадцятирічну, таку
вродливу, легку, як марево, й чарівну, як
сім кольорів веселки?
Ой! Вдячність — то почуття не дуже
зручне для самозакоханої красуні, а
справедливість — занадто серйозна
категорія для дівчини, яка полюбляла
сміятися, коли була сама в хаті,
милуючись на себе в дзеркало.
Усе це неминуче призвело до того, що
красуня закохалася в дона Хайме де
Мекіненса з тієї ж миті, як селом
промайнула чутка, що кабальєро
повертається з перемогою до свого
замку...
І справді, дон Хайме повернувся; а тому,
що, за своєю вдачею, він ніяк не міг
обминути Кармеліту, то закохався в неї
одразу ж, лише побачив її.
Даміан тим часом ловив собі рибу.
Одначе відтоді, як барон повернувся до
свого замку, якийсь невиразний
неспокій охопив підозрілу душу Да-
міана. І хоч пошана до сеньйорів
увійшла ще з материнським молоком у
його кров і плоть, однак він не міг
забути, що дон Хайме справжнісінький
баламут, а Кармеліта — занадто гарна, і
що його, рибалчина, хата стоїть ближче
до замку, ніж до села, особливо коли
зважити на горіховий місток...
Отож Даміан, збрехавши жінці, що йому
нібито крутить ногу ревматизмом,
найняв якогось хлопця продавати рибу, а
сам ні на мить не відходив від хати.
Чесно кажучи, рибалка був недалекий від
істини в своїх побоюваннях...
Дон Хайме і Кармеліта вже втомилися від
телеграфного, як тепер кажуть, зв’язку,
і закохалися одне в одного до нестями —
так завжди буває, коли двоє обмінюються
лише поглядами, а поговорити між собою
не можуть.
Платонічна любов уже здавалася їм
нестерпною, відстань величезною, а
місток цілком прохідним... і вони не
могли дочекатися, коли ж Даміан нарешті
відлучиться куди-небудь: про зустріч
уже було домовлено знаками, а чого пе
доказали, про те здогадалися...
Побачимо, що ж було далі.
ІІІ
Стояв чарівний травневий вечір.
Подружжя грілося на сонечку біля хати.
Сонце у споконвічному своєму русі
хилилося вже на захід. Проте того
вечора величне світило сідало за го- ри
так неохоче, так тихесенько, наче
прощалося з людь-» ми навіки.
І настала хвилина, коли все завмерло,
немовби сам час зупинився,— це було
таємниче, осяйне, урочисте свято
Природи, коли віриться, що саме цієї
миті світ досяг вершини своєї краси, а
шлях, який він пройшов,— лише ди-<
тинство, цвітіння; попереду ж — захід,
присмерк, тяжке старіння, дорога в
нікуди. Тужлива хвилина, коли душа, ніби
на якомусь спектаклі, споглядає
трагедію вмирання дня, на спектаклі
щораз новому, неповторному. В таку
хвилину спливають у пам’яті образи
дорогих людей, яких ти знав і які
померли, й тебе обпікає сором, що ти ще
існуєш в цьому житті, яке вони вже
покинули.
Нестямно дивилися Кармела і Даміан на
сонце — його останні промені