Latin

Трикутний Капелюх - 10

Total number of words is 4066
Total number of unique words is 2127
26.7 of words are in the 2000 most common words
38.1 of words are in the 5000 most common words
44.2 of words are in the 8000 most common words
Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
Той від того... А ось ще від отого...
Реготали дорослі, свистіли діти, жінки
лаяли злодія{ старий селянин плакав від
радості, від повноти перем^г% а поліцаї
штурхали викритого злодія,
нетерпеливлячись потягти його до
в’язниці.
Зайва річ говорити про те, що невдовзі
поліцаї мали таке задоволення, а також
про те, що злодій поверйув
перекупникові п’ятнадцять дуро, які
взяв за гарбузи; перекупнихС, звісно,
одразу ж передав їх дядькові
Бускабеатасові, і той рушив до Роти
цілком задоволений, бубонячи собі під
ніс:
, тт- Які ж гарні були вони на базарі!
Треба було взяти собі Мануелу, щоб
поласувати «вечері та зберегти
насінняі
РОЗМОВА В АЛЬГАМВРІ *
І
ХРЕСНИЙ ХІД
Сила людей з’їхалася цього року до
Гранади на славнозвісне свято тіла
господнього. Свято це було
пов’язане:не лише з таїнством святого
причастя: в Гранаді відзначали також
вигнання маврів доном Фернандо та
доньєю Ізабеллою . І от саме цього дня
мені пощастило зустріти одного ще
молодого чоловіка. (І сам я на той час
був молодий, бо, вверніть увагу,
оповідання це написане за кілька
місяців до оголошення війни з Марокко,
тобто до жовтня того ж року). Читачі вже
знають дещо про мене... Отже розповімо,
хто чи, власне, який був той ще молодий
чоловік.
До величного маврітанського міста він
приїхав разом зі мною в одному
диліжансі. Але сів він у нього не біля
королівського палацу, а біля вбогого
заїзду, де в диліжанс впрягають нових
коней, це десь близько шести ліг від
Гра- нади. За той короткий проміжок
часу, що ми просиділа поруч в диліжансі,
поки десять баских коней мчали нас до
міста, ми, за чужоземною модою, ледве
перекинулися кількома словами —
вважалося нечемним звертатися до
незнайомої людини. Як завжди в таких
ситуаціях, я задоволь* нився тим, що
прискіпливо вивчав свого сусіда,
намагаю- чися з рис обличчя вгадати
його походження та біографію,—
звичайно, в межах моєї психологічної
інтуїції.
Так ось. Було йому років тридять два чи
тридцять три, в благородній поставі
його відчувалася мужність, шкіру він
мав смагляво-бліду, як давній мармур,
рухи вишукані, врівноважені. В розмові
був стриманий, навіть трохи
меланхолійний (хоч, повторюю, говорив
він дуже мало, і не так зі мною, як з
кондуктором) . Мені здалося, що в нього
якась іноземна вимова, зовсім не звична
для мого вуха:і ні французька чи
німецька, ні англійська чи італійська,
ні португальська, бо ці вимови я
звичайно розрізняю, хоч і не володію
стількома мовами. Його смолисто-чорна,
ко- ротко підстрижена борода була в
східному стилі, може, семітському.
Великі виразні оксамитово-чорні очі
нагадували очі Малек-Аделя з
«Матильди» та «Хрестових походів», які
ми так любили в дитинстві. Руки його
привертали увагу більш анатомічною
довершеністю, ніж аристократ тизмом;
зате ноги він мав бездоганні в обох
розуміннях. На ньому був дорожній
костюм, уживаний в усій Європі,—*
нічого особливого, якби не та витончена
невимушеність* з якою чужоземець носив
його. І, нарешті, на старанно
підстриженій голові красувалася
напівгрецька, напіванглій-* ська шапка,
яка надавала класичної завершеності
цій пре-* красній постаті.
Хто б це міг бути? Сказати правду, я
розлучився з ним одразу ж, як тільки
зійшов з диліжанса в Гранаді, так І не
змігши визначити, хто він, або ж бодай
зупинитись хоч на одному з припущень,
які складав у дорозі. То він здавався
мені ватажком розбійників, то принцом,
який мандрує інкогніто, то італійським
артистом, то продавцем, то андалузьким
маркізом, то піратом, то поетом, то
провінційним коміком, то чимось
фантастичним, на зразок вампіра, то
послушником ордену святого Єроніма, то
солдатом Гарібальді. Одне слово, було в
ньому щось виняткове, незвичайне своєю
значимістю, похмурим драматизмом і
чимось надприроднім. Або просто щось
від не дуже сміш-« ного бурлеску.
Я запитав у кондуктора його ім’я, але
той відповів, що цей пасажир сів біля
самої Гранади, і він йому не виписував
квитка. Я вже намірився піти слідом за
тим дивним молодим чоловіком, та саме
побачив кількох моїх знайомих, які
прийшли мене зустріти, Звичайпог можна
було просто запитати в нього, хто він,
та я вирішив, що то було б нечемно. Отже,
я теж кивнув головою на мовчазне
прощання незнайомця і рушив до готелю
«Вікторія».
* *
О дев’ятій годині наступного дня над
містом лунав урочистий передзвін,
гримів Королівський марш, який
виконував гарнізонний оркестр, гостро
і пряно пахли трави, що встеляли
затінену дорогу, яскравіли килими на
балконах, довкола вирувало людське
море: все вказувало на те, що хресний
хід уже проминув вулиці Західного
Єрусалима.
Я став на площі Біб-рамбля, біля
Сакатіну, і вже через кілька хвилин
повз мене проходила процесія: чернечі
братства, громади, діти з притулку,
парафіяльні хрести і весь той
блискучий почет, який супроводжує
найсвятіше таїнство.
Ось пропливають на плечах восьми
священиків важезні срібні ноші, на яких
стоїть багата, мистецьки оздоблена
золотом та самоцвітами
дарохранильниця, а в ній вміщена
освячена облатка — тіло господнє, і
натовп на вулицях та майданах
шанобливо схиляє голови, падає на
коліна, б’є себе в груди, нагнітаючи
священний порив: ось уже здається, наче
биття всіх сердець зливається з
урочистими гімнами, що їх виспівують
сотні гармонійних голосів, із срібним
передзвоном дзвіночків, із духмяними
хмарами над кадильницями, із пахощами
квітів навколо дарохра- нильниці.
Лише один серед всіх не схилив колін...
Певна річ, він привернув мою увагу, як,
зрештою, й усіх присутніх...
Я глянув на нього... це був він! Мій
супутник!
Не знаю, чи прочитав він у моїх очах
подив, чи пораду, чи лагідний докір... В
усякому разі, зустрівшись зі мною
поглядом, чужоземець спроквола
привітався й опустився на коліна, як
усі.
Ось уже й проминув нас хресний хід,
натовп захвилювався, кожне
проштовхувалося наперед, щоб знову
вийти назустріч процесії, і людський
вир поглинув чужинця,ОСТАННІЙ З РОДУ
СЕГРІ «
Того ж вечора я піднявся до Альгамбри.
її тінисті тополеві алеї, старі вежі,
майдани і палаци були безлюдні.
Християнське свято звабило усіх до
міста.
Я зайшов до Королівського Дому, як
звичайно називають палац
маврітанських володарів.
Цей палац, збудований, як свідчить
легенда, феями, теж приємно вражав
безлюддям і глибокою тишею. Хіба часом
подасть голос з високої капітелі якась
ластівка, гостя з Африки — з тієї самої
капітелі, на якій спочивали її пра-
прабабусі чотири сторіччя тому... Сонце
пестить, як і в старі часи, стрункі
колони дворика Левів, не цурається й
зазирнути, усміхнене та лагідне, в
різьблені галереї...
Задумливо блукав я по палацу,
споглядаючи кожну дрібничку, коли
раптом помітив, що не лише я зупинився в
дворику. Там, проти однієї з
найпрекрасніших альтанок, яка саме
була під реставрацією, я побачив мого
колишнього супутника — він пильно
вдивлявся в творіння давніх майстрів.
Почувши кроки, він обернувся, ледь
зашарівся і не вагаючись ступив до
мене.
Ми чемно перекинулися кількома
словами, підійшли до альтанки.
Чому її руйнують? — з докором в голосі
запитав незнайомець.
Навколо альтанки стояли риштування, а
на землі лежала знята черепиця.
її не руйнують,— відказав я,— її
реставрують.
Реставрують! То ви, іспанці, любите
Альгамбру! — здивовано вигукнув той
чудний чоловік.
Ми любимо її, кажу не хвалючись!—
відповів я йому.
О! — провадив він далі,— пробачте мені
мою самовпевненість... Я був тут такий
самотній, гадав, що ніхто, крім мене, не
згадає сьогодні старої ісламітської
фортеці! Було б цілком природно, якби й
ви пішли сьогодні туди, в долину, на
велике назарейське2 торжество, яке
святкує сучасна Гранада!.: До речі, я
мушу двщо пояснити вам* Цього ранку в
Сакатіні ви осудили мене...— не
заперечуйте, я зустрівся з вами очима,—
бо я не схилив колін. Ой! То не пиха, не
блюзнірство. Бо і я вже християнин! Прот
сто від туги я втратив глузд...
Пробачте, не розумію...— зауважив я,
нашорошивши вуха, бо збагнув, що зараз
почую таку жадану сповідь мого
незнайомця.
І все-таки...— в глибокій тузі вів далі
молодий чоловік,— я не можу не вилити
душу! Вчора, коли ми під’їздили до
святого міста Гранади, ви бачили, як
страждав я мовчки... Цього ранку під час
хресного ходу вас також уразив мій
душевний стан... Отже, я вже довірився
вам... Ну, то слухайте...
Він узяв мене за руку і повів до зали
Абенсеррахе .
Отут,— промовив він,— на цьому
мармуровому, ще й досі зчервонілому
фонтані, мужні сегрі стинали голови
абенсеррахе! У цьому дворику, в цій залі
жили гурії, дочки Йемена і Дамаска, вони
всолоджували життя воїнам пророка!
Зведіть очі, гляньте на різьблені
балкони, куди й цієї ночі завітає
зрадлива зоря! Погляньте на стелі,
гаптовані золотом та карміном, і ви
прочитаєте загадкову легенду ста
славетних царювань!.. Тут возносили
хвалу богу і його воїнам! Від Альгамара,
який збудував за сорок років оцей
Алькасар, до Боабділя, який втратив
його за мить, меншу ніж одне зітхання,
всі гранадські герої закарбували свої
імена в цих фантастичних галереях... О
старий Юссефе!.. О бідолашний Мулею!.. О
шляхетний Магома- де!.. Де ваші
безталанні нащадки? Отут перед вами
останній сегрі, це він воскрешає ваші
тіні серед руїн Альгамб- ри! О мої
нещасні брати!
Останній сегрі!— вигукнув я, сповнений
подиву й зачудування.— Як?.. Ви?..
... Сутеніло. Загадковий чоловік сперся
на мою руку, і ми вийшли з зали
Абенсеррахе, перетнули дворик Левів,
обійшли ставок і добулися нарешті до
Посольської зали.
Дорогою я раптом збагнув усю
винятковість моєї пригоди. Здибати
сегрі в середині XIX сторіччя, здибати
його в
1 А б е н с е р р а х е — маврітанський
рід, дуже впливовий в Гранадському
еміраті. Його суперництво ё родом Сегрі
було однією 8 причин падіння
Гранадського емірату. Хінес Перес де
Інта в середині XVI ст. написав «Історію
родів Сегрі та Абенсеррахе», яка
надихала Шатобріана, *
шодязі англійця, здибати сегрі, який
прекрасно володів французькою та
іспанською мовами, галантного і
зграбного, мов парижанин, терпимого і
людяного, як найкращий католик! Який
поет міг би наснити таке щастя! Сам Ша-
тобріан віддав би мені свого
абенсеррахе на папері в обмін на мого
сегрі во плоті!
Розділений колоною балкон під аркою в
Посольському залі — один з класичних
витворів архітектури Альгамбри. Звідти
відкривається краєвид на вічно квітучі
сади в долині річки Дарро: напроти
здійнялися мальовничі пагорби Сакро
Монте, знизу долинає журливе дзюрчання
річки — вона пробила собі шлях у
проваллі, вкритому деревами ї квітами,
які уступами видряпуються нагору з
цього боку фортеці, сягають вікон,
балконів і сповнюють пахощами покої
палацу. Це — казка з «Тисячі і однієї
ночі», творіння духів і фей...
От на цей самий балкон і вивів мене
сегрі.
Вже згасали сутінки по той бік собору.
Він громадився темною хмарою на
золотому тлі заходу. Місяць вибілив
вершечки дерев, срібним серпанком
оповив іемні ліси й стрімкі ущелини.
Солов’ї, постійні гості цього раю,
вітали місяць співом кохання, в
сторожкій тиші відгукнулася зозуля,
кинула свій перший тужний зойк — тепер
до ранку буде кувати. Поночіло... В
Гранаді була весна!.. Той, хто не кохав
або не ридав у цьому ранко такій порі,
ніколи не зможе уявити собі глибини
тієї таїни, тих чар, тієї поезії, яких
сягає душа людини.
Так, я африканець; я Абен-Адул, останній
з роду сегрі!..— розповідав цей ніби
вирваний з історії персонаж. А тоді,
помовчавши, додав: — Ні, я не це хотів
сказати; я такий самий іспанець, як і ти;
я вигнанець з Гранади, я з племені
вигнанців...
Ще не минуло трьох століть, як мої
батьки, все моє плем’я, родичі й
піддані моїх предків, були викинуті з
будинків, ними ж збудованих, з земель,
які вони обробляли, з лісів, які вони
насадили, щоб на схилі віку свого
спочивати у затінку...
«Ви африканці»,— сказали їм ви,
іспанці. І це після шести сторіч життя в
Іспанії! — і вигнали їх з цієї землі,
скинули в море.
Отож вони якимось дивом, ніхто й не знає
як,— то плавом, то на вутлих суденцях,—
голодні, напівзатоплені, добулися до
берегів забутої Африки, на узбережжя
невідомого континенту..»
Ви казали, то — наша батьківщина!.. Тож
слухайте.
Ми добулися туди, і володарі Атласу та
Пустелі назвали нас чужинцями, як звуть
і вас; вони сказали: «Ви іспанці...
вертайте назад, у море!»
І ми опинилися між двома берегами, і на
обох нам не було притулку!.. Опинилися в
страшній, жахливій самотині!
Між морем та королівством Марокко
тяглося узбережжя, спустошене війною.
Так званий Ріф. Отам ми й отаборилися,
голі й босі, без скибки хліба, без
знарядь для оброблення землі, без
вождів і жерців, без закону, без бога!..
Згодом ми перебралися до Тетуану і
Танжеру, де окремим родинам пощастило
осісти. А решта знайшла притулок в
горах.
Там ми перебуваємо ось уже триста
років, скніючи в полотняних наметах,
які нам заміняють дім. Ми кочуємо, як
неприкаяні, ми віддалені від
цивілізації, ми без ремесел, без імені,
без володаря, без батьківщини, без
могилі
Марокканський король грабує нас і
переслідує, мов диких звірів...
Християнський король називав нас псами
і розстрілює.
Жоден з них не дає нам прав
громадянства, не називав
співвітчизниками, не визнає нас за
братів.
От чому ми, сини князів, позбавлених
спадщини, платимо злом за зло, розбоєм
за розбій, мечем за меч, безчестям за
безчестя.
Вони там!.. Проти нас!..
Ніколи більше я не побачу моїх братів з
Ріфу!
Вони там, ті, хто збудував Генераліфе *,
ті, хто населяв Альбаісін, ті, хто
перетворив на рай цю долину, прикрасив
садами береги річок, виклав золотом
скелі, вкрив килимами квіток свій шлях.
Отак ми вторгалися, отак колонізували
землі!
Мій народ виконав свою місію на землі...
не те що твій.
Ми, прийшовши до Іспанії, поліпшили її,
цивілізували, витягли з варварства.
Лікарі, поети, ботаніки, архітектори,
філософи, промисловці, землероби — все
то були ми у вашій країні. Мистецтво і
наука мають бути нам вдячні: людство
мусить сказати нам слово подяки.
А тепер вони там, повторюю, там мої
співвітчизники, які погрузли в злиднях,
у темряві, в безчесті. А ви тут, щасливі,
заможні, могутні, освічені...
Так скажіть же мені, християни,
філантропи, пропагандисти, негрофіли,
скажіть, що ви зробили для моїх батьків,
братів?
Чи не досить витрат? Красномовства?
Мучеництва?.
Як вас не жахає згадка, що поруч з
Іспанією з вашої ласки животіє народ —
темний, дикий, майже хижий, а ви нічого
не зробили, щоб спокутувати свою вину?
Я можу зрозуміти дикість гренландців,
що живуть на краю світа на крижаній
горі, цедоступній для інших людей; я
можу зрозуміти негра, який нидіє в
пісках нерозві- даних ще тропіків... І в
тому, і в тому випадку існування людей
поза законом має якесь виправдання.
Але в серці цивілізованого світу, в
оточенні освічених народів, і щоб оті
освічені народи допустили, аби інші
ліоди жили і вмирали, як істоти,
позбавлені розуму, — це негідно,
обурливо, це блюзнірство!
Ви, іспанці, відповісте перед богом за
ті злочини, що чинять маври в цьому
житті, і за покарання їх на тому світі!..
Так, ви, бо ви забули про своє
призначення, бо відмовилися від свого
права, бо ви зневажили священний закон
цивілізації.
Що ж до мене,— гірко промовив він,— то я
вже не африканець, не магометанин, я вже
не сегрі!.. В п’ятнадцять років я став
поетом свого племені. Один
великодушний християнин навчив мене
твоєї мови та релігії, і через твою мову
я пізнав свою історію, і моя історія
обпекла мені лице соромом.
Я, нащадок могутніх володарів,
обернувся на тварину, як Навуходоносор!
Я, поет, живу зневажений світом, якйй
мислить, відчуває, я — ганьба людського
роду, парія між громадян, звиродніння й
пляма свого племені!..
І я продав свою худобу, продав рушницю,
намет, поцілував тричі свою наречену,
чарівну Альсіну, і втік з Африки
назавжди.
Ось уже десять років я блукаю світом:
фортуна була прихильна до мене, за що б
я не брався: був я солдатом у Криму,
торгував у Індії, був консулом в
Єрусалимі, моряком в Америці, усім був,
усім буду, лише не рі- фенцем.
Та коли моє багатство, моя відвага, моя
віра, любов до ближнього зможуть колись
прислужитися, щоб повернути моїм«
братам" громадянську гідність,- яку
вони втратиди,Щоб Допомогти їм зайняти
своє місце в ієрархії людства, яке
зреклося їх, щоб повернути моїм братам
блага цивілізації, про які вони забули,
тоді моє життя буде недаремне і щастя
вперше торкнеться мого серця!
III
ФАНДАНГО
Так говорив Абен-Адул.
Глибоко зворушений, я потис йому руку, і
вже збирався відповісти щось банальне
в дусі газетних передовиць* які ми,
іспанські журналісти, звично
присвячуємо нашим планам на майбутнє в
Африці (уряд приділяє таким передо-
вицям якнайпильнішу увагу), коли раптом
щось улило нові чари і поезію в цю
романтичну сцену, яку я, без сумніву,
звів би до сірої прози.
Внизу, десь у хащах, серед дерев, що
схилилися над річкою, забринів
трепетний і ніжний передзвін гітари:
пролунало кілька акордів фанданго.
Слухайте!..—вирвалося у сегрі.—Луна
Африки відгукнулася на моє важке
зітхання!.. Те, що ви чуєте,— то спів
пустелі, молитва каравану...
Нічний співак завів пісню —
нескінченну імпровізацію, мелодію,
сповнену солодкої млості, жагучої туги
трагічного андалузького кохання.
Альсіно! — прошепотів африканець.
Так, то була журлива пісня його землі.
Спів монотонний, млосно-розмірений —
такий спів почув француз Давід в
алжірських пісках. Звучало фанданго,
потім ронденья, канья, соледад,
плаєрас1... Увесь віночок простих,
незрівнянних мелодій Андалузії, яким
нам заздрить навіть натхненна Італія!
І має рацію, бо ніколи ще дух роду
людського, дух вигнанців з раю не
створював мелодії такої глибоко
інтимної та пестливої, невимовно щирої,
незбагненної, наче скарга безупинна,
журба безнастанна, наче тисячу разів
повторений зойк, над яким кружляють
наші південні пісні...
Ох! А коли це вночі... в годину, коли
спливають в уяві примари минулого, а
безладдя, місяць, занурена в дрімот-
1 Роденья, канья — андалузькі народні
пісні. Соледад— протяжна пісня, танок.
Плаєрас — народна андалу8ьгіа
МвЛОДІЙ. у, .
ну тишу природа і вічний потяг душі до
поезії сколихують найпотаємніші
глибини духу, нерозвідані пустелі
людської думки... тоді — ой! — тоді ця
африканська пісня, ця чарівнича гітара*
примхлива, вільна мелодія — жива
пам’ять маврів, туга вигнанців за
втраченою батьківщиною і подих надії
віднайти нову,— витискають з нашого
серця сльози зворушення, святу і
благодійну журбу, якусь урочисту,
піднесену молитву; либонь, уже вона
сама може винагородити і спокутувати
ціле життя, сповнене дихи та безглуздя.
Саме в таку хвилину забриніла для нас
гітара, і я певний, що в той час, як мені
спливали на думку яскраві сни мого
дитинства, навіяні музикою, шал юності,
дорогі серцю істоти, вкрадені в мене
смертю, запаморочливі ночі кохання,
вчорашнє омріяне майбуття, що вже стало
сьогодні минулим, в той час Абен-Адул
думав про Африку, де теж ночами пливе
жагучий спів, де той самий місяць ллє
світло на любі долини Атласу, і в одній
з них, може, в цю хвилину перший
вітерець свіжим подихом війнув на
спалене серце однієї жінки, яка не може
забути поета...
Довго стояли ми так, як
загіпнотизовані, і кожен з нас відчував
на плечах тягар своєї долі...
Аж ось затихла серенада, і відступник
мавр витер сльозу, затис мене в
залізних обіймах.
Прощавай, брате! — вигукнув він.—
Ніколи більше я не буду в Альгамбрі! їду
на північ... Завтра мені вже не
світитиме місяць Андалузії! Дякую, що
ти зрозумів мене! Прощавай, господь хай
береже тебе!
Він сказав так, і, не чекаючи на
відповідь, відійшов і зник, наче
розтанув в фантастичній півтіні
маврітанс^ких колон, вималюваних
нічною зорею на плитах дворика і
мовчазній воді ставка.
Чи то був сон? Чи ява?
Та нащо питати? Хіба така вже велика
різниця між сном та дійсністю?
ДВА ПОНЯТТЯ ПРО СЛАВУ
Якось уславлений фламандський
художник Пітер Пауль Рубенс у
супроводі своїх славнозвісних учнів
обходив храми Мадріда. І от зайшли вони
до однієї церковки якогось злиденного
монастиря (назва його не збереглася).
Мало, краще сказати — нічого вартого
увагц не знайщов славетний майстер у
цьому занедбаному, вбогому храмі. Він
уже збирався йти, кленучи, своїм
звичаєм, ченців Нової Кастілії за
поганий смак, коли помітив картину —
вона ховалася в присмерку хмурої
каплиці. Рубенс підійшов ближче і
скрикнув від подиву.
Враз його оточили учні.
Що ви знайшли, вчителю?
Гляньте! — показав Рубенс замість
відповіді на полотно.
Юнаки стояли, вражені не менше, ніж
їхній вчитель — творець «Зішестя».
На картині було зображено смерть ченця.
Чернець був дуже юний і такий гарний на
вроду, що ні покута, ні агонія не змогли
її потьмарити. Він лежав розпростертий
в своїй келії на камінних плитах
підлоги, очі йому вже затуманила
смерть, одну руку він простягнув над
черепом, а другою притиснув до серця
дерев’яний, оббитий міддю хрест.
На задньому плані, в глибині, виднілася
інша картина, що висіла над ложем, з
якого зійшов, очевидно, чернець, щоб
смиренно прийняти смерть на твердому
камінні підлоги.
На тій другій картині була зображена
покійниця, молода і прекрасна. Вона
лежала в труні серед запалених
похоронних свічок на тлі пишних чорних
запон...
У кожного, хто бачив ці дві картини,
вміщені одна в одну, не виникало
сумніву, що вони пояснюють і доповнюють
одна одну. Нещасливе кохання, вмерла
надія, розчарування в житті, безодня
забуття — такий зміст цього поетичного
полотна, оповитого таємницею і
сповненого стриманим драматизмом та
самозреченням.
В усьому геніальна довершеність: і в
рисунку, і в колориті, і в композиції.
Учителю, чий може бути цей пречудовий
твір? — питали Рубенса його учні,
роздивляючись картину.
Отут у куточку було написане ім’я,—
відповів учитель.— Та воно вже кілька
місяців як стерте. Що ж до живопису, то
йому не більше тридцяти і не менше
двадцяти років.
І — Але ж автор...
Автором, судячи по майстерності, міг би
бути Велас- кес, Сурбаран, Рібера чи
молодий Мурільйо, якого я так люблю...
Але Веласкес відчував не так. Це і не
Сурбаран, якщо взяти до уваги колорит і
підхід до теми. Ще менше можна
приписати її Мурільйо чи Рібері: перший
м’якший, другий похмуріший, та й по
стилю картина не належить до ніколи ні
першого, ні другого. Висновок такий: я
не* знаю автора цієї картини, і навіть
можу заприсягтися, що* ніколи не бачив
його творів. Піду далі: гадаю, що
невідомий; може, вже й покійний
художник, який заповідав світові таке
чудо, не належав ні до якої школи і, крім
цієї,- не написав більше жодної картини,
та й не міг би написати щось інше, бодай
близьке до цього... Бо перед нами —
чисте натхнення, щось дуже особисте,
оголена душа, шматок життя... Проте...
Слухайте! Хочете знати, хто написав цю
картину? Її написав той самий чернець,'
якого ви бачите на ній!
О! Вчителю... Ви жартуєте!
Ні, я просто здогадався...
^ Але ж як покійник сам зміг би
зобразити власну агонію? Як це
збагнути?
Дуже легко: живий може передбачити або
уявити собі свою смерть! Крім того, ви
мусите знати, що в деяких релігійних
орденах щиро скласти чернечу обітницю
— все одно що вмерти.
О! Так ви гадаєте...
Гадаю, що жінка, зображена на задньому
плані, була душею і життям цього ченця,
який агонізує на підлозі; думаю, що її
смерть була для нього рівнозначна
власній смерті, та він і справді вмер
для світу; гадаю, нарешті, що цей твір
зображує не так останню мить життя
героя чи автора картини (а це, без
сумніву, одна й та сама особа), як
складання чернечої обітниці юнаком, що
зневірився в земних радощах...
Отже, він може бути ще живий?..
Так, сеньйоре! А оскільки твір давній,
то автор,'можливо, вже заспокоївся чи й
звеселився духом, і може статися, що
тепер цей невідомий митець — такий
собі огряд- пий, життєрадісний
стариган... Та хай там як, а треба знайти
його! І над усе ми мусимо дошукатися, чи
не написав він ще чогось... Ходімо.
На цім слові Рубенс попрямував до
ченця, що Молився в ініпій каплиці, і
звернувся до нього зі звичною для себе!
безцеремонністю:
Прошу повідомити отцеві настоятелю, що
я хочу говорити з ним від імені короля:
Чернець, який був в похилому віці, тяжко
звівся на ноги І смиренно ВІДПОВІВ
ТИХИМ голосом: * . ■ « • ї :Що ви хотіли?
Я настоятель.
Простіть, отче, що я перериваю ваші
молитви,— про* мовив Рубенс.— Чи не
могли б ви сказати, хто намалював цю
картину?
Цю картину? — вже голосніше озвався
чернець.— А що б ви подумали про мене,
коли б я вам сказав, що не пригадую?
Як? Ви знали і могли забути?
Так, сину мій, зовсім забув.
Але ж, отче... У вас дуже погана пам’ять!
— зухвало пожартував Рубенс.
Ігумен, не звертаючи на нього уваги,
знову схилив шь ліна.
Я прийшов від імені короля! — скрикнув
гоноровитий і розпещений фламандець.
г-т Що ви ще хотіли, брате мій? —
пробурмотів чернець, повільно
підводячи голову.
•т- Купити у вас цю картину!
1 — Картина не продається.
Тоді так: скажіть, де я можу знайти
художника..* Його величність зажадає
познайомитися з ним, а я хочу обійняти
його, поздоровити, висловити йому свій
захват і любов...
Усе це теж нездійсненне... Художник уже
не належить світові.
Помер! — розпачливо вигукнув Рубенс.
Слушно сказав наш учитель! — промовив
один з юнаків.— Ця картина написана
небіжчиком...
Помер! — повторив Рубенс.— І його ім’я
забулося! Його ім’я, а воно ж має бути
безсмертне! Його ім’я, що затьмарило б
моє! Так, отче, моє...— з притиском додав
художник, сповнений високої гордості.—
Адже я — Пітер іТауль Рубенс!
Від звуку цього уславленого на весь
світ імені, яке жоден чоловік, що
присвятив себе богу, не міг не знати, бо
воно ототожнювалося з сотнями картин
на релігійні теми !(картин, що були
справжніми перлинами мистецтва)’,
бліде лице настоятеля враз зашарілося
й доти опущені очі вп’ялися в обличчя
чужоземця з подивом і шанобою.
— Ага! Ви знаєте мене! — по-дитячому
тішачись, вигукнув Рубенс.— Я від душі
радію! Тепер ви будете поблажливішим зі
мною! Отже... Продасте мені картину?
Ви просите неможливого! — відказав
ігумен.Гаразд: чи знаете ви ще якийсь
твір цього передчасно померлого генія?
Спробуйте пригадати його ім’я! Або.
хоча б те, коли він помер!
Ви не так зрозуміли мене...— заперечив
чернець.— Я вам сказав, що творець цієї
картини не належить світові; проте це
не значить, що він конче помер... і
Він живий! Живий! — здійняли галас
художники.— Познайомте нас із ним!
Навіщо? Нещасний зрікся всього земного!
У нього нема нічого спільного з
людьми!.. Нічого!.. Отже, благаю вас,
дайте йому спокійно померти в мирі.
О! — схвильовано відповів Рубенс.—
Цього не може бути, отче! Коли бог
запалюб в чиїйсь душі священний вогонь
геніальності, то не для того, щоб душа
ця заниділа в самотності, а для того,
щоб вона виконала своє високе
покликання: освітила душі інших людей.
You have read 1 text from Ukrainian literature.
Next - Трикутний Капелюх - 11
  • Parts
  • Трикутний Капелюх - 01
    Total number of words is 3392
    Total number of unique words is 2017
    16.5 of words are in the 2000 most common words
    26.1 of words are in the 5000 most common words
    32.5 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Трикутний Капелюх - 02
    Total number of words is 3700
    Total number of unique words is 2154
    21.4 of words are in the 2000 most common words
    30.9 of words are in the 5000 most common words
    37.3 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Трикутний Капелюх - 03
    Total number of words is 4074
    Total number of unique words is 2039
    28.1 of words are in the 2000 most common words
    38.9 of words are in the 5000 most common words
    44.8 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Трикутний Капелюх - 04
    Total number of words is 3964
    Total number of unique words is 1885
    31.7 of words are in the 2000 most common words
    42.7 of words are in the 5000 most common words
    48.5 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Трикутний Капелюх - 05
    Total number of words is 4073
    Total number of unique words is 1899
    30.6 of words are in the 2000 most common words
    41.9 of words are in the 5000 most common words
    49.1 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Трикутний Капелюх - 06
    Total number of words is 3992
    Total number of unique words is 1852
    28.1 of words are in the 2000 most common words
    38.5 of words are in the 5000 most common words
    45.0 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Трикутний Капелюх - 07
    Total number of words is 3966
    Total number of unique words is 1944
    30.1 of words are in the 2000 most common words
    42.1 of words are in the 5000 most common words
    47.9 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Трикутний Капелюх - 08
    Total number of words is 3821
    Total number of unique words is 2193
    22.7 of words are in the 2000 most common words
    33.8 of words are in the 5000 most common words
    40.1 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Трикутний Капелюх - 09
    Total number of words is 4071
    Total number of unique words is 2084
    28.2 of words are in the 2000 most common words
    39.4 of words are in the 5000 most common words
    45.6 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Трикутний Капелюх - 10
    Total number of words is 4066
    Total number of unique words is 2127
    26.7 of words are in the 2000 most common words
    38.1 of words are in the 5000 most common words
    44.2 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Трикутний Капелюх - 11
    Total number of words is 4120
    Total number of unique words is 2070
    29.5 of words are in the 2000 most common words
    39.9 of words are in the 5000 most common words
    47.3 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Трикутний Капелюх - 12
    Total number of words is 4014
    Total number of unique words is 2018
    28.4 of words are in the 2000 most common words
    39.5 of words are in the 5000 most common words
    45.0 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Трикутний Капелюх - 13
    Total number of words is 2458
    Total number of unique words is 1530
    25.5 of words are in the 2000 most common words
    35.3 of words are in the 5000 most common words
    41.1 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.