Крапля крові - 13

Холод і тут знайшов спосіб жбурнути
його. Білана, в яму. В Тониних очах Холод
тепер вже над ним назавжди. І в очах
лікарів. Непролита злість заклекотіла
в грудях, закипіла на серці холодними
сльозами. В його отруєних недовірою
очах помимо волі ще раз хлюпнула тепла
хвиля і згасла. Вона мовби скрижаніла
під злістю. І погляд. І слова.
- Спасибі. Я не хотів у себе… Спасибі.
Його ноги чавунне стукотіли по підлозі.
Розділ тринадцятий
Увечері прийшла Ольга. В теплій шубці,
хутряній шапочці. Свіжа, пружна. На
щоках - рум'янці, губи - вишневі, і не
збагнеш одразу, кому вони більше
завдячують: морозові чи сучасній
синтетичній хімії. Очі Ольжині блищали,
і в них все та ж колишня наївність.
Манлива і ненадійна. Немов хороші,
тонкої роботи, фальшиві корали.
Прокіп Гордійович здогадувався, що ота
пружність, ота незав'яла краса коштують
його колишній дружині немало зусиль. Це
вже ніби акторське натхнення, його
ледве вистачає для сцени.
Звичайно, прийшла запитати про Олега.
Як там йому живеться, чи не треба чого?
- Пише, все в нього є, - сказав Холод, не
припиняючи роботи.
Він сидів на низенькому ослінчику,
затиснувши між колін шевську лапу, по
одному вибирав з коробочки з-під
зубного порошку дерев'яні гвіздки,
вганяв у підметку черевика.
Шевство - таки його забаганка, дивацтво.
Олегові, свої черевики - завжди
ремонтував сам. А може, це й звичка. З
полону або з дитячих літ. В селі він
влітку пас худобу, на зиму йшов у науку
до сусіда, шевця. Шевця невдатного,
котрий лише латкарював во селу. В себе
по господарству Холод любив робити все
сам. І мав з того, як кепкував над собою,
“натурального господарства”, немалу
втіху.
- Може, й мені підіб'єш? -притупнула
Ольга гострим каблучком, пройшла по
кімнаті Хода в яеї легка, поривна.
Немовби жінка силоміць стримує свої
кроки. Але я хода й - оманлива. Ольга
ніколи нікуди не поривалася, нічого
незвіданого не прагнула.
- Обережно, проб'єш підлогу, а внизу піді
мною міліціонер живе, - підсунув ближче
до себе коробку з цвяхами Холод, - моя
фірма ремонтує тільки вивіреним
клієнтам. Боюся, донесуть, а тоді -
податок, патент…
- Хіба я клієнт непевний? - повела
бровою.
- Не стільки непевний, як нестійкий.
Холода манить щось до такої розмови.
Відчуває, що блукає по небезпечній
стежці, де весь час треба берегтись, де
можна легко послизнутись, а самому не
хочеться сходити з неї. Він таки
пам'ятає Ольгу. Оту, колишню Ольгу.
Жагучу, палку, хоч і невірну. Ця Ольга,
мабуть, така ж, як і та?
- А хіба клієнт не може перемінитися з
роками? - запитала. Взяла зі столу якусь
книгу, ковзнула поглядом по заголовку,
поклала на місце, так і не прочитавши. -
Облиш стукати. Це, зрештою, не ввічливо.
Ти завжди був для мене провінційним
факіром. Не розумію я… Освічений,
культурний чоловік, і оце… Гвіздки,
латки.
- Таке вже моє призначення - латати. І
тут, і там. Він сам перекинув місток,
якого шукала вона. Тому ступила так
швидко.
- Як там у тебе, на роботі? Я чула, машину
якусь конструюєш?
- Звідки це ти?… -Холод поклав молоток,
лапу, підвівся.
- Володя сказав. Полив'яний. Ми оце
пригадували з ним давні дні, сміялися.
Він страшенно упадав за мною. Тоді, як
ми з тобою збиралися одружитись.
Пам'ятаєш, обридав нам своїми
відвідинами. Все мене намовляв… А ти
знаєш, Володимир незабаром буде
міністром. Правда, дивно?
- Чому, я бачив і таких міністрів.
- Грубо. Ти завжди шкодив собі грубістю.
А хочеш, я тобі допоможу з твоїм
винаходом.
- Через Полив'яного? - і враз відчув, ніби
вдось липке, холодне проповзло йому ло
грудях. Вже більше не хотілося отієї
розмови, притьмом втікав від неї. - Він
мені обіцяв приїхати, подивитись… Два
місяці тому.
- Мабуть, забув. У нього зараз стільки
клопоту. Адже заступає міністра. Але
може приїхати.
- Вже не треба, я розбив свій апарат.
“Так от чого, голубонько, ти прийшла, -
усміхнувся в думці Прокіп Гордійович. -
Я не поліз до настановленої тобою
пастки, і ти порішила нацькувати на
мене псів. Я їх не боюся. Я вдам, буцім не
чую їхнього гавкоту, я зіб'ю їх із сліду.
Тобі доведеться гукати їх, ти викажеш
себе, вийдеш з гри”.
Дивно, він не почував гніву до Ольги. Це
таки гра. Давня гра, жорстка і
небезпечна. Що ж, так склалося, сам собі
обрав партнера, сам багато в чому
винуватий. Хоч і йому невідомо, чи можна
залатати душу, якщо не затримує ні
любові, ні співчуття, якщо в неї студять
холодні вітри.
Прокіп Гордійович певен: Ольга
нашептала Полив`яному про полон.
Розказала все те, що виливав він,
Прокіп, ііі зраненою душею про його
колишнє і теперішнє життя, - все, що
знала й чого не знала.
Холод запалив цигарку, підійшов до
вікна. На вулиці - біло. Падає перший
скупий сніг. Сиплеться з чистого неба,
притрушує все чорне, брудне. В таку мить
хочеться забути, що ця обнова
недовговічна, крихка, забути чи не
думати про це. Наша душа теж прагне
оновлення, чистоти, непорочності. Може,
саме тому й стає нам весело, молодо. Нам
хочеться побігти безтурботною дитиною,
підставити небові обличчя, топити,
топити його в ніжнім чистім шумовинні.
Холод просто фізично відчував це. Йому
ледве хотілося говорити з Ольгою.
- Мені вже не потрібен ані Полив'яний,
ані бляшаний. Я незабаром виїжджаю
звідси.
- Куди? - Тривога перехлюпнула через очі
ломимо її волі.
- Таємниця. Проте, - покрутив пальцем над
головою. - Для тебе, по старій дружбі -
півтаємниці: пропонують кафедру і
клініку. У великому місті.
Йому минулого року справді пропонували
клініку в Ленінграді.
Мабуть, погодилися б прийняти його і
зараз. Проте він не збирається залишати
роботи тут. Не збирається навіть нічого
змінювати в укладенім порядку. Просто
сказав так, щоб подратувати Ольгу.
Не вірю, що ти поїдеш.
Чому б це?
Ти не перелітний птах. Ти приростаєш
душею до одного поля. Ти фанатик цього
поля. А те поле чуже тобі.
- А якщо на цьому не родить нічого?
“Який ти фанатик, - подумав чомусь
невесело. - Ти вже багато з чим
примирився. Проходиш, ніби не помічаєш.
Фанатики… Вони грудьми рвуть перепони.
Або рвуться на них самі. Ти не фанатик.
Але ти не збираєшся здаватись. Ти будеш
битися до кінця. Може, навіть залишишся
сам. Все одно”.
- Не повірила б раніше, що ти станеш
таким корисливцем. А як прикидався! Як
граві То тобі теж власна шкура?…
“І все одно не виведеш мене з терпцю. Не
довідаєшся нічого напевне”, -
посміхнувся він.
- Тоді виходить, справедливо в пісні,
яку ти співав:
“Нема в світі правди…”
- Пісню теж хтось написав. Висловив те,
чим вболівав в ті хвилини. Щось любив,
на щось злостився.
- Я колись думала: ти ніколи не навчишся
жити. Коли ж… Скажи, ти був
щасливим?-Вона запитала без дратування,
видно, їй справді кортіло знати це.
- Був. І буваю. У вимріях…
- Ні, я справді…
- А я теж. - Хоч вже ніщо не в змозі було
навернути його до серйозної розмови. -
Бо що таке щастя?
- Що ж по-твоєму?
- А от що. - Він підняв черевика, наставив
його проти вікна. - Бачиш дірку?
- Ну?…
- Оце воно.
У їхню розмову зненацька перетяв
різкий телефонний дзвінок.
Дзвонили з клініки. Просили його
негайно приїхати. Він вже ледве
пам'ятав про Ольгу. Подав їй шубу,
швидко одягнувся сам. Вона ще щось
говорила, але Холод думав про інше.
“Коли б там, поки приїду, не сталося
чого. Мазур - фанатик. Душа в нього
знервована, розхитана”.
Прокіп Гордіяович чекав біди. Адже так
не могло минути.
За дозволом, котрий надійшов з союзного
міністерства, Мазуру виділили дві
палати в клініці. Туди поклали людей,
чиї життя вже були проміряні хворобою.
Вони знали про це. Єдиною ниточкою,
котра в'язала їх з людьми, з життям, були
Євгенові ліки. Ох, як це страшно, коли
нічого позаду, нічого попереду. Коли
всі лишаються, всі житимуть… Ця
ниточка тоді вироста до товщі
корабельного каната. Холодові
здається, коли б можна, він би в кожнім
місті посадовив отакого рятівника. Щоб
видавав свої ліки, свою віру. З вірою
вмирати легше.
“Вам спочатку стане гірше, - говорить
Євген. - А вже далі…”
Людям справді гіршало. Але вони чекали
того “далі”. Чекали, незважаючи на те,
що їх меншало.
Прокіп Гордійович бачив - якусь-то дію
Євгенові ліки мають. Людині справді
гіршало, відтак - коротке покращання. І
далі: летальний ісход. Те ж саме
фатальне далі, що й раніше. Холод нічого
не запитував у Євгена. Навіть не
дозволив зробити таємно аналізу складу
препарату. Мабуть, Мазур знав про це, бо
при зустрічі опускав голову,
розминався поглядом. Чекав, що Холод
прийде до нього з питанням. Йому навіть
вже хотілося цього. Нехай би й вія, як
Білан. Євген би тоді мав право кинути
все, піти кудись світ за очі. Щоб утекти
від отого дня. Він знав, що той день
наступить. І ось - наступив.
Хворому кожен шерех відлунює гуркотом.
Кожен жест здається скрадливим і
загрозливим. Серед них вже давно
прошелестіла чутка, що їх обкрадають,
що на них наживаються, напувають їх не
тим, що дає лікар. Його вже немає третій
день. А. розставлені на тумбочках ліки з
темно-коричяевих стали світлими, майже
прозорими. Породжена страхом і
недовірою напруга лопнула, впала на
сестер і няньок. Хворі вчинили бунт.
Вони не впускали нікого в палати,
вимагали Мазура і професора.
Мазур зайшов до палати попереду
Прокопа Гордійовича. Маленький,
зіщулений. Він ступав по зболених
надіях, по живих поглядах. Очі… Ті
очі!… Ладні ввібрати в себе весь світ і
неспроможні взяти крихти його радощів.
Євген розглядав пляшечки до світла,
капав ліки на долоню, куштував. Він не
підводив очей.
Холод стежив за ним, а в самого в грудях
натяглися сі струни, плакали тихо, без
голосу.
- Це не мої ліки, - ледве чутно сказав
Євген, дійшовши до кінця палати. -
Завтра ранком вам принесуть справжні.
Тепер я буду стежити. Заспокойтесь,
чекайте до ранку… Він втікав з палати…
Сам, без запрошення, зайшов до кабінету
професора, важко опустився на диван.
Так сидів довго. Гуляла за вікном
метелиця, терлася шорсткою щокою в
шибки. Десь внизу простуджено кричав
паровоз.
- Ліки мої, - нараз випростався він. В
Євгенових очах горіла рішучість
самогубця. - Мої. Я знаю, що тепер мені…
Але я хочу, щоб ви… Ні, не для того, щоб
місце… Я віду. Тільки знайте: я не
шахрай. Ви бачили самі - організм
реагує… Вони ще побачать… Я ось зараз
вам все… Дайте аркуш паперу…
Холод і далі палив цигарку.
- Мені - не треба. Або всім, або нікому.
Завтра в нас конференція. Виступіть - і
розкажіть. Є люди, які стоять до істини
ближче, ніж я. В сто крат ближче.
Холод не був певен, що Євген послухає
його. Мине ніч, мине хвилинна розпука…
І тому вдарив безжальними словами:
- Ви тепер зрозуміли, для кого робите?
Звідки треба починати?
- Значення має лише кінцевий результат,
- на хвилину стрепенувся, заперечив
колишніми словами Євген. - Для
командира важить одне - як виграти
битву.
Він вже дивився за вікно, думав про
інше.
- Але якщо командир не знатиме, що думав
солдат, кожен солдат, який стоїть у
полі, він її не виграє.
- Може, й так. Тільки ж солдатові не
обов'язково, а іноді й не потрібно знати
те, що думає командир. Людина часто
неосмислено обламує колючки на дереві,
які бережуть саме дерево.
- Бережуть? Од кого? Самі од себе? В
політиці, в суспільному житті, може, це
й справедливо. Але тут… Де лише одне -
людина. Люди. Тут - тільки разом. Може,
колись знайде хтось один. Це занадто
велика ціна для людства! Занадто
великий егоїзм. Ви опинилися на
крижині. Ви самі туди стрибнули. Невже
вам не страшно?
- Мені?
Коли б він тільки знав, цей професор, як
йому страшно. Які мислі змагають його,
які примари стоять за плечима. Як
страшно йому було сьогодні отих очей.
Зненацька його думка перекидається на
інше. Здавалося б, на зовсім далеке,
невідповідне до цих хвилин. Він боїться
ще одних очей. Чорних, глибоких. Ті очі
вже ніколи не посміхнуться йому. Євген
певен цього. Розуміє - вони б і так
ніколи не горіли йому справжнім
пломенем. І він би дурив себе. Мучився й
дурив.
Професор не чекав відповіді. Погасив у
попільниці цигарку, підвівся.
- Хворих ми лікуватимемо комплексним
методом. Але вони не прийматимуть
ніяких ліків. Отже, ви скажете, що всі
ліки - ваші. Допоможете підготувати,
кого потрібно, до операції. Це важче,
ніж конференція. Але необхідно. Оце ваш
перший справжній рубіж. Або боєць, або
дезертир. Задушіть свої стогони. Вони -
егоїстичні. Мені бувало гірше. Колись
розповім.
Сьогодні Холод вперше відчув утому.
Звичайно, видався тяжкий день. Три
операції, консультації, лекція. Потім
оце. Однак втома якась гнітюча, сіра,
тяжка. Вона прогнала й сон, і бажання
праці. Сидів за столом, переполював
споминами свою життєву грядку. Інші
грядки.
Євгенову, Ольжину. Одне вселенське
поле. Хоч, власне, що йому до чужих
грядок? Чому він має нести на своїх
плечах і свої, й чужі провини? “Мій
шлях, звичайний людський шлях,
проміряний стовпами від колиски. То
невже хочу вибігти за стовпи? Невже не
однаково, що за ними? Чому мене кортить
заглянути за останню межу?”
“Люди біжать, і в цьому - невпинність
життя, суспільного поступу. Вони певні,
що на великих просторах щастя більше,
ніж на маленькому клаптику, що воно там
копами, скиртами. Далебі. А я певний?
Знаю, де власний колосок? ”
Навпроти нього, на стіні, чорніла тінь.
Неначе вкарбувалася в стіну. Велика,
нерухома. Своєю непорушністю ніби
тиснула йому на мозок. Вона мусить
поворухнутися. Він їй наказує. Велить!
Це була лише мить. Страшна, невловима
мить, коли власна тінь не підкорилася
йому. Холодний дрож струсив тіло.
Професор вловив іншу мить, мить початку
нерухомості. Так близько, так ясно
відчув її, що, здавалось, міг відтворити
уявою. Отак, ще раз… Але ні, та мить
згинула навіки.
Невже він?… невже ця тінь - початок
того, одвічного, нерозгаданого? Адже ж
вона справді колись не підкориться
йому? Тіло не підкориться волі?
Холод поворухнувся і пригладив рукою
чуб. Тінь схитнулася, повторила його
рух.
Прокіп Гордійович знав страх. Він не
раз сплітався з ним у тугих обіймах. І
перемагав. Хоч траплялося, стояв на
самім краю поразки.
Холод знав страх і на фронтовому полі. І
все ж то страхи інші, ніж цей.
Ті тіні створила сама людина. А ця?… Ця
не підвладна їй. А може, й до неї колись
підійде людина? Як підійшла до інших
своїх граней. До самої себе. В плетиві
сталевих дротів, в мудрих імпульсах
електронних мозків людина стала думати
- хто вона? Куди йде? Чим їй загрожують
власні витвори? В чому початок і кінець
життя, в чому його вічність? Наш вік не
хоче залишати місця привидам, містиці,
навіть незнанню. Він оголошує відомим
все, надбудовує одну теорію над іншою,
старі відкриття заперечує новими.
І все ж невідомого стає щодень більше,
ніж відомого. Людина ще не в спромозі
збагнути світової гармонії. Навіть її
окремих часток. Отієї клітини, в якій
сховалося все: життя, майбутнє
потомства, їх дріб'язковості й величі.
Людина - метелик. Народжується, щоб
загинути.
А може, загибає, щоб народитися?
Вона-вищий витвір матерії, її мозок.
Так, мозок. Котрий фіксує все, загибає
останнім. А чи ти, людино, не покликана
закарбувати все, що діється з матерією?
Чи не покликана відгадати весь шлях
матерії, увесь свій шлях? Тоді для чого?
Завершити коло і розпочати нове?
Але в такий спосіб матерія заперечить
себе, заперечить доцільність свого
розвитку. Отже, ні…
Прокіп Гордійович відчував, як бється
сповита в панцир наукових умовностей,
штучностей його думка. Як поривається й
не може вийти з них. Але вона вже не хоче
спокою, настирливо стукає в металеві
кільця, розгинає, ламає їх…
Вже майже несамохіть вийняв з шухляди
товсту зелену папку і розгорнув на
паперовій закладці.
Перо тицьнуло в останній рядок,
відштовхнувшись од нього, побігло по
білому полю. Думка скрапувала на папір
словами.
Комісія штовхнула колесо і повезла
свої висновки до міністерства. А далі
воно закрутилося само.
Парторганізація, профспілка, дирекція
лікарні…
Але Прокіп Гордійович не приймав ані
співчуття, ані докорів. Бо й ті і ті
падали на серце образою. А він сталив
його на спокій, на витримку. Хіба не
забагато вже йому пояснювальних
записок, очних ставок, свідчень. Всіх
оцих вірусів недовіри. Хіба їх ще не
спряжило сонце? Хіба не згинули в часі?
То знайте, тут для них несприятливе
середовище. Вони - породження колишніх
болячок.
До всього здогадувався, чия рука
натискала на важіль. Нехай тисне. Не
переважить, звихнеться. Його гнули не
такі руки, і він не схилився. Не
схилиться й зараз.
Був певен себе, свого місця, своєї сили,
великої правди. Він не збирався нічого
міняти в роботі клініки, її ритмі, який
налагоджував стільки років. Так само
прискіпливо, як і раніше, перевіряв
реферати лікарів-ординаторів по темах,
над якими ті працювали. Наукова
конференція мала відбутися десь після
Нового року.
Післязавтра - бюро, а в нього назавтра
призначений екзамен для лікарів
відділення по підвищенню кваліфікації.
Вони тремтіли під дверима кабінету,
його вусаті й безвусі помічники, немов
хлопчики і дівчатка.
Так само, як і раніше, складали присягу
лікарі, яких він приймав на роботу. Він
сам написав її. Молоді лікарі складали
присягу колегам, обов'язку, людині. Самі
собі. Своїй совісті, своєму серцю.
Прокіп Гордійович впевнився: вона
часто промовляє до них у хвилини
сумнівів і вагань. Треба, щоб присягу
складав кожен, хто зважився стати в
узголов'ї людського життя. По всіх
клініках, по всіх лікарнях. Він вже
подав проекта до міністерства. Поки що
на нього немає відповіді. Але він
нагадає їм.
…Бюро мало бути завтра. Професор
наперед міг розповісти про нього і
зіграти “в ролях” від початку до
кінця.
…Протирає хусточкою окуляри секретар,
болісно морщить чоло. Він одержав по
телефону вказівку, але все ж уникає
прийняти рішення. Обіклався
доповідними, звітами, ухвалами комісій
Джміль, заступник головлікаря по
господарській частині. Ледве тямиться
на них, але вдає, буцім уважно читає. З
його промови ніхто нічого не зрозуміє.
Бо виступатиме “по-науковому”. Він
навіть з лікарняними шоферами,
прибиральницями говорить так мудро, аж
вони ледве здогадуються, що хоче
сказати Їхній начальник: “Схильність
твоєї задньої шини до стирання об
асфальт аж до дірки…”, “Піскова
частина в кутку…” Нещодавно, за
Холодовою порадою, редактор їхньої
газети попрохав Джмеля написати
дописа. Той подав серйозну замітку про
пральню. Кращого гумористичного
матеріалу газета не мала.
На засіданні не буде головлікаря, - він
у відпустці. Захворів завідуючий
терапією.
У чорній щілині телефонної рурки
сховалася ухвала. Десь з другого кінця
проводу на неї похукує Полив'яний.
Всі члени бюро добре знають Холода.
Більшість з них не мають ці акти за
серйозні звинувачення. Але ж
гіпнотизуюче поблискує трубка,
постукує по столу олівець у
секретаревих руках. Серед них зараз
немає спеціаліста, який би зважився
заперечити акти комісії. Ні, вони не
можуть винести ніякого рішення. Треба
укласти свою комісію, треба перевірити,
запросити інших працівників клініки.
“А що перевіряти? Адже немає нічого.
Розумієте - нічого”, - гарячкує молодий
доцент з нейрохірургії. Але відповіддю
йому - мовчанка.
…Все було майже так, як намалював уявою
Холод. Бюро відклали, нова комісія мала
заповнити паперами порожню папку.
Звичайно, Холодові не байдуже до всіх
висунутих проти нього звинувачень.
Хоча б і з кардіоскопом. Ну чим може
довести, що все в апараті знайдено
самостійно? Та й для чого доводити? Він
зовсім не приховує, що скористався
Соловейковою порадою. Це знають хлопці.
Соловейкові товариші. Вони іноді
навідують його. Вони вірять. Ну, може,
попрохати їх прийти на комісію.
Але ж… Хіба це не соромно?…
Може, він не в усьому правий з Біланом. З
отією статтею… Через неї й не може
виступити публічно… Хоч… Він би не
виступив і так. А дехто побачив у цьому
інтригування. І все ж найбільше його
турбує клініка. Що думають його
товариші, колеги по роботі? їх все це
стосується дуже близько. А що, коли в
когось сумніви, невиказані підозри? А
що, коли й сам?…
Ця думка виштовхує його з кабінету,
змушує одягти пальто, іти в заметіль, в
хурію. Шукати рішення. Так, так… Все це
він думав. Ох, не часто ще говорять
підлеглі правду начальникам. Частіше
дивуються мудрості їхніх рішень,
проникливості своїх керівників. Кожне
слово, кожен дотеп з трибуни - в
шумовинні оплесків. Отак день, рік, два.
Тобі самому власні слова вже видаються
великими і мудрими. А діяння - поготів.
“Бач, хто ще так може!” Ти ступаєш вище,
несеш з собою й свої думки. Ті ж таки,
котрі мав і біля підніжжя гори. Росте в
прогресії глупота або сірість. І вже
тобі хочеться овацій. І ти поплескуєш
по плечу тих, хто курить тобі з кадила
слави. І тягнеш їх за вуха за собою. Аж
поки не опиняться вони поруч тебе, на
вершечку гори. І тоді заворушиться в
тобі неспокій: розумні чи дурні вони?
Дурні - нехай стоять далі, розумні -
турнути вниз. Це, звичайно,
перебільшення. Жарт. Та й яка в тебе
гора? Маленький горбик. Але
трапляється, що й на таких горбиках
наморочаться голови. І з них не чують
людських голосів. “А хіба не можна
поговорити з людьми по щирості? Сказати
все, що на серці, і попрохати, щоб
сказали вони?” - приходить рішення.
“Так, піти…”
І він пішов до них. Виніс на загальні
збори клініки обговорення своєї роботи
- лікаря і керівника. Він знав, що це
йому зарахується на лихий карб, що в
міністерстві, серед членів комісії це
викличе осуд, але йому потрібно було
знайти свою правду, знайти отут, серед
людей, з якими працював, перед якими ніс
найбільшу відповідальність. Вони його
порадники, його судді. Операційна
сестра, лікар-ординатор, няня,
завідуюча лабораторією… “Кажіть, я
піду сам, якщо побачу свою
несправедливість. Я від вас вимагаю,
вимагайте й ви”.
Чомусь схлипувала, поривалася щось
сказати Варвара Іванівна, його
помічник, та так і не сказала. Але
сказали інші. Вони вірили йому. Вибирав
віру з очей, з розхвильованих душ, по
крапельці, по крихітці. Впевнявся в
своїй власній вірі. Адже тільки це йому
й було потрібно. І ледве відмовив
надсилати листа, якого, як він
довідався на зборах, вони написали
напередодні.
Тепер знову міг спокійно взяти до рук
скальпеля. І нехай комісії, нехай бюро.
Він вже мало про це думав. Бюро
відбудеться без нього. А він поїде в
область, де на нього чекають інші
справи, справи голови Хірургічного
товариства.
* * *
Поїзд мчав його назустріч новому року,
новим тривогам і надіям.
Холода змагала втома, хотілося спочити,
але про це,
принаймні до кінця передач радіовузла,
годі було й думати. Його сусід, мабуть,
виспався вдень, він ввімкнув динаміка,
аж ревіло в вухах. Це був, очевидно, один
з загартованих бійців незчисленної
армії командировочних, за котрими не
дістати місця в готелі і не
протовпитись до громадських їдалень.
Від нього пахло горілкою, казенними
паперами, потом. Він почував себе у
вагоні краще, ніж вдома: роззувся,
розвішав на перечках під столиком,
перед самим Холодовим носом, панчохи,
приставив до радіатора черевики. Лежав
горілиць, склавши руки на великому,
волоським гарбузом, животі, сміявся
смачно, вигукуючи раз по раз: “От дають,
от дають”. “Давали” ж суху і прісну,
мов недосолена тараня, виробничу
оперетку, присмачену солоденькою
любовною інтригою. Не маючи надії, що
знатний бригадир і молоденька
вчителька поженяться в швидкім часі,
Прокіп Гордійович вийшов у коридор.
Може, вирішив, здибає партнера для
шахів або хоч для “дурня”. Все ж ліпше,
ніж оперетка. Але в коридорі порожньо. О
такій порі в поїздах трясуться лише
запізнілі ревізори, в яких до
останнього дня дебет не сходився з
кредитом, та журналісти. Він став біля
вікна, розсунув завіски. Поїзд мчав
полем, широким засніженим полем,
оповитим вечірньою імлою. Поле таке
рівне і чисте, що на ньому нічим
зачепитися погляду. Тільки на самім
краю, ген-ген, дві високі могили. На
Прокопа Гордійовича степові могили
завше навівають смуток. Йому
пригадується щось давнє й не може
пригадатись. Воно ніби приламане
вістря стріли, що застряла під серцем.
Ніби тихий бренькіт обірваної струни.
Може, отут, в оцім степу, та струна
дзвеніла голосно й тужно. Десь отут і
обірвалась вона. В такі хвилини Прокіп
Гордійович чує, як стугонить під
копитами земля, бачить задимлений луг і
потривожене гайвороння вночі. А ще -
полиск шабель, маєво червоної китайки,
важкі шапки з землею в змозолених
долонях. І це все. Може, тому, що від того
всього не лишилося нічого. Опріч
високих могил з скорботними назвами та
болючої нез'ясненної туги. Давнина
завше лягає на серце тугою. - Сумуєте?
Холод оглянувся. До нього підходила
Ліля.
Вона раніше ніколи не бувала у
відрядженнях і так про сила взяти її, що
він погодився. І потім не шкодував. Ліля
знала стенографію, друкувала на
машинці. Але це мале бісеня знало
значно більше. А може, тільки видається
йому?
- З чого ти взяла?
- Всі, хто жив у селі, сумують, коли
дивляться в поле. Він не ховався з своїм
настроєм, відповів загіріяно:
- Мабуть… Може, тому, що всі
сподіваються повернутись туди.
- Навіть ви?
- А чому ж. Роки… Щоб десь отак, над
річкою. В тиші. Бачиш хатинку?
- Бачу. А я теж люблю тишу… Природу. А ви
нас пустите в хатину? - засміялась вона,
не повертаючи голови.
Прокіп Гордійович спантеличено
подивився на Лілю, мало не крякнув від
здивування. Що це - бездумність,
безпосередність, хитрість, жарт. Але
який же він… Почував обурення, досаду…
Але ті слова покликали й спомин.
Здалося, перестрів щось забуте,
тривожне, манливе. З чим розминувся
колись. Ні, Прокіп Гордійович не
обманює себе. “Те” перестріти
неможливо. Як неможливо наздогнати
своєї молодості. Ані вороними, ані
гнідими. А коли б хоч кому-небудь
привелося наздогнати її, взяти в
позичку в вічності свої юнацькі роки,
спробувати знову пройти по них, - втікав
би сам. Вони б упали осоругою. Людині
один раз судилося пройти свій шлях.
Один раз вибирати його.
Холод немало спотикався на тому шляху.
І падав, і забивався боляче. Але він
знав радість пошуків, радість
відкриття. Радість праці, творіння,
вірного почерку.
Нез'ясненким смутком його огортає
тільки тоді, коли намагається згадати
те, чим квітчається молодість, чому
віддані найщиріші пориви і чуття.
Кожній людині призначено кохання. Але
не кожна зустрічається з ним. Він теж
розминувся з своїм. Не знайшов
відповіді на нього, не спізнав
по-справжньому. Він тільки
здогадується про його велику красу.
Тепер же пропливають мимо лише примари
його. Вони падають на нього або тягарем,
або обманом. Гірким, неприємним.
Його думка вертається до Лілі, до її
слів. “Хто ти така, людинко? Що в тобі
криється?” І вже здогадується що, хоч і
не хоче йняти віри. “Твої пазури
виросли швидше за тебе.
Недалекоглядний журналіст, намацавши
їх, написав би, що вони - рудимент,
пережиток, і що на тобі саміи
проступили родимі плями. Але на твоїй
пичці, окрім рум'янпів від колгоспного
молока і м'якої булки, немає нічого.
Тоді звідки вони? Від твоєї природи,
виховання?” А може, він не зовсім
правильно витлумачив її слова? Так чи