Крапля крові - 01

Олесь Терентійович Гончар
Крапля крові
Розділ перший
Людське життя… Воно як свічка: дмухнув
вітер, і - вгасла. Тільки ж одна од
першої до останньої хвилини
присвічувала людям до праці, побіля неї
майстрували колиску, розчісували косу,
писали вірші. Інша підпалила сусідові
стріху. А ще інша - прокуріла десь у
глухім кутку і здиміла, не віддавши
нікому жодного променя.
Та найболючіше, коли вона гасне, ледве
встигнувши розгорітись. Як ось ця.
Прокіп Гордійович потер рукою чоло,
немов намагаючись відігнати сувору
думу. Але від неї немога відчепитись.
Вона вросла в серце сумом, гострою
засторогою, покликала іншу думу. Про
іншу свічку. Ту, якій призначено в
фатальні хвилини засвічувати достотні
побіля себе, віддавати себе по
крихітці, без міри, без жалю.
“То, може… ти сьогодні пошкодував тієї
крихітки?”
І знову те питання. Напевне, він так і не
розв'яже його до кінця життя. Либонь,
так. Бо хто знає, де та грань, за котрою -
безсилля людського мозку, де грань між
подоланим і нездоланним? Так, він
сьогодні знову пройшов по ній і не
втримався. Хоч… нічого не пошкодував. І
це - не заспокоєння. Цим не вибрати
гіркоту з душі.
Прокіп Гордійович і далі сидів
непорушне, важко похилившись на стіл.
Його велика, трохи незграбна постать
різко малювалась проти затіненого
каштаном вікна, - здавалося, вона
вмерзла в зеленувато-голубу поверхню.
Цієї миті він був би вельми зручною
моделлю для художника-різьбяра. Круте
надбрів'я, великий, прямий ніс, суворо
стиснені губи. Глибока риска навскіс
від рота, зморшки на чолі.
Крізь каштановий намет за вікном
пробився пучок променів, заплутався в
буйній, обпаленій життєвими
блискавицями чуприні, затріпотів
срібним вогником.
В густій тиші кабінету надто голосно
цокав маленький годинник на столі,
знову й знову навертаючи думки в одну
колію.
Так, пружину цього годинника завела
інша рука, а час він рахує вже лише йому,
професорові хірургії Прокопу
Гордіновичу Холоду. Прокіп Гордійович
ніби знову бачить, як поріг кабінету
переступає молодий худорлявий хлопець
в лікарняній піжамі. На щоках його - дві
круглі, мов у дівчини, ямочки, очі
великі, довірливі. В руці тримає
годинника, крутить з ніяковості
головку вже й так до кінця заведеної
пружини. На його обличчі - посмішка,
готова злякано спурхнути або ж
бурхнути полум'ям. І прізвище в хлопця
ніби зумисно до оцих ямочок і рум'янця, -
Соловейко. Вадим Соловейко.
- Професоре… Ви пробачте… Хто мені
робитиме операцію?
Холода не здивували ані ці відвідини,
ані це запитання.
- Маю робити я.
- А це… - посмішка стала вкрай ніяковою,
вона ледве трималася на вустах, - дуже
небезпечно?
- Бачите… Сідайте сюди. Все безпечно й
небезпечно…
- Ні, не те… - перепинив Вадим. - Я… Ну, як
би вам. Та от… Ви, звичайно, не повірите.
Подумаєте, що там він… Але… Я інженер,
фізик. Я розрахував апарат, яким можна
просвічувати металеві предмети. Ну,
скажімо, рейки. Апарат зовсім відмінної
од попередніх конструкцій.
Ультразвуковий. Ми з хлопцями вже
конструюємо його. То… Якщо
небезпечно… Щоб відкласти операцію…
Адже я знаю - прочитав усе по своїй
хворобі, один день чи місяць для неї
важать однаково. Ми б скінчили… Й тоді
вже…
- Ультразвуковий?… Просвічувати?
Прокіп Гордійович склав на купу папери,
посунув на край столу.
- Щодо операції… Хто може достеменно
сказати: важить чи не важить. Така
склалася думка. Хоч взагалі майже всі
хвороби прогресують з часом… Апарат… -
живе зацікавлення тріпотіло вогником в
його мінливих темно-сірих очах. - Ви
знаєте, отакий збіг… Я теж морокую над
чимсь подібним. Тільки мені -
просвічувати не сталь, а значно
м'якіше… А може, й твердіше. Людей. Ну ж,
ну… Цікаво, від чого ви танцюєте. В мене
поки що найскладніше - електрод…
І Холод, і Соловейко забули, що звело іх
в цьому кабінеті. В'язали розмову, аж
поки за вікном, у небі, не зайнялася
вечорова зірка.
Вадим першим помітив її, вказав за
вікно:
- Моя зірка. А може, наша? - і посміхнувся.
Ця зірка щовечора заглядає до кабінету
Прокопа Гордійовича, моргає йому на
спочинок. Зараз Холоду спало на думку,
що зоря так само займеться й сьогодні, і
завтра, й позавтра. Займеться зоря…
А може, й вона вже давно згасла і крізь
світи променить тільки її світло.
Згасла зоря… Згасло людське життя.
Людини теж уже нема, а ми говоримо: вона
серед нас. Погасла зірка розіллється
світлом по інших планетах. Людина
лишається серед живих своєю лагідністю
і добротою, любов'ю і ненавистю.
Щоправда, декотрі прагнуть
вкарбуватися пам'ятником, злою,
нав'язаною іншим, волею, але те -
тлінніше за перше. Так ніщо не зникає в
безкрайому світі. І Соловейко незримо
житиме в близьких людях своєю
посмішкою, своїм, може, й невиказаним
коханням, своєю, нехай ще невеликою,
працею. А в Прокопові Гордійовичу його
життя проросло думкою. Про апарат. Отим,
що лишилося в пам'яті з Соловейкової
розповіді.
Холод впіймав себе на таких думках,
зітхнув. Це вже, мабуть, роки. Раніше він
думав інакше. Простіше: операція.
Смерть. Виграв чи програв. Хоч гіркоту в
душі ніс таку саму.
Прокопу Гордійовичу гризота ще й тому,
що мимоволі сказав хлопцеві неправду.
Йому довелося робити по швидкій
допомозі іншу операцію, рятувати жінку,
матір, на котру чекало дома троє дітей.
Оперувала молодого інженера його
помічник, доцент Золотар. Прокіп
Гордійович прийшов, коли життя
Соловейка вже неухильно падало по той
бік не видимої, але відчутної лікарями
грані. Але, напевне, й він би нічого не
зробив. Все виявилося складнішим, ніж
показали аналізи, ніж навіть гадали
вони, лікарі.
Холодові думки урвалися зненацька.
Розчахнулися, ніби в них вдарили міцним
дубовим тараном, двері, затремтіла,
розсипалась на друзки тиша кабінету. А
її й далі трощив високий, дзвінкий з
радості, голос:
- Вікторія, Прокопе. Вікторія!
Чоловік, котрий вбіг до кабінету,
зштовхнув Холода з стільця, вхопив
попід силу, підняв і закрутив довкола
себе, аж папірці сполоханою голубиною
зграйкою спурхнули з столу і
розлетілися по підлозі.
Холод обережно, але рішуче визволився з
цупких рук. Чоловік ще ступив слідом,
відтак втомлено махнув рукою.
Від Прокопа Гордійовича був нижчим
мало не на голову, але - міцний,
кремезний. На здоровім виду
палахкотливими рум'янцями - радість.
Він бурхав нею, клекотів, готовий щедро
розплескати її на всіх, а найперше - на
Холода.
- Ух… Мало не підірвався, - сказав
захекано. - Важенний ти став, набираєш
кілограми. А пам'ятаєш, як ногу вивихнув
і я тебе від озера до гуртожитку
тербичив? Півтора кілометра. - Він уже
визбирав папірці, але й далі збуджено
кружляв по кабінету, потирав руки. Вони
в нього - білі, чутливі, справжні руки
лікаря. І рухи їх - легкі, красиві,
здавалося, він розгладжує оксамит. -
Розумієш - циганка. Отакенна! Через
праве передсердя, - мовив уже тихіше, бо
упіймав щось в нашорошеній тиші
кабінету, в Холодовій постаті. Запитав
стурбовано:
- Щось сталося? Може, отой хлопець,
фізик?… Прокіп Гордійович ствердив
Біланів здогад ледь вловимим порухом
повіків.
Іншого разу він би сам застусав
Олександра. Адже в того - незміряна
радість. Сьогодні Білан зробив першу
операцію на серці. Операцію, котрої
прагнув і на котру не зважувався багато
років.
- Так… - Холод міцно потиснув рукою за
плече Білана. - Так…
- Що ж у нього?
- Тромб. Ще мені довелося по швидкій
допомозі… Варвара Іванівна робила. Ти
знаєш, скільки вона таких операцій…
Але не стало і її сил… Я вперше побачив,
як у неї тремтіли руки. Навіть
затискувач не на венозну судину, а на
нервовий пучок наклала. Я саме
підійшов…
- Що ж. Прокопе, - по довгій мовчанці тихо
мовив Олександр Кіндратович. - Ви
зробили все, що могли. Сумління твоє не
мусить квилити. І… не починати ж нам
тієї розмови… Пам'ятаєш мою першу
невдалу операцію? Хотів я покинути. Ти
мене вмовив. Ще й бачиш - прийшов до
сьогоднішнього дня. Ти розумієш,
рентген показав, що голка…
Несамохіть Білан знову розповідав про
свою операцію. Про страхи, про вагання,
про ту, найвищу, майже жахну мить, коли
йому здавалося, що з його пальців
випорскує людське життя. Він знову
серцем виболівав операцію.
- Ти… не слухаєш, - нараз зупинився,
нерішуче торсонув Холод” за рукав.
Потім щось згадав, поглянув на
годинника, котрий лежав на столі. -
Прокопе, ми вже запізнюємося.
Різко, пронизливо загув за вікном,
унизу, високою трубою завод, і гук той,
здалося Прокопові Гордійовичу,
всвердлився в низьку тугу хмару. Цей
свердлячий звук пробудив його.
- Запізнюємося?
- А так. Вибирати ж маємо… Тебе.
Холод справді забув за те. Всі думки з
голови витисла чорна жалоба. Тільки
зараз Прокіп Гордійович пригадав, що
сьогодні мали відбутися вибори голови
Хірургічного товариства республіки.
Знав він і те, кого порекомендовано на
цю посаду. Такі таємниці найперше
влітають у вуха тих, хто б мусив
довідуватись про них останнім.
Звичайно, виповів її йому Олександр. І
Холод тоді перед ним не крився, що
прийме її без вагання. А тепер… Кажучи
правду, тепер йому було майже байдуже.
- Гаразд. Я тільки мушу… Запис на
останню сторінку. В історію хвороби.
- Напише асистент чи Варвара Іванівна.
Вона он там, під дверима. А в дворі - наші
абітурієнти. Теж хочуть піти на твої
вибори, - примружив у співчутливій і
підбадьорливій водночас усмішці живі
очі.
Прокіп Гордійович ще мить повагався і
повільно перегорнув останню сторінку
сумної лікарняної повісті Вадима
Соловейка.
Доцент Золотар сиділа за маленьким
столиком у коридорі. Побачивши Прокопа
Гордійовича, тіпнулася злякано, ще
нижче схилила голову. На її блідих
щоках - два вологі сліди.
- Що це ви, Варваро Іванівно, - нахилився
над нею Олександр Кіндратович, - у всіх
на очах…
- Коли ж… такий розумний і хороший
хлопець, - мовила зовсім не
по-лікарськи, а просто по-жіночому
доцент. І чоло її болісно зморщилось, а
на віях знову заблищали сльози.
- Кріпітеся, - суворо мовив Холод. І,
також суворо, але трохи м'якше: - Там, у
кабінеті, історія хвороби Соловейка.
В Прокопа Гордійовича відчуття, ніби
він щойно ступив босою ногою на гостру
склянку. І мусить зробити ще один
тяжкий крок. Хоч може обійти ту стежку.
Але щось не дозволяє йому того. На
лавочці, під липою, сидить досугий,
білий як лунь дід. Дід Соловейка. Сидить
уже давно в камінній німій скорботі. У
нього немає сліз. У нього вже немає
нічого. Йому не можна говорити слів
утіхи. Треба шанувати людське горе.
- Якось би забрати його звідси, - вказав
Біланові очима на схилену постать
Холод. - Але куди? Одинокий він. Хлопець
казав, є в них якісь родичі на
Солом'янці.
- Виклич машину…
- Ні, вже сам. Бо хто зна, чи є там
хто-небудь.
- Прокопе Гордійовичу, може, я? Тобто ми
з Олегом проведемо дідуся. Вам же
ніколи…
- Ліля. Ми ж хотіли…
Вони стояли поруч. Холодів Олег і
Біланова Ліля. Олег - високий,
незграбний - нестеменне батько. Тільки
очі - неспокійні, і брови тонкі, нервові.
Ліля - тендітна, струнка, на диво гарна.
Надто несподівано гармонували в ній
тугі чорні брівки і буйна хвиля
золотого, шовкового волосся.
Дівчина стріпнула головою, хлюпнула
золотою хвилею.
- А хто ж його, Олегу… Ми на кінець
встигнемо. Олег мовчав, не наважуючись
заперечити Лілі. Прокіп Гордійович
ішов униз звивистою дорогою поруч
Олександра Кіндратовича, а в душі до
одної гризоти долучилось ще щось, ніби
образа, ніби невдоволення. Ні, Прокопу
Гордійовичу достеменно відомо, що саме.
Чому Олег не вловив батькового настрою?
Чому не відгукнувся душею? Адже ж ніби
не камінне має серце. Батько знає:
Олегів світ зітканий нехай і з книжного
павутиння, але тонко, душа його здригає
від кожного дотику. Навіть більше, ніж
би хотілося йому. І в кого він такий?
Поїдуть рибалити, батько лаштує вудки,
а Олег побреде кудись і часом
повернеться аж надвечір. А то вклякне
над кручією, годинами дивитиметься, як
закручує вона смертельну спіраль. Що
там бачить? А може, не бачить нічого?
Покличе його Кіндратович, а він навіть
не оглянеться. “Хіба я вам заважаю?”
І от сьогодні… “Мабуть, син просто не
помітив, - шукає собі заспокоєння
батько. - А може, втікав од чужого горя,
боявся виказати перед Лілею
слабодухість?”
“Ні”, - скрушно зітхає думкою, простує
нею наперекір власному бажанню до
правди.
В Олегові дивно сплелися вразливість і
холодність, чуйність і черствість.
Батькові тривожно, щоб та легка
паморозь не затверділа в кригу і щоб
вразлива нервозність не пощербила
душі.
Турботами й гомоном котилося повз них
місто, і кожен ввук, кожне його зітхання
- знайомі й звичні, - вони не перетинали
Холодових думок. Прокіп Гордійович вже
давно вріс в той гомін, він просто не
помічав його. І коли іноді боронився
від нього, то лише за інерцією. Як і всі,
хто оббігав своє дитинство стежками й
обніжками і вже до кінця життя вважає
себе селюком. Мовляв, все це -
несправжнє, справжнє - там. Тоді й він
думає про місто, як про шматочок землі,
до якого зійшлися з зелених просторів
люди, забетонували, обснували дротами,
обставили всілякими надбудовами,
прагнучи в такий спосіб вхопити
якомога більше насолод і обігнати час.
Може, вони й обганяли його, адже в місті
життя насправді біжить прудкіше. А
люди, забетонувавши під ногами землю,
засипавши криниці, побудували фонтани
і тепер зітхають по зелених просторах і
по джерельній воді.
Либонь, так. Але що там критися.
Холод сам не цурається стиснути час і
помилуватися срібним водограєм
посеред площі.
Вибори, на котрих лише одна
кандидатура, та й кандидата того всі
добре знають, збігають швидко. Все тут
про-мріяне і розраховане, як у
годинниковім механізмі. Холодові трохи
лестить майбутня посада, але ж і
соромно за такі вибори.
Покрутить головуючий пружинку, стрілка
- дз-з, стане на призначене місце.
От він узяв ключика. Налагоджує…
Але сьогодні стрілці не привелося
оббігти швидко й легко. Вже коли
головуючий хотів закликати всіх до
голосування, йому до рук подали з
першого ряду записку. Він перебіг її
очима, а потім, збентежений, прочитав до
залу: “Просимо професора Холода
розповісти про операцію тромбозу вени,
яку він робив сьогодні”.
Запала тиша. Насторожена, тяжка. І хоч
вона тривала не більше хвилини, але
цього часу вистачило, щоб у залі
схилилися майже всі голови.
Тишу розбили два голоси. Жіночий і
чоловічий. Перший - Варвари Іванівни.
Вона, мабуть, передчувала щось і тому
прийшла теж.
- Цю операцію робила я. - Сказала й
схилила голову.
- А я хотів сказати, - Олександр
Кіндратович витер хустинкою чисто
поголену голову, сховав її до кишені, -
хотів сказати - летальний кінець
операції був невідворотний.
Прокопу Гордійовичу не дали говорити. І
- жодного голосу проти. “За” голосував
навіть той, хто подав записку. Однак це
вже не заспокоїло Холода. В нього
відчуття, ніби влили йому трутизни у
вже й так зболені груди. І - за віщо,
чому? Певно ж, записка - не випадкова.
Його тут знають всі. Відомо всім і те, що
він не хапався за щаблі на драбині
посад, не зштовхував з неї колег, не
ховався з знайденим. До цього дня Холод
гадав, що нікому б і на думку не спало
просвічувати рентгенівським промінням
його совість. А це для нього важило
багато. Більше, ніж будь для кого. Бо
довелось йому перебрести в житті
найкаламутнішу і найшаленішу ріку.
За всім цим він навіть не подумав, хто й
звідки так швидко довідався про
трагічний кінець операції.
- Хочеш, я скажу тобі, хто написав
записку? - неголосно мовив Білан. - Зараз
той чоловік підійде до тебе й висловить
обурення.
Колеги поздоровляли Холода, жартували,
навіть співчували. Бо це таки - не
стільки пошани, скільки роботи й
відповідальності. Вже майже під кінець
до Прокопа Гордійовича швиденькими
кроками піддріботів професор Шевчик і,
микульнувши маленькими, в червоних
ниточках, очима, прошепотів:
- Скажіть! Отакий негідник.
Олександр Кіндратович кахикнув у
кулак, Прокіп Гордійович відвернувся.
Біля дверей на них чекали Олег і Ліля.
Ліля подала Холоду великий букет
квітів, він вертів його в руках, не
знаючи, куди подіти. Йому було незручно
йти по місту з букетом, та ще в такий
день.
- Як дивно підібрані кольори, - сказав
Олександр Кіндратович, обережно
відбираючи в Холода букет. - Чудесна
гармонія.
Вечір уже нахмурив на обрії кошлаті
брови хмар, біг по місту синіми тінями.
Всі кольори, здавалось Холоду, злилися
в один.
- А знаєте. Прокопе Гордійовичу, - мовила
Ліля, коли вони повернули з залюдненого
бульвару в бічну вулицю, - Олег теж
подає документи в медінститут.
- В медінститут? - Холода немало
здивувала ця новина. Так, він знав, що
Олег розбігається думкою по всіх
професіях, що душею син не приріс до
жодної, але ж… медінститут. Звичайно,
він потягнувся туди за Лілею.
Прокіп Гордійович подивився на Лілю, на
Олега і ледве подавив зітхання. “Ох, чи
не занадто гарна для тебе ця дівчина,
хлопче. Коли б ти не втопився в цій
золотій хвилі”. Майже всі зустрічні
чоловіки кидали на Лілю небайдужі
погляди. Деякі нахабно оглядалися по
декілька разів. А Ліля йшла, не віддавши
нікому ані крихітки уваги, досяжна
поглядом, але недосяжна навіть
помислам. Йшла так, ніби вона одна-єдина
володіла всім цим рутвяно-зеленим,
мільйонновіконним містом, і була певна,
що воно не може існувати без неї так
само, як вона без нього. Туго вдавлювала
каблучками асфальт, щебетала до Олега,
кожним своїм словом пригинала щось в
нього на дні душі. І почувалося йому
гарно й бентежно, і аж трохи лячно.
Ліля була справді надзвичайно гарною і
аж урочистою в цей вечір. Просто і гордо
відкинута голівка, рівна постава, чітка
і ніжна лінія талії, - немов Ліля тільки
й народилася для отаких рожевих
вечорів. Але Холод знав: Ліля - дівчина
серйозна і до медичного інституту
подала заяву не з примхи. То більше йому
прикро за Олега.
- Ну, що ж тебе туди повело? Бажання
зробити щось? Співчуття до людських
страждань, прагнення полегшити їх?
- Хіба лікар може співчувати? - відповів
питанням Олег. - Адже він тоді буде
нервувати, не зробить операції.
- Ти помиляєшся, сину, - сказав якомога
лагідніше, бо почував, що сердиться. Не
за питання, а за те, що той поволікся
нехай і за розумним, нехай і за дуже
гарним, а все ж дівчиськом… - Лікар
народжується з співчуття. А потім він
стає совістю хворої душі. І нею ж
лишається до кінця. Щоправда, й це
співчуття іноді стає… Ну, як би тобі…
уніформою. Скільки людей в молодості
вибирає фах за блискучими бляшками і
отак губить свої справжні покликання!
Лікарська професія для багатьох теж є
блискучою бляшкою. Але… Що ж. Дивися.
Забороняти не буду.
Олег і Ліля пішли швидше.
- Твій батько - дуже розумний. Але зараз,
здається мені, він трохи перебільшує.
Кожну професію можна полюбити. - Ліля
зітхнула, оглянулася назад. - Коли б
тільки поступити. Ти знаєш, в мене в
грудях все тремтить, коли згадую про
екзамени. Звичайно, якби Прокіп
Гордійович захотів… Директор
інституту дуже й дуже поважає його.
Навіть зобов'язаний йому. Твій батько
операцію йому робив. Небезпечну,
ризиковану. Одне його слово важить
більше, ніж усі бали…
- Не захоче він, - втік від Лілі поглядом
Олег. - Бо це й справді якось… Адже всі…
У Лілі на щоках спалахнули червоні
півонії.
- Ти трішки не так… Ні, вірно ти… А
тільки ж для великої мети можна один
раз трішки-трішки… Тобто це не те, щоб…
Розумієш, наші батьки - лікарі, і ми про
медицину знаємо більше за інших. Та ще
вступаємо - вдвох. Допомагатимемо одне
одному.
- Я… спробую.
Ліля хотіла сказати ще щось, але Олег
поспішив заговорити про інше.
- Відданий Маг вже витупує під балконом
фрейлен Лю, - вказав на їхнього
однокласника Магнія, котрий стояв біля
будинку, картинно взявшись рукою в бока
і підвівши догори лице. Одягнений
Магній неохайно, але “ультра”, з
сумкою якогось неприродного,
брудно-фіолетового кольору. Смоктав
сигарету, спльовував через низенький
штахет у крихітний палісадничок.
Олександр Кіндратович побачивши таке,
аж поблід на виду. Палісадничок - його
омріяне царство. Він власноруч
перекопав тверду, як камінь, землю, сам
насипав клумби, засіяв квітами. Он як
палахкотять під вечірнім багрянцем
жовтогарячі чорнобривці. А під
будинком, на їхній стороні, рівним
рядком - соняшники. Соняшники в місті!
Ніхто не пройде, не попестивши їх
поглядом. Весь квартал знає, чий це
квітник.
- Ти… ти і в кашу вдома плюєш? -
заїкнувся з гніву Олександр
Кіндратович.
- Маг, тікай, - прошепотів Олег. - Ти
наплював на красу.
Маг оглянувся, підсмикнувши сумку,
чкурнув за ріг будинку.
- Ну, що ти скажеш, - розводив над
палісадником руки Білан. - Отакий
негідник. Мавпа з торбою. В душі -
сміття, за плечима - шанька. В ній вся
його філософія. Все життя туди
убгалося. Квітів - не знайдеш. Приймач,
сигарети або й карти з жінками, яких
хіба що на дикому пляжі побачиш.
- Коли б тільки в торбі все лихо. Він,
либонь, чекає на дівчину. Говоритиме їй
про любов, ще й вірші читатиме. Може, й
квіти купить.
Холодів тривожний погляд перебіг на
сина, шукав у ньому чогось, пестив і
сварив. Не знати чому, але лише сьогодні
Холод по-справжньому зрозумів, що син
його вже виріс з дитячих літ. А з ним
виросла й тривога, вона вже влилася з
тією великою тривогою, котра щоразу
охоплює суспіль всіх батьків, змушує
дивуватись, шукати, радіти, проклинати.
Старшому поколінню кожного разу
доводиться розв'язувати одвічне
питання, та ще й не так, як розв'язували
їхні батьки. Власне, це не питання. Це
один з акордів життя. Життя міняється, а
з ним міняються й батьки і діти. Діти
рідко коли бувають схожими на своїх
рідних, як не схоже життя минуле на
життя прийдешнє. Вони їх люблять,
рівняються по них, але час накладає на
них свої скарби. Покликання батьків -
згладжувати лихі і полишати скарби
добрі. Прокопові Гордійовичу здається,
що в дні його молодості їх просто було
легше розглядіти. Ті роки - мозолисті
роки праці, чорні дні війни. Але ж і оцей
молодик з торбою за плечима, і його син,
і отой вісімнадцятилітній боєць, що
загинув під Берліном, так і не взнавши
ніколи, що таке поема й симфонія, гаразд
затямивши тільки, що таке затвор і
бруствер, зв'язані між собою незримою
ниткою. Кінець цієї нитки сховався,
може, десь аж у минулій ері. І не
протрух. Це єдине, що не трухлявіє в
віках.
Холода пробудив від думок Біланів
голос. Олександр Кіндратович вже
впевнився, що його палісадник не зазнав
шкоди, трохи заспокоївся.
- Ходімо до нас, пообідаємо, -
запропонував він.
- Та я вже… Колись доведеться
цистернами віддавати твоїй Тоні борщі
та компоти.
- А мені тобі - цигарки ящиками. Вже,
либонь, років десять своїх не купую,
боюся “розпочати всерйоз”. Олег, на
гроші, купи нам якоїсь отрути.
Вони мешкали в одному будинку, в одному
під'їзді: Білан - на четвертому поверсі,
Холод - на третьому, під ним. їхні
відділення теж посідали спільно один
будинок, перша хірургія, котрою відав
Білан, -два верхніх поверхи, друга - два
нижніх. “Все життя ти по мені топчешся,
- часом жартував Прокіп Гордійович. - А я
поволеньки звик, навіть не намагаюся
вивернутись”.
Двері відчинила Тоня. Пропустивши до
кімнати Холода, Олександр Кіндратович
затримався в коридорі, буцім шукав щось
у кишені плаща на гіллястім оленячім
розі, прошепотів дружині на вухо:
- Не говори сьогодні про медицину. В
Прокопа невдала операція. І вже вголос,
переступивши поріг вітальні: - Ну,
жінко, чим сьогодні годуватимеш голову?
Ти вже постарайся, треба нам запобігти
в нього ласки; це ж тобі не просто
хірург, а голова. Голови, головні - люди
сердиті.
- Мабуть, тому й сердиті, що головні, -
повісив на ріжок дверей солом'яного
капелюха Холод. - Є ще в нас людці, для
котрих весь смисл діяння - в оцих
словах. Вони й повигадували їх: голова,
головний. Поки є один головний, другого
не буде. Он Тимофій каже, що він -
головний двірник, бо немає над нього в
лікарні вищого. Хоч, правда, немає й
менших.
- Виходить, ти маленький культик?
- Від сьогодні.
В квартирі Біланів - тихо, затишно.
Старі, чорного дерева, меблі, м'які
килими, із смаком підібрані картини. У
шафі, на столиках - красиві дрібнички,
котрі уінтимню-ють життя і скрашують
його. Той затишок ніби огортає за плечі,
спонукає до розмов спокійних,
розважливих. А на столі вже пляшка, в
якій проти вікна відсвічують червоними
боками перчини. Господиня розставляє
тарілки, подає страви. Вона метка і
водночас не метушлива. Рухи її м'які і
ніби аж ритмічні. І в очах, в обличчі -
теж лагідність. Вона, здається, дрімає в
кожній складочці її квітчастого
плаття. Прокіп Гордійович пам'ятає Тоню
ще з юнацьких літ. Вдвох з Сашком вони
часто навідували гуртожиток
педінституту. Там жила Сашкова
землячка, а в одній з нею кімнаті - Тоня.
Навідували настирливо, приходили
навіть тоді, коли знали, що вдома тільки
Тоня. Втрьох:
Тоня, Прокіп, Сашко - ходили в кіно, до
театру. А потім одного разу сталося так,
що для Прокопа не вистачило квитка. Він
приходив ще кілька разів, Тоня
зустрічала його не то вибачальним, не
то журним усміхом. Але третього квитка
не стачило назавжди. Тоня не була
вельми гарною, але чимось вабила до
себе, розмовляти з нею було легко, а
дивитись у карі, ледь зжмурені очі -
хороше. Ті очі світились хорошою
людською ласкою, лагідністю.
Коли Олександр одружувався з Тонею,
вона сиділа на вечорі поміж них двох.
Для одного - навіки близька, для другого
- навіки далека, їй, як здалося
Прокопові, було трішки сумно.
Може, на злість, а може, з самолюбства
вибрав він, перший лікар курсу,
кандидат в аспірантуру Прокіп Холод,
вогненну красуню Ольгу. Це було о тій
порі, коли Прокіп вперше побачив, як
зацвітає сон і як плаче солодкими
сльозами хмільна від весняних соків
береза. Тої весни аабрунькувалося і
його серце. Може, й його вела та ж сила,
що квіти сон та березу, хоч Прокопові
здавалося, ніби він кохає Ольгу.
Пам'ятає, як вперше привів її на вечірку
до актового залу. Там була Тоня, був
Сашко. Ольжині черевички перестукотіли
всі інші. Ольжині штучні коралі на
вабливій мармурової білизни шиї
пригасили справжні. Хлопці ходили біля
неї роєм, гули, немов джмелі погожої
днини. Навіть Сашко те й знай
припрошував й до танцю. Тоня ж опустила
голову і весь вечір не підводила її.
Заздро їй стало? Шкода Прокопа?
А чого його жаліти? Він мужньо ніс на
своїх плечах Ольжину красу і примхи.
Певніше, не ніс, а на перших кілометрах
подружнього шляху пожбурив до дідька.
Чи знав про його любов до Тоні Сашко? Чи
знала Тоня? Либонь, Білан просто гадав,
що Прокіп ходив з ним і Тонею від нудьги
або ж з невеликого захоплення, котре
втопилося в веселій весільній музиці.
Тоня ж… Прокіп певен - Тоня
здогадувалась про все. Жінки ловлять
порухи душі чуттями.
Все те поросло густою травою. І він
тільки іноді, в спогаді, бачить білий
щирець, бачить давні дні.
Їсти не хотілося. Холод не клав виделки,
тільки щоб не образити господарів.
Олександр Кіндратович помітив те,
наповнив чарки.
- Може, і йому крапельку? - вказав
поглядом на Олега.
- Він ще не куштував. А може, десь там, -
хитнув головою вбік.
- Ну, Олег не такий, як оті, що в квітники