Крапля крові - 05

зараз?… У чайній, вдень… Але він уже й
не хлопчак. Та й на кого йому зважати?
Олег перехилив склянку. Збуряковів, на
очах проступили сльози, але Джон
швиденько налив води, і він погасив
вогняний клубок, що застряв у горлі. А
потім кутуляв ковбасу, наштрикуючи
виделкою одразу по кілька кружалець. В
голові снувався туман, але було йому
легко, Джон такий хороший хлопець, а в
Олега ще не було справжнього друга… А
ім'я яке в нього - Джон. “Джон - пірат із
“Голландця” - приплелося звідкись з
книги. Хмільні слова дружби самі
просилися на язик, і він не стримував
їх.
- Чого ж… Ти, видать, теж кореш гарний… -
відповів Джон. - Ми ось махнемо разом. Я
подав капітану бума-женцію, списуюсь з
його корита. Остобісів - свиня і
бухарик. Заживемо з тобою, як
зяблики-чижики.
Зяблики-чижики, видно, улюблена Джонова
примовка.
- Нам би, мені тобто, тільки зараз
видряпатись. Бачиш, згорів у мене на
роботі електромотор, тепер при рощоті
той мопс вирахує з зарплати. Дулю на
дорогу в кишеню ткне і тютюнцем
присипле.
- Ти ж, мабуть, ненавмисне, -
пробивається крізь хміль в Олеговій
голові думка. І так йому шкода цього
хорошого “кореша”. Якби міг чим
допомогти…
- Йому що… А не вистачить, може, й зовсім
- у рабство. Не відпустить, тобто до
відробітку. От коли б ти допоміг…
- Я… Чим?
Джон оглянувся, присунувся ближче
разом з стільцем.
- Єсть один план. Дільце не шухерне і
калимне. На пристані. Ми тут ненадовго…
День, два, і - фюіть…
Олег дивився в круглі, пташині очі
Джона, ловив у них неясну небезпеку для
себе, відчував, як кожне Джонове слово
зав'язує нового вузлика на якійсь, не
видимій йому поки що, сіті, і не знав, як
уникнути її. Просто встати і піти?
- Яке дільце? - запитав, хоч вже майже
догадувався. Джон прихилився ще ближче.
- Від пристані вгору - сходи, вони
огороджені металевими перилами. Бачив?
От. Підходиш з того боку, од складів,
береш у якогось піжона чемоданчика й
рвеш кігті, тобто жмеш за пакгауз. Поки
він гикне, поки перелізе… Ні, ні,
чемоданчика береш не ти, - притиснув
рукою тремтяче Олегове коліно. - Ти
тільки кричатимеш. Неначе в тебе вже
стирили чемодана. Та його ж і вкрали
насправді?-Джонові очі дивилися
непорушне, але в них гойдалися холодні
каламутні хвилі. Навіть Олег, який у
своєму житті ще не розгадав жодних
очей, зрозумів - хвилі ті топлять
жорстоко і тихо, без плескоту. - До тебе
прибіжить лягаш, а цього від їх тупості
й вимагається. Бо він з того боку
стримить. Треба, щоб там його не було.
Ну, складе актика… Бачиш, робота в тебе
аристократична… Пс-с… - крутнув він
білками, бо до них саме підійшла
офіціантка.
Джон розрахувався, вони вийшли на
вулицю.
- А шкуру - на двох.
Страх вже майже зовсім остудив Олегові
голову, вивіяв хміль. Він стояв під
акацією, обривав по одному дрібні жовті
листочки, кидав під ноги. Язик йому ніби
скам'янів, руки тремтіли.
- Я… не зумію… - врешті здобувся на
мову. - Ще ніколи…
- Кричати не зумієш? Го-го! Мабуть же, в
шкільному драматичному гуртку грав? Ти
й ножика спочатку не вмів продати, а
прикрутило…
- Ножик… Мій. - Олег дивився в непорушні
круглі Джонові очі, очі нічного птаха, і
душа його звивалася в безжальних
сталевих кігтях страху. Ще мить, і вони
роздавлять її. - Олегові прикро і гидко
за свій страх, і нічого не може з собою
вдіяти. Врешті, зібравши воєдино всю
волю, рвонувся душею.
- Не буду!
Двоє чоловіків, що саме проходили
неподалік, подивились на них,
зглянулись поміж собою і пішли швидше.
- Пс-с, - прошипів Джон, - чикі-рікі. З
крапочкою. Не будеш! А за обід мені
заплатиш чим? Скидай бюстгальтер, -
смикнув за теніску.
Олег злякався. Як йому залишитися без
теніски? Тоді він не зможе навіть вийти
на вулицю.
- Я заплачу. Зароблю десь…
- За одну ніч? Мені на ранок треба гроші.
Хіба підеш наймешся до лягаша в поміч!
Обгавкуватимеш. Тільки це не легше. Ну,
до завтра. Дивись же - о восьмій ранку.
На долар.
Олег не встиг отямитись, як Джон
тицьнув йому в долоню металевого
карбованця, м'якою, скрадливою ходою
почимчикував через площу. Хлопець
дивився йому вслід осклянілими очима.
Долоню йому пропікав карбованець,
страшна печатка майбутнього злочину,
груди все так же стискувало холодне
кільце. Він не знав, як скинути його.
“Долара” в цей вечір хлопець на
шамовку не потратив. І ще щось давило,
пригнічувало Олега. Він не стільки
дійшов думкою, скільки відчував, як в
оці кілька днів надкололось,
надщербилось щось у його душі, тонке,
красиве, виліплене, виплекане ним
раніше. Він гадав - воно міцне,
справдешнє, а воно виявилось крихким,
іграшковим.
Всю ніч Олег кидався в примарнім сні,
пробуджувався через кожні
годину-півтори. Йому наснився
міліціонер - велетень, він стояв,
розставивши ноги, а поміж них проходили
пасажири. Міліціонер тримав на руках
його, Олега, заколисував, мов
маленького, примовляючи: “Хочеш долар?
Ну ж, не плач, не плач, а то віддам он
йому”, - і вказував пучкою на величезне
кругле пташине око, котре поблискувало
на фронтоні вокзалу на тому місці, де
мав висіти годинник. А десь з опівночі
сон відлетів геть. Мабуть, він полинув
шукати затишнішого місця, ліпшого
притулку, де люди не жахатимуться самі
й не полохатимуть його. Либонь, Олег не
спав ще й тому, що боявся, аби його не
пробудила на виковзаній пасажирами
лаві фатальна восьма година. Він не
збирався зустріти її тут. І коли
годинник на стіні хрипко відрахував
шість разів, схопився з лави, вибіг з
застояного електричного присмерку в
холодне, дзвінке передрання. Гнаним
підстреленим звіром кружляв по місту:
глухими завулками, вуличками,
обминаючи широкі проспекти й бульвари.
Холод пронизував його тисячами колючих
голочок, не давав уповільнити ходу. “А
що, коли піти на залізничний вокзал? -
раптом зблиснуло в його голові. Він аж
здивувався, чому не додумався до цього
раніше. - Звідти й до тітки можна
доїхати. І, мабуть, легше, ніж
пароплавом… А ліпше повантажу день-два
на вокзалі, зароблю на дорогу”.
Зморений страхом, безсонням і холодом,
Олег заснув, тільки-но доторкнувся
щокою до дубового поручня станційного
ослона. Заходили й виходили пасажири,
потім їх випроводжали до сусіднього
залу, - тут прибирали приміщення, - він
не чув того.
Добра тітка з мітлою, поторсавши його
за руку, не стала добуджуватись.
“Мабуть, студент. Бач, зморився,
сердешний. Як там мій?…” - зітхнула і
пішла далі.
…Але від цього штурхана Олег
пробудився враз. Потер забите місце,
кліпнув повіками і… - відсахнувся.
Перед ним м яко розхитувався
взад-вперед на кривих ногах Джон. Він не
погрожував, не стискував кулаки, але
поглядом своїм щільно притиснув хлопця
до спинки ослона, нанизав на нього,
немов на вила, Олегову душу. Олег
тріпнувся, прошепотів у відчаї лише
півслова.
- Та!…
- А чого не “ма?” Пішли, зяблики-чижики,
поговоримо.
Джон не оглядався. Він був певен, що
Олег іде за ним. Ступав м'яко, на п'яти,
немов готувався розпочати веселий
танок.
* * *
Сплять будинки, немов люди з
розплющеними очима, сплять вулиці,
вільно розпластавшись поміж горбів,
сплять трамваї, дрімає на одній нозі
старезний каштан у сквері, безсило
зроняючи колючі плоди. Поміж холодних
стін - тисячі теплих зітхань. Місто
зітхає мільйонпогрудо, марить уві сні.
Воно обсноване снами, мов одинока
степова груша “бабиним літом”:
голубливими, болючими, звабливими. На
високих пучках антен, на тонких дротах
повисли марення інших міст, їхні
музичні зітхання. По замурованих в
камінь жилах ледь-ледь пульсує
приснула кров.
Десь далеко - тихе гудіння, металевий
дзвякіт. В клітини-комори міста люди
завозять їжу, місто прокинеться ранком,
проковтне її, стурбовано побіжить в
гомінливий день.
Прокіп Гордійович ловить себе на
отакій лікарській грубості, відходить
од вікна. Так, кожна людина - це теж лише
клітина одного організму - людства. Але
лікар знає: коли болить одна клітина, то
треба прослухати весь організм. Все це
так. Але це не приносить заспокоєння.
Холод стомлено опускається в крісло.
Йому не спиться. Думка те й знай
вертається туди, до перших синових
гонів, бреде полем, обминає засохлі
будяки, відшукує зелені обніжки. Чомусь
забулося все прикре, лишилося тільки
радісне, веселе.
…Перше осмислене бажання, перше
невдоволення, висловлене невідомо де
позиченим словом. Олежив вовтузиться
під рукою, йому тісно, він все не
вмоститься. “Посунься, бюрократ”.
“Олежку, піди вмийся. Цуня в тьоті й та
чистіша за тебе”.
“А Цуня, тату, така чиста, як ти?”
“Я тобі сказав - немає часу… Ти, врешті,
відчепишся? Стань у куток”. - “Бач,
полагодити літака часу немає, а
поставити в куток Олежика - є”.
“Ото твоя мама, хлопичку?
- У мене немає мами.
- А де ж вона?
- Поїхала за море. В мене є тато.
- Ти любиш свого тата?
- Його всі люблять. Він начальник. Ви
його теж полюбите”.
“А може, й це будяки, - думає Прокіп
Гордійович. - Може, ти просто не вмів
розпізнати? Ти милувався, ти тішився
синовими вигадками і навіть бешкетами.
Мовляв, нехай, дитинство буває тільки
раз. Але ж ти не вельми потурав йому? Ти
вчив ставати грудьми проти вітру, майже
кожного дня нагадував йому, що в світі
опріч сонця є й хмари, є лід. І оті злі
слова - не його.
І все ж ти несправедливий до нього. Ти
ніколи не сказав йому всієї правди. А чи
мав право сказати її?”
Ця думка стукає в серце, тривожить
знову й знову.
“Ти навіть не спромігся знайти для
сина розради, поговорити в тяжку для
нього мить. Ти повинен написати йому.
Звичайно, він поїхав до Килини. Отой
хлопець з дев'ятого класу говорив, що
бачив, як Олег брав у касі квитка.
От ти вже й боїшся, що твій син
загубиться в широкім світі. Не
загубиться, не пропаде. Ще й прокладе
свою, власну борозну, якщо він справжня
людина”.
Прокіп Гордійович ніколи не намагався
нав'язати синові свою волю. Хоч і був
радий, коли синові бажання збігалися з
його. Він підводив його до рішень.
Олегові самому доведеться будувати
життя. Краще або гірше, ніж він. Тільки
не так само. Бо це - неможливо. Він,
батько, сподіватиметься на краще. Бо
кращає саме життя.
“А може, Олег купував квитка в інший
кінець? - несподівано зринає новий
здогад. - Може, він поїхав до матері?
Адже ж казав: “І про маму ти мені не
так…” Туди теж можна добутися
пароплавом.
Завтра напишу і Килині, і своїй
колишній дружині”.
Розділ п'ятий
Поїзд вже підбігав до станції. Білан
дістав з полиці саквояж, попрощався з
сусідкою. Знайомство їхнє
короткочасне, вагонне, а йому чомусь
шкода розлучатись. Вона ще молода,
гарна… приступна. Здавалося б,
звичайні дорожні послуги, але в неї
вони сповнені тонкої інтимності,
невимушеності. Якщо напроситися на
домашній чай, жінка, мабуть, не
відмовить.
Олександр Кіндратович ловить себе на
такій думці і рішуче береться за ручку
саквояжа. Його кортить переступити
межу вагонного знайомства і водночас
стримує щось. Страх? Так. Ще дізнається
хто. Порядність? Либонь. Він любить
дружину. Його завше ставлять у приклад
молодим подружжям. І гордиться тим.
Звичайно, він не винуватий, що на світі
стільки струнких ніг і вабливих вуст.
“Отак помреш, відаючи лише одні”, -
кепкує над собою. Щоправда, Олександр
Кіндратович знав і інші. Ще до
одруження. І одні - пізніше, в війну. Але
то - не легковажне знайомство.
Олександр Кіндратович працював тоді
хірургом головного партизанського
госпіталю. Його перевели туди за
власним клопотанням з хірургічної
клініки. Він ішов назустріч небезпеці,
назустріч труднощам. Він не лицемір.
Знав і те, скільки важитимуть потім у
його житті вписані в біографію два
слова “партизанський хірург”. Двічі
літав за лінію фронту. Так, він боявся.
Боявся, що випадковий шматочок металу
може перетнути всі його надії, всі
зусилля - життя. Але він мав силу
здолати страх. За другим разом вивіз з
чернігівських лісів поранену медичну
сестру. Потім вона стала операційною
сестрою.
Олександр Кіндратович не знав, де його
дружина. До нього докотилася чутка, що
ешелон, в якому вона евакуювалася,
розбомбили під Бахмачем. Вже аж в кінці
війни його знайшов Тонин лист. Вони
зустрілися з Тонею в Києві, але ще довго
Білан слав у Москву листи. Аж поки
випадок не вклав один з них в руки Тоні.
“Так, я приховав, я не хотів завдавати
тобі болю”, - сказав тоді. Вона не
жбурляла йому в розпуці образ, не
плакала, не пішла від нього. Але з того
часу щось надломилося в їхньому житті.
Олександр Кіндратович не зізнається
навіть собі - він ніби трішки-трішки
боїться Тоні. Ні, він не скаржиться на
неї. Він їй завдячує й домашнім спокоєм,
розрадою, і навіть… не одним службовим
кроком. Тоня-не промінь, не прожектор,
вона - м'яка кімнатна люстра. Але хіба не
в затишному світлі люстри визрівають
справжні думки! З Тонею прожив щасно.
Згадка про дружину сповнює Олександра
Кіндратовича приємною бентегою. І то,
мабуть, треба мати не зміліле серце -
бентежити все життя. Вона, напевно,
чекає; він подзвонив їй учора, одразу ж
по закритті конгресу. Заїде додому, а
потім - в клініку.
А може, спочатку в клініку, щоб не
розчахувати навпіл дня? Мабуть, так.
- Ну, як тут? - запитав після звичних
вітань, коли залишилися в кабінеті
вдвох з завідуючим відділенням. Хоч по
очах вже прочитав: нічого не сталося. -
Ех, не вдалося мені з вами відкрити
полювання. З пухом, пером вернулися?
Дітки як? Стрибають?
Завідуючий відповів одразу на всі
запитання. Легко йому і вільно
почувається з Біланом. Адже професор
завжди поцікавиться здоров'ям дітей,
розрадить; і в роботі з ним не потерпаєш
з страху: на такий авторитет можна
зіпертися.
- Хворих їде багато. Здебільшого
хронічний порок. Куди ж їх усіх…
- Я не сторукий… На цьому тижні
прооперуємо вчителя і оту дівчинку. То -
цікавий випадок, можна сказати, не
відомий раніше. Готуйте.
- Наш консультант, Гудов, все ще не
написав висновку. Каже, її треба
лікувати терапією.
Олександр Кіндратович замислено
дивився в вікно, розв'язував і
зав'язував шнурок вишиваної сорочки.
- Гудов… Гарбузова каша… - туго
затягнув вузлика. - Я попрошу, щоб
замінили консультанта. А поки що
проконсультує Скачок. Дівчинка нехай
напише… Два рядки. Тільки, - насварився
пальцем, - ви там - делікатно, з тактом.
Завідуючий підвів голову, несміливо
поглянув на професора. В його очах
метнувся вогник змішаного з страхом
здивування.
- Вона… Неповнолітня, - опустив погляд.
- Хіба на нас менша відповідальність за
неповнолітніх? - Білан хвилину
помовчав, відтак, без будь-якого
зв'язку: -Холод не приходив?
Олександр Кіндратович просто не
признавався собі - ця думка в'язалася
прикро з усім, про що говорили допіру.
Вона повисла над іншими, підім'яла їх
під себе. “Либонь, Прокіп просто хотів
насторожити мене. Не буде ж він…”
- Я й не пустив би його без вас, - чомусь
ображено відповів завідуючий.
- Як це не пустили? Ви навіть не маєте
права… - розсердився професор. -У вас
усе?
- Збори сьогодні… Про Сича… Ви не
залишитесь?
- Що ви, для чого? Самі вже… - На його
чоло болісно набігли зморшки. Білан
потер чоло рукою, немов намагаючись
розправити їх. - Самі… Я, ви знаєте… Не
люблю такого. Але ж, щоб… Ми не повинні
забувати: Сич член нашого колективу.
Людяність, людяність… Може, його в
районну?
Він уникав таких справ. Всілякі, як їх
називають, організаційні висновки про
підлеглих били по його нервах. Він
завше, коли це було можна, намагався
уникнути їх.
Завідуючий не відповів. Він мулявся ще
одною новиною, але поки що не знав,
приємною чи неприємною буде вона для
професора. Він умисне залишив її на
кінець, щоб - коли вже поговорять про
все.
- В нас тут… Як би: сенсація, чи що.
Світили ви свічку в Москві, а гріш
знайдено тут. Мазур його в кулаці
тримає. Правда, в наш вік таких грошей
знаходили немало. А потім розглядали
вдень, і виявлялося, що вони не золоті, а
мідні. Алхімією чи знахарством мені це
нове відкриття пахне. Розпитував я
Мазура - не каже нічого. А може…
В Олександра Кіндратовича щось
тенькнуло під серцем. Аспірант Євген
Мазур - його асистент по лабораторії.
Вів планову роботу, вона була частиною
в комплексі дослідів, задуманих
професором. Говорили, немов Мазур
морокує ще над чимось. Так, Білан
пригадує. Мазур має й свої піддослідні
кролі та морські свинки. Здається,
купив на власні гроші. Його й
прозивають в лабораторії знахарем.
Мабуть, це вигадка, - буцім Мазурова
мати знахарює десь на селі. В ньому
самому - ані крихти знахарської
таємничості чи забобону. Скоріше,
навпаки. Світ і людину він складає і
розкладає, мов металевий конструктор.
Але ж… Якщо він щось відкрив, то тільки
те, що шукали разом.
- Ну й що він?
Завідуючий вловив легку, негірку
іронію.
- Якусь сироватку… - відповів улад. -
Чудодійний бальзам. А в нас, знаєте,
чутки поширюються швидше, ніж вісті по
радіо. Хворі валом валять, хоч
вартового на воротях станови. Та й то…
Він усім мов Ісус Христос: по
каламарчику, по четвертинці…
Олександр Кіндратович і далі
прикривався безтурботністю, але
хробачок неспокою смоктав його.
Професор вже знав: він не заспокоїться
доти, доки не впевниться сам. Це ніби
остюк за коміром: дряпатиме, поки не
викинеш. Спуститься собі вниз? Ні, так
не можна. Та й не поговорить він там.
- Нехай Мазур підійде сюди. Ні, ліпше в
двір, до машини. Я зараз їду.
Але йому не привелося поїхати одразу.
До кабінету, в халаті наопашки, зайшов
високий, повний чоловік, з прим'ятою
рідкою чуприною, втомленим, сердитим
обличчям. Як йому вдалося обминути
чергового лікаря, де він роздобув
халата - невідомо. Мабуть, взяв за
двадцять-тридцять копійок у тимчасове
користування в якоїсь санітарки.
- Консультаційний день у мене завтра, -
спробував зупинити його Білан. Але
чоловік не зважив на його слова.
- Брехали - немає, - гукнув він ще з
порога, мабуть, навмисне не причиняючи
дверей… - Доки нас по задвірках
ганятимуть. Ось я вже два тижні, за
вісімсот кілометрів приїхав…
- Не можемо ж ми всіх одразу… -
Олександрові Кіндратовичу й шкода
цього чоловіка, й досада на нього. - Чого
ж поспішили…
- Хіба я сам… Прочитав у газеті,
написав, а мені ось цього папірця. Це ж
ваша закарлюка?
Закарлюка та не Біланова. Підписав
папірця хтось з асистентів. Але хто ж
сподівався на таке. Відписували всім,
гадали, приїде з десяти один. Ну, нехай
двоє…
- Звільниться місце, обстежимо…
- В мене вже… На готель немає.
Олександр Кіндратович потер щоку,
поморщився. Він навіть поголитися
забув сьогодні. Зараз би оце - в ванну,
пірнути в м'яку піжаму…
- Зачекайте ще днів зо три. А це ось… -
Дістав з кишені два новенькі
шелестливі папірці, поклав на край
столу, швидко вийшов з кабінету.
Євген Мазур вже чекав у дворі,
сперечався про щось з шофером біля
піднятого капота.
“Коли б можна видивитись душу, як
мотор, - подумав Олександр Кіндратович.
Передчував важку, втомливу розмову. Та
ще, може, й непотрібну. - Нащо він
мені?…”
Але всупереч цим думкам прочинив
дверці, кинув під заднє скло капелюха.
- Сідайте. - І вже коли машина м'яко
зашурхотіла шинами вниз: - Маю до вас
справу. Та й вам, мабуть, кортить
довідатись, які козирі викладали на
конгреський стіл наші колеги.
Мазур примружив вузькі, монгольського
прорізу очі, покрутив ручку скла.
- Немає там козирів. Ті ж шістки та
вісімки, що й десять років тому.
Чорний, гостроокий, міцний, він вельми
скидався на монгола чи татарина. А може,
й справді в далекій давнині промчав з
синьоокою українкою в сідлі Диким
полем татарин? А потім, темної
полохливої ночі, втікала вона з
турецької неволі, кутаючи в волохату
кошму вузькооке татарченя.
Євген не подивував, що саме його
закликав до себе професор. Він вже
наперед перебіг думкою розмову і тепер
сидів спокійний, навіть байдужий.
Мазур таки ніколи не вірив, що їхня
лабораторія може щось реально знайти. А
коли б експерименти й привели до чого…
Знайшов би він, професор Олександр
Кіндратович Білан. Звичайно, аспірант
Мазур без зайвого клопоту захистив би
кандидатську дисертацію. Та й вже.
Білан призначив усім їм обсмоктувати
кістки курки, яку називають наукою,
їхні теми - часточки його теми.
Щоправда, так ведеться не тільки в них.
- Ви що, не вірите в людей… В людський
геній?…
- Людський геній діє за
найелементарнішим принципом: розумна
голова, та дурневі попалася, - голос у
Євгена вільний, незалежний, як
незалежні і його думки. - Люди самі
множать хвороби. Інтенсивність
радіоактивності зросла шалено, а
відповідно і більшає хворих. Я сам
перевіряв її на дощових опадах.
- Один вчений намагався на конгресі
довести, буцім рак - природний процес.
Мовляв, колись регулювався ріст
людськості через чуму, холеру, тепер -
через рак. Скрутять його, а тим часом ще
посилиться радіація. В процесі
пристосування до неї виживатимуть
найсильніші… Але якщо навіть так, -
мовив по паузі, - ми, лікарі, мусимо
обігнати ці процеси. Я чув, ви прийшли
до певного результату. Так що наші
досліди зрушились?
Запитання прозвучало тихо, ніби аж
несміливо. Олександр Кіндратович сам
відчув це. І аж розгнівався на себе.
Чому він поводить себе так? Неначе
хлопчак. Чому не запитав, як мусить
керівник запитати звіт у свого
помічника. Мазура взяв до себе на
роботу він і показав ціль, дав у руки
рушницю…
- Які елементи ви замінили в кільці? -
голос його дзвякнув рішучістю.
- Я?… -Мазур дивився в щілини очей, немов
у прицільні планки. - Професоре. Щоб не
було проміж нас непорозумінь… Тему, ви
знаєте, я виконував. Але працював і
осібне. І ще одне… Може, комусь
видасться сьогодні божевільним, навіть
крамольним. Весь наш рід лікував
травами людей. Всілякі хвороби. Рак -
теж. Я видобув синтетичним способом
деякі елементи. І свої додав до них.
- Які ж?…
Це питання мало вирішити все.
- Всілякі, їх близько тридцяти. Іпритні,
які в нас у лабораторії, теж. Тільки в
інших сполуках.
Ні, Олександр Кіндратович не збирався
випитувати. Він не вельми вірив і в
Мазурів засіб. Але ж… Хіба не
образливо? Справедливо казав Холод про
алхіміків. Кумедно й гірко дивитися на
них в наш час. Та й хто, як не він,
професор, може ліпше побачити, чи є щось
в отій алхіміч-ній сироватці! Гнів
мішався з образою, вони клекотіли,
просмоктувались назовні. В словах, в
інтонаціях, в погляді. Немов струмочки
крізь греблю: не пускає, загачує, а вони
пробиваються знову. Але йому вдалося
запакувати їх. Гарний мав би вигляд
перед цим хлопчиськом!
- Приїхали. То вас не цікавлять і
матеріали конгресу?
- Чому ж. Був би вельми вдячний…
- Зайдімо, я відберу.
Їх зустрічало одразу дві господині:
старша й молодша.
- Знайомтесь… Це мій колега з
лабораторії.
- Ліля.
Дівчина прикусила в посмішці губку.
Вони вже були знайомі. Цей хлопець
колись проводив її від інституту. Вона
пам'ятає - він ще глузував з її
“зозулястої” сумочки. Хлопець - гарний
на взір, тільки трохи низький.
Причепливий, але не нахабний.
- Мазур, Євген!
Аж тепер в очах дівчини спалахнули
вогники цікавості. Це прізвище в
останні дні влітало їй у вуха з десяток
разів. В лікарні воно зараз на вустах у
всіх: від професора до сторожа. “Чи
справдешнє його відкриття? - ще раз
пильно поглянула на хлопця дівчина. -
Якщо так, тоді цей хлопець підніметься
над всіма, мов хмарочос над хатками”.
Під тим поглядом Євген опустив очі,
потягнув за короткий кінець галстука.
“А вона тоді не сказала, хто її
батько”, - подумав чомусь радісно.
Коли вони з Біланом неквапливо
піднімалися по сходах, Євген твердо
поклав собі: взяти папери і мерщій
податися геть. Тепер же був би радий,
якби його затримали тут, шукав якоїсь
зачіпки й не знаходив.
- Ви тільки з ним обережно. А то цей
чоловік може вас налякати, що й не
заснете, - несамохіть прийшов на поміч
професор, жартівливо
відрекомендовуючи його матері й дочці.
- Це наш новітній вчений, синтетичного
складу душі. Не визнає ні жіноцтва, ні
музики - нічого. Він взагалі каже, що
людина - це дерев'яна лялька, а світ -
шворка, котра його смика.
- Як це? - засміялась Ліля. - Ви сідайте.
- Олександр Кіндратович, звичайно,
жартує. Хоч водночас зараз він сказав
дуже влучно. Людина й справді гадає,
ніби сама припасувала шворку. Ми знаємо
пряму, спіраль, круг. І хочемо ними
пояснити світ; світ безкінечно малий і
безкінечно великий. Але всі наші закони
- умовні, середні, ми їх вигадали самі. -
Євген бачив, що його слухають з
цікавістю, до того ж це давало йому
можливість довше залишатись у цій
квартирі, і він гарячково розвивав свою
теорію. - Ми сприймаємо тепло і холод, а
не рух молекул чи ще глибші рухи, котрих
і не знаємо, ми беремо рух і спокій, а не
третє чи четверте, не відоме нам. Евклід
бачив плоскою землю і винайшов
площинну геометрію. Ті, хто збагнув, що
вона кругла, знайшли просторову. Тобто
світ не такий, як ми його бачимо на
певних відтинках, він розвивається за
зовсім іншими законами. А ми хочемо
пояснити його з відтинків, з наших
середніх законів, придатних лише для
практичних потреб.
Євген знав майже всі новітні відкриття.
Він і сам спробував осягнути мисленим
зором світ, проникнути, по-своєму
розшифрувати деякі його таємниці. І те,
що осягнув, злякало його. Світ! Яка в
ньому причаїлася сила. Малесенький
шматочок землі, нікчемна грудка під
ногами пішохода, а вона всесильна.
Деякі люди гадають, ніби ця грудка
мертва, ніби вони підкорили її. А вона
просто не відчуває їх на собі. Людство -
часточка великого, нескінченного
цілого. Як колись писав Омар Хайям:
Сіяли зорі людям - споконвік, Текли
дугою зорі - споконвік,
У грудці сірій роздушив ногою Ти, може,
око юне, чоловік.
Наше, людське життя, всього лиш кілька
сторінок у великій книзі життя.
Початок, середина, кінець книги? Але як
по кількох сторінках відгадати всю
книгу, коли вона безкінечна й
неповторна?
- Хіба не людина зробила ракету? -
заохочує Ліля.
- Людина зробила ракету, але не може ще
виробити на всій землі стільки хліба,
щоб не гинути з голоду. Сам по собі
науковий прогрес - дишель в руках
суспільних сил. Ви знаєте, на землі
щороку близько сорока мільйонів
чоловік вмирає з голоду. Ракета… Але ж
і бомба… Людину трусять протиріччя,
мов вітер грушу. В цій двоногій машині
таки не всі гайки загвинчені вірно.
Сталева електронна машина буде
точнішою, вона переросте свою модель…
Євгенові подобалось страхати Лілю.
Мабуть, їй не все зрозуміло? І… нехай…
Вона так кумедно водить очицями,
сурмонить брівки…
- В природі все прагне свого первісного
стану… Так говорить другий, основний
закон термодинаміки, - Євген трохи
перекручував, але хіба Ліля знає ті
закони. - Сонце і всі тіла - віддати свою
енергію, дерево - вирости й зотліти…
Тобто організована матерія прагне
стати неорганізованою. Тільки людина
йде наперекір йому: вибирає шматочки
радію і кує бомбу, копає пісок та глину
і ліпить цеглу. Вона йде навпроти течії.
А для чого? Може, для того, щоб одним
разом прийти знову до свого первісного
стану.
Білан відібрав папери, склав у папку.
Євген довго перегортав їх, забарно
зав'язував шнурочки на папці. Відтак
підвівся. Розумів: Олександр
Кіндратович з дороги, він, Євген, зараз
тут зайвий.