Трикутний Капелюх - 02

Вміло використано в повісті й досвід
народного театру. За традиціями
фарсового мистецтва, подано, наприклад,
чимало епізодів,- головною діючою
особою яких є корехідор.
Комічність образу корехідора
проявляється вже в його зовнішньому
вигляді. Дон Еухеніо — у широченному
яскраво-червоному плащі, в чорних
черевиках, у величезному каптані, в
рукавичках солом’яного кольору —
асоціюється скорше з ярмарковим
блазнем, аніж з «представником влади».
Мимоволі спадають на думку слова
письмеиника про те, що в період його
бурхливої «конституційної молодості»
капелюх і плащ «служили вбранням для
скомороха, який тішив публіку своїми
жартами». Жалюгідно смішний корехідор
і під час любовних освідчень на млині.
Зморшкувате обличчя, шамкотливий
беззубий рот (Аларкон неначе
обеззвучує свого героя, позбавляючи
його живого людського голосу) — така
портретна характеристика «людини в
трикутному капелюсі». Корехідора,
перевдягненого у вбранн;; мірошника,
лупцюють його ж власні посіпаки; не
більш гостинну зустріч влаштовують,
своєму невпізнаному хазяїну його слуги
— перед нами весь арсенал комедійних
прийомів, вдале використання «ситуації
навиворіт», відомої ще з античної
комедії.
Однак не тільки на гумористичних
засадах побудовано образ корехідора.
Крізь блазенську зовнішність
проступає й інше: темні очі корехідора
виражають гнів і властолюбство, а
рухливі риси обличчя — хитрість і
підступність. Гумористичне
забарвлення образу поступово стає
сатиричним, а його змістове
навантаження реалізується в
гротескній ситуації: гостре протиріччя
між нікчемною особистістю корехідора й
повнотою його влади. «Символ влади» —
трикутний капелюх немовби перетворює
свого власника, розбещеного
аристократа дона Еухеніо де
Суньїга-і-Понсе де Леон, в типового
представника так званого «старого
порядку», що панував у
феодально-абсолютистській Іспанії
початку XIX ст. Отже не просто смішним, а
й страшним постає корехідор, який, щоб
домогтися кохання наваррки, обіцяв
призначити її небожа на посаду
секретаря, який загрожує
інквізиторським ув’язненням дядьку
Лукасу та сеньї Фраскіті, тощо.
Саме через історичну конкретність і
страшний дон Еухеніо. При всій своїй
гротескно окресленій
індивідуальності, корехідор в, власне,
збірним образом. Відмовляючись від
казкових часових параметрів народного
романсу, Аларкон уточнює час подій:
після тисяча вісімсот четвертого, але
до тисяча вісімсот восьмого року. Перша
дата пов’язана з поразкою іспанського
флоту при Трафаль- гарі, друга — з
навалою військ Наполеона на іспанську
землю. Тогочасна Іспанія являла собою
централізовану абсолютистську
монархію, де найбільше було пережитків
феодалізму. Численні податки, часом
найабсурдніші, засилля католицької
церкви — такими були реалії іспанської
дійсності періоду правління Карла IV
(1746—1810). Під знаком таких «символів
влади», як трикутний капелюх і жезл,
керували країною історичні прототипи
Аларко- нового героя, перетворюючи
Іспанію на свою вотчину.
Без своїх атрибутів корехідор — лише
карнавальна маска. Використовуючи
традиційний мотив перевдягання, автор
«Трикутного капелюха» відокремлює
героя від його атрибутів і досягає, цим
виразного сатиричного ефекту.
«Чиновний Антей» в одежі мірошника є
всього лише жалюгідним, беззубим
дідуганом, який панічно боїться гніву
своєї величної дружини.
Вдало обігрується в повісті й зовнішня
схожість корехідора та дядька Лукаса.
Тема героїв, які настільки схожі між
собою, що їх плутають навіть близькі
родичі, стала вже своєрідним
комедійним стереотипом (цей мотив
звучав ще в «Менехмах» Плавта та в
комедіях Шекспіра). Проте схожість
героїв, що традиційно породжує серію
трагікомічних ситуацій,
використовується Аларконом не тільки
як одна з передумов інтриги — вона ще
несе в собі етичне навантаження.
Потворність дядька Лукаса зникає перед
його внутрішньою чарівністю, а
потворність корехідора, навпаки, є ніби
покаранням за його внутрішні вади. В
епізоді в канцелярії зовнішня схожість
героїв особливо помітна. Коли в
розчинених дверях кабінету
з’являється дядько Лукас у вбранні
представника влади, ця схожість
здається разючою. Та саме в цей момент
найвиразніше виявляється внутрішня
антагоністичність персонажів. Лукас,
однаково природний і в одязі мірошника,
і у вбранні корехідора, намагається,
проте, якнайшвидше позбутися
маскарадних регалій, щоб повернутися
до щасливого життя на млині. Дон
Еухеніо, жалюгідний і нікчемний в одязі
мірошника, враз змінюється,
торкнувшись корехідорського жезла.
Послати на шибеницю дядька Лукаса та ще
півсвіту на додаток — перша думка
«людини в трикутному капелюсі».
Зображуючи своїх героїв, які
сформовані конкретними соціальними
умовами, письменник створює цілий ряд
типів. Таким е, наприклад, Гардунья,
підлеглий корехідора, персонаж не менш
виразний, ніж сам дон Еухеніо де
Суньїга. До речі, провідна роль у
розвитку інтриги належить саме йому, а
не корехідорові, який в основному лише
виконує поради Гардуньї. Якщо дон
Еухеніо чотири роїш владарює в
містечку, то Гардунья був альгвасилом
аж при чотирьох корехідорах,—саме ця
обставина ототожнює теперішнього й
колишніх володарів трикутного
капелюха.
Завдяки лаконічним, але водночас
напрочуд виразним художнім засобам,
образ підступного альгвасила набуває
гострого сатиричного звучання.
Обігруючи лише одну якість свого
персонажа — гнучкість за будь-яких
умов, автор «Трикутного ^апелюха»
досягав великої викривальної сили.
Худорлявий, рухливий, з блискучими
очицями, з дрібними відразливими
рисами обличчя, подібний до
нацькованого на злочинця пса, зовні
покірливий і плазуючий Гардунья керує
вчинками свого пихатого хазяїна.
Ненавидячи корехідора, він, проте, вміє
використовувати його вади й пороки.
Альгвасил постійно деградує і врешті
стає посіпакою французьких
загарбників.
Пасує до корехідора та Гардуньї і
алькальд сусіднього села Хуан Лопес,
втілення сваволі й погорди. Сільський
алькальд — «гравець, п'яничка і
розпусник» — охоче робить необхідні
коре- хідору послуги. Боячись викриття
свого шахрайства, Хуан Лопес посилає
мірошнику наказ про арешт, не
відчуваючи навіть докорів сумління.
Логіка внутрішнього розвитку
характерів дійових осіб визначається
як психологічною переконливістю
образів, так і ідейно- естетичними
засадами автора. Щоб краще її
зрозуміти, необхідно звернутися до
структури повісті. «Трикутний капелюх»
складається, власне, з історії
мірошника, яка часом уривається
авторськими відступами, й зі
своєрідного історичного обрамлення.
Обидві смислові частини повісті мають
свою власну структуру, ,свої часові
параметри і стикаються лише в
авторських відступах і заключному
розділі твору. Події на млині подаються
за законами фольклорної поетики. Немов
мандрівний комедіант, розгортав автор
перед читачем лубковий романс. В
розділах-картинках яскравими фарбами
зображено жанрові сценки. Обсяг такого
розділу часто не перебільшує кількох
абзаців. Буває, що оповідач уриває Свою
розповідь довірливими зверненнями до
читача (використання прийомів
лубкового романсу виявилось дуже
плідним для іспанської літератури,
досить згадати хоча б «Чудову шевчиху»
Гарсії Лорки). Про все, що сталося на
млині, автор розповідає, як очевидець —
жартівник і веселун. Жваво й
безпосередньо пояснює він кумедну
плутанину подій, заохочуючи читачів до
«розігрування сюжету». І згодом ми
переконуємося, що саме в конфліктній
ситуації, в зіткненні яскраво
накреслених характерів виявляється
народна основа повісті. Моральний урок,
яким завершується протиборство
мірошника й корехідора, за своєю
повчальністю подібний до народних
оповідок: перемога благородного дядька
Лукаса повинна бути повною так само, як
і поразка підступного коре- хідора.
Необхідний настрій, яким пройнята вся
розповідь про долю мірошника та його
жінку, встановлюється вже у
авторському вступі. Життєлюбство
письменника наповнює людським теплом
картини побуту і звичаїв, які самі по
собі могли б здатися суто буденними,
позбавленими значення. Дотримуючись
законів фольклорної поетики, Аларкон
вводить своїх персонажів у своєрідний
часовий вакуум. Намальований легкими
мазками авторський вступ позбавлений
відчуття конкретного часу. Власне, де
стосується і всієї повісті, крім
першого та останнього розділів,— саме
з них стає ясно, що герої не можуть бути
незалежними від тих важливих
історичних подій, які відбуваються
поряд з ними. Дядько Лукас та сенья
Фраскіта існують не поза історією, а в
її глибинах, вони є втіленням
незнищенності здорового народного
характеру.
При глибшому розгляді не важко
помітити, що й решта дійових осіб
подана автором як породження тієї
епохи, каталізатором якої стали події
війни за незалежність. Взагалі ця тема
посідає значне місце в творчості
письменника. Так, похмурий,
відлюдкуватий аптекар («Офранцужений»)
жертвує собою в ім’я батьківщини, а
вайлуватий вугляр («Алькальд-вугляр»)
перетворюється в народного героям
Характер персонажа, що здавався
звичайним і малоцікавим за буденних
обставин, у екстремальних умовах
розкривається повністю. Подібно до
героїв «Маленьких національних
історій», нерідко несподівану еволюцію
переживають і персонажі «Трикутного
капелюха». В душі розбещеного
алькальда Хуана Лопеса збереглася,
мабуть, здорова народна основа, адже
під час війни він стає партизаном і
героїчно гине. Власне, тільки Гардунья,
залишаючись в рамках даної йому
негативної характеристики, стає
прибічником інтервентів. Навіть дон
Еухеніо помирає у в’язниці, так і не
змирившися з владою французьких
загарбників.
Те, що корехідора висвітлено раптом з
позитивного боку, пояснюється ще й
неоднозначністю соціально-політичних
поглядів самого автора. Критична
оцінка старорежимної Іспанії в повісті
очевидна. Однак нищівна сатира,
спрямована проти «старого порядку»,
який недавно панував у країні,
поєднується з певною ідеа-< лізацією
минулого. Консерватизм письменника
виявляється і в штучному об’єднанні
народної та аристократичної основ.
Провідний конфлікт повісті —
протиборство достойного простолюдина
й негідного аристократа — частково
знімається втручанням у хід подій
корехідорової дружини. Цей образ
займав особливе місце в повісті.
Змальовуючи величну корехідоршу,
письменник створює її парадний
портрет. На тлі порожньої зали виникав
урочиста постать доньї Мерседес
Каррільйо де Альборнос-і-Еспіноса де
лов
Мантерос. Ідилічні картини змінюють
одна одну: ось ніжна мати читає молитву
над дитячим ліжечком, ось ласкава
господиня розмовляв зі слугами, ось
знатна сеньйора доброзичливо
зустрічав просту селянку тощо. Виникав
найпростіша схема — аристократія, як і
народ, в носієм душевної краси та
етичних ідеалів. Проте повної
переконливості ця схема не досягав. І
перешкоджав цьому художня
майстерність самого автора
«Трикутного капелюха»,
Змальовуючи своїх героїв, Аларкон
намагається об’єктивно розібратися в
їхніх вчинках і характерах,
співвіднести їхні долі зі звичаями та
способом життя співвітчизників.
Бажання бути правдивим вступає в
неминучий конфлікт з консервативними
тенденціями авторського світогляду і
породжує властивий повісті іронічний
настрій. Так, викликають посмішку
сповнені штучності репліки доньї
Мерседес, поведінка якої, за вдалим
порівнянням самого автора, могла б
нагадати лише симетрично обвислі
ріжечки мережаної хусточки.
Внутрішня суперечливість авторської
позиції ще виразніше позначилася на
другій змістовій єдності оповіді, куди
входять початкові розділи і деякі
авторські відступи в самому тексті
твору.
Всі ці місця, об’єднані між собою
образом ліричного героя- оповідача,
відрізняються від історії дядька
Лукаса та сеньї Фра- скіти зовсім іншою
тональністю. Весела життєрадісність і
дотедна усмішка майже зникають. Гумор
усе більше заступає іронія, що часом
переходить у сарказм, з’являються
меланхолійні нотки. На меті в оповідача
— ввести читача в конкретно-історичну
ситуацію, дати йому чіткі хронологічні
орієнтири, оцінити минуле з позицій
сучасників.
Постає перед ліричним героєм і'
проблема оцінки минулого. Правління
Карла IV Бурбона, поразка при
Трафальгарі, початок наполеонівських
війн, які перекроїли карту
Європи,—таке коло історичних подій, що
є конкретним хронологічним ТЛОМ
ОПОВІДІ Недавнє минуле навіює авторові
«Трикутного капелюха» складну палітру
почуттів. Підкреслено іронічно
розповідає Аларкон про зашкарублість
життя старої традиційної Іспанії, що,
не помічаючи змін, жила далі, як і при
феодалізмі, «зі своєю інквізицією,
чопцями, з разючою нерівністю перед
законами...»
Однак слова письменника позбавлені
викривального пафосу. Перед нами вже не
колишній юнак, сповнений пристрасного
обу? рення і полум’яної віри в
можливість знищити всі вади і забобони
«старого режиму». Оповідач, дещо
розчарований й іронічний, оцінює
минуле з позицій не початку, а кінця
століття—-це те багате подіями
століття, протягом якого Іспанія
пережила чимало потрясінь:
наполеонівське нещастя, п’ять
революцій, роз’єднаних періодами
реакції, повалення Бурбонів, перша
республіка та ін,На тлі цих історичних
катаклізмів події початку століття
втрачають для письменника гостроту і
значущість. В оцінці, яку він їм дав,
починають звучати навіть ностальгічні
нотки — це виявилося в елементах
естетизації побуту і звичаїв «доброго
старого часу». З костумбристською
фактографічністю подаються подробиці
патріархального життя невеликого
андалузького містечка. Милуючись
простотою і невимушеністю звичаїв,
Аларкон, наче пензлем художника,
змальовує кожну деталь: яєшня, чашка
шоколаду з грінками,
бісквіти,—створюючи мальовничий
натюрморт в традиційному іспанському
стилі. Однак, незважаючи на
консервативні тенденції у світогляді
письменника, повної ідеалізації
патріархального минулого в повісті
немає. Патетичне уславлення часу, коли
«країна жила в злагоді та спокої»,
завершується іронічним фіналом:
«...напрочуд щасливий час... особливо для
поетів...» Автор у даному разі іронізує
зі свого потягу до зручного й
привабливого патріархального світу,
створеного уявою поетів. Адже не слід
забувати, що в тому світі були й
інквізиція, й непомірні податки, й
корехідори з їхнім колись жахливим, а
нині жалюгідним «символом влади».
Неспроможність як слід розібратися в
глибинних соціальних процесах часом
вносить в твори письменника відтінки
сумніву й розчарування. І ось чим ця
неспроможність пояснюється. Аларкон,
як свідчить той самий «Трикутний
капелюх», зрештою визнає, що у
феодальному минулому, яке він хотів би
виправдати, е багато такого, що по
справедливості суворо засуджено
історією. Але до кінця засудити це
минуле й побачити прогресивні моменти
в сучасному письменникові заважають
консервативні переконання — вони є
результатом формування його як
особистості у відповідному
соціальному та політичному середовищі.
Від песимістичного погляду на
історичний процес стримує Аларкона
близькість до народно-демократичного
сприйняття. Саме ця народність і надає
повісті Аларкона оптимістичного
звучання, робить її по-справжньому
чарівною й безпосередньою. Через
кілька місяців після смерті
письменника Алас Кларін, один з
провідних представників критичного
реалізму XIX ст. в Іспанії, пише: «Ми
втратили Аларкона і разом з ним
утратили першоджерело особливої
привабливості, якого вже ніколи не
віднайти. Певна річ, будуть автори,
рівні йому, може, навіть такі, що й
перевершать його, але разом з собою він
забрав ту оригінальність, ті почуття,
які давали життя романам цього
славетного андалузького таланту. Коли
йому щось вдавалося, то вдавалося
по-справжньому»,
Олена ОЛЕКСІ6НКОТРИКУТНИЙ
КАПЕЛЮХ
ПовістьПравдива оповідь про одну
подію, оспівану в піснях і переказану
тут так, як воно було.
ВІД АВТОРА
Небагато знайдеться іспанців, навіть
серед людей зовсім неосвічених і
неписьменних, які б не чули бувальщини,
покладеної в основу цього невеличкого
твору.
Вперше я почув її від простого козопаса
— він ніколи не бував далі глухого
селища, де народився. То був один з тих
неосвічених, але хитрих з природи і
швидких на витівки селян, які в нашій
національній літературі дістали назву
«пікаро» і відіграють в ній таку значну
роль. Щоразу, коли в селі було якесь
свято — чи то весілля, чи хрестини, чи
урочистий приїзд панів,— козопас мусив
вигадувати якісь кумедні розваги,
вистави, смішити людей, співати пісні,
розповідати казки. І ось якось увечері
на одному з таких свят (а відтоді минуло
майже ціле життя... тобто я хочу сказати
— понад тридцять п’ять років) козопас
таки добре уразив нашу
сором’язливість (відносну, звичайно)
віршованою розповіддю «Корехідор та
жінка мірошника» або ж «Мірошник та
жінка коре-< хідора», яку тепер ми й
пропонуємо читачу під назвою більш
піднесеною і філософською (як того
вимагає наш благопристойний час) —
«Трикутний капелюх».
Пригадую, наприклад, коли пастух
розважав нас своєю розповіддю, дівчата,
які там зібралися (усі вже на порі),
шарілися по самі вуха, із чого їх
матінки зробили висновок, що історія ця
трохи переперчена, за що й дали
пастухові доброго чосу. Та бідолашний
Репела (так звали пастуха) по слово за
пазуху не лазив і так їм відказав: пащо
ото зчиняти такий гвалт, коли в його
розповіді нема нічого такого, чого б не
знали навіть черниці чи й діти
чотирирічні...
Хіба ж не так? От погляньте,—наполягав
козопас,— що випливає з бувальщини про
корехідора та жінку мірошника? Що
подружжя мусить спати разом і що
жодномучоловіку не буде до вподоби,
коли з його жінкою спатиме хтось інший!
Ото новина!..
Справді! — згодилися матусі, зачувши
дзвінкий сміх своїх донечок.
Дядько Репела слушно каже, і ось вам
доказ,— зауважив батько молодого,—
усім нашим гостям на весіллі, малому й
старому, відомо, що цієї ночі, як тільки
скінчаться танці, Хуанете і Манолілья
обновлять оте пишне ліжко, яке тітка
Габрієла тільки-но показувала нашим
донькам, щоб вони помилувалися
гаптуванням на подушках...
Крім того,— втрутився дід нареченої,—
про всі ці речі, такі звичайні,
дізнаються діти з Святого письма і
навіть з проповідей, в яких
розповідається про довголітнє
безпліддя святої Анни, про цнотливого
Иосифа, про військові хитрощі Юдіфі і
про багато інших чудес — усього зараз і
не згадаю. Тому, сеньйори...
Нічого, нехай, дядьку Репела! — вже
сміло загукали дівчата.— Розкажіть ще
раз, бо то ж дуже смішно!
І цілком пристойно! — вів своє дід.—
Нічому лихому не вчить ця бувальщина,
нічого лихого в ній нема; хто чинить
погане, той і покараний...
Хай вже так! Розповідайте! — змінили
гнів на ласку матері — строгі
охоронниці хатнього вогнища.
Дядько Репела знову почав розповідати,
а після такої справедливої критики усі,
хто слухав, погодилися, що присікатися,
власне, нема до чого. І це було
рівнозначно тому, що оповідач отримав
дозвіл цензури.
* * *
Минали роки. Мені довелося чути безліч
різних версій цієї ж історії про
мірошника та жінку корехідора, і завжди
з уст сільських та хутірських
дотепників, на кшталт покійного дядька
Репели; бачив її я і надруковану в
різних «Романсах сліпого» і навіть у
славнозвісному «Роман- серо»
незабутнього дона Агустіна Дурана .
У всіх версіях суть одна: це
трагікомічний, дотепний і вкрай
ущипливий урок моралі, одна з тих
драматичних моральних проповідей, які
так полюбляє наш народ; проте форма,
розвиток дії і окремі деталі дуже,
навіть разюче
відрізняються від оповіді нашого
Ренели, настільки відрізняються, що
козопас не зміг би розповісти цю
історію в своєму селищі в жодній з тих
версій, навіть друкованих, без того, щоб
пристойні дівчата не позатуляли собі
вуха або ж їхні матінки не видряпали
йому очі. От як роздули і перекрутили
неотесані невігласи з інших провінцій
оту бувальщину, яка так принадно,
дотепно і невинно звучала в класичному
викладі Ренели!
Давно вже я мав намір правдиво
відтворити дійсність і повернути цьому
мандрівному сюжету його первісний
вигляд, у якому, поза всяким сумнівом,
якнайкраще дотримано усіх правил
пристойності.
Така історія цієї книжки... Нумо ж до
діла; тобто я хочу сказати, шановний
читачу, що починаю повість про ко-
рехідора та жінку мірошника,
сподіваючись на твій справедливий суд,
і от, «коли ти прочитаєш її та
перехрестишся більше разів, ніж при
зустрічі з самим сатаною (як казав
Естебанільйо Гонсалес \ починаючи свою
повість), то, можливо, визнаєш її
достойною і гідною побачити світ».
І
ЯКІ ТОДІ БУЛИ ЧАСИ
Починалося наше насичене подіями
сторіччя, яке зараз хилиться вже до
заходу. Рік точно не відомий: тільки,
очевидно, трапилося це після 1804 і
раніше 1808 року.
Правив тоді в Іспанії ще Карл IV Бурбон
— «З ласки божої», як було викарбувано
на монетах, а можливо, й з ласки
Бонапарта, який чи то забув про нього,
чи то був дуже до нього прихильний —
так писали французькі газети. Інші ж
європейські володарі, нащадки Людовіка
XIV, вже загубили свої корони (а
найстарший з них — і голову)', в тій
бурі, яка лютувала над нашою
спорохнявілою частиною світу,
починаючи з 1789 року.
Винятковість становища нашої
батьківщини в ті часд виявлялася ще й в
іншому. Солдат революції, син якогось
корсіканського адвоката, переможець
при Ріволі, Пірамідах, Маренго і в
добрій сотні інших баталій, щойно
увінчав себе короною Карла Великого і
наново перекроїв Європу —> він
створював і знищував цілі держави,
перекреслював кор-
дони, вигадував нові династії, і всюди,
де промчався він на своєму бойовому
коні, подібно до смертоносного
землетрусу чи «антихриста», як
називали його північні держави,— всюди
змінював він назви країн, спосіб життя,
помешкання, звичаї і навіть одяг
народів... Проте батьки наші (царство їм
небесне) були далекі від того, щоб
боятися чи ненавидіти його, ні, вони
тішилися, славлячи його надзвичайні
подвиги, ніби йшлося про героя
рицарського роману або про події на
іншій планеті,— їм і на думку не
спадало, що коли-небудь він рушить на
Іспанію і лютуватиме тут так само, як у
Франції, Італії, Німеччині та інших
країнах. Раз на тиждень (інколи двічі)
до найбільших міст Піренейського
півострова прибувала пошта з Мадріда, а
з нею — який-небудь номер «Газети»
(вона теж не була щоденною). З «Газети»
міська верхівка дізнавалася (при умові,
що «Газета» про це
сповіщала),з’явилася чи зникла ще
якась держава за Піренеями, відбулася
чи ні ще одна баталія, в якій брали
участь шість або вісім королів та
імператорів, і дізнавалися також, де
перебуває Наполеон: в Мілані, Брюсселі
чи Варшаві... Що ж до іншого, то наші
батьки жили на старий іспанський лад,
за прадавніми звичаями, не поспішаючи,
в мирі та ласці божій, зі своєю
інквізицією, ченцями, з разючою
нерівністю перед законами, привілеями,
особливими правами і пільгами,
відсутністю будь-якої громадянської чи
політичної свободи: як і раніше, вони
однаково корилися і преславним
єпископам, і всемогутнім корехідорам
(владу якиїх не дуже легко було
розмежувати, бо й перші, й другі
втручались і в мирські, і в духовні
справи); як і раніше, вони сплачували
десятини, приміції \ торговельні
податки, субсидії, примусові пожертви,
велику і малу ренту, подушне,
королівську третину, державні податки,
місцеві повинності і ще до п’ятдесяти
інших податей, перелічувати які зараз
ні до чого.
На цьому й закінчується зв’язок нашої
бувальщини з військовими та
політичними подіями тієї доби; ми
розповіли про події, які відбувалися
тоді в світі, з єдиною метою — звернути
увагу читача на те, що того року, про
який йдеться, (скажімо, 1805-го) в Іспанії
панував ще старий лад в усіх сферах
громадського та особистого життя, ніби
Піренеї перетворилися на своєрідну
китайську стіну, Що відгороджувала
Іспанію від усіх нововведень і перемін.
1 Приміція — церковний податок на перші
плоди урожаю, сплачувався натурою*ЯК
ТОДІ жили люди
В Андалузії, наприклад (а саме в одному
з містечок Андалузії трапилося те, що
ви почуете), люди поважні вставали як
тільки на світ благословиться і рушали
до собору на ранню службу божу '(навіть
у будень); снідали
о дев’ятій годині яєчнею чи чашкою
шоколаду з грінками; обідали між першою
та другою годиною юшкою та смажениною,
якщо була дичина, а як ні — самою юшкою;
після обіду спочивали, тоді виходили на
прогулянку; смерком йшли до вечерні в
свою парафіяльну церкву; повернувшись,
пили вдруге шоколад (тепер уже з
бісквітом); найбільш честолюбні
відвідували звані вечори у корехідора,
церковного старшини або ще якоїсь
місцевої титулованої персони;
поверталися додому, вже коли в церквах
читали «поминання»; замикали двері ще
до дзвону — знаку гасити світло; на
вечерю їли здебільшого салат та рагу,
якщо не привозили свіжих анчоусів, і
зразу ж вкладалися спати зі своїми
дружинами (хто їх мав), не без того, щоб
перше як слід нагріти ліжко — протягом
дев’яти місяців щороку...
Напрочуд щасливий був той час, коли наш
край жив у злагоді та спокої, весь
обснований павутинням, укритий
порохнявою і поточений міллю, під
владою всіляких забобонів, вірувань,
традицій, діянь та злодіянь, освячених
віками! Напрочуд щасливий був той час,
коли людство рясніло розмаїттям
пристрастей, звичаїв і суспільних
верстві Напрочуд щасливий час, кажу я...
особливо для поетів тоді вони на
кожному перехресті знаходили сюжети
для інтермедій, сайнете, комедій, драм,
ауто або епопей,— не те що в наш вік
прозаїчної одноманітності та пісного
практицизму, який полишила пам
Французька революція! Напрочуд
щасливий час, так!..
Та годі вже про минуле. Досить
напускати туману, менше слів та
відступів! Перейдімо безпосередньо до
бувальщини про трикутний капелюх.
DO UT DES
В ті часи поблизу містечка *** був
славнозвісний млин (тепер його вже
немає); стояв він якихось чверть ліги
від селища, між підніжжям положистого
горба, порослого вишняком та черешнями,
і родючим городом, що служив берегом (а
в повінь і річищем) примхливої і
підступної річки, яка дала назву й
самому містечку.
З багатьох різноманітних причин
протягом уже досить тривалого часу
млин цей став улюбленим місцем
прогулянок і відпочинку для
найповажніших жителів вищезгаданого
містечка... По-перше, до нього вела
вторована дорога, якою проїхати було
легше, ніж іншими дорогами в цих краях.
По-друге, перед млином був невеликий
забрукований майданчик під просторою,
густо повитою виноградом альтанкою.
Влітку там стояла приємна прохолода,
взимку ж, коли опадав лист, альтанка
прогрівалася сонечком. По-третє,
мірошник був людиною дуже шанобливою,
тактовною, мав хист подобатися людям;
він умів догодити знатним особам, які
частенько робили йому честь своїми
відвідинами, пригощав їх... залежно від
пори року, то зеленими бобами, то
черешнями та вишнями, то свіжим салатом
(особливо смачним з пампушками на олії,
які завчасно присилали їхні милості),
то динями, то виноградом з тієї ж таки
альтанки, в холодку якої вони
спочивали, то підсмаженою кукурудзою,
якщо це було взимку, каштанами,
мигдалем, горіхами, а інколи, в дуже
холодні вечори, і ковтком вина з
глечика (вже не в саду, а в хаті біля
коминка); на Великдень звичайно
подавали ще млинці, якісь там тістечка,
кренделі, а то й шматок альпухарського
окосту.
Хіба мірошник був такий вже багач, чи то
гості його такі вибагливі? — запитаєте
ви.
Ні те, ні інше. Мірошник мав усе