Трикутний Капелюх - 05

поцілунків, ні обіймів^ ні поглядів.
Та й нащо?
XVI
■ ■ - • * ЛИХОВІСНИЙ ПТАХ
Рушимо й ми за дядьком Лукасом.
Майже чверть ліги проминули вони
мовчки — мірошник верхи на ослиці, яку
альгвасил підганяв ззаду своїм жезлом,
символом влади,— коли раптом побачили,
що над косогором прямо на них
насувається тінь величезного птаха.
Тінь так різко вимальовувалася на тлі
неба, осяя* ного місяцем, що мірошник
здивовано вигукнув:
—-Тоньюело, це ж Гардунья на своїх
тоненьких, мов дротики, ногах і в
трикутному капелюсі!
/Та перше ніж Тоньюело встиг
відповісти, тінь, яка, без сумніву,
прагнула уникнути цієї зустрічі,
звернула з до- • реги і помчала
навпрошки через поле так прудко, наче
сцраэжшй тхір.
Нікого не бачу*..—озвався нарешті
Тоньюело якомога щиріше.
7- Я теж,—відповів дядько Лукас,
включаючись у гру.
Г підозра, яка запала йому в серце ще на
млині, цілком заполонила його ревниву
душу,
«Цією подорожжю,— міркував він про
себе,— я завдячую хитрощам закоханого
корехідора. Його освідчення, котре я
підслухав сьогодні, сидячи на альтанці,
показує, що підтоптаному мадрідцю
увірвався терпець. Можна бути певним:
цієї ночі він ще раз навідається до
млина, тому й викурив мене звідти... Та
дарма! Фраскіта — тго є Фраскіта, вона
не відчинить дверей, хоча б і хату
підпалили!., Та що там: якщо навіть вона
і відчинить, якїцо навіть корехідор
піде на хитрощі і якось проникне до
моєї прегарної наваррки, все одно
старий пройдйсвІт- впіймає облизня.
Фраскіта — то є Фраскіта! Проте,— додав
він за хвилину,— добре було б
повернутися додому як- найраніше!»
Та ось дядько Лукас з альгвасйлом
прибули до села й попрямували до
будинку сеньйора алькальда.СІЛЬСЬКИЙ
АЛЬКАЛЬД
Сеньйор Хуан Лонес удома і на службі
був справжнім втіленням тиранії,
жорстокості та пихи стосовно до людей,
які від нього залежали, проте в хвилини,
що залишалися від службових
обов’язків, клопотів по господарству і
щоденного биття власної жінки, він
ласкаво згоджувався розпити глек вина
в товаристві писаря та паламаря; того
вечора ця процедура вже підходила до
кінця^ коли перед алькальдом став
мірошник.
О, дядько Лукас! — вигукнув алькальд,
чухаючи потилицю, наче хотів вичухати
звідти натхнення, щоб краще вбрехати.—
Як здоров’ячко? Гей, писарю, налий-но
скляйку вина дядькові Лукасу! А сенья
Фраскіта? Все така ж гарна? Давно я її не
бачив! Так, чоловіче... гарно мелете!
Житній хліб не відрізниш від
пшеничпого! Отже... ну... Сідайте,
відпочиньте, ми, слава богу, не
поспішаємо.
Як на мене, то цур йому, тому поспіху! —
підхопив* дядько Лукас, який досі не
розтуляв рота, але підозри його ще
посилилися' від цього дружнього
прийому після такого грізного і
беззаперечного наказу. *
Так от, дядьку Лукас,—провадив далі
алькальд,— якщо $и не дуже квапитесь, то
переночуйте тут, а завтра раненько ми й
вирішимо нашу справу...
Та добре...— відповів дядько Лукас із
прихованим глумом і лукавцам, які не
поступалися дипломатії сеньйора Хуана
Лопеса.— Коли справа не тёрмшова.!,
можна переночувати і не вдома.
Не термінова справа і для вас
безпечна,— додав алькальд^ обдурений
тим, кого сам хотів ошукати.—Можете
бути цілком спокійні. Чуєш, Тоньюело...
Підсунь сюди ящик, хай дядько Лукас
сідає.
Коли так, то... хильнімо! — вигукнув,
сідаючи, мірошник.
Тримайте,— сказав* алькальд,, підносячи
йому повлу склянку.
З добрих рук... Переполовиньте, ваша
милість!
Ну, ваше здоров’я! — промовив сеньйор
Хуан Лопес і випив половину,
Ваше здоров’я... сеньйоре алькальд,—
відповів дядь-* ко Лукас, допиваючи
решту. ^Гей, Мануело! — гукнув алькальд
служницю.— Скажи господині, що дядько
Лукас лишається у нас ночувати. Хай
постелить йому на горищі.
Е, ні!.. Ні в якому разі! Я й на сіннику
висплюсь як король.
Дивіться, ми ж маємо що постелити..,
Певен, та нащо ж завдавати клопоту
сім’ї? У мене є плащ...
Ну, то як хочете. Мануело, скажи
господині, що нічого не треба...
Ви тільки дозвольте мені йти вже
спати,— позіхаючи на весь рот, попросив
дядько Лукас.— Вчора я всю ніч молов,
майже не стулив очей...
Добре! — милостиво згодився алькальд.—
Можете йти хоч зараз.
Та й нам час збиратися,— сказав
паламар, заглядаючи в глечик, чи не
лишилося на денці вина.— Вже, мабуть,
десята година... чи близько того.
За чверть десята...— сповістив писар,
розливши в склянки залишки вина.
Отже, спати, кабальєро! — оголосив
гостинний господар, осушуючи склянку.
До завтра, сеньйори,— мовив мірошник,
допиваючи свою.
Стривайте, вам посвітять... Тоньюело!
Проведи дядька Лукаса на сінник.
Сюди, дядьку Лукас!...— сказав Тоньюело.
Він прихопив з собою і глечика — а
раптом там лишилося кілька краплин!
До завтра, як бог дасть,— додав паламар,
допивши рештки з усіх склянок. І пішов,
заточуючись і весело співаючи «Ье
ргоіїїпсііз»
Ну, сеньйоре,— сказав алькальд
писареві, коли вони залишилися вдвох,—
Лукас нічого не підозрює. Можемо спати
спокійно, і... хай щастить
корехідорові!ТУТ ВИ ДІЗНАЄТЕСЯ,
ЩО СОН ДЯДЬКА ЛУКАСА БУВ НЕ ДУЖЕ
ГЛИБОКИЙ
Минуло лише п’ять хвилин, і якийсь
чоловік вистрибнув з вікна сінника
сеньйора алькальда. Вікно виходило на
стайню і було не вище восьми ліктів від
землі.
На стайні під дашком стояли великі
ясла, до яких були прив’язані шість чи
вісім верхових тварин різних порід,
причім усі слабкої статі. Коні, мули і
осли сильної статі складали окремий
табір, і тримали їх окремо.
Чоловік відв’язав осідлану ослицю і за
вуздечку вивів її до воріт; відсунув
засув, скинув защіпку, нечутно відчинив
ворота і опинився в полі.
Тієї ж миті він скочив на ослицю, вдарив
її п’ятами і мов стріла полетів до
міста, але не шляхом, а навпростець
через поля і луки, немов боявся когось
зустріти.
То був дядько Лукас: віп поспішав до
млина.
XIX
ГОЛОСИ, ЩО ВОЛАЮТЬ У ПУСТЕЛІ
—Якийсь алькальд надумав обкрутити
мене, чоловіка
з Арчени! 1 — говорив сам до себе
мурсієць.— Завтра ж піду до сеньйора
єпископа, щоб запобігти лихові, та
розповім йому все, що трапилося зі мною
цієї ночі! Викликати мене так негайно,
так таємниче і в такий непідходящий
час; вимагати, щоб я прибув сам;
морочити мені голову теревенями про
королівську службу, про
фальшивомонетників, відьом і духів, щоб
зрештою поставити мені дві склянки
вина та випровадити спати. Ясніше
ясного! Гар- дунья передав алькальду
настанови корехідора, і той зараз веде
наступ на мою жінку... Хто знає, може, я
під’їду, а він саме стукає в двері! Або
застану його вже в середині — хто зна!..
Хто зна!.. Але що ж то я кажу? Сумніватися
в моїй наваррці — то бога гнівити! Вона
не може!.. Не може моя Фраскіта!.. Не
може!.. А втім, що це я? Хіба є щось
неможливе в світі? Хіба вона не пішла за
мене, така красуня за таку почвару?
Розміркувавши так, бідолашний горбань
заплакав...Він зупинив ослицю, трохи
заспокоївся, витер сльози, зітхнув
тяжко, витяг кисет, узяв щіпку чорного
тютюну, пом’яв його і скрутив цигарку;
потім дістав кремінь, губку та кресало
й кількома ударами викресав вогонь. '
У цю мить він почув стукіт копит по
дорозі, що проходила кроків за трйста
від нього.
«Який я необачний! — подумав Лукас.—* А
що як це мене розшукує правосуддя і я
себе виказав отим крёсан- ням!» /
Він згасив вогник, спішився і зачаївся
за ослицею.
Але ослиця, зрозумівши все інакше,
вдоволено зарейла^
У, клята! — вилаявся дядько Лукас,
силкуючйсь стулити їй рота обома
руками.
І зразу ж, як чемна відповідь, почувся
рев з боку дороги.
«Ну, пропав я! — подумав мірошник.
Правду каже прислів’я: йема гіршого
зла, як надіятись на осла!»
І, так розміркувавши, він скочив у
сідло, хльоснув ослицю і помчав у бік,
протилежний тбму, звідки долинув рев.
Але от що дивно: той, хто їхав на
співрозмовнику Лу- касової ослиці,
перелякався, мабуть, не мёйше ніж
мірошник. Кажу так тому, що він теж
збочиЬ з дороги і кинувся навтьоки
через засіяне поле в інший бік,
гадаючи,' напевно, що. то якийсь
злочинець, підкуплений доном Еухе* ніо,
або альгвасил.
Мурсійцй тим часом мучила гризота:
Ну й ніч! Ну й світ! Як перевернулося моє
жйття за якусь годину! Альгвасили
стають звідниками: алькальд ди
зазіхають на мою честь; осли ревуть
коли не слід; а фут; у грудях, моє
жалюгідне серце насмілилося взяти під
су*мнів йайшляхетнішу з усіх створених
богом йгінок!
О бо>ке, боже! Дай сили швидше добратйся
додому і поба- чйти там мою Фраскіту!
Так, ідучи навпростець через поля й
чагарники, дядько Лукас десь близько
одинадцятої годинй ночі без усяких
пригод придибав додому...
'Прокляття! Ворота на млин були
розчинені навстіж!XX
СУМНІВИ І ДІЙСНІСТЬ
Розчинені... але ж він, від’їжджаючи,
чув, як жінка замикала їх на ключ, засув
та ланцюжок!
Отже ніхто, крім неї самої, не міг їх
відчинити.
Але ж як? Коли? Нащо? Обдурили?
Примусили? А може, вона це зробила з
власної волі, вмовившися 8 коре-
хідором?
Що він зараз побачить? Про що
дізнається? Що чекав на нього
всередині? Сенья Фраскіта втекла? Її
викрали? А може, вона мертва? Чи в
обіймах суперника?
«Корехідор сподівався, що я не
повернуся вночі,— похмуро мовив сам до
себе дядько Лукас.— Алькальд напевне
дістав наказ — хоч і в кайдани мене
закувати, а додому не відпустити... Чи
знала про це Фраскіта? Чи була в змові?
Чи вона стала жертвою обману,
насильства, підлоти?» '
На ці тяжкі роздуми бідолашний
витратив не більше часу, ніж було йому
потрібно, щоб перейти альтанку.
Двері будинку теж були відчинені. Як і в
усіх селянських оселях, першою була
кухня...
В кухні порожньо.
Проте в каміні палахкотіло яскраве
полум’я... в каміні, де не було ніякого
вогню, коли він від’їжджав, та й
взагалі до середини грудня камін
ніколи не топили!
Мало того, на одному з гачків висів
запалений ліхтар...
Що все це означало? І як пов’язати ці
ознаки присутності людей з мертвою
тишею, що панувала відомі?
Що з жінкою?
І тільки тоді помітив дядько Лукас на
бильцях двох чи трьох стільців,
присунутих до каміна, чиєсь убрання...
Придивившись до нього, він так
несамовито зойкнув, що той зойк застряг
у нього в горлі й перейшов у глухе
ридання. У нещасного було таке
відчуття, ніби він задихається.
Мірошник схопився руками за горло. Він
пополотнів, його почало корчити, очі
мало не вискакували з орбіт, а погляд
був прикутий до цього вбрання. Бідолаху
пройняв жах, мов у засудженого на
страту злочинця, якому показали
балахон смертника.
Бо те, в що він утупив очі, було не що
інше, як яскраво-червоний плащ,
трикутний капелюх, камзол і жилет
сизого кольору, чорні шовкові штани,
білі панчохи, черевики з золотими
пряжками і навіть жезл, шпага та
рукавички ненависного корехідора.*.
Вбрання це — балахон ганьби мірошника,
саван його честі, плащаниця його життя!
Грізний мушкет лежав у кутку, куди дві
години тому його кинула наваррка...
Дядько Лукас стрибнув, мов тигр, і
вхопив його. Встромивши шомпол в дуло,
він пересвідчився, що мушкет
заряджений. Перевірив, чи на місці
кремінь. Потім підійшов до сходів, які
вели до кімнати, де стільки років він
спочивав з сеньею Фраскітою, і глухо
пробурмотів:
Вони там!
Ступив крок, але відразу ж зупинився,
огледівся, чи не стежить хтось за ним...
«Нікого! — сказав сам до себе.— Тільки
господь... Невже він допустить таке!»
Рішення визріло. Мірошник збирався вже
ступити ще крок, коли його блукаючий
погляд зупинився на складеному аркуші
паперу, що лежав на столі!..
Тієї ж миті коршаком метнувся він до
столу і вп’явся пальцями в аркуш, мов
кігтями в здобич.
Це було призначення небожа сеньї
Фраскіти, підписане доном Еухеніо де
Суньїга-і-Понсе де Леон!
«Ось ціна угоди! —• подумав дядько
Лукас, запихаючи аркуш до рота, щоб
угамувати лють, придушити стогін.— Я
завжди мав підозру, що вона любить свою
сім’ю більше, ніж мене! О, чому в нас
нема дітей!.. В цьому все лихо!»
Бідолашний мало не розридався.
Знову накотилася лють: не тямлячи себе,
він прохрипів:
Нагору! Нагору!
І подерся нагору. Однією рукою мірошник
намацував сходи, в другій тримав
мушкета, в зубах затиснув паскудний
папірець.
Підступивши до дверей спальні (двері
були замкнені), він, немов на
підтвердження своїх підозр, побачив, що
крізь шпари в дошках та крізь замкову
шпарину пробивається світло.
«Вони тут!» — повторив він.
На мить затримався — ніби щось гірке
проковтнув.
І знову подерся нагору... аж поки не
опинився біля самих дверей.
В кімнаті ані шелесь.
«Може, там нікого нема!» — майнула
несмілива надія.
Та в ту ж мить бідолашний почув
кахикання...
То був астматичний кашель корехідора!
Сумнівів більше, не було!
Не лишалося й соломинки, за яку міг би
вхопитися утопаючий.
В пітьмі страшна посмішка перекреслила
обличчя мірошника — так ріже пітьму
блискавиця.
Та чого варті усі блискавки громовиць
супроти полум’я, яке палає інколи в
серці чоловіка?
Проте дядько Лукас (така вже була його
вдача, про що ми вже говорили свого
часу) почав заспокоюватися, зачувши
кашель свого ворога...
Дійсність не так терзала його, як
сумніви. Лукас сам признався в той день
Фраскіті, що тієї миті, коли він
втратить в неї віру, що є, власне, суттю
його душі, він стане іншою людиною.
Як і у венеціанського мавра — з ним ми
йо^о вже порівнювали, коли описували
вдачу Лукаса,— зневіра одним ударом
убила в ньому всю його любов, змінила
весь його душевний склад і змусила
побачити світ таким, яким він його
ніколи не знав. Різниця полягала лише в
тому, що натура дядька Лукаса була менш
трагічна, менш сувора і більш
егоїстична, ніж у шаленого вбивці
Дездемони.
Рідкісний випадок, але характерний
саме для таких обставин: сумніви чи
надія (що в даному разі те саме), знову
на мить охолодили його.
«А що, коли я помилився! —подумав він.—
Може, це кашляла Фраскіта?»
Він був такий змучений, що навіть забув
про вбрання корехідора біля каміна, про
відчинені двері, 8абув, що сам читав
свідчення своєї ганьби.
Тремтячи від сумнівів, він нахилився й
зазирнув у замкову шпарину.
В малесенький трикутник видно було
лише узголів’я ліжка... Та саме в цьому
трикутничку виднілися краї подушок, а
на подушках — голова корехідора!
Сатанинський усміх знову спотворив
лице мірошника.
Здавалося, він знову був щасливий...
«Зате я знаю правду! Подумаємо, як
бути!» — прошепотів Лукас і спокійно
випростався.
Він спускався сходами так само
обережно, як і підіймався...
«Тонка справа... Треба обміркувати. Часу
в меле вистачить на все...»
Лукас сів посеред кухні, обхопив голову
руками.
Так сидів він довго, поки легкий удар по
нозі вивів його із задуми.
То був мушкет — він ковзнув з колін, і
це наче послужило Лукасові сигналом.
Ні, кажу тобі, ні! — бурмотів дядько
Лукас, звертаючись до мушкета.— Ти мені
не потрібний! Усі будуть жаліти їх... а
мене повісять! Адже це — корехідор... а
вбивство корехідора в Іспанії не
прощають! Скажуть, що я вбив його з
дурних ревнощів, а потім роздягнув і
вклав у свою постіль... Скажуть ще, що
жінку я вбив просто з підозри... І мене
повісять! Візьмуть та й повісять! Крім
того, на схилі своїх днів я викличу в
людей тільки жаль, а це означатиме, що я
повівся легкодухо, необачно. Всі
сміятимуться з мене! Скажуть, що в
своєму нещасті я сам винен, бо я
горбань, а Фраскіта така гарна! Нізащо!
Ні! Мені треба помститися, а
помстившись, я буду торжествувати,
зневажати, сміятися, ще й як сміятися з
усіх, щоб ніхто ніколи не міг уже
глузувати з мого горба,— адже поки що
йому майже заздрять, але який кумедний
вигляд мав би він на шибениці!
Так роздумував дядько Лукас, часом не
усвідомлюючи виразно, про що ж ідеться.
Як би там не б^яо, але, міркуючи про це,
він поставив мушкет на місце і почав
ходити туди й сюди, заклавши руки за
спину й схиливши голову, ніби шукав
помсти на підлозі чи на землі,
вишукував, як найдошкульніше,
найганебніше поглумитися над своєю
жінкою та корехідором, але і в думках не
вдавався до правосуддя, не мислив стати
на герць, цростити їй чи покластися на
волю неба... як учинив би на його місці
кожний інший чоловік не з такою
поривистою вдачею, байдужий до
людської думки,— чоловік, який вміє
стримати свої почуття.
Раптом йому в очі впало вбрання
корехідора...
Лукас завмер...
На обличчі його поступово проявлялися
радість, задоволення, безмежне
торжество... І він вибухнув сміхом,
шаленів у сміхові — але беззвучно, щоб
не почули нагорі. Він ухопився обома
руками за живіт, щоб не луснути,
корчився зо сміху, як у припадку,
нарешті впав, знеможе- ний, на стілець і
так сидів доти, поки не проминув цей
напад гіркої радості. То був воістину
мефістофельський сміх.
Заспокоївшись трохи, він почав
роздягатися з гарячковим поспіхом.
Свій одяг він розвісив на тих самих
стільцях, де висіло вбрання корехідора,
надягнув на себе всі його речі,
починаючи з черевиків з пряжками і
кінчаючи трикутним капелюхом, причелив
шпагу, загорнувся в яскраво-червоний
плащ, узяв жезл та рукавички, вийшов
млина і попрямував до міста,
похитуючись точнісінько як дон Еухеніо
де Суньїга й проказуючи час від часу
слова, які запали йому в голову:
Жінка корехідора теж непогана!
XXI
ЗАХИЩАЙТЕСЯ, КАБАЛЬЄРО!
Облишмо на якийсь час Лукаса і
погляньмо, що трапилося на млині
відтоді, як ми покинули там на самоті
сенью Фраскіту, і до тих пір, коли її
чоловік, повернувшись, знайшов у себе
вдома такі незвичайні зміни.
Минула вже година, як дядько Лукас
поїхав з Тонью- ело. Засмучена наваррка,
яка вирішила не лягати спати, поки не
вернеться чоловік, і тому плела панчохи
в спальні на горішньому поверсі, раптом
почула жалібні крики, які долинали
знадвору, десь зовсім близько, з того
боку, де бігла вода по лотоках.
Рятуйте, тону! Фраскіто! Фраскіто!..—
розпачливо благав чоловічий голос.
«Невже Лукас?» — з жахом, який нема
потреби описувати, подумала наваррка.
В спальні були маленькі дверцята, що
про них розповідав Гардунья,—вони
справді виходили на верхню частину
лотоків. Не вагаючись, Фраскіта
відчинила їх, тим більше, що вона не
впізнала голосу, що просив допомоги, і
зіткнулася віч-на-віч з корехідором,
котрий, мокрий як хлющ, саме
виборсувався з бурхливого потоку...
Прости, господи! Господи, прости! —
белькотів паскудний дідуган.— Я вже
думав, що втопився!
Це ви? Що це означає? Як ви насмілилися?
Чого вам тут треба в таку пізню
годину?..— закричала на нього жінка
мірошника, більше обурена, ніж
налякана, мимохіть ступивши крок назад.
Мовчи! Мовчи, жінко! — шамкотів
корехідор, про- слизаючи за нею в
кімнату.— Зараз я тобі все розкажу... Я
мало не втопився! Вода несла меде, мов
пір’їну! Поглянь, який в мене
вигляд!■— Геть, геть звідси! —
перебила сенья Фраскіта, запа-* люючись
ще сильніше.— Нема чого мені
пояснювати!.. Я й так усе розумію! Що
мені до того, що ви тонули? Хіба я вас
кликала сюди? Ох, яка ганьба! Ось для
чого ви прислали по мого чоловіка!
Слухай, жінко...
Не хочу слухати! Йдіть-но звідси цю ж
хвилину, сеньйоре корехідор!..
Забирайтесь, бо я не знаю, що зроблю!..
Що таке?
А що чуєте! Мого чоловіка немає вдома,
але я й сама змушу вас поважати цей дім.
Ідіть туди, звідки прийшли, якщо не
хочете, щоб я знову скинула вас у воду
власними руками!
Дитиио, дитино! Не галасуй так, я не
глухий!..— вигукнув старий розпусник.—
Я тут не просто так!.. Я прийшов
визволити Лукаса, якого помилково
затримав сільський алькальд... Але перш
за все висуши мій одяг... На мені сухої
нитки нема!
Кажу вам, геть звідси!
Замовч, дурна!.. Що ти знаєш? Дивись... Ось
призначення для твого небожа... Розпали
вогонь, поговоримо... А поки одяг
сохнутиме, я приляжу на це ліжко...
Он як? Тепер зрозуміло, навіщо ви
прийшли! Тепер зрозуміло, нащо ви
звеліли арештувати мого Лукаса! Тепер
ясно, чому у вас в кишені призначення
для мого небожа! Святі угодники! Бач, що
собі думає про мене цей бовдур!
Фраскіто! Я — корехідор!
А хоч би ви були й королем! Що мені з
того? Я жінка свого чоловіка й
господиня в своєму домі! Гадаєте, я
злякаюся корехідорів? Я знайду дорогу і
до Мадріда, і на край світу, я знайду
управу на старого розпусника, який
втоптує в багно свій високий сан! А
насамперед я завтра ж піду до вашої
дружини...
Ти не зробиш цього! — зарепетував
корехідор. Чи то терпець у нього
урвався, чи він змінив тактику.— Не
зробиш. Я застрелю тебе, якщо словами
тебе не проймеш...
Застрелите? — глухо повторила сенья
Фраскіта.
Застрелю, так... і за це мені нічого не
буде. Що вдієш — я попередив у місті, що
цієї ночі полюватиму на злочинців... Тож
не будь упертою... і полюби мене... бо я ж
тебе палко кохаю!
■— Застрелите, сеньйоре корехідор?—
вдруге повторила наваррка, закладаючи
руки за спину і подаючись усім тілом
уперед, наче готуючись кинутися на
свого супротивника.
Якщо ти впиратимешся, то застрелю й
звільнюся від твоїх погроз... і від
твоєї краси,— відказав переляканий
корехідор, витягаючи пару кишенькових
пістолетів.
А, ще й пістолети? А в другій кишені
призначення небожеві? — похитуючи
головою, промовила сенья Фраскіта.— Що
ж, сеньйоре,, в мене нема вибору, заждіть
хвилинку, я тільки розпалю вогонь.
З цими словами вона метнулася до сходів
і трьома стрибками спустилася вниз.
Корехідор схопив світильник і пішов за
жінкою мірошника, боячись, щоб вона не
втекла; але оскільки він спускався дуже
помалу, то на порозі кухні зіткнувся з
на- варркою, яка вже поверталася назад.
Отже, зібралися мене застрелити? —
вигукнула непокірна жінка, відступаючи
на крок.— Ну, то... захищайтеся,
кабальєро! До ваших послуг.
Сказала і навела прямо в обличчя
корехідора дуло того страшного
мушкета, який відіграє таку значну роль
в нашій бувальщині.
Зупинися, нещасна! Що ти чиниш? —
скрикнув корехідор, вмираючи від
жаху.— Я ж пожартував!.. Поглянь...
Пістолети не заряджені. А от
призначення — свята правда... Ось...
Бери... Дарую тобі... Воно твоє... Задурно,
зовсім задурно...
І, тремтячи, поклав призначення на стіл.
Оце добре! — відповіла наваррка.—
Завтра воно мені згодиться, щоб
розпалити вогонь, коли готуватиму
сніданок чоловікові. Від вас я не хочу
навіть царства небесного; а якщо колись
мій небіж приїде з Естельї, то лише для
того, щоб зламати вашу мерзенну руку,
якою ви підписали цей паскудний папір!
Геть, сказала я! Геть з мого дому!
Швидко! Геть!.. Доки терпець мені не
урвався!
Корехідор нічого не відповів на ці
слова. Він зблід, аж посинів, очі
закотилися під лоб, тіло тряслося, мов у
лихоманці. Раптом у нього затряслася
нижня щелепа, і корехідор хряснув на
підлогу в страшних корчах.
Переляк від того, що він мало не
втопився, мокра як хлющ одежа, дика
сцена в спальні, жах, який охопив його,
коли він стяяв під дулом мушкета
наваррки, підкосили хирлявого
дідугана.
Умираю! — белькотів він.— Клич
Гардунью!.. Гар- дунью клич, він там... у
ярку..* Мені не можна вмерти в цьому
домі!..
Далі говорити він не міг. Очі його
заплющилися, він витягся, немев
покійник.
«Ще й справді помре! — схаменулася
сенья Фраскіта.— Ну й халепа! Що я
робитиму з ним? Що скажуть люди? Лукас
що скаже?.. Як я зможу виправдатися, коли
сама відчинила йому двері?.. Ой, ні... Я не
повинна залишатися тут з ним. Треба
шукати чоловіка. Треба зняти переполох
раніше, ніж спаплюжать мою честь!»
Постановивши собі так, вона кинула
мушкет, побігла до стайні, відв’язала
ослицю, осідлала її абияк, відчинила
ворота, легко скочила в сідло, хоч була
пухкенька, і поскакала до яру.
Гардуньйо! Гардуньйо! — ще здалеку
почала гукати наваррка.
Я тут! — озвався нарешті альгвасил з-за
огорожі.— Це ви, сеньє Фраскіта?
Та я. Біжи до млина і рятуй свого
хазяїна, бо він умирає!..
Щоби кажете? Бути не може!
Що чуєш, Гардуньйо...
А ви, серденько? Куди це в таку пору?
Я?.. Відійди, йолопе! їду в місто по
лікаря! — відказала сенья Фраскіта,
вдаривши ослицю п’ятою, а Гардунью
носаком.
І звернула... не на дорогу в місто, як
сказала допіру* а на шлях до ближнього
села.
Гардунья не. звернув на це уваги, він
уже стрімголов мчався до млина,
міркуючи собі так: «їде по лікаря!.. А що
ж їй ще лишається робити! Тож і він
бідолашний! Знайшов час для недуги!.. Не
по зубах, видно, цукерка!»
XXII
ГАРДУНЬЯ ПНЕТЬСЯ ІЗ ШКІРИ
Коли Гардунья прибіг до млина,
корехідор уже отямився і намагався
підвестись з підлоги.
Тут же на підлозі, поруч, горів
світильник, принесений його милістю зі
спальні.
’ — Вона пішла? — перш за все запитав
дон Еухеніо.
Хто?
Чортиця!.. Жінка мірошника, хотів я
сказати...
Так, сеньйоре... Пішла вже... і не думаю,
іцоб в доброму гуморі...
Ой, Гардуньйо! Я вмираю...
Та що з вами, заради всіх святих!
Я впав у воду і змок до рубця... Промерз
до кісток!
Так, так! Он якої заспівали!
Гардуньйо!.. Думай, коли говориш!
Я ж нічого йе. кажу, сеньйоре.
Ну, гаразд, рятуй мене.
Хвилинку... Зараз усе влаштую, ваша
милість!
Так сказав альгвасил і вмить ухопив
однією' рукою
світильник, а другою підхопив
корехідора під пахву; Пе-> ренісши його
нагору, до спальні, він скинув* з нього
весь одяг, вклав у ліжко, збігав до
давильні, приніс оберемок дров,
розпалив у кухні вогонь, приніс згори
одяг свого начальника й розвісив на
бильцях двох чи трьох стільців. Тоді
запалив ліхтар, повісив його на гачок і
знову повернувся до спальні.
Як ми себе почуваємо? — запитав він
дсіна Еухеніо, підносячи світильник
якнайвище, щоб роздивитися * обличчя
потерпілого.
Чудово! Здається, починаю пітніти...
Завтра я тебе повішу, Гардуньйо!
За що, сеньйоре?
>— І ти ще насмілюєшся питати? Чи ти
гадаєш, що я, діючи за твоїм планом,
розраховував лягти у це ліжко1 сам-один,
та ще вдруге прийнявши хрещення в
купелі? Завтра ж тебе повішу!
*— Але скажіть, ваша милість, що
скоїлося?.. Сенья Фраскіта?.\
Сенья Фраскіта хотіла мене вбити. Це
все, чого я досяг; послухавши твоїх
порад!.. Кажу, що завтра вранці повішу
тебе.
Ну, до вбивства напевне не дійшло б,
сеньйоре ко- рехідор! — зауважив
альгвасил.
Чому ти так думаєш, зухвальцю? Бо я й без
того лежу тут знесилений?
Ні, сеньйоре. Кажу так, бо сенья
Фраскіта не така жорстока, коли поїхала
до міста пб лікаря...
Святий боже! Ти певний, що вона поїхала
до міста? — вигукнув дон Еухеніо, вкрай
переляканий. "В усякому разі, вона мені
так сказала...
Біжи, лети, Гардуньйо! О! Я зовсім
пропав! Знаєш, навіщо сенья Фраскіта
поїхала до міста? Щоб розповісти усе
моїй жінці!.. Сказати їй, що я тут! О боже
мій, боже! Я й на гадці не мав такого!
Думав, що вона поїхала до села шукати
чоловіка, а чоловік її в надійних
руках,— мені й байдуже, що вона поїхала!
Але в місто!.. Гардуньйо, біжи, лети.., Ти
прудкий, врятуй мене! Аби тільки клята
жінка мірошника не пробралася в мій
дім!
І ваша милість мене не повісять, коли