Latin

Крапля крові - 08

Total number of words is 4200
Total number of unique words is 2026
28.8 of words are in the 2000 most common words
38.7 of words are in the 5000 most common words
45.6 of words are in the 8000 most common words
Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
Олег підійшов до дівчини, легенько
смикнув її за рукав.
- Ти чого? Може, вломилося що?…
Дівчина різко відкинула на плече
крайок косинки, в котрій ховала
обличчя, глянула на Олега. Щоки її були
вологі, очі затуманені. Та тої ж миті
туман розхлюпнувся, крізь нього, немов
крізь дощові хмари, прорізалась
блискавиця. Вона пронизала його
наскрізь.
- А тобі чого? Ану!…
Чорні-чорні брови тріпотіли, немов
крила розгніваного птаха. Олег аж
кинувся від того окрику. Здивовано
знизав плечима, відійшов. “Таки
справді Хуліганка”, - помстився думкою.
Але ті блискавиці ще довго
засвічувались перед його _ зором.
Мимоволі зізнався, що вони гарні в
грозовій хмарці.
Після душу, після їдальні Олега
опанувала втома, лінивий спокій. Легка
замрія цієї осінньої днини оповила все
| довкола. Тиша та сон, і лише коли
прислухатись пильно, і можна вловити
тиху мелодію, котру награє на струнах
“бабиного літа” вітер.
Олег сидів на лавочці в молоденькому
садочку під гуртожитком, віддавши
всього себе сонцю і замрії. Чомусь
пригадалось деревце, котре шуміло
гіллям під вікном там, у Києві. З ростом
того деревця він помічав і свій ріст.
Спочатку бачив деревце в нижню шибку
вікна, згодом - в середню, а потім вже
лише нижні гілки шелестіли по склу.
Одну з них пристосували вони з Лілею
собі на службу. Олег чіпляв на гілку
папірця-листа, палицею підводив гілку
аж до горішнього вікна. Ліля брала
записку.
Ліля… її не вирвати з серця. Він ще
приїде. Дужим, незалежним шахтарем.
Візьме за руку отого, що носить її, -
його сумочку. Він в страх оберне їхню
веселість…
Олегові думки відволікає дратівливе
поклацування. Навпроти нього, присівши
навпочіпки перед лавочкою, вовтузиться
біля фотоапарата довготелесий хлопець.
Очевидно, не добере способу налагодити.
Сердиться, вже й апаратом грюкає по
лавці.
“От ще…” - увірвався Олегові терпець.
- Ви ж розіб'єте апарат. Що тут у вас?…
Хлопець сердито подивився на нього
з-під вузьких брів, тицьнув пальцем в
затвор.
- Вийміть назад. Ви вже однаково
засвітили плівку. Дайте, дайте, -
звільна взяв за ремінець. - Я в школі
фотогурток вів, - почервонів від
власної похвальби.
Хлопець - значно старшин за Олега,
вигляд мав незалежний, але фотоапарата
віддав. Дав і нерозпечатану плівку.
Олег скинув піджака, поклав його собі
на коліна, засунув у рукав фотоапарат і
плівку. Хвилину ворушив там пальцями,
відтак вийняв фотоапарата, викинув
порожню котушку.
- Все. Ви що будете фотографувати?
Хлопець недовірливо заглядав у
об'єктив, ніби міг там щось побачити.
- Що фотографувати? Багато чого. А ти, -ще
раз проміряв Олега суворими очима, - з
нашої шахти, з шостої?
- З вашої… Тобто з цієї.
- Тоді ходімо зі мною. Я член
комсомольського бюро шахти. Газету
випускаю. А що фотографуватимемо - поки
таємниця. Ми маємо зробити фотознімки
до сатиричного вікна. Всілякі
неподобства, безгосподарність… Ось
вона, просто перед нами. Бачиш? Ота
калюжа. До складу хіба що вплав можна
добратись. Ми так і підпишемо.
Отак несподівано, вже першого дня Олега
залучили до громадської роботи. До
вечора він зробив більше двадцяти
знімків: на шахтнім подвір'ї, в їдальні,
в гуртожитку, в управлінні. Останні три
- на збагачувальній фабриці, на
вантаженні. Там на транспортері
повернувся ролик, і вугілля сипалось
просто на підлогу. І нікому було його
поставити назад. В конторці, на столику,
біля пульта управління, - дзеркальце,
пляшечка одеколону, хусточка, їхня
господиня в поспіхові забула прибрати.
Віршовий підпис до майбутнього фото у
редактора вже був написаний.
* * *
Гуркоче, пливе риштаком чорний
вугільний струмок. Олегові він
видається довгою, нескінченною змією,
котра виповзає з печери. Отак би
вимахнув лопатою, рубонув їй голову.
Не відрубаєш. Сьогодні чорний струмок
виніс Олега під скелю, на глибінь, і
ось-ось заплесне з головою. Олегові вже
не стає снаги змагатися з ним. З чорним
струмком, з самим собою. Він почуває
свої незвичні до праці руки, немовби
вони не його. Почуває в плечах, де їх
неначе викручують в суглобах, почуває в
ліктях, в намозолених долонях. Водянки
на долонях схоплюються одна по одній,
лопаються, і під ними - живе м'ясо.
Сльози закипають вже не в душі, а десь
близько, біля самих повік. От-от
бризнуть на риштак, на чорне вугілля, на
лопату. І він тоді кине її під ноги і
втече до шахтного стовбура. Втече, як
утік з дому, як утік від Джона.
Тільки ж куди втікатиме тепер?
Рятунок прийшов несподівано. Олег вже
кілька хвилин бачив на стіні тінь. Але
не оглядався: немовби на злість тій
тіні, з одчаєм вганяв у вугілля лопату.
- Ти, хлопче, чого без рукавиць? - тінь
схитнулася, наповзла ближче. То, мабуть,
вугільна порохнява попала Олегові в
горло, стисла, перехопила подих. Бо
тільки намагався сказати, що їм,
новакам, підсобникам, не дали рукавиць.
І чоботи в нього порвані, і штани ледве
прикривають коліна. І робота… Робота…
Але на слово здобутись не міг.
- Ану, покажи долоні, - сказав шахтар. -
О-о! Та як ти…
Олег тільки тепер роздивився того, кому
показував руки. Це був той самий шахтар
(вусатий, з перетятим шрамом носом),
який обміняв його лампу.
Довгим-довгим поглядом видивився він
на Олега, віддав назад лопату.
- Чого ж ти мовчав, не сказав нікому? -
запитав. І, не дочекавшись відповіді,
казав далі: -А це добре, що маєш
характер. Ти вже, хлопче, якось тут
зміну добудь. На тобі мої рукавиці.
Завтра у вас вихідний, так, здається?
Так от, з позавтра підеш до мене в
бригаду. Прохідником. У мене зараз троє
хлопців у відпустці. Один, либонь, уже
чи й вернеться. Жениться. У нас теж
нелегко. Але й заробіток, і місцями ми
міняємось.
Бригадир поклав на вугільний уступ
рукавиці, зняв з плеча ліхтар.
- Після роботи я буду в нарядній. Або
деінде поблизу. Запитаєш Кузьму
Сидоровича.
Олег дивився, як оддаляється від нього
вогник, і щось тремтіло й кричало в
ньому. Він ще не знав, яка то робота, як
там йому вестиметься, але почував до
цієї людини безмірну вдячність. Йому
здалося, неначе зустрів когось рідного,
дужого, хто не дасть скривдити.
Сльози підступали до очей і вже не міг
стримати їх. Він не плакав у хвилини
найбільшої образи, хоч його серце
рвалося з відчаю, не плакав у небезпеці
і заплакав тепер. “Ох, який ти
тонкосльозий, - намагався присоромити
себе. - В тебе зовсім немає мужності…”
Тільки-но піднялися нагору, Олег
відшукав Андрія, поспішив вилити свою
радість, розділити її. Так, розділити,
бо він був певен, що той бригадир, якщо
Олег розкаже йому про Андрія, забере до
себе їх обох. Весело перемовляючись,
вони пішли до лазні. Олег з радості так
тер Андрієві мочалкою спину, що той аж
постогнував.
Андрій радів теж. Але він же й пригасив
Олегову радість. Ще й зовсім
несподівано.
- А ти таки той… шмиглявіший, ніж я
думав, - сказав, поглядаючи на Олега
крізь густі водяні струмені.
- Який? - перепитав Олег.
- Ну, пронозливий. З бригадиром… з
редактором. Може, хочеш і собі?…
- Ти що? - засоромився Олег, сховався
обличчям у дощові струмені.
- Хлопці біля фотогазети лаяли вас
вельми. Казали, що Довгий навмисне Любу
у “Вікно”… В'язнув до неї, а вона його
проганяла.
- Яку Любу? - Олегові здалося, ніби
гаряча вода враз похолоднішала.
- Ну ту, Хуліганку. Вона й не хуліганка,
вдача в неї така, буряна. Дівчина
вибігла на хвильку, інженер покликав. А
цей підсочив. Навмисне ото все…
Коли б Олег сам недавно не спізнав
несправедливостей, йому б, мабуть, не
було так боляче, як зараз. Сором палив
його, навіть під душем почував, як
горять його щоки. Адже фотографував
він. Як ото їйг зараз!… Негайно ж піти
вибачитись. А потім відшукати
редактора, примусити відклеїти фото.
Сяк-так витершись, поспіхом
одягнувшись, забувши навіть розчесати
мокрого чуба, вибіг з роздягалки. Він
поспішав, боявся, що не застане дівчини.
Збігши нагору по металевих сходах,
прочинив двері. І - мало не зіткнувся з
нею. Дівчина стояла до нього боком,
розкручувала якийсь дріт. В тій же
вогняній косинці, синьому комбінезоні.
- Я, тобто… Ви пробачте…
Олег, не знати чому, не міг зібрати
докупи приготованих слів, заїкався, мов
школяр, що не вивчив вірша.
Дівчина поглянула на нього, в її
великих, трохи диких очах відбилося
здивування.
- Він мені не сказав… Я фотографував… В
дівчини ображено смикнулися кутики
вуст, брови вигнулися ще крутіше,
дугами. Олег подумав, що вона зараз
заплаче. Але тої ж миті брови шугнули
вгору, а очі бризнули іскрами, аж він
відхитнувся. Дівчина рвонула до себе
двері, грюкнула по них кулаком з
вхідного боку. Далі теж ие казала
нічого, закусивши нижню губу, ще раз
дужче стукнула кулаком. Олег перевів на
двері погляд, прочитав написані білою
фарбою на металевій дощечці слова:
“Стороннім особам вхід заборонено”.
Розділ восьмий
Осінь палахкотіла пожежами. Євген і
Ліля брели крізь жовту листяну
заметіль в свою, як здавалось їм, весну.
На їхній інтимній стежині - все
проміряне наперед і все жагуче
невідоме. В Євгенових вимріях ця
стежина лягає поруч іншої, тієї, котра
прослалась від його робочого стола.
Певніше, не стежина, а своя, широка,
пряма путь. Ні, Євген не марновір. Йому
не паморочиться в голові, що молоденькі
практикантки вимовляють шепотом за
спиною його ім'я. Він не потурає своєму
самолюбству й тоді, коли на зборах сиві
професори поправляють окуляри,
оглядаються на нього.
Йому ще треба цідити й цідити свій
препарат крізь безсонні ночі і
розглядати в промінні дня. Але “альфа-
1”, як назвав він його, діє. Євген
упевнився на хворих, їх до нього йде
щодень більше. Щоправда, Білан наказав
не пускати хворих до клініки. Мовляв, з
застережною метою. Але нехай професор
застерігає свою заздрість і своє
безсилля. Є й інші злорадці. Та Євгенові
тривожно не від того… Адже Ліля… А що,
коли вона розгнівається за батька? Коли
йому доведеться вибирати? Ні, про що він
думає? Який вибір? Серце вже вибрало
само.
- Ліля, - притримав дівчину за руку,
легенько приневолив сісти на лавочку. -
Я мушу порадитись з тобою. Твій батько…
Розумієш, ми можемо розсваритися з ним
назавжди. - Євген підвів голову, - чи
слухає Ліля. В очах у дівчини горіла
пильна цікавість. - А я й сам не знаю…
Може… Хоч… Адже ми разом працювали.
Ліля не тільки слухала, а й розуміла все
з півслова.
- А ти певен, що докінчиш самотужки? Ти
певен, що зійшов на гору, а не на горбок?
- в котрий раз перепитала дівчина. - Вже
скільки людей обманювалось
відкриттями.
- Ніхто, ніхто ще не відкривав, -
гарячкував Євген. В його вузьких
татарських очах горіла віра. - І хворі
видужують. Я… Ну, як би тобі… Я знаю
все, що винайдено в світі з цієї
хвороби. Є американський тіо-теф. Є А-23.
Я, признатися тобі, й починав від
тіо-фета. Але з іншого кінця. Всі вони
йдуть по царині. А я вирішив переорати
її.
- Для чого ж тоді тобі ділити цю… як ти
кажеш, царину, коли сам можеш володіти
нею? Ти стоятимеш на ній. А поруч я. - І
притислася міцно-міцно. - На ній ми
поставимо свій будинок. Квітів
насіємо… В нас, Женю, буде найкраще на
весь Київ обставлена квартира.
З Євгенової душі скресла крига страху.
Але вона понесла з собою й місток.
Власне, навіть не місток, а вузьку
кладку, її чомусь було шкода.
Проте крижини швидко сховали її під
собою.

ø

D

R

˜
- Я знаю, що моя Лілея… - залоскотав
губами за вухом. - До речі, квартиру я
міг би одержати й зараз. В нас
закінчують будівництво, мене ввели до
списку. Але я відмовився. Хлопці
сміються… Кажуть - дурний, бери, буде чи
не буде щось з твого альфа, а бету
матимеш.
- А справді, чому ти… Нехай би поки що
така…
- От, саме тому. Я їм доведу… Не за
нікчемної житлоплощі…
- Й даремно. Ти тільки доведеш свою… -
Ліля затнулася, підбираючи потрібне
слово. -Непрактичність. А ще… Що тобі
байдуже, близько чи далеко від тебе
буде твоя Лілея…
- Ліля… Як можна? Хіба ти не розумієш!…
- От… Ти вже й вибухнув. Везувій!
- Етна. Я розумію, не розумієш ти…
…Вони посварилися. Хоч і не дуже, але
Євген поніс додому відчуття
невдоволення, а водночас немовби й
провини. Щоправда, він весь час почував
себе біля Лілі ніби трохи винуватим.
Але то було інше…
З цим відчуттям і прокинувся другого
дня.
Ранок приніс на своїх плечах хмари,
туман, нудотний дощ. Туман котився під
ноги, Євгенові здавалося, ніби він
переступає через велетенські сувої
полотна. Замислений, мало не
перечепився в тумані біля входу до
клініки на якихось ящиках. Хотів
обминути, та враз… Якась невідома сила
шарпонула його за плечі, прихилила
вниз.
Сидів навпочіпки, повними сліз очима
дивився на грато-вані віконця ящиків.
Там, зібгані холодом і сльотою в
волохаті клубочки, кролики. Вони вже не
реагували на паличку, яку він
просовував крізь дротики, лупали очима,
мов лялькові. Мабуть, їх винесли ще
ввечері. Знесилених в боротьбі з
прищепленою хворобою, їх доконала ніч,
вдихнула в їхні легені свій простудний
вогонь.
Злість опалила Євгенові горло. Він
розпалював її в собі, щоб кинути нею в
обличчя винуватця. Мазур уже почав
здогадуватись… На мить перед очима
мелькнуло обличчя Лілі, але й воно
розтануло в червоній хвилі гніву. Євген
міцно стиснув кулаки, побіг по сходах
нагору.
Але Білана в клініці не було. Він
подзвонив, що сьогодні не приїде
зовсім. Завідуючий відділенням
Євгенові на відповідь сказав, що їм
потрібне приміщення, що ніхто не має
права тримати приватних віваріїв у
клініці, та ще й віваріїв з тваринами,
зараженими небезпечними хворобами.
Якщо Євген не погоджується, нехай іде
скаржитись. Євген таки ходив. До
директора лікарні. Той слухав,
(співчував. Але що міг зробити
звичайний лікар професорові, котрий
засідає на стільцях, до яких йому й
рукою не дотягнутись. Біланові, який
прочиняє двері міністерського
кабінету, мов власного. До того ж
казенна інструкційна палиця теж зараз
в його руці. Добрий директор тільки
пообіцяв знайти чуланчик десь в іншому
місці.
Співчували Євгенові й хлопці, товариші
по роботі. Несправедливість професора
до їхнього товариша зачепила всіх. Хоч
до цього майже всі вони не пропускали
нагоди покепкувати над Мазуром.
Обговорення в лабораторії саме по собі
вилилося в групові комсомольські
збори. Збори винесли резолюцію, котрою
осуджували вчинок професора і просили
партійну організацію втрутитися.
Це було незвичайно наївно і смішно.
Начальник відділення просто таки не
зміг приховати глузливої усмішки, коли
прочитав постанову зборів. Посміхалися
й інші.
Євген теж розумів, яка мало дійова їхня
резолюція. Вона ніби дзижчання мухи над
вухом слона. Але він не думав схилятись
перед Біланом. Він запевняв себе, що
знайде інший спосіб довести свою
правоту.
* * *
Недарма кажуть: на сухе дерево вогонь
пада. Палючою блискавицею впала на
Євгена стаття в вечірній газеті. Стаття
про шарлатанство асистента міської
лікарні Мазура.
Страшно, коли пише про хворих людина
необізнана і здорова. Страшно, коли на
змагання виходить боєць,
непідготовлений і лютий. Він може
влучити в око, в сонячне сплетіння, може
розтрощити череп.
Стаття била сліпо й жорстоко.
Прочитавши її, Євген боявся вийти на
вулицю. Йому здавалося, що коли б
появився він де-небудь, весь Київ побіг
би слідом за ним, всі одразу ж впізнали
б його, вказували б пальцями:
“Дурисвіт, дивіться, он пішов дурисвіт.
Він хотів добути славу. Дурив, вбивав
людей”.
Маленька, переобладнана з комірчини
кімнатка була тепер йому і фортецею, і
схимом. Розпач, мов шашіль, точив
Євгенові серце. Хлопець замкнув двері
на ключ, але водночас благав, щоб у них
постукали. Хотів побачити Лілю й боявся
її. Ліля не йшла. Ліля… його строга
інкська богиня. Він сидів, одгороджений
розпукою і одчаєм од усього світу,
віч-на-віч з своїм горем. Євген знав:
тепер відсахнуться всі, всі, хто вірив і
не вірив у його відкриття. На нього
одягнуто приборкувальну сорочку
пройдисвіта, котру розірвати несила.
Вона в'ялила порив і не таких борців.
Професорів, академіків. Людей, які мали
за плечима десятки винаходів.
Тепер він свій “альфа- 1” може вилити в
Либідь. І “альфа- 1”, і ота річкова
каламуть в людських очах - те ж саме. Те
ж саме… Ні, не те саме. Ця думка прийшла
десь аж під ранок, після безсонної ночі.
Люди йому вірять. Та й як же… Ось він,
його препарат. Ліки допомагають, діють.
Євген не виллє їх в Либідь. Він змусить
своїх лиходіїв зійти з його шляху.
Змусить!
Євген ішов на роботу з таким виглядом,
мовби кидав виклик всьому світові. На
його змарнілому за ніч обличчі -
нетвердий спокій, в зневажливо
примружених очах - впертість. Дивно, всі
поспішають кудись, нікому немає до
нього діла. Так. Але там, на роботі…
Проте сталося зовсім інакше, ніж
сподівався. І вже, певне, ніж
сподівалися автори статті.
В житті, а надто в медицині часто
трапляється таке, коли отрутою лікують
тяжкі хвороби.
Сто тисяч читачів газети - лише в першу
годину. А далі - чутка, вона мов грудка з
снігової гори, що далі котиться, більше
обростає снігом.
…То було тяжке видовисько. То була
найстрашніша черга з-поміж відомих
людям. Черга приречених, черга мерців,
котрі йшли по своє воскресіння.
Але що міг вдіяти Євген? Він не мав ані
койок, на котрі покласти хворих, ані
засобу, щоб приготувати достатньо на
таку кількість люду ліків.
Мазур так і казав їм. Вперше ясно
побачив, вперше відчув потребу своєї
роботи, відповідальність, яку на себе
брав. Сотні благальних, повних віри
очей! Це дужче за будь-який наказ, за
мільйони статей і цифр. Ці люди снились
йому ночами. Довга черга оповила все
його життя.
* * *
Олександр Кіндратович міряв кабінет
швидкими нервовими кроками. Зелений
волохатий килим вгинався під ногами
безшумно, він йому сьогодні чомусь
нагадував м'який наплав над трясовиною.
Чистий аркуш паперу на столі дратував і
страхав, мов вогник бікфордового шнура
біля вибухівки. Думка змагала думку,
злість борола безсилля. Пригадував
останні розмови з Холодом, сперечався з
ним далі. “Брешеш… Всі ми не для нього
й для нього… Любимо небо, квіти, ліс…
Бо все це - для нас. Бо ми серед них. Не ми
створили їх, і їм байдуже, хто їх
рватиме. Ми знаємо - квіти не зав'януть
без нас. Даремно бороти під себе життя…
Його не збореш. Так, ми не лише для себе -
для всіх. А хіба я мало дав їм, людям?
Хіба вони повернули мені хоч половину?
Та й як я можу зробити щасливими всіх?
Хіба я сам щасливий? Мені так і не
довелося стати на тім узвишші, на котре
б мав вийти по своїх силах. Інші - вже
академіки, лауреати. Або як Полив'яний.
Заступником міністра! А що він таке? Я
весь вік поспішав. Весь вік бачив щось
попереду. І знаю що. Воно - моє!”
Як і кожен, чию душу роз'їдає сумління,
Олександр Кіндратович шукав
виправдання своїм вчинкам і знаходив
їх. Хотів видаватись собі кращим і
бачив себе таким. Доля посилала йому
більше, але люди розхапали на битім
шляху призначені йому почесті. Та він
не віднімав їх. Він жалів людей. Отих
маленьких, звичайних “простих” людей.
Працював для них. Для того, щоб почути
від них подяку. Хіба це не приємно?
Зробити добре діло і прийняти подяку?
Він прихиляв себе до доброти, і вона
поверталася сторицею. Мав себе за добру
людину. І був такою, бо його добрі
діяння обходилися легко. Він був
добрим, коли були добрі з ним. Або й
просто ставав доброю, хорошою людиною.
Коли виїздив на річку, до санаторію, в
село. Забачивши на вулиці голий дитячий
ліктик крізь лиху сорочину,
простягнену руку, болісно опускав очі,
поспішав мерщій тицьнути карбованця і
піти геть.
Він ішов прямими стежками. Тепер же
його хочуть штовхнути на колюче терня.
І хто? Прокіп!
“Я все життя довіряв йому. І от
поплатився. Зараз треба було мовчки
довести справу до кінця, і тоді б він
нічого не вдіяв. Прокопові заздро, що я
злетів на таку височінь, що маю
заснувати свій інститут”.
Олександр Кіндратович на мить заплющив
очі, зупинився. В цю хвилину бачив і
інститут, і табличку. Білан давно мріяв
про свій інститут. Збирав вирізки з
газет, статті про себе, фото. Він був
певен, що залишить свій метод, а
інституту - своє ім'я.
Холод звідкілясь довідався про
Біланові мрії і легенько кпинив над
ним.
Згадка про це знову наливає злістю
Біланове серце. “Він взяв собі в звичку
дражнити мою совість, мов чужу собаку. І
я сприймаю те, мов належне. Мені це
обридло, але я кожного дня з
нетерпінням чекаю за парканом, коли
крізь нього тицьнуть сукуватою
палицею. Саме так. Я гриз палицю. А її
господар ховався по той бік, радів, що
його не дістати. Але… Його можна
дістати. Дуже легко. Він не такий, яким
виставляє себе. Хоче притиснути мене
летальністю. А в самого смертність
більша на цілий процент. Правда, всі ті
випадки ніби невідворотні… Чекай,
чекай, а з отим хлопцем… Інженером”.
Олександр Кіндратович пригадує, як він
гортав історію хвороби покійного
інженера. Там не все записано так, як
було насправді, як розказував Холод. І
про затискувачі на нервовий вузол, і як
проходила операція… Записувала
Варвара Іванівна, його помічник… Але
ж… Хіба клінікою керує вона!
Олександр Кіндратович добре пригадує
розповіді Холода про хлопця. Він аж
набрид був йому ними. Про винахід, про
обопільну розмову. Винахід… А може?…
Адже інженер відкрив йому свою
таємницю. То… - свідка геть.
Білан аж здригнувся від такої думки. На
якусь мить йому стало сумно і страшно.
Він пригадує, як колись, в інституті,
від необережного Прокопового поруху
впала на підлогу і розбилась дорога
скляна реторта. Вони працювали вдвох,
обпеклися обидва. Прокіп - обличчя і
плече, Олександр - руку. Вдвох шукали по
місту реторти, а не знайшовши,
Олександр тихцем пішов до завідуючого
лабораторією і прийняв усю вину на
себе. Вони тоді посварилися. Помирив їх
увечері голод. Жили в одній кімнаті,
мали на двох одну тумбочку. Одну
сковорідку, одну каструлю, одного
капелюха… одну пляшку з медом. Пляшка
стояла між койками, а вони лежали й
жували сухий хліб. Відтак Прокіп
поворухнувся, дістав з скриньки олівця.
Відкусив хліба, вмочив олівця в мед і
облизав. Олександр і собі поліз у
скриньку за олівцем. Хлопці нахилилися
разом, зштовхнулися лобами.
…Реторта. Капелюх. Мед… Олександр
Кіндратович нервово потискує плечима.
Пусті сентименти. Всього того шкода. Як
шкода пощербленої дорогої кришталевої
чари, котру доводиться віднести в
сміттярку. Бо вона буде заважати. І не
тільки заважати, об неї можна й
порізатись. Отож тільки викинути. Це -
на користь усім.
Білан не помітив, як переступив рубіж.
Йому таки доводилось перестрівати
людей на вузькій стежці й раніше. Він
взагалі не вірив людям, які шукали
своїх стежок. Остерігав, зупиняв: “Тобі
ж на добро; хочу, щоб і далі йшов…” А
коли хтось не слухав, перегороджував
шлях трибуною або й перечіпляв ноги
гирлигою безідейності чи
безпринциповості. І все те - в ім'я
правди. Олександр Кіндратович ще
нічого не зробив на шкоду.
Але то - до інших, не близьких людей.
Котрі блукали манівцями і щодо котрих
почував обов'язок - повернути на вірний
шлях. А це Прокіп.
Він відчував велику міць Холода. Вірив
у його правду. До неї прагнув світлими
проталинами душі, ненавидів її темними
закамарками. Горів ревністю, коли хтось
намагався стати ближче за нього до
Холода, сердився й на них, і на Прокопа.
Любов і злість сплелися в ньому туго.
Але любов завжди переважала. Ще й
зараз…
Білан обманював себе. Втікав від
чистого аркушика на столі і знав, що не
втече. Аргументи, якими підпирав свою
совість, видавались вагомими -
вагомими, вищими за все. Мав писати
доповідну про роботу обох хірургів. І
там напише… Щоправда, він може не
торкатися цього… Може взагалі
відмовитись. Але справді, хіба зараз не
громадською користю клопочеться він!
Йому заважають рятувати людей. Одна
людина заважає рятувати багатьох.
Олександр Кіндратович швидко підійшов
до столу, нагнувся, щоб сісти, і,
ойкнувши, вхопився руками за поясницю.
“От і хвороба змагає”, - поскаржився
гірко. Йому стало шкода себе. Оцей
ревматизм нажив на роботі, не стежив за
собою, не відпочивав вчасно.
“Ревматизм…” - на мить відбігають
думки вбік. Дивно, в інших він називає
ревмокардит, а в себе - ревматизм. Чого
це?
“А той… - знову викликав роздратованою
уявою Холода. - Все життя в плямах.
Змивав штрафною кров'ю й не змив. І
зараз. Коханку завів. Перешкоджає
працювати”.
“Я знаю, ти не поступишся. Але й я теж.
Ти мене по одній щоці… Я не підставлю
другої. Гадаєш, я слизняк. Брешеш! Я маю
силу вдесятеро більшу. Я не заради себе,
а тільки заради людей”, - затоптав
думкою останні іскри сумління. Рвучко
вимкнув верхнє світло, ввімкнув
настільну лампу. Вона сяйнула голубим
промінням, освітила в кутку, за стосом
книг, похмурого чудернацького божка.
Він привіз його з Індії, з туристських
мандрів.
Божок пробудився, засвітив банькатими
смарагдовими очима. Страшними,
осмисленими, жорстокими очима.
Білан любив дивитися в ті очі. Тоді
змагався з ним. Почував себе
безстрашним, дужим. Але сьогодні ті очі
чомусь нервували його. І він повернув
статуетку обличчям до стіни. Вийняв
чорну автоматичну ручку, підсунув
чистий аркуш.
Розділ дев'ятий
Варвара Іванівна дивилася на Холода
великими наляканими очима. В них і
страх, і питання, й надія. Але що може
вдіяти? Він уже зробив все, що міг,
вдався до всіх, відомих йому засобів.
З-за дверей післяопераційної
ледве-ледве долітає пісенька:
Пішла Галя в сад гулять-лять-лять,
Щоб цвіточків назбирать-рать-рать…
Хвора ще не прийшла до свідомості, з
приспаної морфієм пам'яті вона
видобула лише оцю дитячу пісеньку.
Життя ледве струменить з її очей,
згасає з кожною хвилиною. Людина
сходить кров'ю. Повільно, крапля за
краплею.
Пішла Галя в сад гулять-лять-лять…
Мине година, може, дві, і тиха печать
спокою запечатає вуста. О, професор
знає, як невідворотно лягає вона.
Людина під нею сувора, велична, і все ж
вона незрівнянно краща в буденнім
неспокої, в гніві, в радості, в задумі.
Той спокій страшний і нерозгаданий до
кінця людьми. Лікарі просто звикли до
нього, вони його сприймають у зовнішніх
проявах і давно відступилися від його
таїнства. А щось є в ній, в оцій останній
хвилині життя. Недарма лісові звірі,
старі мудрі жителі лісів, відчувши її,
йдуть у хащі, в самотність. Останні
акорди їхніх сердець тонуть в шелесті
вітру. Може, це інстинкт, великий
інстинкт - не впасти тінню на життя.
Дерева теж помирають мовчки. Так, це
інстинкт. Бо коли б не він - смерть
заглушила б життя. Люди втекли від неї.
І караються за це.
А в садочку все мовчить-чить-чить.
Ніби довга розпечена голка проходить
крізь серце. І вже навіть силоміць він
не може думати про щось стороннє.
Тільки пташечка кричить-чить-чить.
І враз - спалах у Холодовій пам'яті:
“Білан”. І ще раз:
“Сашко”.
Але Олександра Кіндратовича немає в
клініці. Немає його і вдома. Холод сам
збігає вниз по сходах, прочиняє двері
лабораторії.
- Ліля! Ти не знаєш, де батько?… - І, сам
не відаючи для чого, забирає в неї
колбу. - Розумієш… Життя людини. У нього
є ліки.
- Він, здається, говорив - буде на
засіданні в академії…
Білі вічка на телефоннім крузі
You have read 1 text from Ukrainian literature.
Next - Крапля крові - 09
  • Parts
  • Крапля крові - 01
    Total number of words is 4220
    Total number of unique words is 1959
    30.0 of words are in the 2000 most common words
    40.8 of words are in the 5000 most common words
    46.6 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Крапля крові - 02
    Total number of words is 4273
    Total number of unique words is 2072
    29.3 of words are in the 2000 most common words
    41.3 of words are in the 5000 most common words
    47.9 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Крапля крові - 03
    Total number of words is 4207
    Total number of unique words is 2116
    27.7 of words are in the 2000 most common words
    38.2 of words are in the 5000 most common words
    44.1 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Крапля крові - 04
    Total number of words is 4269
    Total number of unique words is 2043
    28.7 of words are in the 2000 most common words
    40.2 of words are in the 5000 most common words
    46.5 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Крапля крові - 05
    Total number of words is 4231
    Total number of unique words is 2041
    27.3 of words are in the 2000 most common words
    36.9 of words are in the 5000 most common words
    43.6 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Крапля крові - 06
    Total number of words is 4130
    Total number of unique words is 2064
    27.4 of words are in the 2000 most common words
    38.4 of words are in the 5000 most common words
    45.6 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Крапля крові - 07
    Total number of words is 4263
    Total number of unique words is 2075
    29.6 of words are in the 2000 most common words
    41.1 of words are in the 5000 most common words
    47.7 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Крапля крові - 08
    Total number of words is 4200
    Total number of unique words is 2026
    28.8 of words are in the 2000 most common words
    38.7 of words are in the 5000 most common words
    45.6 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Крапля крові - 09
    Total number of words is 4144
    Total number of unique words is 2075
    28.6 of words are in the 2000 most common words
    38.4 of words are in the 5000 most common words
    44.8 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Крапля крові - 10
    Total number of words is 4343
    Total number of unique words is 2055
    29.3 of words are in the 2000 most common words
    41.0 of words are in the 5000 most common words
    47.1 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Крапля крові - 11
    Total number of words is 4205
    Total number of unique words is 2055
    28.1 of words are in the 2000 most common words
    38.3 of words are in the 5000 most common words
    44.4 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Крапля крові - 12
    Total number of words is 4192
    Total number of unique words is 2016
    29.6 of words are in the 2000 most common words
    41.1 of words are in the 5000 most common words
    48.1 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Крапля крові - 13
    Total number of words is 4215
    Total number of unique words is 2027
    28.1 of words are in the 2000 most common words
    38.4 of words are in the 5000 most common words
    44.9 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Крапля крові - 14
    Total number of words is 4205
    Total number of unique words is 2108
    28.7 of words are in the 2000 most common words
    39.2 of words are in the 5000 most common words
    45.8 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Крапля крові - 15
    Total number of words is 3495
    Total number of unique words is 1733
    30.9 of words are in the 2000 most common words
    41.3 of words are in the 5000 most common words
    47.8 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.