Крапля крові - 10

Кілька знаків вписало воно йому в війну
санітарними ношами. На тій путі доля й
звела його з Холодом. Вони тримали з
різних кінців одні й ті ж величезні
фронтові ноші. Разом потрапили до
полону, разом втікали, разом ходили в
люті штрафні атаки, їх поранило одним
снарядом, і вони попали до одного
госпіталю. А далі Холод вже не захотів
відпускати Шаха. В один день і
демобілізувалися. Холод поїхав до
Києва, а Тимофій у свою Куцу Балку. Був
він рядовим, а від рядових жінки за чужі
помилки не відступаються.
Однак лишаговата пляма полоненого
чорніла й на ньому. її бачили здалеку і
поспішали звернути з Тимофієвого шляху
вбік. Тоді саме скінчилась війна. Всі
колишні Шахові замовці горілки, кого
обминула на війні куля, ходили по селу
попід руки, в орденах, в погонах,
співали пісень, тільки він сидів на
порозі землянки, самотньо тесав для
клубу нову велику раму.
Йому навіть не доручили овечок. А
єдиний Тимофіїв довоєнний орден згорів
у вогні разом з хатою. І така вхопила
Шаха за серце образа, така туга, що він
вперше за своє життя гірко напився,
почепив на груди дві низки медальйонів
і брошок, - єдиний трофей, який приніс з
війни на забавку дітям, - і пішов на
шлях. Медальйони тонко дзвеніли, позаду
бігла табунцем дітвора, завбачливо
звертали з шляху дорослі. А другого дня,
похмелившись, Тимофій спакував у мішки
нехитрі хатні пожитки, найняв у індуса
коня і, посадовивши на воза жінку та
дітей, підпалив стріху землянки.
- Нехай все старе піде прахом, - сказав
за ворітьми. - А ти не скигли, дурепо. Все
одно на рамках я тепер на всіх вас не
зароблю.
Більше року Шах жив у Києві, в Холода.
Потерпав цнотливою селянською душею,
ночував з жінкою в сторожці, віддаючи
лише дітей у хатнє тепло, а на другий
рік Прокіп Гордійович виклопотав йому
кімнату в підвалі.
Тепер Шах мешкав у тому ж будинку, що й
Холод, на першому поверсі.
Для Прокопа Гордійовича Тимофій Шах -
книга, яку він найповніше прочитав. Та
водночас в тій книзі не вистачало
одного розділу. З неї було вирвано
кільканадцять сторінок внутрішнього
монолога.
Все життя Тимофій Шах щось думав. Та так
нічого й не сказав. І не вчитавши тих
сторінок. Холод не міг достеменно
відгадати: чи скаже?
Шах сидів на маленькому стільчику біля
кухонного столика, довбав щось
стамескою. Холод, віддавши добридень
жартівливим “скрипиш?”, підсунув і
собі ослона, але Тимофій похапливо змів
з колін стружки.
- Чого ж тут? Неначе хати немає.
- Може, ти там самогон вариш, боїшся
впустити. А це ж на якого
портрета?-вказав на свіжостругані
планки. - Клуб замовив?
- Клубам тепер постачають майстерні,
оптом, а це, як отой казав, на просту
людину - на свою бабу… А чого це ви,
Гордійовичу, - постеріг він Холодів
сумовитий настрій, - насичувались. Про
що думаєте?
- Про смерть.
- Хіба вже пора?
Вони перейшли до світлички. Квартира в
Шаха невелика: дві маленькі кімнатки,
чуланчик. Чуланчик сторож теж
переобладнав під житло, там колись жила
старша дочка. А що дочка й син
роз'їхались кожне шукати свою долю, то
старі впустили собі квартиранта -
Євгена Мазура.
Мабуть, це легковага, і Холодові самому
смішно з цього, але йому кортить
подивитись Мазурове житло. Він знав
цього хлопця й раніше, проте зараз
чомусь не міг поєднати того, що
уклалося в уяві, з тим, що розповідали в
лікарні. Либонь, випустив щось, не
розгледів.
Впіймавши зацікавлений Холодів погляд.
Шах прочинив двері комірчини.
- Постояльця немає. А дверей він не
замикає. Тільки виварку. В неї не дає
заглядати нікому. - В голосі легка
іронія. Але так він розповідає про всіх.
Здебільшого ще й зображає тих, про кого
розказує. Але зараз разом з іронією
здивований Холод ловить і шанобливі
нотки. - Хочете - погляньте.
Холод підійшов до прочинених дверей,
пересягнув поглядом поріг. В тісній
комірчині - ліжко, плетена етажерка з
книжками, стіл, два стільці. На
підвіконні - колба і штатив з
пробірками. В кутку, за ліжком - на
саморобнім ослоні, - великий цинковий
бачок. Звичайний бачок, які ставлять в
шкільних коридорах та сільрадах,
тільки накришка до нього примкнута
величезними замками за приварені
металеві вуха.
- Оце він у ній, - чомусь стишив голос
Шах, - варить на плиті зілля. А потім
вносить сюди. Три дні лікарство
настоюється, і вже тоді роздає.
- Всім роздає?
- Всім. Отакий чоловік. Бачили - на
дверях написано, коли приймає.
- Оглядає він хворих, вислуховує?
- Ні, бере пляшки і наливає. Всім-всім. Як
Ісус Христос. Ще дає папірці, в котрих
сказано, який харч вживати хворому. На
машинці папірці вистукує. Якби він
захотів, давно б озолотився. Але ж
жодної копієчки… І то даремне
прокуратура до нього сікається.
Викликають, підсилають своїх з
пляшечками… А це ж, либонь, і він, -
прислухався до далеких кроків.
Справді, клацнув замок, грюкнули двері.
Євген ще довго стукотів, шарудів у
коридорі - роздягався. Відтак вступив
до вітальні. Мокрий, стрижений, -
подарунок собі на день іменин, -
зім'ятий, стомлений. На носі, на
випнутих вперед вилицях - крапельки
дощу. Видно, він не почував їх. Під
вузькими, зжмуреними очима - нервозні
тіні. Здавалося, Мазур щойно вибрався з
вуличної аварії.
- Євгене, - не приховав свого
спостереження Холод, - мені видається,
вас виніс шторм. Човен розбився на
рифах, а ви вистрибнули на сходи ось
цього будинку.
Євген облизав смажні вуста, стер
рукавом з смаглявого обличчя дощові
краплі.
- Не шторм - прорубали днище.
- Воно ж, мабуть, броньоване. Хто
зважився?
- Хто? Ваш… - Мазур кинув хмурого косяка,
проковтнув слово. Яке - неважко було
здогадатися. - Мене звільнено з роботи.
Тепер вже Холод розкрив очі в подиві.
- За віщо ж?
- Привід можна знайти завжди, коли його
пошукати. Запізнення на роботу…
Невиконання планової теми… Не досить
низький уклін, зрештою, - в очах його
жахтіла злість. - Вам ліпше знати…
Мазур не вельми цінував свою службову
посаду. Але вона йому давала гроші на
прожиття, давала місце для роботи,
посуд і хімікати для дослідів. Тепер же
на нього, ояріч тавра шахрая, ще
наліпили й тавро лінтюха, невдатного
працівника. Злість і образа клекотіли
йому в грудях, готові пролитися будь на
кого. Вія це почував і тому хотів
сховатися до комірчини.
Проте його зупинив Шах. В сторожових
очах поблискували затаєні вогники.
Холод їх ловив, Євген - не помічав.
- Чого втікаєш? Сядь, посидь. Я люблю
розмовляти з тими, кого звільнили з
роботи. Вельми душевні, правдиві люди.
- Я не душевний, я - лютий, - осідлав
стільця Євген. - Але я можу вдарити лише
по ньому, - і справді грюкнув кулаком по
спинці стільця, аж луна стрибнула під
стелю.
- Ну, не з дідька лиха, знайдеться інша
робота, - спробував розважити Шах.
- А чого ж. Піду препаратом, санітаром…
До них, зрештою, - вказав він на вікно. -
Більше - куди ж.
Професор і сторож мимоволі перевели
погляди за його рукою. За вікном
вітряно. Сумно розгойдувались дерева,
хльоскали голим віттям по небу. Над
дахами, над димарями важко клубочили
осінні хмари. Вони видавалися схожими
на хижих птахів. Наскакували одна на
одну, перекидалися, били крильми,
струшуючи з них скісні струмені.
Ті струмені загнали в під'їзд зграйку
одягнених по-сільському дівчат з
лопатами в руках.
- Ви зараз скажете, що копати канави -
теж корисна й потрібна робота, - правив
своє Мазур, - і я наперед пристаю на ваші
слова. Хоч мені здається, скоро нікому
буде садовити огірки і качати з города
гарбузи… Та вони й непотрібні, хлопців
на селі мало, підносити їх нема кому.
Коли б на мене, я заборонив би виїздити
з села, не давав би паспортів.
- Тоді це був би феодалізм, - заперечив
Холод, пильно приглядаючись до Євгена
великими, але водночас гострими,
темно-сірими очима.
Його не дивувало, що Мазур стрибає
думкою, говорить з такою злістю. Він
розглядав його зараз, мов пацієнта,
вивіряв, чи далеко зайшла хвороба,
розмірковував, до яких вдатися ліків. А
може, пацієнт сам вже лікує себе? Таке
теж трапляється. А може?… Часто людині
взагалі треба понести напочатку
невдачу. Вана вигартує душу, викує її
для борні. Вхопивши лиха, поборовши
бурю, людина по-справжньому складає
ціну тиші.
Однак не кожен здатен пережити бурю.
Допіру Євген прийняв на себе один
шквал. І в човні його плеска вода.
Прокіп Гордійович вже давно уклав свою
думку про Євгена. Мазур - породження
віку, його стрімкого невпинного бігу.
Він дивиться примруженими очима на
світ не тому, що знає про нього мало, а
тому, що знає багато. Ні, це не одіж
нігіліста, “механіка”, покроєна
примітивним кравцем - модою. Євген
віддав своє жарке, плазматичної
температури серце формулі і
математичному розрахунку. Євгенова
душа ніби стулена з двох половинок. З
старої, прикопченої димом війни, і
нової, викуваної механічним молотом і
презирством до тої тіні. Ця, друга,
кувалася в проклятті першої, але вона
не переплавила її в собі. Євген
переконав себе, що іржа роз'їдає душу
швидше, ніж механізм. Ні, у його власній
душі струни не поржавіли. І сум, і
радість торкаються їх, але він затискає
їх, щоб утихли. Людина не має права
давати вільно лунати їхнім акордам.
Вона може помилитись. Ті струни, на яких
найчастіше грає пристрасть, вже й так
привели її, людину, до фатальної межі,
за котрою - морок, порожнеча, небуття.
Яка ж вона велика, коли могла прийти до
такого? Світом мусить володіти розум,
розрахований точно, майже математично.
Він, а не настрої.
Професор знає - так мислить не один
Євген. Ці люди - шукачі, котрі збилися з
дороги.
Так, життя й треба прожити в горінні. І
щоб не пережити себе, не побоятися
заперечити того, що зроблено в
молодості, страхатися попсувати те
хороше, що знайдено іншими, - не
переорати чужі рівні борозни, прилягти
своєю до них. Тільки гуртом можна
виорати велике поле.
Євген же намірився орати його сам. Не
бачить він і женців, які мають прийти на
його лан. Отак орати навчив його Білан.
І їм двом стало тісно на безкрайому
полі.
- Ну, ще ж не все… Подай на профспілку, -
порадив Шах.
- Ет, - махнув рукою Євген.
- А може… Згарячу це Олександр
Кіндратович, - вщипнув коротко
підстриженого рудого вуса сторож. -
Переходить, одійде серцем…
- Цей чоловік піде по живих людських
серцях. І ступатиме по них не просто
так, а в ім'я чогось. Громадських
інтересів насамперед. Громадським
чоботом легко розтоптати особисте.
- Ви так про громадське й особисте…
- А як же, - не дав договорити Холодові до
кінця Мазур. - В світі все особисте.
Навіть лихо. Все, що ми називаємо
громадським, доступне людині тільки
тоді, коли стає часточкою її душі.
- Але ж людина сама будує життя.
- Не вона його, а воно її. Сучасна жива
істота - складний механізм, але таким
його зробила природа. Від нас залежить
небагато. Ми просто дуримо самі себе,
возвеличуємо, прагнучи в такий спосіб
увінчати науку про себе ж. Сучасна жива
істота…
- Сучасна жива істота… - цього разу
перепинив Холод. - Я не хочу вдаватись
до конструктивних схем. Я просто знаю,
вона неодмінно повинна зупинитися на
спів соловейка, заплакати від
нез'ясненої, не підрахованої ніякою
кібернетичною машиною туги, побити
пику іншій істоті, якщо та повела третю
істоту в театр. Ви, мабуть, і самі могли
б навести якийсь свіженький приклад, -
примружив хитре око.
Євген почервонів, опустив погляд.
“Звідки він?… - подумав. - Мабуть, був у
театрі, бачив нас з Лілею”.
На мить це ім'я витіснило з Євгенової
голови все. Євген пригадав, що в театрі
вони розсварилися з Лілею. Тепер вже
остаточно. Вона пішла, не досидівши
третьої дії. її повів до виходу якийсь
знайомий офіцер.
Всі ці дні Євген ходив, немов у отруйнім
диму. Мабуть, тому й наразився на сварку
з Лілиним батьком.
Євген ледве подавив зітхання, однак
сказав уперто:
- От тому вона й істота. Машина не
помиляється. Вона не сумнівається.
Шах ще якийсь час слухав їхню розмову,
та потім підвівся, почовгав до
старенького, поточеного шашелем
буфета. Підняв проти світла одну
пляшку, другу - порожні. І вийшов за
двері.
Ні Холод, ні Мазур не помітили того.
- Ви не дали мені викінчити думки, -
заперечив Прокіп Гордійович. - Людина
не може мислити кібернетичне, коли в
неї щось трапляється в житті. Ви
зрозуміли? А цим вона й велика, цим і
красива. Велика в сумнівах, у ваганнях.
У доброті й гніві. Людина не може
підкорити собі любов, ненависть. Не
може пізнати жагу життя. Бо тоді б не
було її. Не було б життя. Ми знаємо, як
збудована машина. За допомогою її ми
відгадуємо таємниці неживої матерії.
Але чому мислить людина? Це - невідомо. І
що більше відмикає людина дверей, то
більше бачить замків попереду. Вона
велика не польотом у космос і не
вченням Енштейна. І те й те - просто
східці на шляху людства. А дерзанням,
прагненням.
- В цьому я трішки згоден з вами. Вчення
Енштейна - найвище на рівні наших знань
і наших уявлень. Але воно, мабуть,
безглузде з точки зору іншої, третьої
площини. Воно теж умовне. Наука мусить
складатися не з думок, а з фактів. За
думкою завжди стоїть авторитет. Ми раби
своїх винаходів.
- А може, нас веде щось більше? Наш світ
весь час розвивається. А в ньому й ми.
- Розвивається вічно. І куди ж? До того.
Оце “до” - вже дурниця. А ми яка форма?
Ви говорите про людську досконалість і
красу, про гармонію світу. Але ми
взагалі не можемо судити про це, бо не
знаємо інших світів.
- Ні, я так не казав, - заперечив Холод. - Я
казав про призначення. Ми прагнемо
пізнати світ. І пізнаємо по частинах. От
тут нам і стають на службу машини, нами
ж винайдені. Супутники, ракети…
- Так. Але…
Холод видивився пильним, довгим
поглядом у Євгенові очі, мовив тихо:
- А я, коли б міг, босий побіг би по
зірках.
- Щасливої дороги. Тільки не попечіть
підошви. В цій іронії була своя логіка.
Але він не може пристати на неї.
Професор ніби відчував - це не остання
їхня розмова. Йому ще доведеться
розбивати немало Євгенових переконань.
А сперечатися з ним не легко. Його слова
- ті ж цвяхи, їх не вхопити голими
руками. Мазур сприймає правду, та не до
кінця виважує її. Під оцим, під яким
щойно зштовхнулися вони словами, кутом
зійшлися зараз два найбільші полюси
світу. І коли Холод вчора побачив, як у
сусіднім родильнім корпусі приймали на
латане простирадло немовля, він у ту
хвилину подумав так, як зараз Мазур.
Майбутнє світу на полотняній латці.
Крізь дірку в пелюшці дитя бачить і
небо, і зорі. А може, саме воно піде
взутими в металеві черевики ногами по
зірках. Може, саме це й є вищою людською
метою. Ступити на планети. Може… Йому,
Холодові, ці питання теж крають душу.
Людство, мабуть, навмисне втікає від
них, не дає відповіді. Воно згорнуло їх
у звичайний, міцний філософський
клубок і не хоче перемотувати його.
Навіщо? Щоб потім перемотати ще раз?
Прокіп Гордійович розуміє це і не
поспішає вхопитися за випадкові
кінчики. Хоч кінчиків тих щодень
виглядає більше. Ми їх просто зв'язуємо,
зсукуємо, запихаємо досередини.
Знав він і те, що йому нічого сказати
Євгенові. Дивився на Євгена, і думка
його двоїлась. Бачив не будеяну людину,
напхану знаннями, але видючу й сліпу
водночас, її шматують сумніви. І
сумніви лячні. Це вже не вагання
творення. Не тривога за будучину. Коли
людина сумнівається в своїй праці, тоді
вона кожного разу починає з новим
поривом. Але в Євгена інші вагання.
Певніше, відсутність будь-якої віри.
Професорові дивно це. “А може, ти й
справді обманюєш себе? Все твоє життя -
в невдачах, в борні. З чимось, за щось. Ти
мав у ньому кривди і радощі. Радість
творіння, радість праці. Може, це й не
найвища радість, але висока. Вона
наповнила всі твої дні змістом, а душу -
певністю й силою”.
Ох, яку почуває в собі силу! Він прикро
підійшов до того, до чого боявся колись
доторкнутися мрією. Що, вважав,
призначено іншим. І ось тепер осягнув -
не лише іншим. Йому теж. Вони такі ж, як і
він. Холод усвідомлював - він не звершив
своєї мрії. А чи можна звершити її? Адже
чи не найбільше це розчарування -
звершена мрія. Здійснена мрія -
відібрана мрія. Щастя людини в тому, що
мрія росте разом з нею, що попереду
завше зоріє нова, незвершена мрія.
Прокіп Гордійович окида мисленим зором
свій путь і бачить - весь він у вибалках,
байраках, колючім терні. А поруч інші
шляхи. Немов у тій казці: “Підеш
ліворуч… Підеш праворуч…” І все-таки,
коли б знову спинився на роздоріжжі,
пішов би цим самим. Тяжким, нерівним.
Він виходив його без нарікань, без
каяття, без заздрості. Пройшов, мабуть,
і тому, що ніс з собою віру. М'яту,
топтану, але ніс. Віру в людей, в їхні
нові, великі ідеали. Скільки переступив
на своєму шляху порад, - мудрих,
звабливих на перший погляд, але за ними
стояли виготовані каркаси, в котрі
заганялися людські душі. Каркаси -
міцні і красиві, але людським душам в
них тісно і холодно.
Євген побачив ці каркаси. Але,
вжахнувшись їх, несвідомо будує свій,
одмінний, сталевий.
- Що ж веде, що кличе Євгена? Куди
простелилася його путь? Чи ж далеко
сягає своїм зором наперед?
Прокіп Гордійович розмовляє з Мазуром,
а його натоптана спогадами пам'ять
видобуває з товстого стосу іншу стрічу,
інші суперечки. Доля привела до нього
ту людину, вже покалічену душею і тілом.
Хоч зі всього було видно, що ще недавно
то був міцний чоловік. Звали його Жоржі.
Негр Жоржі - один з революційних вождів
чорного континенту. Він захворів у
поїзді, його зняли в Києві і поклали до
Прокопа Гордійовича. Цей африканець
був першим, хто видобув вогонь для
революційного багаття. На тому
кострищі згоріли чужі фальшиві ідеї і
гасла, а відтак, в невміло роздмуханім
полум'ї, і ідеї тих, хто його розпалював.
На цьому ж вогнищі вигоріла душа Жоржі.
В порожнє дупло вселилися зневіра,
прокляття і зненависть.
Прокіп Гордійович навідував свого
пацієнта щодня. Бо тут доводилося
лікувати не лише хвору нирку, а й
покалічену душу. Душа ж у негра велика,
й зневіра в ній вмістилася теж
величезна. Зневіра до всього світу. Він
ненавидів усіх. Слова кидав з
пристрастю, рвав їх з самого серця.
Прокіп Гордійович і зараз пам'ятає
його, схожі на промови, розповіді.
“Люди безсилі. Вони нібито зробили
страшенно багато, але насправді -
мізерно мало. Вони все ще не можуть
зміркувати, як поділити порівну шматок
хліба на всіх. Вони не можуть спільно
користати безмежний зелений простір.
Не можуть і не зможуть, бо ділити треба
доброту і підлоту, хитрість і щирість, а
це неможливо. Не хочуть навіть
зрозуміти - чим живе людина, з чого
треба будувати життя. Розумні, але
наївні люди-утопісти гадали -
будівництво нового життя треба
розпочинати з театру. Колонізатори
були переконані: основа добробуту й
порядку - тюрма. Тюрма і місіонерська
школа. Остання мусить прищепити
зколонізованим людям чужі звички і
мову. Вони добре знають, що чужа мова на
рідній землі - це весільна музика на
похороні. Насправді ж у світі все
значно простіше. Людям потрібне житло.
Хата, в яку ніхто не має права зайти без
стуку. Ви, мабуть, не згодні?”
Холод не згоджувався, хоч і розумів, що
йому ні в чому не вдасться переконати
африканця. Професор у суперечках
просто ставив іншу мету: вивести
хворого з тяжкої, гнітючої рівноваги.
Щоб кипів злістю, щоб повернувся до
боротьби, а значить, і до життя.
Жоржі приїхав до нас, він побачить наші
небуденні в буденності дні, і вони
одволожать його душу. Він знає багато,
але далеко не все. Під кінець лікування
негр вже не тільки охоче вступав до
розмови з професором, а навіть
намагався жартувати. А нещодавно
надіслав розважливого листа.
Холод ставить в думці поруч африканця і
Євгена, ловить у них велику спільність.
“Мабуть, і ліки їм потрібні ті ж самі”,
- подумав. Йому й шкода Євгена і трішки
гірко за нього. Євген фарбує чорно від
власного невдоволення. Він ладен
звинуватити в своїх невдачах весь світ.
Отак воно часто трапляється в житті…
Ми бачимо плями в душах інших, але дуже
мало клопочемось власною досконалістю.
І все ж у Євгенові є щось таке, що йому
подобається. Пружина, якої, як йому
видається, не вистачає в Олега. Такий,
як Мазур, прийде до мети. Йтиме до неї і
в хурію, і в дощ, і в спеку. Прийде,
знайшовши людину. Людей.
їхню суперечку обірвало веселе
побрязкування чарок. Шах покраяв
ковбасу, розкоркував пляшку.
- Ну ж бо - по першій.
Холод охоче взяв чарку. Вільно йому і
просто почувається в Шаха. І він знає -
чому. Тимофій не сковував його
принизливою шанобою, запобігливою
гостинністю:
“Не погребуйте… Ми люди прості”, як
декотрі, вже не так-то й прості знайомі.
- За ваше здоров'я, - перехилив чарку Шах.
- За моє здоров'я вже випито стільки
горілки, - перехилив за ним і Холод. - Як
воно й тримається?
- Слухав я вас, і такі ви розумні, аж мені
страшно, - мовив далі без усякого
зв'язку Шах. - І весь люд зараз чи то
порозумнішав, чи то налякався. Куди не
підеш, скрізь про ракети, супутники,
якісь розумні машини.
- Роботи, - підказав Євген.
- Еге ж, роботи. А скажіть мені, а ті
роботи п'ють горілку чи ні?
- Поки що ні, - посміхнувся Євген. - Хіба
не вистачає?
- Ні. А тільки чого горілка погіршала?
- Рецептура не та, або вхідний продукт…
- Хіба… Забули що?
- А чого, як ви гадаєте? - запитав Холод.
Він знав, що за Шаховими словами щось
ховається, але поки що не міг відгадати
що.
- Ну… На горілці важче… Я на чомусь
іншому. От, скажімо, на кожусі. Шив мені
колись на селі кравець. Після того він
щодня зустрічався з ним, з моїм кожухом.
Здоровкався, випитував мовчки: “Ну, як,
не розшиваєшся? Не жмеш під руками? Не
ріжеш? Добре. А ковнір чого ззаду
відстовбурчився? Рахуба! Треба хоч
цього, що зараз, ушити до ладу”.
Холод весело сміявся на ту розповідь.
Своїм прикладом Шах обійняв усю
стандартизацію життя. В Шаховій голові
заховано в десять разів більше, ніж
написано на простакуватім обличчі.
В легкій жартівливій бесіді непомітно
сплинув час. Старенький годинник на
стіні прохрипів десяту годину, коли
Холод став збиратись додому. Євген ще
раніше пішов до своєї комірчини.
Попрощавшись з Шахом, Холод постукав у
двері.
- Мазур, - покликав він. І коли той
прочинив двері: - Переступіть поріг, а
то посваримось. Я ось що хотів вам
сказати. Завтра виходьте на роботу. В
наше, друге відділення. З директором
лікарні я поговорю сам.
- Може, ви думаєте, що я облишу свої
досліди?
- Тоді б я помилився в вас.
* * *
Прохолодна осіння ніч наслала студений
ранок. Холод ішов, сховавши руки
глибоко до кишень плаща, мерзлякувато
зсутуливши плечі. Довкола Прокопа
Гордійовича - живий вир. З кошиками,
клунками, сітками поспішали на базар
люди. Але вони не заважали йому думати.
І мідний передзвін прибитого морозом
листя над головою, і гудіння
перемерзлих за ніч стовпів теж не
відлякували його думок. Гамір будив у
ньому думку, мов водопад луну в горах.
Йому взагалі найліпше думалось у ході,
а працювалося в свята, в неділі. Коли на
вулиці - гомін, коли за стіною-музика.
Може, це був виклик? Мабуть, так. Виклик
собі.
Десь ойкнула сирена, страх струснув
вулицю. Той звук пробудив і його,
повернув думки до сьогоднішнього дня,
до роботи. Він саме порівнявся з
ворітьми базару. І тут зупинився. Так,
ще сьогодні ранком нагадував собі - не
забути зайти сюди. Вчора ввечері
востаннє оглянув Ігорь-ка. Сьогодні
хлопчик має виписатись. “Прижилося
паця. До кабінету, як у власну кімнату”.
Але професорові чомусь сумно.
Він ходив по базару, шукав міцних,
червонобоких яблук. Таких, щоб
хрумтіли, щоб бризкали соком, щоб пахли
п'янко-п'янко. Щоб… запам'яталися.
Здається, оце вони.
- Що коштують ваші яблука?
Недоказане питання вмерло на губах.
Прокіп Гордійович дивився на продавця,
і в його очах загорівся неспокій.
Дядько стояв, обіпершись животом на
базарняний стіл, важким поглядом
дивився поперед себе. Обличчя його -
немов розрізане яблуко, на цій
неприродній блідості, неначе
причеплені, - вуса. Лівою рукою тримався
за груди.
Холод перегнувся, взяв продавця за
руку. Той кліпнув повіками, в його очах
ледь засвітилось здивування.
- Ви… що це? Я зараз… на ваги…
- Сім, вісім, дев'ять… - рахував у думці
Прокіп Гордійович. -Чоловіче, чому це ви
виїхали на базар?
- Жінка казала - не їдь, - видавив дядько
винувату посмішку. - А я думав - пройде.
Завсігди минало. Коли б сісти… Може б, і
ниньки…
- Вам треба до лікарні. І - не гаючись.
Прокіп Гордійович, вже не запитуючи
згоди, зсипав у мішок яблука,
покликавши покупця, котрий саме
підійшов до сусіднього столика.
- Допоможіть занести в камеру схорони
яблука і здати ваги. Людина захворіла.
Дядько ледве заперечував, - було видно,
що йому байдуже все.
За хвилину Прокіп Гордійович вів його
під руку до зупинки таксі.
- Маєте клопіт… Даремно ви, - шелестів
хворий. - Вже мені не бришкати… Я це
знав. Жінці не казав… Щоб не лякати.
Минулого літа я в себе в районі лежав.
Три місяці. Кажуть, один тільки у Києві
прохвесор вміє такі операції… Та й то
коли як випаде.
- А я вас і веду до того професора, -
сказав Прокіп Гордійович.
Приїхавши в лікарню, він припоручив
хворого лікарям з прийомного
відділення, а сам пішов нагору. Хотів
тільки роздягтися, віддати необхідні
розпорядження і вернутися назад.
Але повернутися довелось не скоро.
Біля дверей кабінету його зустрів
помічник завідуючого, найстаріший у
відділенні, глухуватий лікар,
прошепотів на саме вухо, але так, що
чули й на сходах:
- У нас комісія. Вас чекають.
Завідуюча відділенням Варвара
Іванівна сиділа перед головою комісії,
на всю свою силу вдавала байдужість.
Але тільки вдавала. Відчувала, як всю її
пронизують невидимі струми, печуть,
висотують сили. Подумала, що, мабуть,
отак почувають себе люди на отім
страшнім електричнім стільці. Ой, ліпше
вже, коли б під нею був отой стілець.
Вона б сама ввімкнула струм. Одна мить -
і кінець мукам.
- Хочемо знати вашу думку про професора
Холода. Який він?…
Вона вже не чула, що допитували далі.
“Який він?… Який він?…”
Коли б ви знали, який він… Коли б ви
знали, як шалено, гаряче кохає його.
Кохає багато літ. Ох, як це тяжко -
любити в безнадії. Коли б хоч раз глянув
на неї так, як просить її серце.
Один-єдиний раз… Нехай би стиснув, щоб
вона криком ввійшла в його душу. Жила в
ньому смутком, журною мелодією,
спогадом, біллю.
А він…
Ні, він лихий. Жорстокий. Адже знає, що
тримає в руках чуже серце. Ласкавий зі
всіма і холодний з нею. Він для всіх,
тільки не для неї.
То нехай же… Нехай і йому від неї мука.
Нехай спізнає хоч краплю того, що
спізнала вона.
- Так, я мушу розказати правду.
Говорила, обпікалася власними словами.
Жаль звивався на серці, страх рвав душу.
Розуміла, що топить дорогу людину, що
вже втрачає її до кінця, їй було гидко
себе, було страшно.
- …Нещодавно покрив самостріла. Так,
так, не дивуйте - самостріла. Чи
саморуба. До нас приходять і такі. Він
не встиг за відпустку перебудувати
хату, а щоб виписатись на бюлетень -
відрубав собі пальця. Кінчика, останню
фалангу… Почалося нагноєння… Холод
три дні тримав його в лікарні, а тоді
відправив на завод, на роботу. Але
нічого не написав туди. І в історії
хвороби записав - випадкове поранення.