Трикутний Капелюх - 04

небожа, який живе в Естельї, секретарем
міської ради, тоді він зможе
перебратися в місто, бо в горах йому
тяжко доводиться...
Я тобі казав, Фраскіто, що це неможливо.
Теперішній секретар...
Злодюга, п’яниця, тварюка.
Знаю... Та в нього сильна рука серед
рехідорів, а призначити нового без
дозволу міської ради я не можу. Інакше я
ризикую...
Ризикую!.. Ризикую!.. А от ми ладні на все
заради вашої ясновельможності, і не
тільки ми, а всі в нашому домі, навіть
кицьки!
І за таку ціну ти мене полюбиш? —
промовив коре- хідор, затинаючись.
А я й так люблю вашу милість.
Нащо така церемонність! Кажи мені
просто «ви», або як тобі заманеться...
Так ти полюбиш мене? Кажи!
А хіба я не сказала, що люблю вас?
Але...
Ніяких «але». От ви побачите, який
гарний мій небіж, яка хороша людина!
Якщо хто гарний, то це ти, ФраскуелоЦ ■
Я вам подобаюсь?
Ще й питаєш! Нема другої такої в світі!
Що ж, тут нема нічого дивного,—
промовила сенья Фраскіта, загортаючи
рукав вище ліктя, так що корехі- дорові
стало видно білішу за лілею,
бездоганну, як у каріатиди, руку.
Питаєш, чи подобаєшся!..— вів своєї
корехідор.— Та вдень і вночі, завжди,
скрізь і всюди я думаю лише про тебе!..
Як-то! Хіба вам не подобається ваша
дружина? —* запитала сенья Фраскіта з
таким робленим співчуттям, що тут
розсміявся б навіть іпохондрик.—
Шкода! Мій Лукас казав мені, що мав
приємність бачити її і розмовляти з
нею, коли ходив лагодити годинник у
вашій спальні; він казав, що вона гарна,
добра, привітна.
Не така вже...— з прикрістю пробурмотів
дон Еухе- ніо де Суньїга.
А інші, навпаки, казали,— провадила
жінка мірошника,— що у неї погана
вдача, що вона дуже ревнива, і що ви
боїтесь її, як вогню...
Не так уже!..—заперечив дон Еухеніо де
Суньїга- і-Понсе де Леон, густо
почервонівши.— То вже занадто! Певна
річ, сеньйорі притаманні, звичайно,
деякі дивацтва... Але щоб я тремтів
перед нею — та ніколи! Я ж корехідор!..
То скажіть прямо — любите ви її чи не
любите?
Скажу... Я дуже люблю її... чи, вірніше,
любив до того, як зустрів тебе. Та
відколи я побачив тебе, не знаю, що зі
мною сталося, і вона сама помічає, що зі
мною щось не те... Досить сказати, що
тепер... торкнутися, приміром, обличчя
дружини для мене все одно, що
торкнутися свого власного обличчя...
Так от бачиш, я вже не можу любити її, не
маю до неї ніякого почуття... А от за те,
щоб торкнутися цієї ручки, ліктика,
цього личка, стану, я все віддав би!
І з цими словами корехідор спробував
заволодіти оголеною рукою сеньї
Фраскіти, якою вона водила перед
самісіньким його носом; проте Фраскіта,
не втрачаючи витримки, простягла руку,
а тоді з спокійною, нездоланною
немилосердністю слонового хобота
штурхнула коре- хідора в груди, і той
перекинувся навзнак разом зі стільцем.
Діво пречиста! — скрикнула наваррка і
зайшлася сміхом.— Стілець, мабуть,
поламався...
Що тут коїться? — гукнув дядько Лукас,
просовуючи своє негарне обличчя між
листям винограду.
Корехідор, простягнувшись горілиць на
долівці, з невимовним жахом дивився на
чоловіка, який раптом з’явився над ним
у повітрі.
Можна сказати, що його
ясновельможність був повер- жений, як
сатана, правда, не архангелом Михаїлом,
а іншим, пекельним демоном.
А що має коїтись? — поспішила
відповісти сенья Фраскіта.— Тільки й
того, що сеньйор корехідор посунув
стілець, похитнувся і гепнувся!..
Ісусе, Маріє, святий Иосифе! — своєю
чергою вигукнув мірошник.— Ваша
ясновельможність не забились? Може,
прикласти оцет з водою?
Нічого не сталося! — відказав
корехідор, насилу підводячись. І додав
стиха, але так, щоб сенья Фраскіта його
почула:
Ти мені за це заплатиш!
А от ви, ваша ясновельможність,
урятували мені життя,— оголосив дядько
Лукас, не злазячи з альтанки.— Уяви
собі, жінко, заліз я сюди, розглядаю
грона, та й заснув ненароком на цьому
мереживі з перекладинок та виноградних
лоз, а між ними такі проміжки, що я
цілком міг би провалитися... Отож якби
ваша ясновельможність не впали і не
розбудили мене так доречно, я б напевне
розкраяв собі голову об це каміння.
Тобто... га?..— похопився корехідор.— О,
тоді я радий! радий... Кажу тобі,
чоловіче, я дуже радий, що впав! — А ти
мені за це заплатиш! — кинув він
Фраскіті.
Корехідор промовив ці слова з такою
неприхованою люттю, що сенья Фраскіта
знітилася.
Вона добре бачила, як корехідор
спочатку злякався, гадаючи, що мірошник
усе чув; але потім, переконавшись, що
Лукас не чув нічого (адже спокій і
облуда дядька Лукаса могли б увести в
оману й далекогляднішу людину),
корехідор дав волю своєму гніву, і в
голові його роїлися плани помсти.
Та злазь уже звідти, допоможи мені
почистити його ясновельможність, він
весь у пилюці! — заметушилася жінка
мірошника.
І поки дядько Лукас злазив, вона
прошепотіла корехі- дорові, струшуючи з
нього пилюку своїм фартухом, раз по раз
влучаючи йому по вухах:
Бідолашний не чув нічого... Спав, як
колода...
Не так самі слова, як те, що сенья
Фраскіта говорила потай, ніби даючи
зрозуміти корехідорові, що вона з ним у
змові, разюче подіяло на нього.
Ой, лукава! Ой, хитра! — пускаючи слину,
пробуркотів розчулений дон Еухеніо де
Суньїга, хоч і не без дражливості.
Ваша милість ще гнівається на мене? —
улесливо проворкотіла наваррка.
Побачивши, що суворість дає добрі
наслідки, корехідор знову спрямував на
неї гнівний погляд, та, зустрівшись з її
звабливою посмішкою і божественними
очима, в яких світилися благання та
ніжність, зразу змінив гнів на ласку і
зашамкотів з присвистом, виявляючи при
цьому цілковиту відсутність як
передніх, так і кутніх зубів:
Від тебе усе залежить, любов моя!
У цю мить дядько Лукас спустився з
дашка альтанки.
XII
ДЕСЯТИНИ І ПРИМІЦІЇ
Як тільки корехідор умостився на
стільці, жінка мірошника кинула
швидкий погляд на чоловіка: той був
спокійний, як завжди, але видно було, що
він мало не лусне від стримуваного
сміху; здаля вона обмінялася з
чоловіком повітряним поцілунком,
скориставшись тим, що дон Еухеніо був
трохи розгублений, а тоді голосом
сирени, якому позаздрила б сама
Клеопатра, промовила:
А тепер, ваша ясновельможність,
покуштуйте мого винограду!
Треба було бачити, яка гарна була в цю
хвилину на- варрка (такою я і відтворив
би її на полотні, якби мав хист Тіціана):
вона стояла перед зачарованим
корехідо- ром свіжа, зваблива, пишна,
вузьке вбрання щільно облягало
різьблене тіло; висока і ставна, вона
підняла над головою оголені руки і,
тримаючи в них грона прозорого
винограду, втупила в корехідора
благальний погляд ясних очей, на дні
яких причаївся острах, і промовляла до
нього з посмішкою, проти якої годі було
встояти:
Його ще не куштував сеньйор єпископ...
Перший виноград цього року...
Вона була схожа на величну Помону \ що
підносить фрукти Сатиру .
Цієї миті на другому кінці мощеного
каменем майданчика під лозами
з’явився високошановний сеньйор
єпископ місцевої єпархії в супроводі
адвоката-академіка, двох каноніків
похилого віку, а також свого секретаря,
двох слуг і двох пажів.
Його преосвященство затримався на
хвилину, спостерігаючи таку комедійну
і таку мальовничу сценку, і мовив
спокійним, витриманим тоном, властивим
прелатам тих часів:
Божа заповідь гласить... плати десятини
і приміції святій церкві — цьому вчить
нас християнська релігія, а от вам,
сеньйоре корехідор, не досить однієї
десятини, ви хочете проковтнути ще й
приміції.
Сеньйор єпископ! — вигукнули мірошник
та його жінка і, покинувши корехідора,
поквапилися поцілувати руку прелатові.
Господь хай віддасть вам, ваше
преосвященство, за те, що ви вшанували
своїм приходом нашу вбогу хатину! —
сказав дядько Лукас, з щирою повагою
перший цілуючи руку єпископу.
Який молодецький у вас вигляд, сеньйоре
єпископ! — промовила сенья Фраскіта,
теж цілуючи йому руку.— Хай
благословить вас господь, хай береже
вас мені на радість, як беріг він
старого єпископа, хазяїна мого Лукаса!
Навіть не знаю, чим я можу тобі
прислужитися, коли ти сама даєш
благословення, замість просити його в
мене! — сміючись, доброзичливо
відповів пастир.І, піднявши два пальці,
благословив сенью Фраскіту, а потім й
усіх присутніх.
Будьте ласкаві, ваше преосвященство,
ось приміції! — сказав корехідор і,
взявши з рук жінки мірошника гроно
винограду, шанобливо підніс його
єпископу.— Я ще не встиг покуштувати...
Корехідор вимовив ці слова, кинувши
швидкий, безсоромний погляд на
осяйно-прекрасну жінку мірошника.
Чи не тому, що виноград зелений, як у
байці? — зауважив академік.
Виноград у байці,— заперечив єпископ,—
не був зелений, сеньйоре ліценціат;
просто він був недосяжний для лисиці.
Ні перший, ні другий, мабуть, не мали
наміру зачепити корехідора, але обидва
влучили в ціль: дон Еухеніо де Суньїга
сполотнів від гніву і сказав, цілуючи
руку прелатові:
То ви вважаєте, що я лисиця, ваше
преосвященство!
Tu dixisti! — відповів єпископ з відвертою
суворістю святого, яким, ходять чутки,
він і справді був.— Excusatio non petita, accusatio
manifesta. Qualis vir, taьs oratio. Одначе satis jam dictum,
mullus ultra sit sermo. Облишимо латину й
подивімося на цей славнозвісний
виноград.
І він відщипнув... одну виноградинку...
від грона, яке підніс йому корехідор.
Надзвичайно смачний! — похвалив
єпископ, помилувавшись виноградом
проти світла і зразу передавши його
своєму секретареві.— Шкода, що він мені
вадить!
Секретар теж помилувався гроном,
зробив жест, який мав виразити
шанобливе захоплення, і передав гроно
слузі.
Слуга повторив дії єпископа та жест
секретаря і так захопився, що навіть
понюхав виноград, а тоді... надзвичайно
обережно поклав його в кошик і, ніби
вибачаючись, промовив тихо:
Його преосвященство постить.
Дядько Лукас, який не спускав очей з
винограду, нищечком витяг його з кошика
і з’їв,—так що ніхто й не помітив.
Усі посідали; заговорили про те, яка
суха стоїть осінь, хоч уже й відшуміли
бурі осіннього рівнодення, обговорили
можливість нової війни між Австрією і
Наполеоном; зійшлися на тому, що
імператорські війська ніколи не
ступлять на іспанську землю; адвокат
нарікав на тривожні, тяжкі часи і
шкодував за своїм безтурботним життям
у батьківській оселі (а його батьки
колись так само заздрили дідам). О
п’ятій годині прокричав папуга, на
знак єпископа молодший з пажів побіг до
карети (її залишили в тому ж яру, де
сховався альгвасил) і повернувся зі
смачним пісним пирогом, який лише
годину тому витяґли з печі. Посеред
майданчика поставили маленького
столика, пиріг розрізали і кожен
отримав шматок, хоч дядько Лукас і
сенья Фраскіта довго відмовлялися...
Демократична рівність тривала
протягом півгодини під дашком з
виноградного листу, крізь який сіялися
останні промені призахідного сонця..,
XIII
КАЗАЛА ГАЛКА ВОРОНІ...
Через півтори години всі поважні гості
повернулися до міста. Сеньйор єпископ
та його почет дісталися туди раніше за
інших, бо їхали в кареті, і перебували
вже в палаці — там ми їх і залишимо за
вечірньою молитвою.
Славетний адвокат (напрочуд худий) і
обидва каноніки (на диво огрядні та
поважні) провели корехідора до дверей
міської ради, де, як сказав його
ясновельможність, на нього чекає
робота, а самі рушили до своїх домівок,
знаходячи дорогу по зірках, наче
мореплавці, а подекуди — навпомацки,
мов сліпі, бо вже запала ніч, місяць ще
не зійшов, а міське освітлення, як і
освіта нашої доби, були в «руці божій».
Зате нерідко на вулицях поблискували
великі та малі ліхтарі, якими поштиві
слуги освітлювали дорогу вельможним
хазяям, що, поважно виступаючи,
прямували, за звичкою, на вечірку або в
гості до родичів...
Майже біля кожного гратчастого вікна
першого поверху ледь вимальовувався
(або, краще сказати, вгадував- сяї
чорний обрис мовчазної постаті. То були
закохані
кавалери, які, зачувши кроки, припиняли
на мить свої залицяння...
Ну й гульвіси ж ми! — картали себе
адвокат і обидва каноніки,— Що
подумають удома, коли ми повернемося в
таку пізню пору?
А що скажуть люди, коли зустрінуть нас
після сьомої вечора і побачать, як ми
скрадаємося в темряві, немов якісь
розбійники?
Ні, треба покласти цьому край...
О, так!.. Але ж той клятий млин!
Цей млин уже в печінках сидить у моєї
жінки...— сказав адвокат, і в голосі
його бринів жах перед близькою
подружньою розправою.
А моя небога переконана, що
священнослужителям не годиться ходити
до кумась,— вигукнув один з каноніків,
він, очевидно, виконував обов’язки
духівника.
А втім,— утрутився в розмову другий
канонік, проповідник кафедрального
собору,— все, що діється на млині, таке
невинне...
Ще б пак! Якщо там буває сам сеньйор
єпископ!
А до того ж, сеньйори, в наші
літа!..—додав духів- ник.— Адже мені
вчора виповнилося сімдесят п’ять.
Усе ясно! — підвів риску проповідник.—
Поговорімо про інше. Яка гарна була
сьогодні сенья Фраскіта!
О, щодо цього... що вже гарна, то гарна! —
підкреслено байдуже сказав адвокат.
Напрочуд гарна..— підтвердив духівник,
прикриваючи лице плащем.
А хто сумнівається,— додав
проповідник,— хай запитає у
корехідора...
Бідолашний, закохався в неї!..
Ще б пак! — вигукнув превелебний отець.
Певна річ! — підтвердив академік...
почесний, правда, але не дійсний.— Отож,
сеньйори, я зверну сюди, так мені
ближче... На добраніч!
Добраніч...— відповіли каноніки.
Якийсь час вони йшли мовчки.
Цьому теж запала в душу жінка
мірошника,— про-* бурмотів урешті
проповідник, штурхнувши ліктем духів-«
ника.
Безперечно! — відповів той,
зупиняючись біля две-* рей свого
будинку.— От котяра!.. То до завтра,
друже. Хай вам піде на добре виноград.
До завтра, як дасть бог... Доброї вам
ночі., — Мирний сон і безтурботний
даруй мені, боже! — проказав слова
молитви духівник вже біля ганку, де
було зображення пречистої діви,
освітлене лампадкою.
І стукнув дверним молотком.
Залишившись сам на вулиці;' другий
канонік (він був ширший, ніж вищий, і
тому, здавалося, не йшов, а
перекочувався) чимчикував собі
помаленьку до своєї оселі; не дійшовши
до будинку, він став під стіну за певною
нуждою, що в наш час послужило б
приводом до втручання поліції, і
пробурмотів, згадуючи, певна річ, свого
духовного брата:
Тобі теж до вподоби сенья Фраскіта!.. Та
й то правда,— додав він трохи згодом —
гарна, що там казати, гарна!
XIV
ПОРАДИ ГАРДУНЬЇ
Тим часом корехідор у супроводі
Гардуньї зійшов сходами до міської
ради і в залі засідань мав з ним розмову
більш інтимного характеру, ніж це
личило особі його становища і рангу.
Повірте нюхові старого собаки, який
знає своє діло! — казав негідник
альгвасил.— Сенья Фраскіта безтямно
закохана у вас, а все, що ви допіру
розповіли мені, робить це яснішим за
оте світло...— додав він, вказуючи на
люсенську лампуяка ледве освітлювала
куточок залу.
А от я зовсім не переконаний в цьому, як
ти, Гар- дуньє! — відповів дон Еухеніо,
безпорадно зітхаючи.
Не розумію, чому! Справді, говорімо
відверто. Ваша милість... (прошу
пробачення) має одну ваду... Чи не так?
Ну, так! — відказав корехідор.—Але ж у
дядька Лукаса теж є та вада — горб у
нього ще більший за мій!
Куди більший! Набагато більший! Навіть
і рівняти не можна, настільки більший!
Та зате (я до того й хилю) у вашої
милості дуже приємне обличчя... що
називається — гарне... а дядько Лукас —
викапаний сержант
Утрера, який луснув через те, що був
бридкий, як по-» твора.
Корехідор самовдоволено всміхнувся.
Крім того,— вів мову далі альгвасил,—
сенья Фра- скіта з шкіри пнеться, аби
тільки виклопотати признак чення для
свого небожа...
З цим я згоден... Оте призначення —
єдина моя надія!
Тоді до діла, сеньйоре! Я вже виклав
вашій милості свій план... Залишається
тільки здійснити його цієї ж ночі!
Скільки разів я казав тобі, що не
потребую порад! — гаркнув дон Еухеніо,
згадавши раптом, що розмовляє з
підлеглим.
Мені здалося, що ваша милість
хотіли...—забелькотів Гардунья.
Не супереч!
Гардунья вклонився.
То ти кажеш,— полагіднішав сеньйор
Суньїга,— що сьогодні ж уночі можна все
влаштувати? Знаєш, хлопче", а й непогано.
Хай йому біс! Принаймні позбудусь цієї
клятої непевності!
Гардунья змовчав.
Корехідор підійшов до письмового
столу, написав кілька рядків на аркуші
гербового паперу, поставив печатку і
поклав його до кишені.
Призначення для небожа готове! —
сказав він і взяв щіпку тютюну.— Завтра
я поговорю з рехідорами і... або вони
його затвердять, або я дам їм перцю! Як
гадаєш, добре я вчинив?
Ще б пак, ще б пак! — у захваті вигукнув
Гардунья, запустивши пальці в
табакерку корехідора і вихопивши
звідти добру щіпку табаки.— Тільки так!
Попередник вашої милості теж ніколи
довго не роздумував над такими
дрібницями. Одного разу...
Досить базікати! — перебив корехідор,
ляснувши Гардунью по запобігливо
простягнутій руці.— Бевзь був мій
попередник, коли брав тебе альгвасилом.
Але ближче до діла. Ти сказав мені, що
млин дядька Лукаса належить до
сусіднього села, а не до нашого міста...
Ти це напевне знаєш?
Цілком! Кордон нашої округи доходить до
того ярка, де я сидів сьогодні, чекаючи
на вашу ясновельможність.., Хай йому
чорт! Коли б я був на вашому місцН
Годі! — гримнув дон Еухеніо.— Що ти
собі дозволяєш!
Вхопивши восьмушку аркуша, корехідор
начеркав, записку, склав її вдвоє,
запечатав і вручив Гардуньї.
Ось тобі записка до алькальда того
села, про яке ти мені говорив. На словах
поясниш йому, що треба робити. Бачиш, я в
усьому дію згідно з твоїм планом. Лихо
тобі буде, як заженеш мене в глухий кут!
Не турбуйтесь!—відповів Гардунья.— За
сеньйором Хуаном Лопесом числиться
немало гріхів, і досить йому лише
побачити підпис вашої милості, як він
зробить усе, що я йому звелю. Він
заборгував щонайменше тисячу мір зерна
у королівські комори і стільки ж у
церковно-громадські... Причому в
церковно-громадські — це вже проти
всякого закону,— він же не вдова і не
бідняк, щоб отримувати звідти хліб, не
сплачуючи процентів та податків; він
картяр, п’яниця, шахрай і розпусник,
ганьба на все село... І така людина
стоїть цри владі!.. Так уже, видно,
ведеться на світі!
Я ж наказав тобі мовчати! Ти збиваєш
мене з пан- телику! — гаркнув
корехідор.— Перейдімо до діла,— додав
він згодом уже іншим тоном.— Зараз
чверть на восьму... Перш за все ти підеш
додому і попередиш сеньйору, щоб вона
не чекала мене на вечерю, хай лягає
спати. Скажи, що я залишаюся тут
працювати до пізньої ночі, а потім
разом з тобою рушу в таємний нічний
обхід ловити злочинців... Одне слово,
обдури її як хочеш, аби вона спокійно
спала. Дорогою скажи другому
альгвасилові, щоб приніс мені вечерю...
Я не наважуся з’явитися сьогодні
ввечері перед очі сеньйори, бо вона так
добре мене знає, що здатна читати мої
думки! Звели куховарці, щоб поклала
мені млинці, які сьогодні пекла, та,
передай Хуа- нові, щоб він непомітно
приніс мені - з таверни півквар* ти
білого вина. Потім підеш до села, якраз
устигнеш на пів на дев’яту.
Буду там рівно о восьмій! — похопився
Гардунья.
Не супереч! — гаркнув корехідор, раптом
знову згадавши про своє високе
становище.
Гардунья вклонився.
—- Отже, домовились,— уже лагідніше
провадив далі корехідор,— о восьмій
рівно ти будеш в селі. Від села до млина
буде... мабуть, півліги...
■— Чверть.
Не перебивай!
Альгвасил знов уклонився.
Чверть..;— повторив корехідор.— Отже, о
десятій..* Як гадаєш, о десятій?..
Раніше! О пів на десяту ваша милість уже
спокійно може стукати в двері млина!
Ну, чоловіче! Ти ще казатимеш, що мені
робити!.. Ну, а ти будеш...
Я буду скрізь... Але мій головний штаб
розміститься в ярку. Ой, ледве не
забув!.. Ідіть, ваша милість, пішки і без
ліхтаря...
Хай тобі грець з твоїми порадами! Чи ти
гадаєш, що я вперше йду в похід?
Даруйте, ваша милість... Стривайте! Ще
одне. Стукайте не в ворота, що виходять
на майданчик, а в ті дверцята, які над
лотоками...
Хіба над лотоками є двері? Мені це і на
думку не спадало.
Так, сеньйоре, дверцята над лотоками
ведуть прямісінько до спальні
мірошника... але дядько Лукас ніколи не
входить і не виходить цими дверцятами.
Тому якщо він навіть і повернеться
несподівано...
Зрозуміло, зрозуміло... Я вже оглух від
твого базікання!
І останнє: постарайтеся, ваша милість,
повернутися до світанку. Тепер
розвидняється о шостій...
Не можеш без порад! О п’ятій я буду
вдома... Поговорили, та й годі... Геть з
очей моїх!
Ну, сеньйоре... хай щастить! — і
альгвасил якось боком простяг до
корехідора руку, дивлячись на стелю.
Корехідор опустив у простягнуту руку
песету, і Гар-« дунья вмить як йрізь
землю провалився.
Хай йому біс!..—пробурмотів дідуган
трохи згодом.— Забув сказати цьому
настирному базікалу, щоб захопив з дому
ще й колоду карт! До половини десятої
мені робити нічого, я б хоч пасьянс
розклав!..
XV
БУДЕННЕ ПРОЩАННЯ
Була дев’ята година вечора, коли
дядько Лукас і се- нья Фраскіта,
доробивши що треба на млині та в хаті,
повечеряли салатом, добрячим шматком
м’яса з помідорами та виноградом, який
лишився в уже відомому нам кошику; все
це зросили кількома ковтками: вина і .
вибухами сміху на згадку про
корехідора; потім глянули одне на
одного приязно, як люди, цілком
задоволені своєю долею і собою, а тоді,
позіхнувши солодко, що свідчило про
їхній цілковитий душевний спокій,
сказали одне одному:
Ну, ходімо вже вкладатися спати, а
завтра що бог дасть.
Цієї миті два гучні, владні удари у
ворота розітнули повітря.
Чоловік і жінка здивовано
перезирнулися.
Уперше до них стукали у таку пізню пору.
Піду гляну...— сказала безстрашна
наваррка і рушила до воріт.
Облиш! Це моя справа! — вигукнув дядько
Лукас з такою гідністю, що сенья
Фраскіта відступилася.^- Я фка-> зав тобі
— не ходи! — додав він твердо,
побачивши, що вперта жінка йде за ним.
Вона скорилася і залишилась у хаті.
Хто там?—запитав дядько Лукас ще з
середини майданчика.
Правосуддя! — відповів голос за
ворітьми.
Яке правосуддя?
Місцеве. Відчиніть іменем сеньйора
алькальда! :
Дядько Лукас припав оком до майстерно
замаскованого вічка і при сяйві місяця
впізнав альгвасила з сусід-г нього
села.
Скажи краще, відчиніть
п’яниці-альгвасилу! —крикнув
мірошник, відсуваючи засув.
А це те саме...-г-відповіли з-за воріт.— Я
маю власноручний наказ його милості!
Добривечір, дядьку Лукас...— додав він
входячи, вже менш офіційно і* більш
доброзичливо, наче став зовсім іншою
людиною.
Бережи тебе боже, Тоньюело! — мовив
мірошник.— Подивимося* що то за наказ...
Сеньйор Хуан Лопес міг би вибрати більш
слушний час і не турбувати порядних
людей серед ночі! То, певно, твоя вина.
Ти, мабуть, дорогою кудись навідався і
добре залив очі! Хильнеш чарчину?
Ні, сеньйоре, часу нема. Мусите негайно
йти зі мною. Читайте наказ.
Як то йти? — вигукнув дядько Лукас,
входячи до кімнати з наказом в руках.—
Посвіти, Фраскіта!
Сенья Фраскіта відкинула вбік те, що
тримала в руках, і запалила світильник.
Дядько Лукас швидко глянув, що ж вона
відкинула, і впізнав свій здоровенний
мушкет, який стріляв кулями вагою в
півфунта.
Мірошник метнув на наваррку вдячний
погляд, спов-« нений ніжності, і сказав,
беручи її за підборіддя:
Ти в мене золото!
Сенья Фраскіта, бліда і зосереджена,
мов мармурова статуя, піднесла на
долоні світильник і мовила твердо:
Читай! — Жодний порух не видав її
хвилювання.
В наказі говорилося: «Іменем його
величності короля (хай береже його
господь) наказую Лукасові, місцевому
мірошнику, як тільки він отримає цей
наказ, з’явитися перед наші очі без
будь-яких відмов і зволікань;
попереджую, що, оскільки мова йде про
справу цілком таємну, ніхто не повинен
про це знати: інакше він, мірошник, буде
покараний.— Алькальд:
Хуан Лопес»
Замість підпису стояв хрестик.
Послухай, що все це означає? —
звернувся до аль- гвасила дядько
Лукас.— Про що йдеться в цьому наказі?
Не відаю...— відповів селянин. Йому було
років з тридцять; бридке, кістляве
обличчя злодія чи розбійника аж ніяк не
свідчило про щирість його слів.— Гадаю,
мова йде про відьом або ж
фальшивомонетників... Та вас воно не
стосується... Вас викликають як свідка.
Щоправда, мені самому не дуже
зрозуміло... Сеньйор Хуан Лопес
пояснить вам докладніше.
Ясно! Та скажи йому, що я прийду завтра
вранці!-—обурився мірошник.
Аякже! Ні, сеньйоре!.. Маєте йти таки
зараз, не гаючи ні хвилини. Так наказав
мені сеньйор алькальд.
Запала тиша. В очах сеньї Фраскіти
палахкотіли громовиці.
Дядько Лукас стояв, утупивши погляд у
підлогу, ніби щось там вишукував.
То хоч дай мені час піти на стайпю, щоб
осідлати ослицю! — вигукнув він
нарешті, звівши голову.
Якого чорта ослидюі — заперечив
альгвасил.— Пів- ліги і пішки можна
пройти! Ніч тиха, місячна...
Воно-то так... Але ж ноги в мене дуже
розпухли...
Тоді не гаймо часу. Я допоможу вам
осідлати ослицю.
Оце так! Боїшся, що втечу?
Я нічого не боюся, дядьку Лукас,—
холодно відповів цей байдужий
чоловік.— Я представляю правосуддя.
З цими словами він опустив до ноги
коротку рушницю, яку доти тримав під
плащем.
Знаєш, Тоньюело...— промовила жінка
мірошника,— коли ти вже йдеш до
стайні... виконувати свій обов’язок...
зроби послугу, осідлай і другу ослицю.
Нащо? — запитав мірошник.
Для мене. Я їду з вами.
Не можна, сеньє Фраскіто! — заперечив
альгва- сил.— Я маю наказ привести лише
вашого чоловіка, більш нікого, й не
допустити, щоб ви пішли з ним. «Головою
накладаєш за це»,— попередив мене
сеньйор Хуан Лопес. Отож... Ходімо,
дядьку Лукасе...
І він попрямував до дверей.
Більш ніж дивно! — пробурмотів
мурсієць, не рушивши з місця.
Дуже дивно! — відповіла сенья Фраскіта.
Здається... я вже догадуюсь...— мурмотів
дядько Лукас так, щоб не почув Тоньюело.
Хочеш, я піду до міста і розповім про
все корехідо- рові? — прошепотіла
наваррка.
Ні! — голосно відповів дядько Лукас.—
Тільки не це!
Так чого ж ти хочеш? ■— спересердя
вигукнула жінка.
, , — Глянь мені в очі...— відповів
колишній солдат.
Вони мовчки подивилися одне на одного і
обоє залишилися такі задоволені
спокоєм, рішучістю і твердістю своїх
споріднених душ, що зрештою знизали
плечима і засміялися.
Тоді дядько Лукас запалив другий
світильник і попрямував до стайні,
мимохідь шпигонувши Тоньюело:
Гей, чоловіче! Допоможи... Як вже ти
такий люб'язний!
Тюньюело, мугикаючи собі під ніс якусь
пісеньку, пішов за ним.
Через кілька хвилин дядько Лукас уже
виїздив з млина верхи на гарній ослиці
у супроводі альгвасила.
Прощання з жінкою було коротке.
Замкнися добре...— сказав дядько Лукас.
Закутайся, бо холодно...— сказала сенья
Фраскіта, замикаючи ворота на ключ,
засув та ланцюжок.
Не було ні .прощальних слів, ні