Крапля крові - 06

- Тату, ви йдете куди-небудь з мамою? -
запитала в цю хвилину Ліля.
- А що хіба?
- Тут два квитки на концерт до
філармонії, їх ще вчора прислали.
- Мабуть, ні…
- Пропали квитки… - зітхнула Ліля. - А
концерт хороший. Симфонічний оркестр…
Самій не хочеться йти. Може, ви бажаєте?
- звела на Євгена очі.
Пропозиція несподівана, але щира.
- Я… Якщо Олександр Кіндратович…
Симфонічну музику страшенно…
- Тоді зачекайте хвильку, я тільки
одягнуся. Ліля крутнулася на каблуках,
вибігла в сусідню кімнату. Вона вдала,
буцім не бачить материного осудливого
погляду.
- Ви любите симфонію? - запитала дівчина,
коли вони вийшли на вулицю. Вона вже
прочитала в Мазурових очах відповідь і
казала далі:
- Я, признатися, не дуже.
- Я від неї повільно глухну.
Обоє реготали, аж прохожі здивовано
оглядалися на них.
- А ви граєте самі на чому-небудь?
- Колись давно грав на гребені. Ви не
знаєте, що це таке? Один з інструментів
прядильного ремесла. Мої концерти
залюбки слухала сусідська дівчина
Надя. А потім вона підросла, і їй більше
подобалась гармонія. На ній грав мій
двоюрідний брат. Я ж не захотів
перекваліфіковуватись. Тоді ж майже
інтуїтивно зрозумів, що всяке
мистецтво - пристосування до людських
смаків. А пізніше впевнився: до Вищого
Людського Смаку. Бо інакще воно було б
непотрібним.
- Тоді не дамо йому сьогодні
пристосуватись до нас, - зі сміхом
відказала Ліля.
Вони пішли тисячолітньою вулицею, туди,
куди ходили і їхні далекі та близькі
предки, до Дніпра, на кручі. Вся
філософія вивітрилася Євгенові з
голови, вона на той час видавалася
мізерною й нікчемною. Перед
вуглинами-очима, перед срібноголосим
сміхом, яким можна впитися більше, ніж
тисячолітнім вином і віршами.
- Ви справді отак про все думаєте? - У
Лілі в очах - лукаві пломінці. - Хіба
можна таке про людей. Нас вчили в школі,
що Людина - це… Ви ж знаєте, як у
Горького.
- А хто вчив - люди. Самі себе
возвеличуємо. Вся справа в тому, хто
захоплює владу. На землі її захопили ми
і встановили свій диктат. А ще треба
подивитись… Амеба живе за законами
логіки? Так, вже хоча б тому, що живе.
Добуває їжу, множиться. А скільки
нелогічного робить на землі людина? От
коли б нас і амеб судила третя площина…
- Амеби теж плавають парами? - зненацька
примружилась Ліля, і Євген,
спантеличений, опустив погляд. Ліля
раптом засміялася, вхопила його за
руку. - Побігли на качелі. Я навіть не
пам'ятаю, коли гойдалася…
Євген напружувався, аж ноги здригали в
колінах. Вітер бив Лілиним волоссям,
мов чайчиним крилом, тріпотів
суконькою, оголюючи круглі, тугі
коліна. Мазур чекав, що Ліля ось-ось
крикне, запроситься. Але вона міцно
вхопилася руками за дротинки, ще й
допомагала розгойдувати човен.
І човен-вітровій злітає вище, вище,
Євген на мить заплющує очі, і йому
здається, ніби вони вже одірвались од
землі, кружляють, обійнявшись, самі на
весь світ.
Хлопець стріпує чубом, проганяє
видіння. Човен уповільнив свій плин,
лине до не відомого їм обом берега. Ліля
розчепила пальчики, поправляла
зачіску. Зненацька не втрималась,
підковзнулась, впала просто на нього.
Євген - дротини попід лікті - притримав
її, упіймав Лілину руку, притиснув до
грудей. Ліля на мить завмерла, її довгі,
пухнаті, немов припорошені на кінцях
сніжинками, повіки здригнули,
опустились на очі. Та вона одразу ж
вивільнилась, насварилась пальчиком.
- Чи не багато дозволяє собі
організована матерія!
Човен зупинився.
В парку вигравали музики, людьми
володів джазовий настрій. Вони плили на
її переливи, мов риби на принаду. На
танцювальний майданчик вже не
протовпитись, там тіснява і
неврівноважений рух. До каси -
довжелезна черга. Звичний до грубих
зрівнянь, Євгенів мозок обійняв все те,
викарбував єдине слово:
“Нерестилище”. Але воно розтануло в
наступній миті, і він, заполонений нею,
потягнув Лілю за руку. - Давайте станемо
в чергу.
Цього разу довелося здивуватись йому.
- Для чого? Щоб стерти на п'ятдесят
копійок підошви? Краще вже на асфальті.
Ходімо он туди.
Вони купили квитки до кімнати сміху,
куди Євген теж ходив хтозна-коли. Ліля
перекривлювала дзеркала, було весело,
радість хлюпала сміхом. І тільки раз,
коли Ліля зупинилася біля звичайного,
прямого дзеркала, Євгенові чомусь
сплив на думку сьогоднішній день, а з
ним напливла і бентежно-смутна хмара.
“Все людське життя в кривому дзеркалі.
І моє теж, - подумав він. - Олександр
Кондратович, Ліля… Що буде далі?”
Вечір вже зсипав у Дніпро зорі, окутав
синіми тінями старезні горби, і вони
враз стали не суворими, задуманими, а
ніжними, музичними, дрімали й марили
тим, чим збудеться й не збудеться
юність. Євген тримав Лілю під руку, і
вони йшли та йшли, - крутими узгір ями,
темними алеями, вузьким містком, по
котрому поруч може пройти лише двоє
людей.
* * *
- Дожилися, вже з хати дочку ведуть, -
Олександр Кіндратович вийшов з ванної
кімнати червоний, розімлілий. На його
чолі, на лисині густо поблискували
росинки поту.
- Ти сам його привів.
Антоніна Михайлівна бачила, як
здригають, немов у ображеної дитини, в
чоловіка брови, як він пощипує верхню
губу, і вже здогадувалась - якась
неприємність перебігла тінню
Олександрові сьогоднішній день.
Лілин вчинок - то лише дрібний камінчик
під ногами. Але вона не поспішала
розпитувати, знала гаразд, приспіє час,
і Олександр розкаже сам. Він не вміє
ховати в собі власні невдачі. І коли
приходить радість - теж намагається
розділити її. Мабуть, це найбільше
єднає їх. Ні, вона взагалі не може
поскаржитись на нечуйність чоловіка.
Він вгадує її думки, бажання з одного
погляду, вволює їх. От сидить Тоня на
тахті, їй трохи незручно, але встати за
подушкою ліньки, вона не мовила й слова,
але Олександр сам приносить подушку,
підклада під боки. Дехто називає таких
чоловіків жіночими догідниками. Але
кому з жінок чоловіча увага не лестить
самолюбства? Антоніна Михайлівна давно
уяснила собі: любити - це давати
насолоди іншому, а не брати їх. Давати
безкорисливо, так, щоб людина, якій вони
призначені, не почувала себе боржником.
Олександр знаходить радість і в тому,
щоб допомогти їй по хатній роботі і
часом, коли вдома немає нікого, навіть
зварити обід. Його кортить здивувати
всіх своєю вправністю кулінара, і деякі
страви він готує смачніше, ніж вона
сама. От тільки її робота… Антоніна
Михайлівна працює в технікумі, читає
студентам біологію… Олександр
говорить, що йому з дитинства були
відворотні всілякі жучки та метелики.
Мабуть, тому він ніколи й не запитує її
про технікум. До того ж власний великий
клопіт поглинає його. Хоч часом їй теж
хочеться поскаржитись, попрохати
поради.
Дітям Олександр потурає вельми, більше
любить малого Костика, зате частіше й
осмикує його віжками батьківської
суворості. “Я хочу, щоб козаком ріс”, -
каже знайомим.
Син у його мрії мак стати знаменитим
поетом, затьмарити батькову славу.
Зараз син живе на селі, в баби.
Олександр наполіг, щоб віддати його
туди на літо. “Нехай набирається
сільської науки. Баба в нього проста, та
життям вчена. Нас усіх у люди вивела. Та
й побігати босими ногами по землі йому
теж хороше”.
- Що тут, вдома? - запитав Олександр
Кіндратович, ааходячи до себе в
кабінет. - Мене ніхто не шукав?
Запитання звичне, він знає - його
шукають щодня. Адже він в десяти, якщо
не більше, комісіях, комітетах.
- З редакцій кілька разів дзвонили. І з
обкому. А ще приходила жінка. З Білого
Броду. Ота, що весною…
- Яка жінка? - Олександр Кіндратович
наморщує чоло, потирає його рукою. Та
хіба пригадаєш! Скільки до нього ходить
прохачів… І в клініці, й тут.
- Пенсію за чоловіка клопоче. Машиною
його переїхало. Ти б допоміг… Ось вона
справки залишила. Білан знає: справа це
дрібна, місцевого масштабу.
- Я не начальник собезу.
Антоніна Михайлівна заперечувала тихо,
м'яко. “Мабуть, з наради виніс якесь
невдоволення”.
- Вона ж ще й ніби колишня твоя сусідка.
Розказувала, як ви колись разом корів
пасли, телицю загубили…
- То це Наталя!
Його пам'ять вихоплює з далеких літ
високу двогорбу могилу, широкий луг -
Велику, маленьке чорненьке чортеня в
червоних чунях - Наталочку, з котрою
ніхто з хлопців не міг збігти
наввипередки. А далі пам'ять прудко
перескакує одразу через кілька літ.
Вона підсовує йому під руку зв'язані
ремінцем книжки, виводить на
зарічанську стежку. Так випадало, що
вони з Наталочкою завжди верталися з
школи отією стежкою вдвох. Виходили до
річечки, сідали під вербою. Кидали в
воду палички, слухали, як ниже в лісі по
той бік лугу намисто зозуля. Вона
низала його спільно для них обох.
Дурні, наївні діти. Не знали, що дитяче
намисто рветься дуже легко і що потім
можна відшукати лише окремі намистини.
Але скільки Білан не брижив зморшками
чоло, не міг пригадати доярки Наталки, в
чиїй хаті пив воду три роки тому. Він
приїхав до свого села на зустріч з
виборцями, разом з школярами садовили
топольки під школою, вона теж вийшла з
відром, поливала деревця. Кожної весни
він збирається поїхати туди, але
робота, всілякі справи заступають від
нього село. Костика відвозить Тоня або
Ліля.
- Вона казала, якісь топольки виросли, -
чомусь тихо мовила Антоніна
Михайлівна.
“Треба їй допомогти. Подзвоню в райком,
у виконком…” Олександр Кіндратович
підсовує до себе стосик конвертів, бере
той, що зверху. Все це - скарги виборців.
В того відрізали кілька метрів городу,
тому виплатили за контрактоване теля
на десять карбованців менше, ніж
обіцяли, тому не дають квартири…
Дрібні, малозначні справи. Хіба над
ними сушити депутатові голову? Однак
всі листи доводиться прочитувати, на
кожен відповідати. Минулого й
позаминулого року він наймав собі
секретаря. Студент юрист розсортовував
листи, віддруковував на машинці
відповіді, розсилав по установах. Тепер
той хлопець перейшов на п'ятий курс,
виїхав на практику.
- Треба знайти іншого студента, - поклав
у стосик конверти, лишивши посеред
столу Наталиного.
- А може… Ти сам…
Олександр Кіндратович повів плечима,
немов йому за комір кинули крижану
бурульку, спантеличено подивився на
жінку. Не те щоб він подивував, що вона
заперечила йому, але його збентежив її
голос. Не прохальний, а докірливий.
І, мабуть, вперше він відповів різко:
- Ти б краще своє… Сипала обідати.
Зголоднів я. Але Антоніна Михайлівна
бачила - їсти чоловікові теж не
хочеться. Він би давно побував на кухні,
заглянув у всі каструлі. Тепер, мабуть,
не виповість їй і тієї своєї турботи, а
ранком піде на роботу знервований,
зім'ятий. Завтра в нього операційний
день…
Якщо Олександра хтось може розрадити,
то лише Холод. Постерігши такий
товаришів настрій, той завше втягне
його в суперечку, і в оцій змазі
Олександр, камінчик по камінчику,
викидає весь тягар, котрий наліг йому
на душу. Антоніна Михайлівна сама не
знає чому, але й їй вельми затишно
почувається тоді, коли за дверима
Олександрового кабінету гуркоче
басовитий Прокопів голос і поскрипують
під дужою ходою дощечки паркету. Вона
вірить в Холода. Вірить в людину,
серцеві й талантові якої Олександр
може віддати всі свої сумніви і
вагання.
- Прокіп чогось вчора заходив. Може,
покликати його, пообідаєте вдвох? -
мовила, забираючи з чоловікового плеча
рушника.
- Що йому?… Хіба не знає, де я? - в голосі
Олександра Кіндратовича Антоніна
Михайлівна вловила дратівливе
невдоволення, не знайому раніше
вкрадливість. Вона здивовано глянула
на чоловіка, пішла на кухню.
Розділ шостий
- Заходьте, заходьте, - відгукнувся
Холод на несміливий скрип дверей. - Це
ти, Лілю? Ніби в клас, та ще й не
виконавши завдання… - Він таки
здивувався. Чому Ліля прийшла сюди, а не
додому, чому така тиха, серйозна?
Присіла на краєчок стільця, крутить в
пальчиках ремінчик сумочки. Вона вся
ніби одмінилася. І одягнена незвично.
Прості, на низенькім каблуці черевички,
чорна суконька, волосся зачесане в
строгий, тугий вузол.
- Від Олега… нічого немає? - запитала
тихо. “Он воно що. - Тепла лоскітлива
хвиля хлюпнула Холодові в груди. -
Все-таки… Болить їй”.
- Поки що нема. Він поїхав до тітки.
Колись маленьким Олег жив у неї. Я вже
написав їй.
Ліля хитнула головою, її очі затепліли
посмішкою. Відтак посмішка згасла,
дівчина знову опустила погляд.
- Я, Прокопе Гордійовичу, справді не
виконала завдання. Жодного завдання… А
хотіла б виконати… Я прийшла проситися
на роботу.
Тепер Холоду стали зрозумілі і строга
зачіска, і скромне вбрання. Однак
здивування від того не поменшало.
- Чому ж до мене, а не до батька?
- Я хочу працювати, як усі. Ви
розумієте… Якщо у вас немає місця…
- Ні, місця є, - поспішив заспокоїти
дівчину. - Навпаки, бракує людей. Ми
зараз не можемо приймати на роботу тих,
в кого немає київської прописки. Хочеш
санітаркою, а то - в лабораторію. Батько
не заперечуватиме? Ти запитувала його?
- Так. Ще після екзаменів.
Холод говорив, а думка його прямувала
до іншого. Він думав про те, як міцно,
часом немилосердно, зв'язує людей одним
вузлом доля. Прийшла до нього Ліля…
Йому радісно, що вона прийшла з таким
проханням. Але серце щемить іншою
стрічею. Він може уникнути тієї стрічі,
але не втече від неспокою.
Олександрів скальпель карою лягає на
клініку. Білан говорив, буцім
працюватиме, буцім облишить на якийсь
час свої експериментальні операції,
але не дотримав обіцянки. Тільки
щільніше зачинив за собою двері. Та
хіба таке можна приховати! Треба
забрати з ного рук смертоносного
скальпеля, яким крає все, що зробив
раніше. І мусить забрати він, Холод.
Забрати не зволікаючи.
Холод важко підвівся з стільця. В нього
боліла голова, тупо, важко, так, немовби
після чадного газу. Професор лікує
інших, а вилікувати себе не добере
способу. Він навіть не знає, від чого в
нього біль: від контузії, кисневого
голодування, нервової перевтоми? Часом
біль проходить зовсім, та потім
наповзає знову, іноді на кілька днів
відбирає книжки й газети. Йому тоді
здається: вийди на свіжий вітер - все
мине. Але виходив, і не минало.
Провівши до дверей Лілю, Холод покликав
чергового лікаря, сказав, щоб
готувалися до обходу. Години обходу -
години важкої праці: терплячого
вислуховування скарг, шукання
розв'язків формул, де іксами і ігреками
виступають людські хвороби. Це
величезна п'єса, в якій просто з залу на
сцену один по одному йдуть
актори-стажери, за кожним з яких треба
пильно простежити, відгадати, де в
нього вдаване, а де справжнє. До всього,
режисер звикає до своєї сцени. Але він
повинен боятися, щоб професіональні
навички не переросли у байдужість.
Кульмінаційний момент трагедії - в
операційній. Режисер-лікар повинен не
просто зшити шматок плоті. Він мусить
ще подбати, щоб з лікарняного ліжка
знову встала Людина. Часто, залишаючись
нею, вона встає людиною іншою, ніж була
до хвороби. Прокіп Гордійович постеріг
- перенісши тяжкий недуг, людина змінює
характер, спосіб думання, іноді навіть
звички. Часто це вже зовсім не та
людина. Завдання лікаря - привести її до
того самого стану, в якому вона була в
переддень хвороби.
Ось тут, під час обходів,
професор-режисер і спостерігає, як
пильнують цього його помічники,
скеровує їхні дії.
Холод звик, приріс душею до своєї сцени,
до своїх артистів. Ні, професор їм не
вельми потурає. Він їх і сварить, він
над ними й кепкує легенько, він їх і
любить. Ну як не любити оцього шибеника,
оце капловухе паця? Вткнулося писком у
подушку, сопе, аж губенятами плямкає.
Ігорьок - так звати хлопчика - давній
житель палати. В нього - непрохідність
стравоходу. Три роки тому, недоглянуте
мамою, дитя випило півбанки каустичної
соди.
Хлоп'я зовсім не знає смаку хрумкої
шкоринки, зуби його не врізалися в
м'якуш яблука, не розлузували горіхів.
Вою тільки здогадується, яке то
заласся, і відвертається, коли хтось
при ньому розв'язує вузлика передачі.
Ігорьок вже перетерпів три операції.
Лишилася четверта, остання. В сусідній
палаті лежить дівчинка, котрій вже
звершено весь цикл. Тепер, щоранку,
хлоп'я бере дівчинку за руку і веде по
коридору. Воно заводить її по черзі до
кожної палати, тицяє в руку суху
шкоринку:
- Їж.
Дівчинка охоче виконує його прохання,
жує швиденько, мов кізка.
Хлопчик обводить палату тріумфальним
поглядом, підносять вгору пальчика:
- Бачите!… І я буду отак. Вже швидко.
Професор сказав!
В хлопчика на тумбочці - низка
виліплених з пластиліну фігур.
Холод нахиляється, розглядає процесію.
На його вуста лягає тиха посмішка. По
тумбочці прошкує лікарський обхід.
Прокіп Гордійович упізнав і себе. Он
він - попереду, великий, волохатий,
схожий на ведмедя. За ним - інші лікарі.
Майже в кожному вловлено щось. Хлоп'я
талановите. Однак композиція здається
професорові не довершеною. Він бере з
коробочки надломлену плитку
пластиліну, розминає. Пальці його
працюють швидко, не здивитись. Ось вже
шестя йде не просто на край тумбочки, а
до ліжка, на котрому капловухий хлопчик
натягує на голову ковдру. Він ховається
від лікарів.
Критично прискаливши на свою роботу
око, професор вичапує з палати.
Обхід пливе далі… Білі халати, білі
простирадла, білі пов'язки… Білі стіни.
Рум'яні багрянці життя. На них спочиває
лікареве око. Професор розмовляє в
палатах голосно, свідомо уникає
незрозумілих недужим слів і термінів.
Навіть коли перемовляється з колегами.
Ніщо не страхає хворого так, як
лиховісний шепіт, незрозуміла латинь.
Ті слова його б'ють, мов сліпі кулі.
Хворий воліє знати правду, хоч водночас
хоче применшити небезпеку. Він з одного
погляду вихоплює з лікаревих очей
іскри віри, впевненості, невіри.
…Оцей професор. Він не вельми ласкавий.
Не називає своїх пацієнтів
“голубчиками”. Але з того, як слухає,
як в глибокій мовчанці кроїться мислю
десь в твоїй хворобі, як креслить їй
смертельне коло, - зринає в тебе довіра
і певність.
Ось і остання палата. Палата для тих,
які одужують. Давня пацієнтка, бабуся
з-під Білої Церкви. Не хотіла
лікуватись. Мав він з нею клопоту.
Старенька сидить на ліжку, в неї в руках
поблискують металеві спиці. Чорним
жированим котеням крутиться біля неї
клубок шерсті, втікає по ниточці в
дитячу рукавичку.
Котеня шкрябнуло лапою, притихло.
- …Мені вже, синок, не треба нічого.
Спасибі тобі. - Старенька пильно
вдивляється добрими очима в обличчя
професора, схитує головою. -А ти сам…
Поблід, на виду упав. І очі червоні.
Може, застудився? Ти перележ день-два.
Випий на ніч липового чаю…
- Добре, вип'ю. А ви ще поп'єте порошки.
Сестра принесе. Баш на баш. Згода? - він
підморгує бабусі, мов давній змовник.
- Хитрий ти…
Проконсультувавши лікарів, зробивши
необхідні записи, Холод довго ходив по
кабінету. Розмотував думку, мов клубок
колючого дроту. Він не зізнався навіть
собі, що зволікав, що відтягував цей
момент. Втікав від нього, як наляканий
звір від власної тіні. Але від цього
стекти не можна. Він мусить зробити
останній крок.
Холод знає: Білан вже й так запікся на
нього образою. “Може, й справді не
казати? Для чого знещаснювати людину?
Друга?”-скрадається думка. “І тоді
нехай нещастя падають на сотні людей!
Ти не маєш права мовчати. Як людина. Як
комуніст. Ти вже й так запізнився.
Дівчинка, яку вчора оперував Олександр,
ще могла жити. Її треба було лікувати”.
“А справки? Хворі пишуть Олександрові
смертельні справки. З якими думками
вони лягають на операційний стіл!
Олександре! Що скрижанило твоє серце!”
Останні слова він проказав уже майже
вголос, піднімаючись по сходах угору.
В професорськім кабінеті, окрім
Олександра Кіндратовича, ще двоє
лікарів. З суворого неспокійного
Холодового погляду Білан відгадав усе.
Він вдав, ніби вкрай заклопотаний, ніби
в нього нагальна справа, - щоб хоч трохи
відволікти розмову, приготуватись до
захисту. Але Холод нецеремонно посунув
убік папери, попрохав лікарів:
- Залиште нас на часинку.
Ті здивовано потисли плечима, вийшли з
кабінету. Прокіп Гордійович провів їх,
пересвідчився, чи щільно причинені
двері, повернувся назад.
- Ти не послухав мене, - мовив,
зупиняючись навпроти Олександра
Кіндратовича. І, вловивши заперечний
по-м“х його руки, зупинив: -Не
перебивай. Я мусив піти не до тебе, а до
головного лікаря. В міністерство, в
партбюро, зрештою. Але я прийшов до
тебе. Бо я ще вірю… Я просто не можу
збагнути, що спонукає тебе. Я знаю: ти не
раз толочився посівами, обочинами. Але
я думав, ти шукаєш. А ти… Сашко, це
небезпечно. Це початок хвороби.
Страшної. Коли кров гріє тільки одне
серце, своє, власне. Це - білокрів'я.
- Чому ж, було б іти в партком, - врешті
витиснув Білан. - І що б ти там сказав? В
чому ти хочеш мене звинуватити? Які в
тебе докази?
- Докази?-Холод ошелешено подивився на
Білана. Почути від Олександра таке - не
сподівався. Приглядався до товариша,
немов бачив його вперше. А може, таки й
бачить його, справжнього, вперше? Ось
він сидить навпроти, знайомий кожною
зморшкою, кожним порухом очей. Скільки
доріг перейдено обопільними розмовами,
скільки мрій виважено на одних терезах?
А тепер… Затоптати все? Ні, вони не
можуть, не мають права вчинити так.
- Доказів? -повторив тихіше. -Ти хочеш,
щоб я шукав проти тебе доказів? Скажи,
Сашко?
- Хочу. - В Біланових очах злісливі
вогники. Злість сталевими пучками
стисла йому горло. Олександрові
Кіндратовичу в цю мить чомусь
пригадався вечір на Дніпрі, каламутний
вир під ногами і крик. Розпачливий крик
маленького куличка. Жорстокі Холодові
слова і болісний віщий пташиний крик. -
В мене, для прикладу, летальність менша,
ніж у тебе, - сказав і опустив погляд.
Олександр Кіндратович мурував перед
ним глуху, непроникну стіну! В останні
роки в клініці склалося так, що надто
тяжких хворих і призначених на
повторні операції клали до Холода. В
Олександра Кіндратовича майже
половину часу відбирали всілякі
конференції, комісії, депутатські
засідання. До того ж він готувався до
операцій на серці. В другому відділенні
й хворих майже вдвічі більше, ніж в
першому.
Вони обоє знали те. Холодові жодного
разу й на думку не спало протестувати.
Комусь же треба сидіти й на засіданнях.
А операції на серці!… Ой, як не
вистачало їхній клініці лікаря, який би
вмів робити їх. Тепер Холодові почало
видаватись, що Білан свідомо уникав
тієї чорново? роботи. Щось важке
перевернулося в грудях, боляче
натиснуло на серце. Він запалив
цигарку, перечікуючи хвилинний гнів.
- Я можу вдатися до фактів, - сказав на
диво спокійно. - До доказів. Пам'ятаєш,
як ти ножицями поранив міокард,
спричинив до нового захворювання? Ти
зашив… В терапевтичному відділенні є
рентгенознімок серця хворої до
операції… Зараз його теж зробити
неважко. Вісімнадцятого… Бухгалтерові
з Вінниці… Вчора.
- Ти… Ти шпигуєш за мною, - стиснув
кулаки Білан. Його дратував цигарковий
дим, страшенно кортіло закурити, але
він не хотів брати цигарки з Холодової
коробки.
- Ні, я просто стежив… Стежив, щоб
уберегти тебе… Допомогти…
- Допомогти?… -Олександр Кіндратович
перепитав майже згірдно. - Ти - мені… А
що можеш сам?…
Душно, тісно в просторому кабінеті.
Душно обом. В мовчанці чути, як десь
невпинно цокотить, вгризається в
дерево шашіль.
Холод розстебнув верхній гудзик
сорочки, підвівся. Білан опустив
голову, кулаки самі безвільно
розтиснулись, лягли на стіл. Хоч він ще
вдома пережив думкою таку розмову, але
тепер, не знати чому, злякався. Йому
стало лячно залишатися зараз на самоті,
обірвавши все те, що єднало їх довгі
роки.
- Хіба я для себе… На добро ж, не на зло, -
спробував стерти все сказане допіру. - Я
шукаю. Може, я щось і не зовсім… Може…
Трішки. Ти думаєш?… Я сам собі затискаю
горло, щоб не крикнути. Але ж зрозумій -
це крапля.
- Крапля крові. Людське життя - це
крапля. Всього лиш. Ми не маємо права
важити нею.
- Але ж задля того…
- Навіть задля найвищого. Ми не давали
його. І вищого за нього немає. Так
робили в ім'я всіх жорстокостей. Всіх
користей. В ім'я добра… Це щит усіх. І
того, хто лікує людей, і того, хто тішить
своє славолюбство. Мені шкода тебе,
Сашко. Оглянься. Наплюй ти на ту
вивіску. Розбий її. Ну, як ти можеш…
Справки у хворих…
Те, що Холод відгадав Біланові думки
про інститут, знову розлютувало його.
- Пожалій краще себе. І порядкуй у
своєму відділенні. Айв себе сам…
Хотів ще сказати: “Ти зависоко
замахнувся… Забувся, хто
порекомендував тебе на завідуючого
відділенням. Забув, по чиїй
рекомендації прийнято вдруге до
партії…” Однак тільки вдарив по столу
кулаком.
- Зважуй. Бо далі я буду змушений
доповісти на колегії.
Холод підійшов до дверей, взявся за
ручку, але раптом відчув, як гарячий
клубок покотився йому до горла,
зупинився там. Стало важко дихати,
важко вимовити слово. І не міг знайти
того слова. А так хотілося…
- В Ленінграді група лікарів
спроектувала нове штучне серце… Краще
за колосовське… Ти читав?
Білан не відповів.
Важкою втомленою ходою Холод вступив
до свого кабінету. Зупинився. Чомусь
оглянувся. Ніби все тут, як і раніше. І
водночас… Немов розбилося щось, над
чим клопотався довго-довго. В кабінеті
порожньо, сумно. Тиша по крихті сточує
серце. Водночас не хотілося, щоб хтось
порушив її. Йому здавалось, ніби одразу
здогадаються, де він був і про що
говорив.
Біль не проходив. Але поволі на душу
спливало якесь заспокоєння. Він вчинив,
як веліла совість. Стукала в серце й
інша думка: а може, Сашко одумається…
Хоч їм вже, мабуть, ніколи не сісти
разом до святкового столу, не
розікласти на річковім березі веселого
вогнища.
Залишатися в кабінеті не хотілося, і
він спустився в підвал. Там розміщені
дослідні лабораторії обох відділень.
Особисто в Прокопа Гордійовича - дві
кімнатки. Диво, але йому тут найліпше
працюється. Може, тому, що сюди не сягає
металевий гамір міста, а може, що в цих
кімнатах розплутує найтонші нитки
своїх думок. Він морокує над тим, чого
ще немає, але що бачить уявою, що
промовляє до нього з паперу літерами та
лініями, блимає на щитку червоними
лампочками, підморгує синьою бровою з
екрана. Деталі змонтовані на одній
величезній дошці, але все це ще поки що
окремі вузли апарата, і Холод не знає,
чи вдасться йому коли-небудь побачити в
світний окуляр те, що бачить уявою.
Звичайний рентген-апарат просвічує
лише кістки, старі руїнницькі пухлини,
виразки. А в своє скельце Прокіп
Гордійович мусить побачити найменші
зміни клітин організму, наймолодші
новоутворення. Тоді лікарі зможуть
вбивати хвороби в коконі, в зародку. Він
сам аможе просвітити серце, щоб потім
оперувати не наосліп, а за чітким
планом. Але робота шалено опирається
Прокопу Гордійовичу. Часом апарат
видається йому живою істотою. Вони
розмовляють одне з одним, втішаються,
кпи-нять, сваряться. Холод знає: його
металевий опонент - їдкий скептик, але
професорові подобається сперечатися з
ним. Оцей гіркий песиміст гадає, буцім
він з дня на день підгинає Холода під
свої металеві лапи, одначе він прикро
помиляється.
- Даремно ти підморгуєш, - розпочинає
давню суперечку, викладаючи на стіл
інструмент. - Тобі все одно не вдасться
сісти мені на карк. Так, ти пожираєш мій
час, мою зарплатню, навіть мою мрію, але
ти безсилий нав'язати свою волю.
“Ти просто короткозорець. Неначе я не