Трикутний Капелюх - 12

забарвлювали обрій якимось пророчим
сяйвом, чимось схожим на відгомін
їхнього збентеженого духу. Хоч які
темні були вони, та обоє відчували цієї
миті — можливо, від надміру почуттів,
які заполонили їхні душі,— що сьогодні
цей захід сонця їм не байдужий. Настала
для них вирішальна година, година
таємнича, неминуча, як присуд долі. Але
через свою обмеженість вони не могли
осягнути того, що відчували. •
Сонце все глибше схилялося до заходу, а
на сході ніби клубочилися
розпливчасті, невиразні образи життя і
смерті, минулих утіх та майбутніх
страждань.
Збентежені, мовчки сиділи Даміан і
Кармела, як злочинці, боячись глянути у
вічі одне одному, щоб не виказати своїх
думок, і вже не дивувалися тій
відчуженості, що скувала їхні душі.
Буває й таке: в безвиході прокидається
раптом у людей дар прозріння. Не
осягнуте розумом, поза нашою волею, це
прозріння є чимось на зразок мовчазної
угоди між чоловіком і жінкою. Саме таку
угоду і вклало між собою подружжя:
хитруха, яка обдумувала зраду, та
ревнивець, що планував убивство. І, як
певною мірою спільники, ні він, ні вона
не дивувалися вже такому довгому і не
виправданому на перший погляд
мовчанню*
Коли сонце зовсім згасло, обоє
полегшено зітхнули, наче розв’язали
якусь важку задачу. Рішення прийнято
остаточно, рішення незаперечне, як цей
згаслий день...
І тоді вони поглянули одне на одного
вже відкрито і без страху.
Потім Даміан відвернувся. Холодно
зиркнувши на замок, він голосно
привітався з бароном, який саме вийшов
до воріт і не зводив очей з Кармеліти.
Цілком природно, що жінка теж
привіталася з кабальєро.
Зауваживши це, Даміан випростав ногу і
гукнув, усміхаючись:
Сеньйоре! Мені вже краще. Піду, пройдуся
селом. Там і заночую — диви, ще й
зароблю кілька мараведі \ а завтра
вранці повернуся за нічним уловом. Гей,
Кар- меліто! Лишайся з богом!
Прощавай, Даміане...— промовила
Кармеліта.
Ніколи вони ще так пе прощалися... Але
зараз не надали навіть цьому значення.
. Даміан узяв капелюха й палицю,
перейшов горіховий місток і спустився
до рову перед замком, шукаючи стежку, що
вела до села.
Сонце ще золотило вершину далекої гори.
IV
А через вісім годин сонце знову
іскрилося над хатою рибалки. І облудним
здавався тепер його вчорашній
похмурий, тривожний захід. Сонце знову
було в небі, веселе, як ніколи,
золотисте, мов полум’я свічок; воно
котилося по небу якось нерішуче, наче
робило це вперше, прискало життям і
радістю всюди, куди пробивалися його
промені. Блищала вода, квоктали кури,
клубочився туман над Ебро, злітала в
повітря навіть найвайлуваті- ша птиця,
в долинах купчилася худоба, метушилися
пастухи.
Так, справді, це було те саме сонце.
Протягом восьми годин воно встигло
перетнути океан, о дванадцятій стояло
вже над Америкою, вдень молилися йому
тубільці Тихоокеанських островів,
потім сонце благословило шлюб кількох
молодят у Китаї, порум’янило прянощі в
Індостані, поцілувало плити гробу
господнього в Єрусалимі, відзначило
смертну годину кількох греків, а тепер
викотилося, щоб поглянути, як там
справи в отих з Верхнього Арагону, яких
воно полишило вчора біля порога їхньої
хати.
Про Даміана слід сказати, що цього
ранку він був більш задоволений, ніж
учорашнього вечора, судячи з того, як
весело, з глузливою пісенькою та
солоними жартами в гурті рибалок
чимчикував він схилом тори до замку.
Всі зійшли на гору — міст над ровом
було піднято; проминули фортецю (вона
ще спочивала в тиші) і дісталися до
майданчика, що навпроти Даміанової
хати.
Ну й реве ж цей потік! — сказав хтось.
А де місток? — обернувся Даміан.
Справді! Погляньте! Та він же поламався!
І чого б це? Здавалося, такий міцний був!
Треба спорудити сьогодні новий,—
байдуже кинув Даміан.— Нумо, хлопці,
допоможіть мені витягти з річки два
неводи, поки не пізно!
І, мугикаючи пісеньку, він ухопився за
невід.
От чортяка! Ну й важкий!..— вигукнув
один рибалка.— Багата сьогодні здобич!
Не менше десяти арроб потягне,,— додав
другий.— Гарний улов!
Ще б пак! — докинув третій.— То ж
горіховий місток туди потрапив!
Даміан усміхнувся.
Кажеш, важкий? — озвався рибалка, який
тягнув другий невід.— Та й цей буде не
легший! Щонайменше дванадцять арроб!..
Як каменюки! — заздрісно мовив хтось.
Даміан ураз спохмурнів, укляк на місці
й, переляканий, затремтів.
Як-то обидва неводи важкі!..— бурмотів
він.— Не може цього бути!..— і,
перепливши річку, подерся по скелі до
своєї хати...
Рибалки вже витягнули перший невід. У
ньому справді була половина горіхового
містка. Без сумніву, цієї ночі місток
хтось підпиляв! Здивовані рибалки
витягували невід далі і раптом, злякано
закричавши, відступили назад.
На їхні крики луною озвався жахливий,
страшний, болісний зойк... З хати вийшов
Даміан: волосся на голові в нього стало
дибки, очі божевільно блищали, а сам^
він реготав, як пекельна фурія.
В першому неводі рибалки побачили трун
дона Хайме...
Даміан нікого не знайшов у хаті, ліжко
Кармеліти стояло застелене...
В другому неводі була Кармеліта й друга
половина го-* ріхового містка!
Господи! Невже це ти, Кармело! Я ж не
хотів цього! Ти жива мені потрібна,
нехай і зрадлива! О, моя Кармен! Гарний
улов, гарний! — волав Даміан, дико,
щоси-» ли регочучи.
А тоді кинувся до хати й замкнувся там.
Поліцейські, що прийшли його
заарештувати, були вражені такою
картиною: Даміан відпилював собі праву
руку пилкою і волав, шалело радіючи;
Гарний улов! Гарний улов!
Бідолаха збожеволів.
ТІК-ТАК...
І
Якось Артуро де Мірасієлос (юнак дуже
вродливий і не обтяжений сім’єю)
домігся благаннями в однієї своєї
подруги, не менш вродливої ніж він сам,
щоб вона дозволила йому переночувати в
її покоях.
Ця жінка, яку звали Матильдою
Ентрамбасагуас, частенько за спиною у
свого чоловіка чинила подібні
благодіяння, нагороджуючи мимохідь
таким чином бідного сеньйора
широковідомою прикрасою благородного
звіра...
І от десь опівночі від гучних ударів
задвигтіли єдині двері, що вели до
Матильдиних покоїв. Удари
супроводжувалися жахливим воланням:
Відчиніть, сеньйоро!
Чоловік!..— прожебоніла бідолашна
жінка.
Горе мені! — затремтів переляканий
Артуро.— Та ти ж казала, що він ніколи
сюди не заходить!
Не бійся, ще не все втрачено,—
зауважила гостинна красуня.— Погано
тільки, що він такий недовірливий, а то
я переконала б його, ніби ти гостюєш у
мене просто так, зовсім безневинно.
Ну, то рятуй мене як знаєш,— відказав
Артуро.—* Мерщій!
Відчини, зраднице! — репе.тував дон
Хосе (крім імені, було в нього ще й
прізвисько, але історія це замовчує;
відомо тільки, що милозвучністю воно не
відзначалося),
Відчини негайно! — Двірник саме
повідомив його, що цієї ночі сеньйора
дала притулок якомусь прочанину.
Залазь сюди! — прошепотіла Матильда,
вказуючи на старовинний годинник з
довжелезним маятником;' годинник був
схожий на труну, поставлену сторчма.
Відчини, зраднице! — ревів дон Хосе,
гатячи в две-* рі руками й ногами.
Ісусе, що за чоловік!..— залементувала
жінка,— квапиться, як на пожежу! Дай хоч
халат накинути...
Тим часом Артуро увіпхався в годинник і
зігнувся там у три погибелі.
Як ви вже здогадалися, майстер, роблячи
годинник, не розраховував на те, що в
ньому ховатимуться коханці; отже, гирі
вже не могли опускатись, а маятник —
коливатися, тому годинник зупинився.
Не зупиняй годинника, дурню! —
прошепотіла Матильда.— Загубиш мене й
себе! Мій чоловік засинає не інакше, як
під тікання годинника,— такий самий
стоїть у нього в спальні. Коли він
почує, що годинник зупинився, то
відразу ж полізе підтягувати гирі... і
наткнеться на тебе!
І вона поклала ключ на годинник.
II
Цієї миті дон Хосе виломив замок у
дверях і вскочив до спальні. Очі його
вергали блискавки...
Де він? —заревів щосили.
Що ти шукаєш, Пене? — спокійно запитала
жінка.— Щось загубив?
Свою честь! — вереснув чоловік,
заглядаючи під ліжко.
Бідолахо! І ти шукаєш її там?
Де він? — наполягав дон Хосе.— Де твій
безчесний коханець?
А годинник... годинник ішов бездоганно,
наче там ніхто й не сидів. Тобто я хочу
сказати, що з його середини виразно
долинало: тік-так... тік-так...
Отож дону Хосе і на думку не спало
заглянути в годинник.
Не знайшовши ніде коханця, наш чоловік
упав на коліна перед своєю дружиною,
обуреною та розгніваною, і цромовив; ,
хПрости, моя Матильдо! Підлий двірник
обдурив мене, впився, мабуть. Завтра ж
витурю його геть. А тобі доведу своєю
любов’ю — так, віднайденою любов’ю —
як я розкаююсь, що посмів сумніватися в
твоїй чистоті.
Матильда докладала неймовірних зусиль,
щоб якось приховати свій неспокій: вона
скаржилася, обурювалася, ридала,
проклинала дона Хосе. Але той
відповідав їй на все покірливо:
Правда твоя, твоя правда... Тварюка я!
Він замкнув двері, через які увірвався
до кімнати, сховав ключ і зайняв своє
законне місце на подружньому ложі,
щасливо примовляючи:
Ну, йди вже, йди до мене, вкладайся, не
будь дурненькою!..
III
Удосвіта дон Хосе раптом прокинувся і
тихо спитав:
Ти спиш, Матильдо?
Ні, не сплю.
Скажи, мені здається чи ні, що годинник
зупинився?
«Тік-так... тік-так... тік-так...» — одразу
ж зазвучало в годиннику.
Тобі здається,— відказала жінка.— Хіба
не чуєш?
Справді! А от що мені не здається, це, те,
що я кохаю тебе так палко, як ніколи, і
не втомлюся повторювати тобі це весь
день...
Через рік після цього в Толедо, в
будинку для душевнохворих, лікувався
один дуже вродливий юнак. Його хвороба
полягала в тому, що він уявляв себе
старовинним годинником і весь час
відтворював його ходу язиком:
Тік-так... тік-так... тік-так...
Кажуть, що досяг він у цьому найвищої
досконалості.
ОПОВІДАННЯ З ЖИТТЯ
І
Два чи три роки тому одного дня, що був
омитий весняним дощем, примхливим, наче
юність (хоч уже й минав травень, але ще
накочувались весняні зливи, не
безнадійні та одноманітні, як бридкі
дощі похмурого листопаду, а веселі й
зухвалі)1,— так от, одного такого
чарівного дня, десь о четвертій годині
хтось загубив посеред майдану
Санта-Ана записник — на його палітурці
було витиснене французьке слово «notes»
— «нотатки».
Записник, певна річ, загубив якийсь
перехожий. Мабуть, той записник мав
колись розкішний вигляд, проте зараз
його палітурка зі шкіри жовтуватого
кольору була дуже потерта. Вона
застібалася на позолочену пряжку, яка
відкривалася нігтем великого пальця і
була трохи біль-* ша за гральну карту,
але менша за похоронну листівку.
Невідомо, скільки часу пролежав там цей
записник, та раптом з північного боку
вулиці Прінсіпе з’явилася дівчина
(потім ми з нею познайомимося ближче) у
супро-* воді поважного слуги. Вона
перетинала майдан, прямуючи на вулицю
Ангела, і опинилась якраз біля того
місця, де. лежав записник. Дівчина
помітила його, озирнулася на всі боки,
шукаючи людину, яка могла його
загубити; не побачивши на майдані
жодної живої душі (бо падав дощ, і, крім
того, в травні о цій порі тут майже
завжди безлюдно), вона наказала слузі
подати їй записник. Взявши його
хустипкою, дівчина пішла далі, тримаючи
свою знахідку так, щоб її бачили
перехожі — може, знайдеться власник. А
коли не знайдеться, то, мабуть, слід
дати оголошення в газету.
Нарешті сеньйорита прийшла додому, і
тепер ми, як обіцяли, познайомимося з
нею ближче.
Треба сказати, що вона ніколи не була
одружена, належала до найбільш
добірного товариства середньої
верстви, жила на вулиці Карретас і була
доброчесна — в останньому, між іншим,
нема нічого особливого.
Перш ніж розповідати далі, попередимо
читача, що наша героїня (можна так її
назвати) у цій історії лише читатиме
вищезгаданий записник та
коментуватиме його — ото й усе. Що ж до
нас, то ми полишимо її жити власним
життям, як бог дав, не пориваючись
розповідати про те, чи вона одружилася,
чи померла самотньою, а чи стала
черницею. Отож хай дарує нам читач, що
ми змальовуємо цю дівчину, не
розповівши докладно, що з нею станеться
далі; хай буде вона для нашого читача
однією з тисяч тих жінок, яких ми щодня
зустрічаємо на вулиці, ’але забуваємо
про них назавжди через дві хвилини...
Однак протягом тих двох хвилин
швидкоплинної зустрічі деякі
незнайомки все-таки залишають у душах
найвразливіших чоловіків відчуття
журливого зачаруван- ця й невиразного
щему — наче перед якоюсь
солодко-болючою таємницею.
Вигадані героїні є в багатьох книжках,
але ми часто забуваємо, що в житті є
чимало жінок, які заслуговують на те,
щоб стати героїнями новел. Певною мірою
це можна порівняти ось із чим: відомо,
що в меблевих магазинах стоять ліжка й
крісла, на яких ніхто не спав і не
сидів,— вони спорохнявіють там, нікому
так й не ставши в пригоді; а є такі
меблі, що ввійдуть до сімей,
страдницьких чи життєрадісних, і довгі
роки слугуватимуть їм...
З огляду на все сказане ми вирішили
прискіпливо і докладно змалювати
портрет доброчесної сеньйорити, яка
перетнула одного дощового дня майдан
Санта-Ана в супроводі слуги і знайшла
вищезгадуваний записник.
Сеньйориті Хуані Лопес Гарсії
сповнилося двадцять два роки. її мати —
донья Хосефа, була власницею
виноградників в Андухарі, які давали
сорок п’ять тисяч реалів щорічного
прибутку. Батько Хуаніти служив
державним радником, а на той період,
коли його політичні друзі переживали
важкі часи, був директором у
міністерстві фінансів, де він тільки те
й робив, що чекав, поки впаде черговий
кабінет. Незалежно від обставин дон Ан-
тоніо щорічно отримував двадцять
чотири тисячі реалів державної
платні...
Однак ми трохи відхилилися від теми.
Хуаніта була світлою брюнеткою, скорше
високою, ніж низькою; ні худа, ні товста,
вона мала чорні очі, хвилясте волосся,
маленький, як вишня, усміхнений ротик,
бездоганні зуби, ледь рум’яні щічки,
маленькі білі рученята з довгими
тонкими пальчиками і рожевими, як
пелюстки троянди, нігтиками; вона мала
пропорційні форми: і стан, і плечі, і
стегна...; ноги в неї були маленькі,
міцні, високі в підйомі, голос —
меццо-сопрано, гнучкий і ніжний в
молитві, стриманий в розмові.
Хуаніта була єдиною донькою в батьків,
отож вони не скупилися давати їй гроші
на вбрання. їй більше подобалися
неяскраві кольори, а єдина розкіш, яку
вона собі дозволяла, полягала в
скрупульозній охайності та вмінні без
претензій, але з артистичною точністю
гармонійно поєднувати всі деталі свого
туалету: біле, чорне і сіре; манжети і
гладенький комір; витончена простота
лічених золотих прикрас і металеві
пряжки — де треба... Отже, за такими
правилами вона вдягалася. Що ж до
іншого, то тут слід наголосити ось па
чому. Туалетний та письмовий столи
Хуаніта упорядкувала за англійським
смаком. Вуличному бруду оголосила
нещадну війну — дівчина швидше
закотила б спідниці до пояса, ніж
допустила, щоб забруднився бодай хоч
краєчок однієї з них. До її послуг були
французька покоївка і три кімнати в
батьківському домі: кабінет, спальня та
туалетна кімната, вікна якої виходили
на просторий двір.
Хуаніта була серйозна і жвава, точніше
— не легковажна, але й не похмура.
Серйозна — тобто благородна і
поміркована, жвава — тобто привітна й
дотепна. Одне слово, щаслива, й те щастя
вона наче випромінювала на всіх, хто
оточував її. Хуаніта ще не мала
нареченого, хоча багато хлопців — і
легковажних, і розсудливих, і
серйозних, і веселої вдачі — сваталися
до неї. Була вона освічена і набожна:
ходила до заутрені, слухала меси в
належні дні, і не механічно, за звичкою,
не красуючись чи бажаючи похизуватись,
а надзвичайно серйозно, як виконують
високий обов’язок, як шанують батьків
та вчителів; більше любила ходити до
парку Ретіро, ніж до Фуеите Кастелляна,
і читала книжки приємні, легкі та
цнотливі. Книжки романтичні, утішливі й
розпачливі викликали в неї сміх, книжки
героїчні та філософські — втомлювали,
бо в них вона не відчувала того
заспокоєння, яке знаходила в релігії;
ну, а книжки, що суперечили добрим
звичаям, відштовхували її, наче погано
виховані люди. Читала вона лише твори,
такі як, приміром, «Наречені» чи «Пабло
та Віргінія». Володіла італійською та
французькою мовами, грала на піаніно,
але не співала; вміла шити і готувати
їжу, проте дуже рідко шила й куховарила.
Була людяна і подавала милостиню,
ковтаючи сльози. їздила верхи.
Абонувала ложу в Королівському театрі.
Дружила з батьком, хоч йому було вже під
шістдесят. Вони разом вирушали на
прогулянку — пішки або верхи, разом
ходили до театру, в музеї. Але церкву
Хуаніта завжди відвідувала разом зі
своєю матір’ю, набожною і хворобливою
жінкою, яка мало де бувала. До крамниці
Хуаніта, ходила у супроводі старого
поваяшого слуги. Одне слово, була вона
ідолом для своїх батьків, а для сусідів,
та й взагалі для всіх — просто гарною,
порядною дівчиною (про неї ніколи не
перешіптувалися)...
Ось такий портрет дівчини, яка знайшла
записник.;
Прийшовши додому, Хуаніта поцілувала
матір, показала їй куплені дрібнички,
запитала, чи батько ще в Конгресі,
перевдяглася в хатню одежу й розповіла
матері про знахідку, стосовно якої
добра сеньйора теж зауважила, що треба
дати оголошення в газету. Потім дівчина
замкнулася в своєму кабінеті; там вона
зручно вмостилася в низенькому
крісельці, глянула, за звичкою, на свої
гар- недькі ніжки в оксамитових
індійських капцях і байдуже, наче
жартома, відкрила таємничий записник.
В ньому було десь аркушів зі сто, більше
половини — чисті. На решті стояли якісь
записи, зроблені безладно, де олівцем,
де чорнилом, літери хиткі, хоч і
написані однією рукою,— писалося,
очевидно, то поспіхом, то повільно, то
стоячи, то в зручному положенні.
У натурі кожної жінки є щось від Єви.
Хуаніта була жінкою, отже, цікавою. їй і
на думку не спало, що передусім з цими
записами мав би ознайомитися батько —
може, він якось вияснив би ім’я
автора... Але ж з її боку це. така мала,
така простима провина!..
І дівчина розгорнула першу сторінку.
II
На першій сторінці, написаній олівцем,
було таке:
Доручення на отримання грошей.
Медальйон,
Взуття.
Шапка.
Перстень.
Валіза.
Сірники.
Прочитавши цей список, Хуаніта
замислилася. Ті безладні слова відразу
ж почали вимальовувати в її жвавій уяві
моральний і соціальний образ того, хто
їх писав. Вона перечитала список ще раз,
вже повільніше, і в душу їй запав легкий
сум, як це буває з нами при згадці про
людину, оповиту таємницею, людину
малореальну, наче вигадану, життєві
обставини якої невідомі. І нам тоді
здається, ніби доля цієї людини — то
щось узагальнююче, чим якось можна
пояснити і нашу власну Долю. Саме через
це нам не байдуже до тієї людини, і ми
вболіваємо за неї, співчуваємо їй...
...Уява Хуаніти так розтлумачила ці, на
перший погляд, безладні слова:
«Кравець. Певно, власником записника є
чоловік, ї чоловік елегантний,
принаймні не зелений юнак.
Фотокартки. Його чи чужі? Мусить їх
забрати чи віддати?
Дорожня торбинка. Чоловік збирався
кудись їхати. Отже, він замовив собі в
кравця не тільки одяг, а й дорожню
торбинку для якоїсь важливої поїздки;
слово ж «фотокартки» означає, що
мандрівка мала бути довгою, чи то по
відстані, чи то в часі, тому він і
сфотографувався, щоб залишити своє
зображення родичам на згадку.
Отож він збирався піти до фотографа за
фотокартками. Значить, у місті, звідки
той чоловік подався мандрувати, є
фотограф. Що ж це за місто? Може, Мадрід,
звідки він вирушив у подорож,
наприклад, до Америки? Та ні, це дуже
далеко... Припустімо, чиновника
посилають з Ма- дріда до провінції або ж
навпаки. І справді, чому б йому не
приїхати з провінції до Мадріда
(сфотографуватися ж він міг і в своєму
місті).
Цвинтар. Добре серце має чоловік;
мабуть, він гарний син, або вдівець, або
чийсь коханець... Певно, не хотів рушати
в подорож, не попрощавшись на цвинтарі
з покійними батьками а чи й з дорогою
покійницею!..
Це ж так по-людяному, і набагато
цікавіше, ніж здалося мені з першого
погляду, коли я розгорнула записник.
Свідоцтво на право проживання.
Похвальна передбачливість, яка
свідчить про схильність до порядку, про
точність і здоровий глузд. Я б те саме
зробила на його місці!
Цигарки. Значить, курить... То й добре!
Чоловік мусить бути чоловіком!
Сірники. Нічого не забув!
Доручення... Похвально, що гроші йому
забезпечені. На яку ж суму це доручення?
Бідолашні чоловіки! Вічно їм випадають
якісь клопоти! Мусять дбати і про себе,
і про нас... Я з задоволенням додала б
свої заощадження до грошей
передбачливого мандрівника (звичайно,
якщо в нього доручення на меншу суму,
ніж він потребує). Невідомо ще, яких
зусиль доведеться йому докласти, щоб
отримати гроші по цьому дорученню! І
хто зна, може, віп їх уже й витратив?
Медальйон. От і жінка з’явилася; вона,
мабуть, відрізала в себе пасмо волосся,
і він сховав його в медальйон, щоб
завжди пам’ятати про свою кохану,
Без усякого сумніву, власник записника
— молодий чоловік, і коли робив цей
запис, то був закоханий... Чи кохає він
її тепер? Адже він розлучився з нею... Чи,
може, вони зустрілися знову? А що, як він
забув узяти з собою той медальйон? Хай
будуть щасливі закохані! Щасливі! А
цікаво, то була наречена чи...?
Взуття. Про зміну взуття він міг і
забути, бо загубив записник. От
побачити б, які в нього ноги. Певно, що
гарні. Чи й справді він елегантний? Чи
сподобався б мені, коли б я його
побачила? А може, я й бачила його вже
де-небудь.
Шапка. Без сумніву, дорожня! Гадаю, він
вирушив сам, без нікого... Якби я теж
кудись їхала і зустрілася з ним,
приміром, у диліжансі або в вагоні, то,
мабуть, і уваги не звернула б на нього...
А зараз цей чоловік мене цікавить! Чому?
Ага! Зрозуміло. Бо я ніби слухаю його
мову, ніби раптом почула його сповідь,
заглянула йому в душу ї... побачила лише
душу, а не його особисто, не постать
актора в драмі, що зветься життям!
Перстень. Справа ускладнюється! Ясна
річ, він збирається цей перстень
дарувати. Але ж такий дарунок дівчині
рівнозначний заручинам!.. Виходить, що
цей чоловік не належить тільки собі, і я
вчинила зле, читаючи записи! Але ж його
неуважність теж непростима! Загубити
записник, який стосується не лише його
одного!.. Але якщо перстень не є
власністю мого незнайомця? Якщо цю річ
зроблено на замовлення, а йому треба
лише її забрати? О, ні. Перстень
призначений для неї!.. Перстень — те
саме, що медальйон і фотокартки! І в
основі всього — прощання закоханих,
ніжне, урочисте, прощання, якому
надається велике значення... Але як
давно було написано цю сторінку?
Побачимо! Тепер доведеться прочитати
весь записник!
Валіза. Правду кажучи, мені вже
хочеться, щоб він швидше вирушив до
іншого міста! А що, як він усе-таки
прибув до Мадріда? Та хіба мені не
однаково? Тільки й клопоту! Перегорнімо
краще сторінку, може, розгадаємо всі
загадки...»
На другій сторінці знову був список:
Попрощатися.
Сеньйор священик.
Рамона. Лолілья,
Мої двоюрідні сестри, Лепа.
Аптека. Маркіза<
Д. Мануель*
Хуан.
Вона.
Хуаніта не могла втамувати хвилювання
від цієї навали імен, особливо від
займенника, що завершував перелік.
їй вже хотілося, щоб перелічені
незнайомки так і лишилися
незнайомками... А й справді, хіба
цікавили б її ці записи і цей чоловік,
якби вона знала про нього та про його
наречену стільки, скільки знає про
будь-кого зі своїх знайомих...
Невизначене, невідоме, те, що могло б
стати поживою для примхливої уяви,— то
єдине, що вабило на^ шу Хуаніту!
Цікавість притлумила в ній острах
перед можливим розчаруванням, і
дівчина повела далі своє необачне
дослідження:
«Федеріко.— Хуаніта знову замислилася
над записа^ ми.— Мабуть, цей Федеріко —
близький друг мого незнайомця й живе
там, звідки той приїхав... А може, його
брат чи — хто знає! — майбутній швагер?
Побачимо...
Гомеси. Певно, то якісь друзі батька чи
матері, з ними бідолаха мав
попрощатися, щоб не порушити правил
доброго поводження. До цих людей мені
байдуже!
Казино. Кепсько! Може, він гравець?.. В
усякім разі, казино — не те місце, де
чоловіки навчаються гарним речам. Але ж
у деяких казино є і бібліотека, і
читальиа кімната, є свої та зарубіжні
журнали. Зрештою, побачимо!.. Хоча сам
факт підозрілий.
Сеньйор священик. Це вже приємно! Мене
радує, що він вважає за потрібне
попрощатися зі священиком! Проте, хто
знає? А раптом цей чоловік зібрався
таємно одружитися перед самісіньким
від’їздом?.. Не забуваймо про
перстень...
Рамона. Якби далі він не згадував про
неї..., .то ця Рамона змусила б мене
покрутити мізками. Але ж Рамона не в о н
а; Рамона — то лиш подруга коханої або
так собі, якась симпатія; не виключено,
що то довірена особа чи родичка, а може,
й заміжня сестра.
Лолілья. Це вже щось зворушливе —
видно, якась чарівна дівчинка, чарівний
пуп’янок, що в майбутньому стане
квіткою кохання; дружба з таким ангелом
вказує на добру, м’яку вдачу чоловіка,
який здатний на чисте, невинне, ніжне
почуття. Мабуть, Лолільї не більше
десяти років, вона з тієї родини, де
найчастіше буває мій незнайомець. А
може, вона ї ї молодша сестра?
Аптека. Не сумніваюся, що тут ідеться
про посиденьки в аптеці, які так
полюбляють у провінції: збираються до
обіду і після, вранці і ввечері — самі
чоловіки; сперечаються про політику,
про рудокопні справи, про полювання,
грають у шашки та шахи; тут поширюються
всілякі чутки й новини... Переконана:
наш герой ходить до аптеки не за ліками.
Маркіза. Ще одне підтвердження того, що
він благородний і витончений! Ця
маркіза може бути матір’ю Лолільї.
Ясна річ, вона влаштовує вечори...
вірніше — прийоми, і лише для
вишуканого товариства, де бувають такі
як він... Яке все-таки багатогранне і
складне життя! О, здається, в мого
незнайомця на душі неспокійно! Це й
зрозуміло, адже людина, яка поспішає
жити, не може бути щасливою... Як на те
пішло, він і не був щасливий, інакше не
втікав би від самого себе, прагнучи
розчинитися в людях, щоб перейнятися
їхнім життям!
Д. Мануель. Опікун, заступник або
порадник — одне слово, йдеться, мабуть,
про якогось друга покійного батька... Не
виключено, що незнайомець — сирота... Ну
й ну, скільки я вже про нього знаю!
Мої двоюрідні сестри. Ага, сестрички! Ця
кревна спорідненість, таючи в собі
можливість любові, змінює свою природу,
як тільки родичі починають більш-менш
подобатися одне одному. Негарний брат
— небажаний брат, а гарний брат —
найнебезпечніший: він може стати для
сестри найбільш бажаним з-поміж усіх
чоловіків... На щастя, тут про сестер
сказано в множині, і, крім того, не
забудьмо, що далі названа вона.
Пепа, Хуан. Якісь невиразні імена. Хіба
тому, що стоять біля того слова, яке в
самому кінці. Припустимо що завгодно.
Ця Пепа, наприклад, може бути його
годувальницею... Нічого поганого навіть
на думку не спадає про цього чуйного,
сердечного чоловіка —- таким він
вимальовується зі змісту записника.
Отже, припустимо, що Ху- ап — то старий
слуга, і перейдемо до останнього
запису.
Вона. Жодне ім’я в списку не має такої
чіткості, такої прозорості, такої